Бар’єри на шляху розвитку промисловості на інноваційній основі та можливості їх подолання

Більш детальний аналіз структури зовнішньої торгівлі України та ЄС свідчить, що симетричними можна вважати такі групи товарів, як мінеральне паливо, нафта та продукти її перегонки, електричні машини. По решті товарних позицій, у тому числі й по товарах високотехнологічної промислової групи, зберігається асиметрія. В Україні зміни у сфері технічного регулювання, які можуть позитивно вплинути на ситуацію, просунулись, як свідчить аналіз, проведений в Інституті економіки та прогнозування НАН України, тільки у горизонтальному напрямі (рамкові технічні регламенти та інституційне забезпечення), де державі належить ініціатива, заснована в тому числі й на наданні фінансової і технічної допомоги з боку ЄС.

Водночас у вертикальному (галузевому) напрямі, де ініціатива повинна бути за підприємцями, перевага віддається збільшенню обсягів експорту до третіх країн замість вкладання коштів у розробку технічних регламентів та інвестицій у якісні зміни, хоча потенціал торгівлі є достатньо великим навіть для існуючих в Україні виробничих потужностей. Реалізувати наявний у торгівлі з країнами ЄС потенціал можна тільки в тісній кооперації між українськими та європейськими асоціаціями товаровиробників, а не між компаніями, які часто є конкурентами, за умови безпосередньої інституційної підтримки з боку держави та отримання відповідних грантів від країн-донорів і ЄС, оскільки існуюча збитковість української економіки у цілому і промисловості зокрема не дозволяє сподіватися на успіх навіть у середньостроковій перспективі. У цьому зв'язку з метою мінімізації цих бар'єрів постає завдання забезпечення інституційних умов, серед яких -- зниження корупції та дерегуляція бізнесу для ефективних переговорів з країнами-донорами. Вихід на ринки ЄС можливий для компаній з іноземним (європейським) капіталом, але через воєнний конфлікт, нестабільність гривні та інші фактори європейські інвестиції мають тенденцію до згортання. Отже, найголовніше для України -- відповідним чином забезпечити інституційні складові, які впливають на інвестиційний клімат.

Серед причин повільних змін у сфері технічного регулювання можна виокремити такі інституційні умови, які вимагають невідкладної реалізації:

— слабка поінформованість окремих товаровиробників і галузевих асоціацій щодо правил і процедур системи технічного регулювання ЄС з одночасною необхідністю розширення постійного діалогу між заінтересованими інституціями з українського боку і відповідними європейськими та міжнародними інституціями;

— відсутність гармонізованих стандартів України за базовими експортними групами промислової продукції (енергомашинобудування, залізничний транспорт, хімічна, будівельна і легка промисловість), які б також містили і європейські вимоги екодизайну;

— відсутність стимулів до застосування принципів добровільності в частині розробки і дотримання вимог національних технічних регламентів на противагу обов'язковому виконанню застарілих стандартів та специфікацій.

У цілому це означає, що недосконалість організаційного та інституційного забезпечення процесу гармонізації стандартів і технічних регламентів, що зумовлює повільні його темпи, вимагає їх перегляду, в тому числі й шляхом проведення спільних конференцій та круглих столів з питань технічного регулювання за участю галузевих асоціацій України та ЄС, а також відповідної роботи з підвищення кваліфікації певних спеціалістів. До того ж необхідно розширити перелік пріоритетів, переглянути і узгодити графіки розробки та гармонізації технічних регламентів для конкурентоспроможної продукції українських товаровиробників, які на даний час обмежені технічними бар'єрами доступу на ринки країн ЄС.

Щодо асиметрії у зовнішній торгівлі України та ЄС можна стверджувати, що вона є результатом низької конкурентоспроможності українських промислових виробництв і виступає істотним бар'єром на шляху їх інноваційного оновлення. Як свідчать уроки кризи 2008--2009 рр., частково її можна знизити за рахунок девальвації, яка зумовлює більш високу цінову конкурентоспроможність національних виробництв і зменшує її рівень для імпорту. Це означає, що завдяки формуванню іншої асиметрії, тобто асиметрії на валютних ринках, у результаті їх збалансування скорочується дефіцит зовнішньої торгівлі, що позитивно впливає на стан валютних резервів. Разом з тим спроба досягти таким шляхом балансу асиметрій, тобто симетрії, не можна вважати хорошим інструментом, оскільки він формує інші асиметрії, які, врешті-решт, знижують економічний потенціал країни через те, що девальвація посилює боргову залежність, погіршує рівень життя населення, що в черговий раз спостерігалося в Україні у 2014 р. Основним же шляхом подолання асиметрії у зовнішній торгівлі та зниження рівня залежності країни є мінімізація бар'єрів у розвитку промисловості за рахунок її інноваційного оновлення. Інновації, по-перше, є довгостроковими, а по-друге, формують асиметричність іншого характеру, але вже на користь країни, що їх реалізує. Як результат, асиметрію у зовнішній торгівлі, яка знижує її потенціал, можна і необхідно змінювати, досягаючи балансу асиметрії, формуючи асиметрію за рахунок інновацій. Це ключове завдання кожної національної держави, яка дбає про свою конкурентоспроможність. Таким чином, бар'єр низької конкурентоспроможності долається шляхом формування асиметричності за рахунок інновацій, які змінюють структуру, перш за все, промисловості, і в результаті виникає так званий баланс асиметрій.

Одним з ефективних способів подолання асиметрії у зовнішній торгівлі промисловими товарами між Україною та ЄС, отже, і зниження бар'єрів її розвитку довгострокового характеру, є можливість змінити ситуацію на краще шляхом переговорів з метою переконання партнерів у доцільності перегляду умов торгівлі для певного зниження існуючого рівня асиметрії. Разом з тим торговельні правила вже давно встановлені країнами -- членами ЄС, і змінювати їх ніхто не буде. Хіба що, як говорить досвід останнього року, можна добитися тимчасового успіху за рахунок відстрочення введення в дію основних змін, хоча при цьому необхідно виходити з того, що йдеться виключно про тимчасові заходи, оскільки таке перенесення запровадження нових умов торгівлі послаблює тиск на товаровиробників, які не завжди використовують надані можливості для реструктуризації відповідних видів діяльності. У цьому зв'язку важливо розуміти, яким чином можна досягти симетрії. Як відомо, “.. .симетрія стосується ситуацій залежності між відносною збалансованістю і незбалансованістю. Менш залежний статус може стати джерелом сили. Якщо дві сторони є взаємозалежними, але одна є менш залежною, ніж інша, менш залежна сторона має джерело сили доти, доки обидві цінують відносини взаємозалежності. Управління асиметріями взаємозалежності є важливим параметром економічної сили. Ідеальна асиметрія -- досить рідкісне явище, тому більшість випадків економічної взаємозалежності зачіпають відносини потенціальної сили” [5, с. 109], у формуванні якої вкрай заінтересована держава, яка потерпає від асиметрії. Отже, “.для того, щоб визначити, чи приносить економічна взаємозалежність силу, слід подивитися на баланс асиметрій, а не просто на один бік рівності” [5, с. 110--111].

Як ми вже зазначали, “.асиметрія на валютних ринках є особливо важливим і дуже істотним аспектом економічної сили, оскільки вона лежить в основі широких систем торговельних і фінансових ринків” [5, с. 112]. Але вона не може бути довготривалою, особливо у країнах з маловідкритою економікою, якою є Україна.

У цьому зв'язку, як зазначає Дж. Най, важливо виходити з того, що “.маленькі держави часто можуть використовувати свою більш інтенсивну енергію, більшу зосередженість і більшу переконливість для подолання своєї відносної вразливості в асиметричних відносинах взаємозалежності” [5, с. 118], але для цього їм треба сконцентруватися на інтенсифікації енергії, хоча “.періодично лунають заклики до подібних планів Маршалла для розвитку багатьох менш розвинутих районів, але виникають дві з-поміж ряду проблем з такими закликами -- масштаб найпершого плану і той факт, що європейські економіки були вже розвинутими і вимагали лише відновлення. Більше того, вони ефективно розпорядилися більшою частиною допомоги. Сьогодні економісти не погоджуються з тим, що існує чітка формула розвитку, або якщо вона існує, то допомога завжди є продуктивною. Насправді деякі заходять так далеко, що стверджують, що допомога може бути контрпродуктивною, створюючи звичку до залежності та призводячи до корупції” [5, с. 147].

Отже, допомога Україні, якщо й буде, не повинна сформувати у населення і держави звичку до залежності, що, за свідченням європейської практики, є можливим. Крім того, без подолання корупції вирішувати проблеми шляхом використання підходів “плану Маршалла”, тобто одержати таку допомогу в необхідних масштабах, буде нереально. І врешті-решт, украй важливо при подоланні асиметрії у всіх відносинах самостійно добиватися результатів, які б говорили про підвищення власного рівня розвитку, реалізуючи для цього відповідну внутрішню політику, спрямовану на першочергове забезпечення розвитку промисловості на інноваційній основі, на шляху до якого існують й інші бар'єри. Долаючи їх, слід пам'ятати, що мають місце як єдність, так і суперечності науково-технічної, інноваційної та промислової політики. У контексті їх єдності мова може і має вестися в напрямі забезпечення економічного та соціального розвитку завдяки результативності такого поєднання, а щодо протиріччя -- дискусія розвивається, як правило, навколо використання механізмів реалізації тих видів політики, які можуть підтримуватись або самостійно бізнесом, або за допомогою цілеспрямованої політики держави. Вона має здійснювати науково-технічну та інноваційну діяльність для розвитку відповідних бізнесів, незважаючи на так звану державну промислову політику, реалізація якої пов'язана:

— з обмеженістю ресурсів;

— з низькою ефективністю і не завжди прозорим використанням ресурсів;

— з труднощами визначення успішних у майбутньому ринкових пріоритетів промислової політики;

— з обтяжливими зобов'язаннями щодо підтримки традиційних видів діяльності, у збереженні яких держава заінтересована, оскільки в такому випадку підтримується рівень зайнятості, за який вона несе відповідальність;

— з прагненням держави, яка характеризується стабільністю, політичною спадкоємністю і відповідальністю, охопити довгостроковий період розвитку з метою підтримки безпеки й конкурентоспроможності країни;

— з можливістю узгодження багатоцільових інтересів розвитку окремих бізнесів виходячи з цілісного бачення майбутнього, здешевлення у такий спосіб витрат на перспективні НДДКР за рахунок ресурсів бізнесу і сприяння комерціалізації отриманих результатів, скорочення розриву в часі між отриманими результатами фундаментальної науки та їх використанням на практиці.

Серед суперечностей у науково-технічній, інноваційній і промисловій політиці також виокремлюється тимчасова неузгодженість стратегії держави у фінансуванні витрат на НДДКР. З одного боку, передбачається довгостроковий підхід, а з іншого -- бізнес не може так довго чекати на результати у сфері інновацій, оскільки він орієнтований якщо не на короткострокову, то принаймні на середньострокову перспективу. Це призводить до неузгодженості цілей, отже, завдань і способів їх вирішення. Якщо держава фінансує НДДКР в академічній сфері і науку у ВНЗ, то бізнес оплачує розробки в системі власних НДІ, лабораторій або шляхом замовлень у наукових установах ВНЗ і академіях наук. Тим самим зв'язок між фундаментальними і прикладними дослідженнями, а також результативністю оцінки діяльності відповідних установ не є міцним і стабільним. У такому випадку науково-технічна та інноваційна політика не спрямована на досягнення успіхів у реалізації промислової політики і забезпечення ре- індустріалізації промисловості на основі використання, насамперед, сучасних досягнень науки і техніки для модернізації традиційних для країни видів промислової діяльності. Частково ця суперечність усувається через державні програми інноваційного характеру, до яких залучено фундаментальну науку. Проте через обмеження перш за все ресурсів вона не охоплює всієї сукупності промислових видів діяльності, які є в країні. До того ж характерні для України різноманітні види промислової діяльності в частині інноваційної та промислової політики організаційно реалізуються різними міністерствами та відомствами: Міністерством освіти і науки України, Міністерством економічного розвитку і торгівлі України, Міністерством енергетики та вугільної промисловості України, а також різними державними комітетами, які мають свою сферу впливу на промислові види діяльності, серед яких космічна діяльність, ядерна енергетика. Це наукомісткі галузі, які без фундаментальних розробок розвиватися практично не можуть.

Інноваційна та промислова політика крім суперечностей має і суттєву передумову для єдності, без якої довгостроковий успіх на ринку неможливий. Це прагнення різноманітних видів бізнесу до розширення діяльності на засадах використання так званих інститутів розвитку, завдяки яким інноваційна ідея матеріалізується в продукт, адже вона може порівняно швидко вичерпатися, тобто не мати довготривалого успіху, якщо діяльність не підкріплюватиметься постійним піклуванням про нарощування унікальних активів завдяки інвестиціям і компетентності та унікальності кадрів, які забезпечують інноваційний прорив, у тому числі постійно генерують інноваційну діяльність. Власне, у цьому і виявляється єдність відповідних політик, оскільки завдяки, насамперед, інструментам саме промислової політики вдається створити сприятливий інвестиційний клімат, використання механізмів якого дозволить поєднати інновації та інвестиції -- гарантію довгострокового успіху на ринку.

Зазначена нами сукупність обтяжливих обставин щодо реалізації державою проектів у частині виконання науково-технічних досліджень та інноваційних розробок має певні суперечності. Саме тому світова практика не дає однозначної відповіді щодо кращого досвіду їх організації. Якщо в країнах Південно-Східної Азії (Японії, Кореї, Китаї) співвідношення витрат бізнесу і держави на наукові дослідження та інноваційні розробки становить 3:1, то в США -- лідері науково- технічного та інноваційного розвитку -- 1,4:1. При цьому у світі досить багато країн, де співвідношення цих витрат є близьким до 1:1, але багато із зворотною залежністю. Наприклад, Росія -- держава, що має ринок приватного акціонерного та венчурного капіталу, котрий, як повідомляють російські експерти, стрімко розвивається, -- бере участь у фінансуванні інноваційної діяльності, виступаючи альтернативним фінансовим джерелом створення і розвитку високотехнологічних винаходів і, на відміну від європейських країн, не переживає падіння відповідних показників. Згідно з таким підходом, дане співвідношення витрат має пропорцію 1:2,5, тобто держава несе основну частину витрат на дослідження і розробки інноваційного характеру і тим самим мотивує до певного піднесення і ринок приватного акціонерного та венчурного капіталу, задіяного у фінансовому забезпеченні інноваційної діяльності.

Україна, перебуваючи в кризі, в економічному відношенні належить до країн, де воно становить 1:1. Отже, оскільки фінансові ресурси держави є обмеженими, гостро стоїть завдання підтримки інноваційного розвитку в першу чергу за рахунок приватного бізнесу, тобто ключовим питанням є збільшення фінансування інноваційної діяльності з боку підприємців, з наданням цьому процесу інституціонального наповнення у частині як регуляторної політики (зокрема, шляхом розширення можливостей для залучення фінансових ресурсів венчурного характеру), так і формування нових організацій інноваційного типу, які працюють у тому числі й на основах державно-приватного партнерства. Це дозволить подолати відставання України у цій сфері. Як один з ефективних інструментів такого партнерства доцільно використовувати підходи, засновані на співфінансуванні вкладень у НДДКР і наданні податкових кредитів за витратами як на інноваційну діяльність, так і на дослідження та розробки. При цьому слід орієнтуватися на виробництво готової продукції з інноваційними характеристиками, яка матиме попит на ринку. У такий спосіб долаються суперечності та відповідні бар'єри між науково-технічною, інноваційною і промисловою політикою, оскільки все має спрямовуватися на задоволення попиту, а не на наукові дослідження, результатом яких буде науковий звіт або навіть отриманий патент на виготовлення продукції. Проте, якщо в цю роботу не будуть вкладені кошти бізнесу, для якого за допомогою інструментів промислової політики не будуть створені умови стимулювання (у тому числі й шляхом субсидування витрат на розвиток тих видів виробництва, в яких продукується більша додана вартість і, відповідно, вищою є продуктивність праці), то не варто очікувати фундаментальних змін у промисловості. Отже, і чергова промислова революція, і навіть реіндустріалізація, основний зміст якої полягає в проникненні у традиційні види промислової діяльності технологій, заснованих на цифровому виробництві, адитивних технологій, відбуватимуться без нашої участі.

Серед складових, які також можуть об'єднати науково-технічну, інноваційну та промислову політику і подолати їх існуючу організаційну невідповідність, тобто своєрідні бар'єри, важливо використати досвід інших країн, зокрема США. Наприклад, створити хоча б один-два центри наукових і науково-технічних досліджень, основним завданням яких був би вихід на передові світові рубежі у конструюванні та виробництві унікальних видів техніки (наприклад, для України це ракетні, авіаційні види). Сюди ж можуть долучитися і ті види діяльності, котрі перебувають у сфері інформаційно-комунікаційних технологій, які останнім часом завдяки фундаментальній математичній освіті, що формувалася десятиліттями, прискорено розвиваються.

До перелічених у сучасній економічній думці бар'єрів на шляху до успіху промислової політики можна додати такі:

— економічна та політична нестабільність;

— прагнення до міграції високоосвіченої молоді та науковців;

— низький рівень розвитку інноваційної інфраструктури і слабкість інститутів розвитку;

— відсутність розвинутої фінансової системи, здатної підтримати кредитування економіки, не говорячи вже про інновації з підвищеними ризиками;

— слабкі венчурні фонди і нерозвинута система регулювання їх діяльності;

— консервативна щодо інновацій система оподатковування.

Подолання всіх цих бар'єрів -- предмет діяльності органів державної влади, яка шляхом формування законодавчої та нормативної бази має регулювати і створювати інвестиційно привабливе для інноваційної діяльності середовище та забезпечувати можливості для функціонування інноваційно орієнтованих бізнесів. Ще однією найважливішою функцією держави є створення альтернативних джерел фінансування інноваційних видів діяльності з огляду на те, що банки та інші кредитні установи не завжди охоче -- і не тільки в Україні, а й у високорозвину- тих країнах -- кредитують інноваційно активний бізнес, який не має необхідної заставної бази.

Важливо також, щоб держава зосередилася на спрощенні регуляторної та дозвільної систем для започаткування інноваційних видів діяльності, оскільки перспектива, яка відкривається після підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, передбачає виконання взятих зобов'язань. З урахуванням того, що в ЄС вони надмірно зарегульовані, їх дотримання вимагає також значних трудових і фінансових ресурсів, які для малих і середніх інноваційних бізнесів є досить обмеженими. Тільки централізовано сконцентровані функції відповідного органу державної влади, швидше за все -- міністерства, допоможуть подолати цей бар'єр.

Ще однією серйозною перешкодою для промислового розвитку на інноваційній основі є дефіцит висококваліфікованих кадрів, який завжди виникає, коли йдеться про забезпечення інновацій, навіть за умов наявності розвинутої сфери освіти, яка поки що збереглася в Україні, хоча і має, як ми вже зазначали, ряд досить істотних проблем щодо збереження і розширення можливостей населення займатися сучасними видами промислової діяльності. Крім того, в Україні мають місце, з одного боку, відплив кваліфікованої робочої сили за кордон, і ця тенденція внаслідок чергового здійснення задекларованих реформ може суттєво прискоритися, а з іншого -- зменшення на фоні демографічних проблем кількості українців працездатного віку серед економічно активного населення. У динаміці цей процес характеризують такі показники: у 2000 р. -- 21,2 млн. осіб, а у 2013 р. -- 20,5 млн. осіб. Це означає, що за 2000--2013 рр. Україна втратила 700 тис. осіб економічно активного населення, яке до того ж і постаріло. За таких умов без підвищення кваліфікації робочої сили сучасним інноваціям буде важко проникнути у масове виробництво. До того ж проблема значно ускладнилася у зв'язку з бойовими діями на Сході України та масовим напливом біженців.

Нова хвиля технологічного піднесення вимагає високого рівня, насамперед, інженерно-технічних кадрів і представників робітничих професій, здатних виконувати роботу, яка відповідає вимогам нової індустріалізації промисловості за відповідними напрямами, характерними для економіки України. Оцінити масштаби такої потреби, у тому числі й часові, освітянська система самостійно не може, оскільки досвід останніх десятиліть показує, що величезна кількість підготовлених у системі вищої освіти України фахівців не працює за набутою спеціальністю, а шукає роботу в інших видах діяльності.

Це говорить про нераціональне використання коштів, великою мірою -- державних, а також про потенціально нижчу їх продуктивність та додаткові витрати на перекваліфікацію кадрів, що негативно впливає на конкурентоспроможність економіки України в цілому і є черговими серйозними бар'єрами на цьому шляху.

Таким чином, уряду необхідно активізувати роботу з удосконалення підходів до формування у населення бажання здобути не тільки і не стільки професійну освіту як таку, а освіту, яка дозволить адаптуватися до високотехнологічного життя в майбутньому. При цьому необхідно виходити з того, яким буде попит на робочу силу через 10 років. У протилежному випадку буде неможливо уникнути дисбалансу ринку праці та освітніх послуг. Так, за результатами соціологічного опитування, найнижча частка працюючих за фахом -- серед тих, хто здобув освіту за такими освітніми напрямами, як міжнародні відносини, фізико-математичні науки, енергетика та енергетичне машинобудування, текстильна та легка промисловість, техніка та енергетика аграрного виробництва (табл. 3).

Таблиця 3 Частка молодих людей віком до 35 років, які працюють у тій галузі, за якою вони здобули освіту