Потреба у спільній європейській конкурентній політиці була ще на початкових етапах створення Європейської Спільноти. У Європі конкурентна політика відіграє особливу роль у створенні спільного єдиного ринку, яка передбачає уникнення заміни старих бар'єрів (тарифів, нетарифних бар'єрів, національних регулювань) новими (державна допомога, подвійне ціно- утворення, розподіл ринків, монополія). Конкурентні рішення мають завжди значний вплив на захист і розвиток єдиного ринку [119].

1956 - 1957-ті роки характеризуються тим, що впродовж цих двох років було не лише ухвалено три основні антимонопольні закони (британський Процесуальний акт (Practices Act), німецький Закон «Про недопущення обмеження конкуренції» (Gesetz gegen Wettbewerbsbeschrдnkungen (GWH) та європейський Римський договір (Договір про заснування Європейської економічної спільноти (ЄЕС), далі Римський договір 1957 року), але й втілена в життя нова активна антимонопольна політика. Відтоді Європа пережила швидкі зміни антимонопольної політики на рівні Співтовариства, а також у країнах- членах. У більшість національних законів були внесені зміни і Європейське Співтовариство ухвалило велику кількість нормативних актів, щоб адаптувати ст. 85-90 Римського договору для потреб антимонопольної юрисдикції.

На початковому етапі формування європейської політики конкуренції країни-засновниці Співтовариства, за винятком Німеччини, не мали чітких норм, які б регулювали конкуренцію порівняно з тими, що передбачені у Римському договорі 1957 року. Бельгія та Люксембург взагалі не мали законодавства, яке регулювало б конкуренцію, а голландці мали досить слабкий Закон про економічну конкуренцію, розроблений 1956 року. В Італії монополії та обмежувальна практика регулювалися відповідно до Цивільного кодексу, а у французькому праві було детальне, але дуже слабке регулювання обмежувальної ділової діяльності. Тож Німеччина наприкінці 1950-х років була єдиною країною із жорстким режимом конкуренції і, відповідно, могла брати активну участь у формуванні конкурентної політики Європейського Співтовариства.

Правила конкуренції ЄС базуються на поглядах європейської школи, зокрема фрайбурзької школи. Європейська школа вбудована в концепцію соціальної ринкової економіки з акцентом на добробут споживачів.

З погляду фрайбурзької школи, економічний порядок, заснований на конкуренції, - це єдиний шлях досягнення сталої економічної продуктивності й стабільності. Проте конкуренція не може виконувати свої інтеграційні функції, якщо вона у нечистій формі. Представники фрайбурзької школи на чолі із Вальтером Ойкеном вважали, що ринкова форма досконалої конкуренції повинна бути відновлена і підтримуватися [146, с. 156].

Фрайбурзька школа мислителів поділяла концепцію раннього лібералізму щодо запровадження конкурентної економічної системи як необхідної умови для забезпечення процвітання вільного і справедливого суспільства. Вони були переконані, що таке суспільство може розвиватися тільки там, де ринок є вбудований в конституційні межі. Ці межі необхідні для захисту конкуренції від спотворення, як засіб запобігання дегенерації конкурсного відбору, щоб переконатися, що переваги на ринку були справедливо розподілені в суспільстві і зведені до мінімуму державного втручання в економіку.

Модель досконалої конкуренції визначила основні стандарти для конкурентного права. Така модель вимагає, щоб закон запобігав створенню монопольної влади, скасовував існуючі монопольні структури, де це можливо, а там, де це неможливо, - контролював поведінку монополій [127, с. 63-79]. Заборона монополій була передусім спрямована на картелі та інші антиконкурентні угоди між учасниками ринку. Така концепція закону про конкуренцію звернула увагу на одну важливу проблему - приватні ринкові сили (private economic power). Широке поняття економічної влади є однією з особливостей мислення як німецького, так і європейського конкурентного законодавства, що найбільше відрізняє її від американських аналогів антимонопольного законодавства [146, с. 157].

Ця принципово нова концепція була застосована у німецькій політиці порядку (Ordnungspolitik). Вважають, що ордоліберальна концепція конкурент- ного законодавства відіграла ключову роль в успіху соціальної ринкової еко- номіки Німеччини, в еволюції німецької думки та у її ставленні до економіки і суспільства. Ордоліберали зазначали, що конкуренція зумовлює процвітання (завдяки запровадженню інновацій та стимулюванню інвестицій); забезпечує різноманітність у виборі товарів і послуг; обмежує концентрацію влади та сприяє сталому розвитку. Німецький ордолібералізм мав значний вплив на конкурентне право ЄС. Деякі положення конкурентного законодавства були введені до Маастрихтського договору 1992 року під німецьким тиском.

Підтвердженням поширення ордоліберальних поглядів Німеччини в інститути та практику Європейської Спільноти є участь німецьких посадовців у процесі заснування ЄС. Насправді ордоліберальний вплив був прямим і очевидним у питанні конкурентного законодавства. Німеччина була єдиною країною у Європі, яка мала на той час конкурентне право, стала лідером у галузі розроблення конкурентного права Спільноти. Більша частина дискусій на тему конкурентної політики відбулася в Німеччині, яка також впливала на розробку правил конкуренції в Римському договорі і на роботу Комісії у перші роки її діяльності. Підтвердженням цього є призначення Г. фон дер Гробена першим комісаром із питань конкурентної політики Європейської Комісії. Г. фон дер Гробен був одним із розробників так званої «Доповіді Спаака» - документа, на якому базувався Римський договір 1957 року. Отже, особливо в перші роки існування європейського конкурентного законодавства, ордоліберальна думка задала тон конкурентному законодавству спільноти.

Процес переговорів щодо погодження процедурного регулювання конкурентної політики був дуже складним. Коли процедурні правила були остаточно узгоджені в 1962 році, стало очевидно, що вони були складені таким чином, щоб контроль за політикою залишався в руках Європейської Комісії [112, c. 273-288]. Комісія прагнула створити загальну, а не лише скоординовану політику у сфері конкуренції, яка стала «першою по-справжньому наднаціональною політикою» [103, с. 19]. Унаслідок переговорів у 1962 році Рада міністрів Європейської Спільноти ухвалила регламент, відомий як «Регламент 17» [118]. Насправді «Регламент 17» базувався на німецькій моделі повідомлень, оцінки та винятків, ефективному централізованому тиску та відокремленості національних органів влади.

Вплив Німеччини на конкурентне законодавство ЄС простежується вже у перших статтях Розділу ІІІ «Політика конкуренції» частини І про правила конкуренції Римського договору 1957 року. Головною ідеєю ст. 1 Закону «Про недопущення обмеження конкуренції» 1957 року та ст. 85 Римського договору 1957 року (тепер ст. 81 Лісабонського договору 2009 року) є заборона всіх угод між суб'єктами господарювання, що можуть вплинути на торгівлю чи наслідком яких є запобігання, обмеження чи спотворення конкуренції на внутрішньому ринку.

У німецькому Законі «Про недопущення обмеження конкуренції» 1957 року було три групи винятків із загального правила. По-перше, деякі сектори економіки повністю або частково звільнялися від підпорядкування закону; зокрема, телекомунікації, які донедавна були під винятковим контролем Федерального поштового управління і до 2014 року є предметом нагляду Федерального міністерства. Також сюди належать транспорт, сільськогоспо- дарські виробничі кооперативи та їх договірні відносини з окремими фермерами, банківська справа і страхування, комунальні послуги та асоціації, що займаються адмініструванням патентних прав осіб. По-друге, окремі види картелів звільнялися самі по собі або могли бути звільнені від підпорядкування Закону указом Федерального картельного відомства. Таке звільнення відбувалося тоді, коли діяльність картелів спрямовувалася на експорт, тобто тих картелів, які не впливали на внутрішній ринок. Крім того, Федеральне картельне відомство могло дозволити діяльність картелів, які були створені з метою сприяння раціоналізації та спеціалізації між фірмами. Такі картелі могли бути дозволені, навіть якщо договір стосувався і цін, і місць збуту, за умови, що раціоналізація слугує громадським інтересам і угода необґрунтовано обмежує конкуренцію [105, с. 46]. По-третє, у разі структурної кризи Федеральне картельне відомство могло дозволити створення картелю, якщо це необхідно для забезпечення систематичного зниження виробничих потужностей і якщо ця домовленість діє в інтересах суспільства (§4 Закону «Про недопущення обмеження конкуренції» 1957 року). Такий дозвіл видавався лише на обмежений проміжок часу і міг бути продовжений у разі необхідності. Федеральне міністерство економіки могло дозволити діяльність картелю, якщо це визнано необхідним для подальшого загального добробуту (§8 Закону проти обмеження конкуренції 1957 року). Ця частина закону була застосована щодо обмеження телевізійної реклами сигарет і фармацевтичної продукції.

Застосування ст. 85(3) Римського договору 1957 року (тепер ст. 81(3) Лісабонського договору 2009 року) зазвичай називають «винятками», хоча цього слова немає у договорі. Застосування винятків зі ст. 81(1) вимагає прийняття швидкого рішення Комісією, яка є єдиним авторитетним органом з широкими повноваженнями відповідно до статті 9(1) Регламенту 17/62. Підприємства та об'єднання підприємств повинні повідомити про укладення договору і можуть подати заявку щодо звільнення від заборони, викладеної у ст. 81(1) відповідно до положення ст. 81(3). Такі звільнення від заборони називають індивідуальними пільгами. Для того, щоб індивідуальні пільги стали чинними, потрібне офіційне повідомлення про згоду Комісії та публічне повідомлення відповідно до ст. 19 (3) Регламенту 17 [118], яке містить коментарі третіх осіб. На цей момент лише Комісія має право видавати окремі пільги на певний період часу.Отже, в окремих випадках Комісія дозволяє антиконкурентну поведінку, яка інакше була б забороненою [146, с. 38].

Помітний німецький вплив і у ст. 82 Римського договору 1957 року (тепер ст. 86 Лісабонського договору 2009 року), яка забороняє зловживання домінуючим становищем [202]. Ст. 22 Закону «Про недопущення обмеження конкуренції» 1957 року регулює позиції домінуючих підприємств на ринку. Стаття 22 дає базові визначення і припущення, які стосуються домінування на ринку; забороняє надлишкове домінантне становище підприємств та їхню дискримінаційну практику. Проте варто зауважити, що наявна суттєва відмін ність між нормами національного законодавства і тими, що зазначені у ст. 82 Римського договору 1957 року. Перші стосуються відносин між двома підприємствами та завданої шкоди одному з них, а другі стосуються наслідків оскаржуваної поведінки на відповідному ринку, конкурентна структура якого непоправно послаблена наявністю домінуючого становища.

Значний вплив Німеччина мала і у регулюванні питання про злиття суб'єктів господарювання. Конкретні положення щодо злиття підприємств були ще у Договорі про заснування Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС) (ст. 66(1) до (6), які регулювали питання контролю за концентраціями та домінуючим становищем. Застосування терміна «домінуюче становище», а не «монополізація» пояснюють впливом німецького конкурентного права на автора Договору ЄОВС Жана Моне [155, с. 13].

Договір про ЄЕС, на відміну від Договору ЄОВС, не містить положень щодо контролю за концентрацією. Перша пропозиція такого регулювання була представлена Раді в 1973 році, а у Німеччині того ж 1973 році були додані положення до Закону «Про недопущення обмеження конкуренції» 1957 року, що стосувалися злиття підприємств та надання Федеральному картельному відомству повноважень щодо регулювання та контролю за злиттям суб'єктів господарювання. Це означає, що Німеччина була єдиною країною в Європі, яка мала значний досвід у застосуванні антимонопольного законодавства та контролю за злиттями. А Регламент Ради ЄЕС про злиття суб'єктів господарювання (Регламент № 4064/89, далі Регламент про злиття) набрав чинності лише 21 вересня 1990 року [109].

Вплив Німеччини у сфері концентрації можна простежити у ст. 9 Регламенту про злиття, яку ще називають «німецьким випадком». Згідно із зазначеною статтею, Комісія може відправити на розгляд справу по злиттю суб'єктів господарювання (за певних обставин), компетентним органам країн- членів з метою застосування національної законодавства. Сенс ст. 9 полягає у тому, щоб країна-член, стурбована концентрацією на ринку Співтовариства, мала можливість забезпечити ефективну конкуренцію на своєму власному ринку, застосовуючи свій національний закон про конкуренцію [146, с. 83].

Внесення ст. 9 до Регламенту про злиття можна пояснити Справою 14/68 Уолт Вільгельм проти Федерального картельного відомства [153], де Європейський Суд постановив, що національні органи можуть застосовувати своє внутрішнє антимонопольне законодавство та вживати заходи щодо припинення угод та узгоджених дій в обмеженні свободи торгівлі, навіть якщо такі угоди або практика у цей час розглядаються Європейською Комісією. Отже, обмежувальні угоди або практика, що впливають на торгівлю між державами-членами, а також на конкуренцію на національних ринках, можуть бути предметом паралельного розгляду в Комісії ЄС відповідно до ст. 85(1) або ст. 86 Маастрихтського договору 1992 року (Договору про утворення Європейського Союзу) та у національних відомствах відповідно до застосовуваного національного антимонопольного законодавства. Проте, Європейський Суд у справі 14/68 Уолт Вільгельм проти Федерального картельного відомства зазначив, що ст. 85 та 86 Маастрихтського договору 1992 року мають пріоритет над антимонопольним законодавством країн-членів, відповідно, застосування національного антимонопольного законодавства не повинно завдавати шкоди повному і рівноправному застосуванню законо- давства Співтовариства [146, с. 156].

На підставі рішення Європейського Суду у справі 14/68 Уолт Вільгельм проти Федерального картельного відомства можна зробити такі висновки: 1. Європейська Комісія та органи влади окремої держави можуть паралельно вживати заходи щодо порушень ст. 85 або 86 Маастрихтського договору 1992 року і національних законів, які регулюють конкуренцію. Перед застосуванням санкцій обидва органи влади повинні брати до уваги санкції, які вже були застосовані у попередніх процедурах; 2. У випадку, якщо Європейська Комісія вирішила не втручатися, національні органи влади мають повне право застосовувати власне антимонопольне законодавство; 3. У випадку, якщо національні органи влади вирішили або втручатися, або не втручатися, Європейська Комісія не має причетності до їх рішень; 4. Нарешті, якщо Комісія надала окремий індивідуальний дозвіл відповідно до ст. 85(3) Маастрихтського договору 1992 року, втручання національних органів влади може бути заборонене, оскільки воно поставить під загрозу повне і рівноправне застосу- вання законодавства Співтовариства.

Регламент про злиття стосується тільки концентрації у «масштабах ЄС». Концепція функції виміру Спільноти є інструментом, який дає змогу Комісії протистояти концентрації, яка, з її точки зору, має значний розмір і впливає на конкуренцію на спільному ринку.

Тест на «масштаби Спільноти» визначено у ст. 1(2) і (3) Регламенту про злиття [109]. Параграф 2 описує, що концентрація має вимір спільноти тоді, якщо: (а) об'єднаний річний світовий товарообіг усіх підприємств-учасників перевищує 5 млрд євро, а в разі придбання частини бізнесу враховується лише оборот придбаної частини бізнесу (спеціальні правила, що застосовують до банків) і (б) сукупний річний товарообіг принаймні двох із зацікавлених підприємств становить понад 250 млн євро, якщо (с) кожна із сторін не забезпечує більше двох третин свого сукупного обороту в цілому по Співтовариству в одній і тій же державі-члені.

Регламентом Ради ЄС 1310/97, який вносив зміни до Регламенту про злиття, було введено альтернативне правило, яке фактично знизило зазначені вище граничні рівні та розширило сферу застосування Регламенту. Згідно з цим правилом, об'єднаний річний світовий товарообіг усіх підприємств-учасників має перевищувати 2,5 млрд євро, а також (у кожній з як мінімум трьох країн- членів) сукупний річний товарообіг, що реалізується усіма підприємствами- учасниками, повинен бути більшим від 100 млн євро, у разі виконання двох наступних умов: у кожній з цих трьох країн сукупний товарообіг, що реалізується як мінімум двома відповідними підприємствами, має перевищувати 25 млн євро; сукупний товарообіг у межах Співтовариства, що реалізується кожним із як мінімум двох підприємств-учасників, має перевищувати 100 млн євро [76, с. 115].

У 2004 році Європейська Комісія переглянула питання регулювання злиття і затвердила Регламент № 139/2004 про контроль за концентрацією між підприємствами, у якому тест на домінування був замінений тестом «на суттєве обмеження ефективної конкуренції».

Прийняттю нового тесту на суттєве обмеження ефективної конкуренції передували серйозні дебати в Європейській Комісії. Німеччина, Італія та Нідерланди відстоювали позицію на користь поточного тесту на домінування, а Великобританія, Ірландія і Швеція мали намір перейти до тесту на суттєве зменшення конкуренції. Данія та Португалія підтримали пропозицію Комісії, а Франція та Іспанія запропонували компромісний тест на основі своїх внутрішніх тестів. Нарешті франко-іспанський компроміс переважив, хоча і був доповнений в останній момент Німеччиною. Німецьке доповнення полягало в тому, що новий тест буде ефективною оцінкою беззмовних олігополій (non- collusive oligopoly). Тест під час оцінення концентрації братиме до уваги такі чинники: ринкову позицію підприємств та їх економічну і фінансову владу, альтернативи, доступні для постачальників і користувачів, їхній доступ до поставок або ринків, будь-які юридичні або інші бар'єри для входу, тенденції попиту та пропозиції на відповідних ринках товарів і послуг, інтереси проміжних і кінцевих споживачів, а також розвиток технічного та економічного прогресу, за умови, що це йде на користь споживачам і не створює перешкоду для конкуренції [155, с. 45-46].

Головна відмінність між тестом «на суттєве обмеження ефективної конкуренції» та тестом на домінування - у структурному та формальному підходах, згідно з якими застосовують тест на домінування. Тест на суттєве обмеження ефективної конкуренції виявляє зміни на ринку, що зумовлюють злиття, а не лише передбачає ринкові умови після злиття підприємств. У тесті на домінування функціонування ринку відіграє важливу роль у визначенні негативного впливу на конкуренцію, а у тесті на суттєве обмеження ефективної конкуренції головну увагу приділено впливу злиття на наявні конкурентні обмеження [155, с. 43].

Подібною є і процедура розгляду справ злиття підприємств Федеральним картельним відомством та Європейською комісією:

- перед підписанням угоди про злиття підприємств підприємства повинні повідомити відповідні органи про цю угоду (в Німеччини це Федеральне картельне відомство, у ЄС - Єврокомісія);

- рішення компетентних органів можуть бути оскаржені в судовому порядку;

- повідомлення про злиття підприємств має бути здійснене у випадку, якщо світовий товарообіг усіх підприємств-учасників перевищує певну суму (для Німеччини станом на 1973 рік - 500 млн німецьких марок, для ЄС, станом на 1990 рік - 5 млн екю);

- визначення термінів перегляду справ про злиття підприємств (хоча часові межі значно відрізняються);

- відповідні органи повинні зробити офіційне повідомлення про завершення розгляду справи й опублікувати рішення у спеціальному виданні.

Німеччина була також одним із ініціаторів створення Європейського картельного відомства на основі моделі Федерального картельного відомства Німеччини. Створення такого відомства мало на меті перенесення повноважень у сфері конкурентної політики від Європейської Комісії до незалежного відомства. Таке відомство було б незалежним як від національного контролю, так і від контролю Комісії. Проте така пропозиція не була підтримана країнами- членами ЄС, а ідея створення такого відомства і надалі знаходиться на етапі обговорення.

Сьогодні Європейське антимонопольне законодавство складається з трьох інструментів: відносно нового контролю за злиттям підприємств, устале- ного контролю за здійсненням ринкової влади і заборони угод, що обмежують конкуренцію (з великою, а іноді і складною системою винятків) [105, с. 143].

У законодавстві ЄС ми знаходимо інструменти, аналогічні до тих, що застосовують у німецькому. Однак наявні все ж деякі важливі відмінності. Німецькі норми контролю за злиттям підприємств та контроль за застосуванням ринкової влади, у загальному, дуже схожі на ті, що застосовуються в ЄС, хоча вони можуть значно відрізнятися на практиці. Оскільки погляди на цей інструмент контролю ніколи не були дуже спірними та приймалися в один і той самий проміжок часу, не дивно, що обидва підходи - німецький та європейський - дуже схоже розроблені.

Німеччина конвергенційний Європейський кластер

2. Значення монетарної політики Німеччини у процесі формування монетарної політики ЄС

Німеччина у Європейському Союзі виявляла свою домінантну позицію у всіх ланках економічного життя Співтовариства. Вона першою з держав- засновниць запровадила основи конкурентної політики, була на лідируючих позиціях у сфері грошово-кредитних відносин. Вона успішно вийшла з поствоєнної кризи, поборола гіперінфляцію та вивела свою валюту на домінуючу позицію в Європі.

К. Губріх вважає, що німецька монетарна система є добрим прикладом для європейської монетарної системи з чотирьох причин: по-перше, економічні суб'єкти Німеччини відігравали і відіграватимуть значну роль у формуванні монетарної політики ЄС, оскільки ФРН має найпотужнішу економіку у Співтоваристві; по-друге, Німеччина відіграла значну роль у формуванні європейської грошової системи, оскільки німецька марка була її основною валютою; по-третє, Європейський центральний банк (ЄЦБ) був значною мірою змодельований з німецького Бундесбанку, по-четверте, завдяки успіху німецької монетарної політики у сфері стабілізації ЄЦБ надав визначну роль грошам в її грошовій політиці [148, с. 147].

Після закінчення війни та поділу Німеччини на чотири окупаційні зони Рейхсбанк припинив своє існування. За ініціативою США у двох окупаційних

зонах (американській та французькій) були створені центральні банки феде- ральних земель. Британська зона долучилася лише тоді, коли США погодилися створити Банк німецьких земель у 1948 році. Федеральна структура цієї системи в загальному була дуже схожою на Федеральну резервну систему США.

Голови центральних банків земель належали до ради центрального банку

- Банку німецьких земель [102, с. 27]. Новостворені монетарні інституції не підпорядковувалися ні уряду земель, ні Федеративній Республіці Німеччини, у цьому сенсі вони були незалежними інституціями. Проте для контролю над новою грошовою системою країни-союзники створили Комісію союзного банку (Allies Bank Commission, ABC), тож усі важливі рішення мали бути схвалені цією комісією. Символічним є також той факт, що офіс Комісії союзного банку був розташований на останньому поверсі штаб-квартири Банку німецьких земель у Франкфурті.

Незалежність банку надзвичайно вітав народ, тому не дивно, що і Банк німецьких земель, і Комісія союзного банку погоджувалися з тим, що урядовий доступ до банківського кредиту має бути строго обмеженим. Що стосується Комісії союзного банку, то вона проіснувала до 1951 року і була розпущена. Натомість центральний банк зобов'язувався підтримувати загальну економічну політику уряду «в межах його повноважень» [137, с. 5].

З 1951 року незалежність Банку німецьких земель була під загрозою. Тодішній канцлер ФРН К. Аденауер висловлював побоювання, що не залеж- ність центрального банку призведе до створення «держави в державі», як це було за часів Веймарської республіки. Проте, незважаючи на всі побоювання, 26 червня 1957 року було ухвалено закон «Про Бундесбанк». Згідно з новим законом центральні банки федеральних земель зберігали свої назви, проте зливалися із Бундесбанком та ставали його представництвами в кожній землі. Відмінність між Бундесбанком та центральними банками федеральних земель була у тому, що центральні банки федеральних земель не мали права випуску банкнот, вони слугували кредитором останньої надії для банків на їхніх землях [206, с.139]. Закон гарантував незалежність банку від вказівок уряду. Такі дії дещо суперечили німецькій традиції і були радше результатом вимог з боку країн-союзниць. Проте незалежність банку все ж дещо обмежилася, зважаючи на той факт, що хоча формально членів Директорату та голову Бундесбанку призначав Бундесрат, номінально вони призначалися урядом.

Бундесбанк вважають одним з найбільш незалежних центральних банків у світі. Це сильний внутрішньодержавний та міжнародний актор, який після Другої світової війни перейняв лідерство у Банку Англії [189, с. 47].

Бундесбанк був незалежною від уряду інстанцією із самого початку його заснування - 1957 року. Головним його завданням на той час був захист національної валюти, сильно ослабленої після війни, що і було закладено в основному законі «Про Бундесбанк» (Bundesbankgesetz). Захист національної валюти мав дві складові: забезпечення стабільності обмінного курсу та внутрішньої цінової стабільності, а також взаємодія грошової політики (цінова стабільність) з іншими макроекономічними політиками (передусім економічне зростання) [187, с. 48].

П. Льодель визначає три виміри незалежності німецького Бундесбанку:

- політична незалежність (свобода вибору курсу дій);

- особиста незалежність (федералістська структура формування керівництва, яку також запозичила і Європейська система центральних банків);

- фінансова незалежність (надання кредитів, федеральні резерви, інтервенціоністські вимоги).

Проте уряд Німеччини інколи обмежував незалежність Бундесбанку. Наприклад, у період існування Бреттон-Вудської системи обов'язок визначати паритет німецької марки належав радше уряду, ніж банку, проте банк надав рекомендації уряду щодо цього питання [102, с. 32]. Після падіння Бреттон- Вудської системи були пропозиції розширити спектр інструментів монетарної політики, Бундесбанк у 1972 році навіть просив уряд уповноважити його вима- гати мінімальні резерви від комерційних банків, проте ці вимоги так не здійснилися.

Бундесбанк був інституційним епіцентром німецького ордолібералізму, саме тому вимоги «залучити» Бундесбанк у фінансові переговори про створен- ня Європейського монетарного союзу були гарантією того, що ордо ліберальні ідеї зроблять німецьку політику домінуючою в Європейській валютній системі [126, с. 250].

Ордолібералізм через німецьку політику мав великий вплив на формування Європейської монетарної системи (ЄМС) в трьох напрямках. По-перше, він стверджував, що Європейський монетарний союз повинен бути «стабільним співтовариством», яке має базуватися на економічній конвергенції. Це означає європеїзацію німецької моделі економічної стабільності через: абсолютний пріоритет принципу відкритості й конкурентоспроможності ринків; незалежний центральний банк, основна мета якого - забезпечення цінової стабільності; правила, які не передбачають жодних застав й заборо- няють монетарне фінансування дефіциту бюджету, і, зрозуміло, строге, й автоматичне виконання правил фіскальної дисципліни. Німеччина строго акцентувала на суворій інтерпретації критеріїв конвергенції в Маастрихтському договорі та правилах Пакту стабільності й зростання.

По-друге, прихильники ордолібералізму виступали проти «явної», формальної координації політики на рівні ЄС. Конкретні проблеми політики повинні були бути чітко розподілені між різними суб'єктами, які несуть відповідальність за їх рішення. За економічне зростання і зайнятість мали відповідати уряди, а за цінову стабільність - ЄЦБ. Жоден з них не має втручатися у справи іншого. Ордоліберали в цілому були незадоволені дебатами про «координацію» економічної політики на рівні ЄС, надаючи більшої переваги «діалогу» та «співпраці». Вони з особливою насторогою ставилися до стратегії французького «економічного управління» (economic governance), посилаючись на більш активну політику валютного курсу щодо євро і на «Раду Євро», а не «Євро групу», яка б мала лише формальний статус органу, який приймає рішення, і була засобом зменшення незалежності центрального банку. Ордоліберали акцентували на принципі субсидіарності в економічній політиці, відповідальності країн-членів, і конкурентоспроможності національних політик. Водночас вони зазначали, що грошово-кредитна політика, спрямована на стабільність цін, повинна бути підтримана відповідною економічною політикою.

По-третє, прихильники ордолібералізму зауважували, що сильне євро залежить від здатності ЄС представляти себе як «автономне політичне утворення». Отже, ЕМС вимагає прискорення утворення Європейського політичного союзу, зміцнення інститутів Співтовариства та збільшення ефективної координації в таких галузях, як зовнішня політика і безпека, охорона навколишнього середовища, внутрішня політика та юстиція [115, с. 178-179].

Головна мета Бундесбанку базувалася на монетаристському принципі, що грошова експансія визначає рух цін у середньостроковому періоді. Грошова маса особливо добре підходила на роль номінального якоря в політиці центрального банку ФРН, орієнтованого насамперед на підтримку цінової стабільності [150, с. 34]. Цим і можна пояснити обмежену монетарну та фіскальну політики, які втримували імпорт та інфляцію на порівняно низькому рівні. Стратегія базувалася на фіксованому валютному курсі, без саморе- гульованого золотого стандарту, охоплюючи свободу руху капіталу. Фіскальна політика полягала у гарантуванні експортних кредитів та у підтримці постійно позитивного сальдо, що забезпечувалося завдяки депозитним вкладам, які знижували внутрішній попит. Крім того, фіскальна політика заохочувала особи- сті заощадження населення шляхом надання субсидій або пільг у сплаті податків, що зменшувало внутрішнє споживання. Ця успішна стратегія так званого «німецького меркантилізму» підтверджується позитивним сальдо раху- нку поточних операцій протягом 1952-1961 років. Таку стратегію (позитивного сальдо рахунку поточних операцій) Німеччина не лише продовжує вести, але й передала у спадок Європейському центральному банку [102, с. 36-37].

До 1970-х років традиційними інструментами грошово-кредитної політики в Німеччині були переоблік і політика ломбардних та мінімальних резервів, а політика відкритого ринку набула великого значення лише наприкінці 1970-х років. Переоблік розглядають як купівлю Бундесбанком торгових рахунків у кредитних організацій за визначеною ним обліковою ставкою. Цей показник здебільшого дещо нижчий, ніж ставки на грошовому ринку, отже, містить певний «елемент субсидії». Як наслідок, загальний обсяг переобліку кредитних ресурсів, доступних для кожного банку, обмежений переобліковими квотами. Ломбардні кредити надавав Бундесбанк під заставу певних цінних паперів і реєстру боргових зобов'язань. На відміну від переоблікових кредитів, вони не були призначені, як «постійне джерело фінансування», радше як позики на дуже короткий термін нестачі ліквідності. Отже, ставка ломбардного кредиту була завжди вищою, ніж облікова ставка.

У 1970-х роках Бундесбанк перевів свою увагу до цінової стабільності, перейшовши на європейську версію монетаризму. Основними інструментами цієї політики були відсоткові ставки, банкова ліквідність, якої досягали через відкриті ринкові операції, політику рефінансування та визначення розміру мінімальних резервів [187, с. 65]. Саме цю ключову мету (цінову стабільність) монетарної політики і перейняв у Бундесбанку Європейський центральний банк.

Європейський центральний банк вважають клоном або близнюком німецького Бундесбанку. Незаперечним є факт активної його участі у переговорному процесі, який привів до підписання Маастрихтської угоди та виведення критеріїв участі у Європейському монетарному союзі.

Розмови щодо створення монетарного союзу почалися в Європі ще наприкінці 60-х років ХХ століття. Зокрема, 1969 року на саміті був створений комітет Вернера (головою був прем'єр-міністр Люксембургу П. Вернер) з представників усіх країн-членів ЄЕС (Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди та Люксембург), який мав розробити план створення монетарного союзу. Комітет складався із представників Монетарного комітету (створений відповідно до ст. 105 Римського договору) та Комітету голів центральних банків (створений у 1964 році). Досягти консенсусу країнам було непросто, ситуація ще більше ускладнилася в останній рік існування Бреттон-Вудської валютної системи (була скасована у серпні 1971 року), коли всі країни прив'язували свої валюти до долара США. У травні 1971 року Німеччина приймає рішення перейти на плаваючий валютний курс щодо долара. Проте плаваючий курс у Німеччині протримався менше, ніж рік, зважаючи на значну хвилю спекуляцій з капіталом. Тому Німеччина запропонувала країнам співтовариства запровадити спільне плавання відносно долара. Її підтримали у цьому Нідерланди, а згодом Італія. Франція, боячись прив'язки до німецької марки, обрала дворівневий валютний курс [143, с. 24-33]. І лише після глобальної монетарної кризи Німеччина та Франція уклали Сміссоніанську угоду (Smithsonian Agreement), в якій границю коливання їхній валют відносно долара США збільшили від 1 до 2,25%, а згодом і до 4,5%.

Бундесбанк та міністерство фінансів Німеччини було проти співпраці у визначенні валютного курсу, побоюючись, що це може призвести до «інфляційної спільноти» [187, с. 63]. Якщо вести мову про парадигму валютного курсу, то її основними елементами були, по-перше, переконання в тому, що європейські чи міжнародні угоди про валютний курс не повинні впливати на внутрішню монетарну політику (що могло б вплинути на політику Бундесбанку чи поставити перед загрозою його автономність), по-друге, надання переваги плаваючому (або напівплаваючому) валютному курсу, по-третє, небажання використовувати ринкові інтервенції для захисту валютного курсу.

На початку 1972 року Комісія ЄЕС знову повернулася до питання створення Європейського валютного союзу. Країни дійшли згоди, що їхні валюти будуть коливатися в межах ±2,25% відносно інших валют Співтоварис- тва. Ця угода отримала назву «змії в тунелі». Водночас Німеччина набувала дедалі більшого впливу в грошовій політиці, тому не дивно, що пропозицію німецького економіста та голови Бундесбанку в 1977 -1979 роках О. Еммінгера заблокувати коливання валют відповідно до долара більшість країн Спільноти (крім Великобританії та Італії) сприйняли позитивно [116, с. 39].

Зважаючи на нестійкість валютного становища у 1974 - 1976 роках Франція двічі змушена була виходити з тунелю, що означало, що тунель змії став стабільним блоком німецької марки. Для Німеччини тунель змії виявися корисним у підтриманні валютного курсу з деякими її торговельними партне- рами. Проте загалом режим «європейської валютної змії» був малоефективним, оскільки не супроводжувався координацією валютної політики країн ЄЕС.

У 1978 році, після низки переговорів між лідерами ЄЕС, - канцлер ФРН Г. Шмідт і президент Франції В. Ж. д'Естен, прийняли рішення про створення Європейської валютної системи, яке мало набути чинності 1 січня 1979 року. Основу Європейської валютної системи становили механізм регулювання валютних курсів (Exchange Rate Mechanism) та європейська валютна одиниця - екю. За пропозицією Г. Шмідта був також створений Європейський монетарний фонд [143, с. 78].

Механізм валютних курсів базувався на визначенні фіксованих меж коливання валютних курсів щодо новоствореної валютної одиниці - екю, яку обчислювали як середнє зважене всіх валют країн-учасниць. Межі валютного коридору становили ±2.25% для всіх країн, за винятком Італії (для неї - 6%).

У 1986 році німецька марка зміцнила свої позиції, які були зумовлені падінням долара. У 1987 році на зустрічі в Нюборгу (Данія) міністри фінансів ЄС оголосили про зміни в роботі європейської монетарної системи (ЄМС), які містилися у доповіді центральних банків. Зміни складалися з п'яти основних заходів: (1) правильне використання різниці процентних ставок, (2) більш гнучке використання коливань границь тунелю, (3) гарантії того, що реорганіза- ції ЄМС будуть настільники незначними і нечастими, наскільки це можливо, (4) розширення можливості надання фінансування ЄМС і (5) згода, що цінова стабільність є нормою, навколо якої буде будуватися ЄМС [189, с. 17]. Ці заходи відображають вплив Бундесбанку на формування засад функціонування ЄМС, не беручи до уваги пункту 2, який суперечив його баченню.

Отже, період з 1982 по 1992 рік характеризується орієнтацією на німецьку марку, яка відігравала роль «якоря». Для Бундесбанку в 1980-х роках успіх режиму ЄМС виявився вельми сприятливим. Правила ЄМС заклали основу для системи, яка була прийнятною для Бундесбанку. Ринкові сили визначили роль Бундесбанку в системі, але й інші країни-члени віднайшли своє місце у внутрішній ієрархії, де Бундесбанк став домінуючим центральним банком в Європі. Крім того, представники Бундесбанку дедалі частіше стали брати участь у міжнародних переговорах або через свої контакти в Комітеті голів центральних банків, або за допомогою Бундестагу як його агента у Франко-німецькій економічній та фінансовій раді [143, с. 95].

У 1988 році за ініціативою президента Європейської Спільноти Ж. Делора та президента Німеччини Г. Коля Комітету представників центральних банків Європейської Спільноти надали головну роль у створенні Європейського монетарного союзу. Іншими органами, які залучалися у плану- вання ЄМС, були ЕКОФІН (ECOFIN), в який входили міністри економіки та фінансів країн-членів Співтовариства, а також Монетарний комітет, членами якого були представники міністерств фінансів та їхні колеги з центрального банку кожної держави [102, с. 40].

Ідея створення Європейського центрального банку належала міністрові закордонних справ Німеччини Г.-Д. Геншеру. Цю ідею підтримали президент Європейської Спільноти Ж. Делор, президент Німеччини Гельмут Коль та президент Франції Ф. Міттерран. За їхньою ініціативою був створений комітет Делора, в який входили голови всіх центральних банків країн-членів. У квітні 1989 року комітет опублікував Звіт Делора, в якому зазначалися три етапи запровадження Європейської монетарної системи [102, с. 41].

У звіті зазначалося, що створення валютного союзу є довгостроковою метою, але він уже містив деякі принципи створення європейського центрального банку. Робоча група Делора стверджувала, що ЄЦБ повинен мати федеральну структуру, як Бундесбанк, що він повинен мати незалежність, наскільки це можливо, а головною його метою повинна бути боротьба з інфляцією.

Що стосується етапів реалізації плану Делора, то перший етап мав почати діяти з 1 липня 1990 року (був погоджений на Мадридському саміті Ради Міністрів у червні 1989 року) і передбачав створення єдиного фінансового простору з вільним ринком фінансових послуг та вільним обігом капіталу, залучення всіх валют країн-членів до Європейського механізму регулювання валютних курсів, усунення перешкод для приватного використання екю, зростання ролі існуючого Комітету голів центральних банків [170, с. 102]. Другий етап передбачав внесення змін до Римського договору 1957 року про створення Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ). ЄСЦБ поглинула б існуючі інституційні механізми ЄС і почала б перехід від координації націо- нальних грошово-кредитних політик до розробки та здійснення грошово- кредитної політики Співтовариства. ЄСЦБ не залежатиме від національних урядів та інших інститутів Співтовариства. Під час цієї фази границі коливання валютних курсів мали бути звужені, в рамках підготовки до переходу до нуля в завершальній стадії. Третій етап, завершальний, цього процесу передбачав безвідкличну фіксацію обмінного курсу та переймання Європейським центральним банком повної відповідальності за грошово-кредитну політику та втручання на валютні ринки третіх валют.

На завершальному етапі економічного та валютного союзу Бундесбанк зазначив декілька статутних елементів. Відповідно до зауважень Бундесбанку Європейська центральна банківська система у своїй грошово-кредитній системі повинна:

- приділяти пріоритетну увагу грошово-кредитній стабільності;

- мати гарантовану незалежність;

- значною мірою залучати національні банки ЄС як невід'ємні її частини (вони більше не мають права проводити свою власну політику);

- мати раду (яка б визначала грошово-політичні цілі) і правління (яке б реалізовувало цілі). Рада має складатися з представників національних центральних банків і членів правління;

- мати всі необхідні інструменти грошово-кредитної політики;

- нести відповідальність за інтервенції на валютному ринку;

- не зобов'язана надавати кредити державним органам влади.

Бундесбанк попередив, що «тривалий перехідний процес» буде необхідний для досягнення кінцевої стадії ЄМС. Він визначив такі критерії для третього етапу:

1. Антиінфляційна політика повинна здійснюватися так, щоб усунути відмінності в цінах, дефіцит бюджету скоротити до прийнятного рівня, а також узго- дити відсоткові ставки на ринку капіталу.

2. Усі члени ЄМС повинні повною мірою брати участь у механізмі валютних курсів ЄМС та лібералізувати рух капіталу.

3. Статути національних центральних банків повинні бути узгоджені, щоб вони могли стати невід'ємною частиною Європейської системи центральних банків. Це також стосується інструментів грошово-кредитної політики.

4. Контрактні угоди в галузі бюджетної дисципліни в усіх країнах мають бути прийняті на рівні Співтовариства.

5. Єдина програма ринку повинна бути реалізована в повному обсязі, охоплюючи демонтаж прикордонного контролю.

Вимоги Бундесбанку демонстрували його безкомпромісну позицію і всі (крім останнього пункту) були введені в Маастрихтський договір [143, c. 116-117].

Німецька модель Бундесбанку з її надійністю, репутацією міцного центрального банку та німецькою маркою, як однією з провідних світових валют, була запропонована як зразок для інституційного впорядкування Європейського центрального банку. Оскільки німецька валюта була ключовою валютою Європи, не дивно, що німецький народ не підтримував ідеї переходу на єдину валюту, оскільки довіряв більше центральному банку, аніж уряду. Саме таку довіру і хотів перейняти Європейський центральний банк.

Оскільки німецький центральний банк щодо цінової стабільності був найбільш успішним та незалежним зі всіх європейських центральних банків, Бундесбанк вимагав хоча б таку ж незалежність і від ЄЦБ. Насправді ЄЦБ став ще більш незалежним, аніж Бундесбанк (німецький уряд міг накласти вето на рішення Бундесбанку впродовж двох тижнів, міг навіть змінити статут банку, видавши новий закон). На рішення ж ЄЦБ неможливо накласти вето й непросто змінити його статут [102, с. 42].

На вимогу Бундесбанку в Маастрихтському договорі були визначені критерії конвергенції для монетарного та фіскального розвитку країн-членів, які слід було виконати для доступу до фінальної стадії входу в Європейський монетарний союз. Німеччина також передала свій монетариський підхід, який базувався на економіці пропозиції (Німеччина почала проводити цю політику з 1970 року із переходом на плаваючий валютний курс), заперечивши спроби Ф. Міттеррана нав'язати експансіоністську кейнсіанську політику [102, с. 42]. Не знайшли своєї підтримки вимоги Франції централізувати інші сфери еконо- мічної політики, також не знайшли свого відображення у договорі елементи економіки пропозиції (запропоновані Великобританією та Німеччиною), що стосувалися ринку праці та гнучкості зарплати, а також зобов'язання приватизації.

Якщо порівнювати інструменти монетарної політики Бундесбанку та ЄЦБ, то їхню очевидну схожість неможливо не помітити. Як зазначали вище, до основних інструментів монетарної політики Німеччини відносять політику рефінансування та вимоги щодо мінімальних резервів. Визначною характеристикою вимог щодо мінімальних резервів є те, що ці вимоги мають бути виконані в чотиритижневий термін. Це дає комерційним банкам можли- вість пристосуватися до покриття їхніх зобов'язань перед центральним банком. Такі порівняно великі інтервали дають змогу великій кількості кредитних інс- титуцій брати участь в операціях Бундесбанку на вільному ринку [174, с. 25].

Такі ж інструменти монетарної політики тепер використовує ЄЦБ:

- операції на відкритому ринку;

- постійні кредитні та депозитні лінії (наприклад, рефінансування);

- мінімальні резервні вимоги для кредитних інституцій.

Операції на відкритому ринку відіграють важливу роль в управлінні процентними ставками, управлінні ліквідністю на ринку та у сигналізуванні грошово-кредитної політики [77, с. 291-292].

Постійні механізми спрямовані на забезпечення і поглинання короткострокової ліквідності, ведення загальної грошово-кредитної політики та регулювання короткострокових ринкових процентних ставок. Існує два типи постійних механізмів, які знаходяться у віданні національних центральних банків (НЦБ) країн-членів - це маргінальні об'єкти кредитування (використовують для отримання короткострокової ліквідності від НЦБ) та депозитні меха- нізми (використовують для здійснення короткострокових депозитів у НЦБ).

Завдання системи мінімальних резервів - стабілізація відсоткових ставок на грошовому ринку, створення (або збільшення) структурного дефіциту ліквідності і, можливо, сприяння контролю за грошовою масою. Обов'язкові резерви кожної установи визначають щодо елементів його балансу. Для того, щоб досягнути мету стабілізації процентних ставок, система мінімальних резервів Євросистеми дозволяє установам використовувати усереднені резерви. Обсяг резервів розглядають щомісяця.

Отже, можемо підсумувати, що Федеративна Республіка Німеччини відігравала найактивнішу роль у становленні європейської політики та європейської монетарної політики зокрема. Німецький Бундесбанк брав активну участь у формуванні Європейського центрального банку, передавши йому у спадок головну мету - грошову стабільність. Німецький народ мав повну довіру до свого центрального банку, іноді навіть більшу, ніж до уряду.

Проте К. Дайсон та М. Маркуссен зазначають, що є дві сторони медалі від входу Німеччини в ЄМС. З одного боку, ЄМС уповноважував центральні банки на рівні ЄС забезпечувати економічну стабільність на основі ордоліберальної парадигми стабільної політики, яку проводив Бундесбанк. З іншого, ЄМС зробив Бундесбанк неспроможним самостійно діяти на внутрішньо національному, союзному та міжнародному рівнях. Порівняно з Федеральним резервним банком США чи Банком Англії, Бундесбанк втратив свою позицію у МВФ чи у Великій сімці і спрямовував свою роботу винятково на досягнення спільних положень Єврогрупи та Єкофіну [115].

Недоліком у створенні німецької моделі для ЄЦБ було те, що модель ЄЦБ перейняла лише ізольовану частинку «організованого капіталізму» Німеччини. Не були перейняті такі елементи: легальна основа регулювання індустріальних відносин, залучення банків і працівників до процедури прийняття рішень (корпоративне управління), система колективних переговорів, яка базується на соціальному партнерстві, подвійна система професійної освіти й підвищення кваліфікації, що є невід'ємними елементами Рейнського капіталізму чи координованої ринкової економіки. Можливо саме цим, і можна пояснити неспроможність Греції та інших європейських країн боротися з кризою. Адже лише за допомогою взаємодії всіх елементів системи можливо досягнути позитивного результату, якого неодноразово досягала Німеччина у боротьбі з кризовими явищами в економіці.

Неможливо не зауважити, що роль Бундесбанку знову зросла завдяки кризі. Він виявився набагато впливовішим, аніж можна було б подумати. Голова Бундесбанку Й. Уідман написав листа до ЄЦБ, в якому попередив про можливу втрату репутації Європейським центральним банком. У Бундесбанку також думають про те, що станеться, якщо Єврозона розпадеться на частини. У цьому випадку його роль і позиції лише посиляться. В Й. Уідмана в раді ЄЦБ є всього лише один голос, як і у всіх інших голів Центробанків з інших країн Єврозони (хоча частка Німеччини в активах ЄЦБ значно вища). Проте він підвищує свій вплив так, як це робили всі голови до нього, - звертаючись до громадської думки Німеччини, задаючи незручні запитання про політичні рішення. За словами У. Шелькль (фахівця з монетарної політики в Лондонській школі економіки), якщо канцлер А. Меркель «зрозуміла, що ЄЦБ може бути корисний» і останнім часом набагато частіше зі схваленням висловлюється про його заходи, то її колишній радник Й. Уідман дотримується цілком іншої думки. Голова Бундесбанку намагається закріпити свою незалежність від А. Меркель і завоювати репутацію справжнього лідера Бундесбанку. Так що сучасним європейським політикам, як і їхнім попередникам, доведеться поламати голову над тим, яким буде наступний крок Бундесбанку і куди приведе його черговий хрестовий похід на славу «надійним грошам».