Історія українського підприємництва. Перші українські підприємці

Размещено на http://www.allbest.ru/

Робота

учасника Всеукраїнського конкурсу учнівської творчості

на тему:

"Історія українського підприємництва. Перші українські підприємці"

Ми є. Були. І будем ми!

Й Вітчизна наша з нами!

в номінації "Історія України і державотворення"

Учня 9 класу Бондаренка Миколи Михайловича

Наставник: Донда Жанна Дмитрівна

План

Тези до науково-дослідницької

Вступ

Розділ 1. Підприємництво: зміст поняття і головні характеристики підприємця

Розділ 2. Сторінками розвитку українського підприємництва

2.1 Етапи розвитку підприємництва на території сучасної України

Розділ 3 . Українські підприємці-меценати

Висновок

Матеріали, використані в роботі

Додатки

Тези до науково-дослідницької роботи

ХІХ ст. - період, коли наші землі, остаточно втративши всі шанси на власну державність, перебували під владою двох імперій - Російської та Австрійської. Переважаючим в господарстві було сільське господарство, в якому панувала кріпосна система. Та, незважаючи на це, на історичну арену вийшли справжні і успішні українські підприємці, які здобули славу і авторитет далеко за межами пануючих імперій. Виникає питання, українці, які не були повноцінними і повноправними громадянами пануючих імперій, а іноді і колишні кріпаки, змогли такого досягти, а ми у своїй власній незалежній державі ніяк не можемо ступити на шлях стабільного економічного розвитку. Для цього необхідно дізнатися більше про таке економічне явище як підприємництво, як воно зароджувалось, розвивалось в Україні, в чому їх секрет.

Мета дослідження: визначити головні риси, притаманні українській нації у підприємницькій діяльності на прикладі перших українських підприємців та визначити головні чинники, які гальмують сучасне українське підприємництво, виходячи із дослідження підприємницької діяльності в період відсутності української державності.

Завдання дослідницької роботи: пояснити зміст поняття "підприємництво" та виділити його головні характеристики; висвітлити справжні риси українського підприємницького класу, кращі представники якого, такі, як Терещенки, Симиренки, Яхненки, мали і гострий розум, і відчуття ринкової кон'юнктури, і, що головне, чудово усвідомлювали зв'язок між особистим добробутом і громадськими інтересам; зняти давнє тавро, що тяжіє над вітчизняними підприємцями ще з дорадянських часів та показати їх роль у розвитку української культури та українського суспільно - політичного руху в ХІХ ст.; визначити головні чинники, що гальмують розвиток сучасного українського підприємництва.

Актуальність дослідження: історія українського підприємництва та його історична доля залишаються недостатньо висвітленими в нашій історії. А досвід світової цивілізації наочно свідчить, що без вільної ринкової економіки, без самодіяльного виробника і підприємницької ініціативи ніяке процвітання держави неможливе.

Робота складається із вступу, трьох розділів та висновку. В першому розділі досліджується саме поняття підприємництво та особливості характеристики підприємця. В другому розділі мова йде про родини відомих українських підприємців Симиренків та Терещенків, які пройшли різний шлях до підприємництва, але мали багато спільних рис, притаманних саме українським підприємцям. В третьому розділі вказується на той факт, що українські підприємці активно займалися благодійницькою діяльністю (а саме меценатством), сприяючи не тільки культурному, але і національно - визвольному рухові українського народу.

Виходячи із матеріалу роботи, дослідивши, вивчивши проаналізувавши його, можна сказати, що: підприємництво - це особливі природні здібності людини, своєрідний талант; підприємництво - велика праця і прагнення до постійного саморозвитку; підприємництво - це знання і освіта; для того щоб стати сільськогосподарським підприємцем необхідний не тільки капітал, але і великі земельні площі; господарство має носити багатогалузевий характер; в господарстві має бути і виробництво готової продукції; налагодження виробництва малогабаритної сільськогосподарської техніки; найважливіше - державні програми підтримки і сприяння розвитку малого і середнього бізнесу (особливо сільськогосподарського), його захист.

Вступ

Напевно, усім знайомі поняття "бізнесмен", "підприємець", "комерсант". Серед відомих нам людей є такі, які називаються бізнесменами. Історія зберегла імена людей, які істотно вплинули на виникнення і розвиток не тільки певних сфер бізнесу, а й цілих галузей економіки країн.

Усі ці люди виділялися заповзятливістю, енергійністю, рішучою цілеспрямованістю, прагненням до новизни, наполегливістю, вмінням вчасно передбачити необхідність певного продукту і організувати його виробництво так, щоб він став не просто кращим чи новим, а позитивно вплинув на господарський розвиток. Винайдення і впровадження електричного струму, телеграфу, радіохвиль, телефону, літальних апаратів, паровозів, двигуна внутрішнього згорання, пеніциліну, мікропроцесорів та безлічі інших необхідних для життя і корисних речей так чи інакше стало можливим завдяки людям саме з підприємницькими здібностями.

Першими підприємцями в історії людства були купці та ремісники. Вони не тільки прагнули більших доходів, а й уміли віднаходити нові шляхи їх отримання. З розвитком виробництва бажання людей до збагачення спричинило виникнення нового виду професійної діяльності -- підприємництва і людей цієї професії - підприємців.

Не зважаючи на сучасні публікації, що змальовують більш правдивий і привабливий образ українського підприємця як патріота й мецената, у масовій свідомості все ще зберігається упередженість до власника, панують навіяні класичною літературою, образи хижих, обмежених, деспотичних людей. Комуністична пропаганда чимало зробила, щоб закріпити стереотип капіталіста-визискувача, а деякі непривабливі сторони сучасного бізнесу ще більше обтяжують це не зовсім правильне уявлення про купців і підприємництво.

Мета дослідження: визначити головні риси, притаманні українській нації у підприємницькій діяльності на прикладі перших українських підприємців та визначити головні чинники, які гальмують сучасне українське підприємництво, виходячи із дослідження підприємницької діяльності в період відсутності української державності.

Завдання дослідницької роботи:

Ш пояснити зміст поняття "підприємництво" та виділити його головні характеристики;

Ш висвітлити справжні риси українського підприємницького класу, кращі представники якого, такі, як Терещенки, Ханенки, Симиренки, Яхненки, мали і гострий розум, і відчуття ринкової кон'юнктури, і, що головне, чудово усвідомлювали зв'язок між особистим добробутом і громадськими інтересам;

Ш зняти давнє тавро, що тяжіє над вітчизняними підприємцями ще з дорадянських часів та показати їх роль у розвитку української культури та українського суспільно - політичного руху в ХІХ ст.;

Ш визначити головні чинники, що гальмують розвиток сучасного українського підприємництва;

Актуальність дослідження історії підприємництва в Україні, сфер і напрямків його діяльності, комерційних традицій зумовлюється цілим рядом причин. Історія українського підприємництва та його історична доля залишаються недостатньо висвітленими в нашій історії. Але ж минуле є не лише вчителем, а й дороговказом для майбутнього. Досвід світової цивілізації наочно свідчить, що без вільної ринкової економіки, без самодіяльного виробника і підприємницької ініціативи ніяке процвітання держави неможливе. підприємництво благодійницький український

Об'єктом дослідження є родини Симиренків та Терещенків з позиції їх підприємницької та благодійницької діяльності.

Матеріали роботи можуть бути використані як на уроках історії, економіки так і будь - якою особою, яка цікавиться бізнесом і хоче займатися підприємницькою діяльністю. Адже для цього, як буде пояснено, необхідні не лише початковий капітал, а і цілий ряд економічних, психологічних та інших факторів, про які майбутньому успішному підприємцю необхідно знати.

Розділ 1. Підприємництво: зміст поняття і головні характеристики підприємця

Уперше термін "підприємництво" увів на початку XVIII ст. відомий економіст Рішар Кантільон (1680-1734). Він характеризував самостійного підприємця (ремісника, фермера, купця) як індивідуального виробника і власника, діяльність якого пов'язана з певним господарським ризиком. У книзі "Нариси про природу торгівлі взагалі" він писав, що підприємець - це людина, яка діє в умовах ризику, невизначеності. [4]

Адам Сміт у праці "Дослідження природи багатства народів" (1776 р.) наголошував, що підприємець сам планує, організовує виробництво, реалізовує вигоди, пов'язані з поділом праці, і розпоряджається результатами виробничої діяльності. [5] Підприємець як власник капіталу для реалізації своєї ідеї та отримання прибутку йде на ризик, пов'язаний з непевністю в отриманні очікуваного прибутку. У різні епохи змінювалось уявлення щодо сутності й ролі підприємців у господарських процесах.

В. Даль так визначив ці поняття: підприємець - це той, хто організовує, здійснює щось; капіталіст - багач, що має багато грошей, а буржуазія - середній стан, торговельно-ремісничий люд взагалі. [5]

Із усіх цих висловлювань можна зробити висновок про те, що підприємець - це енергійна, заповзятлива, ділова людина, котра постійно дбає про збільшення своїх прибутків і для цього готова йти на ризик. Така ділова енергійність дає користь як самому підприємцеві, так і всьому суспільству. Дуже багато в цьому плані залежить від його особистої кмітливості, розуму, ділових і моральних якостей, доброчинності.

Сучасні економісти вважають, що підприємництво є особливим видом господарської діяльності. Серед його основних ознак виділяють такі:

Ш самостійність у виборі напрямів і методів діяльності та прийнятті рішень;

Ш прагнення отримати добрі прибутки;

Ш наявність ризику;

Ш новаторство і кмітливість у пошуках видів діяльності та гнучкість в її організації. [4]

Американська фірма "Макбер енд компані", досліджуючи "профіль підприємця", визначила такі його основні характеристики:

Ш готовність до пошуку нових можливостей та ініціативність;

Ш наполегливість у подоланні перешкод;

Ш готовність до ризику, до ситуації виклику;

Ш орієнтація на ефективність виробництва та якість продукції;

Ш рішучість і відповідальність

Ш цілеспрямованість;

Ш прагнення бути поінформованим;

Ш чіткість і планомірність у роботі;

Ш здатність переконувати людей та налагоджувати контакти;

Ш незалежність і впевненість у собі. [6]

Багато вчених розглядають підприємництво як дар, талант, натхнення чи навіть "прозріння". Спеціалісти дослідили, що природну (вроджену) здатність до підприємництва мають не дуже багато людей (близько 3-5 % населення) у будь-якій країні. [6] Однак часто більшість із нас навіть не здогадується, які задатки закладено у нас природою і до яких висот їх можна розвинути у процесі навчання та практичної діяльності. Тому у цій справі, як і в будь-якій іншій, надзвичайно важливими є освіта й саморозвиток.

Відповідно до сучасного законодавства підприємництвом вважається самостійна, на власний ризик, ініціативна, продуктивна господарська діяльність, спрямована на отримання прибутку.

Підприємницька діяльність здійснюється підприємцем від свого імені і під особисту майнову відповідальність. Нею може займатися окрема людина (приватний підприємець) або група людей, які утворюють підприємство, що виступає від власного імені і під свою майнову відповідальність. В Україні підприємницька діяльність гарантована Конституцією, де сказано: "Кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом". Проте, щоб реалізувати це право, необхідно подолати неабиякі труднощі об'єктивного і суб'єктивного характеру.

Розділ 2. Сторінками розвитку українського підприємництва

2.1 Етапи розвитку підприємництва на території сучасної України

Підприємницькі відносини закладені в українському народі генетично. Протягом усього процесу розвитку всіх сторін громадського життя ступінь розвитку підприємництва, економічна воля й інші фактори, що стимулюють зростання ініціативності суб'єктів економіки відігравали важливу роль. І на сьогоднішній день формування ефективної, конкурентоздатної, соціально-орієнтованої економіки складає стратегічний курс державної політики.

Підприємництво в Україні народилося ще в часи Рюрика, хоча тоді, як відомо, панувало натуральне господарство. Зачинателями підприємницької діяльності були купці. Ґрунтуючись на своєму майні й інтуїції, на свій страх і ризик вони налагоджували торговельні стосунки з Візантією, Закавказзям, Середньою Азією, Прибалтикою і Європою.

У XII столітті почали формуватися торгові центри, купецькі об'єднання. Підприємництво з зовнішньоекономічної сфери поступово переноситься на українську територію і починає упроваджуватися у внутрішньогосподарські відносини, спочатку в торговельні, а потім і виробництві.

Роки правління Петра І можна назвати періодом становлення підприємництва. Великий самодержець сприяв виникненню соціального попиту на підприємницьку діяльність у виробництві, їм був даний державне замовлення на розвиток галузей промисловості. У XVIII столітті роль держави в економіці надзвичайно зросла. Володіючи величезними матеріальними і фінансовими ресурсами, а також правом необмеженого користування землею та її надрами, держава взяла на себе регулювання всього, що було пов'язане з процесом виробництва і обміну, починаючи з місць розташування підприємств і визначення номенклатури виробів до розробки правил її реалізації. Власне, саме тоді було здійснено спробу створення державної, так званої "регулярної" економіки, яку через два століття назвуть державно-монополістичною або адміністративно-командною.

Згідно з указом Єлизавети у 1742 р. було засновано три купецькі гільдії. Гільдійська система помітно пожвавила підприємницьку діяльність та одночасно підвищила соціальний статус купецтва, його роль в очах суспільства. [8] Проте гільдії не дали очікуваного державою ефекту і не забезпечили збільшення надходжень до державної скарбниці, адже вони залишили в недоторканості принизливий для купецького стану "сорокаалтинний" подушний податок.

Новий етап у розвитку вітчизняного торговельного підприємництва і корпоративної організації купецтва почався в останній чверті XVIII століття. "Освічена самодержиця" Катерина ІІ, під явним впливом вчення французького просвітництва, виявила себе переконаною прибічницею вільної торгівлі, звільнення її з-під жорсткого контролю держави. За часів її правління було скасовано чимало указів і регламентів петрівських часів, що обмежували торгівлю і ділову ініціативу купецтва. Розширивши особисті й індивідуальні права купецького стану, Катерина ІІ одночасно звільнила його і від сплати подушного податку, тобто вивільнила від "большого невольничества", як писали у клопотаннях до цариці самі купці. У її знаменитому "Наказі" містилася досить чітка вказівка на те, що "торговля оттуда удаляется, где ей делают притеснения, и водворяется там, где ее спокойствие не нарушаю" Грамотою 1785 р. купецтво отримало фактичне звільнення від рекрутської повинності, яку воно могло тепер сплачувати. Крім того, представники великого торговельного капіталу - купці 1 і 2 гільдій - були звільнені від тілесних покарань і солдатських постоїв; їм надавалося право вільного пересування і проживання на всій території країни, а також право бути нагородженими орденами і чинами "За оказанные Отечеству особо важные заслуги". [8] Купцям першої гільдії надавались навіть суто дворянські привілеї - з'являтися при імператорському дворі при шпазі (у вітчизняному вбранні - при шаблі), право носити губернські мундири тощо.

Державна політика морального заохочення торгівлі і ділової активності купців знайшла вияв в багатьох законодавчих актах. Привілейоване становище купецтва знаходило вияв в даруванні визначним представникам підприємницького класу особистого спадкового дворянства.

Заснування станово-корпоративних торговельних товариств створило реальні економічні, соціальні і правові умови для оформлення купецтва у самостійний стан, на грунті якого в Україні пустив коріння і почав розвиватися клас вітчизняних підприємців.

Характерною рисою, нового купецтва, що не лише відрізняло його від попередніх торговців, а й від інституту гільдій Західної Європи було те, що воно становило "відкриту корпорацію". Належність до купецького стану не лише не була спадковою, а навіть не по життєвою і підлягала щорічній "атестації" шляхом сплати гільдійського збору (1 % від оголошеного капіталу). Комерційні невдачі, погіршення економічної кон'юнктури і, відповідно, неможливість вчасно платити гільдійські збори часто - густо змушували купців залишати гільдії і приєднуватися до стану міщан.

Особливістю, притаманною українському підприємництву кінця ХVІІІ - ХІХ століть, було те, що вітчизняні купецькі гільдії, на відміну від західноєвропейських, не мали ніяких атрибутів кастової, замкненої корпорації - традиційного статутного документу, поручительства під час прийому до гільдії, обов'язкового випробувального терміну і корпоративних церемоній тощо. Стан був повністю відкритий для прийому до нього нових членів, процедуру вступу було вкрай спрощено - необхідною умовою була лише сплата державного податку - гільдійського збору.

Та український купець - підприємець постійно перебував під жорстким контролем абсолютистської держави, яка через систему державних монополій і прямих податків не лише вилучала значну частину його прибутків, але й визначала потрібні їй напрямки, форми і розмах підприємницької діяльності. Це і не дивно, адже наприкінці ХVІІІ - початку ХХ ст.. Україна була частиною двох імперій - Російської та Австрійської і фактично була їх колонією (хоча і, як говорять, "європейського типу")

Пореформений період справедливо вважається часом розквіту українського підприємництва. Це стало потужним підґрунтям піднесення вітчизняної економіки. І хоча за рівнем економічного розвитку Україна ще відставала від провідних світових індустріальних центрів, за темпами приросту промислового виробництва і товарообігу вона їм вже майже не поступалась.

В другій половині ХІХ р. в Росії стали активно виникати акціонерні товариства, почалася реконструкція важкої промисловості і залученням іноземного капіталу. У 1870 р. відбувся Перший всеросійський з'їзд підприємців, на якому було сформульовано: "Нині воля праці, воля промисловості зробилися девізом сучасного промислового прогресу". [8] У 1886 р. був прийнятий закон, що регламентував відносини між підприємцями і робітниками, причому він відповідав усім вимогам міжнародного права. У 90-і роки XIX століття склалася досить могутня індустріальна база підприємництва. В результаті реформи С.Ю. Вітте російський карбованець став конвертованим. У Росію підсилився приплив іноземного капіталу.

На початку XX-го століття в Росії створитися картелі, синдикати, трести. У першому десятилітті XX-го століття підприємництво в Росії стало масовим явищем, а до 1914 р. вступає в стадію стійкого розвитку. Однак цей розвиток був перерваний спочатку Першою світовою війною, потім Громадянською і "воєнним комунізмом".

В роки непу вільне підприємництво стало відроджуватися. На частку приватного сектора в ті роки приходилося 27% промислового виробництва і 44% роздрібної торгівлі. Надалі, з 1929 р., вільне підприємництво було згорнуто й оголошено нелегітимним, відбулося повне одержавлення економіки.

Лише на рубежі другої половини 80-х років, і особливо після 1991р. підприємництво, вже в рамках суверенної посада тоталітарної України, зароджується знову.

Реальний сектор малого бізнесу почав формуватися з 1986 по 1988 р., після прийняття постанови, а потім і Закону "Про кооперативи". Він і поклав початок розвиткові недержавного малого і середнього підприємництва, в у такий час, коли великі підприємства знаходилися в руках держави. Ряд аспектів діяльності малого підприємництва був визначений Постановою Ради Міністрів УРСР від 22 вересня 1990р. "Про заходи для створення і розвитку малого підприємництва".

Надалі в ході приватизації і підприємства, що належали раніше державі переходять у приватну і приватно колективну власність і на сьогоднішній день можна говорити про сформовану підприємницьку структуру у вітчизняній економіці, регламентованої рядом нормативних актів, таких як Закон України "Про власність", "Про підприємництво", "Про підприємства", "Про господарчі товариства" і інших. Ринкові трансформаційні процеси в економіці України сприяли відповідним змінам у формах власності малих підприємств. Частка малих підприємств із державною формою власності скоротилася, а у структурі недержавної форми власності частка колективної значно зросла

Але успадкована від СРСР економіка України усе ще залишається монополізованою. У її структурі середнє і мале підприємництво займає незначне місце. Весь можливий потенціал розвитку підприємництва не вичерпаний, оскільки маються необхідні ресурси в достатньому розмірі. Однак підприємництво на сьогоднішній день зіштовхується з безліччю проблем і труднощів.

Династія Симиренки

Чотири покоління спадкових почесних громадян імперії, нащадків козацького роду, що успіхами власної праці з кріпаків дорівнялися до графів і князів, увійшовши на рівних до кіл найбагатших підприємців Європи, Симиренки були піонерами науково-технічної революції й у Російській імперії, й за часів СРСР. Перші парові цукрові заводи, перші металеві пароплави на Дніпрі, перше промислове виробництво пастили й мармеладу, перші карликові промислові фруктові сади, майже мільйон пристойно оплачуваних робочих місць на заводах і в садах в часи кріпаччини і реформ, сприяння розвитку української культури. І все це створено династією Симиренків.

Торгову марку "Брати Яхненки і Симиренко" у 1815--1820 роках заснували брати Степан, Терентій і Кіндрат Яхненки (яких з кріпацтва викупив батько) та їх товариш Федір Симиренко, що згодом одружився з Анастасією Яхненко. [7]

Внук запорізького козака Андрія, який не присягнув Катерині II, кріпак князя М.С. Воронцова Федір Симиренко орендував млини на Вільшанці й, заробивши необхідну суму, купив собі вільну. Брати Яхненки займалися торгівлею шкірами, збіжжям, борошном, орендували млини в Умані й Смілі. Завдяки комерційній спритності Яхненків і підприємницькому хисту Федора Симиренка вже в 30-ті роки фірма мала власні крамниці й комори по всій Україні.

Тільки в Одесі було шість крамниць ТД "Брати Яхненки і Симиренко". 1832 року засновникам фірми, колишнім кріпакам, за сприяння в розвитку Одеси імператорським указом було присвоєно статус купців 1-ої гільдії й звання спадкових почесних громадян міста, що урівнювало їх з родовими дворянами. [1]

У роки аграрної кризи (кінець 30-х - поч. 40-х рр. XIX ст.) ТД "Брати Яхненки і Симиренко" змінює свій бізнес: продавати борошно стало невигідно, і фірма почала торгувати цукром. Перша ж спроба принесла 100 тисяч крб. чистого прибутку - партiю цукру-рафінаду графа Бобринського (одного з лідерів тогочасного цукрового ринку) новітні комерсанти продали за 380 тис. крб, купивши у графа за 280 тисяч.

Швидко капітал фірми сягнув мільйона карбованців. І Платон (старший син Анастасії і Федора Симиренків), що допомагав у справах фірми, переконав батька і дядьків будувати власний цукровий завод, який і звели 1839 року в Ташлику (Черкащина). 1845 року орендуються і запускаються цукроварні в селах Олександрівка і Орлівка, будується завод в селі Руська Поляна. [2]

Підприємства фірми "Рафинадный сахар братьев Яхненко и Симиренко" з початку 40-х рр. XIX ст. диктують правила розвитку найдохіднішої галузі не лише в Україні, а й у всій Росії. Ташлицька цукроварня - перший в Російській імперії паровий пісково-рафінадний завод - стає "законодавицею мод" у цукровій промисловості: власники інших заводів перебудовували свої підприємства на парові.

Головним генератором і впровадником планів ТД "Брати Яхненки і Симиренко" був Платон Федорович Симиренко. По закінченні пансіона Золотова в Одесі з волі батька він не вступив до Московського університету, а допомагав на фірмі, часто бував на заводах Бобринського, придивлявся до виробництва цукру.

Їздив на кращі цукрові заводи Німеччини і Франції. Згодом втілив побачене на Ташлицькому заводі, закупив кращі на той час машини й агрегати, запросив іноземних фахівців (30 фахівців із сім'ями переїхали до Ташлика, заробітна плата їх була вдвічі більшою, ніж у Франції). [2] Закінчивши політехнічний інститут у Парижі, Платон з 1843 року стає технічним керівником родинної фірми.

1846 року фірма клопочеться перед київською владою про придбання двох десятин землі на Куренівці, околиці міста, аби збудувати новий цукрово-рафінадний завод. Не отримавши дозволу, вибрали інше місце - між Млієвом і Городищем на Черкащині.

Тут виросло справжнє промислове диво-містечко. Першою збудували цеглярню, з цегли якої 1848 року постали семиповерхова рафінарня і цукроварня, обладнані за останнім словом техніки - ручну працю замінили парові машини.

Пізніше з'явився спеціалізований машинобудівний завод (перший в імперії!), що забезпечував вчасний ремонт модерного іноземного устаткування і виготовляв необхідні деталі для підприємств інших губерній. Тут же виготовили перші судна з металевим корпусом - пароплави "Українець" і "Ярослав", які транспортували до чорноморських портів цукор Яхненків-Симиренка.

Родинна фірма набирала обертів, це був справжній холдинг з розгалуженою мережею промислових і торгових підприємств по всій імперії. Однак наприкінці 60-х ТД почав зазнавати ударів через хвороби та смерті засновників (1863 року померли Кіндрат Яхненко та Платон Симиренко, за кілька років пішли з життя Анастасія, Терентій та Степан Яхненки, а також Федір Симиренко).

Аби перестрахуватися, кредитори фірми 1861 року призначили адміністрацію, яка перебрала на себе ведення справ родинної фірми. 1862 року сім'я Платона Симиренка у зв'язку з тяжкою хворобою годувальника потрапила під опіку Черкаського міського сирітського суду. Фінансові справи Ташлицького заводу контролювалися судом, дрібні сімейні витрати ретельно перевірялися чиновниками. По смерті Платона Симиренка суд призначив опікунами дітей і майна покійного його дружину Тетяну Іванівну та брата Антона Федоровича (що помер через два роки).

Тетяна Симиренко виявила неабиякі здібності у виробничих і господарських справах, підприємство залишалося прибутковим. Однак шестеро дітей вимагали уваги, і влітку 1866 року Т. Симиренко підписала контракт, за умовами якого орендним утримувачем Ташлицького заводу став молодший брат покійного Платона Василь Симиренко. А через три роки завод перейшов під загальне керівництво фірми "Брати Яхненки і Симиренко".

Ташлицький завод був єдиним, де справи йшли добре. Некомпетентні й несумлінні службовці адміністрації довели фірму практично до банкрутства. Кредитори змушені були повернути родині право голосу.

1868 року Василя Симиренка було обрано головою адміністрації сімейної фірми. Утім, як не намагався молодий інженер (як і брат, він закінчив паризьку політехніку) порятувати фірму і повернути їй колишню славу, та незгода поміж кредиторами лише прискорила крах Торгового дому. 1873 року Василь Симиренко, відмовившись від своєї частини спадщини, залишив посаду голови адміністрації й полишив Мліїв. Фірма "Брати Яхненки і Симиренко" перестала існувати у 80-х роках XIX ст., майно було розпродано і сплачено борги.

Василь Симиренко, залишившись без спадку, з торгів за невелику ціну придбав занедбану державну цукроварню у Сидорівці недалеко від Корсуня, на Канівщині, де й оселився з молодою дружиною Софією Альбрандт. Беручи позики, часом на не дуже вигідних умовах, він налагодив випуск цукру-рафінаду найвищого гатунку. Сам розробляв моделі промислового обладнання, просиджуючи ночами за кресленнями, а вдень порпався біля заводських машин - був непоганим конструктором і слюсарем, який не цурався "чорної" роботи.

1876 року Василь Симиренко реєструє патент на випаровуючий апарат, що вдвічі скорочував витрати палива на переробку цукрового буряку. Крім того, працюючи в хімічній лабораторії, він винайшов нові способи виварювання цукру. У спеціальних технічних журналах Росії часто друкувалися наукові статті В. Симиренка. [1]

Незабаром у Сидорівці на підприємстві, яке приносило мільйонні прибутки, господар відкрив пастильню (першу в Російській державі!), де з яблук саду, що його заклав і виростив сам Василь Федорович, виготовляли мармелад і пастилу "Українську", які експортували за кордон та... прописували хворим у місцевій лікарні.

Знаменитий ренет П.Ф. Симиренка вивчив, науково описав і узаконив, назвавши на честь батька, Левко Платонович Симиренко. Садівництво було захопленням Платона Федоровича Симиренка - на хуторі у Млієві у власному саду та оранжереї він зібрав понад сотню різних плодово-ягідних і декоративних рослин.

У день одруження (1847 рік) з Тетяною Іванівною Овчинніковою Платон Федорович у мліївському саду посадив яблуневе зернятко. Яблунька стала талісманом родини. Її пагони прищеплювали у садах друзів і знайомих, розмножували й у своєму саду. Продовжив селекцію майбутнього ренету син Левко.

Левко Симиренко закінчив з золотою медаллю Одеську приватну гімназію Кнері, навчався на природничому відділенні фізико-математичного факультету Київського університету, а потім - Новоросійського (за участь у революційних гуртках потрапив під нагляд поліції і був змушений переїхати до Одеси).

По закінченні курсу потрапляє під арешт. Майже рік перебував у в'язниці на Лук'янівці в Києві. З 1880 до 1887 року відбуває заслання у Красноярську, а потім в Іркутській губернії. Перехворів на тиф і гострий ревматизм, якого не позбувся до кінця життя. [1]

Одружився у в'язничній церкві з відомою польською революціонеркою Альдоною Гружевською (була причетна до замаху на царя Миколу II). У вільний час займався улюбленою справою - садівництвом, в оранжереях сибірського промисловця Кузнєцова вирощував овочеві, декоративні, цитрусові культури та виноград. З ініціативи Левка Симиренка у Красноярську було закладено міський парк.

1888 року, з поверненням Левка Платоновича Симиренка з політичного заслання до батьківської садиби, у Млієві знову завирувало життя. Батькові заводи вже давно не працювали, якось ще тримався маєток з городом і садом. Левко вирішив з любительського батькового саду організувати приватний плодовий розсадник, оскільки влада позбавила його права працювати у вищих навчальних і науково-дослідних державних закладах, а також виїздити за кордон.

За півтора десятка років Левко Симиренко зібрав у своєму розсаднику понад 300 сортів хвойних та інших порід, 927 сортів троянд, понад 3000 сортів плодових і ягідних культур, серед яких 900 сортів яблунь, 889 - груш, 84 - слив, 350 - вишень і черешень. Це була найбільша світова колекція рослин найкращих сортів не лише в Україні, а й у Російській імперії. На початку XX ст. у Млієві цвів і давав високі врожаї карликовий сад, якому Левко Платонович пророкував велике майбутнє.

Це була унікальна колекція низькорослих вегетативно розмножуваних підщеп, що стала базою для розвитку промислового садівництва в Росії. Мліївський розсадник співпрацював майже з усіма науковими закладами, розсадниками та плодовими фірмами світу.

Левко Симиренко збагатив промислове садівництво оригінальними розробками: розробив і впровадив технологію зимового щеплення плодових культур, величезного значення надавав сортооновленню промислових насаджень та клоновій колекції. Вченого на кожній всеросійській і міжнародній виставках нагороджували високими нагородами за нововиведені сорти.

Ще за життя талановитий українець став визнаним королем російського садівництва. За успіхи у науковому сортознавстві Левка Симиренка нагороджено Великою золотою медаллю Французького помологічного товариства (помологія - сортознавство). За плідну наукову і громадську діяльність 1894 року його обрано членом-кореспондентом Бельгійського товариства садівництва, 1895-го - членом Французького національного помологічного товариства.

З ініціативи Левка Платоновича в Російській імперії стали виходити часописи з садівництва, а сам він видає друком свої капітальні праці, серед яких - результат 25-річної практично-наукової роботи "Кримське промислове садівництво" (1912 рік), визначне явище у світовій і вітчизняній науці. [1]

У листопаді - грудні 1917 року більшовики кілька разів експропрійовували землю розсадника. Левко Платонович сплачував до земуправи гроші за орендовану землю, про що свідчить дивом збережений автограф у фонді Черкаського повітового суду. Потім розсадник було націоналізовано, перетворено на державне дослідне господарство, директором і науковим керівником якого призначено Левка Платоновича. А 1920 року різдвяної ночі він був застрелений чекістами.

Уберегти конфіскований владою розсадник допомагав батькові син Володимир, який ще в дитинстві мріяв "вкрити садом увесь світ". 1921 року він був призначений директором Центрального державного розсадника. За три роки Володимир Симиренко відновив помологічну колекцію, селекційну лабораторію, школу садоводів, наукові роботи - під його керівництвом було винайдено механізований спосіб посіву насіння дичкових дерев, для селекційних досліджень висівали до тисячі культур.

Володимир Симиренко виявив і хист підприємця. У часи Першої світової війни він завідував відділом солдатських крамниць у комітеті румунського фронту. 1925 року виклопотав 150 га землі у селі Завадівка і заклав там розплідник, з якого реалізовував по півмільйона саджанців на рік. За успішне виконання плану влада удостоїла Володимира Симиренка нагороди - відрізу тканини на костюм.

Людина небаченої працездатності, Володимир Левкович зібрав колектив суперфахівців - усі працівники розплідника мали вищу освіту, друкували наукові праці в спеціалізованих наукових часописах, створених завдяки клопотанню їхнього директора. У нерівному двобої з системою молодий вчений науковими дослідами і теоріями доводив абсурдність революційно-романтичних ідей І. Мічуріна щодо "перетворення" природи.

Доцент, професор садівництва, Володимир Левкович завідував кафедрою плодово-ягідного господарства Київської політехніки, викладав у Полтавському та Уманському сільськогосподарських інститутах. 1923 року створив Всеукраїнську помологічну комісію, що згодом стала державною.

1929 року організував видання "Помологічної книги України", 1930 року створив Всесоюзний науково-дослідний інститут південного плодово-ягідного господарства в урочищі Китаєво на околиці Києва і став першим його директором. Протягом 1920 - 1930-х років за редакцією Володимира Симиренка виходять перші українські часописи з практичного садівництва та городництва. [1]

8 січня 1933 року Володимира Симиренка заарештовано і за звинуваченням в "участі в антирадянській шкідницькій організації" засуджено до розстрілу. Вирок замінено на 10 років суворого ув'язнення для використання за фахом. 1938-го повторно засуджений до вищої міри покарання, в ніч з 17 на 18 вересня 1938 року розстріляний, місцем поховання вважається урочище "Солянка" в міській зоні Курська. Реабілітований у грудні 1957 року. [1]

Династія Терещенки

Промислово-фінансову "державу" Терещенків, яка залишила значний слід в історії розвитку української економіки, започаткував Артемій Якович - нащадок козацького роду з Глухівщини. [3] У 20-х рр. XIX ст. він знайшов себе в комерції і разом з дружиною Єфросинією Григорівною (уродженою Стеслявською) починав із торгівлі з візка, потім на Глухівському базарі придбав невелику крамницю. Удача не полишала енергійного комерсанта, і, накопичивши чималий капітал, він переходить на оптову торгівлю хлібом та лісом. У 40-і рр. XIX ст. Артемій Якович стає відомим купцем свого краю, який міг змагатися з найбагатшими купцями Чернігівщини. За недюжинну енергію, комерційну хватку та ощадливість сусіди прозвали Артемія "Карбованцем", а справжнє прізвище з часом і зовсім забули. Коли ж родина нечувано розбагатіла, придумали історію про скарб, ніби знайдений при будівництві нового будинку неподалік від кріпосної стіни в Глухові. [8]

Разом з Артемієм Яковичем осягали науку комерції і його три сини, особливо старший - Микола (Нікола), якому судилося перевершити свого батька в усіх його справах, стати згодом найбагатшим і найвідомішим представником роду Терещенків, засновником тих традицій, якими керувалися наступні покоління великої родини. Маючи від народження надзвичайно практичний розум і кмітливість, Микола Терещенко ще юнаком самостійно взявся за торгівлю хлібом. Повів він її з великим умінням, навіть мистецтвом.

У 50-х рр. XIX ст. Глухів був одним з найбільших центрів хлібної торгівлі не лише на Чернігівщині, а й на всьому Лівобережжі. Чимала частка цієї торгівлі зосереджувалася в руках саме батька й сина Терещенків. Запорукою успіху було й те, що підприємливий молодик легко входив у довіру до багатьох поміщиків, які надавали йому в кредит придбане ним зерно, бо Микола завжди сумлінно, згідно з домовленістю, виконував свої зобов'язання. Принагідно підкреслити, що не було жодного випадку в житті М.А. Терещенка, коли він без поважних причин порушив би дане ним слово.

Ставши, таким чином, найбільшим торговцем зерна на Глухівщині, Микола Артемійович в пошуках нових ринків збуту організував перевезення на волах хліба до Криму, а звідти - солі й риби. У цій справ йому вже допомагали молодші брати: Федір та Семен. Спочатку Терещенки самі повезли товар на Південь, вдало його реалізували, закупили партію солі та риби й домовилися з тамтешніми комерсантами про співробітництво в майбутньому. У Глухові вони побудували великі комори і, розширивши вигідну торгівлю з Кримом, вже наймали для перевезень місцевих чумаків.

Значні прибутки Микола Терещенко отримав під час Кримської війни, коли найспритніші та найенергійніші опинилися на гребені хвилі. Обізнаний з Кримським півостровом, він береться за виконання державних замовлень на постачання російській армії обмундирування, пороху, корабельного лісу, харчів тощо, бо, як відомо, залізниць у ті часи в Україні не було. Як вважали деякі сучасники Терещенка, він непогано нажився на тих поставках. [3] Згодом, за порівняно короткий час, Микола Терещенко стає відомим в країні промисловцем і землевласником, насамперед, завдяки вмілому використанню нових економічних умов, що склалися після реформи 1861року. У країні відбувається інтенсивний промисловий переворот, у результаті якого до кінця XIX ст. було створено велику машинну індустрію. Промислова революція прискорила розвиток капіталізму і в сільському господарстві.

Зокрема, з кінця 1860-х рр. успішно розвивалася цукрова промисловість. Саме в цукроваріння та пов'язане з ним ґуральництво, найбільш прибуткові галузі тодішньої економіки, купці Терещенки вдало вклали свої капітали. Одночасно вони інтенсивно скуповували великі поміщицькі маєтки. Оскільки багато землевласників після відміни кріпацтва не спромоглися вести свої господарства на належному рівні, їм на допомогу прийшов сучасний підприємець - такий як Микола Терещенко. Тим більше, що були скасовані дворянські привілеї на право набуття земельної власності.

Із 1861 р. Терещенки почали орендувати й скуповувати поміщицькі маєтності з цукроварнями та ґуральнями на Чернігівщині й Курщині. Серед вдалих придбань слід назвати маєток Кочубея з цукрозаводом у с. Хутір-Михайлівському Глухівського повіту, великий маєток графа Рібоп'єра з цукрозаводом у с. Тьоткіно Рильського повіту та ін. [3]

Одночасно Артемій Якович Терещенко і сини Микола та Федір, який у підприємницькій справі намагався не відставати від батька і старшого брата, розгортають кипучу діяльність вже на Правобережній Україні. Цей регіон мав найкращі чорноземи і був найпридатнішим для розвитку сільського господарства, зокрема - вирощування буряків для цукроварень. У Київській і Волинській губерніях вони скуповують маєтності з цукроварнями й ґуральнями, що належали переважно польським поміщикам. Зокрема, серед найбільших за розмірами придбаних маєтків слід відзначити Андрушівський (18 860 дес.), Коровинецький (16 569 дес.) і Червонський (16 207 дес.) у Житомирському повіті, Головківський (13 120 дес.) у Чигиринському повіті та Мартинівський (7 461 дес.) у Канівському і Черкаському повітах. [3]

1870 р. підприємці заснували "Товариство цукробурякових і рафінадних заводів братів Терещенків" з початковим капіталом у 3 млн. руб., який наприкінці століття досяг уже 8 млн. руб. За основним капіталом і розміром виробленої продукції воно було найбільшим в галузі всієї Російської імперії. Наприклад, у 1900 р. товарообіг Товариства склав 12 млн. руб., а його заводи: власні рафінадні - Михайлівський (Глухівський повіт), Тульський, та орендований Черкаський, а також цукрові - Воронізький (Глухівський повіт) і орендований Крупецький (Путивльський повіт) виробили близько 2,5 млн. пудів цукрового піску і рафінаду. [3] Слід зазначити, що це було суто сімейне акціонерне товариство і до його складу не входили сторонні учасники. Головне управління, що керувало справами товариства, розміщувалось у Києві. Під його керівництвом перебувало 14 контор, розташованих у найбільших містах Російської імперії; вони здійснювали нагляд за виробництвом і збутом готової продукції. Цукор продавали не лише на внутрішньому ринку, а й експортували в багато країн світу.

Окрім перерахованих, ще шість заводів перебувало в особистій власності кожного з братів. Так, Микола Артемійович володів Андрушівським (Житомирський повіт), Старо-Осотянським (Чигиринський повіт) і Тьоткінським (Рильський повіт). Федір Артемійович мав у власності три інші цукрозаводи: Червонський і Коровинецький (Житомирський повіт) та Мартинівський (Канівський повіт). Найбільші з них - Андрушівський і Червонський - постійно перебували в списку десяти найпотужніших в країні підприємств галузі.

На початку XX ст. родина Терещенків мала у своєму розпорядженні, крім 11 цукрозаводів, ще й 10 ґуралень. [3] Виробництво спирту було доволі прибутковою справою, адже переважна частина сировини для ґуралень - патока - надходила з власних цукрозаводів після переробки буряків. Члени родини також володіли паровими і водяними млинами, лісопильнями, цегельним заводом, суконною фабрикою та соляним родовищем. Землеволодіння Терещенків складали понад 200 тис. десятин, які були найбільш розвинутими центрами з вирощування сільськогосподарської продукції, передусім зернових культур і цукрового буряку, визначалися високою культурою землеробства. Зокрема, 75% буряків від загальної кількості сировини для цукрозаводів Терещенків на Правобережній Україні надходили з власних плантацій. Пшениця найвищого ґатунку в значних розмірах експортувалася через Одесу на закордонні ринки.

До теперішнього часу викликає значний інтерес організація праці й загальна система господарювання в маєтках Терещенків. Наприклад, найбільший маєток - Андрушівський, складався з 13 економій і 8 ферм. Із загальної площі цього маєтку в 18 860 десятин майже 60% складала орна земля, понад 30% - лісові насадження, решта - сінокоси та сама садиба. В господарстві застосовувалися сівозміни від п'ятипільних до десятипільних. Широко використовувалися як органічні, так і неорганічні добрива. Селекцію цукрового буряку здійснювала спеціальна лабораторія, яка суворо слідкувала за посадковим матеріалом. Коренеплоди за наявності цукру менше 15% бракувалися. [8]

Наприкінці ХІХ ст. в Андрушівському маєтку щорічно вирощувалося в середньому 250 тис. пудів озимої пшениці і 24 млн. пудів цукрового буряку. Тяглову силу складали 1253 вола та 554 коня загальною вартістю 132 590 руб. Велика увага приділялася лісу, де росли переважно дуби, вік яких в середньому складав 80 років. Широко практикувалися лісні розсадники. Прибуток від лісових насаджень теж був чималий - не менше 30 тис. руб. щорічно. [8]

За оцінкою сучасників господарства Терещенків були зразковими для інших землевласників. На тлі більшості відсталих напівкріпосницьких господарств володіння Терещенків базувалися майже виключно на капіталістичній системі господарювання, тобто на застосуванні праці найманих робітників і власному володінні поміщиком знаряддями праці, машинами, робочою худобою тощо. Про якість продукції підприємств цієї родини можна судити з численних нагород, якими були відзначені її представники на всеросійських та закордонних виставках.

Терещенки були типовими представниками тодішньої соціально-економічної системи, які розвивали господарські відносини і посилювали економічну могутність Російської імперії, заробляли для неї авторитет на міжнародному рівні серед ділових кіл, експлуатували тисячі робітників і селян, завдячуючи своїм багатством їхній праці. Але не треба забувати про діловитість, розпорядливість, наполегливість, невичерпну енергію, величезне працелюбство цих підприємців-самородків, насамперед представників перших двох поколінь, які не лише примножували свої прибутки, а й створювали безліч робочих місць, будували промислові заклади, впроваджували нову техніку, передові методи господарювання, прогресивні технології виробництва, створювали соціальну інфраструктуру на своїх підприємствах. Так, праця робітників на заводах на початку XX ст. набула виключно механізованого характеру; до 1911 р. всі цукрозаводи було електрифіковано. На підприємствах було запроваджено страхування робітників від нещасних випадків на виробництві, ощадно-допоміжні каси, засновано освітні й лікувальні заклади.[8]

Федір Федорович, був не тільки підприємцем, а й авіаконструктором. Наділений темпераментним характером і надзвичайним потягом до всього нового, особливо пов'язаного з технікою, Ф.Ф. Терещенко 1909 р. у власному маєтку в с. Червоному на Житомирщині організував аеропланну майстерню з аеродромом. Тоді ж у молодого авіатора з'явився і перший літальний апарат власної конструкції. Федір Терещенко (йому йшов лише 22-й рік) розглядав цей аероплан як перший крок до розробки досконалої конструкції. З часом йому вдалося зробити декілька світового значення відкриттів і вдосконалень в галузі літакобудування. Федір Федорович разом з помічниками конструював легкі літальні апарати. Так, його п'ята модель мала вагу лише 330 кг, довжину 7,1 м, розмах крил 10 м і була здатна піднімати вантаж 150 кг на висоту до 2000 м. Цей аероплан став одним із головних експонатів повітроплавального відділу Всеросійської торгово-промислової і сільськогосподарської виставки, що проходила 1913 р. в Києві. Починаючи з цього часу, Федір Федорович будував літаки на замовлення військового міністерства. Червонська майстерня виробляла аероплани не лише власної конструкції, а й системи "Фарман", "Моран-Сольньє" та ін. Причому конструктор не просто копіював зарубіжні моделі, а й удосконалював їх. В його останній конструкції аероплану - "Терещенко-7", виготовленій 1916 р. у майстернях Київського політехнічного інституту, вдалося втілити найпередовіші досягнення тогочасного літакобудування [2]

Династія талановитих підприємців і організаторів цукрового виробництва Терещенків відіграла значну роль в економічному житті України другої половини XIX - початку XX ст. Вона уособила кращі риси тодішнього торгово-промислового прошарку, спрямувавши свої зусилля на вдосконалення суспільних відносин власними засобами - насамперед активною працею на теренах благодійності й меценатства. Віддаючи належне цій родині, можна без перебільшення стверджувати, що вони становили міцну, здорову й стабільну економічну силу, були носіями кращих рис торгово-промислового прошарку тодішньої України, а діяльність окремих її представників, особливо Миколи Артемійовича, є вартим уваги прикладом тодішнього українського національного бізнесу епохи становлення ринкової економіки, окремі сторони якого не втратили свого практичного значення і на сучасному етапі утвердження ринкових відносин в економіці вже незалежної України.

Розділ 3 . Українські підприємці-меценати

Прогрес української культури був пов'язаний з успішною діяльністю багатьох підприємців. Тривалий час їх показували однобічно, представляли експлуататорами, яких цікавить лише зиск. Характерна назва однієї з п'єс Івана Карпенка-Карого "Глитай, або ж павук". Були й такі. Але кращі представники українських торгово-промислових кіл чимало робили для забезпечення нормальних умов життя і праці своїх робітників, підтримували національні науку й культуру.

Особливе місце серед українських підприємців - меценатів посідає родина Терещенків. Сучасники відзначали не тільки високоефективну підприємницьку діяльність Терещенків, але й зразкові умови роботи й життя, які забезпечувалися ними робітникам. [7]

Варто сказати, що пам'ять про представників цього славного українського роду не змогли знищити навіть роки, які стирали історичні дати й перекреслювали епохи, а не лише людей. Протягом "радянських" десятиліть нас переконували, що Терещенки - багаті цукрозаводчики, експлуататори трудового народу. Нині ми маємо можливість переглянути роль цієї сім'ї у контексті історії. Не в останню чергу в коло занять членів родини входила благодійна і громадська діяльність. Саме коштом Терещенків будувалися та діяли лікарні, притулки, гімназії. училища. Багато зробили Терещенки й для розвитку культури. Зокрема, Микола Терещенко на добродійні та просвітні установи пожертвував аж 5 мільйонів карбованців. На кошти його старшого сина Івана утримувалася приватна художня школа.

Терещенки були знавцями, збирачами мистецтва та меценатами. Саме завдяки Миколі та Федору Артемовичам, а ще їхнім дітям Івану, Олександру, Варварі та Ользі, Київ має тепер зібрання державних музеїв: Т.Г. Шевченка, українського образотворчого мистецтва, західного та східного мистецтва. Вагомою була благодійна діяльність представників родини у роки першої світової війни. Вже у 1914 році Михайло Терещенко відкриває на свої кошти й утримує лазарет на 300 ліжок. Незабаром інші члени родини відкривають ще кілька лазаретів та засновують притулок і взуттєву майстерню для покалічених нижчих чинів. Протягом воєнного лихоліття люди постійно отримували лікування й допомогу від Терещенків. Для порівняння, в січні 1916 року родина витратила на медикаменти й обслуговування поранених 8 тисяч 630 карбованців. Допомога солдатам і офіцерам не обмежувалася лише утриманням медичних закладів. Дружина Федора Абрамовича Надія Володимирівна Терещенко очолювала відділення при комісії Всеросійського земського союзу, яке збирало грошову й матеріальну допомогу російській армії. Окремо виділялися гроші на боротьбу з епідемією тифу. Милосердя й благодійність стали девізом сім'ї. За заслуги Терещенків у справі благодійності Київська міська дума ухвалила рішення перейменувати вулицю Олексіївську на Терещенківську. Незадовго перед тим брати Терещенки - Микола й Федір - стали почесними громадянами Києва. Довгий час благодійна діяльність сім'ї Терещенків замовчувалася. І лише після проголошення Незалежності України Терещенків почали згадувати добрим словом не лише старожили Києва. Їхню діяльність визнали офіційно, а вулиці Рєпіна було повернуто назву Терещенківська. Проте благодійність була лише однією із сторін багатогранної діяльності родини. [3]

...