Диспозиції в розвитку сільських територій

Для подолання безробіття і підвищення соціального рівня на селі необхідно стимулювати розвиток двох, на перший погляд суперечливих, а насправді, взаємопов'язаних процесів. Перший - відродження сільськогосподарського виробництва, зокрема його трудомістких галузей. Другий процес - деаграризація сільської економіки - зменшення в її структурі частки аграрного виробництва (не аграрна зайнятість: зелений туризм, сектор послуг; розміщення промислових, обслуговуючих підприємств, переробних потужностей).

Отже, можна з впевненістю стверджувати, що фактори впливу на розвиток села не виконують свої стимулюючої функції. Однак, внесення до законодавства вище запропонованих змін (наприклад, розвиток кооперативного кредитування, послаблення оподаткування суб'єктів господарювання та інше) дозволить покращити показники рівня розвитку сільської території нашої країни.

Високі результати в сфері сільського розвитку демонструє практика країн Європейського союзу. Європейський Союз приділяє велику увагу розвитку сільських територій. Політика розвитку сільських територій у ЄС здійснюється в рамках структурної політики та Спільної Аграрної Політики (САП). Пріоритетами політики розвитку сільських територій ЄС на 2007-2013 роки стали конкурентоспроможність, середовище та управління земельними ресурсами, багатофункціональне село та якість життя [19, с. 63]. Спільна Аграрна Політика ЄС поєднує елементи регуляторно-ринкової, цінової, зовнішньоторговельної й структурної політики. Поступово цілі САП змістилися з вирішення проблем сільського господарства до завдань розвитку сільських територій. САП ЄС в широкому розумінні - це напрям загальної політики ЄС, спрямований на покращення правового регулювання відносин в аграрній сфері, насамперед для економічного стимулювання діяльності аграріїв та підвищення конкурентоспроможності між ними; вдосконалення адміністративних відносин між відповідними інститутами та суб'єктами господарювання в сільському господарстві; сприяння подальшій лібералізації сільського господарства ЄС у відповідності з вимогами СОТ [20].

Показовою є розвиненість інституційного фактору ЄС. Активно діє Європейська робоча група з питань розвитку сільських територій та відновлення села (ARGE). Для фінансування програм розвитку сільських територій створено такі потужні інституції як Європейський фонд регіонального розвитку (ERDF), Європейський соціальний фонд (ESF), Європейський сільськогосподарський фонд орієнтації та гарантій (EAGGF), тощо.

Цікавим для України є принцип передбачуваності цінової політики Європейського Союзу. Зокрема, для цукру, до 2015 року визначена базова ціна тони буряків, компенсаційні виплати за скорочення їх виробництва та механізм доплат за підвищення цукристості буряків на кожну десяту відсотка. Всі ці параметри доведені до кожної країни-члена ЄС, а через Агентство ARiMR - до кожного фермера [21, с. 144]. Стабільності аграрному сектору ЄС надає також спеціалізована система сільськогосподарського кредитування та страхування. Вона ґрунтується на діяльності спеціалізованих установ кредитування фермерів, кооперативних і земельних банках, інших фінансових інститутів.

До важливих функцій державного регулювання в країнах ЄС відносять також управління технічним прогресом у сільському господарстві через систему наукових установ або заклади освіти, професійного навчання, підвищення кваліфікації, надання консультативної допомоги фермерам.

Водночас, слід наголосити на тому, що організація земельного ринку в країнах ЄС спирається насамперед спрямована на побудову системи обмежень, покликаної унеможливлювати “латифундизацію” земельних володінь, монополізацію сільськогосподарського ринку, загострення соціальних проблем мешканців сільських територій. [22, с. 144].

Адміністративно-територіальний устрій країн ЄС характеризується наданням кожній місцевій громаді можливостей розпоряджатися всіма наявними на її території землями. Громада наділена максимальним об'ємом повноважень та функцій. Після вступу Польщі до Євросоюзу дослідники констатують, що село вже користується різнорідними формами допомоги, які сприяють підвищенню сільськогосподарського виробництва та рівню життя сільського населення. Відбувається впровадження різноманітних програм, зокрема: в підтримку мало товарних землеробських господарств, допомога для складних територій, покращення інфраструктури, допомога молодим аграріям, покращення переробної галузі, програма “Лідер” покликана збалансувати розвиток сільських територій. Варто зазначити, що не в усіх галузях однаковий рівень готовності використовувати цю підтримку. Готовність менша, коли надану Євросоюзом допомогу потрібно поєднувати з використанням власних коштів, що є зрозумілим з огляду на економічну слабкість більшості аграріїв[23, с. 21].

На особливу увагу заслуговує розвиток сільського господарства в США. Запровадження інноваційних технологій при веденні фермерського господарства стало основою успішного розвитку. Досить істотною розробкою альтернативних систем використання землі є те, що в США їхнім науковим обґрунтуванням займаються в штатах регіональні дослідницькі центри сільського господарства, а методично керує соціальна комісія при департаменті сільського господарства. Практики й економісти-вчені США вважають, що рішення на основі інновацій назрілих економічних проблем фермерів ефективніше, якщо в них беруть участь в якості суб'єктів, що співпрацюють, регіональні або федеральні дослідницькі центри, спеціальні установи при органах федеральної й місцевої адміністрації, союзи фермерів, які виявляють проблеми, що набули особливої актуальності, займаються мобілізацією коштів для інновацій, оскільки більшість із них поодинці впровадити неможливо[23, с. 8].

2.2 Розвиток підприємництва, розв'язання проблем зайнятості на селі

Створення сприятливих умов для розширення сфери застосування праці у сільській місцевості та підвищення рівня доходів сільського населення здійснюється шляхом:

- стимулювання розвитку підприємництва у несільськогосподарській сфері;

- сприяння пріоритетному розвитку малих приватних підприємств побутового обслуговування в результаті залучення соціально незахищених верств сільського населення;

- здійснення заходів щодо стимулювання розміщення нових підприємств легкої, харчової та інших галузей промисловості, обслуговуючих організацій;

- стимулювання розвитку обслуговуючих кооперативів та інших об'єднань;

- здійснення із залученням районних центрів зайнятості професійного навчання безробітних, які проживають у сільській місцевості, основ підприємницької діяльності;

- посилення правового та соціального захисту орендодавців (власників) землі і майна, гарантування доходів відповідно до укладених договорів;

- здійснення заходів щодо забезпечення аграрного сектору кваліфікованою робочою силою, підвищення професійно-кваліфікаційного рівня працівників, зокрема, в результаті розвитку системи професійного навчання персоналу підприємств, установ та організацій;

- створення та розвиток інфраструктури щодо надання населенню необхідних побутових послуг;

- ліквідації існуючих перешкод та загрози для підприємництва, основними з яких є недосконалість нормативно-правової бази, бюрократизм, нерозвиненість виробничої та обслуговуючої інфраструктури, нестабільність доходів та соціальна незахищеність працівників;

- вдосконалення виконання умов для суб'єктів підприємницької діяльності щодо реєстрації їх на території сільських рад;

- покращення доступу підприємницьких суб'єктів, що здійснюють підприємницьку діяльність на селі, до ринків матеріально-технічних, інформаційних, кредитних та інших ресурсів;

- надання пільгового кредитування та часткової компенсації відсоткових ставок по кредитах для започаткування власної справи;

- стимулювання насичення несільськогосподарськими видами діяльності, наслідком чого буде створення умов для працевлаштування осіб, які вивільнилися із сільського господарства (внаслідок реорганізації чи науково-технічного прогресу) без зміни місця проживання.

Рисунок «Фінансування програм сільського розвитку» за Н. С. Власенко.

2.3 Сільське населення: демографічний аналіз

Станом на 01.01.2013 наявне сільське населення області складало 429,6 тис. осіб, що становить 23,4% від наявного населення області.

Сільське населення становить 100% у Велико-Білозерському районі, значно переважає у Мелітопольському (94,0%), Бердянському (88,9%), Токмацькому (70,9%) районах, найменше його - у Василівському (43,0%), Гуляйпільському (45,8%), Михайлівському (47,1%) районах.

На сьо годнішній день ми маємо досить складну ситуацію, пов'я зану зі скороченням чисельності сільського населення. Його кількість з 2001 р. скоротилася на 41,4 тис. осіб, або на 8,8 %. За чисельністю це трохи більше населення Запорізького району (для порівняння, за цей час міське населення, яке складає 76,6 %, скоротилося на 3,8%).

Як видно з таблиці, останнім часом темпи зниження сільського населення дещо загальмувалися, оскільки з 2005 року народжуваність почала зростати (2005 - 3,9; 2006 - 4,2; 2007 - 4,4 тис. осіб), а смертність знижуватися (2005 - 9,4; 2006 - 9,1; 2007 - 9,1 тис. осіб). На жаль, ці показники ще незначні.

В області всього 914 сіл. З них 627 (68,6 %) мають населення до 500 осіб. Найбільше таких сіл у Вільнянському (75), Новомиколаївському (65), Мелітопольському, Токмацькому (по 45) та Запорізькому (40) районах. У складі цієї групи сіл є населені пункти (їх 133, 14,6%) - з населенням до 50 осіб (проживають люди переважно пенсійного віку). Це практично вимираючі села. Найбільше їх - у Новомиколаївському (23), Вільнянському (17), Гуляйпільському (15) районах. В нашій області є 5 сіл, де проживає 1 особа.

Аналіз даних таблиці свідчить про те, що сільське населення області “старіє” - питома вага осіб віком 5 - 19 років зменшується, а віком 50 - 59, 70 і більше років збільшується.

На жаль, зменшується загальна чисельність сіл. За держстатистикою, з 1991 р. їх стало менше на 4 одиниці. Проте є підстави вважати ці цифри заниженими. Наприклад, до офіційної статистики Гуляйпільського району входить с. Ремівка, яке фактично перестало існувати - там немає жодного жителя. П'ять сіл, в яких проживає (чи числиться?) по 1 особі, можна вважати практично зниклими.

Таким чином, Запорізька область характеризується низькою щільністю сільського населення, невеликою людністю сільських поселень, тенденціями до скорочення загальної чисельності населення та кількості населених пунктів.

На основі вищенаведеного аналізу положень вітчизняного законодавства, іноземного досвіду розвитку сільських територій можна запропонувати наступні варіанти покращення становища українського села: - розробка комплексної, адекватної програми розвитку села, з реально діючим механізмом приведення в дію її положень; - бюджетні та податкові реформування. Зокрема, внесення змін та доповнень, що стосуються: послаблення оподаткування; запровадження дотацій, субсидіювання; - фінансова підтримка, що передбачає стимулювання кредитування діяльності аграріїв, зокрема, через кооперативні банки, кредитні спілки, залучення інвестицій, як ззовні, так і внутрішніх резервів; - вдосконалення цінової політики держави, зокрема, розробка прогнозованої цінової політики на сільськогосподарську продукцію; - об`єднання, зокрема дрібних та середніх суб'єктів господарювання, створення ними різних фондів підтримки (наприклад, в кооперативи) дозволить їм покращити своє положення, особливо у випадках обмеженості підтримки з боку держави; - розробка комплексу заходів пов'язаних з допомогою суб'єктам господарювання в здійсненні ними своєї діяльності. Це завдання можна вирішити шляхом створення консультативних груп та дослідницьких центрів розвитку сільських територій при вищих навчальних закладах аграрної спеціалізації; - розвиток несільськогосподарських видів діяльності на селі - зеленого туризму, сектору послуг тощо.

РОЗДІЛ 3. СТРАТЕГІЇ ПОДАЛЬШОГО РОЗВИТКУ СІЛЬСЬКИХ РАЙОНІВ

3.1 Перспективи розвитку сільських районів України на базі досвіду ЄС

3.2 Механізми упорядкування сталого розвитку сільських районів України

Пріоритетним напрямом реалізації політики сталого розвитку сільських територій України має стати впорядкування інституційного середовища, насампе- ред приведення в єдину систему низку регуляторних і нормативно-правових актів, приведення їх у відповідність до стандартів ЄС. Адже існуючий сьогодні стан розрізнених дій законодавчих та владних ор- ганів, фінансових установ, суб'єктів господарювання, організаційно, функціона- льно не пов'язаних між собою, не може позитивно впливати на розвиток сільських територій України, особливо, якщо мова йде про сталий розвиток. Вирішення цієї проблеми в сучасних умовах потребує комплексного підходу, спрямованого на підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва, зростання доходів населення, удосконалення інфраструктури сільських територій, окреслення нових пріоритетів в інвестиційній політиці, екології тощо. При цьому основні принципи державного регулювання аграрного сектору повинні базуватися на мінімальному прямому втручанні державних органів у ринковий механізм та опосередкованому впливі на розвиток соціально-економічних і екологічних процесів за допомогою встановлених державою економічних важелів. Основне завдання макроекономічної політики має полягати в забезпе- ченні умов стійкого довготривалого зростання, яке б сприяло структурно - інноваційній та соціальній переорієнтації сільської економіки, формуванню сприятливого інвестиційного клімату.

При цьому основним генератором сталого розвитку сільських територій, його економічним “двигуном” має стати господарська діяльність на селі, в тому числі орієнтована на багатофункціональний функціонування сільської економіки. Для цього держава має створити належні умови для створення конкурентного середовища та активізації підприємницької діяльності. Адже, як показує досвід розвинутих держав ЄС, лише в умовах відкритої ринкової конкуренції відбува- ється становлення інноваційних форм виробничої діяльності, як в економіці загалом, так і на сільських територіях.

Особливо слід акцентувати увагу на тому, що механізми державної підтримки не повинні стимулювати безгосподарності, оскільки дотування збиткових підприємств створює умови для їх деградації. Тобто, система дотацій має бути переорієнтованою так, щоб стимулювати тих, хто використовує її максимально ефективно та випускає якісну продукцію. При цьому безповоротна фінансова підтримка має здійснюватися насамперед з метою технологічної модернізації підприємств, зокрема для впровадження екологічно безпечних, ресурсо- та енергозберігаючих технологій. Слід однак розуміти, що повністю вирішити це питання за рахунок бюджетних ресурсів неможливо. Відтак, особлива увага має приділятися покращенню інвестиційного клімату сільських територій і залучен- ню достатніх обсягів інвестиційних ресурсів, в тому числі іноземних інвесторів, для реалізації інноваційних проектів у сільській місцевості.

Насамперед, це стосується відновлення традиційних видів господарської діяльності на сільських територіях, супутніх сільськогосподарському виробницт- ву: народних ремесел, виноробства, сироваріння, а також ведення органічного землеробства і скотарства, орієнтованих на виробництва екологічно чистого молока, бринзи, сирів, кулінарних виробів тощо.

Крім того, враховуючи на основі зниження економічної ваги та картельної влади агрохолдингів та інших монополістичних агроформувань, у сільській місцевості слід розвивати сільськогосподарську кооперацію з метою акумулювання інвестиційних ресурсів для інвестування у неаграрні сектори господарської діяльності на селі, насамперед сферу туризму, послуг і транскордонного співробітництва (зважаючи на те, що більшість областей нашої держави є прикордонними).

Більшість вищеописаних проблем сталого розвитку сільських територій України мають глибоке історичне коріння. Тому їхнє ефективне розв'язання може відбуватися лише в руслі еволюційного підходу, орієнтованого на виявлен- ня тих наріжних каменів, які свого часу призвели до виникнення та нагромад- ження диспропорцій у функціонуванні системи “економіка-довкілля-соціум” і формувалися упродовж попередніх етапів розвитку сільських територій цього регіону.

Насамперед це стосується відриву від наріжних принципів ринкового функціонування аграрної економіки, яке відбулося в радянську добу. Як наслідок за кілька десятиліть панування колгоспно-радгоспної доби, українські села стали своєрідними заручниками неефективної системи планового господарювання. Тут часто культивувалося виробництво тих сільськогосподарських культур, які не давали ані достатньої урожайності, ані належної якості, а система директивних планів, яка не мала нічого спільно з реальними ринковими критеріями оцінки економічного потенціалу сільських територій і сільськогосподарських виробни- ків, ставила останніх у залежність від політичних амбіцій влади, у зв'язку із чим земельні та природні ресурси українського села нещадно експлуатувалися, а рентабельність колгоспів і радгоспів залишалась переважно низькою.

У цей час фактично були втрачені можливості серйозного розвитку тради- ційних видів сільськогосподарської та супутніх видів економічної діяльності, ведення інтенсивного аграрного виробництва з урахуванням екологічних чинників та природно-кліматичних умов, формування підприємницьких структур у сферах туризму, легкої промисловості побутових та інших послуг.

Як наслідок, на момент здобуття Україною незалежності сільські території держави уособлювали всі вади соціалістичної безгосподарності, однією з найгостріших серед яких, стало цілковите порушення рівноваги в системі “економіка-довкілля-соціум”.

На жаль, упродовж останніх двадцяти років, попри лібералізацію економічного життя та значно більшу відкритість кордонів, ситуація не зазнала відчутних змін на краще. Основна причина цього, як і раніше, криється у відірваності від ринкових принципів функціонування вітчизняної аграрної економіки. Крім того, високий рівень централізації унеможливлює ефективний розвиток периферійних і сільських територій, блокує активізацію транскордонної співпраці, обмежує можливості для повноцінного використання природно-ресурсного потенціалу українського села.

Відтак, сьогодні Україна відстає від європейських стандартів функціонування економіки сільських територій значно більше ніж за іншими параметрами. Це означає, що одним з основних пріоритетів регіональної політики нашої держави на найближчу перспективу має стати пошук шляхів сталого розвитку територій з особливо багатим і різнорідним природно-ресурсним потенціалом. Основними напрямами економічної політики, спрямованої на забезпечення сталого розвитку сільських територій цього регіону слід визнати:

· стимулювання несільськогосподарських видів підприємницької діяльності

· на сільських територіях;

· підвищення ефективності природоохоронних заходів та реалізація программ захисту земель в контексті проведення земельної реформи;

· розбудова інфраструктури сільських територій, першочергове фінансування будівництва доріг, розвиток телекомунікаційної мережі, включаючи доступ до Інтернету, оснащення медичних закладів та фельдшерсько-акушерських пунктів, забезпечення якісного функціонування у сільській місцевості навчально-освітніх закладів;

· активізація транскордонної співпраці з метою адаптації на вітчизняний грунт передового досвіду розвитку сільських територій держав - членів ЄС. Насамперед сусідніх Польщі, Словаччини та Угорщини.

Серед першочергових завдань у процесі забезпечення сталого економічного розвитку є розробка механізмів непрямого державного регулювання економічних процесів у напрямі створення умов для підтримки підприємницької активності та конкуренції, здійснення контролю за діяльністю банківської, валютної та податкової систем, антимонопольного регулювання, а також підвищення рівня мобільності та адаптованості національної економіки. Адже саме приватна підприємницька ініціатива, що стимулюється і контролюється відкритою ринковою конкуренцією дозволяє найбільш ефективно використовувати та нарощувати наявний природно-ресурсний та людський потенціал сільських територій, розвивати інноваційні виробництва, підтримувати високу культуру організації праці та ведення бізнесу.

З іншого боку, інновації в жодному разі не повинні перешкоджати забезпеченню збереження культурних та історичних пам'яток села і його традицій. Саме тому слід визнати слушність позиції, згідно якої фундамент сталого розвитку в цілому і сільських територій зокрема, закладено в двох основних поняттях: “традиція” та “інновація”. Принциповою метою їх взаємодії має стати збереження сутності кожного з них при взаємодоповнюваності та взаємопроникненні. З огляду на це взаємодія інновацій і традицій в жодному контексті не має призвести до розшарування ключових цілей і проблем, які криються у визначенні цих понять.

Інноваційний розвиток сільської інфраструктури повинен здійснюватися на основі відмови від нинішньої практики прямого фінансування сільгоспвиробників, що забезпечує однобокий розвиток сільських територій, закріплюючи їхню монофункціональність. Сьогодні пріоритетом державної підтримки має стати першочергове стимулювання розвитку інфраструктури сіл: будівництво доріг, залізничних колій, телекомунікаційних мереж, поширення Інтернету.

Важливим засобом розв'язання проблеми інфраструктурного забезпечення сільських територій України може стати активізація державно-приватного партнерства, реалізація концесійних проектів, виведення з-під оподаткування частини прибутку, яка використовується для інвестування у розвиток інфраструктури карпатських сіл. Не менш значимою з погляду забезпечення сталого розвитку сільських територій є реалізація навчальних програм щодо становлення альтернативних видів економічної діяльності на селі. Для цього необхідно більш активно залучати вищі навчальні заклади, консалтингові компанії та дорадницькі служби до підготовки фахівців сфери послуг, туризму, транскордонної співпраці,менеджменту і маркетингу, орієнтованих на роботу в сільській місцевості, створенню тут інноваційних виробництв, підприємств з іноземним капіталом тощо.

Варто також погодитись із алгоритмом сталого розвитку сільських територій України, ґрунтованим на реалізації наступних завдань:

· формування патріотичної, креативної, сильної в новаторській діяльності села особистості, людини, яка зможе дати нові, сучасні, основані на традиційних цінностях ідеї, інтелігентності, вихованості в дусі українськості;

· удосконалення діяльності культурних, духовних, освітніх, просвітницьких закладів сільських громад, засноване на спільних інтересах, залученні більшої кількості людей до спільної праці на ниві сталого розвитку сільських територій;

· відновлення та сприяння розвитку родових садиб на селі, виховання любові до землі як джерела життя суспільства, особливо на території України, яку здавна іменують “житницею Європи”, любові до праці та сільського господарства, що дасть змогу в майбутньому, спричинити зворотній до урбанізації процес - часткову субурбанізацію;

· створення Інтернет-порталу для координації сталого розвитку в сільських громадах впровадження інноваційних технологічних розробок в село без шкоди для його гармонійного та стійкого розвитку, що зможе підтримувати постійний взаємозв'язок між сільськими та міськими громадами задля сталого розвитку всього суспільства України;

· формування міцної еліти медиків в рамках збереження здоров'я нації, підтримка та фінансування медичного обслуговування на селі, спрямована на покращення фізичного та психічного здоров'я, завдяки чому має підвищитись стійка життєдіяльність населення сільських територій, його довго- вічність.

Крім того, на увагу заслуговує точка зору щодо необхідності зміни сучасної парадигми освіти, яка полягає у насиченні знань кожного фахівця глибоким розумінням причинно-наслідкових взаємозв'язків і залежностей між діяльністю людини та її природним середовищем. У процесі навчання студенти мають усвідомлювати, що концепція сталого розвитку, як єдино можлива стратегія розвитку цивілізації, потребує гармонізації економічних та екологічних інтересів. Тільки спеціалісти, озброєні новими знаннями про взаємозалежність природної та економічної систем і новим еколого-економічним мисленням, спроможні забезпечувати сталий розвиток суспільства та його окремих регіональних складових.

Таким чином, сталий розвиток сільських територій України сьогодні є одним з основних пріоритетів економічної політики нашої держави, який має забезпечуватися на основі активізації несільськогосподарських видів економічної діяльності в селах, розвитку їхньої інфраструктури, підвищення ефективності використання наявних тут природних і трудових ресурсів, удосконалення навчально-освітньої діяльності та якості медичного обслуговування сільських мешканців, формування інноваційних підходів до нарощування соціально-економічного потенціалу розвитку сільських територій відповідно до принципів європейської інтеграції.

ВИСНОВКИ

Розвиток сільських територій України виступає одним з пріоритетів державної політики, спрямованої на вирішення економічних, соціальних, побутових, екологічних, гуманітарних, демографічних та інших проблем мешканців українського села, які становлять значну, а в деяких регіонах - переважаючу, частину населення нашої держави. Більшість проблем розвитку сільських територій України зумовлені спадщи- ною, отриманою у спадок від системи адміністративно-планового господарювання. Насамперед, це стосується структурних диспропорцій у функціонуванні сільської економіки, її фактичної монофункціональності, рудиментів патерналістського мислення сільських мешканців і керівників органів місцевого самовряду- вання села, низької ефективності управління аграрним сектором економіки, відсутності якісного агромаркетингу, прогалин в інституційному забезпеченні розвитку села, ментальності українських селян тощо.

У зв'язку із цим, розв'язання існуючих проблем сільських територій України на тих же методологічних засадах, які свого часу лягли в основу їхнього виникнення, видається мало конструктивним. Це зумовлює необхідність пошуку альтернативних підходів до розвитку сільських територій України, зокрема, орієнтуючись на ті принципи, що забезпечують ефективний розвиток сільських територій країн - членів ЄС. Вивчаючи досвід ЄС у формуванні та удосконаленні політики розвитку сільських територій, першочергову увагу звертає на себе інституційне забезпечення цього процесу.

Насамперед, це стосується Спільної аграрної політики ЄС та інструментів, які забезпечують її ефективну реалізацію, а також механізмів фінансування програм сільського розвитку, засобів реалізації інфраструктурних проектів у сільській місцевості, характерних особливостей успішної діяльності численних інституцій, орієнтованих на розвиток сільських територій ЄС, а також його окремих країн і регіонів. При цьому особливо важливого значення набуває вивчення позитивного досвіду ЄС у контексті гарантування продовольчої безпеки в процесі сільського розвитку. Адже забезпеченість продуктами харчування відіграє ключову роль не лише з погляду ефективного функціонування агропродовольчого сектору, але і з урахуванням необхідності забезпечення всього населення країни у продовольчих товарах, а відтак і збереження її трудоресурсного потенціалу та підвищення якості людського капіталу.

Таким чином, використання позитивного досвіду розвитку сільських територій, акумульованого в країнах - членах ЄС протягом тривалого періоду їх соціально-економічної еволюції, є важливою складовою реалізації політики європейської інтеграції України, а також потужним важелем підвищення ефективності функціонування господарських комплексів сільських територій нашої держави та чинником зростання якості життя сільського населення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Державна цільова програма розвитку українського села на період до 2020 р. : Постанова Кабінету Міністрів України від 19 вер. 2010 р. № 1158 // Офіційний вісник України. - 2010. - № 73. - С. 7-46.

2. Славов В. П. Економіко-енергетична система сталого розвитку сільських територій / В. П. Славов, О. В. Коваленко // Вісник аграр. науки. - 2010. - № 9. - С. 68-71.

3. Саблук П. Т. Розвиток сільських територій - запорука відродження аграрної України / П. Т. Саблук // Вісн. аграр. науки. - 2010. - № 5. - С.21-23.

4. Спільна аграрна політика Європейського Союзу: можливості та виклики для України : аналітична доповідь. - К. : Національний інститут стратегічних досліджень, 2011. - 19 с.

5. Малік М. Й. До питання сталого розвитку сільських територій / М. Й. Малік // Економіка АПК. - 2010. - № 5. - С. 51-55.

6. Гладій М. В. Аграрні реформи схожі на вогнище, яке постійно поливають водою / М. В. Гладій // Вісник інституту сільського розвитку. - 2010. - №3. - С. 2-8.

7. Виклики і шляхи агропродовольчого розвитку / [Б. Й. Пасхавер, О. В. Шубравська, Л. В. Молдаван та ін.] ; за ред. акад. УААН Б. Й. Пасхавера ; НАН України, Ін-т екон. та прогнозуван. - К., 2010. - 432 с.

8. Соціально-економічне становище сільських населених пунктів України. Статистичний збірник. - К. : Держкомстат України, 2010. - 207с.

9. Проблеми та перспективи розвитку сільських територій України (на прикладі Карпатського регіону): науково-аналітична доповідь / [В. В. Борщевський, Х. М. Притула, В. Є. Крупін, І. М. Куліш]; НАН України. Інститут регіональних досліджень; [наук. ред. В. В. Борщевський]. - Львів, 2011. - 60 с.

10. Статистичний щорічник України за 2009 рік / за ред. О. Г. Осауленка ; Держ. ком. статистики України. - К., 2010. - 567 с.

11. Губені Ю. Розвиток сільських територій: деякі аспекти європейської теорії і практики / Ю. Губені // Економіка України. - 2010. - № 4. - С. 62-70.

12. Спільна аграрна політика Європейського Союзу: можливості та виклики для України : аналітична доповідь. - К. : Національний інститут стратегічних досліджень, 2011. - 19 с.

13. Чеботарьов В. А. Досвід структурних перетворень в агропромисловому виробництві постсоціалістичних країн у контексті їх вступу до Європейського Союзу / В. А. Чеботарьов // Економіка АПК. - 2010. - № 2. - С. 142-148.

14. Підтримка землеробських господарств // Вісник інституту сільського розвитку. - 2010. - № 3. - С. 21-23.

15. Проблеми та перспективи розвитку сільських територій України (на прикладі Карпатського регіону) : науково-аналітична доповідь / [В. Борщевський, Х. Притула, В. Крупін, І. Куліш]; НАН України. Інститут регіональних досліджень. - Львів, 2011. - 60 с.

16. Барановський М. О. Наукові засади суспільно-географіного вивчення сільських депресивних територій України : моногр. / М. О. Барановський. - Ніжин : ПП Лисенко М. М., 2009. - 396 с.

17. 2. Руденко В. П. Довідник з географії природно-ресурсного потенціалу України / В.П. Руденко. - К. : Вища шк., 1993. - 180 с.

18. 3. Севастянов Л. И. Индекаторы социально-экономического развития регионов : методические подходы к разроботке / Л. И. Севастянов // Регион : экономика и социология. - 1996. - № 1. - С. 44-58.

19. 4. Регіони України. Економіко-статистичні порівняння (додаток до науково-практичного журналу “Регіональна економіка”). - 2002. - № 1. - 75 с.

20. 5. Скрипник А. Бюджетна децентралізація як шлях до Євросоюзу / А. Скрипник, О. Синцова // Економіст. - 2005. - № 3 - С. 27-29.

21. 6. Dirk B. Agriculture, Development, and Urban Bias / Bezemer Dirk, Derek Headey // World Development 36.8:1342-64.

22. 7. Eisenhardt K. M. Building theories from case study research / K. M. Eisenhardt // The Academy of Management Review, 14 (4). - Oct. - Р. 532-550.

Размещено на Allbest.ru