Диспозиції в розвитку сільських територій

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ХАРЧОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ

Кафедра економіки і права

Курсовая работа

з дисципліни «Регіональна економіка»

на тему: «ДИСПОЗИЦІЇ В РОЗВИТКУ СІЛЬСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ»

• Студентки
• Кириленко Т. Л.
• Керівник:
• ВідоменкоО.І.
• м. Київ - 2015 рік
• ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ СІЛЬСЬКИХ РАЙОНІВ

1.1 Сільські райони як об'єкт соціально-економічного розвитку

1.2 Механізм управління розвитком сільских районів та його недоліки

1.3 Методичні підходи до оцінки комплексного розвитку сільських територій

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ СТАНУ РОЗВИТКУ СІЛЬСЬКИХ РАЙОНІВ

2.1 Деградація сільских територій - реальність територій

2.2 Розвиток підприємництва, розв'язання проблем зайнятості на селі

2.3 Сільське населення: демографічний аналіз

РОЗДІЛ 3. СТРАТЕГІЇ ПОДАЛЬШОГО РОЗВИТКУ СІЛЬСЬКИХ РАЙОНІВ

3.1 Перспективи розвитку сільських районів України на базі досвіду ЄС

3.2 Механізми упорядкування сталого розвитку сільських районів України

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

За роки незалежності на селі здійснено глибокі структурні реформи, докорінно перебудовано земельні й майнові відносини, створено організаційно-правові структури ринкового спрямування на основі приватної власності на землю та майно, індивідуальної, сімейної та колективної форм організації праці.

Водночас у розвитку агропромислового комплексу залишається низка дуже складних проблем, які не лише перейшли у спадок від старої адміністративної системи, а й стали результатом окремих помилок у його реформуванні, недостатній послідовності у їх здійсненні.

До зазначених проблем належать такі:

1. Деформації структури виробництва. У 2010 р. 90,7 % валової продукції сільського господарства вироблялося в господарствах населення. Проте ці господарства знаходяться на найнижчому щаблі суспільної організації виробництва: через малі розміри вони є консервативними до науково-технічного прогресу і сучасної організації агробізнесу, не здатними формувати мінімально необхідні товарні партії стандартизованої продукції, яких потребує внутрішній і особливо зовнішній ринки.

2. Низька ефективність сільськогосподарських підприємств. У 2003 р. збиток від діяльності сільгосппідприємств склав 4,0 млн. грн., а частка збиткових підприємств - 54,8 %.. Протягом останніх десяти років хронічно збитковим залишається тваринництво.

3. Деформації цінових пропорцій - співвідношення цін на сільськогосподарську продукцію та матеріально-технічні ресурси, які споживаються в аграрному секторі.

4. Нераціональне використання земельних ресурсів сільськогосподарського призначення, особливо меліорованих, зниження родючості земель внаслідок недостатніх природоохоронних та агротехнічних заходів у землекористуванні.

5. Критична зношеність основних виробничих фондів. Рівень зношеності тракторів становить 80 %,, комбайнів - 95 %. Значна частина техніки застаріла не лише фізично, а й морально.

6. Недосконалість механізмів інвестиційного забезпечення. Інвестиційні ресурси аграрного сектору формуються головним чином за рахунок власних коштів підприємств, переважну частину яких складають амортизаційні відрахування. Залишається вкрай вузьким сегмент довгострокового кредитування АПК.

7. Відсутність реформування у соціальній сфері села. Зважаючи на низьку забезпеченість сільських поселень дільничними лікарнями, дитячими закладами, загальноосвітніми школами, на тлі депопуляційних процесів, міграційного відпливу сільської молоді кількість зайнятих у сільському господарстві за останні десять років значно зменшилася. Вкрай низькою залишається мотивація до праці сільськогосподарських товаровиробників. Проте частка заробітної плати у структурі сукупних дохідних ресурсів сільських сімей в середньому по області становить лише 23 %.

На державному рівні розпочалося вирішення питання щодо фінансового оздоровлення економіки агроформувань. Затверджується ефективний механізм кредитування, передбачена фінансова підтримка селекційно-племінної роботи і насінництва, виробництва продукції рослинництва та тваринництва, заходів по боротьбі з шкідниками і хворобами сільськогосподарських рослин, робіт з докорінного поліпшення земель агропромислових підприємств, а також які знаходяться в особливо складних кліматичних умовах. Перехід сільського господарства на ринкові засади супроводжується початком розвитку ринкової інфраструктури, що забезпечить прозорість аграрного ринку, скорочення обсягів бартерних операцій, моніторинг цін. Робочою групою при Кабінеті Міністрів розроблено загальнодержавну програму підтримки та розвитку українського села «Добробут через аграрний розвиток» на 2015-2020 роки.

Враховуючи важливе значення сільського господарства для економіки області, його вплив на соціально-економічну ситуацію в регіоні, Івано-Франківська обласна державна адміністрація спільно з вченими наукових установ, фахівцями обласних управлінь і організацій із залученням спеціалістів районів та господарств розробили Комплексну програму розвитку агропромислового комплексу та сільських територій Івано-Франківської області у 2005-2010 роках і на період до 2015 року.

В області буде вдосконалюватися система господарювання на засадах приватної власності на землю і майно, широко використовуватимуться можливості кооперації, інтеграції, оренди, економічних методів управління, що забезпечить фінансову стабільність усіх організаційних форм сільськогосподарського виробництва. Буде сформовано стабільний, повноцінний продовольчий ринок, що відповідатиме споживчому попиту населення регіону.

Втілення в життя цієї комплексної програми дозволить відродити село, перетворити АПК у передовий сектор економіки регіону, підвищити добробут сільського і міського населення, його зайнятість у сфері виробництва, забезпечить зростання добробуту всіх мешканців області, істотне покращання соціально-економічної ситуації в регіоні.

Мета цієї роботи полягає в аналізі вітчизняного законодавства, виділенні основних напрямів розвитку сільських територій України, демонстрації реальної ситуації розвитку українського села, дослідженні практики розвитку сільських територій в іноземних країнах, виробленні власних пропозицій для стимулювання розвитку сільських територій.

Основні завдання:

визначення взаємоузгодженої політики з показниками Державної стратегії економічного і соціального розвитку України на 2004-2015 рр.;

створення основи для розроблення програм районів та міст області;

забезпечення прозорості прийняття розпоряджень обласної державної адміністрації, рішень обласної ради щодо розвитку сільського господарства регіону і можливостей для громадського контролю;

докорінного поліпшення добробуту населення регіону, стабілізації та забезпечення подальшого зростання рівня споживання сільськогосподарської продукції;

створення нових робочих місць, поліпшення зайнятості сільського населення та підвищення його доходів;

забезпечення дієвості громадських організацій по захисту інтересів сільськогосподарських товаровиробників всіх форм господарювання.

Спроби вирішення проблем розвитку сільських територій мають безсистемний і не комплексний характер, і через це не приносять результатів. Аналіз останніх досліджень та публікацій.

Останніми роками українські вчені зробили певний крок у дослідженні проблеми відродження села. Ґрунтовністю відрізняються публікації П. Гайдуцького, Т. Гоголя, О. Онищенка, М. Орлатого, П. Шепотько, Ю. Юрчишина та інших науковців. Проблеми зайнятості висвітлювалися у працях С. Бандура, І. Гнибіденка, Т.Кір'ян, Т. Петрової, К. Якуби та інших авторів. Основні напрями розвитку вітчизняного агропромислового комплексу (АПК) в контексті євроінтеграційних процесів відображені у роботах В. Андрійчука, Т. Осташко, Б. Пасхавера, І. Прокопи, П. Саблука, В. Юрчишина та інших.

Методологічною базою дослідження стали монографічні, навчальні та наукові видання, публікації у періодичних виданнях. Інформаційною базою дослідження стала звітність Державного комітету статистики, а також статистична інформація, розміщена на Internet-сайтах.

В роботі використано наступні методи дослідження: системного аналізу, статистичний, економіко-математичний, стратегічні методи, методи регресії та екстраполяції, порівняльний та історичні методи.

Теоретична та практична цінність роботи полягає у об'єднанні й узагальненні матеріалів різних видань в одному документі та поглибленні власних знань стосовно предмету дослідження.

Структура і обсяг роботи. Курсова робота складається з вступу, трьох розділів, що об'єднують 8 підрозділів, висновків та списку використаної літератури. Результати курсової роботи викладено на 59 сторінках. Список використаної літератури включає 34 найменувань.

РОЗДІЛ 1. ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ СІЛЬСЬКИХ РАЙОНІВ

1.1 Сільські райони як об'єкт соціально-економічного розвитку

В соціально-економічному розвитку України сільські території займають особливе місце тому що значимість цих територій посилюється їх винятковим внеском у формування основ продовольчої безпеки та нарощування експортного потенціалу країни. Ці та інші чинники роблять розвиток сільських територій одним з основних пріоритетів державної політики України, спрямованої на підвищення стандартів життя сільського населення, зростання ефективності функціонування аграрної сфери та поліпшення якості людського капіталу.

Зміни, що відбуваються на селі при реформуванні земельних, майнових відносин, соціальної сфери, реструктуризації господарських структур, вимагають підвищеної уваги до управління розвитком сільських територій України. Завдяки науковим дослідженням, авторами яких є О. Бородіна,Булавко, В. Геєць, С. Кафлевська, М. Кропивко, М. Малік, О. Онищенко, О. Павлов, І. Прокопа, П. Саблук проблематика, пов'язана з управлінням розвитком сільських територій, виокремилася в самостійний напрям економічних досліджень.

Все частіше можна зустріти в спеціальній науковій літературі публікації, присвячені проблемам функціонування та розвитку сільських територій, особливо, розглядаючи їх не тільки з боку просторової бази для сільськогосподарського виробництва, а й як елемент конкретної адміністративної одиниці з власною моделлю самоуправління. Існує декілька поглядів щодо функціонування сільських територій. З одного боку, сільські території розглядаються як один із основних об'єктів аграрної політики держави. Інші науковці вважають сільські території незалежним напрямом економічної політики держави.

Ми погоджуємося з думкою, що не можна розглядати дану категорію відокремлено або від сільського господарства, або від інших видів господарського життя даної території. В Європі основою розвитку сільських територій виділяють місцеве самоврядування, такий вид політики, в якій переважає сільськогосподарський напрямок, але залишаючи першочергову роль у розвитку сільських територій саме рівню добробуту сільських жителів і доходів місцевих бюджетів [2, с.68].

Україна володіє сприятливими географічними, кліматичними, ресурсними та іншими передумовами розвитку сільських територій, тому потенційно спроможна стати державою з пріоритетним розвитком АПК та одним з основних постачальників на світові ринки екологічно чистої продовольчої продукції. Проте на сьогодні проблема невідповідності рівня розвитку українського аграрного сектору та сільських територій загалом стандартам світового рівня поки що залишається нерозв'язаною.

Державна політика розвитку сільських територій покликана забезпечувати формування сприятливого інституційного, організаційного та економічного середовища на загальнонаціональному та регіональному рінях, стимулювати налагодження дієвих механізмів залучення інвестицій у сільську місцевість, а також створювати комфортні умови для проживання і роботи жителів села.

Не зважаючи на поодинокі кроки, що робляться владою в напрямі формування такої політики, загалом цей процес характеризується непослідовністю, половинчастістю, невиконанням визначених відповідними документами правових, організаційних, наукових, фінансових та інших заходів, спрямованих на сталий розвиток сільських територій, а також не узгодженістю з принципами та стандартами, що діють в розвинених країнах світу.

Низка останніх урядових ініціатив у сфері аграрної політики не завжди узгоджуються з реальними потребами мешканців села і не спираються на належним чином науково-обґрунтовані та методологічно вивірені концепції, що може потягнути за собою погіршення ситуації у разі їх форсованого втілення у практику господарського життя.

З метою визначення ключових проблем розвитку сільських територій і відпрацювання заходів соціально-економічного, правового і адміністративно-управлінського характеру, що направлені на їх вирішення, Кабінетом Міністрів України була затверджена "Державна цільова програма розвитку українського села на період до 2020 року". У відповідності з цією програмою для стабільного розвитку села і відповідних сільських територій необхідно:

· забезпечення впровадження соціальних стандартів і нормативів у сільській місцевості;

· розвиток підприємництва, розв'язання проблем зайнятості на селі;

· розвиток транспортного сполучення та зв'язку;

· розвиток житлового будівництва та комунального господарства;

· розвиток культурно-дозвільної діяльності в сільській місцевості, збереження і розвиток традиційної культури регіонів;

· розвиток освіти, охорони здоров'я, фізичної культури і спорту на селі, охорони навколишнього середовища;

· розвиток торговельного обслуговування сільського населення;

· створення умов для заохочення молоді до роботи і проживання у сільській місцевості;

· удосконалення системи управління розвитком сільських територій та ін. [1, с. 7-12].

Потрібно зазначити, що більшість державних і регіональних програм, пов'язаних з розвитком сільських територій, мають переважно декларативний характер, або не забезпечуються необхідними фінансовими ресурсами, що ускладнює, а подекуди і цілком унеможливлює їхнє виконання.

Відтак, прогалини в державній політиці та суб'єктивні прорахунки і помилки, що мали місце на попередніх етапах ринкового реформування аграрного сектору, призвели до суттєвого погіршення демографічних показників у сільській місцевості, руйнування виробничого потенціалу села, погіршення якості та родючості ґрунтів, загострення екологічних проблем тощо.

Все це зумовлює необхідність пошуку адекватних інструментів підвищення ефективності функціонування аграрного сектору України на основі забезпечення сталого розвитку сільських територій.

Методологічною базою для розробки дієвих заходів, спрямованих на комплексний розвиток сільських територій у всій його багато вимірності та різно-аспектності мають стати ґрунтовні наукові дослідження та активні дискусії в середовищі компетентних фахівців і зацікавлених осіб, а також сформовані на їхній основі рішення органів державної влади та місцевого самоврядування, орієнтовані на розвиток виробничого потенціалу, покращення якості природного середовища та підвищення якості людського капіталу сільських територій України.

У багатьох країнах сільський розвиток виділяється у особливий напрямок економічної і соціальної політики. Повільно, але невпинно цей процес відбувається і в Україні. У зв'язку з цим перш за все виникає питання про поняття і терміни. Що є об'єктом політики стійкого сільського розвитку, які основні цілі і напрямки, критерії їх реалізації, як ця політика співвідноситься із агропродовольчою і соціальною політикою? На наш погляд, аграрна наука повинна зробити спробу відповісти на ці питання шляхом розробки проекту Концепції стійкого розвитку сільських територій.

Під стійким сільським розвитком ми розуміємо стабільний розвиток сільської спільноти (підкреслюємо спільноти, а не території), який відповідає критеріям економічної, соціальної і екологічної ефективності і забезпечує: виконання селом його народногосподарських функцій; розширене відтворення населення, ріст рівня його життя; поліпшення екологічної ситуації у сільській місцевості.

Основними критеріями стійкого сільського розвитку є:

1. ріст ефективності;

2. сільського господарства;

3. диверсифікація сільської економіки в цілому;

4. продовольча безпека країни;

5. природний приріст сільського населення;

6. підвищення рівня і якості життя на селі;

7. дотримання соціального контролю над історично освоєними територіями;

8. поліпшення родючості ґрунту та екологічної ситуації в сільських районах.

Ці критерії досягаються заходами різного роду політик, певне поєднання яких і складає зміст політики стійкого сільського розвитку. Досить умовно можна виділити п'ять основних напрямків цієї політики, які тісно стикаються із аграрною, містобудівною, соціально-демографічною, екологічною та інституційною політиками.

Як видно з наведеного рисунку, напрямки політики сільського розвитку досить багатогранні, тісно переплітаються з іншими видами політик, вимагають для реалізації системного підходу. Це й не дивно, так як надзвичайно складний сам об'єкт управлінського впливу - сільська спільнота.

1.2 Механізм управління розвитком сільских районів та його недоліки

Ми дотримуємось думки тих вчених-аграріїв, які з цього приводу виділяють чотири недоліки сільської політики стійкого сільського розвитку. Напрями політики стійкого сільського розвитку

По-перше, майже повністю відсутня законодавча база цієї політики. Як наслідок залишаються без правового регулювання найважливіші напрямки і механізми сільської політики, немає законодавчого визначення, що таке "сільська місцевість". Заходи тут очевидні: необхідне прийняття закону про стійкий сільський розвиток, нормативно-правові акти по його реалізації.

По-друге, не врегульоване фінансове забезпечення сільського розвитку. Причому, мова йде не тільки про нестачу коштів (дефіцит соціальних інвестицій величезний), але й про недосконалість самого механізму фінансування, так як:

· в країні відсутні законодавчо встановлені стандарти забезпеченості сільського населення суспільними послугами, що не дає змогу обґрунтовано планувати і фінансувати програми сільського розвитку;

· у бюджетах міністерств науки і освіти, охорони здоров'я, культури і туризму та інших галузей сфери послуг відсутній розподіл на місто і село. Внаслідок цього соціальні відомства скорочують програми розвитку послуг у сільській місцевості, так як витрати на одиницю послуг на селі значно вищі, ніж у місті;

· із державного бюджету фінансуються не тільки сільськогосподарські товаровиробники, але й переробні, інші суб'єкти господарювання АПК. В більшості розвинутих країн із аграрного бюджету підтримуються тільки фермери і створені ними кооперативи. Існують також обмеження по сумах в одні руки. У нас таких правил немає, як наслідок, левова частка бюджету припадає на великі високорозвинені підприємства;

· у сільських районах розвивається, в основному, банківська, а не кооперативна форма кредиту, що не дає змогу сформувати повноцінне місцеве фінансово-кредитне господарство. Адже банки, як зовнішні по відношенню до даної місцевості організації, орієнтуються, перш за все, на інтереси своєї системи, а не місцевої спільноти. Ресурси, залучені ними від місцевих вкладників, попадають і розчиняються у загальних фінансових потоках і лише частково задовольняють місцеві потреби. Кредитні ж кооперативи та інші мікрофінансові організації, які управляються представниками місцевої спільноти і працюють у її межах і на її потреби, розвинені надзвичайно слабо.

Необхідне розроблення загальнодержавних нормативів забезпечення сільського населення суспільними послугами та пріоритетна підтримка сільських кредитних кооперативів.

По-третє, серед недоліків сучасної сільської політики слід назвати дефіцит інформації як про розвиток сільського господарства, так і, особливо, сільської місцевості. Причому такий дефіцит відчувають як мешканці села, так і особи, які приймають рішення в галузі сільської політики. Прикладів цьому безліч. Так, на всіх рівнях законодавчої і виконавчої влади України продекларований захід про початок боротьби з бідністю як про стратегічну задачу, а в нас відсутня статистика сільської бідності у розрізі суб'єктів господарювання і сільських адміністративних районів.

Обстеження сільських поселень на предмет їх забезпечення інфраструктурними об'єктами останній раз проводилось ще за часів радянської влади на початку 80-х років. У зв'язку з цим, слідом за Всеукраїнським сільськогосподарським переписом, повинен бути проведений перепис сільських населених пунктів з метою з'ясування їх соціально-демографічного, економічного, інфраструктурного, рекреаційного і екологічного потенціалу для того, щоб визначити перспективи їхнього розвитку, скласти схеми розселення, провести класифікацію сільських адміністративних районів за тенденціями та моделями соціально-економічного розвитку. В кінцевому підсумку, мова йде про налагодження моніторингу сільського розвитку не тільки по регіонах країни, але й по їх районах, так як соціальні відмінності між районами більші, ніж між областями.

Першим кроком в цьому напрямку, на наш погляд, повинне бути формування загальнодержавного інформаційного ресурсу за підсумками сільськогосподарського перепису 2010 року у розрізі адміністративних районів і місцевих утворень, доступ до якого повинні одержати спеціалісти як органів управління АПК, так і наукові організації.

По-четверте, в якості великого недоліку нинішньої сільської політики необхідно відмітити недостатню увагу до розвитку організаційно- інституційної інфраструктури сільських спільнот. У командно- адміністративній економіці сільськоутворюючі функції виконували сільськогосподарські підприємства, які по суті були центрами сільського життя. Крім сільськогосподарського виробництва, вони утримували на своєму балансі соціальну та інженерну інфраструктуру, надавали послуги для особистих підсобних господарств, виступали в якості інформаційно- консультаційних і навіть культурно-просвітніх центрів. Ця багатофункціональна роль великих сільськогосподарських підприємств не була врахована в достатній мірі у процесі їхньої ринкової трансформації. Все звелося до приватизації землі та майна, передаванню інфраструктурних об'єктів на баланс місцевих адміністрацій. Майже нічого не було зроблено для розвитку нових центрів обслуговування (в першу чергу кооперативів) особистих підсобних господарств селян, інформаційно-консультаційних центрів, мікрофінансових організацій. В підсумку криза сільськогосподарських підприємств автоматично привела до кризи сільського розвитку.

1.3 Методичні підходи до оцінки комплексного розвитку сільських територій

Основними методичними підходами до реалізації комплексної оцінки розвитку сільських територій стали системний, функціональний, програмно-цільовий, синергетичний. Виходячи з положень системного підходусистема державного управління розвитком сільських територій розглядається як складна динамічна, цілісна, що складається із керуючої і керованої підсистем, каналу надходження управлінської інформації, каналу передачі інформації про стан керованої системи керуючій і формує та проявляє свої властивості в процесі взаємодії із середовищем і є при цьому активним компонентом такої взаємодії. Саме системний підхід до вивчення об'єкта дослідження потребує формулювання проблеми, мети та завдань дослідження, структурного аналізу об'єкта, розробки концепції його розвитку, аналізу проблем розвитку та розробки моделей їх розв'язання, синтезу управлінських проблем розвитку сільських територій та прийняття рішень із його забезпечення.

Застосований функціональний підхід зумовив необхідність виявлення особливостей управлінського впливу на функціонування та ефективність розвитку промислових і сільськогосподарських підприємств; відтворення населення сільської місцевості та її демографічного потенціалу; впровадження системи надання соціальних послуг; підтримання екологічної рівноваги, сприятливого для життя і діяльності людини стану довкілля і відновлення природних ресурсів; забезпечення відновлення працездатності, відпочинку та оздоровлення населення у сільській місцевості; збереження та розвитку традиційної культури та окремих їх елементів.

Програмно-цільовий підхід до регулювання розвитку сільських територій адміністративного району передбачає визначення системи цілей, головної мети і проміжних результатів (спеціалізація аграрного виробництва, виробництво продукції в заданому обсязі, терміни поставок, пріоритети), а синергетичний підхід - врахування відсутності чіткої та обов'язкової причинно-наслідкової залежності, стохастичного характеру розвитку природно-господарських систем, ймовірності прояву випадкових різновекторних напрямів розвитку, а також широке залучення поряд із кількісними методами аналізу якісних.

Визначення стратегії соціально-економічного розвитку сільських територій має базуватися на оцінці їх комплексного розвитку. Комплексність розвитку сільських території визначають насамперед розвиток її економічної, соціальної складових та стан довкілля. Ці складові розвитку передбачають специфічний набір методів дослідження, що ускладнює загальну системну оцінку розвитку сільських територій.

Загальний алгоритм вивчення розвитку сільських територій адміністративного району включає такі взаємопов'язані етапи:

1) оцінка загального соціально-економічного розвитку сільських територій;

2) обґрунтування головних критеріїв діагностики та визначення чинників, які визначають їх розвиток;

3) прогнозування соціально-економічного розвитку сільських територій;

4) розробка цільових програм розвитку сільських територій.

У процесі вивчення комплексного розвитку сільських територій особливу увагу слід звернути на аналіз його чинників.

Вплив окремих чинників на розвиток сільських територій адміністративного району справлявся із застосуванням математико-статистичних методів: кореляційного, дисперсійного та факторного аналізу, які доповнюючи один одного, дають змогу визначити значущість окремих чинників та їх груп. Основним при цьому є факторний аналіз, який широко застосовується в економічних дослідженнях.

Специфіка об'єкта дослідження - сільські території адміністративного району, зумовлює необхідність відбору та комбінації таких методів, які дають можливість найповніше розкрити його особливості. Формування системи показників, які характеризують комплексний розвиток, передбачатиме те, що сільські території включають такі головні підсистеми: а) економічну; б) соціальну; в) природну; в) демографічну; д) фінансову [1, с. 122-125]. Узгоджена оцінка розвитку сільських територій адміністративного району за цими підсистемами і є основним блоком його комплексної оцінки.

Оцінка економічного розвитку передбачає визначення рівнів забезпечення району природними ресурсами, господарського розвитку, інвестиційної привабливості району, підприємницької активності, розвитку транспортних комунікацій. Основними показниками є: коефіцієнт територіальної різноманітності природно-ресурсного потенціалу [2, с. 77-109], частка виробленої валової продукції, яка припадає на одного мешканця району, інвестиції в основний капітал на одну особу, частка малих підприємств у виробництві продукції району, коефіцієнт Енгеля, який характеризує забезпеченість району транспортними комунікаціями [3, с. 53].

Існує ціла низка підходів до інтегральної оцінки економічного зростання території. Найбільш поширені з них - інтегральний темповий індекс економічного зростання території [4, с. 5], Sigma-показник [5, с. 27], індикатор стійкості економічного зростання [6, с. 10-11] та ін. У наукових дослідженнях вважаємо за доцільне використовувати індекс економічного розвитку Тейла, який відображає економічне зростання за рахунок порівняння і логарифмування районного та регіонального показниківобсягів виробництва та чисельності населення:

де - обсяг валового виробництва продукції у районі і - валовий регіональний продукт у регіоні; , - чисельність населення відповідно району і регіону.

Оцінка соціального розвитку передбачає аналіз частки та структури зайнятості населення району, оцінку рівня безробіття, рівня середньомісячної заробітної плати, забезпечення населення товарами і послугами та їх доступності. Відповідно показниками, які беруться для аналізу, є частка зайнятих у сільському господарстві, рівень зареєстрованого безробіття, середньомісячна заробітна плата, товарообіг на одну особу, обсяг реалізованих послуг на одну особу.

Оцінка стану довкілля передбачає визначення негативного впливу людської діяльності на компоненти природи, оцінку рівня накопичення відходів. Відповідно показниками, які беруться для аналізу, є викиди шкідливих речовин та парникових газів в атмосферне повітря, утворення небезпечних відходів за класами небезпеки.

Оцінка демографічного стану передбачає аналіз демографічних тенденцій, особливостей заселеності території та людності сільських поселень. Відповідно показниками які беруться для аналізу, є природний приріст населення (в тому числі порівняно з природним приростом усього населення), динаміка чисельності населення, сальдо міграцій сільського населення, його щільність, людність сільських поселень.

З погляду можливостей управлінського впливу на комплексний розвиток сільських територій важливим є аналіз фінансового забезпечення району та джерел залучення фінансів. Для цього насамперед доцільно визначити рівень бюджетної самозабезпеченості району та рівень доходів місцевих бюджетів. Відповідно показниками, які беруться для аналізу, є частка власних доходів у бюджеті та доходи районних бюджетів у розрахунку на одного мешканця району.

При оцінці різнопланового розвитку сільських територій адміністративного району у роботі застосовано їх групування та ранжування регіонів за рівнем розвитку. Для цього визначають та збирають дані по групі найбільш репрезентативних показників. Зібрані дані переводять в індекси шляхом співвіднесення їх із середніми показниками по регіону. Далі, підсумовуючи часткові індекси, отримують сумарний, на основі якого групують чи ранжують регіони.

Запропоновані оцінки економічного та соціального розвитку сільських територій адміністративного району, з одного боку, та соціально-економічного й екологічного - з другого, можна узгодити шляхом графічного відображення положення адміністративних районів у відповідній системі координат. Їх визначає закріплення інтегральних індексів рівня в першому випадку - економічного розвитку сільських територій та стану забезпечення населення соціальними послугами, у другому - соціально-економічного розвитку та забезпечення сприятливого для життєдіяльності людини середовища(відповідно осі х та y). На цих осях координат визначені для сільських територій адміністративних районів відповідні значення (при цьому центру відліку відповідає середнє значення індексів для всіх сіл за певний період). Таким чином, кожен з районів займе відповідне положення в тому чи іншому із чотирьох квадрантів.

У разі відображення рівня узгодженості економічного та соціального розвитку таке положення означатиме:

- відповідність підвищення соціальних стандартів життя населення економічному зростанню;

- досягнення економічного зростання за рахунок зниження соціальних стандартів життя населення, або неузгодженість економічного і соціального розвитку;

- невідповідність зростання соціального забезпечення населення економічному зростанню;

- формування депресивних території з відсутністю економічного зростання та підвищення соціальних стандартів життя.

У разі відображення рівня узгодженості соціально-економічного та екологічного розвитку сільських територій таке положення означатиме:

- відповідність підвищення соціально-економічного розвитку сільських територій та збереженню привабливості природи й забезпечення відновленню природних ресурсів;

- підвищення соціально-економічного розвитку за рахунок погіршення стану природного навколишнього середовища;

- покращення довкілля за рахунок погіршення соціально-економічного стану населення;

- одночасне погіршення екологічної ситуації та соціально-економічного забезпечення населення.

Ще одним способом узгодження визначених оцінок складових розвитку сільських територій адміністративного району стало застосування методу рівних інтервалів у двовимірному просторі. З його допомогою нами, наприклад проводилась типізація адміністративних одиниць Вінницької області. Було здійснено ранжування адміністративних одиниць за широкою сукупністю соціально-економічних показників. Перший вимір (вісь х) - демографічні показники (складові демографічного процесу та статево-вікова структура населення); другий (вісь у) - економічні показники (валовий регіональний продукт, інвестиції в основний капітал, кількість малих підприємств тощо).

Аналіз взаємозалежності показників демографічного потенціалу та соціально-економічного розвитку свідчить, що графічні зображення відповідних узгоджень не лише дають змогу виділити типи сільських територій та адміністративних районів, відмінних за станом комплексного розвитку, а й визначити стратегічні напрями їх гарантування для конкретного населеного пункту.

Існують певні обмеження, пов'язані з використанням офіційної статистичної інформації для оцінки комплексного розвитку сільських територій. Її аналіз сприяє виявленнюзначущих тенденцій розвитку сільської місцевості, здебільшого демографічного, економічного та соціального плану на загальнонаціональному та регіональному рівні. Такий підхід дає змогу дістати загальне уявлення про її стан, ефективність державної політики у відповідній сфері та її впровадження. Проте він недостатньо відображає потреби конкретної людини, реального сільського жителя, ефективність конкретних управлінських рішень.

Для розуміння суті соціальних проблем сучасного українського села, типологізації сільських територій за рівнем розвитку потрібен дещо інший інструментарій. Перспективним, на нашу думку, є застосування методу кейсів (англ. Case method, кейс-метод, кейс-стаді, case-study, метод конкретних ситуацій) - методу, що передбачає використання опису реальних економічних, соціальних і бізнес-ситуацій, аналізу ситуації, розкриття сутті проблем, висування пропозицій щодо кількох напрямів розв'язання і визначення кращої з них. Кейси базуються на реальному фактичному матеріалі, або наближені до реальної ситуації. Використання цього ефективного методу забезпечує вивчення унікального об'єкта в сукупності його взаємозв'язків у просторово-часовому контексті, тривале включення дослідника в аналізовані повсякденні ситуації, одночасне застосування різнопланових методів збирання інформації [7, с. 81].

Використання методу кейсів для оцінки комплексного розвитку сільських територій зумовлено тим, що досліджуваний об'єкт має складний характер, включає безліч важкоконтрольованих динамічних зв'язків. Опис сільського способу життя передбачає використання великого масиву даних, накопичених у процесі досліджень, за умов застосування методу кейсів є ілюстрацією розкритих статистичних, демографічних і управлінських закономірностей у розрізі конкретних кейсів (сільського населеного пункту, колективних та індивідуальних господарств). Зібрані різнохарактерні дані дають змогу виявити поєднання різних типів сільських територій, які в сукупності своїх природних, культурних, соціодемографічних, економічних параметрів потребують диференційованих підходів адміністрування та регулювання розвитку.

За допомогою цього методу можна розглянути ключові проблеми розвитку сільських територій: низька продуктивність (на світовому і європейському тлі); забезпеченість продовольством у контексті міжрайонного обміну; співвідношення типів аграрного виробництва. Звернення до конкретних кейсів дає змогу наочно показати рівень тінізації аграрного виробництва, значення індивідуального господарства для розвитку сільських територій, низький рівень освоєння та облаштування сільських районів, наслідки скорочення міжрайонних та посилення зовнішніх експортно-імпортних операцій. Отримані результати свідчать про різну спрямованість управлінської діяльності щодо стимулювання розвитку сільських територій. З допомогою перехресного аналізу різних кейсів можна виявити її модель, найбільш адаптовану до умов сьогодення.

За рахунок чіткої просторової та часової визначеності метод кейс-стаді дає змогу поглянути на сільську реальність крізь призму історичного розвитку, виявити найбільш загальні особливості нинішнього стану і перспектив розвитку конкретної сільської громади, проаналізувати особливості варіантів селянської кооперації, взаємодії сільської громади з навколишнім середовищем і т.д.

Результати кейс-стаді мають практичну спрямованість і тому можуть сприяти проведенню більш продуманої реформаторської політики. Для ефективного застосування методу кейс-стаді у дослідженні сільських реалій необхідні гуманістичне ставлення до об'єкта вивчення, ідеологічна нейтральність, міждисциплінарний підхід, методична, тимчасова й дослідницька тріангуляція і постійна методична саморефлексія та цільова орієнтація на максимальне насичення проблемного поля вивчення сільських територій.

Комплексна оцінка розвитку сільських територій адміністративних районів визначає особливості його прогнозування та розробки цільових програм забезпечення розвитку. Найбільш використовуваними методами прогнозу розвитку території є експертні та статистичні. Одним з провідних методів стратегічного планування та управлінської практики є SWOT-аналіз. Результатом його застосування є матриця, яка відображає стратегічні напрями розвитку території, визначені з урахуванням її слабких та сильних сторін. Цей метод можна конкретизувати, застосовуючи TOWS-аналіз, який здебільшого відображає характеристику зовнішніх чинників розвитку сільської території та її положення в системі координат стадій розвитку, за яких більш ефективними є стратегія успіху, стратегія збереження, стратегія конкуренції чи стратегія захисту.

Завершальним етапом вивчення сільських територій є розробка відповідних програм стимулювання їх розвитку - одного з інструментів реалізації стратегії регіонального розвитку. Перший етап розробки програми (підготовчий) із стимулювання розвитку адміністративного району визначає групу розробників та відповідальних за її створення, другий включає характеристику розвитку території у динаміці з визначенням та оцінкою потенційних можливостей розвитку. Третій етап передбачає визначення стратегічних цілей та розробку системи конкретних заходів щодо стимулювання розвитку: активізацію розвитку виробничої бази, соціальної та демографічної підсистем, покращання інвестиційної привабливості та інфраструктурної забезпеченості території. На четвертому етапі відбувається узгодження та затвердження програми. Заключний п'ятий етап розробки програми - організація моніторингу та оцінювання результатів її виконання.

Висновки та перспективи подальших розвідок. Таким чином, основними методичними підходами до реалізації комплексної оцінки розвитку сільських територій є системний, синергетичний, функціональний, проблемно-цільовий. Вони дають змогу проаналізувати систему державного управління розвитком сільських територій; визначити систему цілей, головну мету і проміжні результати; врахувати відсутність чіткої та обов'язкової причинно-наслідкової залежності, стохастичний характер розвитку природно-господарських систем, імовірності прояву випадкових різновекторних напрямів розвитку; виявити особливості управлінського впливу на функціонування та ефективність розвитку сільських територій.

Загальний алгоритм вивчення розвитку сільських територій адміністративного району передбачає оцінку їх загального соціально-економічного розвитку; обґрунтування головних критеріїв діагностики та виявлення чинників, які його визначають; оцінку розвитку основних підсистем; прогнозування їх соціально-економічного розвитку та розробку цільових програм розвитку сільських територій.

Таким чином, наші дослідження дають підстави сформувати наступні висновки.

1. На сучасному етапі постала гостра необхідність прийняття Закону України «Про сталий розвиток села і сільських територій».

2. Розробка і впровадження у повсякденну практику дієвих механізмів фінансування: соціального і виробничого розвитку села, його інфраструктури.

3. Всіляке сприяння розвитку кооперативного руху на селі, особливо обслуговуючої кооперації.

4. Консультаційно-інформаційне забезпечення жителів села повинно мати суспільну направленість.

5. Сприяння на державному рівні розвитку всіх форм господарювання на селі від великих підприємств до особистих селянських господарств з метою забезпечення їх ефективного функціонування.

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ СТАНУ РОЗВИТКУ СІЛЬСЬКИХ РАЙОНІВ

2.1 Деградація сільских територій - реальність територій

Проблеми сільського розвитку в Україні перебувають сьогодні в центрі уваги суспільства, що зумовлено системною кризою сільського господарства, соціальної сфери села. У наукових колах відбувається пошук нових концептуальних засад розвитку вітчизняного агропродовольчого комплексу, села та селянства. Науковці-аграрії виділяють зовнішні та внутрішні (ресурсні) фактори під впливом яких розвивається сільська територія (див. Рисунок 1) [8, c. 125].

Рисунок 1. Фактори розвитку сільських територій. Схему подано за Притулою Х. М. А

Аналіз їх змісту дозволяє говорити, що ресурсний фактор в нашій країні знаходиться на достойному рівні, однак зовнішні фактори не дають, на даний момент, поштовху до розвитку.

Отже, спробуємо дослідити зовнішні факторів впливу. Правовий фактор є визначальним, встановлюючи шляхи розвитку сільських територій, передбачаючи основні заходи для виконання поставлених цілей та завдань розвитку. Якщо говорити в цілому, то за кількісними параметрами законодавче забезпечення агропромислового комплексу досить масштабне. Сьогодні чинними є 134 закони, так чи інакше причетні до розвитку сільського господарства та сільської місцевості [9, с. 3]. Основними серед них є закони України “Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві”, “Про стимулювання розвитку регіонів”, “Про основні засади державної аграрної політики до 2015 року” та інші. На розвиток їх положень приймаються Укази Президента (“Про Основні засади розвитку соціальної сфери села”, “Про першочергові заходи щодо підтримки розвитку соціальної сфери села”), інші підзаконні акти, цільові загальнодержавні та місцеві програми розвитку.

Дослідження нормативної бази дозволяє виділити такі основні вектори розвитку сільських територій:

1) збільшення зайнятості сільського населення на сільськогосподарських підприємствах різних організаційно-правових форм та особистих селянських господарствах;

2) підвищення продуктивності праці, рівня заробітної плати працівників сільського господарства;

3) ефективне використання трудових ресурсів і робочого часу;

4) відновлення діяльності раніше закритих та відкриття нових закладів соціально-культурного призначення в сільських населених пунктах, а також зупинення їх закриття;

5) нарощування обсягів житлового будівництва на основі спеціальних програм його підтримки;

6) збільшення обсягів будівництва інженерних мереж і споруд; розвиток систем розвідних мереж водо- і газопроводів;

7) створення сприятливих умов для розвитку на селі сфери платних послуг тощо.

Щодо макроекономічного фактору, то картина виглядає приблизно так: відсутність економічної політики розвитку держави, чітких орієнтирів розвитку, обмеженість бюджетних коштів, накопичення зовнішньої заборгованості тощо.

Інституційний фактор передбачає наявність інституцій, які займаються питаннями розвитку сільських територій. Ефективна дія цього фактора залежить значною мірою від якості правового регулювання і нині залишає бажати кращого. сільський район підприємництво зайнятість

Дія фінансового фактора охоплює бюджетний, інвестиційний та кредитний фактори. Бюджетний фактор передбачає закладення коштів у бюджети всіх рівнів на потреби розвитку сільських територій. Теперішнє фінансування соціальної сфери села перебуває на надзвичайно низькому рівні, здійснюється точково без будь-яких програмних засад. Видатки на розвиток сільського господарства не покривають потреби у фінансуванні [8, с. 127]. Збільшення видатків в умовах обмеженості бюджетних ресурсів є малоймовірним. Однак альтернативою вважається запровадження пільгового оподаткування суб'єктів сільськогосподарської діяльності, запровадження дотацій, субсидіювання, розроблення системи агрострахування, що призведе до зменшення ризиків ведення сільського господарства.

Інвестиційний фактор характеризується несприятливим діловим середовищем та інвестиційним кліматом, надто високими витратами на ведення господарської діяльності. Через це обсяг інвестицій залишається недостатнім. До того ж, інвестиційний клімат погіршується - у рейтингу Світового банку “Ведення бізнесу - 2010” Україна займала 145 місце серед 181 держави за «простотою ведення бізнесу», а за станом на 2011 рік - 153 із 183 [10]. Обмеження прямих іноземних інвестицій і приватних інвестицій у сільське господарство негативно впливає на ефективність ведення сільського господарства. Окрім цього, потрібно заохочувати інвестування саме з внутрішніх резервів країни. Так, у 2010-2011 роках частка іноземних інвестицій, залучених у сільське господарство розвинених країн, становила менше 0,1 % загального обсягу залученого іноземного капіталу [11]. З метою заохочення інвестицій необхідно забезпечити стабільність законодавчого поля, надійний захист права власності, зниження корупції, підтримку банківського сектору, використання міжнародних правил інвестування. Так, Європейський банк реконструкції та розвитку оголосив про готовність фінансувати аграрні проекти в Україні. Під час Світового зернового форуму у Санкт- Петербурзі ЄБРР повідомив, що готовий вкласти гроші у будь-яку складову харчового ланцюга, так само, як і в проекти з розвитку інфраструктури. Однак, серйозне залучення коштів можливе лише після того, як зміниться земельне законодавство країни [12].

Щодо кредитного фактора, то на сьогодні кредитні ресурси сільськогосподарським виробникам видають лише кілька установ, а вартість кредитів є надзвичайно високою. В Україні досі немає установи, яка б спеціалізувалась на кредитуванні сільськогосподарського виробника. Необхідною видається зміна умов фінансування банками суб'єктів сільськогосподарської діяльності, але примусити банки до таких дій видається складним завданням. Одним із варіантів вирішення проблеми є кредитування кооперативними, а не комерційними фінансовими установами, об'єднуючись у які селяни самостійно, на основі взаємодопомоги та при незначній державній підтримці на початковій стадії з часом створюють потужні високоефективні системи взаємного кредитування. Основними формами кредитних кооперативів є кредитні спілки та кооперативні банки [13]. Для існування цієї системи необхідне відповідне законодавче та інституційне забезпечення з боку держави.

Стосовно цінового фактору варто зауважити, що наявний диспаритет цін на сільськогосподарську і несільськогосподарську продукцію впливає на низьку рентабельність ведення сільського господарства і, відповідно, низький рівень життя населення. Такий стан справ значною мірою пов'язаний із відсутністю прогнозованої цінової політики на сільськогосподарську продукцію. Держава покликана затверджувати мінімальні гарантовані ціни на основні види сільськогосподарської продукції на основі нормативних витрат з урахуванням продуктивності землі та сільськогосподарських тварин, а також норм дохідності на задіяні у виробництві ресурси, зокрема землю.

За даними дослідження Держкомстату стан благоустрою сільських населених пунктів залишає бажати кращого (див. Таблиця 1).

Таблиця 1. Стан благоустрою сільських населених пунктів України (за даними суцільного обстеження сільських населених пунктів, які здійснював Держкомстат України, станом на 01.11.2010 року [13]).

Аналіз статистичних даних дозволяє говорити про відсутність умов пристойного життя селян. 70 % сільських населених пунктів не мали на своїй території дитячих дошкільних закладів, 51 % з них (де є діти 7-17 років) не мали шкіл. Незадовільним є забезпечення сільських населених пунктів побутовим, медичним обслуговуванням, послугами зв'язку, радіо тощо. Значна частина показників, що характеризують рівень забезпечення послуг на селі, постійно знижується. Таке становище зумовлене, не тільки зменшенням суб'єктів соціальної інфраструктури, але й відсутністю будь-яких інших суб'єктів господарювання на селі (49% із загальної кількості сільських населених пунктів не мають ні одного суб'єкта господарської діяльності) [14].

Українське село за роки незалежності втратило майже 1 млн жителів, що становило половину загального скорочення населення України. І це при тому, що частка сільського населення у загальній його чисельності в країні у 2005 році становила 32,3 %, або 15,3 млн. людей. Таким показникам “сприяють” переважання смертності над народжуваністю, адміністративно-територіальні перетворення, міграційний рух сільського населення(впродовж багатьох років село через міграцію втрачало щороку 200-250 тис. людей).

Дослідники А. Деркач, С. Веретенніков, А. Єрмолаєв виділили п'ять основних прошарків серед селян - жебраки, бідні, малозабезпечені, забезпечені й багаті, і дійшли висновку, що існує тенденція до зростання чисельності перших категорій [15].

Від'ємним приростом населення та економічними проблемами обумовлене і зниження обсягів житлового будівництва на селі. Після стабільного зростання його обсягів у 2010-2015 роках спостерігається стрімке падіння. Станом на початок 2011 року введення в експлуатацію житла у сільській місцевості є нижчим, ніж у 1995 року (в період стрімкого економічного спаду) [16, с. 16].

За час ринкових трансформацій кількість зайнятих працівників сільського господарства, мисливства, лісового господарства скоротилась у середньому з 4 344,4 у 1990 році до 893,2 тис. осіб у 2010 році. Зазначені процеси призвели до дисбалансу фундаментальних чинників сільського ринку праці [17, с. 4].

Про низький рівень життя сільських мешканців України свідчить передусім частка населення із середньодушовими загальними доходами на місяць нижче прожиткового мінімуму. Розміри середньодушових загальних доходів сільського населення у 2010 році розподілились наступним чином: 35,8 % сімей мають доходи до 840 грн. на місяць, 36 % - 840-1 200 грн., 28,2 % - понад 1 200 грн. [18, с. 410].

...