3. Місце Німеччини у розвитку конвергенційних процесів ЄС у соціальній сфері

Конвергенція завжди була постійною темою в процесі європейської економічної інтеграції. Однією з головних принад членства в ЄС для потенційних кандидатів завжди була перспектива наздогнати стандарти ЄС.

Європеїзація підсилює всі інші механізми, які приводять до конвергенції країн-членів ЄС. Незважаючи на те, що гармонізація у сенсі юридичних зобов'язань на рівні ЄС не стосується головних напрямків соціальної політики (які є національними питаннями), ЄС впливає на політику добробуту його країн-членів по-різному. По-перше, соціальна політика має непрямий вплив на інші сфери політики, які регулюються на рівні ЄС, передусім економічну та фінансову. Прямий фіскальний тиск, який випливає з критеріїв конвергенції Європейського валютного союзу, спрямований на підтримку цінової стабільності в ЄС. Уряди повинні вживати належних заходів для підтримання низького рівня інфляції, контролю над щорічним дефіцитом державного бюджету і державного боргу, а також для захисту довгострокової процентної ставки. З цього погляду К. Куітто, Д. Ян та Н. Дюпон зазначають, що соціальні видатки можуть бути метою фінансових заходів, спрямованих на стримування витрат, що може спричинити спадний тренд конвергенції. У країнах Центрально-Східної Європи гармонізація законодавства та виконання копенга- генських критеріїв у процесі приєднання до Співтовариства знаменували значною мірою перехід цих держав до концепції загального добробуту. По-друге, стратегія соціальної інтеграції та її головний інструмент (метод відкритої координації) сприяють політиці наслідування і навчання, яка може вплинути на загальну політику добробуту в країнах-членах ЄС. Метод відкритої координації дає змогу порівнювати здійснювану практику, а, отже, спрощує навчання, що забезпечує економічну та соціальну конвергенцію [161, с. 6].

Е. Мастенброк та М. Кедінг [173] вивчили вплив ЄС на внутрішньополітичні процеси. А. Гаркорт [141] та М. Кедінг досліджували процеси конвергенції. А. Герітір та К. Нілл [145] у своїй доповіді дійшли висновку, що серед країн-членів ЄС й досі наявні суттєві відмінності. Вони вважають, що європеїзацію розуміється, вплив ЄС на внутрішні процеси, що відбуватиметься з часом. Одне з основних питань, які були порушені в літературі, чи відбу- ваються зміни, зумовлені членством в ЄС, і чи приведуть вони до гармонізації.

Проте наявна певна відмінність між поняттями гармонізація та конвергенція. Гармонізація передбачає однаковість у всіх країнах-членах ЄС, а конвергенція - зменшення національних відмінностей.

Для визначення процесів конвергенції та дивергенції серед старих країн-членів ЄС (1980-2005) Й. Петзольд запропонував використовувати три соціальні показники, які, на його думку, мають вплив на добробут країни. Перший показник - державні соціальні витрати. Вони охоплюють всі сфери суспільного добробуту. Двома іншими соціальними показниками є показники соціального страхування: пенсійного та по безробіттю [182, с. 2]. Провівши емпіричний аналіз цих показників, він дійшов досить цікавого результату, який назвав «дивергенцією в конвергенції».

Соціальні видатки у ЄС-14 свідчать про сильний тренд конвергенції, незалежно від методів та моделей специфікацій. Ця тенденція простежується навіть для циклічних соціально-економічних і демографічних чинників. Процеси конвергенції також простежуються під час аналізу показника пенсійного страхування. Проте результати аналізу показника страхування по безробіттю свідчать лише про незначні тенденції конвергенції, оскільки більшість країн слідує національним траєкторіям [182, с. 26].

В економічному аспекті соціальна та економічна політика тісно пов'язані та взаємозумовлені, адже будь-яка економічна політика має соціальні наслідки, а соціальна політика впливає на темпи і характер економічного зростання. С. Сіденко доводить, що розміри витрат на соціальні програми взагалі й програми соціального захисту зокрема залежать від ступеня економічного розвитку країни, її соціальної політики, обраних пріоритетів та економічного циклу. Це пов'язано з тим, що у періоди економічного підйому зростають зайнятість і доходи населення, а тому зменшуються витрати на допомогу по безробіттю та соціальну допомогу. Навпаки, у періоди економічних криз зростають витрати на допомогу по безробіттю та бідності [75, c. 17].

Й. Кьоніг та Р. Ор, вивчаючи індекс європейської інтеграції ЄС-15, також звертають увагу на процеси конвергенції між країнами. Індекс-ЄС досліджує неоднорідність між державами-членами на шляху їх спільної європейської економічної інтеграції і щодо різних суб-індексів. За допомогою кластерного аналізу автори дослідження знайшли відносно однорідні групи країн у відносно неоднорідному співтоваристві. Й. Кьоніг та Р. Ор роблять висновок, що економічна неоднорідність у поєднанні із сильною та зростаючою кластери- зацією країн-членів ЄС може створити принципові труднощі для подальшої інтеграції ЄС [156, с. 18]. Дослідження німецьких економістів є дуже цікавим, проте у нього є певні недоліки. Наприклад, - неврахування усіх сфер економічного життя країн, зокрема соціальних показників.

Спільна соціальна політика є невід'ємною і рівноцінною складовою інтеграційного співробітництва в ЄС, що зумовлено насамперед тим, що між економічною інтеграцією і соціальним розвитком наявний складний взаємозв'язок. З одного боку, економічне співробітництво впливає на соціальну сферу, найперше на рівень добробуту, розвиток людських ресурсів, соціальні гарантії і стандарти [72, c. 182]. З іншого, соціальний розвиток впливає на інтеграційні процеси в ЄС, адже стан зайнятості, демографічні процеси, життєві стандарти, стан освіти та охорони здоров'я, міграційні процеси впливають на економічне зростання та конкурентоспроможність Співтовариства. Зважаючи на це, у нашому дослідженні ми, враховуючи групу соціальних показників, не лише доповнимо модель економічної конвергенції, яку розробили Й. Кьоніг та Р. Ор, а й розрахуємо її для 26 країн-членів ЄС (у дослідженні ми не беремо до уваги Люксембург та Хорватію, з огляду на брак статистичних даних).

Європейська модель соціальної політики є досить унікальною з огляду на очевидну асиметрію між соціальною політикою ЄС і його країн-членів. Альтернативною англо-американській соціальній моделі є романо-германська, яка базується на цивільному праві і бере свій початок ще з римського права.

Така правова традиція була інкорпорована у цивільне законодавство Франції та Німеччини ще у ХІХ столітті. Це право більше підтримувало регулювання, аніж ринкові механізми. Такий підхід дає змогу спрямовувати ринкові механізми до запровадження законних прав громадян та робітників [90, с. 22]. Ці права спрямовані на запобігання класових конфліктів та запровадження обмеженого політичного впливу для робітників.

У соціально-демократичній моделі держава є механізмом, який ламає заборони, які ринок накладає на робітників, економіку та політичну поведінку. У цій моделі соціальне страхування є повністю універсальним і має елементи розподілу: пенсійне страхування, страхування здоров'я, страхування від безробіття та догляд за пристарілими. Крім цього, соціальна політика передбачає надання допомоги дітям, субсидії пенсіонерам та оплату курсів підвищення кваліфікації [191, с. 58].

Німецький бізнес тісно співпрацює з асоціаціями працівників, які мають структурні зв'язки з німецькими профспілками, а також на різних рівнях з німецьким урядом. Завдяки функціонуванню такої мережі зв'язків німецькі підприємці легше налагоджують співпрацю (бізнес-уряд-робоча сила).

Найбільш відома особливість німецької моделі - це подвійна структура представництва робітників, яка складається із представництва інтересів робітників у правлінні директорів компанії та укладання договорів між підприємцями та профспілками (регулюючий закон Works Constitution Act 1972). Закон вимагає, щоб працівники були представлені в раді підприємства у всіх німецьких фірмах у кількості не менше п'яти працівників. Цей закон також надає раді підприємства право інформування, консультації та представництва інтересів робітників у правлінні директорів компанії. Так забезпечується взаємна довіра між працівниками та роботодавцями. Такої практики у США чи Великобританії немає [128, с. 549].

Укладання договорів між підприємцями та профспілками - інша частина німецької подвійної структури представництва. Вона проводиться загалом на секторальному чи регіональному рівні між асоціацією працівників та профспілками. Німецькі профспілки об'єднують третину працівників країни, проте вони мають владу і впливають на всі аспекти промислових відносин у ФРН [191, с. 60]. Структура організації німецьких профспілок така: 16 промислових союзів становлять основний сектор німецької економіки, вони належать до Союзу німецьких профспілок. Німецька модель промислових відносин має декілька визначних рис. Закони відіграють значну роль у визначенні більшості аспектів промислових відносин. Рішення трудових профспілок стосуються всіх працівників у відповідному секторі. У Німеччині функціонує чи не найбільш розвинена у Європі система стажування та підвищення кваліфікації. Схожу на модель соціальної політики ФРН мають також Австрія, Бельгія, Нідерланди та Люксембург.

У ЄС є країни-лідери, які мають вагомий вплив на формування загальноєвропейської політики, що робить їх «ядром» економіки ЄС. З огляду на це визначення «ядра» економічної системи ЄС та порівняння процесів конвергенції між країнами-членами ЄС за останнє десятиліття є чи не найважливішим завданням сучасних економічних досліджень.

Для обчислення конвергенції країн-членів ЄС, а також впливу на неї соціальної ринкової економіки Німеччини ми використовуватимемо такі групи показників:

1. Коефіцієнт відкритості спільного ринку (внутрішній експорт та імпорт товарів у відсотках до ВВП, внутрішній експорт та імпорт послуг у відсотках до ВВП, внутрішній обіг прямих іноземних інвестицій (ПІІ) у відсотках до ВВП);

2. Коефіцієнт однорідності (ВВП на душу населення, паритет купівельної спроможності (ПКС), витрати праці, довгострокова відсоткова ставка, державний борг, податкова ставка на споживання, податкова ставка на капітал, податок на дохід);

3. Коефіцієнт симетрії бізнес-циклів (економічне зростання, інфляція, безробіття, державні позики);

4. Коефіцієнт соціального розвитку (коефіцієнт нерівності, державні соціальні витрати, виплати по безробіттю, коефіцієнт заміщення пенсії, коефіцієнт соціальних внесків роботодавців до внесків працівників, коефіцієнт співвідношення приватних витрат на охорону здоров'я до загальних витрат на охорону здоров'я, відсоток груп ризику, що перебувають на межі бідності; поріг бідності; рівень значних матеріальних нестатків; частка людей, які живуть у сім'ях з дуже низькою інтенсивністю роботи).

Коефіцієнт відкритості спільного ринку. Однією з головних цілей Європейської Економічної Спільноти, створеної в 1957 році, було становлення упродовж певного періоду спільного ринку, у якому повинні функціонувати свобода руху товарів, послуг, капіталу та праці.

Принцип вільного руху товарів застосовують щодо продуктів, які походять із країн-членів ЄС, а також щодо продуктів, що походять із третіх країн, але які перебувають у вільному обігу в ЄС згідно з підписаними преференційними угодами. Відкритість країн у торгівлі товарами всередині ЄС обчислюють як суму часток експорту та імпорту товарів у ВВП країни-члена до інших країн-членів Співтовариства [151].

Принцип вільного руху послуг скасовує всі обмеження на постачальників і одержувачів послуг, які можуть бути як фізичними, так і юридичними особами [152]. Законодавство ЄС містить положення про надання таких послуг: банківська справа, страхування, ринки цінних паперів та інвестиційні послуги. До принципу вільного руху послуг можна також віднести принцип захисту особистих даних та інформаційного суспільства, правила заснування підприємств і свободу надання ремісничих послуг, а також послуг у торгівлі та сільському господарстві. Цей принцип стосується громадян країн-членів, які надають свої послуги в іншій державі-члені. Відкритість країн у торгівлі послугами всередині ЄС (подібно до торгівлі товарами) обчислюють як суму часток експорту та імпорту послуг у ВВП країни-члена до інших країн-членів Співтовариства.

Вільне переміщення грошових коштів розглядають як необхідний наслідок вільного переміщення товарів, осіб і послуг. Якщо платежі не супроводжуватимуть товари та послуги, що перетинають кордони, або якщо працівники не матимуть можливості перевести свій заробіток з однієї країни Співтовариства до іншої, то не буде ніякої користі від таких свобод [18]. “Рух капіталу» розглядають як платежі й транскордонні грошові перекази, інші операції, спрямовані на передачу прав власності на активи і зобов'язання, а також платіжні системи. Вільний рух капіталу полягає в односторонній передачі активів іншій державі-члену, і його метою є забезпечення реалізації комерційних інвестицій в іншу державу-члена та можливе використання їхніх ефектів за допомогою різних видів фінансових інструментів. Рух капіталу обчи- слюють як відсоток запасу прямих іноземних інвестицій (ПІІ) у ВВП. Запаси (ПІІ) є вартостями активів ПІІ (для зовнішніх ПІІ) та зобов'язаннями ПІІ (для внутрішніх ПІІ) наприкінці звітного періоду. Дані виражені у відсотках від ВВП, щоб усунути вплив відмінностей у розмірах економік країн, які розглядають [129].

Вільне пересування працівників є основоположним принципом Договору про функціонування ЄС, який закріплено у ст. 45, а також у вторинному законодавстві ЄС і прецедентному праві суду. Громадяни ЄС мають право на: пошук роботи в іншій країні ЄС; роботу в іншій країні-члені ЄС без необхідності дозволу на працю; проживання там для цієї мети; проживання там навіть після закінчення трудового договору; рівні умови праці і всі інші соціальні і податкові пільги, якими користуються жителі цієї країни. Відкритість країн для цієї четвертої свободи у межах спільного ринку найкраще вимірюється співвідношенням відсотка іноземних європейських робітників у країні-члені ЄС до усіх її працівників.

Коефіцієнт однорідності. Найчастіше, ведучи мову про конвергенцію країн ЄС, зазначають критерії конвергенції, виконавши які країни матимуть змогу приєднатися до третього етапу Економічного і монетарного союзу. Згідно з цими критеріями відношення державного дефіциту до ВВП не повинно перевищувати 3%; відношення державного боргу до ВВП не повинно перевищувати 60%; стабільність цін і сталість середніх темпів інфляції протягом одного року до проведення оцінювання; показник росту інфляції не може більше, ніж на півтора відсотка перевищувати відповідні показники трьох найкращих (з погляду цінової стабільності) країн-членів; довгострокова номінальна відсоткова ставка не повинна перевищувати більше, ніж на два відсотки, відповідні показники трьох найкращих (з погляду цінової стабільності) країн-членів; протягом щонайменше двох років і без значного напруження з боку відповідної країни нормальне відхилення величини обмінного курсу не повинно виходити за граничні значення, передбачені механізмом обмінного курсу країн-членів [107, с. 283].

На підставі цих критеріїв і базується набір показників, який входитиме до коефіцієнта однорідності. Одним із найважливіших макроекономічних показників є валовий внутрішній продукт (ВВП). ВВП на душу населення - це ВВП, поділений на середньорічну кількість населення. ВВП є сумою валової доданої вартості всіх виробників-резидентів в економіці плюс будь-які податки на продукцію і мінус будь-які субсидії, не введені у вартість продукції. Розраховується без урахування амортизації готових активів або виснаження чи деградації природних ресурсів.

Окрім ВВП на душу населення, не менш важливе значення має індекс ВВП на душу населення, обчислений за паритетом купівельної спроможності (ПКС). Для країн-членів ЄС-28 його середнє значення дорівнює 100. Якщо індекс країни вищий, ніж 100, то рівень ВВП на душу населення у цій країні є вищим, ніж у середньому по ЄС, і навпаки. Основні показники виражаються у ПКС, тобто єдина валюта, яка усуває відмінності в рівнях цін між країнами, дає змогу краще порівняти обсяг ВВП між країнами.

Крім того, до групи коефіцієнта однорідності належать також витрати праці, довгострокова відсоткова ставка, державний борг (у відсотках до ВВП), податкова ставка на споживання та податкова ставка на капітал. Усі показники в цій групі обчислюють у відношенні до їх середнього значення по ЄС. Індекс вартості праці відображає короткостроковий розвиток вартості робочої сили та загальну вартість погодинної праці. Індекс вартості праці оцінює тягар витрат, пов'язаних із фактором виробництва «праця». Індекс вартості праці визначають як індекс Ласпейреса витрат на оплату праці за одну годину роботи, він заснований на фіксованій структурі економічної діяльності [162].

Довгострокова відсоткова ставка у цій категорії представлена Маастрихтським критерієм конвергенції, який визначається прибутком державних облігацій на вторинному ринку (із врахуванням податку із залишковим терміном погашення 10 років).

Не менш важливим показником для визначення здоров'я економіки країн-членів є розмір державного боргу. Згідно з умовами Пакту стабільності та зростання ЄС країни-члени зобов'язуються утримувати свій дефіцит і борг нижче від певних меж: дефіцит державного бюджету країн-членів не може перевищувати 3% ВВП, а борг не може перевищувати 60% ВВП [107, с. 283]. Якщо країна-член не дотримується цих меж, то до неї будуть застосовані санкції. Згідно з Маастрихтським договором державний борг визначають як консолідований загальний борг усього сектора державного управління за номінальною вартістю станом на кінець року. Зазначимо, що сектор державного управління складається з центрального уряду, державного управління, місцевого самоврядування та фондів соціального страхування [138]. Дані по сектору державного управління консолідуються між суб-секто- рами на національному рівні. Розмір боргу вимірюють у відсотках від ВВП.

До державної статистики ще відносяться і два інших показники - фактична податкова ставка на споживання та фактична податкова ставка на капітал. Неявні податкові ставки вимірюють реальну ставку податкового тягаря у різних видах економічної діяльності, в якій дохід може потенційно обкладатися податком. Їх обчислюють як відношення всіх податкових надходжень тих чи інших економічних категорій (споживання, праця і капітал) до потенційної податкової бази, яку визначають за допомогою виробництва і доходів системи національних рахунків.

Податки на споживання накладаються за операції між кінцевими споживачами та виробниками, а також товарами кінцевого споживання, такі як ПДВ, податки і мита на імпорт без урахування ПДВ, гербові збори, податки на фінансові та капітальні операції, податки на міжнародні угоди, на забруднення, недокомпенсацію ПДВ, платежі домашніх господарств на отримання ліцензій [138].

Податки на капітал визначаються як податки на дохід від підприємницької діяльності, що економічні агенти заробляють або одержують з внутрішніх ресурсів чи з-за кордону (наприклад, податок на прибуток, податок на доходи і соціальні внески самозайнятих, податки на холдингові прибутки) і податки на запас капіталу, які включають податок на багатство (оплачується періодично власниками за володіння та користування землею або будівлями, а також поточні податки на чисту вартість майна та інші активи, такі як ювелірні вироби та інші зовнішні ознаки багатства), податок на нерухомість, податки на використання основних фондів, професійних і бізнес ліцензій і деякі податки на продукти.

Коефіцієнт симетрії бізнес-циклів. Вищезазначена структура внутрішньогалузевої торгівлі зі схожими моделями попиту та залежністю від схожих проміжних товарів, які використовують у виробничому процесі, може спричинити виникнення транснаціональних рухів циклів ділової активності. Ринкова інтеграція внаслідок збільшення внутрішньоєвропейської торгівлі, а також інституційна інтеграція шляхом загального рефінансування основних процентних ставок у рамках Європейського валютного союзу має знизити ризик асиметричних шоків завдяки застосуванню розширеної симетрії економічних циклів між державами-членами ЄС. Однак спільна грошово-кредитна політика не обов'язково означає симетрію бізнес-циклів. Оскільки темпи інфляції все ж відрізняються між державами-членами, їхні реальні процентні ставки і реальний обмінний курс також різняться. Різні реальні відсоткові ставки означають різні інвестиційні можливості; розбіжності реального обмінного курсу свідчать про відмінності у міжнародній конкуренто- спроможності. Обидва ці показники матимуть дивергентний вплив на макроекономічні показники. Зважаючи на це, для визначення симетрії бізнес-циклів ми застосуємо такі показники як приріст ВВП, темпи інфляції, зміни у безробітті та державні позики. Важливим показником коливання бізнес циклів є економічний індикатор настрою інвесторів [153, с. 27]. Відповідно до широкої сфери застосування економічного індикатора настрою інвесторів базовим параметром є зростання ВВП, оскільки цей показник відстежує рухи економіки в цілому.

Коефіцієнт соціального розвитку. Для характеристики соціального розвитку держави можна виділити три основних стержня - це показники розпо- ділу доходів, соціального захисту та показники бідності й соціальної ізоляції.

Порівняння рівня життя між країнами часто базується на ВВП на душу населення, який відображає у грошовому вираженні, наскільки багатою є країна порівняно з іншою. Водночас цей головний показник (ВВП на душу населення) мало свідчить про розподіл доходів всередині країни, а також не надає інформації щодо негрошових чинників, які можуть відігравати важливу роль у визна- ченні якості життя певної групи населення. З одного боку, нерівність у розподі- лі доходів може бути стимулом для людей, щоб поліпшити їхнє становище зав- дяки роботі, інноваціям або набуттю нових навичок. З іншого, таку нерівність у доходах часто пов'язують зі злочинністю, бідністю й соціальною ізоляцією.

Зважаючи на це, для визначення розподілу доходів населення, крім ВПП на душу населення, використовують й інші, зокрема показник нерівності розподілу доходів. Його розраховують як відношення загального доходу, отриманого від 20% населення з найвищими доходами (верхній квантиль) та 20% населення із найнижчими доходами (нижній квантиль) [201].

Системи соціального захисту досягли високого рівня розвитку в ЄС: вони призначені для захисту людей від ризиків, пов'язаних із безробіттям, охороною здоров'я та інвалідності, втратою чоловіка або батька, старістю, втратою житла та соціальною ізоляцією.

Видатками на соціальний захист є витрати на соціальні інтервенції. Вони складаються головно із соціальних виплат або трансфертів у грошовій або натуральній формі для домашніх господарств і приватних осіб з метою позбавлення їх від тягаря певного набору ризиків або потреб; адміністративних витрат або витрат на управління чи адміністрування системи соціального захисту, а також інших витрат на програми соціального захисту (виплата доходів від власності та ін.). Основним показником, який визначає рівень соціального захисту, є відсоток державних соціальних видатків у ВВП. Важливими субіндексами у цій групі є показник виплат по безробіттю та сукупний коефіцієнт заміщення пенсії. Сукупний коефіцієнт заміщення пенсії визначає різницю між валовою пенсією і валовим прибутком. Її визначають як відношення середньої індивідуальної валової пенсії людей віком від 65 до 74 років до середнього валового доходу окремих осіб віком від 50 до 59 років, не беручи до уваги інших соціальних допомог [200].

Схеми, які здійснюють соціальний захист, фінансуються по-різному. Соціальний захист охоплює надходження з внесків на соціальне страхування, які сплачують роботодавці та особи, котрі страхуються, внесків держави, а також інших надходжень із різних джерел (наприклад, відсотків, дивідендів, орендної плати і претензій щодо третіх сторін). Соціальні внески роботодавців - це всі витрати, яких зазнали роботодавці, котрі забезпечують право на отримання соціальних пільг для своїх працівників, колишніх працівників і членів їхніх сімей; ці виплати можуть здійснюватися як роботодавцями- резидентами, так і роботодавцями-нерезидентами. Вони охоплюють в себе всі платежі роботодавців в установи соціального захисту населення (фактичні внески) і соціальну допомогу, виплачувану безпосередньо роботодавцями працівникам (умовні внески). До соціальних внесків захищених осіб належать внески, які сплачують працівники, самозайняті, пенсіонери та інші особи. Рівень такого соціального захисту відображає коефіцієнт співвідношення внесків на соціальне страхування роботодавців до внесків працівників.

Не менш важливою метою соціальної політики ЄС є суттєве зменшення кількості осіб, які перебувають на межі бідності та соціальної ізоляції, і створення суспільства, яке надає рівні можливості для всіх.

Однак, як багатовимірні поняття, бідність і соціальна ізоляція не можуть легко вимірюватися за допомогою статистики. Для визначення цих понять були розроблені грошові та негрошові показники, наприклад: відсоток груп ризику, що перебувають на межі бідності; поріг бідності; рівень значних матеріальних нестатків; частка людей, що живуть у сім'ях з дуже низькою інтенсивністю роботи.

Кількість людей, схильних до ризику бідності й соціальної ізоляції, є одним з ключових індикаторів соціального виміру залучених до Стратегії Європа-2020, в якій поставлено за мету зменшення кількості людей, котрі перебувають на межі бідності, до 20 млн (до 2020 року). Показник відсотка груп ризику, що перебувають на межі бідності, охоплює три складові бідності: матеріальні нестатки, відсутність доступу до ринку праці та доступ до освіти (зокрема, показник кількості тих, хто рано кидає навчання, та тих, хто здобув вищу освіту).

Показник матеріальних нестатків базується на нездатності дозволити собі набір предметів, які вважаються необхідними або бажаними, а саме: нездатність вчасно сплатити іпотечні платежі або оренду, комунальні послуги, покупки на виплату або інші платежі за кредитом; відсутність змоги дозволити собі щорічну відпустку на один тиждень далеко від дому, відсутність змоги дозволити собі їжу з м'ясом, куркою, рибою (або вегетаріанські еквіваленти) кожен другий день, відсутність можливості здійснення непередбачених фінансових витрат; відсутність змоги купівлі телефону (зокрема мобільного телефону), відсутність змоги купівлі кольорового телевізора, відсутність можливості купівлі пральної машини, відсутність можливості купівлі автомобіля або відсутність змоги опалювання дому [199]. Осіб, які не можуть дозволити собі оплатити принаймні три з дев'яти елементів, зазначених вище, вважають такими, що досягли рівня матеріальних нестатків, а осіб, котрі не можуть дозволити собі чотири і більше елементів, - такими, котрі мають значні матеріальні нестатки [199].

Показник, що охоплює людей, які живуть у сім'ях із дуже низькою інтен- сивністю праці, визначають як частку людей віком до 60 років, які живуть у сім'ях, де дорослі працюють менше 20% від їх загального потенціалу роботи протягом року; ці люди з більшою, ніж ймовірністю піддаються соціальній ізоляції.

Для того, що дані були порівнюваними, ми їх нормалізували, застосовуючи методи нормалізації Й. Кьоніга та Р. Ор [156, p. 8]. За допомогою процедури нормалізації, перетворили показники у шкалу від 0 до 100.

Групу показників коефіцієнта відкритості спільного ринку та коефіцієнта соціального розвитку ЄС стандартизували за такою формулою:

, (2.1),

де - значення показника країни i у рік t;

- максимальне значення показника усіх країн ЄС j у період T з 2000 по 2012 роки.

Показники коефіцієнта однорідності ЄС нормалізувалися так:

, (2.2)

де - значення показника країни i у рік t;

- середнє значення решти країн j у рік t;

- максимальне значення показника усіх країн ЄС j у період T з 2000 по 2012 рік;

- максимальне середнє значення показника усіх країн ЄС j у період T з 2000 по 2012 роки.

Нормалізацію коефіцієнта симетрії бізнес-циклів здійснювали за такою формулою:

, (2.3)

де - значення показника країни i у період 3;

- середнє значення решти країн j у період

Для дослідження питання можливостей розширення або поглиблення співпраці ми повинні визначити передусім групи країн, для яких, зважаючи на відносно виражену однорідністю їхніх економічних ознак та інтересів, розширення співпраці є раціональним та життєздатним політичним вибором. Крім того, ми застосовуємо кластерний аналіз як метод групування країн-членів ЄС відповідно до критерію однорідності їхніх політичних інтересів. Цей статистичний метод слугує для визначення «природного» групування об'єктів.

Групування країн, які мають аналогічні характеристики, відбувається попарно шляхом одночасного порівняння різних показників. Таким чином всі країни порівнюють двосторонньо на підставі значення параметра, що скла- дається із декількох показників [91, с. 7]. Мірою визначення відмінностей між державами ми використовуємо евклідову відстань, яка визначає суму всіх виміряних відмінностей між будь-якими двома країнами за всіма показниками. Для вимірювання ступеня конвергенції вибираємо показники, які дають змогу зробити висновки щодо економічних та соціальних уподобань країн-членів ЄС.

Перед проведенням кластерного аналізу ми визначили ваги кожного з груп стандартизованих показників за допомогою факторного аналізу. Р. Ор та Й. Кьоніг у своєму дослідженні акцентують на важливості визначення ваг, оскільки вони відображають відносну значимість європейської інтеграції [156, с. 10].

Факторний аналіз дає змогу вирішити дві важливі проблеми дослідника: описати об'єкт вимірювання всебічно і водночас компактно. За допомогою факторного аналізу можна виявити приховані змінні фактори, що відповідають за наявність лінійних статистичних зв'язків кореляцій між досліджуваними змінними. Саме тому цей статистичний метод і набув популярності упродовж останніх років.

Факторний аналіз проводиться у два етапи:

1. МГК (метод головних компонент) - визначення мінімальної кількості факторів, які адекватно відтворюють спостережувані кореляції, а також значення сукупностей кожної змінної.

2. Процедура обертання - пошук однозначного рішення під час визначення факторів; знаходження легкоінтерпретованих факторів.

Провівши аналіз головних компонентів, ми можемо виділити три основних фактори, які описують нашу модель, що видно із графіка власних значень основних компонентів на рис. 2.1. По осі у відкладені власні значення, а по осі х - основні компоненти. Графік демонструє наскільки змінюється якість опису зі збільшенням числа основних компонентів. Різке зниження власних значень після третього фактора свідчить про їхню незначну кореляцію.

Рис. 2.1. Власні значення основних компонентів (отримано автором)

Факторні навантаження можна інтерпретувати як кореляції між факторами і змінними. Вони відображають найбільш важливу інформацію, на якій ґрунтується інтерпретація факторів4. Сутністю факторного аналізу є процедура обертання факторів, тобто перерозподілу дисперсії з визначеного методу. Обертання факторів проводять для їх кращої інтерпретації. У нашому випадку ми використовуємо косокутне обертання, оскільки фактори корелюють між собою. Обертання здійснюється за критерієм Кайзера, згідно з яким відбирають лише фактори з власними значеннями, рівними або більшими від 2. Це означає, що якщо фактор не виділяє дисперсію, еквівалентну принаймні дисперсії однієї змінної, то його не беруть до уваги. У додатку А наведені обернені значення факторів та значення факторних змінних для країн-членів ЄС. Так, за допомогою факторного аналізу ми зменшуємо кількість змінних до трьох, враховуючи усі 25 показників.

Отже, процес групування країн у кластери складається з таких етапів:

· збір даних для усіх країн-членів ЄС;

· стандартизація результатів наукових спостережень (від 0 до 100);

· зменшення розмірності даних (за допомогою методу головних компонентів);

· обчислення евклідових відстаней між усіма країнами за допомогою формули:

де d - евклідова відстань між країною А та країною Б;

p_k(стандартизований) результат показника k у країні А;

q_k (стандартизований) результат показника k у країні Б;

n - кількість показників.

Для визначення процесу конвергенції економік країн-членів ЄС ми обрали дванадцятирічний період (2000- 2012 роки). Саме до 2012 року можемо використати весь спектр статистичних даних, необхідних для проведення дослідження. У 2000 році ЄС налічував ще 15 країн-членів, тоді як у 2012 році їхня кількість становила вже 27. Зважаючи на це, у дослідженні буде порівняно два роки - 2000-й та 2012-й.

Провівши факторний аналіз вищенаведених показників, ми виділили три фактори. До першого фактора здебільшого належать показники з групи коефіцієнта соціального розвитку, до другого - коефіцієнт відкритості спільного ринку та симетрії бізнес-циклів, тоді як до третього - коефіцієнт однорідності (див. додаток В). Графічно відношення значень цих показників для країн-членів ЄС у 2000 році зображено на рис. 2.2, де чим вище значення фактора, тим більше значення кожного з коефіцієнтів. З рис. 2.2 видно, що в центрі факторних залежностей перебувають Австрія, Німеччина, Франція та Фінляндія, які визначають середньоєвропейське значення проаналізованих коефіцієнтів. Праворуч від центру розташовані південно-європейські країни (які характеризуються нижчим соціальним розвитком та щойно виконаними критеріями конвергенції, які дали змогу країнам південної Європи увійти у зону євро), ліворуч - на той час країни-кандидати до вступу в ЄС (з низькими соціальними стандартами, обмеженим доступом до спільного ринку, та ще не виконаними критеріями конвергенції), зверху - так звані соціальні країни Скандинавії, у яких найвищі соціальні стандарти.



Рис. 2.2. Співвідношення факторів груп показників у 2000 році (складено автором)

Визначивши значення факторів для країн-членів ЄС, можна провести кластерний аналіз та з'ясувати ступінь зближення економік країн-членів ЄС у 2000 році. З рис. 2.3 чітко виділяються три групи країн (точкою відліку ми взяли 6 пунктів):

кластер 1: Австрія, Франція, Німеччина, Фінляндія, Бельгія, Нідерланди, Швеція, Данія, Ірландія;

кластер 2: Кіпр, Мальта, Чеська Республіка, Італія, Великобританія; Греція, Португалія, Іспанія, Словенія;

кластер 3: Болгарія, Румунія, Латвія, Литва, Польща, Естонія, Словаччина, Угорщина.

Евклідові відстані

Рис. 2.3. Кластеризація країн-членів ЄС-27 у 2000 році (складено автором на підставі даних Євростату)

З такого розподілу країн між кластерами можна зробити висновок, що найбільш поєднані між собою країни першого кластера. Австрія, Франція, Німеччина та Фінляндія мають найнижчу гетерогенність між собою. До них приєднуються Скандинавські країни, зі своїм високим рівнем соціального забезпечення. Країни Південної Європи (Греція, Португалія, Іспанія, Італія) є більш віддаленими й утворюють окремий кластер. До них також приєдналася Великобританія.

Країни-нечлени ЄС сформували свої окремі кластери, у які увійшли Болгарія, Румунія, Латвія, Литва, Польща, Естонія, Угорщина та Словаччина. Німеччина з початку інтеграційних процесів в Європі була прихильником розширення ЄС, тому не дивно, що вона була так званим адвокатом країн Центрально-Східної Європи. Німеччина є основним торговельним партнером для більшості цих країн, а соціально-ринкова економіка ФРН - прикладом для наслідування. Отже, у 2000 році Австрія, Франція та Німеччина були в центрі європейської інтеграції, а всі інші країни наближалися до них.

Для того, щоб з'ясувати, що ж змінилося за 12 років, ми порівняємо графіки кластеризації країн-членів ЄС-27 у 2000-му та 2012 роках. Якщо у 2000 році країни-члени утворювали три досить віддалених між собою кластери, зокрема між новими та старими країнами-членами, то у 2012 році ця відстань дещо зменшилася, проте відбулися деякі зміни: якщо нові країни-члени наблизилися, то деякі старі країни-члени віддалились, зокрема це стосується країн Південної Європи (див. рис. 2.4).

Рис. 2.4. Кластеризація країн-членів ЄС-27 у 2012 році (складено підставі на основі даних Євростату)

Враховуючи загальне зменшення евклідових відстаней у 2012 році, точкою відліку кількості кластерів ми візьмемо 4 пункти. Таким чином ми можемо виокремити чотири кластери: кластер 1: Австрія, Німеччина, Фінляндія, Нідерланди, Франція, Бельгія, Швеція, Данія, Ірландія;

кластер 2: Болгарія, Естонія, Словаччина, Угорщина, Польща, Латвія, Литва, Румунія;

кластер 3: Чеська Республіка, Мальта, Словенія.

кластер 4: Кіпр, Іспанія, Греція, Італія, Португалія, Великобританія.

З рис. 2.4 видно, що центром європейської інтеграції надалі залишилися Австрія, Німеччина, Франція, Нідерланди та Фінляндія. Цікавим є той факт, що до країн-засновниць (Франції, Німеччини та Нідерландів) приєдналися країни, які порівняно пізно вступили до європейської спільноти, але виражали значне бажання інтеграції (Австрія та Фінляндія). До них наблизилися Данія та Швеція, Ірландія залишилася на тому ж етапі інтеграції, що і в 2000 році. Згуртованими залишилися і південні країни ЄС (Італія, Іспанія, Португалія та Греція), проте їхні інтеграційні зв'язки послабилися, зважаючи на кризові явища у всіх цих країнах. До цього кластера також увійшов «аутсайдер» інтеграційних процесів - Великобританія. У 2012 році найменш розвинені країни ЄС розділилися на два кластери (другий та третій), проте напрям їхніх інтеграційних процесів залишається очевидним, враховуючи зменшення евклідових відстаней.

Якщо порівняти значення факторних навантажень для країн-членів ЄС у 2000-му та 2012 роках, стає зрозумілим, що нові країни-члени невпинно наближаються до ядра інтеграційних процесів, проте їхній соціальний розвиток ще далекий від середньоєвропейських стандартів (на рис. 2.5 зображено зеленим кольором). Співвідношення факторів залишається незмінним у відношенні до 2000 року, де до першого фактора здебільшого належать показники з групи коефіцієнта соціального розвитку, до другого - коефіцієнт відкритості спільного ринку та симетрії бізнес-циклів, а до третього - коефіцієнт однорідності (див. додаток В).



Рис. 2.5. Співвідношення факторів груп показників у 2012 році (складено автором)

Значно знизився показник соціального розвитку, зокрема у країн Південної Європи, так званих країн PIGGS (Portugal, Italy, Greece, Great Britain, Spain), а також у Болгарії та Румунії. Водночас, значно зросли обсяги внутрішньої торгівлі між країнами-членами ЄС, про що свідчить позитивний ефект від спільного ринку. Загалом позитивна тенденція простежується також і у значенні показника однорідності (чи виконання країнами критеріїв конвергенції), за винятком Греції, Латвії та Литви.

Для підтвердження результату, отриманого внаслідок ієрархічної кластеризації, застосуємо метод К-середніх. Цей метод відрізняється тим, що кількість кластерів відома спочатку і визначається числом k.

Роботу алгоритму k-means можна умовно розділити на чотири основних етапи [25, c. 102]:

1. Визначення k центрів кластерів;

2. Визначення належності об'єктів до кластера;

3. Визначення центроїдів k кластерів;

4. Порівняння центрів та центроїдів кластерів.

Центри кластерів можна визначити як випадковим чином, так і на підставі деяких критеріїв (наприклад, за значенням середньої евклідової відстані між іншими об'єктами). Центроїди є центрами кластерів, вони можуть бути кластеризованими об'єктами і визначаються за середнім значенням ознак об'єктів, що належать у певний кластер. На останньому етапі проводиться порівняння центрів (центроїдів), отриманих на попередній ітерації алгоритму, і центроїдів, отриманих після визначення приналежності об'єктів до кластерів. У разі їх збігу алгоритм кластеризації завершує роботу, інакше відбувається повернення до другого етапу, де визначатиметься приналежність об'єктів до кластерів на підставі виділених раніше центроїдів.

Виходячи з попереднього дослідження методом ієрархічної кластеризації, для кращого порівняння кластерів ми задамо k=4 (див. табл. 2.1). Порівнюючи два кластерні аналізи, можна зробити висновок про те, що групи кластерів залишилися більш-менш однаковими. Зокрема, «ядро» залишилося стабільним і містить Австрію, Німеччину, Францію та Фінляндію. Крім того, неможливо не помітити, що кластер 1 складається головно із країн-засновниць ЄС. Саме ці країни ще в середині минулого століття спільно почали формувати економічну систему ЄС.

Таблиця 2.1 Кластери країн-членів ЄС у 2000 та 2012 роках

Кластер	2000	2012
Кластер 1	Австрія, Данія, Фінляндія, Франція, Німеччина, Нідерланди, Швеція, Бельгія, Ірландія	Австрія, Бельгія, Данія, Ірландія, Фінляндія, Франція, Німеччина, Нідерланди, Швеція
Кластер 2	Болгарія, Латвія, Литва, Польща, Румунія	Болгарія, Латвія, Литва, Польща, Румунія, Словаччина
Кластер 3	Кіпр, Греція, Італія, Мальта, Словенія, Португалія, Іспанія, Великобританія	Чеська Республіка, Естонія, Мальта, Словенія,Угорщина
Кластер 4	Естонія, Угорщина, Словаччина, Чеська Республіка	Великобританія, Кіпр, Греція, Італія, Іспанія, Португалія

Джерело: обчислено автором

Досить дивним є наявність Великобританії у четвертому кластері, незважаючи на її високий економічний розвиток. Однією з причин такого становища Великобританії є ставлення до політики європейської інтеграції. Великобританія грає в свою власну гру, пропонуючи не спільні європейські стратегії, а своє власне позиціонування в майбутньому ЄС. Це можна пояснити небажанням Лондона брати участь у європейській фінансовій системі, з одного боку, та одночасним бажанням залишитися на єдиному ринку, з іншого. Отже, Великобританія не хоче інтегруватися в існуючі або нові європейські інститути, але має намір зберегти членство в ЄС за умови, що це не поставить під загрозу національний суверенітет на користь брюссельській бюрократії. Позицію Великобританії в цілому підтримується Угорщиною та Чеська Республіка, які також прагнуть уникнути повного контролю з боку Брюсселя та не вступають в зону євро. Ось чому в кластерній класифікації країн-членів ЄС Великобританія опинилася поміж нових країн-членів, які ще не є так сильно інтегрованими, як країни Старої Європи.

Відокремлення країни Південної Європи (Греція, Італія, Португалія та Іспанія) свідчить про те, що вони так і не сформували свою власну економічну систему, тому найбільше постраждали від фінансової кризи. Згідно зі звітом журналу “Economist», після першого дзвіночка, яким був Кіпр, наступною у черзі на банківську кризу є Словенія (вони розташовані в одному кластері). Згодом економічна і банківська кризи можуть завдати шкоди Італії, яка застрягла у трясовині політичної невизначеності й не має часу рятувати свою економіку. На даний момент, Європейський центральний банк тримає ситуацію під контролем, але будь-яка економічна чи політична деталь може спровокувати кризу.

На рис. 2.6 та 2.7 зображені відстані між країнами всередині кластерів. Відстані між країнами всередині груп не зменшилися, а в деяких групах навіть збільшилася, що дає змогу робити висновок про процеси дивергенції всередині конвергенції.



Рис. 2.6. Відстані між країнами всередині кластера (2000) (складено автором)

Рис. 2.7. Відстані між країнами всередині кластера (2012) (складено автором)

Проте відстані між самими кластерами значно зменшилися, що можна побачити на графіках відстаней між кластерами (див. рис. 2.8 та 2.9). Як видно, відстань між кластерами зменшилася, що підтверджує наше припущення про зближення країн-членів ЄС.



Рис. 2.8. Відстані між кластерами у 2000 році (складено автором)

Рис. 2.9. Відстані між кластерами у 2012 році (складено автором)

Провівши кластерний аналіз 25 економічних показників для ЄС-27, ми дійшли висновку, що протягом десяти років (2000-2012) країни-члени ЄС зробили значний крок на шляху їхньої інтеграції. Це, зокрема, стосується нових країн-членів, які увійшли у Співтовариство у 2004 та 2007 роках.

Сьогодні рушійною силою європейської інтеграції є група з п'яти країн - Австрія, Німеччина, Франція, Фінляндія та Нідерланди. Зазначимо, що три з названих шести країн були ініціаторами створення об'єднання. Найбільш однорідні серед них Австрія та Німеччина, які є так званими країнами соціальної ринкової економіки, що поєднує елементи координованої ринкової економіки та континентальної або скандинавської моделі економіки. Саме цей консенсус економічних систем, до якого вдалося дійти Німеччині, став прикладом для наслідування багатьом країнам ЄС. Ця держава поєднала ліберальні ідеї захисту прав власності, дотримання приватних контрактів і запровадження режиму неспотвореної конкуренції з елементами кординування економіки, що полягає у регулюванні ринку праці, де виробничі відносини здебільшого формуються на основі колективних «кооперативних» переговорів у різних галузях промисловості та фірмах, а також за допомогою взаємодії між фірмами та банками; у забезпеченні не лише соціальної допомоги, але й соціальної безпеки у вигляді виплати пенсій, допомоги за станом здоров'я та допомоги по безробіттю для всіх верств населення. Зазначені характеристики видно на лінійному графіку кластерів, що й підтверджує значимість соціально- ринкових Німеччини та Австрії у першому кластері.

Проте новим країнам ще є до чого прагнути. Економічна нерівність між новими та старими країнами-членами ЄС і досі є досить високою і потребує багато зусиль та часу для її вирівняння. А це у свою чергу означає, що процеси конвергенції економік надалі відбуватимуться, а кількість кластерів і відстані між ними зменшуватимуться.

Висновки

Термін «соціальна ринкова економіка» виник після закінчення Другої світової війни, коли обговорювали форму існування нової Німеччини. Ідея полягала в тому, щоб знайти компроміс між ринковою економікою, що регулюється невидимою рукою ринку, та центрально- плановою системою. Цей компроміс був втілений у концепції соціально- ринкової економіки.

Соціальна ринкова економіка базується на двох взаємодоповнювальних принципах: з одного боку - верховенство конкуренції та цінова стабільність, а з іншого - гарантування соціальної справедливості, що забезпечується шляхом корекції негативних наслідків і зміцнення соціального захисту. Така модель економічного розвитку держави знайшла своє відображення і у Лісабонському договорі ЄС, що свідчить про більш серйозні зобов'язання з боку ЄС на шляху соціальної орієнтації.

Верховенство конкуренції забезпечується конкурентною політикою держав. У початкові роки становлення конкурентної політики ЄС вплив Німеччини був досить значним, оскільки ця країна мала вже добре розвинуте конкурентне законодавство у 1960-х роках, а інші країни лише починали розвиватися у галузі конкурентної політики. Європейська конкурентна політика, базуючись на Законі ФРН «Про недопущення обмеження конкуренції» 1957 року, поступово розширювалася і поглиблювалася у всі сфери політичного та економічного життя спільноти. Із самого початку конкурентна політика була спрямована на поширення свого впливу на нові галузі промисловості з акцентом на обмежувальну практику в 1960-х роках, монополістичну політику в 1970-х роках, а також державну допомогу та контроль за злиттям підприємств у 1980-х і 1990-х роках.

Водночас значну роль у політиці Співтовариства почали відігравати європеїзація та гармонізація законодавства країн-членів з законодавством ЄС. Наприклад, Закон «Про недопущення обмеження конкуренції» з часу його ухвалення у 1957 році доповнювався сім разів. Останні зміни були внесені у 2005 році, вони стосувалися гармонізації конкурентного законодавства Німеччини з конкурентним законодавством ЄС. У Закон «Про недопущення обмеження конкуренції» були внесені зміни щодо застосування ст. 81 та 82 Договору про ЄС, які акцентують на домінуванні законодавства Спільноти над національним конкурентним законодавством.

Іншим принципом функціонування соціально-ринкової економіки є цінова стабільність, яку забезпечує монетарна політика держави. Стабільна валюта є основою здорової економіки, сприяє економічному зростанню і зайнятості. У 1979-х роках (із переходом на плаваючий валютний курс), німецька марка стала домінуючою валютою в європейському режимі валютної змії, а згодом і у європейському механізмі регулювання валютних курсів. Правила ЄМС заклали основу для системи, яка була прийнятною для Бундесбанку. Ринкові сили визначили роль Бундесбанку в системі, але й інші країни-члени віднайшли своє місце у внутрішній ієрархії, де Бундесбанк став домінуючим центральним банком в Європі. На зразок німецького Бундесбанку був створе- ний і функціонує за тими ж правилами Європейський центральний банк. Його головною метою є підтримання цінової стабільності в Єврозоні. На вимогу Бундесбанку в Маастрихтському договорі були вказані критерії конвергенції для монетарного та фіскального розвитку країн-членів, які слід було виконати для доступу до фінальної стадії входу в Європейський монетарний союз.

Не менш важливе значення Німеччина має і у сфері соціальної політики, яку вважають найстарішою системою в Європі. Наприкінці ХІХ ст. саме у Німеччині було запроваджене соціальне страхування здоров'я робітників. З проведеного дослідження можна зробити висновок, що Німеччина перебуває у центрі конвергенції економічних систем країн-членів ЄС. Соціально-ринкова економіка ФРН є центром інтеграційних процесів всередині кластера, до якого належать більшість старих країн-членів ЄС (Австрія, Бельгія, Нідерланди, Франція, Фінляндія, Швеція), а інші кластери наближаються до них, оскільки евклідові відстані між ними зменшуються. Отже, три опори, на яких базується економічна система ЄС, головно опираються на постулати концепції соціально- ринкової економіки.

...