Конкурентні переваги України на світових ринках енергоресурсів (на матеріалах Державного науково-дослідного інституту інформатизації та моделювання економіки, м. Київ)

¦ Оптимістичний - побудований на припущенні про економічний підйом і зростання ціни на імпортний газ у 2010-2030 рр. близько 2% на рік.

Обсяги видобутку будуть визначатися собівартістю видобутку, максимальним потенціалом видобутку кожного виду газу і вартістю заміщення імпорту в кожному зі сценаріїв.

Газ глибоководного шельфу (глибина більше 350 м) розглядається в одній категорії з нетрадиційним газом у зв'язку з малою вивченістю ресурсів глибоководного шельфу Чорного моря й відсутністю в Україні технологій із його видобутку. Основні характерні особливості глибоководних родовищ - висока вартість розвідки, значні капіталовкладення у видобуток та інфраструктуру й висока невизначеність відносно успішності проектів.

За різними оцінками, запаси глибоководного шельфу України можуть становити від 4 до 13 трлн. куб. м газу. Глибина Чорного моря доходить до 2000 м. Світовий досвід роботи в аналогічних умовах показує, що собівартість видобутку на глибоководному шельфі перебуває в діапазоні від 600 до 1000 грн. за 1 тис. куб. м. Розвідка глибоководного шельфу традиційно забирає значний час, особливо на глибинах, порівнюваних із чорноморськими. У разі успішної розвідки видобуток може початися вже в 2022 р. Оцінка потенціалу видобутку зроблена на основі аналізу міжнародної практики освоєння нових глибоководних районів: прогнозований обсяг на 2030 р. оцінюється в 7-9 млрд. куб. м. на рік. Інвестиції у проведення всіх робіт для підготовки й початку промислового видобутку в зазначених обсягах можуть скласти 80-90 млрд. грн.[70]

Газ щільних порід може стати найбільш перспективним для України видом нетрадиційного газу. Газ щільних порід (далі ГЩП) - газ, який міститься у породах зі зниженою пористістю й проникністю, тому видобуток цього газу відбувається з використанням гідравлічного розриву пласта. Методики геологічної розвідки ГЩП і традиційного газу схожі, що може сприяти проведенню стадії розвідки ГЩП швидше, ніж для інших видів нетрадиційного газу.

За попередніми оцінками, в Україні ресурси ГЩП складають від 2 до 8 трлн. куб. м. Глибина залягання приблизно половини цих ресурсів становить 4-4,5 км. Ряд міжнародних компаній планують найближчим часом провести більш ретельну оцінку окремих родовищ ГЩП.

Порівняння з районами, які мають схожі характеристики, показує, що прогнозована собівартість видобутку газу щільних порід в Україні може становити 1500-2200 грн. за 1 тис. куб. м. Економічна привабливість і відносна простота розвідки ГЩП дають підстави припускати, що промисловий видобуток може початися вже в 2017 р., а потенціал видобутку в 2030 р. може скласти 7-9 млрд. куб. м. Для реалізації всього потенціалу видобутку ГЩП знадобляться інвестиції у розмірі 55-65 млрд. грн. до 2030 р.[70]

Сланцевий газ складається переважно з метану і міститься у сланцевих породах. Відмінні риси сланцевих родовищ - невисока концентрація газу й низька проникність газоносних порід, що визначає технологію його видобутку: буріння горизонтальних свердловин із подальшим гідравлічним розривом пласта. Навіть при використанні такої технології середній дебіт і строк роботи свердловини сланцевого газу найчастіше нижчі, ніж аналогічні показники для свердловини традиційного газу. У зв'язку із цим промисловий видобуток сланцевого газу потребує постійного буріння нових свердловин і освоєння великих площ.

Найбільш значні ресурси сланцевого газу в Україні знаходяться у Західному і Східному районах і, за попередніми оцінками, становлять 5-8 трлн. куб. м, при цьому ймовірність видобутку становить тільки 1-1,5 трлн. куб. м. Вже в 2012 р. намічене проведення більш ретельної розвідки ресурсів.

Порівняння з районами, які мають зіставні характеристики, показує, що прогнозна собівартість видобутку сланцевого газу в Україні, ймовірно, буде в діапазоні від 2100 до 2800 грн. за 1 тис. куб. м. Такий високий рівень собівартості означає, що сланцевий газ буде вигідно добувати тільки у разі реалізації базового або оптимістичного сценаріїв. Передбачається, що промисловий видобуток сланцевого газу в Україні почнеться не раніше 2022 р., зважаючи на наявність низки бар'єрів (наприклад, відсутності достатньої кількості бурових установок, необхідності відведення значних площ землі в густонаселених районах, потребі у зниженні екологічних ризиків). Потенціал видобутку до 2030 р. може скласти 6-11 млрд. куб. м. Для реалізації повного потенціалу видобутку сланцевого газу необхідні інвестиції в розмірі 35-45 млрд. грн. до 2030 р.

Метан міститься у суміші газів, яка супроводжує вугільні пласти. На відміну від традиційних родовищ, де газ перебуває у вільному стані, метан міститься в порах і тріщинах вугільної породи, а також у сорбованому вигляді. Тому для видобутку метану вугільних пластів (МВШ) також використовується гідравлічний розрив пласта. Після гідравлічного розриву настає період зневоднювання родовища (2-3 роки), і тільки на третій-четвертий рік розроблення родовище виходить на максимальний обсяг видобутку.

Існує чотири способи видобутку МВШ: з вугільних родовищ, з діючих вугільних шахт за допомогою дегазації, з вентиляційного повітря діючих вугільних шахт і з закритих вугільних шахт. Найбільш поширені у світі перші два способи. В Україні вже реалізований ряд проектів із видобутку МВШ за допомогою дегазації. МВШ, видобутий на діючих шахтах, використовується для генерації електроенергії й тепла для власних потреб цих шахт і заміщає собою вугілля. Самостійний видобуток МВШ із вугільних родовищ має найбільший потенціал за обсягами газу, який видобувається.

Потенційні ресурси МВШ оцінюються в діапазоні від 12 до 25 трлн. куб. м, 90% яких перебувають у Східному і Західному районах. Але технічна можливість витягу значної частки цих запасів залишається під сумнівом, тому що вугільні пласти в Україні залягають на значній глибині (від 500 до 5000 м) і мають невелику товщину (до 2 м).

З урахуванням світового досвіду й особливостей ресурсів МВШ в Україні собівартість самостійного видобутку з вугільних родовищ може скласти від 2300 до 3300 грн. за 1 тис. куб. м. При такій високій собівартості видобуток МВШ стає економічно привабливим тільки з 2025 р. за реалізації базового сценарію і з 2020 р. - за реалізації оптимістичного сценарію. Потенціал видобутку у 2030 р. може скласти 1-3 млрд. куб. м. Щоб досягти такого обсягу видобутку, потрібно інвестувати 12-15 млрд. грн. у розвідку, створення інфраструктури та видобуток МВШ.[30]

У травні 2016 року підприємствами та організаціями усіх видів економічної діяльності України, які звітували перед органами державної статистики, використано 41,7 тис. тонн бензину моторного, що на 40,1% менше, ніж у травні 2013 року. Використання дизельного палива в Україні за три роки також скоротилося. Так, у травні 2016 року в Україні було спожито 266,4 тис. тонн палива дизельного, що на 32,1% менше, ніж у травні 2013 року.

Існує декілька сценаріїв динаміки попиту на нафтопродукти, у кожному з яких модель поводження держави і споживачів визначається двома групами чинників: зовнішні та внутрішні.

Залежно від того, за яким сценарієм буде розвиватися економіка, сукупний попит на основні світлі нафтопродукти (бензин, дизельне паливо, гас) в Україні до 2030 р. складе від 13,1 млн. т (песимістичний сценарій) до 20,8 млн. т (оптимістичний сценарій). Відповідно до базового сценарію, попит на світлі нафтопродукти в 2030 р. складе 17,4 млн. т, що передбачає середній темп зростання приблизно 2,7% на рік.

У базовому сценарії передбачається плавний і поступовий розвиток попиту з підтримкою використання біопалива. Очікується природне збільшення частки дизельного транспорту, заміщення традиційних нафтопродуктів скрапленим і стисненим газом для машин з великим щорічним пробігом, використання сумішей бензину з біоетанолом і поява автомобілів із гібридним приводом (з метан-дизельними двигунами, а також із двигунами, які споживають суміші з високим вмістом біопалива). Обсяг попиту на бензин до 2030 р. збільшиться до 6,3 млн. т, на дизельне паливо - до 10,1 млн. т, а на гас - до 1,0 млн. т. У сегменті альтернативного палива попит на пропан-бутан зросте до 2,2 млн. т, на метан - до 1,3 млн. т. Попит на біоетанол складе 1,1 млн. т, на біодизель - 0,8 млн. т.[7]

У песимістичному сценарії добробут України зростатиме низькими темпами. З одного боку, це буде стимулом до підвищення паливної економічності транспорту, а з іншого боку - перешкодою для інтенсивної експлуатації транспортного парку. Зважаючи на це, очікується більш активне використання економічних видів палива - пропан-бутану (у сегменті приватного і державного транспорту) і метану (у сегменті громадського транспорту). Обсяг попиту на бензин до 2030 р. практично не зміниться і залишиться на рівні 4,7 млн. т, у той час, як попит на дизельне паливо збільшиться до 7,6 млн. т, а на гас - до 0,8 млн. т. У сегменті альтернативного палива попит на пропан-бутан зросте до 2,5 млн. т, на метан - до 0,8 млн. т. [7]

В оптимістичному сценарії розвитку очікується динамічне зростання добробуту, який супроводжуватиметься більш активним відновленням парку і швидким збільшенням частки транспортних засобів із дизельним двигуном. Високі ціни на нафту сприятимуть активному впровадженню як біоетанолу, так і біодизеля, збільшенню кількості автомобілів із двигунами, які споживають суміші з високим вмістом біопалива, а також переведення частини громадського парку на використання метану. Обсяг попиту на бензин до 2030 р. збільшиться до 7,3 млн. т, на дизельне паливо - до 12 млн. т, а на гас - до 1,5 млн. т. У сегменті альтернативного палива попит на пропан-бутан зросте до 1,7 млн. т, на метан - до 1,6 млн. т. Попит на біоетанол складе 1,3 млн. т, на біодизель - 2,1 млн. т. [7]

Основними групами споживачів нафтопродуктів є: легкові автомобілі, вантажні автомобілі й автобуси (у тому числі, використовувані у промисловості), спеціальна сільськогосподарська техніка, залізничний, водний і авіаційний транспорт.

Динаміка споживання нафтопродуктів у кожній із цих категорій залежить від поданих нижче показників:

¦ Кількість кінцевих споживачів нафтопродуктів (чисельність транспортного парку, обсяг вантажоперевезень, обсяг виробленої сільськогосподарської продукції тощо);

¦ Інтенсивність використання паливних ресурсів (середньорічний пробіг, питомий видаток палива на 100 км);

¦ Структура споживання нафтопродуктів (частка різних видів палива в загальному обсязі споживання за групами споживачів).

Динаміка попиту на традиційні світлі нафтопродукти (бензин, дизель, гас) та інші моторні палива (пропан-бутан, метан, біопаливо) в Україні відповідатиме показникам країн, які перебувають на етапі інтенсивного розвитку.

Загальне споживання різних видів моторного палива в сегменті легкового автотранспорту зросте від розрахункової бази з 4,5 млн. т в 2010 р. до 12 млн. т у 2030 р. Ключовими чинниками динаміки будуть:

¦ Розмір парку машин. Наразі в Україні на 1000 чоловік припадає близько 150 легкових машин. У міру зростання особистого добробуту населення, Україна до 2030 р. наблизиться до сучасних показників розвинених країн Східної Європи (Польщі й Угорщини). Окрім іншого, кількість легкових машин на 1000 чоловік досягне приблизно 380;

¦ Зміна структури витрати палива: очікується зростання частки автомобілів із дизельним двигуном до 15% сукупного парку, на пропан-бутані - до 10%.

Загальне споживання моторного палива вантажним автотранспортом зросте від розрахункової бази приблизно із 4,4 млн. т у 2010 р. до 10 млн. т у 2030 р. Ключовими чинниками динаміки будуть:

¦ Зростання вантажообігу, який супроводжує зростання валового продукту в торгівлі й обсягу промислового виробництва;

¦ Зміна структури парку у бік збільшення числа легких вантажівок у зв'язку зі зростаючою часткою сектору послуг у ВВП;

¦ Зміна структури витрати палива. До 2030 р. важкі вантажівки на бензиновому двигуні повністю вийдуть із експлуатації, а частка легких вантажівок, які споживають бензин, складатиме не більше 15%. Приблизно 10% легких вантажних машин будуть обладнані балонами з метаном; очікується поява незначної кількості (близько 2% парку) важких вантажівок на метан-дизельному двигуні.

Сумарне споживання моторного палива автобусним транспортом до 2030 р. практично не зміниться й залишиться на наявному рівні близько 0,5 млн. т. Ключовими чинниками динаміки будуть:

¦ Очікуване скорочення автобусного парку на 20% внаслідок таких причин: кількість автобусів на 1000 чоловік знижуватиметься до показників розвинених східноєвропейських країн (3,7 в Україні при 2-2,5 у Чехії й Польщі); експлуатація наявного парку автобусів стане інтенсивнішою; маршрутні таксі малої місткості будуть заміщатися великими автобусами. При цьому скорочення автобусного парку стримуватимуть такі чинники: зростання попиту на послуги громадського транспорту, викликане загальним старінням населення, а також розвиток сектору туризму;

¦ Зміна структури витрати палива: очікується повне вибуття з експлуатації багатомісних автобусів з бензиновими двигунами і скорочення до 15% частки мікроавтобусів, які споживають бензин, у той час як частка громадського транспорту, яка використовує як паливо метан, зросте до 2030 р. до 20%.

Для подальшого зменшення споживання нафтопродуктів транспортом необхідно стимулювати перехід громадського транспорту в містах на електричну тягу та переведення його на альтернативні види палива, переводячи в першу чергу комунальний парк на моторне паливо із домішками біопалив.

При цьому загальними тенденціями в розвитку попиту на моторні палива до 2030 р. з боку легкового, вантажного і автобусного транспорту будуть:

¦ Скорочення середньої витрати палива транспортними засобами на 15-25% разом із відновленням парку;

¦ Підвищення інтенсивності використання транспортних засобів і збільшення середньорічного пробігу на 20-25% разом із розвитком дорожньої інфраструктури.

Споживання дизельного палива залізничним транспортом залишиться на рівні приблизно 0,4 млн. т на рік. Електрифікація шляхів і підвищення частки перевезень на електротязі до 94% стануть чинниками, які знижують рівень використання дизельного палива, однак зростання обсягів залізничних вантажоперевезень (приблизно у 1,7 рази до 2030 р.) стримуватиме його падіння.

Сільське господарство - значний споживач дизельного палива. У 2010 р. на безпосереднє споживання сектору, у тому числі на потреби спеціальної техніки (трактори, комбайни тощо), припало трохи більше 1 млн. т дизельного палива. Сільське господарство протягом розглянутого періоду буде активно розвиватися (очікується збільшення валового продукту в сільському господарстві у 3 рази до 2030 р.); обсяги споживання дизельного палива в секторі також зростатимуть і в 2030 р. складуть приблизно 2,6 млн. т.

Споживання дизельного палива внутрішнім водним транспортом у цей час незначне (0,06 млн. т у 2010 р.), але в міру збільшення обсягу водних вантажоперевезень воно зростатиме і до 2030 р. досягне 0,17 млн. т.

Споживання гасу збільшиться з 0,35 млн. т у 2010 р. до 1,05 млн. т у 2030 р. у міру зростання обсягу авіаперевезень: до 2030 р. цей показник зросте у 3,5 рази, при зростанні ВВП у 2,7 рази за порівнянний період. При цьому обновиться практично весь парк літаків в Україні, тому що зараз середній вік літаків, використовуваних більшістю авіаперевізників України, становить більше 10 років. Підвищення паливної ефективності літаків складе приблизно 15%.

Найважливішими напрямками подальшого розвитку НТС України повинні бути:

· Збільшення довгострокової вигоди для економіки України за рахунок пошуку й реалізації механізмів збільшення обсягів транспортування нафти;

· Забезпечення надійності постачання нафти внутрішнім і зовнішнім споживачам з мінімальними витратами за рахунок:

§ Підтримки функціонування системи нафтопроводів шляхом виконання робіт з діагностики та ремонту для забезпечення надійної і безпечної експлуатації;

§ Проведення модернізації НТС, в т.ч. і з впровадженням послідовного транспортування різних сортів нафти;

§ Впровадження енергозберігаючих технологій для зниження експлуатаційних витрат.

· Підвищення енергетичної безпеки України за рахунок пошуку можливостей диверсифікації поставок нафти для внутрішнього споживання. Водночас рішення про поставки повинні прийматися підприємствами на підставі економічної доцільності.

Орієнтовна вартість заходів з утримання, модернізації та розвитку НТС України до 2030 р. може скласти до 5-7 млрд. грн.

3.2 Напрями подолання енергетичної залежності України як стимул для модернізації та розвитку енергетичного ринку

Події в Україні 2013-2015 рр. докорінним чином змінили різні аспекти функціонування національної економічної системи та зовнішньої економічної політики України. Ці докорінні зміни, що були викликані російською агресією в Криму та на сході України, стали визначальним фактором у становленні економічних відносин з Росією, зокрема, в енергетичній сфері. Враховуючи велику залежність України від РФ стосовно енергетики, у нових умовах можна з впевненістю говорити про те, що різні аспекти енергетичних відносин стали інструментом зовнішньоекономічного та політичного тиску на Україну, а тому одним з найбільш актуальних напрямів реформування національної та зовнішньоекономічної політики нашої держави став пошук шляхів до становлення енергетичної незалежності України.

Досі не існує єдиного визначення поняття енергетичної безпеки, тим більше що досить часто «енергетична безпека» («energysecurity») та «безпека постачань» («securityofsupply») використовуються як синоніми. Аналітики Світового банку визначають енергетичну безпеку як можливість країни виробляти енергію та розумно її використовувати, що сприятиме економічному зростанню країни, а відтак зниженню рівня бідності серед населення; поліпшенню якості життя громадян шляхом розширеного доступу до сучасних енергетичних послуг. Проте для кожної країни точне визначення поняття енергетичної безпеки залежатиме від рівня економічного розвитку,наявності енергетичних ресурсів і попиту на енергоресурси. Загальноприйнятою формулою енергетичної безпеки є така базова конфігурація:

енергозаощадження та енергоефективність + наявність власних енергетичних ресурсів (природний газ, вугілля, нафта, ВДЕ) + диверсифікація імпорту енергоресурсів + формування стратегічних резервів + інтеграція до енергетичного простору (у випадку України -- синхронізаціяз енергетичними мережами ЄС ENTSO-G та ENTSO-E)

Питання енергетичної безпеки досить гостро постало у 2014 р., що було спричинено анексією Криму, а також військовим втручанням РФ на територію нашої держави. Через анексію півострова було втрачено газові родовища, що знаходяться на шельфі Чорного моря, активи компанії ДТЕК «Крименерго» (25 % належало державі), генеруючі підприємства, ДП «Феодосійське підприємство із забезпечення нафтопродуктами», а також було «заморожено» всі проекти у сфері видобутку вуглеводнів. Військові дії за участю РФ на сході нашої країни спричинили руйнування нафтогазової інфраструктури. Ще до подій 2014 р. Україна була енергетично залежною від сусідньої держави, здійснюючи закупівлі природного газу, ядерного палива, нафтопродуктів, а згодом і вугілля. Історія свідчить про те, що наша країна свого часу зробила фатальну помилку, зберігши тісну виробничу і енергетичну співпрацю з Росією. Ми змушені були упродовж багатьох років закуповувати російський газ у обсязі не менше ніж 50 млрд м3. Причина -- неефективна національна економіка, що з самого початку будувалася на доступі до дешевих енергоресурсів Радянського Союзу і корупції чиновників. А спробу України перейти на альтернативні закупівлі палива з Туркменістану не було реалізовано через те, що керівництво Росії не погоджувалося надати право транспортувати туркменський газ своєю територією. Зазначені події змусили нас вжити заходів з підвищення рівня енергетичної безпеки та розпочати реалізацію необхідних реформ в енергетичній галузі. Так, попри складні для вітчизняної енергетики 2014 -- 2015 рр. країні вдалося досягти чималих успіхів та продовжити цю тенденцію у 2016 р. Україна започаткувала процес лібералізації на газовому ринку, прийнявши законодавчі акти, спрямовані на імплементацію європейських норм і стандартів: закони України «Про ринок природного газу», «Про внесення змін до Митного кодексу України щодо створення передумов для нової моделі ринку природного газу», «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення прозорості видобувних галузей в Україні» тощо.

Аналіз структури прогнозованого паливно-енергетичного балансу України на період до 2030 р. свідчить, що потреба України в газі залишиться досить значною (близько 50 млрд.куб.м на рік). Як доводить вищенаведений аналіз, дисбаланс між внутрішнім споживанням і можливостями власного видобутку робить економіку України залежною від імпорту - при песимістичному сценарії розвитку рівень внутрішнього видобутку газу в 2020 і 2030 роках (24 і 30 млрд.куб.м відповідно) необхідний обсяг імпорту газу для задоволення потреб держави складе 28 і 17 млрд.куб.м. або 54% і 36% його сукупного споживання.[7]

З позиції забезпечення належного рівня енергетичної безпеки держави, збереження високої залежності від одного зовнішнього джерела поставок пов'язане високими ризиками з таких причин:

¦ Неможливість оперативного усунення негативних наслідків скорочення або переривання поставок внаслідок виникнення форс-мажорних обставин технічного або іншого характеру;

¦ Недостатня конкуренція між постачальниками для забезпечення можливості вибору товару за найбільш прийнятною ціною і оптимальною якістю.

У майбутньому, крім роботи із традиційними джерелами імпорту, існує ряд можливостей диверсифікувати джерела імпорту газу до України. Серед решти на увагу заслуговують такі проекти:

¦ Імпорт скрапленого природного газу (СПГ) із країн, які традиційно експортують СПГ до Європи (наприклад, Єгипту, Алжиру або Катару);

¦ Імпорт газу з Азербайджану через газопровід «Білий потік» або у скрапленому вигляді через СПГ термінали;

¦ Поставки газу з Європи шляхом використання наявної інфраструктури в реверсному напрямку (Німеччина-Чехія-Словаччина або Туреччина-Болгарія- Румунія).

Імпорт СПГ із традиційних світових джерел. Цей проект може бути реалізований за досягнення домовленості проходу танкерів із СПГ через протоки Босфор і Дарданели. Проект потребуватиме інвестицій у будівництво регазифікаційного терміналу і сполученої з ним інфраструктури; сумарний обсяг інвестицій може скласти 0,7-1 млрд. дол. США.

Імпорт газу з Азербайджану. Імпорт СПГ з Азербайджану потребуватиме будівництва терміналу з регазифікації на території України і терміналу зі скраплення газу на території Грузії або Туреччини, а також розширення потужностей споруджуваного газопроводу з Азербайджану до Грузії або Туреччини. Сумарний обсяг інвестицій у такий проект може скласти 5-8 млрд. дол. США.

Альтернативний варіант імпорту каспійського газу - будівництво газопроводу «Білий потік». Інвестиції у цей проект прямо залежать від потужності газопроводу: при потужності в 15 млрд. куб. м вартість будівництва «Білого потоку» і розширення наземної інфраструктури в Україні та Грузії або Туреччині складе близько 7-10 млрд. дол. США. [57]

Реалізацію одного із зазначених проектів доцільно проводити спільно з іншими потенційними імпортерами каспійського газу в Східній Європі (Болгарія, Угорщина, Румунія, Польща, Словаччина) і його потенційними експортерами з Центральної Азії, в першу чергу з Туркменістаном

Поставки газу через наявні газотранспортні системи у реверсному напрямку не потребують істотних інвестицій. Окрім того, такий варіант диверсифікації дає можливість проведення короткострокових одноразових закупівель у періоди зниження цін на європейському спот-ринку газу. Значні потужності газосховищ в Україні в цьому разі можуть використовуватися для сезонного арбітражу цін для зниження загальної вартості імпортного газу.[10]

Привабливість вищезазначених проектів визначається декількома чинниками:

¦ Можливістю досягнення домовленості щодо реалізації обсягів потенційним постачальником на довгостроковій основі за взаємовигідними цінами;

¦ Тенденціями зі зміни світових цін на газ;

¦ Цінами й умовами поставок в Україну традиційними постачальниками.

Реалізація найбільш привабливих варіантів диверсифікації джерел імпорту газу може допомогти Україні не тільки забезпечити альтернативні поставки газу на 10-15 млрд куб. м, але і сприяти залученню нових транзитних потоків газу для активнішого використання наявного комплексу потужностей газотранспортної інфраструктури. При цьому, забезпечення успішної реалізації завдань реверсу і зберігання природного газу в українських підземних газосховищах європейськими компаніями відкриває для України перспективну можливість входження в систему спотової (біржової) торгівлі природним газом в Європі.

Комплексна реалізація заходів, спрямованих на диверсифікацію імпорту, спрямована на скорочення максимальної частки поставок імпортного газу з одного джерела до 2020 року до 35% загального споживання газу України; а до 2030 року - до 35% від загального імпорту газу в країну. У той же час, організація роботи ліквідного торгового майданчика газом (хаба) на території України дозволить газовим постачальникам, спираючись на можливості українських підземних газосховищ, почати торговельні операції в рамках українського та європейських газових ринків.

Поряд з диверсифікацією імпорту природного газу важливе місце у забезпеченні власних потреб у ресурсі посідає власний видобуток. Його обсяг у 2015 р. становив 19,9 млрд м3, що на 3 % менше порівняно з 2014 р. Серед причин -- підвищення рентних ставок. Однак вже наприкінці грудня 2015 р., усвідомивши прорахунки, парламент ініціював зміни до законодавства щодо зниження рентних ставок до рівня, які діяли у першому півріччі 2014 р. Тим більше, що за офіційними даними за перші шість місяців 2016 р. видобуток природного газу становив трохи більше 10 млрд м3, а це на 1,2 % більше за відповідний період 2015 р. Можна очікувати, що видобуток природного газу у 2016 р. матиме позитивну динаміку і скорочення не відбудеться. Одночасно підвищити рівень видобутку можна у спосіб нарощування обсягів пошуково-розвідувального буріння (передусім глибокого буріння у Дніпровсько-Донецькій западині), збільшення експлуатаційного буріння на родовищах, що розробляються, застосування методів інтенсифікації видобутку на наявних родовищах, будівництва дотискних компресорних станцій на родовищах з наявними залишковими ресурсами тощо.

Порівняно з ринком природного газу Україна досі залишається залежною від поставок ядерного палива з Росії. Вітчизняні АЕС, які генерують більшу половину електроенергії в країні, створювалися як частина атомної енергетики Радянського Союзу. Після розпаду СРСР підприємства атомної галузі залишилися на території Росії, що змусило нашу державу користуватися послугами компанії «Росатом». Та наприкінці 2014 р. Україною було підписано контракт з американською компанією Westinghouse Electric Company на постачання ядерного палива, що похитнуло монопольне становище «Росатом». У 2015 р. було здійснено постачання однієї партії ядерного палива виробництва компанії Westinghouse на енергоблок № 3 Южно-Української АЕС. У поточному 2016 р. за інформацією НАЕК «Енергоатом» Україна має намір закупити близько 40 % палива Westinghouse. Поряд з АЕС на ринку електричної, а також теплової енергії важливу роль відіграють ТЕС і ТЕЦ, життєдіяльність яких залежить від безперебійного постачання вугілля антрацитових марок. Натомість ситуація у секторі вугільної промисловості досі залишається критичною. Починаючи з липня 2014 р. Внаслідок захоплення територій Донецького вугільного басейну, де в Україні знаходяться найбільші поклади антрацитового вугілля, швидкими темпами відбулося скорочення власного видобутку. Зокрема, у 2013 р. Видобуток становив 83 697,5 тис. т, у 2014 -- 64 934,2, у 2015 -- 39 746,1, а за шість місяців 2016 р. -- 18 975,1 тис. т, що на 9,2 % (1931,6 тис. т) менше плану. Така тенденція невпинно позначається на роботі вітчизняних ТЕС, що зумовлює необхідність закупівлі вугілля на зовнішніх ринках -- Австралії, ПАР, Казахстану, Росії, окупованих територій Донбасу. Наприкінці липня Кабінет Міністрів України затвердив план заходів з підготовки до опалювального сезону 2016 -- 2017 рр., згідно з яким до 1 листопада 2016 р. планується накопичити на складах ТЕС і ТЕЦ 2,8 млн т вугілля (1,4 млн т вугілля антрацитної групи і 1,4 млн т вугілля газової групи). За інформацією ДП «Укренерго» 22 серпня 2016 р. на складах перебувало лише 333 тис. т антрациту і 560 тис. т газового вугілля. Для того, аби не повторилася ситуація 2015 р., коли неодноразово «заморожувалися» поставки антрациту на вітчизняні ТЕС з Росії, що ставило під загрозу безперебійне електропостачання країни, а також загрожувало стабільності функціонування всієї об'єднаної енергетичної системи України, потрібно вже сьогодні сконцентрувати зусилля на питанні закупівлі вугілля з інших країн. Можливим шляхом поряд з імпортом вугілля є поставки вугілля газової групи на недозавантажені потужності ТЕС, спроектовані для роботи на цьому виді палива.

Рівень енергетичної незалежності України може бути збільшено за рахунок зваженої енергетичної політики держави, як зовнішньої, так і внутрішньої.

Головними напрямами цієї політики є сприяння збільшенню долі власних енергоресурсів в балансі палива та енергії, підвищенню ефективності енерговиробництва та енерговикористання, диверсифікації джерел та шляхів постачання енергоресурсів, використанню вигідних транзитних можливостей щодо постачання нафти і газу в інші країни, а також удосконалення державного управління і регулювання діяльності у сфері енергетики.

Найбільш важливими шляхами збільшення долі власних енергоресурсів в енергетичному балансі є:

§ освоєння нових родовищ та нарощування видобутку нафти і газу за рахунок: підвищення ефективності геологорозвідувальних робіт; застосування новітніх технологій та обладнання для видобутку вуглеводнів (у тому числі для важковидобувних копалин і родовищ Чорноморсько-Азовського шельфу); посилення державного контролю та нагляду за використанням надр;

§ удосконалення та оптимізація по складовим енергетичного балансу за рахунок: ефективного використання промислового обладнання; застосування новітніх технологій замість застарілих; збільшення частки вітчизняного палива та зменшення імпортного; підтримки ядерної енергетики; зменшення долі спалювання газу та мазуту; зменшення втрат при переробці, транспортуванні та споживанні ПЕР;

§ нарощування використання в широких промислових масштабах нетрадиційних і відновлюваних джерел енергії, у тому числі: метану вугільних родовищ, біологічного газу, енергії вітру, малої гідроенергетики, та інших місцевих енергоресурсів.

Енергозбереження має значні резерви в народному господарстві України і є одним із найважливіших напрямів зменшення долі імпорту енергії і палива. Тісно пов'язане з новітніми технологіями воно, разом з тим, несе в собі значний потенціал оновлення виробничих потужностей. Максимальне залучення потенціалу енергозбереження сприятиме наближенню показників енергоємності ВВП України до рівня передових країн світу. Тому енергозбереження повинно стати первинним імпульсом та основною ідеологією нашого суспільства на шляху до підвищення рівня енергетичної незалежності.

Важливим елементом впливу на стан енергетичної незалежності є транзитний потенціал України. Тому необхідно підтримувати його в робочому стані, розширити транзитні потужності та коло країн, яким надаються послуги, зберегти державний контроль над транзитом та забезпечити необхідні обсяги транзиту нафти та газу. Дієвим інструментом в цьому є тарифна політика, яка має бути гнучкою. Крім того, дуже важливим тут повинне бути підтримання принципів стратегічного партнерства у двосторонніх та багатосторонніх відносинах. Не менш важливою чим зовнішня, є внутрішня енергетична незалежність. Втрата впливу держави на енергетичний сектор економіки через різні тіньові канали сьогодні є реальністю. Для виправлення цієї ситуації і недопущення її в подальшому необхідна розробка законодавчої бази та відповідний контроль, які б не допускали різних лазівок з метою вивести стратегічно важливі енергетичні об'єкти з під контролю держави. Необхідно також забезпечити прозорість процесів приватизації в енергетиці та пріоритетне спрямування коштів від приватизації енергетичних об'єктів на розвиток і переозброєння ПЕК.

Важливим елементом збереження енергетичної незалежності є збереження власних науково-технічних кадрів, втілення в життя уже розроблених власних технологій та обладнання. Енергетична незалежність може бути підвищена не тільки за рахунок політичних та організаційних зусиль, вона також потребує значних коштів. За її високий рівень треба платити. В умовах дефіциту коштів необхідно організувати їх привабливе залучення в енергетику, визначити пріоритети розподілу, які б дали найбільший ефект, та забезпечити прозорість фінансової діяльності об'єктів енергетики.

3.3 Перспективи впровадження альтернативних джерел енергії як засобів підвищення рівня енергетичної конкурентоздатності України

Світова нестача викопних енергетичних ресурсів у країнах світу призводить до усвідомлення значення використання альтернативних джерел енергії та зростання їх споживання. Загальне енергоспоживання має такий вигляд: нафтопродукти - 44 %, природний газ - 21 %, вугілля - 22 %, ядерне паливо, гідростанції та інші енергоресурси - 13 %. Сучасні найбільш використовувані джерела електроенергії - це гідро -, тепло - і атомні електростанції. Однак питання розвитку альтернативноі енергетики варте розгляду не тільки через те, що людство наближається до так званої енергетичної кризи, але й через питання екології. Як відомо, здоров'я людини на 20% залежить від екології, а це більше, ніж від рівня розвитку медицини [54]. Саме усвідомлення гостроти і реальної загрози цієї проблеми стало поштовхом розвитку, зокрема, відновлювальної або альтернативної енергетики [54]. За останні п'ять років щорічні показники приросту виробництва сонячної енергії у світі [54] в середньому оцінюють у 60%, вітрової - 27%, етанолу - 20%. Кількість домогосподарств, що використовують сонячну енергію для гарячого водопостачання, перевищила 70 млн.

Наразі в Україні [54] з відновлювальних джерел енергії виробляють приблизно 7 % електроенергії, 6 % із них припадає на великі електростанції(каскад ГЕС на Дніпрі та інші). Тобто на всі інші альтернативні джерела припадає лише 1%. Від впровадження енергоощадних технологій та використання альтернативних джерел: сонячного випромінювання, вітру, морів, річок, біомаси та вторинних енергетичних ресурсів - залежить також і економічна незалежність нашої держави. Україна задовольняє власні потреби в енергоресурсах на рівні 50%, тобто всі інші ресурси доводиться імпортувати[52]. Збільшення споживання енергії, виробленої з відновлюваних енергоресурсів, становить важливу частину пакета заходів, потрібних для дотримання Кіотського протоколу до Рамкової конвенції ООН про кліматичні зміни [53].

Державна програма з енергозбереження та енергоефективності визначає, що до 2015 р. частка «зеленої» енергетики в загальному паливно- енергетичному балансі країни становитиме не менше 10 %, а до 2030 р. Цей показник сягне 30 % [53].

із заявою компанії «Bloomberg New Energy Finance», загальносвітовий розвиток такої екологічно чистої енергетики досяг суттєвого рівня [54]. За результатами моніторингу, який вівся починаючи з 2004 року, станом на 2011 рік загальносвітові інвестиції в

альтернативну енергетику склали один трильйон доларів. Саме 2004 рік став визначальним для суттєвого зростання капіталовкладень у розвиток альтернативної енергії у світі [54] . Насамперед, цьому сприяли економічні чинники. Так, у 2004 році ціна одного бареля нафти підвищилася з 20 доларів до 100, після чого Німеччина почала запуск тестових проектів з виробництва енергоносіїв з відновлювальних джерел. У грудні 2008 р.

Європарламент зобов'язав країни ЄС до 2020 р. Довести використання нетрадиційних і відновлюваних джерел енергії (НВДЕ) до 20% загального обсягу їхнього енергоринку, а до 2040 р. - до 40%. Європейці взялися за поставлене завдання надзвичайно серйозно. Вже сьогодні в деяких країнах цей показник перевищив позначку в 20%. Наприклад, у Данії тільки вітроенергетика забезпечує майже чверть усієї енергії в національній мережі, у Фінляндії і Швеції за рахунок біомаси виробляється 20-25% тепла. Так у загальному енергетичному балансі частка альтернативної енергетики становить: Португалії - 17,5 %, Італії та Іспанії - понад 10%, Великобританії, Франції, Нідерландах і Бельгії - понад 7 %. До того ж найбільший внесок у виробництво альтернативної електроенергії робить гідроенергетика (57,7 % усіх поновних джерел енергії), на другому й третьому місцях - вітроенергетика (20,9 %) і біомаса (19 %) (табл.1). Розвиток галузі зміщується в Азію. Так, у 2009 році на Китай припадало 40% світового виробництва сонячних батарей, 30% вітрових турбін і 77% сонячних колекторів для водопостачання. У Латинській Америці активно зростає виробництво біопалива (Аргентина, Бразилія, Колумбія, Еквадор і Перу). Швидко розвивають галузь у багатьох країнах Близького Сходу і Північної Африки [56]

В Україні є значний потенціал основних видів відновлюваних джерел енергії, але на цей час вони становлять досить незначну частку в загальному енергобалансі держави. Загальний річний технічно досяжний енергетичний потенціал відновлюваних джерел енергії становить близько 98 млн. тонн умовного палива [84]. Про важливість «зеленої» енергетики налоголосив Х.-Д. Фелл: «Україна не матиме жодного шансу знизити енергозалежність, якщо не створюватиме умови для диверсифікації джерел отримання енергії. Ми не можемо вирішити проблеми, які наразі існують, без альтернативної енергетики» [86].

С. Гусак констатує, що для альтернативної енергетики України важлива «передусім вітрова й сонячна енергія. Ці різновиди енергетичних ресурсів доступні по всій території України. За останні роки в Україні для цього зроблено дуже багато, хоча й не завдяки, а скоріше всупереч державній енергополітиці: розроблено й побудовано чимало об'єктів альтернативної енергетики; на території України створено й працює багато підприємств, що забезпечують випуск широкого спектра устаткування для альтернативної енергетики» [82].

Говорячи про сонячну енергію, слід відзначити Крим, адже «саме там сонячна енергетика набула найбільшого розповсюдження. Загалом уже в 2013 р. понад 15% потреб електроенергії Криму забезпечувалось сонячною енергетикою. Однак на цьому розвиток поки зупиниться, адже Росія не настільки лояльна до альтернативної енергетики» [87].

Щодо вітрової енергетики, то «сьогодні в Україні побудовано 13 вітроелектростанцій: 10 в АР Крим, по одній ВЕС у Донецькій і Миколаївській областях, а також одна станція поблизу м. Трускавець у Карпатах».

Біоенергетика наразі «використовує лише 10% загального потенціалу біомаси. Для забезпечення необхідним обсягом палива всіх запланованих до впровадження біоенергетичних установок необхідне широке залучення відходів АПК та енергетичних культур. Крім того доведеться збільшити обсяги рубок з поточних 55-60% річного приросту деревини в Україні до 85-90%» [88].

Для використання потенціалу альтернативної енергетики Україні необхідно: «створити систему диференційованої тарифної підтримки, що передбачає можливість варіювання «зеленого тарифу»; продовження розробки нормативно-правової бази з чітко прописаними правовим механізмом; розробити механізм проведення обов'язкової державної експертизи підприємств з виробництва енергії на основі освоєння альтернативних джерел енергії; ввести в систему українського правового поля чітке визначення складових відновлюваної енергії, виходячи з прийнятої в міжнародній практиці класифікації» [89].

Попри проблеми в недостатній кількості енергії існує проблема неефективного використання. Тому «як уряд, так і громадяни мають сконцентруватися на підвищенні ефективності використання енергетичних ресурсів» [90]. Зокрема, на думку Л. Кицкая, на: «удосконаленні законодавства у сфері енергоефективності відновлюваних джерел енергії та видів палива; оптимізації структури енергетичного балансу держави; удосконаленні механізмів ціноутворення на ПЕР; проведенні енергетичного аудиту споживачів енергоресурсів з метою запровадження енергозберігаючих заходів; залученні значних і довгострокових інвестицій для забезпечення модернізації, сталого розвитку, безпеки та конкурентоспроможності енергозбереження» [90].

Розвиток нетрадиційних і відновлюваних джерел енергії (ВДЕ) є важливим фактором підвищення рівня енергетичної безпеки, зниження використання викопних паливних ресурсів (у тому числі імпортованих), розвитку промисловості і сільського господарства, збільшення зайнятості населення в секторах економіки, пов'язаних із використанням ВДЕ, а також зниження негативного впливу енергетики на навколишнє середовище й підвищення якості життя громадян.

Незважаючи на те, що на сьогодні ВДЕ є найчастіше економічно більш витратними, ніж традиційні джерела енергії й види палива, передбачається, що разом із майбутнім розвитком технологій собівартість енергії на базі ВДЕ буде знижуватися, і їх виробництво ставатиме дедалі більш рентабельним. Державі необхідно:

¦Підвищувати привабливість освоєння та розвитку тих ВДЕ, які мають високу ймовірність економічної окупності в майбутньому і є найбільш перспективними з погляду виробництва на території України;

¦Підтримувати розроблення і впровадження конкурентоспроможних технологій;

¦Стимулювати локалізацію виробництва необхідного устаткування. У майбутньому, у міру розвитку технологій і зниження собівартості виробництва електроенергії на базі ВДЕ, необхідно скорочувати державну підтримку даного виду генерації та вирівнювати умови конкуренції між традиційними і нетрадиційними видами енергії.

Загальний потенціал використання альтернативних джерел енергії в Україні до 2030 р. оцінюється приблизно в 25 ТВт*год електроенергії на базі ВДЕ і близько 2 млн. т біопалив. Більш детальний опис розвитку ВДЕ міститься у розділі «Стратегія розвитку електроенергетичної галузі», біопалив - у розділі «Споживання нафтопродуктів».

Генерація енергії на базі ВДЕ

Напрямок стратегічного розвитку ВДЕ в області енергетики у країні має відповідати основним принципам Європейського співтовариства в області енергетики, зокрема, вибору курсу на розширення використання відновлюваних джерел енергії. Нові потужності з генерації теплової та електричної енергії необхідно проектувати з обов'язковим додержанням Європейських норм з викидів. Виходячи із сьогоденного стану факторів, описаних у Розділі 3.В, прогноз доцільної сукупної потужності ВДЕ у 2030р. складає 12,6 % від загальної встановленої потужності або 8 ГВт (14 ГВт включаючи великі ГЕС), а обсяг виробітку - 14 ТВт*год (28 ТВт*год включаючи великі ГЕС). Також у Розділі 3.В вказані умови, за яких показник встановленої потужності ВДЕ у 2030р. може бути збільшено. Місцезнаходження будівництва нових потужностей повинно здійснюватись у відповідності з системним, централізованим підходом, який забезпечить оцінку потенціалу генерації енергії з ВДЕ та буде враховувати можливі технічні обмеження.

Виробництво теплової енергії на базі ВДЕ

Для часткового заміщення природного газу як джерела енергії розглядається можливість розвитку виробництва теплової енергії на базі ВДЕ, у тому числі на основі технології прямого спалювання біомаси (в основному, у вигляді деревини та відходів сільського господарства), використання геотермальної енергії, сонячних колекторів, а також теплових насосів. Розвиток цих видів генерації тепла в Україні перебуває на початковому етапі: сукупний обсяг виробництва теплової енергії не перевищує 1 млн. Гкал. На сьогодні стримуючим чинником розвитку цього напрямку найчастіше є висока вартість генерації енергії, яка обмежує доцільність цих проектів. Проте передбачається, що в майбутньому, у міру розвитку технологій, собівартість теплової енергії на базі ВДЕ знижуватиметься, і їх виробництво ставатиме дедалі більш рентабельним.

Розвиток виробництва та споживання біопалив

Напрямок стратегічного розвитку біопалив на території України має відповідати основним принципам Європейського співтовариства в області біопалив, відображеним у «Стратегії ЄС із біопалив» (Brussels, 8.2.2006 COM (2006) 34 final), зокрема, стимулюванню споживання та виробництва біопалив. Це стосується як твердого біопалива (соломи, дров, відходів деревообробки тощо) так і рідких біопалив. За підвищення попиту на них на світовому ринку з одного боку, та розвитку виробництва даних видів біопалива та зниження собівартості їх виробництва в Україні з іншого, необхідно розглянути питання збільшення їх експорту до інших країн.

У рамках базового сценарію Енергетичної стратегії передбачається перехід на використання бензину з 10% вмістом етанолу до 2020 р. і 15% вмістом етанолу - до 2030 р., а також перехід на використання дизельного палива зі 7% вмістом біодизеля до 2030 р. При цьому передбачається, що більш активний розвиток біодизеля почнеться тільки з 2020 р. завдяки зниженню собівартості його виробництва.

Висновки до розділу 3

Розвиток енергетики має вирішальний вплив на стан економіки в державі та рівень життя населення. Для ефективного розвитку енергетичного ринку повинна діяти стратегія в якій буде описано поетапне впровадження конкретних засобів для розвитку відповідного сектору.

Цілями Енергетичної стратегії на період до 2030 року є:

¦ Створення умов для надійного та якісного задоволення попиту на енергетичні продукти за найменших сукупних витрат, при цьому економічно обґрунтовано;

¦ Підвищення енергетичної безпеки держави;

¦ Підвищення ефективності споживання та використання енергопродуктів;

¦ Зменшення техногенного навантаження на навколишнє середовище і забезпечення цивільного захисту у сфері техногенної безпеки ПЕК.

Виходячи iз зазначених цілей, основними завданнями й напрямками реалізації Енергетичної стратегії України є:

Ш Формування цілісної та дієвої системи управління та регулювання в паливно-енергетичному секторі, розвиток конкурентних відносин на ринках енергоносіїв;

Ш Поступова лібералізація та розвиток конкурентних відносин на ринках енергоресурсів і ринках пов'язаних послуг;

Ш Створення передумов для істотного зменшення енергоємності економіки за рахунок впровадження нових технологій, прогресивних стандартів, сучасних систем контролю, управління й обліку, транспортування та споживання енергетичних продуктів і розвитку ринкових механізмів стимулювання енергозбереження;

Ш Збільшення видобутку та виробництва власних енергоресурсів з урахуванням економіки видобування, а також збільшення обсягів енергії та енергопродуктів, видобутих із нетрадиційних і відновлюваних джерел енергії;

Ш Диверсифікація зовнішніх джерел поставок енергетичних продуктів;

Ш Досягнення збалансованості економічно обґрунтованої цінової політики щодо енергетичних продуктів, яка повинна забезпечити покриття видатків на їх виробництво й доставку до кінцевого споживача, а також створення відповідних умов для надійного функціонування та сталого розвитку підприємств ПЕК;

Ш Створення умов для залучення до ПЕК приватних інвестицій, нових технологій і сучасного досвіду ефективної роботи;

Ш Нормативно-правове забезпечення реалізації цілей розвитку ПЕК України з урахуванням наявного внутрішнього законодавчого поля, численних зобов'язань, передбачених міжнародними договорами, а також вимогами європейського енергетичного законодавства.

Формула енергетичної безпеки має таку базову конфігурацію: енергозаощадження та енергоефективність + наявність власних енергетичних ресурсів (природний газ, вугілля, нафта, ВДЕ) + диверсифікація імпорту енергоресурсів + формування стратегічних резервів + інте-грація до енергетичного простору (у випадку України -- синхронізаціяз енергетичними мережами ЄС ENTSO-G та ENTSO-E).

Світова нестача викопних енергетичних ресурсів у країнах світу призводить до усвідомлення значення використання альтернативних джерел енергії та зростання їх споживання. Наразі в Україні з відновлювальних джерел енергії виробляють приблизно 7 % електроенергії, 6 % із них припадає на великі електростанції (каскад ГЕС на Дніпрі та інші). Тобто на всі інші альтернативні джерела припадає лише 1%. Від впровадження енергоощадних технологій та використання альтернативних джерел: сонячного випромінювання, вітру, морів, річок, біомаси та вторинних енергетичних ресурсів - залежить також і економічна незалежність нашої держави. Розвиток нетрадиційних і відновлюваних джерел енергії (ВДЕ) є важливим фактором підвищення рівня енергетичної безпеки, зниження використання викопних паливних ресурсів (у тому числі імпортованих), розвитку промисловості і сільського господарства, збільшення зайнятості населення в секторах економіки, пов'язаних із використанням ВДЕ, а також зниження негативного впливу енергетики на навколишнє середовище й підвищення якості життя громадян.