Антиінфляційне регулювання в Україні та його ефективність

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Національний технічний університет України

«київський політехнічний інститут»

Факультет менеджменту та маркетингу

Курсова робота

з дисципліни «Макроекономіка»

на тему

«Антиінфляційне регулювання в Україні та його ефективність»

Виконала студентка 1 курсу, групи УЕ-41

Осмолович Анастасія Володимирівна

Науковий керівник

д.е.н., доцент, Тульчинська С.О.

Київ - 2015



Зміст

кризовий економічний інфляція політика

Вступ

Розділ 1. Інфляція та антиінфляційна політика

1.1 Суть інфляції, її види, причини та наслідки

1.2 Сутність антиінфляційної політики

1.3 Методи антиінфляційної політики

Розділ 2. Антиінфляційне регулювання в Україні

2.1 Інфляція в Україні, її особливості

2.2 Шляхи подолання інфляції, її ефективність

2.3 Аналіз інфляційних процесів в Україні

Розділ 3. Світовий досвід боротьби з інфляцією

3.1 Пропозиції щодо подолання антиінфляційної політики в Україні

Висновки та пропозиції

Список використаних джерел



Вступ

Проблема інфляції є складовою частиною теорії грошей. Зазвичай, під поняттям «інфляція» люди розуміють підвищення цін на товари і послуги, але не завжди розуміють причини і наслідки цього процесу. Для того, щоб зрозуміти, що робить держава, щоб регулювати цей процес, потрібно розібратися в самому терміні інфляція.

Інфляція є однією з найбільш гострих проблем сучасного розвитку економіки в багатьох країнах світу. Вона знецінює результати праці, знищує заощадження юридичних і фізичних осіб, перешкоджає довгостроковим інвестиціям і економічному зростанню. Висока інфляція руйнує грошову систему, провокує втечу національного капіталу за межі країни, ослабляє національну валюту сприяє її витісненню у внутрішньому обігу іноземною валютою, підриває можливості фінансування державного бюджету. Інфляція є найефективнішим засобом перерозподілу національного багатства - від бідніших шарів суспільства до багатших.[8] У країнах з розвиненою ринковою економікою інфляція може розглядатися як невід'ємний елемент господарського механізму. Проте вона не представляє серйозної загрози, оскільки там відпрацьовані і достатньо широко використовуються методи обмеження і регулювання інфляційних процесів. Останніми роками в США, Японії, країнах Західної Європи переважає тенденція уповільнення темпів інфляції.

Як економічне явище інфляція існує вже тривалий час. Вважається, що її поява пов'язана мало не з виникненням грошей функціонуванням яких вона нерозривно зв'язана. Термін інфляція вперше став уживатися в Північній Америці в період громадянської війни 1861 - 1865 рр. і позначав процес розбухання паперовий-грошового звернення. Широке розповсюдження в економічній літературі поняття інфляція отримало в ХХ столітті відразу після Першої світової війни. Вона, як би прийшла на зміну колишньої хвороби ринкової економіки, яка стала явно слабшати, - циклічним кризам.[8]

Інфляція - це знецінення грошей, зниження їх купівельної спроможності, дисбаланс попиту і пропозиції. У буквальному перекладі термін «інфляція» (від латинського іnflatі) означає “здуття ”, тобто переповнювання каналів звернення надмірними паперовими грошима, не забезпеченими відповідним зростанням товарної маси. Лаконічно інфляції можна дати ще і таке визначення: інфляція - це підвищення загального рівня цін. Суть інфляції полягає в тому, що національна валюта знецінюється по відношенню до товарів, послуг і іноземних валют, що зберігають стабільність своєї купівельної спроможності. Деякі учені додають до цього переліку ще і золото, надаючи йому як і раніше значення загального еквівалента. Зазвичай інфляція має в своїй основі не одну, а декілька взаємозв'язаних причин, і виявляється вона не тільки в підвищенні цін. Разом з відкритою ціновою має місце прихована, або пригнічена інфляція, яка виявляється перш за все в дефіциті, погіршенні якості товарів. Але не всяке підвищення цін служить показником інфляції. Ціни можуть підвищуватися через поліпшення якості продукції, погіршення умов добування паливно-сировинних ресурсів зміни суспільних потреб. Але це буде, як правило не інфляційне, а до певної міри логічне, виправдане зростання цін на окремі товари. Сучасна інфляція має ряд відмінних особливостей: якщо раніше інфляція носила локальний характер, то зараз - повсюдний, всеосяжний, якщо раніше вона охоплювала більший або менший період, тобто мала періодичний характер, то зараз - хронічний.

Таким чином, об'єктом дослідження виступає антиінфляційна політика як фактор економічного зростання в Україні, її суть, причини та соціально-економічні наслідки.

Предметом дослідження є безпосередньо антиінфляційна політика в Україні від здобуття незалежності до сьогодення.

Дану тему ми вважаємо досить актуальною, адже на відміну від Заходу, в Україні інфляційний процес розгортається, як правило в зростаючих масштабах. Це специфічний тип інфляції, що погано піддається забороні і регулюванню. Цінова нестабільність економічно і психологічно вимотує більшість людей, створює величезну соціальну напруженість в суспільстві, підсилюючи тим самим його соціальне розшарування.

Мета антиінфляційної політики держави полягає в тому, щоб установити контроль над інфляцією і досягти прийнятних її темпів для народного господарства.

Досягнення поставленої мети потребує вирішення таких конкретних завдань:

розглянути суть інфляції;

з'ясувати методи обчислення інфляції;

дослідити заходи припинення інфляції в Україні;

розглянути антиінфляційну політику в Україні від 1990 року до 2015 року включно;

скласти прогнози щодо подолання інфляції в нашій державі;

запропонувати власні варіанти припинення інфляції в Україні.

Методи дослідження: теоретичного рівня - аналіз та синтез інформації (визначення мети, предмета, завдань дослідження), порівняння та узагальнення (опрацювання літератури); практичного рівня - аналіз та синтез статистичних даних щодо інфляції, узагальнення та порівняння рівнів інфляції.

Основні джерела інформації: підручники з макроекономіки, конспект лекцій з курсу «Макроекономіка», Інтернет ресурси.



Розділ 1. Інфляція та антиінфляційна політика

1.1 Суть інфляції, її види, причини та наслідки

Інфляція (від лат. Іnflatіo - надування)- це процес зростання загального рівня цін в країні в наслідок порушення закону грошового обігу. Інфляція виникає тоді, коли в обігу знаходиться надлишкова кількість грошей (готівкових і безготівкових). Таке становище веде до їх знецінення, гроші “дешевіють”, а ціни набувають тенденції до зростання. Інфляція є тонке соціально - економічне явище, породжене дизпропорціями виробництва в різних сферах ринкового господарства. Одночасно інфляція - одна із найбільш гострих проблем сучасного розвитку економіки практично всіх країн світу.[21]

Інфляцію ділять на класичну і сучасну.

Класична мала місце в XVІІ - XІX ст. Характерною межею був тимчасовий характер. Вона виникала в надзвичайних ситуаціях, переважно під час війни, коли держава фінансувала військові фінансові втрати за допомогою грошового верстата. Класична інфляція, як правило, була гіперінфляцією.

Сучасна інфляція ділиться на декілька видів. З позиції зростання цін розрізняють:

1. Повзуча (помірна) інфляція, для якої характерні відносно невисокі темпи зростання цін, приблизно до 10% в рік. Такого роду інфляція властива більшості країн з розвиненою ринковою економікою і вона не представляється чимось незвичайним. Багато сучасних економістів вважають таку інфляцію необхідною для ефективного економічного розвитку. Вона дозволяє ефективно коректувати ціни стосовно умов виробництва і попиту, що змінюються. Середній рівень інфляції по країнах Європейського співтовариства склав за останні роки близько 3 - 3,5%.

2. Галопуюча інфляція при якій характерне зростання цін від 20% до 200% в рік. Є вже серйозною напругою для економіки, хоча зростання цін ще не складно передбачити і включити в параметри операцій і контрактів.

3. Гіперінфляція найбільш згубна для економіки. Є астрономічним зростанням кількості грошей в обігу, і як наслідок - катастрофічне зростання товарних цін. В окремих випадках з'являються паралельні валюти, сильно зростає роль іноземних валют.

Якщо розглядати інфляцію з погляду співвідносності зростання цін по різних товарних групах, тобто по ступеню збалансованості їх зростання, то можна виділити:

- збалансовану інфляцію

- незбалансовану інфляцію.

При збалансованій інфляції ціни різних товарів незмінні щодо один одного, а при незбалансованій - ціни різних товарів постійно змінюються по відношенню один до одного, причому в різних пропорціях.[20]

З погляду передбаченості інфляцію ділять на: очікувану та неочікувану.

Отже, до найважливіших інфляційних причин зростання цін можна віднести наступні:

1) Диспропорційна - незбалансованість державних витрат і доходів, так званий дефіцит державного бюджету. Часто це дефіцит покривається за рахунок використання «друкарського верстата», що приводить до збільшення грошової маси і, як наслідок, до інфляції.

2) Інфляційно небезпечні інвестиції - переважно мілітаризація економіки. Військові асигнування ведуть в створенню додаткового платоспроможного попиту і, отже, до збільшення грошової маси. Надмірні військові асигнування зазвичай є головною причиною хронічного дефіциту державного бюджету, а також збільшення державного боргу, для покриття якого випускаються додаткові паперові гроші.

3) Відсутність чистого вільного ринку і досконалої конкуренції як його частини. Сучасний ринок в значній мірі олігополістичний. Олігополіст, прагнучи підтримати високий рівень цін, зацікавлений в створенні дефіциту.

Незалежно від стану грошової сфери товарні ціни можуть підніматися в наслідок змін в динаміці виробничої праці, циклічних і сезонних коливань, структурних зрушень в динаміці виробництва, монополізації ринка, державного регулювання економіки, введення нових податків, зміна кон'юктури ринку, дія зовнішньо економічних зв'язків, стихійних лих і т.д. Отже ріст цін викликається різними причинами. Але не всякий ріст цін - інфляція. Серед вище згаданих причин росту цін важливо виділити справді інфляційні.[19]

Що ж можна віднести до дійсно інфляційних причин росту цін? Назвемо найважливіші із них.

По - перше, це диспропорційність , або незбалансованість державних витрат і доходів, що проявляється в дефіциті держбюджету. Якщо цей дефіцит фінансується за рахунок активного використання «друкарського верстата» це призводить до збільшення маси грошей в обігу, а відповідно і до інфляції.

По - друге, інфляційне зростання цін може відбуватись, якщо фінансування інвестицій проводиться аналогічними методами. Особливо інфляційна небезпечними є інвестиції, пов'язані з мілітаризацією економіки. Так, непродуктивне використання національного доходу на воєнні цілі означає не тільки втрату національного багатства. Одночасно військові витрати створюють додатковий платоспроможний попит, що веде до збільшення грошової маси без відповідного товарного покриття, збільшення військових витрат є однією з головних причин хронічних дефіцитів державного бюджету і збільшення державного боргу в багатьох країнах, для покриття якого держава збільшує грошову масу.

По - третє, з зростанням «відкритості» економіки тої чи іншої країни, все більшим втягуванням її в світогосподарські зв'язки збільшують небезпечність «імпортованої» інфляції.

По - четверте, інфляція набуває самопідтримуючий характер в результаті інфляційних очікувань. Багато вчених країн Заходу і нашої країни особливо виділяють цей фактор, що подолання інфляційних очікувань населення і виробників - найважливіше (якщо не головне ) завдання антиінфляційної політики.

Загальні негативні наслідки інфляційних процесів є [5]:

а) посилення диспропорцій в економіці, дезорганізація господарських зв'язків, виникнення кризи фінансів, значна активізація спекуляцій, посилення злочинності;

б) зниження життєвого рівня трудящих, знецінення трудових заощаджень, поглиблення майнової нерівності;

в) зниження стимулів до продуктивної діяльності, гальмування науково-технічного процесу;

г) відкрита інфляція призводить до зростання витрат на одиницю продукції; скорочення прибутків; зменшення випуску товарів, що кінець-кінцем спричиняє зростання цін;

д) притамована інфляція супроводжується розривом між адміністративно встановленими цінами і ринковими (як правило, вищими); відпливом товарів у тіньову економіку, посиленням її; зростанням дефіциту, збільшенням черг; збагаченням ділків тіньової економіки. Серйозні загрози для національної економіки, що створює інфляція, мають як внутрішній, так і зовнішній прояв. У разі інфляції витрат, країни, економіка яких залежить в основному від зовнішньої торгівлі промисловими, легко замінюваними товарами, можуть втратити експортні ринки, якщо ціни та витрати в цих країнах зростають швидше, ніж в інших країнах. Таким чином, проблема стабілізації цін тісно пов'язана з питаннями збереження конкурентоспроможності держави на зовнішніх ринках.

Отже, інфляція - це тонке соціально-економічне явище, породжене дизпропорціями виробництва в різних сферах ринкового господарства. Одночасно інфляція - одна із найбільш гострих проблем сучасного розвитку економіки практично всіх країн світу.



1.2 Сутність антиінфляційної політики

У західних країнах інфляція стала практично невід'ємною частиною ринкової системи господарювання. Це дає під стави говорити не тільки про наслідки, а й про деякі специфічні функції інфляції. Ряд економістів дотримується точки зору, що незначна за рівнем інфляція (наприклад, щорічні підвищення цін на 3 - 4%), що супроводжується відповідним зростанням грошової маси, здатна стимулювати виробництво.[17]

Незважаючи на можливу начебто "позитивну" роль інфляції, виходячи з-під контролю й навіть будучи регульованою, вона має значні соціально-економічні наслідки - закріплення стагнації, зниження економічної активності, зростання безробіття тощо. Тому розвинуті країни Заходу ставлять за мету досягнення не інфляційного економічного зростання та забезпечення зайнятості.

Пом'якшити негативні соціально-економічні наслідки інфляції можливо лише в разі ефективного регулювання рівня інфляції, розробки науково обґрунтованої антиінфляційної політики.

Мета антиінфляційної політики держави полягає у встановленні контролю за інфляцією і досягненні прийнятних для народного господарства темпів її зростання. Спроби впоратись з інфляцією шляхом грошової рестриктивної політики в наших умовах мають значно більш негативні наслідки, ніж сама інфляція, оскільки це призводять до скорочення виробництва, зростання неплатежів у всіх секторах економіки, відкладання виплат за державними зовнішнім і внутрішнім боргами. Вкрай негативні наслідки має така політика й для соціальної сфери: зростає безробіття, своєчасно не виплачуються заробітна плата, пенсії, різко знижується рівень життя населення.[18]

Ефективна антиінфляційна політика має базуватись на об'єктивних, економічно обґрунтованих системних прогнозах.

Системне прогнозування інфляційних процесів передбачає визначення тенденцій у динаміці індексу інфляції за допомогою аналітичних трендів, а також оцінки з одного боку ступеня впливу причинно зумовлюваних монетарних, фінансових та інших макропоказників на індекс інфляції з другого оцінки впливу інфляції на динаміку реального валового внутрішнього продукту.

Слід відзначити, що існують два основні і найбільш типові прояви інфляції. Перший - це інфляція попиту, коли домашні господарства витрачають гроші швидше, ніж виробляються і надходять до ринку товари та послуги. Другий, досить поширений тип інфляції - це "грошова інфляція", яка виникає і набуває розвитку в результаті надмірної грошової емісії та кредитної експансії.

Економісти нерідко говорять про позитивні риси інфляції. Одні з них вважають, що проблему нееластичності номінальної зарплати до зниження можна усунути за допомогою інфляції, зменшуючи реальну зарплату. Інші припускають, що чим вища інфляція, тим нижча природна норма безробіття, яка забезпечує певне підвищення темпів економічного зростання.[20]

Полеміка щодо негативних і позитивних наслідків інфляції стимулює розвиток теорії оптимального рівня інфляції. Очевидно те, що висока інфляція, яка виходить за певні межі, несприятливо впливає на суспільство та економіку загалом. Вітчизняній економіці ще далеко до стабільності цін. Проте дослідження оптимального рівня інфляції, який має стати одним з орієнтирів стратегічного розвитку національної економіки, повинні проводитись уже зараз.

Визначаючи сутність антиінфляційної політики, можна зробити висновок, що антиінфляційна політика держави полягає у встановленні контролю за інфляцією і досягненні прийнятних для народного господарства темпів її зростання. Спроби впоратись з інфляцією шляхом грошової рестриктивної політики в наших умовах мають значно більші негативні наслідки, ніж сама інфляція, оскільки призводять до скорочення виробництва, зростання неплатежів у всіх секторах економіки, відкладання виплат за державним зовнішнім і внутрішнім боргами. Вкрай негативні наслідки має така політика й для соціальної сфери: зростає безробіття, своєчасно не виплачуються заробітна плата, пенсії, різко знижується рівень життя населення.[16]

Отже, метою антиінфляційної політики держави є встановлення контролю за інфляцією і досягнення прийнятних для народного господарства темпів її зростання. Спроби впоратись з інфляцією шляхом грошової рестриктивної політики в наших умовах мають значно більш негативні наслідки, ніж сама інфляція, оскільки це призводять до скорочення виробництва, зростання неплатежів у всіх секторах економіки, відкладання виплат за державними зовнішнім і внутрішнім боргами.

1.3 Методи антиінфляційної політики

Світовий досвід виробив дві головні концепції антиінфляційних заходів, що спираються на кредитно-грошову і фіскальну політику. Це заходи або безкомпромісної боротьби з інфляцією, або адаптації, пристосування до життя в умовах інфляційної нестабільності. Перший метод реалізується шляхом змін у системі оподаткування ( як правило підвищення податків) та введенням жорсткого державного контролю цін та зарплати. Другий - це індексація доходів, застосування механізму корегування процентних ставок відповідно до темпів інфляції та ін. До того ж необхідною є повна адаптація усіх економічних інституцій до функціонування в умовах інфляції. Адаптаційна політика має свої недоліки: кошти на компенсаційні надбавки населенню треба брати з державного бюджету, тобто врешті-решт через податки, або робити грошову емісію, що знову призведе до зростання інфляції.[15]

Як правило в умовах боротьби з інфляцією ці методи використовуються комплексно, що дає більш виражений ефект і дозволяє пом'якшити труднощі припадаючи на долю економіки країни.

а) Методи антиінфляційного оподаткування.

В процесі стримування інфляції податки відіграють двоїсту роль. Скорочуючи доходи, що виступають як джерела витрат для споживачів, високі податки носять антиінфляційний характер. Однак, податки можуть також збільшувати витрати виробництва, підвищуючи через це рівень цін на товари.

Основою економічної програми прибічників “концепції пропозиції” стала детально обміркована послідовність дій по зменшенню ставок оподаткування. По-перше, мав бути знижений податок на доход громадян, що посилило б трудову мотивацію робітників. По-друге, планувалося реформувати систему податків на доходи від приросту капіталу та ввести різноманітні податкові стимули (пільги для підприємств, що збільшують обсяги виробництва) - це стимулювало б накопичення та інвестиції. По-третє, практика індексації мала розповсюдитись на всю податкову систему для того, щоб ставки податків не підштовхувались інфляцією.

б) Регулювання цін в умовах інфляційної нестабільності.

Надзвичайно важливу роль грає державний контроль над цінами особливо в умовах кризисну економіки і виходу з нього.[17]

Під контролем над цінами розуміють будь-яку послідовність цілого ряду заходів - від помірних обмежень до примусового встановлення верхніх границь зростання цін, що проводяться у рамках економічної політики.

Одним з підходів є перевірений у світовій практиці метод тимчасового заморожування цін й надалі їх часткового перегляду. Він полягає у заборонені підвищувати ціни вище визначеного рівня, без спеціального на те дозволу.

В широких масштабах максимальні рівні цін, або загальний контроль за цінами, застосовуються для обмеження інфляційних процесів в економіці.

З одного боку швидке зростання цін на товари сприяє розвитку інфляції, з іншого-виключає з числа покупців товару тих споживачів, чиї грошові доходи не встигають за швидким зростанням цін.

Тому, щоб протистояти інфляції й дозволити малозабезпеченим громадянам купувати необхідні їм товари, уряд може встановити максимальний рівень цін. Причому, встановлення обмеження ціни має сенс тільки при умові, що нова ціна буде нижчою за рівноважну. Хоча політика державного регулювання цін несе значний позитивний ефект і має особливе значення в кризові періоди її реалізація може призвести до дуже небажаних наслідків.[22]

У короткостроковому плані пряме регулювання цін сприятиме стабілізації національної економіки. Так у державі можуть значно знизитись темпи зростання оптових й роздрібних цін і це призведе до гальмування інфляційних процесів. Але вже у найближчі роки виявляться негативні наслідки централізованої моделі регулювання. “Заморожування” цін і заробітної плати обмежить міжгалузевий перелив капіталів, буде гальмувати інвестиційну політику, знизить рівень ділової активності, стримуватиме зростання доходів.

Індексацію не можна розглядати як дієвий метод боротьби з інфляцією. За її допомогою можна лише послабити або уникнути окремих негативних наслідків інфляції, але не можна знизити її темпи.

Якщо інфляція уже розвинулася, то для її подолання нині здебільшого застосовують стримувальну макроекономічну політику, тобто політику дезінфляції. Вона ґрунтується на можливості вибору між інфляцією та безробіттям у короткостроковому періоді. Держава знижуючи за допомогою монетарної та фіскальної політики сукупний попит зменшують обсяг національного виробництва, що супроводжується зростанням безробіття.

Економісти часто обчислюють коефіцієнт дезінфляційних втрат, який показує відсоток річного реального ВВП, котрий потрібно принести в жертву задля зниження інфляції на 1 %. Для визначення цього коефіцієнта величину зменшення ВВП за певний проміжок часу ділять на величину зниження темпу інфляції за той самий проміжок. Існує кілька оцінок цього показника, але типова оцінка становить 5. Тобто для зниження інфляції на 1% необхідно пожертвувати 5% річного ВВП.

Важливою складовою антиінфляційної стратегії є впорядкування державних фінансів, перш за все - це скорочення бюджетного дефіциту з перспективою його повної ліквідації. Скорочення має відбуватися за рахунок зменшення видаткової частини державного бюджету.[16]

Раціональна монетарна і фіскальна політика допомагає усувати з економіки інфляцію попиту. Водночас є необхідною стратегія розвитку національної економіки, яка б захистила або принаймні помітно послабила руйнівні впливи зовнішніх збурень пропозиції, які індукують інфляцію витрат. Для недопущення інфляції пропозиції уряд має сприяти розвиткові освіти й науки, нагромадженню інтелектуального потенціалу суспільства і людського капіталу кожною особою, має фінансувати наукові дослідження та дослідно-конструкторські розробки, здійснювати структурну перебудову національної економіки у напрямі зростання в ній частки продукції високотехнологічних галузей і виробництв. Це стримуватиме розвиток інфляційного процесу у разі сильних зовнішніх несприятливих збурень пропозиції.

Особливе місце в антиінфляційній стратегії займає раціоналізація зовнішньоекономічних зв'язків країни. Пасивне сальдо платіжного балансу, як відомо, індукує інфляційні імпульси. Зовнішньоекономічна політика має спрямовуватися на досягнення рівноваги у торгівлі товарами і послугами шляхом підтримання експортних галузей та захисту національного виробника. Водночас уряд і центральний банк повинні проводити конструктивну валютну політику, яка б підтримувала стабільний курс національної валюти і не стимулювала зростання імпорту.[5]

Отже, Важливою складовою антиінфляційної стратегії є впорядкування державних фінансів, перш за все - це скорочення бюджетного дефіциту з перспективою його повної ліквідації. Скорочення має відбуватися за рахунок зменшення видаткової частини державного бюджету.

Розділ 2. Антиінфляційне регулювання в Україні

2.1 Інфляція в Україні, її особливості

Перші роки становлення незалежної суверенної України супроводжувалися значними економічними труднощами. У головному вони пов'язані з переходом від тотально - планової системи організації виробництва до ринкової економіки. Саме еволюція соціально - економічного оновлення нашої Батьківщини і викликала до життя низку суб'єктивних суперечностей, які, у свою чергу, призвели до появи глобальних негативних явищ. Серед них - диспропорції в економіці, спад виробництва, безробіття, різке погіршення матеріального становища основної частини населення - усе це ще не повний перелік тих явищ в економічному житті нашого суспільства, які надовго стали ознакою розвитку України. Серед них особливе місце за своїм значенням і впливом на посилення економічної кризи в Україні зайняла інфляція.[4]

Перші роки існування України як незалежної держави супроводжувалися величезним збільшенням цін і характеризувалися високою динамікою їх зростання. Так у 1991 р. інфляція склала 390% за рік, у 1992 р. - 2100%, а в 1993 р. - 10256% за рік. Цей рік став піком інфляційного процесу. Надалі вона почала помітно падати і склала в 1994 р. - 501%, у 1995 р. - 281,7%. У 1996 р. - 139,7%, у 1997 р. - 110,1%, у 1998 р. - 120%, у 1999 р. - 119,2%, у 2000 р. - 125,8%, у 2001 р. - 106,1%, у 2002 р. - 99,4%, у 2003 р. - 108,2%, у 2004 р. - 112,3%, у 2005 р. - 110,3%, у 2006р. - 111,6%, у 2007 р. - 116,6%, у 2008 р. - 122,3%, у 2009 р. - 112,3%, у 2010р. - 109,1%, у 2011р.- 104,6%, у 2012р. - 99,8%, у 2013р.- 100,5%, у 2014р.- 124,9% i на даний 2015р.-137,1%.

Інфляція в Україні, як і в інших країнах колишнього соціалістичного табору, викликана багатьма причинами, серед них можна виділити ті, що визначили основні особливості даного процесу в нашій держава:

Україна в спадщину від СРСР одержала дуже деформовану економіку, в якій величезна роль належала військово - промисловому комплексу. У 1990 році у промисловості України приблизно 40% обсягів виробництва припадало на військове виробництво. Це різко зменшувало можливості економіки щодо задоволення потреб населення і спричиняло величезні непродуктивні витрати.

Поряд із цим народне господарство України, як і інших країн СНД, характеризувалося високим рівнем монополізації економіки. Так, тільки серед 380 найбільших підприємств України в 1990 році більше половини являли собою єдине підприємство з виробництва відповідного товару. В умовах спаду виробництва ця обставина теж сприяла помітному зростанню цін.

Важливою причиною, що обумовила наростання інфляції в перші роки існування незалежної України, стало й те, що уряд виділяв величезні дотаційні кошти на підтримку неефективно працюючих підприємств. До них належала більша частина колгоспів, окремі підприємства промисловості і навіть галузі, наприклад вугільна.

Загальний стан економіки у поєднанні зі складнощами перехідного до ринку періоду призвів до значного скорочення обсягів як промислового, так і сільськогосподарського виробництва. За 1991 - 1999 рр. валовий внутрішній продукт країни зменшився в 2,5 рази.[9]

Розвитку інфляційних процесів сприяла й сформована за роки радянської влади в населення стійка психологія споживання. У поєднанні з масовою безгосподарністю і марнотратством усіх видів ресурсів вона ставала причиною нераціонального використання наявного потенціалу і скорочувала товарну масу. Це призводило до істотного тиску на споживчий ринок і порушувало співвідношення між грошовою і товарною масами.

Сприяло інфляції розширення державного апарату тощо.

Суттєвою причиною, що обумовила розвиток інфляційної спіралі, стало підвищення цін на російські енергоносії. Досить сказати, що тільки за 1992 р. ціни на нафту, газ і нафтопродукти зросли в 300 разів. У зв'язку з цим України, яка не має великих запасів енергетичних ресурсів і насамперед нафти і газу, з її залежністю від одного постачальника, потрапила в надзвичайно скрутний стан, і це стало одним зі значних чинників гіперінфляції в нашій державі.[20]

Суттєвим чинником інфляції в Україні виявилося деформування попиту. Ті групи населення, що почали отримувати великі доходи, стали пред'являти підвищений попит на іноземні товари і на вітчизняні товари підвищеної якості. Це призвело до посилення диспропорцій в економіці саме через зміну попиту.

Усі ці явища в економіці України як у дзеркалі знайшли свій відбиток у величезному дефіциті державного бюджету, покриття якого значною мірою здійснювалось за рахунок емісії грошей. Так, за 1992 - 1995 рр. частка кредитів уряду в загальному обсязі чистих внутрішніх вимог, куди, крім кредитів уряду, входять прямі кредити комерційним банкам і кредити цим банкам, що розміщувались через кредитні аукціони, склала біля 90%. За розрахунками фахівців у 1993 році за рахунок збільшення грошової маси інфляція забезпечувалася приблизно на 85%. В останньому її приріст був наслідком перш за все зміни швидкості грошової маси і падіння виробництва.

Важливою причиною інфляції став і її прямий імпорт з Росії. У 1991 році правлячі кола Росії, намагаючись закріпитись при владі, пішли на нечувану емісію грошей. Тільки за 1991 рік Центральний банк Росії випустив в обіг грошей на 32% більше, ніж за попередні 30 років. Унаслідок цього грошова маса в Росії за весь 1991 рік зросла в 2,26 рази, а в Україні - тільки в 1,44 рази. За наявності прозорих кордонів цей надлишок грошей з Росії хлинув в Україну, змітаючи з полиць наших крамниць товари і посилюючи дисбаланс між товарною і грошовою масами.

Суттєвим чинником інфляції в Україні стало й те, що Росія без будь - яких правових підстав оголосила себе правонаступником загальносоюзного майна багатьох державних інституцій. І серед них - активи Державного банку колишнього СРСР, що були представлені золотим і діамантовим фондами, валютними резервами, дорогоцінними металами та каміннями й іншими активами. Зрозуміло, що якби Україна й інші колишні республіки Радянського Союзу відстояли своє законне право на частину тільки цього спільного майна (не говорячи вже про правомірність поділу всіх флотів, а не тільки Чорноморського), інфляція в цих республіках була б значно меншою.[20]

Обмін у банках іноземної валюти на національну, оскільки на депозитних рахунках банків з'являються додатково випущені національні гроші.

Структурні світові кризи (енергетика, сировина тощо).

Отже, можна констатувати, що в Україні інфляція викликана цілою низкою причин, що в поєднанні з повною руйнацією господарчого механізму призвело до дуже тяжких наслідків. Цей важкий інфляційний період тривав практично до грошової реформи 1996 року, після якої інфляція значно зменшилась.

Особливі надії на вщухання інфляційних процесів Україна отримала після припинення фази депресії і початку пожвавлення в суспільному виробництві.

2.2 Шляхи подолання інфляції, її ефективність

В Україні ще немає значного досвіду боротьби з інфляцією і тому в розробці своєї антиінфляційної політики в нашій державі було використано теоретичні й практичні розробки західної економічної науки в цій сфері. Це дозволило нашій країні, хоч і з багатьма серйозними помилками, приборкати, врешті - решт, інфляцію і подолати ти найбільш негативні її соціально - економічні наслідки.[2]

Увесь комплекс заходів щодо боротьби з інфляцією і її наслідками, який і складає, власне, антиінфляційну політику держави, у незалежній Україні можна поділити на декілька етапів.

Перший етап - антиінфляційної політики почався на початку 1990 років. Він продовжувався з 1991 по кінець 1993 року. Його суть зводилась до спроб в умовах реформування економіки підняти виробництво і наповнити ринок товарами. Але за обмеженості ресурсів і зростання цін через різке подорожчання енергоресурсів, що надходили, головним чином, з Росії, і дії інших факторів, ці спроби здійснити економічне зростання виявились марними. У той же час урядом була здійснена масова лібералізація цін і знято обмеження на підвищення заробітної плати. Усе це призвело до зростання дефіциту державного бюджету, який покривався за рахунок використання потужностей друкарського верстата. Інфляція переросла в гіперінфляцію і стала найбільш загрозливим явищем в економіці нашої держави. За суттю антиінфляційну політику держави на цьому етапі можна назвати антиінфляційною тільки умовно. Насправді вона була про інфляційною.[17]

Другий етап - формування й реалізації антиінфляційної політики починається з кінця 1993 і продовжується до вересня 1996 року. На цьому етапі антиінфляційна політика в Україна набуває певних конкретних ознак. І хоч вона інколи мала суперечливий характер, проте її спрямованість на зменшення інфляції на цьому етапі очевидна. У цей період упорядковано ціноутворення при формуванні оптових цін промисловості. З метою зменшення спекулятивних операцій було обмежено відсотки по кредитах комерційних банків. Для торговельно-посередницьких фірм уведено обмеження націнок, що не повинні бути більше 50% від відпускної ціни промисловості. Наведені й інші заходи призвели до суттєвого зменшення динаміки зростання цін і дали можливість 2 вересня 1996 року почати грошову реформу в Україні.

Третій етап - антиінфляційної політики починається з кінця 1996 і по кінець 1999 року. Він характеризується тим, що інфляція в її розмірах у ці роки не була ворогом номер один і основний акцент в антиінфляційній політиці було зроблено на створення умов для виходу з економічної кризи. Антиінфляційна політика базувалась на жорстких монетарних принципах і це призвело до придушення інфляції, яка в 1997 році склала 110%.

Проте обмеження приросту грошової маси мало й негативні наслідки. Вони виявились у кризі неплатежів, у зростанні взаємної та бюджетної заборгованості, у підвищенні частки бартерних розрахунків.

З початку 2000 року в економіці України почалось зростання виробництва. У цих умовах антиінфляційна політика була спрямована на забезпечення підйому економіки. Того часу почали застосовуватись різні, переважно непрямі антиінфляційні заходи.

У сучасних умовах в Україні для здійснення виваженої антиінфляційної політики слід, передусім, навчитись точно прогнозувати інфляцію. Для цього необхідно на основі чіткого статистичного відображення основних макроекономічних показників у сфері товарного і грошового обігу розробляти моделі можливих інфляційних змін у грошовій сфері. Але розробка моделі розвитку інфляційних процесів з огляду на заплановані основні макроекономічні показники розвитку нашої економіки являє собою тільки теоретичне обґрунтування здійснення антиінфляційних заходів. Їх реалізація вимагає постійного пошуку з боку НБУ шляхів найефективнішого застосування цього інструментарію. Останнє передбачає максимальне врахування особливостей і реального стану нашої економіки. Досвід показує, що в наших умовах традиційні антиінфляційні заходи не завжди дають відповідні результати.[15]

Так, в останні роки для посилення стимулів до економічного зростання, а відтак, і впливу на інфляційні процеси, НБУ чітко проводить політику зниження облікової ставки. Якщо в 1996 році вона склала 40%, то в 2000 році - 27%, у 2002 році - 8%, у 2003 році - 7%,у 2004 - біля 9%, у 2005 - 9,5%, у 2006 - 8,5%, у 2007 - 8%, у 2008- 12%, у 2009 - 10,25%, у 2010 - 7,75%, у 2011 - 7,75%, у 2012 - 7,5%, у 2013 - 6,5%, у 2014 - 14%, у 2015 - 30%.

Важливим напрямком здійснення антиінфляційної політики мають стати операції центрального банку на ринку цінних паперів. Активний продаж цінних паперів і реанімація цього ринку в Україні - необхідна передумова зменшення інфляційних наслідків від збільшення заробітної плати, пенсій, стипендій тощо. Нині цей ринок в Україні малоефективний і слабкий. Посилення його роботи стає неодмінною умовою як розвитку економіки в цілому, так і вдосконалення системи антиінфляційних заходів держави.

Суттєве місце в Україні щодо стримування інфляційних процесів має зайняти і організація державного управління. Як відомо, на сьогодні маємо великий і обтяжливий для країни управлінський апарат. І якщо його скорочення в більш - менш помітних масштабах на даному етапі малореальне, то треба хоч би підвищити ефективність використання коштів, які виділяються на цей апарат з державного бюджету. Великий резерв ще є і в царині функціонування всієї бюджетної сфери, де проблема не тільки в оптимізації витрат бюджетних коштів, але й в удосконаленні її організаційної структури.[16]

У країнах з перехідною економікою, а саме такою є економіка нашої держави, важливий антиінфляційний захід - це контроль за рухом іноземної валюти. Справа в тому, що перехідна економіка характеризується, як правило, високим рівнем доларизації. А це робить грошовий обіг дуже чутливим до всіляких зовнішніх і внутрішніх змін в економіці, і за певних умов може стати чинником посилення інфляції. Принаймні вітчизняні фахівці доводять, що, наприклад, між курсом гривні до долара і рівнем інфляції є досить тісний зв'язок.

З огляду на це слід дуже ретельно розробляти і реалізовувати валютну політику в усьому різноманітті її напрямів. Політика в галузі курсоутворення, організації руху іноземної валюти, її залучення до інвестиційного процесу, способи та організація її конвертації у вітчизняну грошову одиницю і т. ін. - усе це має велике значення як для всього процесу відтворення, так і для стану динаміки інфляційних процесів.

Отже, наша молода незалежна держава робить ще тільки перші кроки в напрямку розробки антиінфляційних програм. Але вже перші заходи в цій площині показують, що при концентрації зусиль науковців у поєднанні з дією владних структур можна, дійсно, досить швидко набути гарного досвіду в боротьбі з таким грізним явищем, як інфляція.

2.3 Аналіз інфляційних процесів в Україні у 2014 році

Реалізація накопичених в останні роки макроекономічних дисбалансів призвела до стрімкого зростання інфляції в 2014 році до 24.9%, що обумовлювалося: девальвацією гривні в умовах зниження валютних надходжень та наростання панічних настроїв через військовий конфлікт на сході України; вагомою адміністративною складовою (6.6 в.п.) інфляції через старт процесу приведення тарифів у сфері житлово-комунального господарства до рівня покриття їх собівартості.

Базова інфляція, яка тривалий час залишалася на близькому до нуля рівні, у 2014 році зросла до 22.8%, обумовивши 10.8 в. п. внеску в загальну споживчу інфляцію.[23]

Ціни на продукти харчування з високим ступенем оброблення зросли на 27%, зокрема через подорожчання енергоносіїв, вплив курсового чинника та вторинних ефектів від підвищення цін на сирі продукти (рис.2.1).

Рис. 2.1.Динаміка валютного курсу та зміна ІСЦ.[24]

Інфляція попиту або базова інфляція (яка займає 47.7% у структурі ІСЦ - індекс споживчих цін) зросла з нульового рівня на початку року до 22.8% за підсумком року та обумовила 10.8 в.п. внеску в споживчу інфляцію. Зокрема у грудні продовжилося зростання БІСЦ високими темпами - 2.8% за місяць.

Інфляція витрат або небазова інфляція за 2014 рік становила 27.2% (3.2% - за грудень), тож її внесок (14.1 в.п.) у загальну інфляцію перевищив внесок базової складової (10.8 в.п.).

Вагомий внесок в інфляцію (6.6 в.п.) обумовила її адміністративна складова. Зростання адміністративно регульованих цін, яке до квітня поточного року відбувалося стриманими темпами (близько 4% у річному вимірі), стрімко прискорилося до 30.4% у 2014 році. (рис.2.2). [23]

Рис. 2.2.Адміністративно регульовані ціни та тарифи (зміна, %)[24]

Суттєво зросли ціни та тарифи у сфері ЖКГ у рамках процесу приведення їх вартості до економічно обґрунтованого рівня (на 34.3%; 3.8 в. п. - внесок в інфляцію) після їх майже незмінного рівня в попередні два роки (за які вони в цілому зросли лише на 1%).

Неодноразове підвищення акцизів у продовж 2014 року, а також мінімальних роздрібних цін на алкогольну продукцію (зокрема на горілку - у цілому на 32.5%) спричинило зростання вартості алкогольних напоїв та тютюнових виробів на 25.9% (1.8 в.п. - внесок в інфляцію). Подорожчання такої підакцизної продукції в грудні становило 1.8%.

Уперше за останні чотири роки відбулося зростання цін на сирі продукти харчування (на 22.3%; 6.3 в.п. - внесок в інфляцію), зокрема через подорожчання їх імпорту, а також у наслідок збільшення витрат на вітчизняне виробництво (у листопаді витрати на виробництво сільськогосподарської продукції зросли на 37% у річному вимірі).

Водночас продовольчу інфляцію стримувала висока пропозиція, підтримана рекордним урожаєм зернових та значним урожаєм овочів (вартість останніх знизилася на 10.6%).[21]

Найбільше зросли ціни на фрукти (на 55.9%), пропозиція яких значною мірою формується імпортом. Ціни на м'ясо зросли на 31% переважно через підвищення попиту м'ясопереробних підприємств на окрему внутрішню сиру продукцію (насамперед свинину), а також підвищення цін на корми (їх індикатором є ціни на борошно, які зросли на 35.9%).

Подорожчання сирих продуктів суттєво прискорилося в кінці року (за грудень становило 4.7% порівняно з 0.5% за листопад). Зокрема сезонно, а також у наслідок впливу девальвації подорожчали овочі (насамперед тепличні) - на 14.4% за місяць. Різко підвищилися ціни на крупи гречані (на 57.4%) через зниження їх врожаю у звітному році та скорочення посівних площ на наступний рік.

Попри значне зниження доларових цін на нафту на світових ринках (на 43.8%) основний вплив на вартість палива в Україні обумовив курсовий чинник. У результаті ціни на паливо за звітний рік підвищилися на 60.7%.

Зважаючи на невелику вагу палива в споживчому кошику (2.1%), його подорожчання обумовило порівняно незначний прямий внесок (1.2 в.п.) в інфляцію, однак через вплив на транспортні витрати було додатковим чинником підвищення вартості інших компонентів. (рис.2.3), (рис.2.4). [22]

Рис. 2.3.Зміна вартості споживчого кошика, %[24]

Рис. 2.4.Розрахування компонентів споживчого кошика. [24]

Отже, виходячи з даних про динаміку індексу інфляції в Україні за останні 10 років, робимо висновок про прискорення інфляційних процесів та особливе підвищення показників інфляції у 2014 році.

На думку переважної більшості вітчизняних економістів є вже розроблені і запропоновані методи боротьби з інфляцією, на які варто звернути увагу, а саме адміністративні та економічні. До адміністративних методів відносять встановлення державою обмежень на підвищення цін та контроль за доходами. Економічні методи впливають на інфляцію попиту та інфляцію витрат. Їх поділяють на 2 групи. Перша група - це сукупність заходів антиінфляційної політики, друга - це заходи, які сприяють зменшенню витрат виробництва, податків на бізнес, імпортного мита на ввезені засоби виробництва та стимулювання технічного прогресу.

Інфляційні процеси могли б бути контрольованими, якби діяла довгострокова антиінфляційна програма, яка б включала заходи, що стримували б інфляцію. До таких заходів можна віднести викорінення структурних перекосів, реальну конверсію військово-промислового комплексу, ліквідацію збиткових підприємств та дефіциту державного бюджету, розвиток ринку платних послуг, зниження ліквідності грошових заощаджень населення і їх поточних доходів шляхом підвищення відсотків на депозити, активне залучення до ринкового обороту нетрадиційних товарів, таких як нерухомість та цінні папери.[20]

Країни, що рішуче пішли шляхом ринкових перетворень, частково вже мають певні позитивні результати, які відображаються, передусім, у стримування інфляційних процесів, зростанні обсягів виробництва, підвищенні рівня життя населення. Безперечно, що й Україна, маючи значний економічний потенціал, не лише стабілізує фінансову ситуацію в країні, але й забезпечить умови «керованості» інфляційним факторам, що надасть їй змогу зайняти належне місце серед інших економічно та соціально розвинутих країн Європи.



Розділ 3. Світовий досвід боротьби з інфляцією

Негативні соціальні і економічні наслідки інфляції змушують уряди різних країн проводити певну економічну політику. Значна увага завжди приділялася державою регулюванню грошової маси. Антиінфляційна політика налічує багатий асортимент самих різних грошово-кредитних, бюджетних заходів, податкових заходів, програми стабілізації і дій з регулювання і розподілу доходів.

Оцінюючи характер антиінфляційної політики, можна виділити в ній три загальні підходи. В рамках першого (пропонованого прихильниками сучасного кейнсіанство) передбачається активна бюджетна політика - маневрування державними витратами і податками в цілях дії на платоспроможний попит: держава обмежує свої витрати і підвищує податки. В результаті скорочується попит, знижуються темпи інфляції. Проте, одночасно може статися спад інвестицій і виробництва, що може привести до застою і навіть до явищ, зворотних спочатку поставленим цілям, розвинутися безробіття.[19]

Бюджетна політика проводиться і для розширення попиту в умовах спаду. При недостатньому попиті здійснюються програми державних капіталовкладень і інших витрат (навіть в умовах значного бюджетного дефіциту), знижуються податки. Вважається, що таким чином розширюється попит на споживчі товари і послуги. Проте стимулювання попиту бюджетними коштами, як показав досвід багатьох країн в 60-і і 70-і роки, може посилювати інфляцію. До того ж великі бюджетні дефіцити обмежують урядові можливості маневрувати податками і витратами.

Другий підхід рекомендується авторами-прихильниками монетаризму в економічній теорії. На перший план висувається грошово-кредитне регулювання, побічно і що гнучко впливає на економічну ситуацію.

Цей вид регулювання проводиться непідконтрольним уряду Центральним банком, який визначає емісію, змінює кількість грошей в обігу і ставки позикового відсотка. Прихильники цього підходу вважають, що держава повинна проводити антиінфляційні заходи для обмеження платоспроможного попиту, оскільки стимулювання економічного зросту і штучна підтримка зайнятості шляхом зниження природного рівня безробіття веде до втрати контролю над інфляцією.

Намагаючись приборкати інфляцію, що вийшла з-під контролю, уряди багатьох країн, починаючи з 60-х років, проводили так звану політику цін і доходів, головне завдання якої по суті зводиться до обмеження заробітної плати - третій метод. Оскільки ця політика означає адміністративну, а не ринкову стратегію боротьби з інфляцією, вона не завжди досягає оголошеної мети.[20]

Великий досвід проведення антиінфляційних заходів в західних країнах показує доцільність поєднання довготривалої і короткострокової політики.

Довготривала політика включає, по-перше, завдання погасити інфляційні очікування населення, які нагнітають поточний попит.

По-друге, заходи по скороченню бюджетного дефіциту за рахунок підвищення податків і зниження витрат держави.

По-третє, заходи в області грошового звертання, зокрема встановлення жорстких лімітів на щорічний приріст грошової маси, що дозволяє контролювати рівень інфляції.

По-четверте, ослаблення впливу зовнішніх чинників. Завдання полягає в зменшенні інфляційної дії на економіку переливів іноземного капіталу у вигляді короткострокових кредитів і позик уряду за кордоном для фінансування бюджетного дефіциту.[12]

Короткострокова спрямована на тимчасове зниження темпів інфляції. Вдалий результат можливий у разі розширення сукупної пропозиції без збільшення сукупного попиту. У цих цілях держава надає пільги підприємствам, що випускають додатково до основного виробництва побічні товари і послуги. Воно може приватизувати частину своєї власності і таким чином збільшити надходження до державного бюджету і полегшити вирішення проблеми його дефіциту, а також знизити його інфляційний попит за рахунок продажу великої кількості акцій нових приватних підприємств.

З точки зору інтересів суспільства, боротьба з інфляцією може привести до значних втрат в народному господарстві. По деяких підрахунках, для зниження інфляції на 1% безробіття має бути протягом року на 2% вище за свій природний рівень, при цьому реальний Валовий Національний Продукт (ВНП) зменшується на 4% в порівнянні з потенційним. Для США, наприклад, таке зменшення ВНП в 1985 році оцінювалося в 160 млрд. доларів.

Негативні соціальні і економічні наслідки інфляції вимушуютьуряди різних країн проводити певну економічну політику. Значна увага завжди приділялася державою регулюванню грошовоїмаси. Антиінфляційна політика налічує багатий асортимент самихрізних грошово-кредитних, бюджетних мерів, податкових заходів, програмстабілізації і дій з регулювання і розподілу доходів.[8]

Оцінюючи характер антиінфляційної політики, можна виділити в ній три загальних підходи. В рамках першого (пропонованого прихильниками сучасного кейнсіанство) передбачається активна бюджетна політика - маневрування державними витратами і податками в цілях дії наплатоспроможний попит: держава обмежує свої витрати і підвищує податки. В результаті скорочується попит, знижуються темпи інфляції. Проте одночасно може відбутися спад інвестицій і виробництва, що може привести до застою і навіть до явищ, зворотних спочатку поставленим цілям, розвинутися безробіття.[9]

Бюджетна політика проводиться і для розширення попиту в умовах спаду. При недостатньому попиті здійснюються програми державних капіталовкладень і інших витрат (навіть в умовах значного бюджетного дефіциту), знижуються податки. Вважається, що таким чином розширюється попит на споживчі товари і послуги. Проте стимулювання попиту бюджетними коштами, як показав досвід багатьох країн в 60-х і 70-x роках, може підсилювати інфляцію. До того ж великі бюджетні дефіцити обмежують урядові можливості маневрувати податками i витратами.

Другий підхід рекомендується авторами-прихильниками монетаризму векономічній теорії. На перший план висувається грошово-кредитне регулювання, побічно і що гнучко впливає на економічну ситуацію.

Цей вид регулювання проводиться непідконтрольним уряду Центральним банком, який визначає емісію, змінює кількість грошей в зверненні і ставки позикового відсотка. Прихильники цього підходу вважають, що держава повинна проводити антиінфляційні заходи для обмеження платоспроможного попиту, оскільки стимулювання економічного зростання i штучна підтримка зайнятості шляхом зниження природного рівня безробіття веде до втрати контролю над інфляцією.[6]

Намагаючись приборкати інфляцію, що вийшла з-під контролю, уряди багатьох країн, починаючи з 60-х років, проводили так звану політику цін i доходів, головне завдання якої по суті зводиться до обмеження заробітної плати - третій метод. Оскільки ця політика означає адміністративну, а не ринкову стратегію боротьби з інфляцією, вона не завжди досягає оголошеної мети.

...