Підприємство в сучасній системі господарювання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тема 1. Підприємство в сучасній системі господарювання

Підприємство - це організаційно відокремлена й економічно самостійна ланка виробничої сфери народного господарства, що спеціалізується на виготовленні продукції, виконанні робіт і наданні послуг. Головне завдання підприємства полягає в задоволенні потреб ринку в його продукції або послугах з метою одержання прибутку.

Основними законодавчими актами, які регулюють діяльність підприємств в Україні, є Закони України: «Про власність», «Про підприємництво», «Про підприємства в Україні» та ін.

Зокрема, Закон України «Про підприємства в Україні» визначає види та організаційні форми підприємства, правила їх створення, реєстрації, реорганізації та ліквідації, механізм здійснення підприємницької діяльності в умовах переходу до ринкової економіки. Цим Законом визначені рівні правові умови для діяльності підприємств незалежно від організаційної форми та форми власності на майно; він спрямований на забезпечення самостійності підприємств, визначає їх права і відповідальність за результати своєї господарської діяльності, регулює відносини підприємств з іншими суб'єктами господарювання, органами державного управління.

Діяльність підприємства також регулюється його статутом та колективним договором.

Статут підприємства - це зібрання обов'язкових правил, що регулюють його взаємовідносини з іншими суб'єктами господарювання, а також індивідуальну діяльність.

У ньому зазначається точна назва підприємства, його місцезнаходження, форма власності, вид діяльності, місія функціонування та основні цілі, органи управління, порядок реорганізації і ліквідації та ін.

Зміст статуту не повинен суперечити положенням законодавчих актів, що регулюють діяльність підприємства.

Колективний договір - це угода між трудовим колективом в особі профспілки та адміністрацією або власником, яка щорічно переглядається і регулює їх виробничі, економічні і трудові відносини.

У колективний договір включаються зобов'язання щодо поліпшення умов праці та відпочинку працівників, їх соціального захисту, заходи для забезпечення зростання продуктивності праці, величини матеріального стимулювання, вирішення житлових проблем тощо.

Підприємства мають такі ознаки:

- виробничо-технічна єдність (спільність продукції, що виготовляється, процесів її виробництва, певний склад виробничих фондів, єдина технічна політика, спільність допоміжного і обслуговуючого господарств);

- організаційно-соціальна єдність (наявність єдиного трудового колективу, керівника та адміністрації підприємства, наділення підприємства правами і реквізитами юридичної особи);

- фінансово-економічна самостійність (можливість самостійно визначати напрямки економічного розвитку, склад, обсяги продукції, що випускається, напрямки розподілу прибутку підприємства, форми і розміри матеріального стимулювання, спільність системи планування та обліку).

Виробнича структура підприємства - це склад, кількісне співвідношення і розміри внутрішніх підрозділів, форми їх побудови та взаємозв'язку. Виробнича структура характеризує частку окремих підрозділів у загальній чисельності працівників підприємства, у сукупному випуску продукції, вартості основних фондів і т. д. Для підприємств є важливим встановлення оптимальної виробничої структури.

На виробничу структуру підприємства впливають такі фактори:

- масштаб виробництва;

- складність конструкції виробу;

- характер технологічного процесу.

Якщо головним виробничим підрозділом підприємства є цех (адміністративно відокремлена частина підприємства, в якій виконується комплекс робіт відповідно до внутрішньозаводської спеціалізації), то така виробнича структура називається цеховою.

Цехи поділяються на:

- основні (заготівельні, обробні, складальні);

- допоміжні (інструментальні, ремонтні, енергетичні);

- побічні (утилізації, відновлення деяких сировинно-матеріальних ресурсів);

- обслуговуючі (складське і транспортне господарства);

- підсобні (виробництво тари, відгодівельне і тепличне господарства тощо). економічний колективний договір господарство

При безцеховій виробничій структурі основою її побудови є виробнича дільниця (сукупність робочих місць, на яких виконуються технологічно однорідні роботи або виготовляється однотипна продукція).

Корпус - як об'єднання однотипних цехів - є основним структурним підрозділом корпусної виробничої структури.

При комбінатській виробничій структурі підприємства поєднуються стадії послідовно процесу переробки сировини і підрозділи виготовляють завершену частку готового виробу.

Загальна структура підприємства включає, крім виробничих підрозділів, заклади соціально-культурного призначення та підрозділи апарату управління.

Підприємства класифікуються за рядом ознак, а саме:

І Мета і характер діяльності:

- комерційні, метою яких є одержання прибутку;

- некомерційні, які не ставлять собі за мету отримання грошових економічних результатів (благодійні фонди і організаціі).

ІІ Форма власності:

- приватні (індивідуальні, засновані на власності однієї особи без права найму робочої сили; сімейні, засновані на власності і праці однієї сім'ї; приватні, засновані на власності однієї особи з правом найму робочої сили);

- колективні (засновані на власності колективу працівників підприємства, кооперативу, громадської організації);

- державні (засновані на власності держави, в тому числі казенні);

- муніципальні (державні комунальні підприємства, засновані на власності громади адміністративно-територіальних одиниць);

- спільні підприємства (засновані на власності фізичних або юридичних осіб різних держав);

- іноземних громадян або організацій (засновані виключно на власності фізичних або юридичних осіб іноземних держав).

ІІІ Правовий статус і форма господарювання:

- Одноосібні приватні підприємства - власником є фізична особа або сім'я; отримує дохід (прибуток); несе весь тягар ризику.

Перевагами такої форми підприємства є простота заснування, незначні витрати на засновницько-реєстраційні операції, повна самостійність, оперативність і свобода підприємницьких дій, відносно низькі витрати на організацію виробництва, власникові повністю належить прибуток підприємства.

Недоліки: обмежені можливості для розширення капіталу, повна відповідальність за борги, відсутність спеціалізованого менеджменту, невизначеність термінів функціонування, оскільки підприємство юридично припиняє свою діяльність у разі смерті, позбавлення волі або психічного захворювання одноосібного власника.

- Кооперативні - добровільні об'єднання громадян з метою спільного ведення господарської діяльності.

Перевагами є збільшення економічних можливостей підприємства щодо розширення бізнесу, диференціація виконуваних функцій окремими працівниками (виробничих, збутових, адміністративних), а недоліком - протиріччя економічних та інших інтересів окремих членів кооперативу.

- Орендні - мають в основі функціонування договірні відносини між фізичними або юридичними особами з приводу тимчасового володіння і користування майном.

Переваги: не вимагає значних коштів для придбання майна, немає ризику за техніко-економічне старіння основних фондів, його несе орендодавець. Недоліки: обмежується підприємницька свобода орендаря, який не є власником майна.

- Господарські товариства - передбачають об'єднання капіталів двох або більше юридичних або фізичних осіб за умов спільного розподілу прибутку, контролю результатів бізнесу, активної участі у здійсненні бізнесової діяльності.

Основою взаємовідносин між партнерами є договір.

За ступенем участі партнерів-засновників у діяльності підприємства та відповідальності за її результати розрізняють:

- товариство з повною відповідальністю (всі учасники займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за її результати не лише своїми частками у статутному фонді, а й власним майном);

- товариство з обмеженою відповідальністю (учасники несуть відповідальність за господарську діяльність у межах своїх внесків у вигляді майна, грошових коштів, продуктів інтелектуальної власності тощо);

- командитне товариство (поряд з учасниками, які несуть повну відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном, включає принаймні одного учасника, відповідальність якого обмежується внеском у майно підприємства, але не особистим майном; такий учасник називається командитом);

- акціонерні товариства (відкритого і закритого типу) (власність підприємства розподілена на частини і власниками вважаються акціонери, які мають обмежену відповідальність у розмірі свого внеску в акціонерний капітал; весь прибуток належить акціонерам і поділяється на дві частини: одна розподіляється серед акціонерів у вигляді дивідендів, друга - це нерозподілений прибуток, що використовується на реінвестування; функції власності і контролю поділені між власниками (акціонерами) і менеджерами.

Перевагами господарських товариств є:

Більш широкі можливості для розширення виробництва, збільшення фінансової незалежності та дієздатності шляхом злиття капіталів партнерів, можливість залучення до управління професійних менеджерів; для акціонерних товариств - реальна можливість залучення необхідних інвестицій через ринок цінних паперів, акціонери не можуть зазнати більших втрат, ніж ними було вкладено в акції, простіше збільшувати обсяги виробництва і суми прибутку.

Недоліки: виникнення протиріч між інтересами партнерів спричиняє малоефективну діяльність, а колективний менеджмент - негнучке управління виробництвом; для акціонерних товариств - притаманні розбіжності між функціями власності та контрою, інколи виникають суперечності між акціонерами і менеджерами, наявність подвійного оподаткування (спочатку прибутку акціонерного товариства, а потім дивідендів акціонерів).

ІV. Національна належність капіталу підприємств:

- національні (капітал підприємств належить підприємцям своєї країни);

- іноземні (капітал підприємств повністю є власністю іноземних громадян);

- змішані (капітал підприємств належить громадянам різних країн).

V. Галузево-функціональні види діяльності:

- промислові;

- сільськогосподарські;

- будівельні;

- транспортні;

- торговельні;

- лізингові;

- банківські.

VІ. Розміри підприємств за чисельністю працівників:

- малі, до яких належать (за чисельністю працюючих):

у промисловості та будівництві - до 200 чол.;

у інших галузях виробничої сфери - до 50 чол.;

у науці і науковому обслуговуванні - до 100 чол.;

4) у галузях невиробничої сфери - до 25 чол.;

5) у роздрібній торгівлі - до 15 чол.;

- середні;

- великі.

Розміри середніх і великих підприємств за чисельністю працюючих законодавчо не регулюються.

Існують інші класифікаційні ознаки підприємств, наприклад, за типом виробництва, за ступенем спеціалізації, але перелічені є найважливішими.

Підприємницькі структури мають право на добровільних засадах об'єднувати свою інноваційну, виробничу, маркетингову, постачальницько-збутову, фінансову та соціальну діяльність. Такими об'єднаннями можуть бути: асоціації, корпорації, концерни, консорціуми, трести, синдикати, картелі, холдинги, фінансові групи.

В Україні найбільш поширеними формами об'єднання підприємств є:

- асоціація - найпростіша форма договірного об'єднання підприємств з метою постійної координації господарської діяльності; асоціація не має права втручатись у виробничу і комерційно-фінансову діяльність своїх членів;

- корпорація - договірне об'єднання господарських суб'єктів на засадах інтеграції та виробничих інтересів з делегуванням їй окремих повноважень;

- консорціум - тимчасове статутне об'єднання промислового і банківського капіталу для реалізації певної підприємницької ідеї, інвестиційного проекту;

- концерн - об'єднання підприємницьких структур, що характеризується органічним поєднанням власності та контролю, найчастіше з використанням принципу диверсифікації виробництва;

- холдинг - організаційна форма об'єднання інвестиційних ресурсів; утворення, яке безпосередньо не займається виробничо-господарською діяльністю, а спрямовує свої фінансові кошти на придбання контрольного пакету акцій інших підприємств.

Кожна з цих форм має свої переваги і недоліки і може використовуватись залежно від умов внутрішнього і·зовнішнього середовища підприємства (ринку). Ринок, як сфера товарного обігу і пов'язана з ним сукупність товарно-грошових відносин між виробниками і споживачами складається з певних елементів.

Основними видами ринків за суб'єктним складом є:

- ринок виробників;

- ринок споживачів;

- ринок посередників;

- ринок державних установ;

- ринок міжнародних установ, покупців і споживачів.

За елементно-технологічним складом ринки поділяються на:

- ринок засобів виробництва;

- ринок предметів споживання;

- ринок інвестицій;

- ринок фінансово-кредитних ресурсів;

- ринок інновацій та інформації;

- валютний ринок.

За територіальною ознакою ринки класифікуються на:

- місцевий;

- регіональний;

- національний;

- транснаціональний;

- світовий.

Функції ринкової інфраструктури виконують товарні і фондові біржі, страхові компанії, венчурні фірми, інформаційні центри, транспортні мережі, банки.

Тема 2. Трудові ресурси

Персонал підприємства, його склад і структура

Персонал підприємства - це сукупність постійних працівників, які отримали необхідну професійну підготовку та (або) мають практичний досвід і навики роботи. Крім постійних працівників, у роботі підприємства можуть брати участь на основі контракту інші працездатні особи.

Всі кадри підприємства поділяються на промислово-виробничий персонал (ПВП) і непромисловий персонал (НПП). До ПВП належать зайняті в основних і допоміжних підрозділах підприємства; в заводських лабораторіях, дослідних установах - апарат заводоуправління, працівники охорони. До НПП належать зайняті у невиробничій сфері підприємства. Такий поділ персоналу на дві групи необхідний для узгодження трудових показників з показниками результатів трудової діяльності (при визначенні продуктивності праці враховується чисельність ПВП), для розрахунків заробітної плати і формування фонду оплати праці.

Залежно від виконуваних функцій весь персонал підприємства поділяється на чотири категорії: робітники; службовці; спеціалісти; керівники.

Робітники в залежності від відношення до процесу створення продукції поділяються на основні (які безпосередньо беруть участь у процесі виготовлення продукції) і допоміжні (які виконують функції обслуговування основного виробництва).

В умовах розвитку продуктивних сил, впровадження новітніх досягнень науково-технічного прогресу у виробництво поділ робітників на основні і допоміжні стає все більш умовним. Крім того, відненсення робітників до будь-якої із цих двох груп обумовлюється галузевою приналежністю підприємства.

До категорії «робітники» також належать листоноші, телефоністи, оператори зв'язку, прибиральники, кур'єри, чергові, сторожі, гардеробники та ін.

До службовців віднесені працівники, які здійснюють підготовку і оформлення документації, господарське обслуговування, облік і контроль (діловоди, архіваріуси, касири, коректори технічної документації, стенографісти, табельники, обліковці та ін.).

Спеціалістами вважаються працівники, які займаються інженерно-технічними, економічними та іншими роботами (інженери, бухгалтери, механіки, економісти, редактори, ревізори, психологи, товарознавці, соціологи, енергетики, юрисконсульти та ін.).

Керівники - це працівники, які займають посади керівників підприємства та його структурних підрозділів. Це директори (генеральні директори), начальники, управляючі, завідуючі, головні спеціалісти, майстри, голови, а також заступники керівників, що займають перелічені посади.

Важливою є класифікація персоналу за професіями, спеціальностями, кваліфікацією.

Професія характеризує вид трудової діяльності, яка потребує спеціальних знань та практичних навичок.

Спеціальність виділяється в межах певної професії і характеризує відносно вузький різновид трудової діяльності. Кваліфікація характеризує якість, складність праці і є сукупністю спеціальних знань і навиків, які визначають ступінь підготовленості працівника до виконання професійних функцій обумовленої складності.

За рівнем кваліфікації робітники поділяються на чотири групи: висококваліфіковані; кваліфіковані; малокваліфіковані; некваліфіковані.

Конкретний рівень кваліфікації робітників визначається за допомогою тарифно-кваліфікаційних довідників і характеризується розрядами.

Рівень кваліфікації керівників, спеціалістів, службовців характеризується рівнем освіти, досвідом роботи.

Спеціалістів розрізняють:

* найвищої кваліфікації (що мають наукові ступені та звання);

* вищої кваліфікації (зі значним досвідом практичної роботи та вищою спеціальною освітою);

* середньої кваліфікації (з певним практичним досвідом та середньою спеціальною освітою);

* спеціалісти-практики (не мають спеціальної освіти, але мають практичний досвід і займають відповідні посади).

На зміну професійно-кваліфікаційного складу та структури персоналу підприємств впливають такі чинники:

1) зростання попиту на кваліфіковану робочу силу, що пов'язано із швидкими темпами оновлення продукції, ускладненням технологічних процесів тощо;

2) перерозподіл працівників із сфери промислового та сільськогосподарського виробництва у сферу побутового обслуговування населення, торгівлі, інформаційну сферу;

3) досить висока питома вага зайнятих ручною та некваліфікованою працею, що пов'язано із сповільненням темпів технічного переоснащення підприємств;

4) включення до складу трудових ресурсів працівників з більш високим освітнім рівнем, ніж ті, які вибувають за межі працездатного віку;

5) неврахування системою освіти сучасних вимог і потреб у кваліфікованій робочій силі, що породжує невідповідність між реальним попитом підприємств у кадрах та їх пропозицією на ринку праці.

Врахування цих чинників є обов'язковим при формуванні кадрової політики підприємств, основна мета якої полягає в забезпеченні кожного робочого місця і посади персоналом відповідної професії, спеціальності і, головне, - кваліфікації.

Кадрова політика, як правило, здійснюється після структурного аналізу професійно-кваліфікаційного складу персоналу. Структурний аналіз персоналу базується на врахуванні рівня кваліфікації, вікового складу, тривалості трудового стажу працівників, співвідношення працівників за cтaттю.

Також при розробці кадрової політики оцінюється ефективність використання робочого часу на підприємстві, коефіцієнти плинності кадрів, прогнози зайнятості в регіоні та ін.

Управління персоналом - це частина кадрової політики, основними функціями якого є:

- планування потреби в певних категоріях персоналу;

- набір та відбір персоналу;

- визначення заробітної плати і пільг;

- професійна орієнтація і адаптація працівників до конкретних умов роботи;

- забезпечення процесу навчання персоналу;

- оцінка результатів трудової діяльності;

- підвищення або пониження в посаді, переміщення або звільнення.

Особлива роль у системі управління персоналом належить набору, підготовці і перепідготовці кадрів.

Здійснюючи набір необхідних підприємству категорій працівників, використовують зовнішні та внутрішні джерела.

До зовнішніх належать ті, які забезпечують поповнення персоналу через:

- регіональні біржі праці та державні бюро з працевлаштування;

- комерційні агентства з працевлаштування;

- систему контрактів з навчальними закладами різних рівнів;

- оголошення на телебаченні, радіо, в пресі тощо.

Відбір кадрів складається з певних етапів:

1. Попередній відбір

2. Анкетування

3. Співбесіда

4. Тестування

5 Перевірка інформації про кваліфікацію

6. Рішення про прийняття на роботу

7. Рішення про розмір оплати праці

Система набору з використанням зовнішніх джерел інколи малоефективна, оскільки на підприємство приходять люди, які не знайомі із специфікою виробництва і тому слід затратити достатньо часу, коштів і зусиль, щоб працівник досягнув необхідного рівня кваліфікації.

Тому підприємства частіше використовують внутрішні джерела набору:

- підготовку робітників через учнівство на підприємстві;

- просування по службі своїх працівників;

- перепідготовку своїх працівників;

- інформування колективу працівників про наявні вакансії тощо.

Формами підготовки і перепідготовки робітників є:

1) навчальні заклади з підготовки молодших спеціалістів;

2) індивідуальне і бригадне навчання робітників безпосередньо на виробництві;

3) курси з оволодіння другою і суміжними спеціальностями;

4) перепідготовка кадрів за допомогою бірж праці.

Підготовку і підвищення кваліфікації службовців, спеціалістів та керівників здійснюють вищі навчальні заклади різних рівнів (коледжі, інститути, університети, академії), інститути післядипломної освіти, курси підвищення кваліфікації з відривом від виробництва та ін.

Підготовка кадрів для підприємств недержавних форм господарювання здійснюється державними і недержавними навчальними закладами на основі укладених договорів між підприємствами і навчальними закладами. Підприємства відшкодовують витрати на ці цілі за рахунок власних коштів.

Слід розрізняти спискову, середньоспискову і явочну чисельність працівників.

До спискової чисельності включаються всі постійні, тимчасові і сезонні працівники, які прийняті на роботу на один і більше днів, незалежно від того, чи перебувають вони на роботі, у відпустці, відрядженні, звільнені з роботи у зв'язку з непрацездатністю та ін.

Середньоспискову чисельність працівників за місяць визначають, розраховують сумуванням спискової чисельності за всі дні місяця і діленням на число календарних днів у місяці.

Середньоспискову чисельність працівників за квартал (рік) визначають як середньоарифметичну величину середньоспискової чисельності за відповідні місяці.

Явочна чисельність включає всіх працівників, які з'явилися на роботу.

Обчислення планової потреби у працівниках підприємства розпочинається із визначення їх загальної чисельності.

Вона складається із чисельності промислово-виробничого і непромислового персоналу.

Розрахунок планової чисельності промислово-виробничого персоналу (Чпвп.пл) здійснюється за формулою:

де, Чпвп.б - базова чисельність промислово-виробничого персоналу, чол.;

Іq - індекс росту обсягу виробництва в плановому році;

Іпп - запланований індекс росту продуктивності праці.

Планова чисельність основних робітників (Чор) визначається трьома методами:

1. За трудомісткістю виробничої програми:

де Тсум - сумарна трудомісткість виробничої програми, н-год.;

Фд - дійсний фонд часу роботи одного середньоспискового робітника, год. (визначається за балансом робочого часу середньоспискового робітника);

Квн - середній коефіцієнт виконання норм по підприємству.

2. За нормами обслуговування:

де п - загальна кількість одиниць устаткування, яка обслуговується, одиниць;

Зм - кількість змін роботи устаткування;

Ксс - коефіцієнт спискового складу, який обчислюється як відношення явочної чисельності робітників до спискової їх чисельності;

Но - норма обслуговування на одного робітника, одиниць.

За нормами обслуговування чисельність основних робітників можна обчислити ще так:

де На - кількість основних робітників, які одночасно обслуговують один складний агрегат, чол.

3. За нормами виробітку:

де N - планова кількість виробів, натур. один.;

Нвир - годинна норма виробітку одного робітника, натур. один.

Планова чисельність допоміжних робітників (Чдр) визначається аналогічно чисельності основних робітників, якщо для них встановлені певні норми виробітку чи обслуговування. Якщо ж такі норми не встановлені, чисельність допоміжних робітників обчислюється:

де пД - кількість робочих місць допоміжних робітників.

Чисельність керівників, спеціалістів, службовців визначається на основі затвердженого на підприємстві штатного розпису, в якому встановлюється кількість працівників у кожній із вказаних груп згідно з діючими нормативами чисельності.

Важливим моментом в обчисленні чисельності робітників підприємства є правильне встановлення дійсного (корисного) фонду часу роботи одного середньоспискового працівника.

Цей фонд визначається шляхом складання балансу робочого часу середньоспискового працівника.

Рух кадрів на підприємстві характеризується за допомогою коефіцієнтів:

а) обороту робочої сили по прийому (Коп):



де Чп - чисельність прийнятих на роботу за відповідний період, чол.;

Чсс - середньоспискова чисельність працівників у цьому ж періоді, чол.;

б) обороту робочої сили по звільненню (Коз):

де Чзв.заг - загальна чисельність звільнених за відповідний період з будь-яких причин, чол.;

в) коефіцієнту плинності (Кпл):

де Чзв - чисельність звільнених за власним бажанням, за порушення трудової дисципліни або з інших причин, не пов'язаних з виробництвом, чол.

Економічний ефект від зниження плинності визначається через економію робочого часу та додатковий випуск продукції.

Економія робочого часу (Ечасу) визначається:

де t - втрати часу у зв'язку із плинністю, тобто час на заміщення необхідною робочою силою одного звільненого, днів.

Додатковий випуск продукції (Вдод) обчислюється:

де Вплан - плановий виробіток на одного працюючого за один людино-день, грн.

Продуктивність праці, показники та методи її вимірювання

Продуктивність праці - це показник, що характеризує її ефективність і показує здатність працівників випускати певну кількість продукції за одиницю часу.

Розрізняють продуктивність індивідуальної праці, яка відображає затрати лише живої праці працівників, і продуктивність суспільної праці, що відображає затрати праці живої та уречевленої.

Рівень продуктивності праці характеризується показником виробітку, який показує кількість продукції, що вироблена за одиницю часу. Оберненим до виробітку є показник трудомісткості.

Планування продуктивності праці здійснюється методом прямого рахунку та пофакторним методом.

Метод прямого рахунку передбачає визначення планового рівня продуктивності праці (Пп.пл) шляхом ділення запланованого обсягу випуску продукції у вартісному виразі або в натуральних одиницях (Qпл або Nпл) на планову чисельність промислово-виробничого персоналу (Чпл):

Пофакторний метод передбачає розрахунок приросту продуктивності праці через економію чисельності працівників під впливом різних факторів.

Розрахунок планового рівня продуктивності праці здійснюється в декілька етапів.

І. Обчислення економії робочої сили під впливом техніко-економічних факторів. Ці фактори згруповані так:

1. Підвищення технічного рівня виробництва (механізація і автоматизація виробництва, застосування прогресивних технологій, модернізація обладнання, використання економічних видів сировини і матеріалів).

Економія робочої сили під впливом цього фактора (Етехн.р) обчислюється:

де t1, t2 - трудомісткість виготовлення одиниці продукції відповідно до і після впровадження технічного заходу, н-год.;

Nпл - плановий обсяг випуску продукції, натур. один.;

Фд - дійсний річний фонд робочого часу одного працівника в плановому році, год.;

Квн - коефіцієнт виконання норм;

Кч - коефіцієнт часу, який визначається шляхом ділення кількості місяців дії заходу в плановому році на 12.

2. Структурні зрушення у виробництві (зміна питомої ваги окремих видів продукції у виробничій програмі, зміна питомої ваги кооперованих поставок).

Зміна чисельності робітників у зв'язку із структурними зрушеннями у виробничій програмі (Естр.зр.) визначається за формулою:

де Тб, Тпл - відповідно трудомісткість 1 млн грн. продукції в базовому і плановому періодах, н-год.;

Qпл - обсяг випуску продукції за планом, млн грн.

Зменшення чисельності робітників за рахунок збільшення питомої ваги кооперованих поставок (Екооп.п) розраховується за формулою:

де Пб, Ппл - питома вага кооперованих поставок відповідно в базовому і плановому періодах, %;

Чб - базова чисельність робітників, чол.

3. Вдосконалення управління, організації виробництва і праці (вдосконалення організаційної структури управління підприємством, впровадження нових методів організації праці, підвищення трудової дисципліни, зміна режиму роботи підприємства та ін.).

Економія чисельності працюючих завдяки вдосконаленню управління виробництвом (Евдоскон-упр) визначається:

де ?ЧСд - сумарна чисельність керівників, спеціалістів службовців у базовому періоді, чол.;

?ЧСнорм - те ж саме по прогресивних нормах, прийнятих у плановому періоді, чол.

Економію чисельності робітників у результаті поліпшення використання робочого часу (Ероб.ч) можна обчислити:

де Дб, Дпл - число робочих днів, відпрацьованих у середньому одним робітником, відповідно, в базовому і плановому періодах:

Ч'пвп - вихідна чисельність ПВП, скоректована з врахуванням впливу структурних зрушень у виробництві, чол.;

Проб. - питома вага робітників у базовій чисельності ПВП, %.

4. Зміна обсягу виробництва.

Відносне зменшення чисельності працівників при збільшенні обсягу виробництва (Еобсяг.вир) визначається за формулою:

де Чб.ум-пост - базова чисельність умовно-постійного персоналу (ПВП мінус основні робітники), чол.;

ДQ - приріст обсягу виробництва, %;

ДЧум-пост - приріст чисельності умовно-постійного персоналу, %.

5. Галузеві фактори (збільшення робочого періоду в сезонних виробництвах, зміна геологічних умов видобутку корисних копалин у добувних галузях, зміна процентів вмісту корисних компонентів у рудах).

Відносна економія робочої сили з даної групи факторів (Егал.в) може визначатись за формулою:

де tб, tпл - трудомісткість видобутку або виробництва одиниці продукції в базових і планових умовах виробництва, н-год.;

Nпл - плановий обсяг виробництва, натур. один.;

Фпл - плановий фонд робочого часу одного робітника, год.

6. Введення в дію й освоєння нових об'єктів (цехів).

Зміна чисельності робітників визначається як різниця між чисельністю, що планується для нових об'єктів (вона встановлюється на основі технічних проектів), і тією чисельністю, яка була б необхідна для випуску продукції на них при базовій продуктивності праці по підприємству в цілому.

Загальна економія чисельності працівників (Езаг) визначається як сума економії чисельності з кожного з перелічених факторів.

ІІ. Визначення вихідної чисельності промислово-виробничого персоналу в плановому періоді (Чвих):

де К0 - темпи росту обсягу виробництва в плановому періоді, %.

ІІІ. Визначення планової чисельності працюючих шляхом віднімання від вихідної їх чисельності в плановому періоді (Чвих) загальної величини їх зменшення (Езаг).

ІV. Розрахунок приросту продуктивності праці (ДПп.пл) в плановому періоді:

Якщо по підприємству є відомою зміна трудомісткості виробничої програми в цілому, то можливу зміну продуктивності праці по підприємству в плановому році можна обчислити за формулою:

де ДПп - можливий приріст або зниження продуктивності праці в плановому році, %;

ДТпрогр - процент зменшення або збільшення трудомісткості виробничої програми в плановому році.



де Ероб.часу - економія (зростання) затрат робочого часу на виконання виробничої програми в плановому році, н-год.;

Тпрогр.б - трудомісткість виробничої програми в базовому році, н-год.

Важливим елементом аналізу є розрахунок можливого приросту обсягу випуску продукції завдяки підвищенню продуктивності праці. Цей розрахунок можна здійснити, користуючись залежністю:

де ДQпп - приріст обсягу випyску продукції за рахунок підвищення продуктивності праці, %;

ДЧ - приріст чисельності, %;

ДQ - загальний приріст обсягу виробництва, %.

Забезпечення ефективності використання праці на підприємстві можливе шляхом використання відповідноі системи мотивації.

Мотивація - це сукупність взаємозв'язаних заходів, які стимулюють працівника або колектив працівників до досягнення індивідуальних та спільних цілей діяльності підприємства.

Система мотивації повинна формувати свідоме ставлення до праці, яка є джерелом не лише матеріальних виплат, а й самовдосконалення та професійного і службового росту.

У визначенні моделей і методів мотивації потрібно враховувати той факт, що мотиваційний аспект щодо конкретного працівника в конкретній ситуації не впливатиме на нього в іншій ситуації, або не впливатиме на іншого працівника в аналогічній ситуації.

Тому моделі мотивації слід будувати за багатофакторним принципом.

Ці моделі можуть бути такими:

1) що грунтуються на теорії потреб: фізіологічні; безпеки та захищеності; соціальні; поваги; самовиявлення;

2) що грунтуються на теорії очікування: щодо співвідношення витрат праці і результатів; щодо співвідношення результатів праці та винагороди; cтyпінь відносного задоволення отриманою винагородою;

3) що грунтуються на теорії справедливості: суб'єктивне визначення співвідношення винагороди та затрат праці; порівняння особистої винагороди із заохоченням інших працівників, що виконують аналогічну роботу; зняття соціального напруження на основі дотримання принципу справедливості.

Система мотивації на рівні підприємства повинна базуватись на певних вимогах, а саме:

- надання однакових можливостей щодо зайнятості та посадового просування за критерієм результативності праці;

- узгодження рівня оплати праці з її результатами та визнання особистого внеску в загальний успіх;

- створення належних умов для захисту здоров'я, безпеки праці та добробуту всіх працівників;

- забезпечення можливостей для зростання професійної майстерності, реалізації здібностей працівників;

- підтримування в колективі атмосфери довіри, заінтересованості в реалізації загальної мети, можливості двосторонньої комунікації між керівниками і працівниками.

Методи мотивації:

- Прямі економічні: відрядна оплата; погодинна оплата; оплата навчання; премії за раціоналізацію; участь у прибутках.

- Непрямі економічні: пільгове харчування; пільгове користування житлом, транспортом; доплати за стаж роботи.

- Негрошові: гнучкі робочі графіки; охорона праці; просування по службі; участь у прийнятті рішень на більш високому рівні.

Ці методи можна також поділити на індивідуальні і групові.

У системі мотивації особливого значення набуває термін винагорода. Він має ширше значення, ніж просто гроші або задоволення. Це все те, що людина вважає для себе цінним. Але розуміння цінностей в людей неоднакове, тому різною є оцінка винагороди та її відносного рівня.

Персоналізація форм і методів винагороди є фундаментом ефективності будь-якої моделі мотивації. Хоча матеріальні потреби працівників є, як правило, домінуючими.

Праця на будь-якому підприємстві повинна бути організована з дотриманням норм і положень наукової організації праці.

Науковою є така організація праці, яка грунтується на досягненнях науки і техніки, передовому досвіді і дозволяє найкращим чином об'єднати в єдиному процесі виробництва техніку і людей, забезпечити ефективне використання ресурсів та збереження здоров'я працівників.

Наукова організація праці (НОП) має вирішувати такі завдання:

- економічне (ефективне використання ресурсів і ріст продуктивності праці);

- псиxофізіологічне (підвищення працездатності людини без шкоди її здоров'ю);

- соціальне (праця повинна бути задоволенням).

Основні напрями НОП:

- вдосконалення форм розподілу і кооперування праці;

- вдосконалення нормування праці, її морального і матеріального стимулювання;

- поліпшення умов праці;

- підготовка і підвищення кваліфікації кадрів;

- зміцнення трудової дисципліни.

Процес праці на підприємстві відбувається в просторі і часі. Регламентація праці в часі здійснюється на основі врахування норм праці.

Норми праці:

- норма часу;

- норма виробітку;

- норма чисельності;

- норма обслуговування.

Норма часу в умовах серійного і масового виробництва виступає як норма штучного часу (Тшт.):

де Топер - оперативний час, н-год.;

Тобсл - час на обслуговування робочого місця, н-год.;

Твідп - час на відпочинок і особисті потреби, н-год.

де: tосн - основний час на один виріб, н-год.;

tдод - додатковий час на один виріб, н-год.

де: tтехн.обсл - час на технічне обслуговування робочого місця, н-год.;

tорг.обсл - час на організаційне обслуговування робочого місця, н-год.

Норма часу в умовах дрібносерійного і одиничного виробництва виступає як норма штучно-калькуляційного часу (Тшт-к):

де Тпз - підготовчо-заключний час на партію деталей, н-год;

п - кількість деталей в партії, шт.

Норма виробітку (Нвир) - це кількість продукції, яка має бути вироблена за одиницю часу:



Змінна норма виробітку (Нвир.зм) обчислюється за формулою:

де Тзм - тривалість зміни, год.

Якщо норма виробітку збільшується на а %, то норма часу зменшується на

а якщо норма виробітку зменшується на а %, то норма часу зростає

Середній процент виконання норм виробітку (Нвир%) обчислюється як відношення кількості нормо-годин на виготовлення продукції (tн) до кількості годин фактично відпрацьованого часу (tф)

Норма чисельності - це необхідна для виконання певної роботи чисельність персоналу.

Норма обслуговування - це встановлена кількість одиниць обладнання (робочих місць, квадратних метрів площі), яка обслуговується одним робітником або бригадою протягом зміни.

Методами нормування праці є:

- сумарний;

- аналітичний, який може бути аналітично-розрахунковим та аналітично-дослідницьким.

Найточнішим є аналітично-дослідницький метод, який передбачає встановлення норми часу шляхом спостереження, тобто хронометражу.

Процес хронометражу передбачає ряд етапів:

- підготовка до хронометражу;

- спостереження і вимірювання часу;

- обробка одержаних даних і висновок.

На останньому етапі одержують ряд числових значень про тривалість кожного елемента операції (хроноряд), а останньою стадією обробки хроноряду є його перевірка на стійкість. Стійкість хроноряду визначається за допомогою коефіцієнта стійкості (Кст):

де: tmax - максимальний час на виконання операції, н-год.;

tmіn - мінімальний час на виконання операції, н-год.

Тоді порівнюють Кст із нормативним коефіцієнтом стійкості (Кст н). Якщо Кст>Кст н, хроноряд є нестійким. У такому випадку слід відкинути одне або максимальне, або мінімальне значення тривалості операції (один замір) і знову перевірити хроноряд на стійкість. Якщо і тепер хроноряд виявиться нестійким, то заміри слід повторити (зробити повторне спостереження).

Якщо Кст<Кст н, то хроноряд вважається стійким і, визначивши середню тривалість операції, можна встановити відповідну норму часу.

На основі встановлених норм праці визначають необхідну чисельність працівників підприємства.

Оплата праці на підприємстві

Оплата праці - це грошовий вираз вартості і ціни робочої сили, який виплачується працівникові за виконану роботу або надані послуги і спрямований на мотивацію досягнення бажаного рівня продуктивності праці.

Оплата праці має важливе значення як для працівників, для більшості з яких вона є основним джерелом доходів, так і для підприємства, оскільки частка заробітної плати в додатковій вартості досить вагома, витрати на оплату праці в сукупних витратах на виробництво продукції досить значні.

Заробітна плата працівника незалежно від виду підприємства визначається його особистим трудовим вкладом, залежить від кінцевих результатів роботи підприємства, регулюється податками і максимальними розмірами не обмежується.

Розміри, порядок нарахування і виплати заробітної плати регулюються чинним законодавством України, відповідними указами і постановами, галузевими інструкціями.

У Законі України «Про підприємства в Україні» йдеться про те, що підприємства самостійно встановлюють форми, системи і розміри оплати праці, а також інші види доходів працівників згідно із чинним законодавством.

Підприємства можуть використовувати тарифні сітки і шкали співвідношень посадових окладів, що визначаються галузевими угодами як орієнтири для диференціації оплати праці залежно від професії, кваліфікації працівників, складності та умов виконуваних ними робіт.

Як соціально-економічна категорія, заробітна плата служить основним засобом задоволення особистих потреб працюючих, економічним важелем, що стимулює розвиток суспільного виробництва, ріст продуктивності праці, скорочення витрат на виробництво, є засобом перерозподілу кадрів за галузями народного господарства.

Основними видами заробітної плати є номінальна і реальна заробітна плата. Перша з них означає суму грошей, яку отримують працівники за свою працю. Друга - засвідчує кількість товарів і послуг, які працівник може придбати за зароблену суму грошей. Реальна заробітна плата перебуває в певному співвідношенні із номінальною:



де Ірзп - індекс реальної заробітної плати, визначений за певний період;

Інзп - індекс номінальної заробітної плати за цей же період;

Іц - індекс цін, обчислений за період.

Оплата праці складається з основної заробітної плати і додаткової заробітної плати, які перебувають, приблизно, у співвідношенні: 70% - основна заробітна плата, 30% - додаткова.

Основна заробітна плата працівника визначається тарифними ставками, посадовими окладами, відрядними розцінками, а також доплатами у розмірах, встановлених чинним законодавством. Її розмір залежить від результатів роботи самого працівника.

Величина додаткової заробітної плати визначається кінцевими результатами діяльності підприємства і виступає у формі премій; винагород, заохочувальних виплат, а також доплат у розмірах, що перевищують встановлені чинним законодавством.

За умов існування різних форм власності заробіток працівника все більше залежить від кінцевих результатів і доходів від діяльності самого підприємства. Сам працівник також часто виступає співвласником підприємства. Тому його винагорода визначається не лише за кількістю затраченої праці, але й за розміром вкладеного у підприємство капіталу (інтелектуального, грошового, у вигляді придбання цінних паперів тощо). Такий підхід передбачає використання термінів «оплата праці», «дохід», «винагорода» замість терміна «заробітна плата».

Основні функції заробітної плати:

- відтворювальна;

- стимулююча;

- регулююча;

- соціальна.

Відтворювальна функція заробітної плати полягає в тому, що вона забезпечує нормальне відтворення робочої сили відповідної кваліфікації.

Стимулююча функція передбачає встановлення таких розмірів оплати праці, які б спонукали працівників до підвищення продуктивності праці, досягнення найкращих результатів на робочих місцях.

Регулююча функція оплати праці реалізує принцип диференціації рівня заробітної плати залежно від кваліфікації, складності праці, напруженості завдань, фаху.

Соціальна функція спрямована на забезпечення однакової оплати праці за однакову роботу, тобто реалізацію принципу соціальної справедливості щодо одержуваних доходів.

Ріст заробітної плати може бути абсолютним і відносним. Під абсолютним розуміють зростання всієї частини суспільного продукту, яка виділяється суспільством у грошовій формі для задоволення матеріальних і духовних потреб працюючих, а також непрацюючих членів їх сімей.

Відносний ріст заробітної плати - це збільшення тієї частини, яка припадає на кожного працівника.

Абсолютний і відносний ріст заробітної плати може бути забезпечений за таких умов:

-·зростання всього обсягу суспільного продукту, який виготовляється в країні за один і той же проміжок часу (рік);

- зростання суспільного продукту головним чином за рахунок підвищення продуктивності праці;

- підвищення продуктивності праці має випереджати зростання заробітної плати.

Державна політика оплати праці практично реалізується через механізм її регулювання, а останній має забезпечувати її відтворювальну і соціальну функції. Це здійснюється через встановлення мінімального рівня заробітної плати, розрахованого на основі прожиткового мінімуму, рівня оподаткування доходів працівників, міжгалузевих співвідношень в оплаті праці, умов і розмірів оплати праці в бюджетних установах тощо, а також через тарифно-кваліфікаційну систему оплати праці.

Політика оплати праці реалізується в межах чинного законодавства України, насамперед Закону України «Про оплату праці». Цей закон передбачає, крім державного, договірне регулювання оплати праці через механізм укладення системи тарифних угод різних рівнів:

- міжгалузевий - генеральна тарифна угода;

- галузевий - галузева тарифна угода;

- виробничий - тарифна угода як складова частина колективного договору.

Тарифна угода - це договір між представниками сторін переговорів з питань оплати праці та соціальних гарантій.

Предметом генеральної тарифної угоди є:

- диференціація мінімальних тарифних ставок;

- єдині мінімальні ставки компенсаційних доплат;

- єдині тарифні умови праці;

- взаємні зобов'язання сторін щодо виконання угоди.

Предметом галузевої угоди є єдині для підприємств відповідної галузі тарифна сітка для робітників і шкали співвідношень мінімальних посадових окладів.

Конкретна диференціація заробітної плати працівників підприємства відбувається за допомогою тарифної системи, яка є сукупністю таких елементів:

- тарифні сітки;

- тарифні ставки;

- тарифно-кваліфікаційні довідники;

- система посадових окладів.

Тарифна сітка є сукупністю кваліфікаційних розрядів і відповідних їм тарифних коефіцієнтів.

В Україні затверджено Єдину тарифну сітку оплати праці робітників, службовців, спеціалістів, керівників за загальними (наскрізними) професіями та посадами, що забезпечує єдині умови оплати праці цих категорій працівників незалежно від галузей виробництва.

Розмір тарифної ставки першого розряду визначається на рівні встановленого державою мінімального розміру заробітної плати, нижче якого не може проводитись оплата за фактично виконану працівником норму праці.

Тарифні ставки інших розрядів (Сі) визначаються множенням тарифної ставки першого розряду (СІ) на тарифний коефіцієнт відповідного тарифного розряду (Кі):

Середній тарифний коефіцієнт (Ксер) визначається як середньозважена величина добутку чисельності погодинників певного розряду і відповідного тарифного коефіцієнта або добутку трудомісткості робіт по певному розряду і відповідного тарифного коефіцієнта для відрядників.

Середній тарифний розряд (Рсер) обчислюється за формулою:

де Кменш, Кбільш - відповідно, менший і більший із двох суміжних тарифних коефіцієнтів;

Рменш - менший із двох суміжних тарифних розрядів.

Тарифно-кваліфікаційні довідники містять систему «цензів», яким повинні відповідати робітники певної професії і кваліфікації.

«Цензи» - це вимоги, яким повинен задовольняти робітник кожної професії (спеціальності) і кожної кваліфікації. Таких «цензів» є три:

- що робітник повинен знати;

- що робітник повинен уміти;

- взірець роботи, яку робітник повинен виконати.

Система посадових окладів передбачає тарифне регулювання заробітної плати керівників, спеціалістів і службовців. Системи посадових окладів доповняються системою показників і характеристик для віднесення працівників до певної групи по оплаті праці. Системи посадових окладів містять перелік посад усіх найменувань і розмірів місячних окладів щодо кожної посади («вилки» окладів).

На підприємствах найчастіше використовують дві форми оплати праці: погодинну і відрядну.

Погодинна форма передбачає оплату праці залежно від відпрацьованого часу і рівня кваліфікації. Вона застосовується тоді, коли недоцільно нормувати роботи або вони взагалі не піддаються нормуванню.

Погодинна форма охоплює такі системи оплати праці:

1. Пряма погодинна. Заробіток при цій системі (Зп.пог) обчислюється:

де Фміс - фактично відпрацьований за місяць час, год./міс.;

Сг - годинна тарифна ставка за розрядом робітника, грн.

2. Погодинно-преміальна система, при якій заробіток (Зп.прем) обчислюється:

де Зтар - сума заробітку, нарахованого за прямою погодинною системою оплати праці, грн.;

Д - сума преміальних доплат за досягнення певних якісних або кількісних показників, грн.

Сума доплат визначається із залежності



3. Система посадових окладів є різновидом погодинно-преміальної системи. За цією системою оплачується праця працівників, робота яких має стабільний характер.

Відрядна форма передбачає залежність суми заробітку від кількості виготовлених виробів або обсягу виконаних робіт за певний проміжок часу.

Основними умовами застосування відрядної форми оплати праці є наявність кількісних показників роботи, що безпосередньо залежать від конкретного працівника і піддаються точному обліку, а також необхідність стимулювання зростання обсягу випуску продукції.

Відрядна форма включає такі системи:

1. Пряма відрядна. Заробіток (Зп. відр) при цьому обчислюється за формулою:

де Рі - відрядний розцінок за виготовлення одного виробу і-го виду, грн./шт.;

Nфі - фактична кількість виробів і-го виду, виготовлених робітником за певний час (найчастіше місяць), шт.;

п - кількість видів виробів.

де Тшті - час на виготовлення одного виробу і-го виду, год.

У «чистому вигляді» ця система на практиці майже не використовується, оскільки вона матеріально не стимулює досягнення високих кінцевих результатів не тільки окремим працівником, а й бригадою, цехом тощо; а також економії матеріальних ресурсів. Ця система оплати праці поєднується з преміюванням робітників.

2. Відрядно-преміальна. Сума заробітку (Зв.прем) при цій системі визначається із залежності

де Зтар.в - тарифний заробіток робітника при прямій відрядній системі оплати праці, грн.;

Дв - сума преміальних доплат, яка обчислюється за формулою:

де П1 - процент доплат за виконання плану;

П2 - процент доплат за кожен процент перевиконання плану;

Ппп - процент перевиконання плану, який можна знайти:

де Nф, Nпл - відповідно фактичний і запланований обсяг випуску продукції за місяць, шт./міс.

Залежно від специфіки виробництва і характеру виконаної роботи для різних категорій робітників-відрядників визначаються конкретні показники і розміри преміювання згідно з Положенням про відрядно-преміальну oплaтy праці, яке розробляється і затверджується на підприємстві.

3. Відрядно-прогресивна. Заробітна плата (Зв.прогр) обчислюється за формулою



де Nвб, - вихідна база для нарахування доплат (встановлюється на рівні 110-115% Nпл), шт./міс.;

Рзв - звичайний розцінок за один виріб, грн./шт.;

Рпідв - підвищений розцінок за один виріб, грн./шт.

Процент росту розцінку визначається зі шкали залежно від процента перевиконання вихідної бази. Така шкала розробляється і затверджується підприємствами самостійно і фіксується в Положенні про застосування відрядно-прогресивної оплати праці, яке розробляється на підприємстві за погодженням із трудовим колективом і затверджується керівником.

4. Непряма відрядна. Використовується при оплаті праці допоміжних робітників і підсобників.

Заробіток підсобника (Знв.підс) можна обчислити із залежності

де Nфі - фактично виготовлена кількість продукції і-тим основним робітником за зміну, шт./зміну;

Рнві - непрямий відрядний розцінок при обслуговуванні і-го основного робітника, грн./шт.;

п - кількість основних робітників, що обслуговуються одним підсобником, чол.

де Сзм - змінна тарифна ставка підсобника, грн./зміну;

Nпл.і - плановий випуск продукції і-тим основним робітником, шт./зміну.

Заробіток допоміжного робітника (Знв.доп) обчислюється за формулою:

...