Варіативність макроекономічних політик

Макроекономічна політика уряду передбачає утворення відповідного механізму регулювання. В основі економічних стратегій полягає довгострокове державне регулювання у формі стратегічного економічного програмування. Як зазначають дослідники, майже в усіх країнах світу зростає роль системи стратегічного структурного програмування й індикативного планування. Основними методами регулювання є, насамперед, кредитні й бюджетні. Фінансово-кредитна система набуває все більшого значення в загальній системі державного регулювання економіки розвинутих країн. Державний бюджет і національний банк є суттєвими важелями макроекономічного регулювання.

У механізмі державного економічного регулювання значна роль належить фіскальній політиці. Зокрема, важливим завданням є встановлення оптимальних ставок оподаткування населення й корпорацій. В різних конкретних ситуаціях рівень ставок неоднаковий; проте тенденцією є поступове зниження податкових ставок. У розвинутих країнах прибуткова частина бюджету формується не за рахунок високого рівня ставок, а за рахунок маси доходу й податку на прибуток. Таким чином, розрахунок базується на тому, що через зниження рівня податків стимулюється підприємницька діяльність, зростає доход населення, а це формує додаткову масу податків при невисокому рівні ставок.

На сучасному етапі розвитку економіки і під впливом монетаристських ідей уряди розвинутих країн велике значення приділяють здійсненню антиінфляційної політики. Постає завдання утримувати інфляцію на низькому рівні, забезпечити стабільність національної валюти й зберегти оптимальні пропорції між попитом і пропозицією. Проте тривала дефляції також небажана, оскільки вона стримує підприємницьку діяльність, погіршує умови для національного експорту й стимулює імпорт у країну. Одним з методів приборкання інфляції в деяких розвинутих країнах є заморожування цін, заробітної плати й доходів корпорацій. Проте ці методи застосовуються лише у кризових ситуаціях, коли інфляція набуває загрозливого характеру.

Однією зі складових макроекономічної політики є державна промислова політика. Вона повинна органічно узгоджуватися з іншими елементами загальної економічної політики. В залежності від обрання економічної моделі розвитку державна промислова політика може бути або ліберальною (з мінімумом втручання), або дирижистською (активне втручання), або поєднувати елементи того та іншого підходів.

Промислова політика держави поділяється на два типи - загальносистемний і селективний.

Загальносистемна політика спрямована на макроекономічне регулювання з метою створення сприятливих умов для економіки в цілому й промисловості зокрема. Ця політика містить заходи щодо законодавчої бази підприємництва, трудового законодавства, податкового, грошового, кредитного, митного режимів.

Селективна політика спрямована на підтримку окремих галузей і навіть конкретних народногосподарських об'єктів, окремих регіонів, певних видів діяльності (підготовка кадрів, забезпечення інформацією, створення науково-дослідницьких закладів тощо). Ця політика має переважно макроекономічний характер.

Селективна політика може бути ефективною лише тоді, коли здійснено необхідні макроекономічні заходи щодо стабілізації економіки. Так, в умовах інфляції підтримка конкретних об'єктів і тим більше галузей дуже утруднюється, а то й зовсім неможлива. Тому селективна політика застосовується на етапі виходу економіки з кризового стану.

Визначення промислової політики повинно відповідати деяким основним критеріям, які подані нижче:

1. Наявність і надійні перспективи платоспроможного попиту на окремі види продукції й послуг (як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках). Тільки той об'єкт заслуговує державної підтримки, продукція якого може зацікавити споживача.

2. Наявність конкурентних переваг того чи іншого виду виробництва. Держава допоможе завоювати нові ринки.

3. Достатня рентабельність об'єкта, що обраний для державної підтримки.

4. Якомога більший мультиплікативний вплив розвитку об'єкта, що обирається.

5. Відсутність або наявність інфляційних наслідків державної підтримки підприємств.

У здійсненні промислової політики використовуються певні методи. Серед них слід назвати, в першу чергу, такі:

1. Інформаційні методи - полягають у забезпеченні об'єкта підтримки необхідною інформацією про економічну ситуацію в країні, про світові ринки певних товарів, валютну політику держави. До цієї групи методів входять також маркетингові дослідження, надання консалтингових послуг.

2. Методи макроекономічного регулювання.

3. Ресурсні методи. Вони включають систему державних закупівель і замовлень, адресні субсидії, кредити, а також підготовку й перепідготовку кадрів, витрати на імміграцію трудових ресурсів, витрати соціального характеру.

4. Інституційні методи полягають у створенні відповідних структур щодо регулювання промислового розвитку, створення необхідної правової бази. Вони ж передбачають втілення в практику певних норм і нормативів (наприклад, квоти, тарифи, ліцензії, стандарти, санітарні норми, екологічні нормативи тощо). Інституційні методи включають також політику ціноутворення й регулювання цін, упорядкування відносин власності. Держава сприяє утворенню різних концернів, холдингів, фінансово-промислових груп, спеціальних економічних зон та інших структур.

Промислова політика може бути стимулюючою або дестимулюючою в залежності від конкретної галузі, об'єкту, а також характеру економічної ситуації в країні.

Стимулювання промислового розвитку в країні може здійснюватися за допомогою зовнішньоекономічної політики. Насамперед, це використання механізму зовнішньої торгівлі й заходи щодо залучення іноземних інвестицій.

Для захисту національної промисловості від іноземної конкуренції уряд запроваджує протекціоністські тарифи і обмежувальні квоти на імпорт. Водночас приймаються заходи щодо стимулювання експорту продукції промисловості: встановлюються субсидії, податкові пільги, а іноді використовується й демпінг. Проте здійснення протекціоністської політики з метою захисту національного виробництва в сучасних умовах наштовхується на опір з боку світового співтовариства й особливо Світової організація торгівлі (СОТ).

Тенденцією з другої половини ХХ століття є лібералізація світової торгівлі. Це призвело до суттєвого зниження тарифних ставок і скорочення нетарифних обмежень. Якщо наприкінці 40-х років минулого століття середні тарифні ставки становили 40%, то сьогодні - пересічно 3%. Значну роль в цьому процесі відіграє ГАТТ/СОТ, яка встановлює досить жорсткі «правила гри» в міжнародній торгівлі. Головною метою СОТ є лібералізація міжнародної торгівлі, усунення дискримінаційних перешкод на шляху товарів та послуг, вільний доступ до національних ринків і джерел сировини. Серед принципів СОТ, що впливають на розробку національної зовнішньоторговельної політики, є: принцип найбільшого сприяння (країна мусить надати своєму партнерові по СОТ такі ж самі привілеї, які вона надає будь-якій іншій країні); принцип національного режиму (іноземні торговельні партнери повинні мати на ринку країни такі ж самі умови, як і національні продавці); принцип сприяння справедливій конкуренції та деякі інші. Докладніше про роль СОТ, її вплив на розробку міжнародних стратегій економічного розвитку буде розглянуто в 5-й темі.

Все ж таки повного відкриття національних ринків для іноземних товарів та послуг сьогодні не відбувається навіть у високорозвинутих країнах. Тільки 20% товарів на міжнародних ринках повністю звільнено від імпортних обмежень. До того ж, регіональні економічні об'єднання (наприклад, ЄС) відгороджені митними бар'єрами від третіх країн, і це дозволяється з боку СОТ.

У той же час є деякі принципові установки, якими уряди країн повинні керуватися. Так, якщо країна все ж таки мусить увести імпортні тарифи для захисту своєї промисловості, то це мають бути саме митні тарифи, а не торговельно-політичні заходи (квоти, дискримінаційні стандарти тощо). Експортні субсидії й демпінг засуджуються.

Тривала боротьба країн, що розвиваються, за встановлення «нового економічного порядку» має наслідком надання цій групі країн певних привілеїв у міжнародній торгівлі. Одним із принципів СОТ щодо бідних країн є «принцип невзаємності»: якщо багата країна надає бідному члену організації якісь пільги, то вона не повинна очікувати від нього відповідних еквівалентних дій.

Країни з перехідною економікою також стоять перед непростою проблемою узгодження відкритості національних ринків і захисту економіки від іноземної конкуренції. Це одна з найважчих проблем у розробці національних економічних стратегій.

Однією з найголовніших цілей державного регулювання є підтримка динамічної рівноваги економіки. Економічна рівновага означає усталену взаємну збалансованість основних економічних структур, таких як пропозиція й попит, виробництво й споживання, розподіл, обмін та інші.

Економічна рівновага не є чимось статичним, вона знаходиться в постійній динаміці, переходячи з одного рівня на інший.

Представники неокласичних теорій вважають, що економічна рівновага - це здатність економіки до саморегулювання. Основним регулятором об'являвся механізм досконалої конкуренції. Проте за останнє століття на світовому ринку відбулися такі зміни, що чистої конкуренції практично вже немає. Вільна конкуренція змінилася на монополію, утворилися олігополістичні угрупування. Вже з кінця ХІХ століття виникає система державного монополізму. З другої половини ХХ століття відчутну роль в регулюванні міжнародної економіки відіграють ТНК. У таких умовах здатність економіки до саморегулювання істотно знижується, і держава повинна взяти на себе функції «контролера» й «наладчика».

Відбуваються зміни також і в структурі змісту економічної рівноваги.

Якщо ранішевважалося, що основою її механізму є рівновага між платоспроможним попитом населення й пропозицією, то сьогодні ускладнюється структура попиту. Не потреби середньостатистичного жителя, а колективні й виробничі потреби все більше формують суспільний попит. На структуру попиту зростає вплив таких явищ, як інтелектуалізація, екологізація; все більшого значення набуває інформатика. Це покладає ще більшу відповідальність на державні структури регулювання економіки. Держава не повинна бути антагоністом ринку. Оптимальним вирішенням проблеми підтримки динамічної рівноваги економіки є раціональне об'єднання конкурентних ринкових переваг і державного регулюючого механізму в єдину інтегровану народногосподарську систему.

Мікроекономічні стратегії розвитку

Міжнародна мікроекономіка - це розділ теорії міжнародної економіки, що вивчає закономірності міжнародного руху конкретних товарів і факторів їх виробництва, а також їх ринкові характеристики (попит, пропозицію, ціну та ін.). Головними елементами мікроекономіки є товари, послуги, капітал, робоча сила, технології. Складовою частиною мікроекономіки є мікроекономічна політика, яка передбачає регулювання руху мікроекономічних елементів, а також їх організаційних форм. Як вже відзначалося в попередніх темах, регулювання сучасної міжнародної економіки здійснюється різними суб'єктами економічної діяльності. Крім державних органів, до найактивніших з них належать міжнародні організації й корпорації (акціонерні товариства). З кінця ХХ століття в економіці розвинутих країн корпорації виявили найбільший динамізм. В США їх частка в загальному обсязі реалізації продукції становить 90%, а в цілому по групі розвинутих країн на корпоративну форму власності припадає 80-90% реалізації продукції.

Уряди розвинутих країн здійснюють політику підтримки корпорацій, зокрема, шляхом надання великих податкових пільг. Метою підтримки є «соціалізація корпоративної власності». Зростає питома вага корпорацій, в яких власність повністю належить трудовим колективам. Так, в США на початку 90-х років такі корпорації вже охоплювали 10% всього зайнятого населення. В розвинутих країнах кожний третій дорослий громадянин є акціонером.

Для постіндустріальної стадії економічного розвитку характерною рисою є зміна наголосу в структурі власності. Основною ланкою структури суспільного виробництва стає інформатика, а сама інформація перетворюється на домінуючий об'єкт власності. Інформація є специфічним товаром; на відміну від звичайного товару вона є об'єктом багаторазового перепродажу і при цьому не відокремлюється від свого власника. Інформація є глобальним товаром.

Великого значення в мікроекономічній політиці надається підтримці державою малого і середнього підприємництва. В США на малих підприємствах працює 54% усього працездатного населення, в Італії - 73%, у Японії - 78%. Продукція малих підприємств складає відповідно ВВП у США 50-52%, в Італії - 57-60%, Японії - 52-53%.¹ В Україні на малих підприємствах в 2007 р. було зайнято 39% працюючих.

Однією з найважливіших проблем економічного регулювання є вибір стратегії впливу на циклічність розвитку економіки. Циклічність притаманна динамічній економіці. Економічний розвиток являє собою циклічний рух від одного рівня рівноваги до більш високого рівня через руйнування попереднього. Циклічні трансформаційні складаються з циклів різної тривалості: малі цикли (3-4 роки); середні (7-11років), великі (тривалі економічні хвилі - 40-60 років). Найбільший вплив на економіку справляють середні цикли, які найчастіше виявляються світовими.

Незважаючи на об'єктивний характер циклічного розвитку економіки, уряди намагаються пом'якшити наслідки їх негативних фаз. В розвинутих країнах запроваджена система антициклічного регулювання й стратегічного антициклічного планування на рівні промислових корпорацій. Проте, світова криза 2008-2009 років виявила недостатню ефективність існуючих схем і методів антициклічного регулювання.

Тривалі економічні цикли обумовлені тільки внутрішніми факторами економічного розвитку. В їх основі лежить структурне оновлення технологічного способу виробництва. Проте тільки технологічними змінами розвиток циклу не обмежується; трансформації відбуваються також і в організаційно-економічній структурі суспільства.

До сьогодення у світі відбулося чотири тривалих цикли економічного розвитку. Перший цикл розпочався з промислової революції й завершився кризою 1878 р.; він відбувався в епоху домонополістичного підприємництва. Другий цикл тривав до кризи 1929 р. в умовах монополістичного підприємництва. Третя хвиля (до кризи 1974-75 рр.) відповідала державно-монополістичній системі регулювання економіки.

Четвертий цикл розпочався з другої половини 70-х років і характеризується транснаціоналізацією світової економіки. В технологічній основі цього циклу знаходиться електроніка, комп'ютеризація, автоматизація, інформація, біотехнологія. За прогнозами економістів ця хвиля буде тривати до кінця першої чверті ХХІ століття й означає завершення індустріальної стадії розвитку світового суспільства. Постіндустріальна трансформація стане глобальною.

Література

1. Білорус О.Г., Лук'яненко Д.Г. та ін. Глобалізація і безпека розвитку. - К.: КНЕУ - 2001.

2. Гаевская О.Б. Управление международным сотрудничеством. Монография. - К.: МАУП - 1999 - 168 с.

3. Глобалізація і економіка України. - К.: «Логос» - 1999.

4. Глобальна торгова система: розвиток інститутів, правил, інструментів СОТ. Монографія./ За ред. Циганкової Т.М. - К.: КНЕУ - 2003 - 660 с.

5. Глобальні трансформації і стратегії розвитку./ За ред. Білоруса О.Г. - К.: ВІПОЛ - 1998.

6. Домінік Мартен, Жан-Люк Мецжер, Філіп П'Єр. Соціологія глобалізації. - К.: КМ Академія. - 2005.

7. Губський Б.В. Інвестиційні процеси в глобальному середовищі. - К.: Україна - 1997

8. Економіка зарубіжних стран. Навчальний посібник./ За ред. Козака Ю.Г., Ковалевського В.В., В.М. Осипова - К.: «ЦУЛ» - 2007. - 543 с.

9. Історія економічних вчень. Підручник./ За ред. Корнійчук Л.Я.,

Татаренко Н.О. - К.: КНЕУ - 1999 - 564 с.

10. Кочетов Э.Г. Геоэкономика (освоение мирового экономического пространства). Учебник. - М.: БЕК - 1998 - 480 с.

11. Ломакин В.К. Мировая экономика. Учебник. - М.: «Юнити» - 1999 - 727 с.

12. Лортикян Э.Л. История экономических реформ. Учебное пособие. - Харьков.: «Консум» - 1999 - 289 с.

13. Лук'яненко Д.Г., Поручник А.М., Циганкова Т.М. Міжнародна економіка. Навчальний посібник. - К.: КНЕУ - 1999 - 73 с.

14. Лук'яненко Д.Г. Економічна інтеграція і глобальні проблеми сучасності. Навчальний посібник. - К.: КНЕУ - 2005 - 203 с.

15. Львов Д.С. Экономика развития. - М.: «Экзамен» - 2002

16. Мартин Г.-П., Шуман Х. Западня глобализации. Атака на процветание и демократию. Пер. с нем. - М.: «Альпина» - 2001 - 335 с.

17. Міжнародні стратегії економічного розвитку. Підручник / За ред. Ю.В. Макогона. -К.: «Освіта України». - 2009.

18. Міжнародна економіка. Підручник./ За ред. Козака Ю.Г., Д.Г. Лук'яненка, Ю.В. Макогона . - К.: «ЦУЛ» - 2009.

19. Міжнародні організації. Кредитно-модульний курс. Навчальний посібник/ За ред. Козака Ю.Г., Ковалевського В.В., Логвінової Н.С. -К.: «ЦУЛ» - 2011.

20. Мировая экономика. Экономика зарубежных стран./ Под ред. Колесова В.П. и Осьмовой М.Н. - М.: «Флинта» - 2000. - 480 с.

21. Мировая экономика./ Под ред. Николаевой И.П. - М.: «ЮНИТИ» - 2000. - 575 с.

22. Новицький В.Є. Міжнародна економічна діяльність України. Підручник. - К.: КНЕУ - 2003. - 948 с.

23. Пахомов Ю.Н., Крымский С.Б., Павленко Ю.В. Пути и перепутья современной цивилизации. - К. - 1998.

24. Пахомов Ю.Н., Лук'яненко Д.Г., Губський Б.В. Національні економіки в глобальному конкурентному середовищі. - К.: Україна - 1997.

25. Пахомов Ю.Н., Филипенко А.С., Лукьяненко Д.Г., Макогон Ю.В., Громенкова С.В. Международные стратегии экономического развития. Киев - Донецк - 2001. - 239 с.

26. План дій Україна-Європейський Союз. Європейська політика сусідства. 27. Посельський В. Європейський Союз: Інституційні основи європейської інтеграції. - К.: «Смолоскип» - 2002. - 168 с.

28. Світова економіка. Навчальний посібник. / За ред. Ю.Г. Козака, В.В. Ковалевського, Н.С. Логвінової. - К.: «ЦУЛ». - 2010.

29. Соколенко С.И. Глобальные рынки XXI столетия: перспективы Украины. - К.: «Логос». - 1998.

30. Соколенко С.І. Глобалізація і економіка України. - К.: «Логос» - 1999. - 539 с.

31. Стратегія економічного й соціального розвитку України (2004-2015 роки). Шляхом європейської інтеграції.

32. Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу. 33. Трансформація моделі економіки України (ідеологія, протиріччя, перспективи). Інститут економічного прогнозування./ За ред. Гейця В.М. - К.: «Логос». - 1999.

Размещено на Allbest.ru