Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1.ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ГРОШОВО-КРЕДИТНОЇ СИСТЕМИ

1.1 Сутність, цілі та види грошово-кредитної політики

1.2 Поняття інструментів грошово-кредитної політики, їх класифікація

1.3 Мінімальні резервні вимоги і особливості їх застосування у світовій практиці

РОЗДІЛ 2. РОЗВИТОК ОПЕРАЦІЙ НА ВІДКРИТОМУ РИНКУ

2.1 Прямі операції

2.2 Інструменти адміністративного характеру

РОЗДІЛ 3. РИНОК ЦІННИХ ПАПЕРІВ ТА ПОЛІТИКА ВІДКРИТОГО РИНКУ

3.1 Операції на відкритому ринку

3.2 Особливості операцій відкритого ринку в Україні

3.3 Регулювання офіційної облікової ставки

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність теми. Сучасна економічна думка незалежно від її конкретного теоретичного спрямування визнає відповідальність держави за стан розвитку економіки країни, а отже, і її право впливати на економічне життя суспільства. Сьогодні всі визнають, що для реалізації свого впливу на економіку держава має розробляти відповідну грошово-кредитну політику.

Грошово-кредитна політика - це сукупність методів та інструментів у сфері грошового обігу і кредитних відносин, що використовує держава для регулювання грошово-кредитних відносин. Інструменти, якими оперує грошово-кредитна політика для регулювання грошового обігу.

В кожній країні грошово-кредитна політика відіграє велике значення, тому що шляхом регулювання грошової маси в обігу вона спрямована на забезпечення ефективного функціонування економіки. Її провідними цілями є зростання економіки, зростання добробуту населення, цінова стабільність, стабільність обмінного курсу тощо.

Основною метою цієї політики є допомога економіці в досягненні загального рівня виробництва, що характеризується повною зайнятістю і стабільністю цін.

Держава створює загальні умови для реалізації цих відносин, формує нормативно-законодавчу базу, визначає загальну орієнтацію функціонування фінансово-кредитних установ і законодавчі основи здійснення грошової емісії та випуску цінних паперів.

Грошово-кредитна політика тісно пов'язана з валютною, податковою, бюджетною політиками. Таким чином для ефективної реалізації грошово- кредитної політики необхідна узгодженість та координація між ними.

Головною метою грошово-кредитної політики у часи золотого стандарту була підтримка стабільної ціни на золото. Але при застосування плаваючих курсів головною метою у більшості країн стала цінова стабільність, тобто незначне, стабільне зростання цін.

Центральні банки країн з ринковою економікою мають у своєму розпорядженні досить широкий набір інструментів грошово-кредитного регулювання. Використання цих інструментів залежить від спрямованості економічного розвитку країни, ступеня відкритості економіки, розвинутості грошового ринку, особливостей національної банківської системи, традицій, конкретних умов.

Визначення пріоритетності сучасних інструментів грошово-кредитної політики залежить від цілей, які поставлені ЦБ, а також ступені дієвості впливу використання конкретних інструментів.

В умовах трансформації економіки в Україні Національний банк поступово освоїв інструменти грошово-кредитної політики.

В сучасних умовах є важливим визначення інструментів грошово- кредитної політики та їх вплив на економіку вцілому.

В посткризовий період ефективне впровадження інструментів Національним банком України було дуже важливим, тому що від ефективного їх застосування і буде залежати фінансова стійкості банківської системи України.

В теперішній час, після кризи, актуальними є питання стимулювання кредитної активності комерційних банків за допомогою грошово-кредитної політики. Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність дослідження курсової роботи.

Об'єктом дослідження курсовою роботи є теоретичні та практичні засади інструментів грошово-кредитної політики.

Предмет дослідження - інструменти грошово-кредитної політики та їх роль у формуванні економіки країни.

Метою даної курсової роботи є дослідження сучасних інструментів грошово-кредитної політики.



РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ГРОШОВО-КРЕДИТНОЇ СИСТЕМИ

1.1 Сутність, цілі та види грошово - кредитної політики

Відповідно до Закону України від 20.05.1999 р. №679-ХІV “Про Національний банк України” грошово-кредитна політика визначається, як комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, спрямованих на регулювання економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці України, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу.

Грошово-кредитна політика - це сукупність взаємопов'язаних, скоординованих на досягнення заздалегідь визначених суспільних цілей, заходів з регулювання грошового обігу, які здійснює держава через свій центральний банк і зводить до економного регулювання через механізми зміни пропозиції грошей та їх ціни на грошовому ринку. Збільшення пропозицій грошей за інших рівних умов активізує процент та зростання інвестицій, а також зростання платоспроможного попиту на ринках. Усе це на коротких інтервалах пожвавлює кон'юнктуру ринків і посилює стимули до розширення виробництва. Грошово-кредитну (монетарну) політику в Україні розробляє НБУ, який орієнтується на макроекономічні показники, що визначаються органами законодавчої та виконавчої влади.

Грошово-кредитна політика спрямована на забезпечення національної економіки необхідним обсягом грошової маси, досягнення ефективного готівкового обігу, залучення коштів суб'єктів господарювання та населення до банківської системи, стимулювання використання кредитних ресурсів на потреби функціонування та розвитку економіки. Основною метою є реалізація заходів у сферах грошового обігу та кредиту. [э1, с. 81].

Проведення грошово-кредитної політики передбачає визначення її цілей, які можна розділити на стратегічні, проміжні, тактичні. Так як грошово-кредитна політика є одним із напрямків загальнодержавної економічної політики, її кінцеві цілі виступають як частина глобальної стратегії, що визначається законодавчими й виконавчими органами влади.

До стратегічних цілей відносяться економічне зростання виробництва, зростання зайнятості населення, збалансування платіжного балансу, забезпечення цін у державі. НБУ, як орган державного регулювання, у першу чергу повинен забезпечувати сталість національної грошової одиниці, спрямовувати політику на стабілізацію цін та зниження рівня інфляції.

Потреба у виділенні проміжних цілей викликана тим, що інструменти грошово-кредитної політики не мають прямого безпосереднього впливу на кінцеві цілі. Проміжні цілі - це досягнення певних змін обсягу грошової маси або певних змін у рівні процентної ставки. Спрямованість та параметри проміжних цілей залежать від конкретної макроекономічної ситуації у країні, зокрема, від характеру розвитку економічного циклу. Особливістю проміжних цілей є їх дія протягом тривалого періоду, впродовж якого може бути доведена їх ефективність.

Тактичні цілі полягають у регулюванні ключових економічних змінних через банківську систему на основі управління грошовою масою, процентною ставкою, валютним курсом та заперечують досягнення проміжних цілей. Основними ознаками тактичних цілей є короткостроковість дії здійснення їх виключно оперативними заходами НБУ.

Грошово-кредитне регулювання є одним з інструментів державної макроекономічної політики. Воно здійснюється шляхом розробки і реалізації грошово-кредитної політики центрального банку (рис. 1.1).

Економічний зміст грошово-кредитної політики полягає у тому, що:

- монетарна політика - одна зі складових економічної політики держави;

- монетарна політика забезпечується притаманними їй монетарними механізмами.



Рис. 1.1.Передавальний механізм впливу грошово-кредитної політики на динаміку ВВП

Грошово-кредитна політика покликана стимулювати ділову активність в умовах депресії та пригнічувати економічні процеси за "перегріву" кон'юнктури, хоча реальне досягнення цього є справою надто складною.

У загальному вигляді завдання монетарної політики полягає у створенні умов, за яких економічні агенти, реалізуючи свободу вибору, здійснювали б дії, що збігаються з цілями економічної політики держави.

Грошово-кредитна (монетарна) політика центрального банку не є автономною. Кінцева мета грошово-кредитного регулювання економіки збігається з основоположними цілями макроекономічної політики держави. Тобто, центральний банк, будучи функціональним органом країни з регулювання грошового обігу, прагне досягнення цілей, що їх ставить перед собою уряд.

Цілі грошово-кредитної політики можна поділити на три групи: стратегічні, проміжні, тактичні.

Цілі грошово-кредитної політики можна поділити на три групи: стратегічні, проміжні, тактичні.

Стратегічні цілі є основними в економічній політиці держави.

Стратегічними цілями монетарної політики центрального банку повинні бути кінцеві ціпі економічної політики держави:

· економічне зростання;

· стабільність процентної ставки;

· стабілізація цін (приборкання інфляції);

· стабільність фінансових ринків;

· стабільність обмінного курсу грошової одиниці;

· повна зайнятість;

· зростання добробуту населення.

Центральний банк має сприяти досягненню вказаних цілей. Щодо стратегічних цілей у нього не повинно бути розбіжностей з урядом.

Досягти одночасно всіх стратегічних цілей неможливо, оскільки деякі з них є суперечливими. Зокрема, заходи центрального банку щодо вирівнювання платіжного балансу можуть негативно впливати на довгострокові тенденції розвитку сукупного попиту. Крім того, операції центральних банків з купівлі-продажу державних цінних паперів можуть негативно впливати на рівень кредитного забезпечення економіки. [5, с. 26].

Протиріччя між стратегічними цілями ставить центральні банки та уряди країн у проведенні грошово-кредитної політики перед проблемою вибору. Залежно від економічної та політичної ситуації в країні пріоритети можуть надаватися тим чи іншим цілям.

Тому центральний банк вибирає залежно від конкретної економічної ситуації одну зі стратегічних цілей. Нею, здебільшого є стабілізація цін (чи приборкання інфляції), оскільки саме вона найбільше відповідає головному призначенню центрального банку - підтримувати стабільність національних грошей. Через розв'язання цього завдання центральний банк сприяє досягненню інших стратегічних цілей.

Стратегічні цілі висуваються для довготермінового періоду. Вони не вимірюються безпосередньо як грошові величини і не є індикаторами грошового ринку, тому центральні банки розробляють проміжні цілі, інколи - систему проміжних цілей для того, щоб поступово досягти головної.

Складником процесу розроблення грошово-кредитної політики є визначення проміжних її цілей. Важливість проміжних цілей базується на твердженні, що для центрального банку досягнення стратегічних цілей е досить складним завданням; для передання імпульсів грошово-кредитної політики до її кінцевих цілей необхідний тривалий час. Тому оцінка ефективності заходів монетарної політики при аналізі її стратегічних цілей може відставати від реальних процесів у грошово-кредитній сфері. Отож, проміжними цілями грошово-кредитної політики е ті показники, що передають вплив заходів з реалізації монетарної політики на одну або декілька стратегічних цілей.

Вибір проміжних цілей грошово-кредитної політики здійснюється за такими критеріями:

o тісний зв'язок із стратегічними цілями;

o можливість чіткого кількісного вираження;

o легкість здійснення контролю та оперативного впливу з боку центрального банку.

Дія інструментів грошово-кредитного регулювання на проміжні цілі проявляється значно швидше, ніж на стратегічні. Але при цьому слід чітко вирізняти вплив факторів немонетарного характеру.

Отже, проміжні цілі грошово-кредитної політики полягають у змінах певних економічних процесів для сприяння досягненню стратегічних цілей. Проміжні цілі є індикаторами грошового ринку, які дають змогу відслідковувати загальні макроекономічні тенденції. [20, с. 11].

До проміжних цілей відносять пожвавлення чи стримування кон'юнктури на товарних і грошових ринках. Змінюючи рівень процентної ставки та масу грошей в обігу, можна регулювати пропозицію грошей і попит на товари, а через них - рівень цін, обсяги інвестицій, зростання виробництва і зайнятості. Центробанки при здійсненні грошово-кредитної політики досить часто як проміжну мету встановлюють певний рівень інфляції, що тісно корелює з головним завданням центральних банків - підтриманням стабільності національної грошової одиниці. Таку політику контролю за інфляцією у 1990-ті рр. проводили центральні банки Великої Британії, Іспанії, Канади, Швеції та інших держав (всього близько ЗО країн).

Тактичні цілі грошово-кредитної політики, як і проміжні, є грошовими величинами. Тактичні цілі - це оперативні завдання банківської системи щодо регулювання чільних економічних параметрів. Тактичні цілі монетарної політики мають короткостроковий, оперативний характер і покликані забезпечити досягнення проміжних цілей.

Тактичні цілі можна об'єднати у три групи:

- цілі, зумовлені збереженням грошової маси на постійному рівні;

- цілі, продиктовані фіксацією відсоткової ставки на постійному рівні;

- цілі, спрямовані на утримання на постійному рівні банківських резервів.

Перелік тактичних цілей монетарної політики є досить широким. Тактичними цілями можуть бути: короткострокова процентна ставка на різних сегментах грошового ринку, ліквідність банківської системи, грошова база тощо. Досягнення тактичних цілей забезпечується, переважно, через регулювання центральним банком пропозиції грошей, що знаходить відображення у зміні структури його активів.

Потреба у визначенні тактичних цілей викликана тим, що засоби проведення грошово-кредитної політики - операції на відкритому ринку, зміна рівня резервних вимог та облікова політика - в основному не мають безпосереднього впливу на стратегічні цілі. Крім того, економічні процеси мають зворотну реакцію, яку не завжди можна точно передбачити. Розроблення системи тактичних цілей дає змогу запобігати негативним впливам на економіку та значним помилкам у здійсненні грошово-кредитного регулювання.

Із тактичних цілей слід вибирати ті, що забезпечують можливість виміру досягнутих результатів, здійснення оперативного контролю, а також оперативного впливу на відповідні економічні процеси. Головною рисою обраних тактичних цілей є їхній безпосередній зв'язок з обраними стратегічними цілями. [8, с. 73].

Враховуючи вибір стратегічних, проміжних і тактичних цілей, центральний банк країни розробляє грошово-кредитну політику залежно від економічної та політичної ситуації.

Для більшості центральних банків основною метою грошово-кредитної політики є утримання інфляції на низькому і стабільному рівні.52

Отже, до вищої мети монетарної політики треба віднести стабільність цін. Лише за умов стабільних (або майже стабільних) цін економічні агенти здатні вести передбачувану і ефективну господарську діяльність. За всіх часів і режимів в економіці головною умовою непохитності держави були і залишаються стабільні гроші.

Ефект заходів монетарної політики не обмежується грошово-кредитною сферою, а проявляється також у реальному секторі завдяки впливу монетарних змін на виробництво, інвестиції, зайнятість тощо. Тому монетарна політика, власне, є складовою загальноекономічної політики держави.

Типи грошово-кредитної політики наведено на рис. 1.2.



Рис. 1.2. Типи грошово-кредитної політики

1.2 Поняття інструментів грошово-кредитної політики, їх класифікація

Основними інструментами грошово-кредитного регулювання є:

1.Мінімальні резервні вимоги - це обов'язкова норма внесків комерційних банків у центральному банку.

2. Офіційна облікова, або дисконтна ставка - ставка, застосовувана центральними банками в операціях із комерційними банками по обліку короткострокових державних облігацій, переобліку комерційних векселів і інших цінних паперів, які відповідають вимогам центрального банку.

3. Рефінансування - кредитування комерційних банків.

4. Операції на відкритому ринку - операції центрального банку по купівлі-продажу цінних паперів. [30, с. 105].

Наявні в розпорядженні центрального банку інструменти грошово-кредитного регулювання класифікуються таким чином (рис. 1.3).

Рис 1.3. Класифікація інструментів грошово - кредитної політики.

По об'єктам впливу - стимулювання кредитної емісії (кредитна експансія), або її обмеження (кредитна рестрикція). За допомогою проведення кредитної експансії центральні банки переслідують цілі підйому виробництва і пожвавлення кон'юнктури; за допомогою кредитної рестрикції вони намагаються запобігти "перегріванню" кон'юнктури, що спостерігається в періоди економічних підйомів.

За формою інструменти грошово-кредитного регулювання розділяються на адміністративні (прямі) і ринкові (непрямі).

Адміністративними є інструменти, що мають форму директив, розпоряджень, інструкцій, що виходять від центрального банку і спрямовані на обмеження сфери діяльності кредитного інституту.

Під інструментами ринкового характеру розуміють кошти впливу центрального банку на грошово-кредитну сферу за допомогою формування визначених умов на грошовому ринку і ринку капіталів.

По характеру параметрів інструменти грошово-кредитного регулювання розділяються на кількісні і якісні.

За допомогою використання кількісних методів відбувається вплив на стан кредитних можливостей банків, а отже, і на грошовий обіг у цілому. Якісні інструменти являють собою варіант прямого регулювання якісного параметра ринку, як-от - вартості банківських кредитів.

По термінах впливу інструменти грошово-кредитного регулювання розділяються на довгострокові (реалізація займає понад 1 рік) і короткострокові відповідно до задач реалізації найближчих і перспективних цілей грошово-кредитної політики.

До інших методів відносять установлення кредитних обмежень, лімітування рівня процентних ставок по депозитах і кредитам комерційних банків, портфельні обмеження й ін.

На початкових етапах переходу до ринкових відносин найбільше результативними є прямі методи втручання центрального банку в грошово-кредитну сферу. В міру розвитку ринкових відносин спостерігається перехід до ринкового (непрямого) методу регулювання грошової маси, і насамперед - до операцій на відкритому ринку і зміни рівня процентних ставок. [5, с. 32].

Основними економічними засобами і методами грошово-кредитної політики НБУ є (рис. 1.4):

1) визначення та регулювання норм обов'язкових резервів для комерційних банків;

2) процентна політика - регулювання центральним банком попиту та пропозиції на грошові кошти як через зміну процентних ставок за своїми операціями, так і шляхом рекомендацій щодо встановлення процентних ставок за активними та пасивними операціями банків з метою впливу на процентні ставки суб'єктів грошово-кредитного ринку та дохідність фінансових операцій;



Рис 1.4. Засоби і методи грошово - кредитного регулювання НБУ.

3) рефінансування комерційних банків;

4) управління золотовалютними резервами - здійснення валютних інтервенцій шляхом купівлі-продажу валютних цінностей на валютних ринках з метою впливу на курс національної валюти щодо іноземних валют і на загальний попит та пропозицію грошей в Україні;

5) операції з цінними паперами (крім цінних паперів, що підтверджують корпоративні права), у тому числі з казначейськими зобов'язаннями, на відкритому ринку;

6) регулювання імпорту та експорту капіталу;

7) емісія власних боргових зобов'язань та операції з ними.

1.3 Мінімальні резервні вимоги і особливості їх застосування у світовій практиці

Вперше норми банківських резервів були введені в США в 1863 р. - за півсторіччя до створення ФРС.

Мінімальні резервні вимоги виконують дві основні функції: створюють умови для поточного регулювання банківської ліквідності, представляючи собою інструмент "жорсткого регулювання", і одночасно є обмежувачем кредитної емісії.

Норма мінімальних резервних вимог встановлюється в законодавчому порядку. Механізм використання резервних вимог достатньо диференційований по країнах як у кількісному, так і в якісному відношенні:

1) неоднакова "база" обов'язкових резервів, що знаходить прояв у установленні вимог до різних частин балансу - активів або пасивів комерційних банків. В даний час найбільш поширеною формою встановлення резервних вимог є визначення норми як відсотка від зобов'язань. При цьому вимоги можуть установлюватися до загальної суми пасивів або до їхніх окремих статей, що практикується найбільше часто.

2) норми обов'язкових резервів диференціюються по окремих видах депозитів, що обумовлено розмежуванням по ступені "грошовитості" різноманітних компонентів грошової маси. Як правило, на депозити до запитання встановлюється більш висока норма резервних вимог у порівнянні з нормами по термінових і ощадних депозитах. Так, у Великобританії, Італії, Південної Кореї в даний час діють єдині норми мінімальних резервних вимог.

3) найбільше прийнятними активами, використовуваними для встановлення резервних вимог, є високоліквідні кошти. Якісний склад цих коштів різний - це можуть бути наявні кошти в касах банків, найбільш ліквідні види активів, державні цінні папери, а в деяких країнах (СІНА, Німеччина, Швеція) - іноземна валюта на рахунках центрального банку.

4) механізм застосування резервних вимог передбачає розміщення в центральному банку депозитів комерційних банків на рівні, установлюваному як середній за визначений період. Як правило, розрахунковий період складає 1 місяць - подібна схема використовується в Японії, Франції й інших країнах; у СІНА розрахунковий період рівняється 2-тижневому терміну, у Канаді він складає 2 півмісячних періоду.

5) велике значення в практику застосування резервних вимог має можливість заліку або переносу надлишку або дефіциту обов'язкових резервів із поточного періоду на такий, що підвищує гнучкість регулюючих мір - цей механізм використовується в СІНА і Франції. Існують також можливості варіювання розрахункового періоду і періоду збереження.

6) норми обов'язкових резервних вимог мають верхню межу, розміри якої залежать від видів зобов'язань, їхнього розміру, а також статусу резидентства комерційного банку. Наприклад, у Німеччині по вкладах до запитання (1 місяць) розмір мінімальних резервів не повинний перевищувати 30 %, по термінових зобов'язаннях (від 1 місяця до 4 років) - 20 %, по ощадних вкладах - 10 %. У той же час у відношенні зобов'язань банків-нерезидентів Бундесбанк може встановлювати ставку 100 % на приріст банківських депозитів.

7) норми резервних вимог, установлювані на вклади в іноземній валюті, значно нижче норм, застосовуваних до зобов'язань у національній валюті, а найчастіше вклади в іноземній валюті не підлягають урахуванню при розрахунку мінімальних резервів.

8) розмір норм мінімальних резервів може також залежати від виду кредитного інституту, що найбільше часто зустрічається в країнах, що розвиваються. Так, на Філіппінах для сільськогосподарських банків норми обов'язкових резервів установлені на більш високому рівні, чим для інших видів банків.

9) у деяких країнах установлення більш високих норм обов'язкових вимог носить штрафний характер - у Японії, наприклад, в окремі роки високі норми встановлювалися у випадку перевищення обсягів депозитів установленого рівня.

10) частота припустимих змін. З одного боку, частий перегляд норм мінімальних резервних вимог робить даний інструмент грошово-кредитної політики більш гнучким і діючим. З іншого боку, часті зміни рівня норми можуть спричинити за собою небажані наслідки, значні витрати адаптації для банківської системи, перебування її в стані безупинного стресу.

Політика встановлення мінімальних резервних вимог у якості ефективного інструмента грошово-кредитного регулювання в останні роки помітно утратила своє значення. Все більшу роль починає грати такий інструмент грошово-кредитного регулювання, як операції на відкритому ринку. [20, с. 34].



РОЗДІЛ 2. РОЗВИТОК ОПЕРАЦІЙ НА ВІДКРИТОМУ РИНКУ

В останні десятиріччя центральні банки країн із розвинутою ринковою економікою віддають перевагу такому інструменту грошово-кредитної політики, як проведення операцій із цінними паперами на відкритому ринку, що відповідає загальній тенденції переважного використання ринкових інструментів регулювання економіки.

Політика відкритого ринку полягає у змінах обсягів купівлі та продажу цінних паперів центральним банком. Ці операції центрального банку зумовлюють зміну резервів комерційних банків, що, у свою чергу, позначається на обсязі та вартості банківських кредитів. Унаслідок цього центральний банк має можливість впливати на розмір грошової маси і на рівень ринкової процентної ставки у потрібному напрямі, тобто досягати заздалегідь поставленої мети. [33, с. 44].

Центральний банк продає цінні папери зі свого портфеля, коли йому потрібно стабілізувати або зменшити масу грошей в обігу, стримати зростання платоспроможного попиту, а отже, сприяти підвищенню рівня процентної ставки і в кінцевому підсумку знизити інфляцію. Якщо центральний банк продає цінні папери безпосередньо комерційним банкам, то в цьому разі зменшуються надлишкові резерви банків, а депозитна база, тобто сума залучених банками коштів, залишається сталою. Зменшення банківських резервів породжує мультиплікативне скорочення грошової маси. Якщо ж центральний банк продає цінні папери небанківським учасникам (дилерам) фондового ринку, то в такому разі зменшуються резерви комерційних банків, які обслуговують небанківських дилерів, і одночасно зменшується депозитна база цих комерційних банків, оскільки для розрахунків із центральним банком за куплені цінні папери небанківські дилери використовують свої банківські депозити. Отже, і в цьому разі відбувається скорочення грошової маси.

Центральний банк купує цінні папери на відкритому ринку, коли ставить за мету збільшити грошову масу, знизити вартість грошей, тобто знизити рівень ринкової процентної ставки і в такий спосіб активізувати підприємницьку діяльність, пожвавити кон'юнктуру ринку. Механізм впливу операцій центрального банку на грошовий ринок під час купівлі цінних паперів такий самий, як і під час продажу, тільки процес відбувається у зворотному напрямі.

Традиційно центральні банки проводять політику відкритого ринку переважно з державними цінними паперами на вторинному ринку. До операцій відкритого ринку не належить купівля центральним банком цінних паперів на первинному ринку, тобто безпосередньо в емітента. Такі операції, по суті, є формою кредитування центральним банком Уряду. У багатьох країнах вони заборонені або обмежені законом. Крім того, до операцій відкритого ринку не належать угоди з купівлі та продажу цінних паперів, які центральний банк здійснює не за свій рахунок, а за дорученням казначейства (міністерства фінансів) з метою підтримання певного курсу державних цінних паперів.

Політика відкритого ринку широко застосовується в регулятивній діяльності центральних банків. Це -- найбільш дійовий і гнучкий інструмент грошово-кредитної політики. Результати застосування цього інструменту центральні банки можуть досить точно спрогнозувати, передбачити, його ж дія забезпечує ефективний вплив на грошовий ринок, а отже, і на економіку в цілому. Позитивні аспекти цього інструменту грошово-кредитної політики полягають також у тому, що центральний банк самостійно визначає обсяг, час і напрям здійснення операцій на відкритому ринку і в такий спосіб повністю контролює застосування цього інструменту. Наслідки проведення операцій на відкритому ринку легко піддаються коригуванню. Якщо у здійсненні грошово-кредитної політики допущена помилка, центральний банк може швидко її виправити, здійснивши операцію зворотного спрямування. Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що операції центрального банку на відкритому ринку відповідають усім критеріям ефективності інструментів грошово-кредитної політики, визначеним у підрозд. [12, с. 33].

Механізм операцій на відкритому ринку нескладний, що робить його привабливим для застосування. Водночас для проведення цих операцій центральні банки використовують різноманітні угоди стосовно цінних паперів, які різняться певними параметрами, а саме:

ь формою угоди -- пряма купівля чи продаж цінних паперів центральним банком або ж угода на умовах зворотної купівлі/продажу цінних паперів (репо);

ь об'єктом угоди (державні цінні папери або корпоративні);

ь типом операцій;

ь терміновістю угоди;

ь учасниками угоди (тільки банки чи разом із небанківськими дилерами фондового ринку);

ь місцем проведення операцій (біржовий ринок, позабіржовий ринок).

Історично першою формою операцій на відкритому ринку були прямі операції, тобто купівля чи продаж центральним банком цінних паперів без будь-яких зобов'язань за угодами. Якщо центральний банк купує цінні папери, то він не зобов'язаний продати їх через певний строк. Якщо центральний банк продає цінні папери, то він не зобов'язаний викупити їх через певний строк.

У найбільших масштабах ці операції здійснюються в США. Так, частка державних цінних паперів в активах консолідованого балансу Федеральних резервних банків США становить приблизно 90 %[1]. Зростання попиту на цінні папери, зокрема з боку центрального банку, призводить до зростання їхньої ринкової вартості й одночасно до падіння фактичної дохідності, що, природно, спонукає власників цінних паперів (комерційні банки, інституційних інвесторів, населення) до їх продажу. І навпаки, якщо зростає пропозиція цінних паперів, зокрема з боку центрального банку, це веде до зниження цін на цінні папери й відповідно до підвищення їхньої фактичної дохідності, що, у свою чергу, стимулює інвесторів укладати гроші в цінні папери. Отже, центральні банки проводять операції на відкритому ринку, спираючись на дію ринкових механізмів коливання цін і дохідності фінансових інструментів.

У 1980--1990-ті роки у країнах із розвиненою ринковою економікою значно зростає ринок операцій із цінними паперами на умовах угоди про зворотну купівлю. Це пояснюється, по-перше, позитивними якостями цього гнучкого регулятивного інструмента, а по-друге, стрімким розвитком телекомунікацій і комп'ютерної техніки, що обумовило розроблення й використання таких досконалих розрахункових і депозитарних систем, яких потребують операції репо.

Операція репо (rеро, rр -- repurchase agreement) -- фінансова операція, що складається з двох частин. В операції «прямого» репо в її першій частині центральний банк купує цінні папери і продавець одночасно бере на себе зобов'язання зворотного їх викупу за обумовленою ціною та на обумовлену дату. Це зобов'язання на зворотну купівлю відповідає зобов'язанню на зворотний продаж, що його бере на себе центральний банк. Слід додати, що зворотна купівля цінних паперів (друга частина операції) здійснюється за ціною, яка відрізняється від ціни первісного продажу. Різниця між цінами і є тим процентним доходом, який має отримати центральний банк, виступаючи покупцем цінних паперів (продавцем грошових коштів) у першій частині репо.

Ціна зворотного викупу являє собою суму первісної ціни продажу і деякого процента, що сплачується позичальником коштів. Ставка цього процента (ставка репо) розраховується на основі року (365 днів), що дає певну підставу розглядати репо як форму короткострокового кредиту, забезпеченого цінними паперами. [2, с. 56].

Процентний дохід, який можна отримати від інвестування коштів в угоду репо, визначається за формулою:

грошовий кредитний резервний операція

«Зворотне» репо -- це продаж центральним банком цінних паперів зі свого портфеля з одночасним зобов'язанням зворотного їх викупу за обумовленою ціною на обумовлену дату.

Операції репо дають змогу центральному банку впливати на короткострокову кон'юнктуру ринку з подальшим нівелюванням ефекту цього впливу через певний проміжок часу.

У світовій практиці угоди репо укладаються здебільшого на позабіржовому ринку, на короткий проміжок часу і на великі суми, тобто це операції оптового грошового ринку. Окремі параметри операцій репо є стандартизованими[2].

Що стосується переміщення і зберігання цінних паперів, то, як показує світова практика функціонування ринку репо, можуть застосовуватися різні способи. Перший спосіб полягає у тому, що цінні папери, куплені у першій частині операції репо, справді переказуються покупцеві цінних паперів. У цьому разі покупець цінних паперів у першій частині репо мінімізує свій кредитний ризик. Другий спосіб передбачає переказування (переміщення) цінних паперів на користь третьої сторони, що визначило назву цієї операції -- «трьохстороннє» репо. Третя сторона -- згідно з договором має певні зобов'язання перед безпосередніми учасниками угоди. Останній, третій спосіб проведення операції репо вирізняється тим, що цінні папери залишаються у сторони, яка є продавцем цінних паперів у першій частині цієї операції. Продавець виступає зберігачем цінних паперів для покупця. Цей спосіб репо традиційно називають «довірче репо». Він характеризується мінімальними витратами на переміщення цінних паперів, а також найвищим рівнем кредитного ризику для покупця цінних паперів. [4, с. 21].

Об'єктом операцій центральних банків на відкритому ринку здебільшого є цінні папери, що мають високу ліквідність і користуються повсюдним попитом за незначних коливань ринкової вартості. Таким вимогам відповідають насамперед державні цінні папери. Крім того, проводячи операції з державними цінними паперами, центральний банк як банкір уряду сприяє підвищенню попиту на них, а значить і доходів бюджету від їх продажу. Центральні банки, як правило, не проводять операції з корпоративними цінними паперами, щоб уникнути конфлікту корпоративних інтересів на ринку.

Центральні банки застосовують два типи операцій на відкритому ринку: активні (динамічні) і захисні.

Активні операції мають на меті збільшення чи зменшення величини банківських резервів. Центральні банки здійснюють активні операції на відкритому ринку шляхом прямої купівлі чи продажу цінних паперів.

Захисні операції слугують для збереження поточного рівня банківських резервів на незмінному рівні. Завдяки захисним операціям центральні банки мають можливість нейтралізувати вплив на банківські резерви різних сторонніх факторів -- передбачуваних і непередбачуваних. Наприклад, у США під Різдво клієнти комерційних банків знімають зі своїх рахунків великі суми готівки, що призводить до зменшення банківських резервів. Федеральна резервна система США для того, щоб протистояти зміні банківських резервів, проводить операції «прямого» репо, тобто купує цінні папери на відкритому ринку і тим підкріплює банківські резерви. Після завершення свят готівка знову повертається до кас банків і в такий спосіб банківські резерви поповнюються. Водночас Федеральна резервна система згідно з умовами за угодами репо продає цінні папери.

Формування в Україні з 1995 р. ринку державних цінних паперів зумовлює необхідність визначення місця і ролі центрального банку України на цьому ринку, як на первинному, так і на вторинному.

В умовах дефіциту державного бюджету і недостатності внутрішніх і зовнішніх джерел для його покриття Національний банк здійснював операції з купівлі ОВДП на первинному ринку, виступаючи при цьому у ролі кредитора уряду. Закон України «Про Національний банк України», ухвалений Верховною Радою України у 1999 р., передбачає, що центральний банк може проводити операції з державними цінними паперами тільки на вторинному ринку, тобто використовуючи їх лише як інструмент регулювання грошового ринку.

На вторинному ринку Національний банк України проводить операції з ОВДП, які пов'язані з регулюванням ліквідності комерційних банків і впливають на грошову масу. Такий вплив справляється через укладення угод з купівлі чи продажу ОВДП як на біржовому, так і позабіржовому ринках. У зв'язку з цим НБУ формує портфель ОВДП, що перебувають у його власності, і підтримує стан портфеля на відповідному рівні ліквідності.

НБУ продає облігації, коли виникає потреба вилучити з обігу надлишкову грошову масу, і скуповує облігації з метою підвищення ліквідності комерційних банків і розширення грошової маси. Необхідною умовою використання операцій з ОВДП для регулювання грошового ринку є досягнення необхідної стабільності цінових умов реалізації угод, що укладаються на вторинному ринку.

З 1997 р. Національний банк України проводить на позабіржовому ринку операції з державними цінними паперами на умовах угоди репо. Під час проведення цих операцій НБУ укладає з банком договір про продаж-купівлю цінних паперів на певний строк із зобов'язанням зворотного продажу-купівлі у визначений термін або на вимогу однієї зі сторін за ціною, обумовленою заздалегідь. Ці операції активно використовуються НБУ для регулювання ліквідності банків. Операції репо можуть здійснюватися лише з тими державними цінними паперами, строк погашення яких не припадає на строк проведення операції репо. [8, с. 65].

Національний банк України може проводити два види операцій РЕПО залежно від їх строку і порядку визначення процентного доходу (витрат);

µ відкрите репо. Строк операції в договорі не встановлюється. Кожна із сторін договору може вимагати виконання операції репо у будь-який час, але з обов'язковим повідомленням про свої наміри щодо завершення операції за два робочі дні. Процентний дохід (витрати) не є фіксованим;

µ строкове репо. Строк операції встановлюється в договорі. Процентний дохід (витрати) є фіксованим на час проведення операції.

Строк операції репо не може перевищувати 30 календарних днів.

Національний банк може здійснювати операції репо з купівлі-продажу державних цінних паперів, безпосередньо домовляючись із банками, або проводячи тендер заявок банків на участь в операціях репо. В останньому випадку Департамент монетарної політики НБУ надсилає повідомлення банківській системі про проведення тендера із зазначенням його умов та строку операції репо. Банки, які бажають взяти участь у тендері, подають заявки до Департаменту монетарної політики, в яких пропонують свої умови щодо ціни купівлі/продажу цінних паперів, строку проведення операції репо, обсягу операції репо, кількості та коду цінних паперів[4]. Національний банк, проводячи тендер, відбирає для задоволення ті заявки банків, які є найбільш прийнятними для нього за обсягами операцій або за ціновими параметрами, тобто ті заявки, в яких пропонується найбільший процентний дохід, якщо НБУ виступає покупцем цінних паперів («пряме» репо), або ті, в яких пропонуються найменші процентні витрати, якщо НБУ виступає продавцем цінних паперів («зворотне» репо).

При проведенні операцій «прямого» репо Національний банк України купує державні цінні папери за їх справедливою вартістю[5]. При проведенні операцій «зворотного» репо НБУ продає державні цінні папери за їх справедливою вартістю або виходячи з їх амортизованої собівартості.

Після розгляду заявок Департамент монетарної політики надсилає банку, який виграв тендер, повідомлення-підтвердження про намір укласти договір на здійснення операції репо. У договорі передбачаються: строк операції, сума, ціна і перелік державних цінних паперів, які беруть участь в операції репо; зобов'язання продати державні цінні папери зі зворотним викупом або купити державні цінні папери зі зворотним продажем, розмір і порядок установлення процентного доходу (витрат) тощо.

Операції щодо обліку державних цінних паперів (облігацій) за угодами репо здійснюються у депозитарії Національного банку. Банк-продавець подає депо-розпорядження, на підставі якого депозитарій здійснює блокування облігацій на окремому рахунку. Виписка з цього рахунка видається банку -- продавцеві облігацій, а повідомлення про блокування -- банку-покупцеві. Після надходження повідомлення покупець переказує кошти на рахунок продавця облігацій. Коли здійснюється зворотний викуп облігацій, до депозитарію НБУ надсилається повідомлення про переказування коштів за викуплені облігації, після чого у депозитарії здійснюються операції з розблокування облігацій. [13, с. 16].

Використання Національним банком України політики операцій на відкритому ринку як інструменту грошово-кредитної політики стримується станом ринку державних цінних паперів. Після фінансової кризи 1998 р. Уряду протягом 1999--2000 р. не вдавалося активізувати ринок державних цінних паперів. Наприкінці 2000 р. Уряд провів реструктуризацію строкової та простроченої заборгованості перед НБУ за облігаціями внутрішньої державної позики. Національний банк України, як уже зазначалося, на суму боргу отримав процентні облігації внутрішньої державної позики (ПОВДП). Процентні облігації мають номінальну вартість 1000 грн кожна. Вони підлягають погашенню протягом 2002--2010 рр. Процентні ставки за облігаціями встановлюються Міністерством фінансів України щорічно на підставі прогнозного рівня інфляції, скоригованого на співвідношення між прогнозним та фактичним рівнем інфляції за попередній рік. Проценти за ПОВДП сплачуються щомісяця.

Упродовж 2001 р. Уряд і НБУ проводили роботу з активізації ринку державних цінних паперів, зокрема НБУ здійснював операції з продажу-купівлі ПОВДП з власного портфеля через двостороннє котирування цін, тобто визначаючи ціну продажу та купівлі, запровадив новий механізм рефінансування комерційних банків під забезпечення державними цінними паперами, проводив операції «прямого» та «зворотного» репо. Упродовж 2002--2003 рр. НБУ активно не застосовував операції на відкритому ринку як інструмент грошово-кредитної політики, щоб не відволікати з грошового ринку ресурси, які банки мали спрямувати на кредитування реального сектору економіки.

Крім державних цінних паперів, НБУ проводить також операції з депозитними сертифікатами. Запровадження сертифікатів як інструменту грошово-кредитної політики відноситься до 1999 р., коли у зв'язку з кризою на ринку державних цінних паперів скоротилися можливості НБУ щодо використання операцій з цінними паперами на відкритому ринку з метою регулювання ліквідності банківської системи.

Депозитний сертифікат -- це борговий цінний папір Національного банку в бездокументарній формі. Він засвідчує розміщення в НБУ коштів комерційного банку та його право на отримання внесеної суми і процентів після закінчення встановленого строку. [28, с. 53].

Національний банк здійснює емісію депозитних сертифікатів шляхом їх розміщення в банківській системі на строк від 31 до 365 днів[7]. Розміщення відбувається шляхом проведення аукціонів. Для участі в аукціонах банк укладає з територіальним управлінням НБУ генеральний договір на поточний календарний рік. Заявки на придбання сертифікатів банки подають до Департаменту монетарної політики за допомогою засобів програмно-технічного забезпечення «Депозитний сертифікат».

Національний банк застосовує два методи проведення депозитних аукціонів:

Ш з оголошенням загальної суми коштів, що залучаються, без визначення ціни залучення, тобто без оголошення процентної ставки;

Ш з оголошенням процентної ставки, за якою залучаються кошти, а отже, і розміщуються депозитні сертифікати.

Аукціони з розміщення депозитних сертифікатів (без оголошення процентної ставки) НБУ проводить за американською моделлю, тобто заявки банків на придбання сертифікатів задовольняються за процентними ставками, які вони пропонують і які не перевищують або дорівнюють ставці відсікання, що визначається НБУ як найбільш прийнятна для залучення коштів. Рівень дохідності депозитних сертифікатів установлюється НБУ залежно від ситуації на грошовому ринку. Сплата процентів власникам депозитних сертифікатів здійснюється НБУ одночасно з їх погашенням. Депозитні сертифікати мають право обертатися тільки на міжбанківському ринку і використовуватись як забезпечення (застава) у разі надання міжбанківських кредитів.

Для забезпечення збалансованості між пропозицією грошей та попитом на них Національний банк упродовж 2000--2003 рр. в окремі періоди розміщував депозитні сертифікати. У 2000 р. було проведено 19 аукціонів із розміщення депозитних сертифікатів, за результатами яких з обігу було вилучено коштів на загальну суму 0,4 млрд грн, у 2001 р. відповідно 19 аукціонів і 3,2 млрд грн, у 2002 р. -- 1 аукціон і 0,3 млрд грн, у 2003 р. -- 2 аукціони і 0,25 млрд грн.

Рівень дохідності за депозитними сертифікатами поступово знижується, що відповідає загальній тенденції зниження процентних ставок на грошовому ринку. У 2000 р. рівень дохідності депозитних сертифікатів коливався у межах 12--35 % річних, у 2001 р. -- у межах 4--18 %, у 2002 р. середньозважена процентна ставка за депозитними сертифікатами становила 2,43 % річних, а у 2003 р. -- 3,68 %[14, с. 15].

2.1 Прямі операції

Прямі операції (outright transaction) - це купівля та продаж на фондовому ринку цінних паперів (ЦП) з метою збільшення або зменшення пропозиції грошей. Ці операції можуть проводитися як на первинному ринку (шляхом випуску або придбання безпосередньо в емітента цінних паперів), так і на вторинному. На первинному ринку операції здійснюються зазвичай за недостатньої розвину-тості фондового ринку. З його становленням і розвитком основний акцент переноситься на вторинний ринок, що забезпечує центральним банкам більшу гнучкість у виборі часу та обсягів операцій.

Згідно з міжнародною практикою до категорії операцій РЕПО (repurchase agreement) належать як власне операції РЕПО (пряме та зворотне - геро і revers repo), так і операції кредитування під заставу цінних паперів (collateralized lending/loans). У першому випадку це купівля-продаж цінних паперів із відповідним переходом права власності на них від продавця до покупця, у другому - позика під заставу ЦП, де право розпорядження ними обмежене через відсутність переходу права власності. Вибір правової форми проведення операції РЕПО визначається специфікою національного законодавства та практикою, що склалась у тій чи іншій країні.

З економічної точки зору всі ці операції є грошовим кредитом під забезпечення цінних паперів, тому в рамках даної статті операції РЕПО віднесено до операцій рефінансування банків, за якими цінні папери використовуються як застава.

Проте існують деякі особливості щодо пріоритетності того чи іншого виду операцій центральних банків. Це залежить від тилу фінансової системи країни - орієнтованої на фондовий ринок або банкоцентричної.

У країнах, фінансові системи яких орієнтовані на фондовий ринок (СІНА, Канада, Японія, Великобританія), грошово-кредитне регулювання центральними банками здійснюється в основному за допомогою прямих операцій (табл. 2.1).

Центральні банки країн із банко-центричним типом фінансової системи (країни єврозони, Ісландія, Норвегія, Швеція, Швейцарія) пропозицію грошей здебільшого регулюють через операції рефінансування банків. Пряма купівля або продаж цінних паперів центробанками цих країн здійснюється дуже рідко, як правило, у надзвичайних ситуадіях. Наприклад, Європейський центральний банк востаннє використовував їх у вересні 2001 р., після терактів у США. [30, с. 75].

Таблиця 2.1

основні операції центральних банків провідних країн світу при проведенні грошово-кредитної політики

Країна	Прямі операції	Емісія власних цінних паперів	РЕПО	Ломбардні кредити
Японія	Так	Так	Так	Так
Канада	Так	Ні	Так	Так
Великобританія	Так	Ні	Так	Ні
США	Так	Ні	Так	Ні
Країни єврозони	Так	Так	Так	Так
Ісландія	Ні	Ні	Так	Так
Норвегія	Ні	Ні	Так	Так
Швеція	Ні	Ні	Так	Так
Швейцарія	Ні	Ні	Так	Так
Данія	Ні	Так	Ні	Так

Про надання переваги тим чи іншим видам операцій при проведенні грошово-кредитної політики свідчить аналіз структури активів центральних банків. У країнах, фінансові системи яких орієнтовано на фондовий ринок, основну частку активів центробанків становлять боргові цінні папери: у США - 88 %, Канаді - 85, Японії - 60 %. Основна частка активів центральних банків країн із банкоцентричною фінансовою системою - це кредити фінансовим установам: в Ісландії - 83 %, Швеції - 62, Швейцарії - 84, країнах єврозони - 77 %. Має певні особливості й застосування тих чи інших видів цінних паперів в операціях центральних банків при регулюванні пропозиції грошей.

В операціях прямої купівлі-продажу цінних паперів центробанки надають перевагу тим із них, які мають вищу ліквідність і характеризуються незначними ризиками. Враховуючи ці критерії, більшість центральних банків зупинила свій вибір на державних цінних паперах. Так, серед боргових ЦП в активах центробанків країн, які, регулюючи пропозицію грошей, використовують пряму купівлю-продаж ЦП, основну частку становлять державні боргові зобов'язання, зокрема у США - це тільки боргові цінні папери уряду. У більшості країн, що розвиваються, на вибір саме державних цінних паперів при здійсненні операцій їх прямої купівлі-продажу впливає ступінь розвинутості фондового ринку. Як правило, ринок корпоративних ЦП цих країн ще недостатньо розвинутий, щоб можна було ефективно проводити грошово-кредитну політику, зокрема він не формує справедливої ціни на акції та облігації.

2.2 Інструменти адміністративного характеру

Адміністративні інструменти - це укази, постанови та розпорядження виконавчих органів, які дозволяють, забороняють, обмежують чи нормують окремі види господарської діяльності. Наприклад, встановлення квот, ембарго, видання ліцензій, затвердження стандартів якості продукції, екологічних норм тощо.

Важливим інструментом адміністративного, або прямого, впливу центрального банку на грошово-кредитну сферу є регулювання рівня процентних ставок, приросту кредитів, обсягу портфельних інвестицій.

Жорстке адміністративне регулювання процентних ставок по кредитах і депозитам комерційних банків характерно для держав, що розвиваються, хоча в окремі роки даний метод використовувався й у промислово розвинутих країнах. В умовах обмеження верхніх меж процентних ставок виникає надлишковий попит на кредит, у результаті чого процентна політика сприяє адміністративному розподілу фінансових ресурсів.

Останнім часом спостерігається відхід центральних банків від політики лімітування верхнього рівня процентних ставок по кредитах і депозитам банківських інститутів. Це обумовлено тим, що вигоди від використання даного методу регулювання мають місце лише протягом нетривалого періоду часу, а негативні наслідки дуже значні.

До інструментів адміністративного характеру відносять:

Є кредитні стелі - гранична суму кредитування з метою стримування надмірної кредитної експансії;

Є прямі ліміти на банківське кредитування або обмеження темпів його приросту;

Є селективна кредитна політика - фінансування певних галузей економіки (установлення кількісних параметрів на кредити, що спрямовуються в пріоритетні галузі; створення спеціальних кредитно-фінансових установ, що здійснюють кредитування пріоритетних галузей по більш низьких процентних ставках і отримують пільги при переобліку векселів у центральному банку; поширення різноманітного роду пільг на банківські інститути, що кредитують переважно пріоритетні сфери економіки).

...