Продовольча безпека АПК України

У зв'язку із зменшенням поголів'я корів в усіх категоріях господарств споживання населенням молока і молокопродуктів зменшилось у 2011 р. порівняно з 2007 р. на 8,8%, а порівняно з 2010 р. - на 0,7%. У 2011 р. порівняно з 2010 р. внаслідок скорочення вилову риби на 3,4% та імпорту - на 14,2% споживання населенням риби та рибопродуктів зменшилося на 7,6%, а у порівнянні з 2007 р. - на 12,4%.

Фактичне споживання хліба і хлібопродуктів, яєць, картоплі, цукру, олії перевищувало раціональні норми і вкотре підтвердило той факт, що українці продовжують незбалансовано харчуватися і зловживати дешевшими продуктами харчування.

3. Достатність запасів зерна у державних ресурсах - на кінець 2007 р. у державному продовольчому резерві знаходилося 472 тис. тонн продовольчого зерна, обсяг внутрішнього споживання населенням хліба у перерахунку на зерно становив 7090 тис. тонн. Звідси індикатор достатності запасів зерна у 2007 р. знаходився на рівні 6,7% за порогового значення 12%. Незважаючи на достатні для забезпечення потреб внутрішнього споживання зернові ресурси та запровадження квотування експорту внутрішні ціни на продовольче зерно зросли у 1,7 раза. Через 4 роки фонд зерна зріс у 3,3раза і в 2011 р. він становив 1558 тис. тонн. Обсяг внутрішнього споживання за цей час зменшився на 5,1%. Індикатор достатності запасів зерна у 2011 р. склав 23% при рекомендованому не менше 20%. Товарні інтервенції борошна на внутрішній ринок дозволили у 2011 р. уповільнити зростання цін на хліб масових сортів за рахунок сировинного фактора.

4. Економічна доступність продуктів харчування - у 2007 р. становила 53,2% за порогового значення 60%. У 2011 р. цей показник становив 53,1%, що на 0,1% менше показника у 2007 р. і на 0,3% вище показника попереднього року. Для порівняння зазначимо, що в країнах Європи доступність становить 20-25%. Якщо розглянути структуру витрат домогосподарств на продукти харчування, то найбільшу частку займають витрати на м'ясо (23%), на хліб і молоко порівно - по 13%, на овочі - 10%. Лише 3% витрачається на харчування поза домом і 2% на купівлю яєць.

Як у 2007 р., так і у 2011 р. найменше витрачали на придбання продуктів харчування домогосподарства міста Києва - відповідно 45,9 і 44,6%. Якщо у 2007 р. найбільші витрати були у Волинській області (рівно 60%) і тільки тут досягли граничного критерію, то у 2011 р. найбільші витрати були у Рівненській області (61,8%), в результаті чого Волинська область зайняла друге місце з показником 60,8%. У 2011 р. у Рівненській, Волинській та Одеській областях вдалося не просто досягти, а й перевищити граничний критерій доступності продуктів харчування, що є позитивним явищем.

5. Диференціація вартості харчування за соціальними групами. Цей коефіцієнт у 2011 р. становив 1,6, що на 0,3 пункта менше, ніж у 2010 р. і на 0,2 пункта менше, ніж у 2007 р., а це свідчить про тенденцію до згладжування розшарування соціальних груп. Як у 2007 р., так і й 2011 р. домогосподарства з найбільшими доходами споживали більше по всіх видах продовольства у порівнянні з домогосподарствами з найменшими доходами. Найбільша перевага за досліджуваний період спостерігається по плодах, м'ясі, рибі і молоку. Так, у звітному році домогосподарства з найбільшими доходами споживали у 2,24 раза більше плодів, ягід, винограду, на 89% більше м'яса і м'ясопродуктів, на 69% більше риби і рибопродуктів, на 67% більше молока і молокопродуктів., ніж домогосподарства з найменшими доходами.

6. Ємність внутрішнього ринку окремих продуктів. У 2011 р. порівняно з 2010 р. місткість внутрішнього ринку овоче-баштанних продуктів зросла на 13%, плодово-ягідної продукції - на 9,2%, картоплі - на 7,7%, яєць - на 6,7%. А от місткість ринків олії і риби зменшилася однаково - на 8% , молока і хліба - на 1%, м'яса - на 2% (табл. 2.3).

Таблиця 2.3. Оцінка ємності внутрішнього ринку (тис. тонн)

Зменшення в раціоні населення кількості спожитого м'яса, молока, риби і збільшення картоплі свідчить про негативну ознаку споживання некалорійних і недорогих продуктів. Якщо порівнювати показники 2011 р. з даними 2007 р., то видно, що спостерігалася аналогічна тенденція, лише споживання м'яса за цей період зросло на 10,1%, що є досить позитивним явищем.

7. Продовольча незалежність за окремим продуктом. Задоволення потреб населення у продовольстві упродовж 2007-2011 рр. здійснювалося за рахунок продукції вітчизняного виробництва (табл. 2.4).

Таблиця 2.4. Стан імпортозалежності за групами продовольства (тис. тонн)

Відсоток імпортозалежності не повинен перевищувати 30%, а впродовж досліджуваного періоду імпортозалежність на ринку риби і рибопродуктів становила 66,7-71,6%, плодів і ягід - 48,3-64,0%, рослинної олії - 39,8-56,5%. Однак таку ситуацію можна пояснити тим, що на цих ринках імпортують продукцію, яку не виробляють в Україні (тропічні фрукти, пальмова чи кокосова олія тощо). При цьому попит на соняшникову олію повністю забезпечувався за рахунок власного виробництва. Продовольча залежність за м'ясом і м'ясопродуктами знаходилась на рівні 10,4%, за цукром - 15,3%, а за всіма іншими групами продовольства не перевищувала 5%. Позитивним є той факт, що за досліджуваний період імпортозалежність фактично по всіх видах продукції мала тенденцію до зменшення [25, 26].

Ситуація, що склалася на світових ринках продовольства, свідчить про особливу зацікавленість споживачів у здоровому і повноцінному харчуванні. У багатьох країнах світу діє ринок збуту екологічно чистих продуктів харчування, що сприяє розвитку біологічного (органічного) землеробства. Зокрема, у США забезпечено захист населення від неякісного продовольства. Там розроблена система контролю за якістю і станом екологічної безпеки продовольства, витрати на яку складають понад 1 млрд доларів на рік. Це дозволяє своєчасно виявити й усунути з ринку неякісну продукцію, що загрожує здоров'ю споживачів.

Щорічний продаж екологічно чистих продуктів до 2010 р. у світі може сягнути 100 млрд дол. Ціни на органічні продукти на 10-15% вищі, але попит на них постійно зростає. За прогнозами вчених, до 2010 р. в Європі під органічним землеробством використовуватимуть понад 20% сільськогосподарських земель [19, с. 42]. Останніми роками близько 98% валового збору картоплі в Україні отримують від господарств населення, а тому її можна віднести до органічної продукції, адже там її вирощують в основному вручну і переважно без міндобрив.

Постало питання світового масштабу: де взяти продовольство для приросту людства і як домогтися підвищення продуктивності сільського господарства не на шкоду якості продукції. Для України таке питання є досить актуальним, адже її вважають країною з високим рівнем продовольчої небезпеки. Першочергова роль тут належить державі. У США, що є основним експортером продуктів харчування і зерна у світі, рівень державної підтримки сільського господарства становить 40% відносно вартості виробленої сільськогосподарської продукції, у країнах ЄС - 35%, а в Японії та Франції - 72%, в Україні - 8,3%. США спрямовують з бюджету в агросферу від 60 до 80 млрд дол. щороку [3, с. 55].

У розвинутих країнах світу - основних експортерах продовольства - аграрна політика характеризується державним регулюванням і підтримкою сільськогосподарського виробництва з використанням кредитів, позик, дотацій тощо. Наприклад, у США діють 16 федеральних продовольчих програм, які підтримують купівельну спроможність населення з низькими доходами і забезпечують тим, хто потребує, мінімальний рівень харчування. За оцінкою Міністерства сільського господарства США 31 млн осіб (11% населення) належать до уразливої щодо голоду і недоїдання соціальної групи. Крім населення з низькими доходами, за продовольчими програмами забезпечують шкільні сніданки та обіди майже для 24 млн школярів, 50% немовлят і 25% дітей у віці 1-4 років [6, с. 133].

2.3 Особливості продовольчої проблеми на рівні сім'ї (соціологічне дослідження)

На основі дослідження економічної доступності продовольства, рівнів споживання продуктів харчування окремими групами домогосподарств з різними доходами виділено 11 таких груп. У кожній групі проаналізовано річний раціон харчування, що складається з 44 видів і груп продуктів харчування в порівнянні з мінімальними та раціональними нормами харчування. По кожній соціально-сімейній групі розраховано коефіцієнти достатності й доступності продовольства. Вони показують, що третина населення має раціон нижче мінімального рівня споживання, харчування ще третини населення є недостатнім. При цьому при зниженні доходів витрати на харчування зростають від 52% до 74%. Харчування погіршується зі зростанням кількості дітей у сім'ї.

Крім аналізу даних обстежень домогосподарств, нами проведено власні соціологічні дослідження з проблем продовольчої безпеки на рівні окремої сім'ї. Аналіз відповідей на 40 питань анкети підтвердив висновки про невідповідність споживання продуктів харчування в сім'ях не лише раціональним, але й мінімальним нормам харчування по таких продуктах, як м'ясо, молочні продукти, риба, плоди і ягоди, що пов'язано, в першу чергу, з платоспроможністю населення. Серйозною проблемою є якість харчових продуктів.

Анкетування підтвердило статистичні дані бюджетних обстежень домогосподарств про високу частку витрат сімей на харчування. Більше половини опитаних сімей виробляє продукти харчування в підсобному господарстві або на дачі, чверть сільських сімей отримує сільськогосподарську продукцію в якості оплати праці чи плати за оренду землі і майна. Респондентам було задано питання, чи існує продовольча безпека на рівні держави і рівні сім'ї. Близько 80% опитаних вважають, що така проблема існує, в тому числі більше 50% стверджують це однозначно. Відповіді свідчать про невпевненість значної частини сімей у своїй продовольчій безпеці, особливо, що стосується держави.

З цією невпевненістю пов'язано створення в домогосподарствах запасів продовольства, значна частина якого вироблена власноручно. Самозабезпечення продуктами харчування підвищує рівень продовольчої безпеки окремої сім'ї в умовах нестабільності продовольчого ринку, низьких доходів. Але, з іншого боку, воно звужує місткість продовольчого ринку, а зрештою не сприяє розвитку агропромислового виробництва і є ознакою економіки слаборозвинутих країн.

Висновки. Отже, оцінивши сучасний стан продовольчої безпеки, можна виокремити низку позитивних характеристик, а саме: формування ринкової інфраструктури (система гуртових продовольчих ринків і маркетингової інформації); зростання доходів населення; підвищення самозабезпечення населення продуктами харчування внаслідок розширення розмірів господарств населення та дачних ділянок. Однак мають місце і негативні характеристики, зокрема: зниження купівельної спроможності населення; недосконале державне регулювання зовнішньої торгівлі продовольством; немає умов для стабільного функціонування ринку продовольства; не створено умов для стабільного зростання обсягів виробництва основних видів сільськогосподарської продукції, в тому числі й картоплі.

В Україні варто розглядати два основні напрями досягнення продовольчої безпеки. По-перше, необхідно забезпечувати постачання продовольства в таких кількостях, які могли б забезпечити здорове і повноцінне харчування населення. По-друге, треба зробити наголос на досягненні самозабезпеченості продукцією сільського господарства (зокрема продукцією, яку виробляють у господарствах населення), а також на підтримці і захисті державою вітчизняних товаровиробників, що автоматично коригує імпорт продукції.

Сприятливі природно-кліматичні умови для вирощування переважної більшості сільськогосподарських культур і потужний людський потенціал дозволяють Україні не лише забезпечити власну продовольчу безпеку, а й стати активними гравцем на світовому ринку продовольства. Відтак необхідно прискорити процеси реформування аграрного сектору України, що потребує суттєвої модернізації в напрямі розвитку підприємницької діяльності на селі, впровадження інноваційних технологій у виробництво, забезпечення дохідності товаровиробників, а також розбудови соціальної інфраструктури та розвитку сільських територій [29, с. 39].

За прогнозами ООН, чисельність людства до 2050 р. зросте до 9,3 млрд. осіб, тоді як продуктивність рослинницької продукції - тільки на 15%, а вміст білка зменшиться на 20%. Таким чином, виникає першочергове завдання для вчених-аграріїв світу: як забезпечити продуктами харчування людство і як підвищити продуктивність сільського господарства не на шкоду якості продукції [18, с. 125]. Населення України також необхідно забезпечити якісними продуктами харчування за доступними цінами і поліпшити асортимент харчування. Для цього треба вжити низку заходів для забезпечення безперебійного надходження на споживчий ринок різноманітних продуктів харчування високої якості та підвищення купівельної спроможності населення.

3. Проблеми і перспективи розвитку продовольчої безпеки АПК України

Головне завдання що стоїть перед галузями АПК - це зростання сільськогосподарського виробництва, надійне забезпечення країни продуктами харчування та сільськогосподарською сировиною, об'єднання зусиль усіх галузей комплексу для одержання високих кінцевих результатів. Надавати можливості виходу продукції АПК України на світовий ринок .

Перед АПК України стоять великі і відповідальні завдання. Загострення суперечностей у сфері агропромислового виробництва зумовлює необхідність активізації держави щодо його регулювання з тим, щоб забезпечити, з одного боку, відповідний рівень цін, доходів та обсягів виробництва для виробників, а з іншого - охорону і правильне використання земель і водних ресурсів, а також наукове забезпечення розвитку АПК.

Агропромисловий комплекс (АПК) - це сукупність взаємопов'язаних галузей породного господарства, об'єднаних своєрідною цільовою функцією (забезпечення населення продуктами харчування і предметами народного споживання сільськогосподарського походження), що розвиваються відповідно до конкретних природно-географічне і суспільно-географічних особливостей території.

Агропромисловий комплекс України - це цілісна народногосподарська система взаємопов'язаних в своєму розвитку галузей, які забезпечують виробництво сільськогосподарської сировини та продовольства, їх заготівлю, зберігання, переробку і реалізацію населенню [11].

Стан справ у агропромисловому комплексі вагомо позначається на суспільстві в цілому. Зміни в державі, в економіці пройшли такими швидкими темпами, що державна система не змогла своєчасно на них відреагувати і, як результат, відбулося те, що характеризує сьогоднішню ситуацію в АПК України. Однак не варто оцінювати зміни тільки з негативної точки зору. Реальний стан справ, як індикатор, підкреслює необхідність нових перетворень. Саме у цьому полягає актуальність теми даної роботи.

Ядром агропромислового комплексу є галузі сільського господарства. У своєму розвитку вони характеризуються певними особливостями; це вплив природно-кліматичних факторів на характер і організацію виробництва, об'єктивна необхідність використання частини виробленої продукції як засобів виробництва, універсальність основного засобу виробництва - землі. Усе це зумовлює особливості становлення ринкових відносин в агропромисловому комплексі та особливості його державного регулювання.

АПК як складна система має три головні аспекти: компонентний, територіальний і організаційний. Компонентний аспект структури АПК полягає у наявності і зв'язаності окремих галузей, функціональних сфер (блоків) галузей і агропромислових циклів (ланцюгів).

До складу АПК входить понад 100 галузей і підгалузeй народного господарства, та ще багато галузей частково або повністю з ними пов'язані. Галузі, що входять до складу АПК, можна згрупувати в окремі функціональні сфери (блоки):

а) виробництво сільськогосподарської продукції (рослинництво, тваринництво);

б) промислова переробка сільськогосподарської продукції (харчосмакова, м'ясна, молочна, мукомельно-круп'яна промисловість, легка промисловість по переробці сільськогосподарської сировини);

в) виробництво засобів виробництва для всіх галузей АПК (тракторне і сільськогосподарське машинобудування, продовольче машинобудування; виробництво мінеральних добрив та інших хімічних засобів для інтенсифікації сільськогосподарського виробництва; мікробіологічна промисловість, комбікормова промисловість; сільське будівництво);

г) виробнича та соціальна інфраструктура (заготівля, зберігання, транспортування і реалізація продукції, науково-дослідні організації і підготовка кадрів) [17].

Виникнення АПК зумовлене розвитком продуктивних сил народного господарства, поглибленням суспільного поділу праці, розгортанням науково-технічної революції. Впровадження досягнень НТР у сільське господарство приводить до скорочення зайнятих у цій галузі, звужує сферу сільськогосподарського виробництва.

Важливою умовою зміцнення економічного потенціалу в Україні є створення сучасної ринкової структури виробництва.

Сьогодні країна перебуває у глибокій економічній кризі, що негативно впливає на хід реформ, особливо в АПК.

В основу ринкових перетворень в АПК покладена програма роздержавлення і приватизація, а для сільськогосподарських підприємств - створення нових господарських структур та засадах приватної власності на майно і землю [14].

Економічні можливості аграрного сектора України використовується не повністю. Економічні реформи проводяться послідовно і поки що не забезпечили підвищення ефективності і продуктивності праці.

Проте не можна не помітити певних позитивних зрушень в аграрному секторі. Багато колишніх колгоспів і радгоспів після реорганізації земельних і виробничих відносин адаптувалось до вимог ринкової економіки. В цих господарствах спостерігається зростання обсягів виробництва. Замість матеріалоємних та трудозатратних впроваджуються високоефективні технології, що дозволяють виробляти конкурентоспроможну продукцію для внутрішнього і зовнішнього продовольчого ринку. Не можна однозначно стверджувати, що для цієї категорії підприємств всі питання вирішені. Підтримувати високий рівень господарювання на землі непросто. Є в них претензії до органів виконавчої влади, законодавчих структур стосовно несвоєчасних розрахунків за продану продукцію, нестабільного матеріально-технічного забезпечення, відсутність паритету у міжгалузевих відносинах тощо. Не менш важлива також ринкова орієнтація приватного сектора і присадибного господарства населення.

Великі проблеми виникли із використанням природних ресурсів Якість навколишнього середовища , його відтворювальний і відновлюваний потенціал значно зменшується з нарощуванням масштабів ресурсовикористання і обсягів забруднюючих речовин та відходів. І все це аж ніяк не пов'язане із збільшенням населення або підвищенням його життєвого рівня. Навпаки, приріст населення падає, а життєвий рівень погіршується. Кризовий стан, що склався в аграрному секторі, та використання природних ресурсів вимагають концептуального визначення основних напрямів та змісту аграрної реформи, взаємоузгодження експлуатації природних ресурсів, сфер вкладення капіталу з урахуванням чисельності населення та майбутніми потребами людей [16].

З розвитком продуктивних сил суспільства великого значення у збільшені виробництва продукції рослинництва і тваринництва набувають використання досягнень науково-технічного прогресу, розробка та впровадження високоефективних науково обґрунтованих систем ведення сільського господарства, спеціалізація та раціональне використання матеріальних, фінансових і трудових ресурсів. Процес відтворення в сільському господарстві досить складний і залежить від природних, науково-технічних, біологічних, соціальних та економічних факторів. Все це вимагає глибоких економічних знань, постійного аналізу, застосування економічних законів.

Загострення суперечностей у сфері агропромислового виробництва зумовлює необхідність активізації держави щодо його регулювання з тим, щоб забезпечити, з одного боку, відповідний рівень цін, доходів та обсягів виробництва для виробників, а з іншого - охорону і правильне використання земель і водних ресурсів, а також наукове забезпечення розвитку АПК. Необхідність державного регулювання економіки зумовлена також тим, що аграрному сектору притаманна відсталість соціально-економічної структури, а отже, особлива гострота соціальних конфліктів і їх затяжний характер, пов'язаний у розвинених країнах з надвиробництвом, а в інших - з гострим дефіцитом продовольства. Крім того, є й інші причини, що зумовлюють необхідність такого регулювання.

Метою державного регулювання функціонування та розвитку агропромислового комплексу є забезпечення населення продуктами харчування, а також іншими товарами з сільськогосподарської сировини в поєднанні з вирішенням соціальних та економічних проблем АПК в умовах становлення ринкових відносин і багатоукладності економіки.

Держава в особі відповідних органів управління виконує такі функції з регулювання розвитку АПК:

- визначає пріоритетні напрями розвитку АПК та пріоритетні напрями спрямування інвестицій на його розвиток;

- регулює земельні відносини;

- здійснює заходи щодо стабілізації продовольчого постачання; здійснює підтримку пріоритетних галузей і сфер АПК через пряме бюджетне фінансування, механізм дотацій, цільове субсидіювання;

- сприяє здійсненню процесів роздержавлення, приватизації та розвитку нових форм господарювання;

- встановлює механізм формування державних замовлень та контрактів на поставку до державних ресурсів сільськогосподарської продукції та сировини;

- здійснює індикативне планування розвитку АПК; регулює ціни на деякі види продовольства;

- визначає рівень орієнтовних закупівельних стартових цін і механізмів їх індексації відповідно до інфляційних процесів.

Суттєвим елементом державного регулювання сільськогосподарського виробництва є зміна його виробничої структури. З цією метою ввели пряме планування обсягів виробництва, запровадивши контрактну систему договорів між державою і фермерами, зокрема, використовують два типи такої системи: підписання контрактів щодо обмеження посівів певної культури і виведення землі з обороту з відповідною компенсацією; введення прямого квотування обсягів виробництва. Отже, фермер користується пільгами, державною підтримкою у разі виконання плану певного обсягу виробництва, а держава має змогу регулювати кількість земель, які використовуються під посіви та багаторічні насадження [17].

Проте в міру насичення ринку і перевиробництва сільськогосподарської продукції прямі державні субсидії виробничого призначення почали зменшувати. Виняток становить лише система пільгового сільськогосподарського кредитування і деякі заходи з укрупнення господарств, надання допомоги молодим фермерам.

Сьогодні мета прямих державних виплат - не стимулювання виробництва, а вирішення соціальних завдань - підтримка рівня доходів фермерів, розвиток сільської інфраструктури та природоохоронні заходи. Це є головним змістом сучасної загальної сільськогосподарської політики Європейського Союзу. Оскільки підтримування високих цін всередині Союзу - один з найдорожчих шляхів субсидування доходів, то прийнято рішення про деяке зниження цін. Натомість введено прямі доплати фермерам у разі дотримання попереднього розміру їхнього виробництва. Державні виплати роблять з розрахунку на гектар землі або на голову худоби в несприятливих умовах виробництва.

Різноманітність функцій держави передбачає значні витрати не тільки із бюджету, а й через дію цінового механізму. В цілому по ОЕСР (25 найбільш розвинутих країн Заходу) кошти, що надходять у сільське господарство із бюджету, у дев'ять разів перевищують надходження від нього в бюджет, а якщо додати і цінові субсидії, то у 18 разів. Майже половину засобів, наданих сільському господарству, становлять бюджетні кошти, а половину - субсидування цін.

Отже, систему державного регулювання аграрної сфери повинні характеризувати все проникний вплив держави на різні сторони процесу виробництва сільськогосподарської продукції та високий рівень підтримки внутрішніх товаровиробників [14].

Перехід до ринку вимагає розробки наукових основ ефективного господарювання на засадах підприємництва та конкуренції. Актуального значення набуває питання пошуку оптимальних форм господарювання в народногосподарському комплексі і, зокрема, в АПК. Від його рішення прямо залежить розвиток внутрішнього і зовнішнього ринків, майбутнє продовольчого сектора.

Проблема ця багатопланова, така, що стосується, з одного боку, як суб'єктів господарювання, так і органів державної виконавчої влади, які виконують функції реалізації аграрної політики на місцях, а з другого - потребує нового підходу до створення, функціонування та вдосконалення різних форм господарювання.

Гнучкі зміни обумовлюються вимогами ринку. Дослідники багатьох країн світу вказують на поступове зникнення інституційних і політичних бар'єрів, які відділяли село від міста. Відхід від адміністративно-командної системи організації економіки зробив неможливим існування практики централізованого розподілу ресурсів без урахування економічних реалій. На сільське господарство витрачається майже третина державного бюджету. Але нині, із зміною умов господарювання, держава об'єктивно не може в таких самих обсягах підтримувати сільське господарство. Не випадково висуваються вимоги до уряду про субсидування агропромислового сектора, як це було раніше. Проте очевидно і те, що держава не в змозі цього робити, частка АПК у державному бюджеті скорочується, а перспективи її збільшення обмежені.

Слід визнати, що в умовах планово-розподільних відносин чимало елементів ринку поступово трансформувалися в сільському господарстві у досконаліші економічні системи. Керівники господарств спряли перехід до ринкової економіки як спосіб вільної господарської діяльності і сприяли його позитивно, особливо враховуючи наявність дефіциту продовольства. Це давало надію на новий, потужний імпульс розвитку виробництва, насичення ринку товарами. Не викликали сумніву і основні його регулятори - попит і пропозиції та рушійна сила - конкуренція.

В роботі не випадково проаналізовано окремі теоретичні погляди щодо ринкової економіки. За допомогою методологічного підходу можна досягти більш зваженої оцінки аграрної економіки України. А головне - з'ясувати причини виникнення негативних тенденцій в аграрній сфері.

До основних етапів аграрної політики України можна віднести: по-перше, роздержавлення та широкомасштабна приватизація державної власності в аграрному комплексі і формування на цій основі багатоукладного сільського господарства, які розглядались як важливіший етап переходу до ринкової економіки; по-друге, надання суб'єктам господарської діяльності економічної самостійності у формуванні виробничих програм, вибору каналів реалізації та визначенні цін; по-третє, лібералізація цін, скорочення дотацій та субсидій; по-четверте, лібералізація зовнішньоторговельної діяльності; по-п'яте, формування приватного сектора в сільському господарстві [12].

Основою ефективного розвитку агропромислового виробництва в ринкових умовах є не стільки інституціональні зміни, скільки рівень та масштаби використання досягнень науково-технічного прогресу, якість виробничого потенціалу, кваліфікація працюючих, їх заінтересованість в досягненні високих кінцевих результатів. Через недооцінку цих положень практично зупинено інвестиційну діяльність, не відновлюються виробничі потужності, особливо техніка та обладнання. Знижується родючість ґрунтів та продуктивність праці. Тому і при ринкових відносинах потрібне визначення пріоритетів на кожному етапі розвитку агропромислового виробництва, матеріальне і фінансове забезпечення їх реалізації.

Визначальною проблемою для України нині є відсутність чітких стратегічних та тактичних пріоритетів розвитку галузей АПК. Стратегія і тактика реформ щодо подальшого розвитку АПК і сільського господарства повинні концентруватися на трьох взаємопов'язаних напрямах: формування ефективного господаря-власника; створення сприятливого економічного середовища (“правил гри”) на ринку; активний пошук та мобілізація внутрішніх резервів зростання обсягів виробництва, підвищення ефективності. Головна мета цього процесу - розбудова конкурентоспроможного аграрного сектора економіки шляхом створення умов для прискореного формування ефективного господаря-власника [17].

Процес реформування сільськогосподарського виробництва розпочався в різних напрямах і адекватний стихійному пошуку істини. Це явище закономірне і тільки час збалансує різні варіанти. Аналіз сільськогосподарського виробництва свідчить, що виробничо-технологічні та соціальні структури сільськогосподарських підприємств за формою і місткістю можуть відповідати вимогам ринкової економіки. Їм притаманний високий потенціал конкурентності на перспективу, а за економічним змістом вони потребують докорінного реформування.

Головна мета реформування - створення різних форм господарювання, в основі яких є приватний власник землі і майна. Здійснюються передача земель колективних сільськогосподарських підприємств у колективну власність як форму функціонування приватної власності, їх паювання з визначенням кожному члену трудового колективу земельної частки (паю) з видачею відповідного державного сертифіката. Розвиваються земельно-орендні відносини. Проведена грошова оцінка сільськогосподарських угідь, яка враховується при визначенні вартості земельного паю і встановленні цін на сільськогосподарську продукцію та земельного податку.

У відповідності з концепцією розвитку сільського господарства намітились такі основні шляхи реформування організаційних форм господарювання:

- реорганізація колгоспів у колективні сільськогосподарські підприємства, селянські спілки з персоніфікованою власністю на майно і землю;

- реорганізація колективного чи державного підприємства в виробничі кооперативи, які мають більшу самостійність;

- формування аграрно-акціонерних підприємств;

- створення приватно-орендних підприємств;

- об'єднання в асоціації пайовиків, створення спілок пайовиків.

При організації нових сільськогосподарських формувань на орендній або акціонерній основі виникає необхідність у розширенні оперативно-господарської самостійності госпрозрахункових підрозділів, створенні якісно нової організації структури господарства незалежно від форми власності. Департаментом реформування сільського господарства запроваджено систему моніторингу аграрної реформи, яка забезпечує публічність та прозорість процесів реформування відносин власності.

Як відомо, мета аграрної реформи - вирішити продовольчу проблему, вивести галузь на світовий рівень на основі утвердження багатоукладної економіки, ринкових відносин, соціально-економічного перетворення села. Вирішення цієї проблеми вчені Української академії аграрних наук бачать у реформуванні власності на засоби виробництва і земельних відносин:

- реорганізації виробничих структур з державною та кооперативно-колгоспною власністю й зміною економічних відносин у підприємствах та в усій системі АПК;

- удосконаленні взаємовідносини сільського господарства і АПК із державою у вирішенні соціальних проблем села;

- створенні відповідної правової бази.

Україна має свій власний шлях проведення економічних реформ в сільському господарстві - відродження господаря на українській землі шляхом приватизації та створення рівних юридичних прав і економічних можливостей для розвитку і здорової конкуренції усіх доцільних форм господарювання на селі. Найбільш поширеною при цьому залишається колективна форма організації виробництва на базі асоційованої приватної власності на землю і майно. Досвід багатьох країн світу показав, що кооперативна ідея здатна протистояти економічному хаосу.

Висновки

Складний період переживає нині наша країна. Економіка всього народного господарства, у тому числі і його складова частина АПК, перебувають у кризовому стані. Велика відповідальність лежить на корпусі економістів країни, які повинні здійснювати реформування існуючого економічного механізму в напрямі ринкових відносин. При цьому з об'єктивних причин самим економістам у ході реформ слід переозброюватися, тому що в ринковій економіці існує свій апарат, відмінний від апарату періоду адміністративно-командної системи управління. Потрібно оволодіти й користуватися теорією попиту і пропозиції, граничної корисності, концепцією ціни виробництва, законами конкуренції, маркетингу, інфляції, біржової торгівлі, процесами хеджування, опціонів, спекуляції, кривими Філіпса і Лафера, поєднання вільного ринку та елементів державного регулювання.

Протягом останніх років все сільськогосподарське виробництво було збитковим. Але у чому ж причина такого стану? Ряд економістів пояснює це тим, що в Україні реформи не йдуть. Проте з цим важко погодитись. За минулі роки в АПК відбулися величезні зміни в економічних відносинах: ліквідовано раніше існуючу систему заготівель сільськогосподарської продукції і матеріало-технічного постачання, систему ціноутворення, страхування, кредитування, оподаткування, держава практично повністю усунулася від управління АПК. Кардинальні зміни відбулися в питаннях, що стосуються власності, землі й майна. Отже, багато зроблено, але бажаних результатів немає.

На думку провідних економістів, різкий і такий тривалий спад сільськогосподарського виробництва, його ефективності значною мірою зумовлений макроекономічними факторами, непослідовністю й безсистемністю реформ, неврахуванням психології вітчизняного товаровиробника, яка формувалася десятиріччями, і тих політичних суперечностей, що існують нині.

У світовому співтоваристві Українську державу, передовсім, визнають як значного потенційного лідера з виробництва найважливіших продуктів харчування: зерна, цукру, олії, м'яса, продуктів переробки молока, овочів, плодів, ягід тощо. Співробітничати висловлює бажання значна кількість компаній усіх без винятку високорозвинених країн світу. Використати цей настрій іноземних інвесторів, створити умови, щоб економіка України змогла отримати якомога більшу вигоду, - святий обов'язок тих, хто причетний до керівництва державою, і зокрема аграрною сферою, на всіх рівнях управлінської ієрархії [12].

Багатство держави визначається вмінням народу повною мірою використовувати природний потенціал (і чим він різноманітніший, тим краще). В Україні головним ресурсним потенціалом є земля.

Вихід із становища, яке склалося в АПК, вбачається насамперед в удосконаленні економічного механізму господарювання, уведення для сільськогосподарських товаровиробників нехай і жорстких, але певних “правил гри”, які забезпечували б для тих, хто нормально працює, хоча б мінімум умов простого відтворення.

Треба зменшити фактичний податковий прес на товаровиробника завдяки уведенню основного податку на землю й на прибуток. Потрібно, щоб економічний механізм для АПК був системний, постійний і відомий хоча б на кілька років.

Необхідно уточнити наявні програмні документи з питань соціального розвитку села і життєзабезпечення сільського населення, визначити джерела фінансування програм, їх конкретних виконавців і строки реалізації. На особливу увагу заслуговує продовольче та інше забезпечення пенсіонерів і решти категорій не зайнятого в аграрному виробництві сільського населення з урахуванням можливостей розвитку фермерства та інших форм приватного підприємництва на селі.

Слід забезпечити товаровиробнику своєчасність виплат за реалізовану продукцію, зробити реструктуризацію його боргів, що усуне бартерні відносини.

Кожному товаровиробнику варто постійно й чітко підраховувати витрати свого виробництва і знати, що в ринкових умовах доцільно виробляти тільки те, що можна вигідно продати.

Потрібно усвідомити, що в ринковому середовищі мають функціонувати усі складові економіки, в тому числі ринок паперів та ринок землі. Тому твердження окремих політичних лідерів про те, що ми за ринкову економіку, але проти ринку землі, виглядають досить дивно.

Земля має бути включена в ринкові відносини послідовно. Передовсім,слід визначати її вартість і будувати земельні відносини тільки через вартісне зіставлення сільськогосподарської продукції; розвиток підсобної діяльності для раціонального використання природних і трудових ресурсів, земельних угідь, поліпшення їх родючості; участь працею або коштами в соціальному розвитку села, де розташоване фермерське господарство. Незважаючи на окремі песимістичні виступи, що фермер всіх не нагодує, розвиток селянських (фермерських) господарств на рівні з великими підприємствами в Україні необхідний, бо на землі має бути господар і вироблена продукція повинна відповідати більш якісним показникам, а для цього потрібно надавати всіляку підтримку фермерам.

Список використаних джерел

1. Баланси та споживання основних продуктів харчування населення України за 2012 рік : статистичний збірник / відп. за випуск О. М. Прокопенко ; Державний комітет статистики України. - К., 2013. - 56 C.

2. Басюркіна Н.Й. Забезпечення продовольчої безпеки в умовах трансформації економіки України / Н.Й. Басюркіна // Вісник соціально-економічних досліджень : зб. наук. праць. - Вип. 29. - Одеса : Вид-во ОДЕУ, 2008. - С. 89-98.

3. Варченко О. До питання поєднання державного і ринкового регулювання продовольчої безпеки / О. Варченко // Економіка України. - 2004. - № 7. - С. 53-59. 8

4. Витрати і ресурси домогосподарств України у 2012 році (за даними вибіркового обстеження умов життя домогосподарств України) : статистичний збірник. Частина перша. - К. : Державний комітет статистики України, 2013. - 377 C.

5. Герасимчук А.А., Куценко О.М., Писаренко В.М., Рабштина В.М. Соціально-економічні проблеми аграрної сфери виробництва: Конспекти лекцій. - К.:НМК ВО, 1993 р. -№ 10. - С. 79.

6. Гойчук О. І. Агропромислова стратегія США / О. І. Гойчук // Економіка АПК. - 2003. - № 4. - С. 133-137.

7. Гойчук О. І. Продовольча безпека : монографія / О. І. Гойчук. - Жиомир : Полісся, 2004. - 347 C.

8. Голіков А.П. Регіональна економіка та природокористування : навч. посіб. / А.П. Голіков. - К. : Центр навч. л-ри, 2009.

9. Гойчук О.І. Продовольча безпека: структура, рівні та критерії забезпечення / О.І. Гойчук // Загальні проблеми економіки. - 2003. - № 12. - С. 12-18.

10. Зеленська О.О. Система продовольчої безпеки: сутність та ієрархічні рівні / О.О. Зеленська // Вісник ЖДТУ.- 2012. - № 1 (59). - С.108-112

11. Земельний кодекс України. // ВВР - 2003. - № 10 - С. 79.

12. Климко Г.Н., Нестеренко В.П., Каніщенко Л.О., Чухно А.А. Основи економічної теорії: політекономічний аспект. - К.:Вища школа - Знання:. - 2007. - С. 455-462.

13. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. - К.: “Феміна”, 1996. - 64 C.

14. Кочерга С.В. Зміна власності - крок до ринкових перетворень.// Актуальні проблеми природничих і гуманітарних наук /Збірник наукових праць молодих вчених/ - Полтава: Полтава, 2007. - С. 213-216.

15. Кочетков О.В. Формування системи показників продовольчої безпеки України / О.В. Кочетков, Р.В. Марков // Економіка АПК. - 2002. - № 9. - С. 142-158.

16. Крисанов Д. Пріоритети аграрної сфери та їх реалізація в умовах економічної кризи /на рос.мові/. // ЕУ. - 2007. - № II. - С. 55-64.

17. Кузняк Б. Проблеми відродження господаря на землі. // ЕУ. - 2008. - № 6. - С. 68-74.

18. Кушнір І. В. Тенденції аграрного виробництва країн - основних виробників сільськогосподарської продукції / І. В. Кушнір // Економіка АПК. - 2003. - № 4. - С. 124-129.

19. Лайко П. Безпека харчування - запорука здоров'я / П. Лайко, М. Бабієнко, Є. Бузовський // Економіка АПК. - 2004. - № 10. - С. 37-46.

20. Лукінов І.І. Про стратегію трансформування АПК та забезпечення продовольчої безпеки України / І.І. Лукінов, П.Т. Саблук // Економіка України. - 2009. - № 9. - С. 62-81.

21. Лукінов І.І. Продовольча безпека у світовому вимірі / І.І. Лукінов // Економіка АПК. - 2001. - № 4.

22. Лупенко Ю. Формування акціонерних структур в АПК. // ЕУ - 2003. - № 11 - С. 5-59.

23. Марченко О. До питання поєднання державного і ринкового регулювання продовольчої безпеки / О. Марченко // Економіка України. - 2004. - № 7. - С. 53-58.

24. Основні економічні показники виробництва продукції сільського господарства в сільськогосподарських підприємствах за 2011 рік: статистичний бюлетень/ відп. за випуск Н. С. Власенко ; Державний комітет статистики України. - К., 2012. - 88 C.

25. Оцінка стану продовольчої безпеки України у 2007 році. [Електронний ресурс] - Режим доступу: www.me.gov.ua/file/link/120720/file/zvit_2007.doc

26. Оцінка стану продовольчої безпеки України у 2010 році. [Електронний ресурс] - Режим доступу: www.me.gov.ua/file/link/120720/file/zvit_2010.doc.

27. Пасхавер В. Продовольчі аспекти подолання бідності / В. Пасхавер // Економіка України. - 2004. - № 10. - С. 71-77.

28. Принципи здорового харчування. : посібник для поліпшення якості роботи. [Електронний ресурс] // CINDI Україна. - Київ, 2001. - С. 20. - Режим доступу:http://www.rql.kiev.ua/cardio_j/PREVENTIVE/preventive 1.htm.

29. Розвиток аграрного виробництва як передумова забезпечення продовольчої безпеки України : аналітична доповідь. - К. : Національний інститут стратегічних досліджень, 2011. - 39 C.

30. Тринько Р.І. Продовольча безпека : аналітична діагностика : монографія / Р.І. Тринько. - Львів, 2010. - 168 C.

31. Global Food Security Index. - Access mode : http://foodsecurityindex.eiu.com.

Размещено на Allbest.ru