Варіативність макроекономічних політик

Размещено на http://www.allbest.ru/

Варіативність макроекономічних політик

макроекономічний маржиналізм кейнсіанський інституціоналізм

Макроекономічні теорії як підґрунтя розробки стратегій економічного розвитку

Як вже зазначалося, однією з найважливіших складових економічної стратегії є економічна політика. Особливе значення має розробка адекватної соціально-економічним реаліям національної макроекономічної політики. Для визначення оптимальної моделі національної економічної стратегії необхідно глибоко оволодіти науковими макроекономічними теоріями і проаналізувати ефективність їх практичного втілення в різних країнах. Доцільно просліджувати еволюцію поглядів на цілі й механізм здійснення макроекономічної політики.

Однією з найперших макроекономічних теорій, пристосованих до ринкового господарства, був, як відомо, меркантилізм. Наукове обґрунтування йому надали, зокрема, Т. Мен і А. Монкретьен, а найбільш послідовне втілення в практику здійснив французький міністр Ж.Б. Кольбер. Оскільки меркантилісти багатство країни ототожнювали з накопиченими грошима у вигляді золота й срібла, їх завданням стала розробка такої державної політики, яка б сприяла утриманню грошей в країні й збільшенню їх кількості. Головним механізмом цієї політики вважався контроль над зовнішньою торгівлею. Основною метою держави меркантилісти оголошували здобуття позитивного сальдо грошового і торговельного балансу. Для цього необхідно було утримуватися від закупівлі товарів за кордоном і стимулювати експорт власних товарів. Таким чином формулювалася політика протекціонізму. Представники пізнього меркантилізму для забезпечення позитивного сальдо торговельного балансу вважали за необхідне всіляко підтримувати розвиток мануфактури в країні, щоб не залежати від імпорту відповідних товарів.

При цьому важливо, щоб сировина не експортувалася, а перероблялась удома в готові товари. До речі, цей елемент протекціонізму активно впроваджував у Росії Петро Перший, який всілякими методами насаджував у країні мануфактурну промисловість.

В розвитку мануфактури провідна роль належить урядові, який надає субсидії й інші пільги національним мануфактуристам. Монкретьен висловлював думку, що країна тільки тоді буде багатою, якщо матиме промисловість. Водночас він відстоював інтереси купців, обґрунтовуючи правомірність здобуття торговельного прибутку.

Томас Мен називав баланс зовнішньої торгівлі регулятором багатства країни. Проте він не протестував проти вивозу грошей за кордон, якщо вивезені гроші «зароблять» для країни ще більші гроші. В Росії ідеї, близькі до меркантилізму, висловлював І. Посошков. Він також вважав за необхідне розвивати мануфактури з метою обмеження імпорту іноземних товарів.

Таким чином, ранній меркантилізм ґрунтувався на теорії грошового балансу: головною метою ставилося залучити якомога більше грошей у країну й зберегти їх удома. Для цього обмежувався імпорт й заборонялося вивезення благородних металів з країни. Пізній меркантилізм ґрунтується на розвитку мануфактури. Пануючою стає теорія торговельного балансу, головною метою якої є стимулювання експорту й обмеження імпорту. Механізмом такої політики є протекціонізм, який у модифікованому вигляді зберігся як один з елементів економічної політики й у наші часи.

Важливим положенням меркантилізму є необхідність активного втручання державної влади у господарське життя країни; особливо впливовим воно має бути у зовнішньоторговельній політиці.

Незважаючи на те, що в цілому теорія меркантилізму застаріла й була піддана суворій критиці представниками класичної школи економічної теорії, деякі вчені вважають, що окремі положення меркантилізму актуальні й сьогодні, зокрема, для України.¹ Це стосується проблеми нагромадження капіталу в країні, підтримки національних товаровиробників, репатріації з-за кордону капіталів тіньового сектора економіки.

З середини ХVІІІ століття набуває поширення протилежний меркантилізму погляд на регулювання міжнародної торгівлі. Зусиллями переважно англійських і французьких вчених (А. Сміт, Д. Рікардо, Дж. Міль, Ж. Сісмонді, Ж.Б. Сей) розроблено теорію саморегулювання економіки в умовах вільної торгівлі. Система теоретичних положень цих вчених одержала назву класичної теорії саморегулювання економіки.

Основна суть класичної теорії полягає в тому, що ринок сам регулює співвідношення між попитом і пропозицією, тому втручання держави в ринкові процеси небажане. Країна в умовах вільної (тобто нерегламентованої) торгівлі буде спеціалізуватися на виробництві тих товарів та послуг, які мають тут найсприятливіші умови; в першу чергу, їх виробництво обійдеться з найменшими витратами праці. Такі товари будуть експортуватися, інші ж доцільно імпортувати. Якщо ж уряд вдається до протекціоністських заходів з метою захистити неконкурентоспроможні галузі, то країна в цілому втрачає доход через надмірну витрату ресурсів, ефективність економіки знижується.

Прибічники класичної теорії вважали, що рушійною силою виробництва є вільна конкуренція, яка забезпечує як вигоди окремих осіб, так і вигоди суспільства в цілому. Виходячи з цього, Д.Рікардо, зокрема, виступав проти державного регулювання заробітної плати. З метою повного прояву позитивного значення вільної конкуренції слід відкрити кордони для іноземних товарів, оскільки конкуренція посилиться. Таким чином, протекціонізм визначається шкідливим заходом. Взагалі, держава не повинна втручатися в економіку, яка автоматично здатна досягти повної зайнятості й оптимальних обсягів виробництва.

Крім негативного ставлення до протекціонізму, класики застережували уряд щодо інфляції як згубної для національної економіки (Джеймс Мілль).

Класична теорія, розвиваючись її послідовниками (Т. Мальтус, Джон С. Мілль, Ж.Б.Сей), охоплювала все нові сфери економічної політики. Так, Томас Мальтус у своїх працях, присвячених дослідженню народонаселення, вважав недоречною соціальну підтримку найбідніших верств населення з боку уряду, оскільки це заважатиме природноекономічній саморегуляції зростання населення. Мальтус виступав за стабілізацію фонду заробітної плати на «природному рівні» тобто за його замороження. Суттєвим моментом в теорії Мальтуса є обґрунтування необхідності стабілізації попиту як найважливішого чинника розвитку виробництва

Теорію фрітрейдерства (вільної торгівлі) розвинув з класичних позицій Джон Стюарт Мілль. Він вважав, що не слід спиратися тільки на показник позитивного або негативного сальдо в торгівлі, а треба порівнювати віддачу від експорту та імпорту для національної економіки в цілому. Щодо ролі держави в регулюванні економіки, то Мілль проявляє зважене міркування. Основним економічним важелем державної політики він вважає податки. Саме через податкову систему держава може (й повинна) здійснювати політику на користь підприємцям й усієї нації. Проте уряд не повинен втручатися в економічні процеси безпосередньо.

Жан-Батист Сей, аналізуючи процес ціноутворення, приділив належну увагу співвідношенню попиту й пропозиції на ринку товарів та послуг. Він зробив висновок, що рівновага між попитом і пропозицією встановлюється автоматично ринковим механізмом. Це положення (закон попиту та пропозиції) уже в наші часи стало предметом палких дискусій між кейнсіанцями й неолібералами.

Заперечуючи активне втручання держави в економічні процеси, представники класичної школи політекономії посилалися на закон особистої заінтересованості в економічних відносинах. Вони вважали, що індивідуалізм протидіє будь-якому втручанню держави в економічну сферу.

Проте, згодом ставлення класиків до ролі держави в регулюванні економіки починає переглядатися в економічній науці. Представники критичного напряму політичної економії, навпаки, виступають за суттєве підвищення активності уряду. Так, ще Ж. Сісмонді вважав, що уряд повинен здійснити економічну реформу таким чином, щоб поєднати працю та власність. Для цього він пропонував поділити виробництво між дрібними власниками як в сільському господарстві, так і в промисловості. Сісмонді також критикував положення про вирішальну роль особистого інтересу в економічному розвитку держави.

Соціалісти-утопісти, як відомо, вважали за необхідне перетворення приватної власності у колективну і, в кінцевому рахунку, націоналізацію власності (Сен-Сімон, Ш. Фур`є, Р. Оуен та ін.). Роль держави при цьому неодмінно зростає. Вона стає єдиним власником усіх знарядь праці, які вона розподіляє відповідно до суспільних потреб. Ці положення були підтримані марксистською школою і в своїй основі втілені в економіці соціалістичних країн.

Серйозній критиці класичної політекономії завдали представники німецької національної політекономії в ХІХ ст., зокрема, А.Мюллер і особливо Ф.Ліст. Вони категорично заперечували гедоністичний принцип вирішальної ролі особистих інтересів в економіці, а також принцип невтручання держави в економічне життя суспільства. Німецькі економісти, як і взагалі представники альтернативної школи політичної економії, вважали, що індивідуальні й суспільні інтереси в економічній сфері не збігаються, тому автоматичної їх гармонізації не відбудеться. Саме держава має узгоджувати ці інтереси. Чим міцніша держава, чим сильніша її регулююча роль, тим краще реалізуються як індивідуальні, так і суспільні інтереси в країні.

А. Мюллер вважав, що держава формує ідеологію економічного розвитку нації (тобто економічну стратегію) і створює необхідні умови для її реалізації.

Ф. Ліст також підкреслював визначальну роль держави в економічних процесах. При цьому він наголошував на тому, що економічні інтереси різних країн світу не збігаються у відкритій економіці, всупереч твердженням «класиків», тому держава в кожній конкретній ситуації має визначити національні інтереси та їх відстоювати. Ф. Ліст позитивно оцінював протекціоністську політику, яка захищає національну економіку від іноземної конкуренції. Протекціонізм, за його думкою, особливо стає корисним, коли економіка країни знаходиться у процесі становлення і програє в конкурентній боротьбі іншим державам. Ф. Ліст у такій ситуації вважає за доцільне навіть застосовувати демпінг. Держава, за Ф. Лістом, повинна впливати також на раціоналізацію структури народного господарства, а для цього доцільно створити державний сектор економіки.

Певний внесок у розвиток політичної економії (у зрізі формування стратегій розвитку, який ми розглядаємо) зробили представники німецької нової історичної школи, зокрема, В. Зомбарт і М. Вебер. Так, В. Зомбарт обґрунтував концепцію соціального плюралізму. Він намагався об'єднати планомірність господарської діяльності з ринковими засадами господарювання. Особливістю теорії Зомбарта було також визначення ролі «духу нації» в економічних процесах; це призвело його до реакційних концепцій «життєвого простору» і «геополітики».

З середини ХІХ ст. зароджується марксистська економічна теорія, яка знайшла практичне втілення в економічній політиці соціалістичних держав в ХХ столітті. Нагадаємо ті основні положення цієї теорії, які мають безпосереднє відношення до формування стратегії економічного розвитку.

Головним постулатом марксизму є ліквідація приватної власності на засоби виробництва. Власність перебуває у двох формах - державній та кооперативній. Практика соціалістичного господарювання довела, що фактично в переважній більшості держав, в тому числі в СРСР, залишилася тільки державна власність, оскільки колгоспно-кооперативний сектор був жорстко підпорядкований державній владі. Повна концентрація економіки в державному секторі супроводжується адміністративними методами її керування. Управління народним господарством здійснюється на основі планування, плани мають директивний характер, тобто обов'язкові до виконання. В СРСР та деяких інших соціалістичних країнах розроблялися п'ятирічні (іноді семирічні та десятирічні) плани розвитку господарства, які, по суті, були стратегіями економічного розвитку.

Директивно-плановий метод керування економікою вкупі з жорстким адмініструванням здатний вирішити певні економічні проблеми протягом нетривалого строку, як правило, в критичних ситуаціях. Так, в СРСР в 30-х роках минулого століття вдалося швидко збудувати індустріальну базу, створити потужний військовий потенціал підчас Другої світової війни. Але в довгостроковому плані ця система виявилася неефективною, особливо в умовах науково-технічної революції.

Сьогодні марксизм залишається науковим підґрунтям економічної політики в Китаї, КНДР та на Кубі. Проте в КНР марксистська теорія зазнала суттєвої модифікації у зв'язку з ринковими перетвореннями у цій країні, про що мова піде далі.

Наприкінці ХІХ ст. набуває поширення новий напрям в політичній економіці - маржиналізм, що спричинив певний вплив на формування макроекономічних політик. Він ознаменував становлення неокласичного напряму в економічній теорії. Особливої уваги заслуговує австрійська школа граничної корисності (К. Менгер, Ф. фон Візер, Е. Бем-Баверк). В основі вчення цієї школи є постулат про пріоритет споживання перед виробництвом. Саме попит споживача формує ринок, тому його необхідно стимулювати для розвитку економіки країни в цілому.

Неокласичні традиції розвинула Кембріджська школа, найяскравішим представником якої був А. Маршалл. Він започаткував теорію, яка поєднала елементи трудової теорії вартості з теорією граничної корисності. Маршалл встановив, що ціна продукту на ринку визначається двома факторами: ціною попиту і ціною пропозиції. Він зв'язав з ціною товару еластичність попиту на нього.

Одним з найважливіших наукових положень А. Маршалла є висновок про «людський капітал» як активізуючий фактор виробництва. Він віддавав належне рівневі освіти, кваліфікації, культури працівника, вважаючи це капіталом; кінцевий результат, за його думкою, залежить від способу застосування знань.

Ще один представник кембріджської школи, А. Пігу, розробив концепцію економіки добробуту. В його концепції центральною ідеєю є перерозподілення доходів через активну податкову політику держави; при цьому податкова система має формуватися за принципом пропорційного зростання доходу. Роль держави, за думкою А. Пігу, залежить від конкретних умов: в звичайній ситуації вона має бути опосередкованою (регулювання через податкову політику), а з посиленням монополій необхідно безпосереднє державне втручання (контроль за цінами, обсягами випуску продукції та ін.).

Представником кембріджської школи був також Р. Хоутрі, якого вважають засновником неокласичної монетаристської теорії. В центрі уваги його досліджень були гроші, а головним напрямом регулятивної діяльності держави він визначав кредитно-грошову політику, яка повинна бути гнучко пов'язана з політикою у сфері заробітної плати. Кредитування банками виробників і торговців збільшує доходи, що впливає на доходи й витрати споживачів, стимулює інвестиції й зайнятість.

Класична школа (та її неокласичний варіант) переважала як теоретичне підґрунтя розробки економічних політик урядів більшості європейських держав і США у другій половині ХІХ ст. і в першій третині ХХ ст. Проте надалі світова економічна ситуація почала суттєво змінюватися, що викликало необхідність перегляду засад економічних політик і розробки нових стратегій економічного розвитку.

За часів чистої конкуренції теоретичні висновки представників класичної школи в цілому підтверджувалися. Але в монополістичній стадії розвитку економіки, коли почала проявлятися його циклічність, аргументи на користь необмеженої лібералізації торгівлі вже не працювали так бездоганно. Світова економічна криза 1929-1933 років виявила необхідність наукового обґрунтування нової економічної політики. Це здійснив Дж. Кейнс.

Основне положення кейнсіанської теорії полягає в необхідності активного втручання держави в хід економічних процесів. Кейнс спростував пануючу до нього тезу, що у стані економічної рівноваги спостерігається повне використання всіх виробничих ресурсів і відсутність безробіття. Він довів, що економічна рівновага не виключає безробіття і що сукупний попит не завжди співпадає з сукупною пропозицією товарів.

Рушійною силою економічних процесів Кейнс вважав попит. Рівень національного доходу країни залежить від сукупного ефективного попиту, який поділяється на споживчий попит (дві третини усіх закуплених товарів та послуг) та виробничий попит ( інвестиції).

За Кейнсом, загальний обсяг зайнятості визначається трьома факторами: схильністю людей до споживання; граничною ефективністю капіталовкладень (рентабельність капіталу); нормою процента. Він сформулював «основний психологічний закон», згідно з яким люди схильні збільшувати своє споживання із зростанням доходу, але не такою самою мірою, як зростає доход. Виходячи з цього, Кейнс вважав за доцільне заохочувати всілякі види споживання, і тут уряд має проявляти активність.

Одним з найважливіших положень загальної теорії зайнятості Кейнса є положення про вирішальну роль інвестицій у визначенні загального обсягу зайнятості. Інвестиції повинні компенсувати недостатнє зростання споживчого попиту. Кейнс виходив із міркування, що підприємець розширює інвестиції доти, доки гранична ефективність капіталу (норма прибутку) знижується до норми проценту.

Важливим висновком Кейнса є твердження, що ринковий механізм сам по собі не в змозі автоматично запобігти й знешкодити кризу й безробіття. Тільки втручання держави може забезпечити безкризовий розвиток, вважав він.

Кейнс вважав безробіття похідною від недостатнього попиту. Обсяг зайнятості, на його думку, залежить не від руху заробітної плати, а від рівня національного доходу, під яким розуміється сукупний ефективний попит на споживчі й виробничі товари та послуги. Він завдає критиці положення, згідно з яким зайнятість можна розширити, зменшуючи рівень заробітної плати. Навпаки, наполягає Кейнс, найрозумнішою політикою є підтримання стійкого загального рівня грошової заробітної плати. Взагалі, вважає він, безробіття є притаманним капіталізму явищем, і економіка може бути збалансованою навіть за високого рівня безробіття й інфляції.¹ Ціни на продукцію та заробітна плата в короткостроковому періоді є нееластичними, сукупний попит є нестабільним. В такій ситуації безробіття може зростати й зберігатися тривалий час, тому, з метою соціальної стабілізації, необхідно активне макроекономічне втручання держави.

У регулюванні економічного розвитку велике значення надається встановленню норми процента. Утримання низької норми Кейнс вважав однією з головних умов високої господарської активності. Значна роль в регулюванні належить кредитним закладам, які впливають на норму процента. Дешеві кредити - стимул господарської активності. Крім того, підприємців необхідно фінансувати за рахунок державного бюджету.

Важливою функцією держави, за Кейнсом, є підтримка інвестиційної діяльності підприємців. При цьому держава не тільки мусить створювати сприятливі умови для інвестування, але й сама в кризових ситуаціях може стати інвестором, що надасть поштовху, стимулу інвестиційному процесові. Одну з можливих форм державного інвестування Кейнс вбачав у організації громадських робіт.

Серед наукових здобутків Кейнса є відкриття механізму мультиплікації витрат в умовах неповної зайнятості, стабільності цін і відсутності державного сектора. Мультиплікатор - коефіцієнт, що показує зміни в рівні доходу внаслідок одержання додаткової одиниці доходу. Тобто на скільки одиниць в закритій економіці збільшиться доход внаслідок зростання інвестицій на одиницю. В умовах відкритої економіки будь-які суттєві макроекономічні зміни в одній країні відбиваються й на інших країнах. Зростання доходів у країні з потужним внутрішнім ринком збільшує її імпорт, внаслідок чого збільшується доход країн, з яких йде цей імпорт. В свою чергу, зростання доходу торговельних партнерів стимулює їх імпорт з даної країни. Отже, через механізм мультиплікації імпульс економічного зростання поширюється на увесь світ.

Важливою складовою частиною кейнсіанської теорії є розробка фіскальної політики уряду. Метою цієї політики є стабілізація національної економіки через систему державних замовлень, оподаткування і трансфертних платежів. Фіскальна політика, яка спрямована на зростання обсягів виробництва й зайнятості населення, передбачає збільшення державних витрат і зниження оподаткування. Але внаслідок цього зростає дефіцит державного бюджету. Якщо його покривати за рахунок емісії грошей, то виникає інфляція. Помірну інфляцію Кейнс не вважав небезпечною для економіки. Якщо ж вона досягає загрозливих розмірів, необхідно знизити державні витрати й підвищити податки. Вчення Кейнса було розвинуто його послідовниками, зокрема Е. Хансеном, С. Харрісом, Р. Харродом, П. Самуельсоном, Д. Хіксом; модифікація його ідей визначила напрям, який одержав назву «неокейнсіанства».

Неокейнсіанці наголошували увагу на проблеми динамічної рівноваги, циклічних коливань в економічному розвитку. Циклічність, на їх думку, залежить від коливання динаміки інвестицій, тому регулюванню інвестиційного процесу надавалося першочергове значення. Зростаючу роль відіграє науково-технічний прогрес, необхідність безперервного технологічного переобладнання виробництва, що стимулює все нові капіталовкладення. Нові інвестиції сприяють розширенню виробництва, що збільшує обсяг сукупного доходу, а зрештою - сукупний попит. Так досягається динамічна рівновага, тобто рівновага на новому рівні розвитку економіки.

Неокейнсіанці вважали цілком можливим приборкання циклу за умов, що держава буде активно регулювати інвестиційний процес. Якщо економіка на спаді, держава має стимулювати інвестиційну діяльність; якщо спостерігається «перегрів» економіки, держава гальмує її через механізм підвищення процентної ставки та іншими заходами. В цьому ж напрямі має діяти податкова політика держави. За умов занадто швидких темпів зростання економіки податкові ставки підвищуються, на спаді - зменшуються. В кризових ситуаціях держава повинна стимулювати попит, збільшуючи бюджетні витрати, зокрема, через систему державних закупівель.

Неокейнсіанці, особливо шведської школи (Е. Ліндаль, Г. Мюрдаль, Б. Олін та ін.), наполягали на тому, що ефективною інвестиційною політикою держава може стабілізувати економіку й утримати безробіття на невисокому рівні.

Одним з напрямків неокейнсіанства є ідея індикативного планування, яка була започаткована французьким економістом Ф. Перру. Ця ідея ґрунтується на можливості ефективного сполучення дій ринкового механізму та державного планування. Індикативні плани , на відміну від директивних, мають рекомендаційний характер; незважаючи на це, держава через механізм податкової політики, процентних ставок та державних інвестицій може впливати на розвиток національної економіки у визначеному напрямі.

Кейнсіанська теорія була покладена в основу економічної політики Ф. Рузвельта в 30-х роках минулого століття, яка виявилася дуже плідною при виході з глибокої економічної кризи. Ідеї Кейнса про вирішальну роль держави в регулюванні економіки також були застосовані й успішно реалізовані в післявоєнній економіці деяких західноєвропейських країн і Японії.

Президент США Ф. Рузвельт під час економічної кризи 1929-1933 рр. розробив політику «Нового курсу», яка ґрунтувалася на засадах теорії Кейнса. В життя була запроваджена програма громадських робіт, державного фінансування будівництва господарських об'єктів. Тобто держава здійснила інвестиційний поштовх, який стимулював подальший розвиток економіки й вихід з кризи. В США було прийнято «Закон про зайнятість», який містив положення про плановий розвиток економіки.

Кейнсіанські теорії активно застосовувалися на практиці у перші післявоєнні десятиліття. Зокрема, в США ідеї Кейнса поділяли радники президентів Дж. Кеннеді, Л. Джонсона та Р. Ніксона. Особливий наголос при цьому робився на зменшенні безробіття. Кейнсіанські теорії мали поширення в Німеччині 60-х років, коли уряд Кісінжера використовував дефіцитне фінансування, помірну інфляцію, регулював ставку відсотку. Практичне застосування вчення Кейнса використовувалося в повоєнній Великій Британії, з першочерговою метою забезпечення високої зайнятості.

У 30-х роках і в перші два повоєнних десятиліття кейнсіанська теорія відповідала світовій економічній реальності і довела свою ефективність. Але з кризою Бреттон-Вудської системи, падінням купівельної спроможності долара, бурхливим зростанням цін на нафту і поширенням інфляції економісти й урядовці почали спиратися на так звану неокласичну теорію регулювання економіки. Головне в цій теорії полягає в тому, що економічний цикл має грошову природу, зумовлену нестабільністю попиту на гроші. Відтак держава повинна здійснювати активну кредитно-грошову політику, не втручаючись в інші сфери ринкової економіки. В межах неокласичної теорії виокремлюються три основних напрями: консервативний, неоліберальний та неокласичний синтез.

Представники консервативної течії (Дж. Б. Кларк, Р. Солоу, Дж. Мід та ін.) надавали великого значення ролі факторів виробництва в досягненні економічної рівноваги та позитивної динаміки суспільного виробництва. Виробнича функція розглядається як основа внутрішньогалузевих балансів економічного розвитку. Визначаються пріоритетні напрями розвитку. Особливістю цієї течії є визнання визначальної ролі науково-технічного прогресу як фактора економічного зростання.

Неоліберальний напрям ґрунтується на постулаті саморегулювання економіки та принципах економічної свободи. Держава має тільки забезпечувати умови для конкуренції на ринку. Неолібералізм поділяється на декілька шкіл.

Представник англійської школи Ф. Хайєк був прибічником максимальної, нічим не обмеженої свободи для підприємця. Він вважав, що порядок у національній економіці й у світовому господарстві формується спонтанно і є наслідком збігу обставин, притаманних даному відрізку часу; держава ж своїми діями цей порядок порушує. Функція держави, за Хайєком, полягає в охороні природного соціального порядку - свободи монополії, свободи конкуренції, свободи вибору. Інше втручання з боку держави Хайєк заперечує, в тому числі й перерозподіл доходів, тобто соціальну функцію. Він вважав, що державне регулювання соціальної сфери (страхування, освіта, охорона здоров`я, рівень цін, соціальні гарантії) утискує свободу і порушує природний соціальний порядок. Хайєк був упевненим у тім, що соціальна нерівність є закономірним явищем, а соціальні субсидії, які надає держава незаможним верствам населення, ослаблюють стимули до праці.²

Ідея обмеження функцій держави тільки створенням сприятливих умов для формування конкурентного господарства була пануючою і для представників фрейбурзької школи (В. Ойкен, В. Репке, А. Мюллер-Армак та ін.). Такі умови держава забезпечує за допомогою раціональної фіскальної політики. На відміну від Хайєка, вони визнавали за державою право перерозподілу національного доходу заради соціальної справедливості. Важливим елементом державного регулювання Мюллер-Армак вважав податкову політику, яка має стимулювати економічну діяльність індивідів. Не менш важливою складовою економічної політики держави є політика стабілізації грошової маси з метою уникнення інфляції. Взагалі, на відміну од Кейнса, неоліберали засуджували використання урядом інфляції для вирішення проблем зайнятості та стимулювання виробництва. Економічні концепції фрейбурзької школи втілив у практику німецький міністр господарства, а згодом канцлер Л. Ерхард, про що мова йтиме докладніше у відповідному розділі.

Французька школа неолібералізму (Ж.-Л. Рюер, М. Алле) також відстоювала ідею ринкової саморегуляції, а важливим елементом її механізму визначала монополії. Функції держави, за думкою Алле, мають зосередитися на контролюванні грошово-кредитної сфери, антициклічному регулюванні й розвитку соціальної сфери. Він також визнає допустимість індикативного планування економіки («дирижизм»).

Найвідомішою і найважливішою школою неолібералізму є американська, вчення якої одержало назву монетаризму. Прибічники монетарної теорії кон'юнктури вважають, що грошово-кредитні фактори є вирішальними в розвитку економічного циклу і його регулюванні. У найбільш поглибленому вигляді монетаристська теорія міститься в працях М. Фрідмена.

Головна ідея Фрідмена полягає в тому, що найкраще економіка розвивається в умовах найменшого втручання держави. Уряд може здійснювати регулювання за допомогою лише грошово-кредитної політики.

? Основні положення монетаризму збігаються до таких тверджень: не попит (як у Кейнса), а пропозиція є рушієм розвитку економіки;

? держава може лише тільки тоді впливати на економіку, якщо центральний банк буде здатний впливати на діяльність підприємницьких і комерційних структур, комерційних банків шляхом встановлення дисконтної ставки відсотка;

? необхідно здійснювати політику стимулювання приватного підприємництва;

? політика регулювання грошової маси є головним інструментом управління економікою.

Фрідмен, як і інші неоліберали, висхідною позицією своєї концепції вважав визнання необхідності економічної свободи, завдяки якій реалізується суспільна рівновага. Економічна свобода реалізується невтручанням держави в економіку. Вплив держави в економічний розвиток країни обмежується грошовою політикою. Фрідмен упевнений, що циклічність економічного розвитку має грошову природу; надмірна емісія грошей призводить до інфляції й до дестабілізації економіки. З іншого боку, недостатня кількість грошей в обігу гальмує виробництво. Отже, уряд має визначити оптимальну кількість грошової маси на кожний період розвитку економіки.

Засуджуючи інфляцію, Фрідмен стверджує, що вона не забезпечує зростання зайнятості, як гадають кейнсіанці. Він вважає, що зайнятість, як і виробництво, має циклічний характер. Найкращим регулятором зайнятості є ринок. Більше того, резерв робочої сили забезпечує рівновагу економіки, а безробіття на рівні 4-5% цілком виправдане. Держава не повинна втручатися у встановлення рівня заробітної плати; також слід заборонити це профспілкам. Ринок сам відрегулює заробітну плату на оптимальному рівні.

Важливим моментом в концепції Фрідмена є збалансованість державного бюджету. Видатки не повинні перевищувати надходження. Щодо оподаткування, то Фрідмен засуджував прогресивну систему оподаткування, зауважуючи, що держава перекладає тягар на найрентабельніші підприємства, а це дестабілізує економіку.

Зовнішньоекономічна політика держави, за Фрідменом, повинна ґрунтуватися на принципах відкритості економіки .

Монетаристська концепція виходить з провідного значення регулювання грошових потоків. Водночас Фрідмен виступає проти втручання держави у встановлення валютних курсів; він вважає, що ринок сам встановлює валютну рівновагу. Виходячи з цього, Фрідмен наполягає на запровадженні плаваючих (а не фіксованих) режимів валют.

Таким чином, основна ідея Фрідмена полягає в тому, що ринкове господарство саморегулюється; що ж до держави, то її функції мають бути обмежені макроекономічним регулюванням, а саме - контролем за грошовим обігом, стабільною фіскальною політикою й підтримкою бюджетної рівноваги. Свою ідею у вигляді рекомендацій М. Фрідмен висловив так: «Фінансові органи повинні слідкувати за тими параметрами, які вони можуть контролювати, а не за тими, які їм непідвласні».¹ Інша його рекомендація урядам - «уникати різких рухів» при здійсненні монетарної політики. Суспільство має пристосуватися до деякого усталеного темпу зростання певного грошового агрегату. Точна величина темпу, так само як і тип агрегату, не настільки важлива як звичка до сталого й наперед визначеного темпу.

Монетаристська теорія була застосована в економічній політиці президента США Р.Рейгана у 80-х роках минулого століття, а згодом і прем'єр-міністром Великої Британії М. Тетчер. У цілому вона мала тут позитивні наслідки, оскільки економічне положення стабілізувалося. Проте зросло соціальне розшарування суспільства, згортання соціальних програм другій половині ХХ ст. набуває поширення теорія неокласичного синтезу. Висхідні положення цієї теорії ґрунтуються на неокласиці, проте в деяких ситуаціях допускається використання окремих елементів кейнсіанства. Видатними представниками неокласичного синтезу є Дж. Хікс, Ф. Модільяні й особливо П. Самуельсон. Ідея цього напряму полягає в тому, що не слід дотримуватися раз і назавжди однієї економічної політики, яка б ґрунтувалася б на одного разу обраній теорії. В залежності від конкретної економічної ситуації, в якій знаходиться в даний час країна, можна орієнтуватися або на монетаризм, або на кейнсіанство. Так, Самуельсон, віддаючи перевагу ринковим силам регулювання економіки, допускає втручання держави в окремих випадках. Монополізація економіки, недосконала конкуренція, безробіття, інфляція, циклічність - усе це ринок автоматично не врегулює, тому саме держава повинна активізувати тут свої зусилля. Державне регулювання має здійснюватися на макроекономічному рівні; механізм регулювання складається з податкової політики, державного субсидування та ін.

На відміну від монетаристів, які рушійною силою економічного зростання вважали пропозицію, Самуельсон віддає належне також і попиту. Ще однією відміною є визнання необхідності соціального регулювання; досягнення високих темпів розвитку економіки не повинно здійснюватися за рахунок малозабезпечених соціальних верств населення країни.

У зовнішньоекономічній політиці прихильники неокласичного синтезу велику увагу приділяють коливанням валютного курсу, який залежить від ситуації на міжнародному ринку капіталів. Вони вважають, що держава має мало важелів для ефективного впливу на валютний курс, оскільки валютна рівновага у кінцевому підсумку встановлюється силами світового ринку. З огляду на ринкове саморегулювання економіки, вважається недоцільним здійснення політики протекціонізму.

Одним з напрямків економічної науки, що має вплив на формування макроекономічних політик, є інституціоналізм. Його прихильники вважають, що поряд із суто економічними явищами у регулюванні економіки слід враховувати також соціальні, політичні, етичні, правові проблеми. Інституціоналісти почали конструювати психологічну теорію економічного розвитку.¹ Вони рушієм економічного розвитку визнають психологію колективу, суспільства, інстинкти, навички і схильності людей. Характерно, що інституціоналісти вважають здатність ринкового механізму регулювати економічні процеси обмеженою, недостатньою. Так, Дж. Р. Коммонс, якого вважають автором концепції «регульованого капіталізму», надавав великого значення державі і профспілкам у врегулюванні соціальних конфліктів.

Значного поширення одержав такий напрям інституціоналізму як теорії «індустріального суспільства», найвідомішими представниками якого є У. Ростоу, Ж. Еллюль, Р. Арон, П. Дракер, Дж. Гелбрейт. Основою економіки визнаються великі корпорації, міць яких ґрунтується на науково-технічному прогресі. Звідси випливає необхідність стимулювати великі капіталовкладення як у виробництво, так і в наукові дослідження й дослідно-конструкторські розробки. Дж. Гелбрейт вважає доцільним збільшувати витрати на освіту й підвищення кваліфікації. В цьому важливу роль повинна відіграти держава, яка забезпечить значні витрати на активізацію науково-технічного прогресу та впровадження його здобутків у виробництво. Гелбрейт уводить в науковий оборот поняття «техноструктури», визначаючи її як союз знань і кваліфікації.

Важливим положенням теорії Гелбрейта є необхідність планування. Аргументується це тим, що ринковий механізм вже нездатний регулювати економіку в умовах складної техніки й великих капіталів. Корпоративна діяльність підлягає плануванню. Система планування прогнозує діяльність підприємств, корпорацій і державне регулювання. Взагалі, функції держави, за Гелбрейтом, мають бути значно посилені в економічній сфері; при цьому планування повинно стати однією з провідних функцій. Уряд регулює державний попит, перерозподіляє національний доход через систему податків.

Останнім часом набуває поширення концепція сталого розвитку. Вона пов'язана з ім'ям американського економіста Г. Дейлі, який у 90-х роках минулого століття використав визначення «суспільство сталого розвитку (sustainable state society)». Але ще в 1987 р. на сесії ООН комісією «Наше спільне майбутнє» було вживано словосполучення «сталий розвиток». Це поняття визначено як таке, що задовольняє потреби сучасного покоління: не ставить під загрозу можливість для майбутніх поколінь задовольняти свої потреби.² Уваги комісії була зосереджена на тому, що прискорене зростання економіки в країнах світу веде до виснаження природних ресурсів і забруднення довкілля. Отже, теорія сталого розвитку багато в чому повторює застереження Римського клубу, сформовані ще в 60-х роках. В 1992 р. в Ріо-де-Жанейро відбулася конференція ООН з проблем довкілля, концепція сталого розвитку була підтримана учасниками.

Існує декілька визначень поняття сталого розвитку. Найбільш повним і точним вважається таке: сталий розвиток - це теорія, що передбачає регулювання умов життя на основі чотирьох принципів:

? задоволення основних потреб усіх людей, що живуть нині;

? рівні стандарти цього задоволення для усього населення планети;

? обережне, зберігаюче використання природних ресурсів;

? збереження можливостей для майбутніх поколінь реалізовувати основні потреби.

За визначенням Г. Дейлі, «сталий розвиток - це розвиток без зростання масштабу економіки понад якийсь розмір, що перебуває в межах підтримуючої спроможності довкілля».² Стабільна економіка означає якісний розвиток, а не кількісне зростання. Отже, як роблять висновок вчені, сталий розвиток - це розвиток без зростання, тобто без виходу ресурсопотоку за межі можливостей довкілля. Його метою є достатнє, а не максимальне багатство на душу населення. Розвиток повинен ґрунтуватися не на кількісному нарощуванні переробленої сировини, випуску маси товарів, а на удосконаленні технологій і гармонізації соціальних потреб. Перехід на принципи сталого розвитку має відбуватися в рамках раціонального поєднання ринкової системи і державного регулювання економічних відносин, удосконаленої координації дій усіх інститутів держави.³

Докладніше про реальне втілення економічних теорій в розробку стратегій розвитку буде йти мова у наступних розділах. Тут тільки зауважимо, щов різних конкретних соціально-економічних ситуаціях необхідно використовувати елементи тієї макроекономічної теорії, яка найбільше відповідає даній ситуації.

Центральним питанням кожної з проаналізованих макроекономічних теорій є питання про роль держави в регулюванні економіки, ступінь її участі в економічних процесах. Знову ж таки відзначимо, що цей ступінь

залежить від конкретної ситуації і обраної стратегії. Але є загальні тенденції в розвитку сучасної світової економіки, що визначають місце держави в регулюванні економіки незалежно від рівня її розвитку. Глобалізація підсилює універсалізацію економічних політик різних країн. Проте є й деякі особливості в ролі держави по групах країн - в розвинутих країнах вона дещо інша, ніж в країнах, що розвиваються, або в перехідних економіках.

Державне й ринкове регулювання економіки

Роль держави в регулюванні національної економіки звичайно підсилюється, коли країна знаходиться в екстремальних економічних ситуаціях: підчас війни, глибокої економічної кризи або соціальних потрясінь. В таких умовах уряди навіть країн з розвинутою ринковою економікою вдаються до жорстоких адміністративних заходів керування народним господарством.

Посилення регулюючої ролі держави виявилося в європейських державах вже в роки першої світової війни. Особливо рішучими були дії німецького та російського урядів.

В Німеччині на початку 1915р. була запроваджена монополія хлібної торгівлі, створена державна хлібна палата, що розподіляла хліб. Були утворені центри для регулювання промислової діяльності. Промисловці під принудом гуртувалися у військово-акціонерні товариства, які діяли під керівництвом Військового управління. Цей орган мав п'ять основних відділів: сировини, праці, зовнішньої торгівлі, продовольства, боєпостачання.¹ Держава втручалася в справи акціонерних компаній, регулюючи ціни й навіть асортимент продукції. Більша частина прибутку мала віддаватися державній скарбниці.

В Росії підчас війни також посилилося втручання держави в економічні процеси. З метою централізації розподілу сировини й палива створювалися Особливі наради з регулювання сировини, палива й продовольства. Центральним регулюючим органом була Особлива нарада з оборони. Запроваджені такі жорсткі заходи, як продрозкладка («продрозверстка»), фіксовані ціни, нормування споживання продовольства. Державне регулювання охоплювало практично всі сфери народного господарства - банківську систему, фінанси, внутрішню і зовнішню торгівлю. В державному секторі було чимало промислових підприємств і залізниць.

Друга світова війна ще більше підсилила втручання урядів воюючих держав в економічні процеси. Якщо не враховувати СРСР, де після революції вся економіка була під владою держави, то найбільшої глибини втручання держави відчула економіка фашистської Німеччини. Вже у процесі підготовки до війни (1933-1939 рр.) було здійснено централізацію керування економікою. Керівним органом стала Генеральна рада господарства, до якої увійшли найбагатші промисловики й банкіри. Було запроваджено жорстке регулювання розподілом ресурсів, встановлювалися межі обсягу виробництва. Більша частина продукції фермерів постачалася державі принудно й за низькими цінами. Була уведена система позаекономічного принудження, запроваджена загальна трудова повинність.

У мирні часи активізація регулюючої ролі держави відбувається під час економічних криз. Особливо показовою в цьому відношенні була світова криза 1929-1933 років, а також кризове становище європейських держав та Японії по закінченню другої світової війни, що зруйнувала економіку багатьох країн.

Найцікавішим прикладом політики виходу з економічної кризи є «Новий курс» президента США Ф. Рузвельта. Велика депресія, що вразила США, мала небачено для такої багатої країни руйнівний характер.

Національний доход США скоротився більш ніж удвічі, безробіття сягнуло 17 млн. чоловік, різко знизився життєвий рівень населення, впали прибутки підприємців. У таких умовах Ф. Рузвельт розробив політику, що спиралася на ідеї інституціоналізма та кейнсіанства.

Стрижневим положенням «Нового курсу» було планування американської економіки. Реформи розпочалися в 1933 році з банківської сфери. «Здорові» банки отримали допомогу держави, а «слабі» були закриті. Була здійснена девальвація долара на рівні 35 доларів за унцію золота. В тому ж році була створена Адміністрація з відбудування промисловості, яка стала головним плановим органом. Регулюванню підлягали ціни на промислову продукцію, ринки її збуту.

Найвідомішим наслідком політики «Нового курсу» було скорочення безробіття методом запровадження програми суспільних робіт, які фінансувалися з бюджету держави. Будувалися автодороги, залізниці, мости, іригаційні споруди і т. ін. В 1933 р. було утворено Федеральну адміністрацію суспільних робіт.

Для підтримки фермерства була створена Адміністрація регулювання сільського господарства. З метою підняття цін на сільськогосподарську продукцію фермерам запропоновано скоротити посівні площі; за це фермери отримували від держави компенсацію. Крім того, уряд закуповував частину продукції для підтримки збуту.

Ф. Рузвельт наполегливо втілював планову систему в економіку країни.

В 1933 р. було утворене Національне планове управління, яке в 1939 р. перейменоване в Національне управління планування ресурсів. Програма цього органу передбачала посилення регулюючої ролі держави. Водночас вона була спрямована й на підтримку приватного сектора.

В європейських країнах вихід з кризи 1929-1933 років також стимулювався підвищенням регулюючої ролі держави. Так, уряд Великої Британії відійшов від традиційної політики фрітрейдерства й почав здійснювати протекціонізм. Уряд Франції запровадив політику підсилення планового регулювання економіки; ця політика одержала назву «дирижизм».

В 1936 р. до влади прийшов уряд Народного фронту, який здійснив ряд заходів соціального порядку: підвищив пенсії, заробітну плату деяким категоріям робітників; для робітників організовувалися громадські роботи. Запроваджена була прогресивна система оподаткування. Було здійснено націоналізацію усіх залізниць та підприємств військового комплексу. Негативним наслідком цієї політики було утворення значного дефіциту державного бюджету.

По закінченню другої світової війни постало завдання відновити зруйновану економіку в якомога коротші строки. Західноєвропейські держави, а також Японія вирішували його з позицій кейнсіанської теорії, тобто шляхом активного втручання держави в економічні процеси (виняток становила ФРН за часів Л. Ерхарда, про що мова буде йти в іншому розділі).

В Японії економічні реформи здійснювалися під керівництвом американського радника Д. Доджа. Було утворено спеціальний фонд для кредитування японських компаній. Зберігався державний контроль у виробничій сфері, що було задіяно ще у роки війни. Запроваджено індикативне планування. Поступово було досягнуто оптимального балансу між державним і ринковим регулюванням економіки.

Відбудова економіки Франції супроводжувалася націоналізацією важливих галузей економіки - електроенергетики, вугільної промисловості, частково автомобільної й авіаційної промисловості; націоналізовано також повітряний та морський транспорт. Націоналізовано було 20% виробничих потужностей країни.¹ У французькій економіці широко використовувалося індикативне планування. Очолював цей процес Генеральний комісаріат планування, якому були підпорядковані галузеві комісії з модернізації. Генеральний комісаріат складав проект плану макроекономічного розвитку, який являв , по суті, національну стратегію розвитку.

Політика державного регулювання, яка мала назву дирижизму, відзначалася у Франції прямими адміністративними методами втручання держави в економіку. Здійснювався контроль за цінами, емісією цінних паперів.

Націоналізація певних галузей економіки була запроваджена у перші післявоєнні роки і у Великій Британії. Було націоналізовано вугільну, газову, металургійну промисловість, а також електроенергетику, транспорт, Англійський банк. Лейбористський уряд запровадив елементи планування економіки: було утворено два планових органа: Рада національних інвестицій та Комітет емісії капіталів. Річні й багаторічні плани складало Планове економічне управління.

Таким чином, державне втручання в регулювання економіки підсилюється підчас кризових ситуацій в країні; коли ж економіка стабілізується й знаходиться на піднесенні, пріоритет в регулюванні переходить до ринкових важелів.

Незважаючи на схильність до монетаризму в провідних розвинутих країнах і активну пропаганду МВФ ідеї дерегулювання економіки спостерігається тенденція до зростання ролі держави в економічній сфері.

Регулююча роль держави спирається на державний сектор в економіці й важелі макроекономічного регулювання. Державна власність у різних країнах у різні часи становить неоднакову частку. Так, в США державний сектор ніколи, навіть за часів Ф. Рузвельта, не становив істотної частки в економіці в цілому, хоча в абсолютному обсязі вона не така вже й мала. В країнах Західної Європи (особливо в Італії) та Японії ця частка вища; вона збільшується звичайно тоді, коли держава запроваджує активні заходи щодо виходу з кризової ситуації. Але навіть тоді, коли держава у своїй власності не має суттєво великої кількості підприємств, вона може контролювати значні національні ресурси. Так, сьогодні в розвинутих країнах держава володіє 33% національного багатства, через бюджети розподіляється близько 50% національного продукту, частка держави в інвестиціях перебільшує 20%.

Головний наголос в державному регулюванні економіки розвинутих країн сьогодні робиться на застосуванні макроекономічних методів, тоді як роль централізованих адміністративних методів зменшується. Метою державного регулювання стає забезпечення умов для стабільного, безперервного процесу відтворення національного господарства як єдиної інтегрованої системи.

Основними напрямками державного регулювання розвинутих країн є підсилення контролю над фінансами й поглиблення перерозподілу національного доходу. Завдяки акумуляції значних коштів в своїх руках держава посилює свій вплив на економічні процеси. Крім того, економічна роль уряду зростає з розширенням державного підприємництва.

У розвитку регулюючих функцій держави з'являються нові тенденції. Сьогодні в багатьох країнах держава бере на себе основний тягар по охороні довкілля, оскільки на це потребуються дуже великі кошти; крім того, екологічна політика повинна здійснюватися системно, що під силу тільки державі. В центрі уваги урядів знаходяться технологічний і соціальний розвиток. Держава приділяє велике значення формуванню сучасних ринкових систем, сприяє узгодженню ринкових і неринкових механізмів, вважає за необхідне забезпечити раціональні пропорції й зв'язки між централізованим державним і ринковим регулюванням.

Особливе значення серед функцій сучасної держави набуває інноваційна політика. Держава витрачає великі кошти на підтримку розробки і втілення у виробництво новітніших технологій, наукових досягнень, що мають практичне значення. Частка витрат на НДДКР постійно зростає в державному бюджеті. Загальні витрати на науку у відношенні до ВВП становили в 2008 р. в США 2,77%, Німеччині - 2,64%, Японії - 3,42%, Франції - 2,02%. В США величина витрат на НДДКР дорівнювала 344 млрд. дол.² Щоправда, частка державних інвестицій у загальному обсязі капіталовкладень у науково-дослідні й дослідно-конструкторські розробки поступово знижується (у США - 25%, Німеччині - 10%, Японії - 1%). Уряд зосереджує зусилля на створенні сприятливих умов для поширення науково-технічного прогресу в економіці.

Державні органи розробляють комплексні цільові програми розвитку технології і виробництва. Ці програми передбачають податкові пільги, передачу технологій, ліцензійне стимулювання, стимулювання наукової діяльності, розвиток венчурного бізнесу. Одним з ефективних шляхів стимулювання НТП є утворення університетсько-промислових дослідницьких центрів, що фінансуються державою. Формуються спеціальні органи в державному апараті для регулювання процесу НДДКР. Так, в США діє Управління з питань оцінки технології, в Німеччині - Комісія з оцінки технології, у Франції - Парламентське управління з питань селекції в галузі науки й техніки. Європарламент створив Управління з питань пріоритетів і вибору в галузі науки й техніки. Ці та інші структури розробляють науково-технічні стратегії, що ґрунтуються на ретельному аналізі й прогнозуванні тенденцій науково-технічного прогресу. Ці стратегії визначають пріоритети державної інноваційної політики.