Державне економічне управління

Потрібно виходити з того, що саме тінізація економіки реально загрожує національній безпеці та демократичному розвитку держави. Значні масштаби тіньової економічної діяльності позначаються на обсягах i структурі ВВП,гальмують соціально-економічні реформи, спотворюють офіційні дані про стан економіки, а корупційна діяльність - впливає на загальний рівень довіри суспільства до влади та його консолідації.

Згідно соціологічного дослідження, проведеного у квітні 2006 року Інститутом соціології НАН України, рівень довіри громадян до бізнесу i до найважливіших інститутів держави залишається фактично незмінним. Відповідно, рівень довіри до бізнесу коливається між показниками 2,2 - 2,6 балів, а до державних інститутів - між 2,4 та 2,6 балів.

Як відзначають самі політики та науковці, вибір Україною шляху формування ефективної конкурентоспроможної ринкової економіки вимагає подолання зазначених негативних тенденцій.

Тому з метою подолання кризових явищ в національній економіці України державним органам влади, науковцям та підприємцям необхідно сконцентрувати увагу на виробленні нової стратегії детенізації економіки, яка б першочергово розкрила для українського суспільства негативну роль „тіньової економіки" та створила реальні важелі протидії її негативним наслідкам:

· створення умов для легалізації зайнятості;

· сприяння розвитку банківської системи та забезпечення ефективної діяльності фінансових ринків;

· скорочення рівня монополізації виробництва та розвитку конкурентного середовища;

· підвищення ефективності державного нагляду та контролю за підприємницькою діяльністю шляхом застосування економічних механізмів майнової відповідальності та банкрутства з одночасним обмеженням повноважень державних регуляторних органів щодо адміністративного втручання в господарську діяльність підприємств;

· посилення захисту майнових прав держави шляхом прийняття законів України: "Про управління об'єктами державної власності", "Про державні підприємства", "Про довірче управління майном"; змін i доповнень до Закону України "Про оренду державного i комунального майна";

· забезпечення прозорості в діяльності виконавчої влади;

· підвищення ефективності системи управління корпоративними правами;

· розробка, з урахуванням світового досвіду, відповідного правового забезпечення процесу легалізації (амністії) доходів, отриманих внаслідок приховування від надмірного оподаткування та ін.

Після розпаду СРСР на пострадянському просторі колишніми республіками було створено ряд міждержавних та міжнародних організацій. Їх формування поклало початок розвитку міжнародних відносин нових незалежних держав у всіх сферах життєдіяльності суспільства. Наприклад, було сформовано такі структури, як: СНД, ЄврАзЕС, ГУУАМ, ОДКБ, ЦАС, кавказьку четвірку, планується створення єдиного економічного простору (СЕП). Проте практика їх діяльності свідчить, що вони не спроможні у повній мірі забезпечити усю сукупність необхідних умов для розвитку національних економік як відкритих систем у світогосподарській економічній системі.

3 міркувань розширення економічних зв'язків з більш розвиненими економічними системами Україною було взято стратегію на всебічний розвиток міжнародного співробітництва. За роки незалежності національна господарська система досягла у цьому напрямку окремих успіхів. Так, у 1992 році Україна стала учасницею ОБСЄ (у рамках Гельсінського процесу), у 2003 році було укладено угоду про спільне виконання програми «Підготовка шляхів до запровадження інструменту нового суспільства» з Вишеградською трупою, реалізується практична участь України в програмах сусідства „Польща - Україна - Угорщина" та „Угорщина - Словаччина - Україна", їх спільна участь у регіональній програмі центральний адріатичний дунайський південно-східний європейський простір (САD-SES) та ін. 3 90-их років Україна чітко визначилась з пріоритетами соціально-економічного міжнародного співробітництва - підвищити рівень розвитку економічної системи до міжнародних вимог та активізація відносин з ЄС (зараз - це політика прискореного входження в ЄС). Для досягнення поставленої мети Україна уклала ряд міжнародних та державних договорів, за якими вона бере активну участь в Угоді про розвиток вільної торгівлі в Центральній Європі (ЦЕФТА), Угоді про чорноморське економічне співробітництво (ЧЕС), у роботі НАТО, ТАСІС тощо.

Україна тісно співпрацює з європейськими сусідами у напрямку формування єврорегіонів для забезпечення транскордонного співробітництва: „Буг", „Карпати", „Нижній Дунай". Готові до функціонування вільні економічні зони на інноваційній основі, що можуть дати значний економічний ефект країнам та регіонам-учасникам.

Наша держава ратифікує угоди, використовує у практиці господарювання та управління економікою рекомендації ряду міжнародних економічних організацій (СОТ, МВФ, Група Світового Банку, Європейський Банк реконструкції i розвитку, НАФТА, ГАТТ, НАТО, ООН та ін.). Бере участь у спільних інвестиційних проектах разом з вказаними структурами тощо.

3 більшістю з них укладаються довгострокові угоди зі спільними фінансовими зобов'язаннями за їх виконанням, в деяких Україна є постійним членом груп та органів або вільним членом слухань тощо. Наприклад, за допомогою міжнародних економічних організацій в Україні протягом останніх шести років активно розробляються та реалізуються проекти у сферах стабілізації загальної економічної політики, електроенергетики та теплопостачання, екологічної стабілізації, розвитку міст, підняття сільського господарства, управління державним сектором економіки, соціальній політиці, фінансів тощо.

Проте й на сьогодні основним пріоритетом зовнішньоекономічного розвитку національної економіки України, на що спрямовані більшість з вказаних напрямків евроспівробітництва, залишається членство в ЄС. Угода про партнерство між Україною i ЄС було підписано ще у 1994 році. За цією угодою Україна та ЄС зобов'язувались спільно: підтримувати демократичні реформи та розвиток демократичних реформ, стабілізувати економічну та соціальну ситуацію, зміцнювати політичний діалог між країнами, брати активну участь у регіональному співробітництві, організовувати зустрічі на рівні держав, регіонів тощо. Україна за період співпраці з ЄС набула членства в Раді Європи i ОБСЄ, стала учасником угоди „Партнерство заради миру", ратифікувала цілий ряд міжнародних нормативно-правових актів i розпочала переговори з СОТ (входження в СОТ є однією з умов для вступу в ЄС).

За останні десять років Україна значно просунулась у своїй стратегічній меті щодо вступу в ЄС: спочатку здобула статус країни З перехідною економікою (до 2000 року вона мала статус країни з неринковою економікою), а пізніше й статус країни з ринковою економікою. Проте й до цього часу наша держава не виконує усіх вимог, які ставить ЄС до претендентів на членство в ньому. Насамперед це стосується входження України до СОТ, вступ до якої за оцінками наведеними у„Інформаційно-аналітичних матеріалах з питань вступу України до СОТ" надасть можливість національній економіці нашої держави досягти рівня розвитку постіндустріальних країн.

Проблема також полягає в тому, що в Україні при вирішенні питань щодо стратегії зовнішньоекономічної співпраці не об'єднались головні політичні та економічні сили, суспільство в цілому. І на сьогодні ведуться гострі дискусії щодо необхідності та доцільності багатовекторності в зовнішній політиці або щодо переваги прохідного напрямку розвитку України. Невирішеність даного конфлікту веде до затягування інтеграційних процесів національної економіки.

І хоча Україна намагається дотримуватись обраних напрямків внутрішнього соціально-економічного розвитку i зобов'язань за міжнародними домовленостями:

· Розвивати первинний i вторинний сектори економіки;

· Вирівнювати диспропорції між фінансовим та реальним секторами економіки;

· 3більшити реальний ВВП та знизити темпи інфляції;

· Збільшити доходи та покращити умови життя та діяльності населення країни;

· Довести характеристики якості продукції та послуг вітчизняних виробників до міжнародних стандартів якості;

· Сформувати відповідне середовище мотивації до конкурентної поведінки на ринку, а також інституційне поле для боротьби з тіньовою економікою та корупцією;

· Усунути диспаритет між секторами економіки;

· Визначити стратегічним напрямком розвитку національної економіки

техніко-технологічний напрям розвитку, підвищення ролі інформації,

знань та науки в розвитку суспільного виробництва тощо.

Та все ж обґрунтованим науковим критерієм ефективної міжнародної політики незалежної національної держави є зовнішня економічна політика розвитку України як незалежної держави, яка б базувалась на загальнонаціональних інтересах соціально-економічного розвитку i балансу інтересів на мікро-, мезо- макро- та мегаекономічному рівнях, що в кінцевому результаті забезпечить їй стале економічне зростання та конкурентоспроможність на міжнаціональному ринку.

7.Інституційні чинники розвитку національної економіки

Стабільний економічний розвиток національної економіки залежить від трьох основних чинників:

- технологічного рівня (рівня інноваційної активності й ступеня розвитку інформаційно-комп'ютерних технологій);

- стану суспільних інститутів (законотворчої бази, боротьби з конкуренцією);

- стану макроекономічного середовища (макроекономічної стабільності, кредитного рейтингу країни, витрат уряду).

При цьому важливу роль відіграють чинники інноваційного розвитку країни, серед яких - мотивація й бажання інновацій, техніко-економічна трансформація виробництва, характер і структура ринку.

Модифікації соціальних цінностей (тобто змінення ідеологій) є одним з головних чинників інституціональних змін. Успішні інституціональні зміни означають як виникнення нових інститутів, так і трансформацію старих, передбачають наявність відповідного інституціонального підґрунтя, яке можна трактувати як готовність суспільства до ухвали й використання відповідних інститутів.

Формування інституціонального середовища розвинутого ринкового господарства означає змінення системи соціальних цінностей і, в першу чергу, спонукальних мотивів поведінки частини суспільства. В ринковій трансформації це означає змінення мотиву споживання на мотив отримання прибутку.

Ключовими характеристиками ринкової системи є пріоритет приватної власності як основи господарської діяльності й координація економічної діяльності за допомогою механізму конкуренції й ринкових цін. Саме ці інститути, як вважають економісти, забезпечують створення умов для реалізації економічної свободи людини, яка, в свою чергу, неминуче приведе до зростання багатства й процвітання країни.

У соціально-економічних системах перехідного типу визначальним чинником інституційних змін є чинник випадковості й невизначеності інституційного вибору. Для розуміння всієї складності процесів, що відбуваються в моменти інституційного вибору, досить формально визначити вигляд його функції:

V = F(X, У, R, W, S),

де V - інституційний вибір в умовах невизначеності й випадковості; X - кількість чинників, що підпадають під вплив суб'єктів інституційних змін; У - кількість чинників, які не можна регулювати (неформальні й випадкові реакції економічних агентів, непередбачені обставини); R -кількість можливих зовнішніх чинників, що впливають на інституційний вибір; W - кількість можливих внутрішніх чинників, що впливають на інституційний вибір; S - кількість можливих альтернатив, що виникають у процесі нелінійної взаємодії формальних і неформальних інститутів.

Таким чином, F як функція інституційного вибору визначається безліччю можливих альтернатив, але лише частина з них підпадає під свідомий вплив суб'єктів інституційного вибору.

Вибір конкретного сценарію проведення інституційних змін залежить від оцінювання результатів кожної з можливих альтернатив і визначається ступенем взаємодії господарських суб'єктів (організацій), індивідів і держави, а також величиною одержуваних синергетичних ефектів. Вибір механізмів інституційних змін залежить і від існуючого у країні конституційного ладу.

Змінення системи майбутніх очікувань економічних агентів, відсутність досвіду регулювання економіки в умовах становлення ринку, непослідовне й часто поверхневе здійснення необхідних перетворень, неукорінення традицій законослухняної поведінки, ідеологічний розкол суспільства, незрілість національної еліти - ці й інші чинники також зумовлюють біфуркаційні механізми інституційних змін соціально-економічних систем, що трансформуються. Тому при аналізі інституційних змін у таких системах "треба бути готовим до нелінійної динаміки. До ймовірностей замість причинно-наслідкових траєкторій. До ситуацій наростання хаосу й втрати пріоритету економіки над політикою в подоланні таких ситуацій. До руху від нерівно-ваги до рівноваги, до поєднання рівноваги й деградації, до дисипативного характеру нових структур та інститутів, що долають деградацію.

Тобто потрібне освоєння економічної синергетики як нового бачення можливостей ринкової трансформації".

У соціально-економічних системах, що трансформуються, суспільство й усі його підсистеми знаходяться у стані невизначеності. Проте це невизначеність іншого типу, ніж в економічно розвинених країнах. Такий тип можна було б назвати перехідним типом невизначеності, що відображає неповноту ринкових відносин

Процес інституційних змін у пострадянських державах має складну соціально-економічну, культурно-історичну, ментальну, соціально-психологічну, соціологічну, природно-географічну, геополітичну, тобто нелінійну природу. У процесі виникнення інститутів у перехідних системах формування, зберігання й реалізація інформації, яку вони несуть, відбувається на основі нелінійної взаємодії цих систем з нестійким економічним, політичним і соціальним середовищем. Тому вирішального значення набуває той факт, що в ситуації, коли найнезначніші змінення у зовнішньому або внутрішньому середовищі можуть мати істотні наслідки.

Наявність інститутів ще не гарантує їхнього ефективного функціонування. Що ж розуміють під ефективними інститутами? Якщо акцентувати увагу на координаційності природи інститутів, то практично всі вони є ефективними тому, що сприяють зниженню невизначеності, полегшують процес людських взаємовідносин. Однак це не означає, що вони забезпечують ефективне функціонування економічної системи. Тому всі інститути можна поділити на три групи [1]:

- такі, що підвищують ефективність економічної системи;

- нейтральні;

- ті, які знижують ефективність економічної системи.

Однак слід зазначити, що одні й ті ж інститути можуть як позитивно, так і негативно впливати на розвиток економіки. Так, обмеження конкуренції розглядається як один із засобів підвищення ефективності за рахунок зниження трансакційних витрат шляхом договірних зобов'язань сторін, в той же час в результаті домовленості ціни втрачають свою основну роль регулятора між попитом і пропозицією.

У рамках неоінституціонального аналізу ефективними вважаються інститути, що сприяють максимізації суспільного багатства; до них відносяться базові інститути ринкової системи господарства.

Нажаль, в Україні склалася парадоксальна ситуація, коли введення формальних ринкових інститутів супроводжується зниженням ефективності економічної системи.

Запозичені інститути та образ мислення є консервативним чинником. Тому інституціональні зміни можуть складатися тільки з адаптацій в межах допущених можливостей до комплексу правил, норм і примушень, які створюють інституціональну систему. Швидкість переходу як до ринкової, так і до будь-якої іншої соціально-економічної системи залежить від здатності людей переробляти, передавати й засвоювати нову інформацію, а вона обмежена вантажем нагромадженого попередніми поколіннями досвіду сприйняття інформації, або інституціональними складовими.

8. Формування інституту приватної власності

Власність як економічний інститут виникає на підставі обмеження економічних ресурсів і складає необхідні правила їх розподілу та ефективного використання. Внаслідок цього виникають відносини нерівності між людьми, розшарування їх залежно від володіння правом на власність як економічним ресурсом. Одна частина набуває виключних прав на володіння, які означають заборону на використання відповідних ресурсів країни невласниками. Це є основою для соціального розшарування в суспільстві.

Інститут власності встановлює три види права: на володіння, використання та розпорядження. Кожне з них породжує певні відносини між власниками та невласниками певних економічних ресурсів. Право на володіннязабезпечує власнику виключні права у сфері володіння економічними ресурсами. Виходячи з цього, формуються правила економічної поведінки, які захищають інтереси власників.

Право на використання визначає діапазон можливостей та правил використання різних економічних ресурсів. Обмеження, що накладаються, охороняють власника від здійснення дій, які зачіпають суспільні інтереси або інтереси інших економічних суб'єктів. Право на розпорядження встановлює правило, згідно з яким економічні ресурси можуть переходити від одного до іншого, більш ефективного власника.

Виникнення та розвиток інституту власності спрямовані на збалансування інтересів суспільства. Це є можливим завдяки тому, що право на володіння захищає інтереси власників, право на використання захищає частково інтереси невласників, а право на розпорядження захищає інтереси суспільства.

У своєму інституціональному розвитку власність створює різні організаційні форми регулювання поведінки економічних суб'єктів. Ці форми відображають зміни у змісті економічних ресурсів, які є об'єктом власності, а отже, і мінливий характер суспільних відносин.

Існують різні критерії форм власності. Серед них основними є: права, які забезпечують власність; суб'єкт власності; об'єкт власності.

За ознакою прав, які забезпечують власність, розрізняють дві історично сформовані форми власності: приватнута суспільну. Приватна форма забезпечує власнику виключні права на володіння відповідними економічними ресурсами. Суспільна форма власності заперечує виключні права і надає загальнодоступного характеру відповідним ресурсам.

За ознакою суб'єкт власності визначають власність індивідуальну, сімейну, комунальну, кооперативну, корпоративну, державну.

За ознакою об'єкт власності розрізняють власність матеріальну, трудову, інтелектуальну. Кожна з перелічених конкретних форм власності може бути ефективною при визначенні економічних, соціальних і технологічних умов.

Приватна власність - є результатом майнового розшарування суспільства, а також показником абсолютно іншої ціннісної орієнтації, наявності в соціальному середовищі індивідуалістичних уявлень, які є чужими для громадського укладу й менталітету. У суспільній свідомості поняття "приватне" стало чітко й однозначно відрізнятися від суспільного і державного. Ці тенденції було зафіксовано в законодавчих актах цивільного права у Західній Європі ще в епоху абсолютизму, коли представники третього стану - бюргери - почали вимагати від феодальної аристократії юридичного визнання права власності на майно, яке їм належало. У подальшому приватна власність стала ідентифікуватися не тільки з фізичними особами, але й з юридичними, якщо вона не належала групі власників і не перебувала у власності міської влади (муніципалітету).

Приватних власників поділяють на три види:

> окремі фізичні особи - індивідуальні власники;

> групи фізичних осіб - партнерів, які об'єднані родинними зв'язками чи договором про право власності на спільне (загальне) майно;

> корпорація, яка об'єднує групу власників акцій, що дають одержувачам акцій право на отримання приватного доходу (дивідендів) від господарської діяльності корпорації.

Інститут суспільної власності виник у західних країнах на підставі цивільного права вже після законодавчого оформлення інституту приватної власності. Власниками тут є або адміністрація міського виборчого органу влади, або фонд, який створюється та управляється яким-небудь товариством. До таких фондів відносять фонд страхування, благодійний та інші. Вони постають як юридичні особи, діяльність яких регламентується законодавством країни. .

Суспільну власність міської влади, як правило, називають муніципальною власністю. Управління цією власністю передається адміністрації, а доходи від господарської діяльності на об'єктах комунальної власності надходять до міських бюджетів.

При кооперативній власності (на відміну від приватної групової) право розпорядження належить не кожному окремому співвласнику (члену кооперативу), а всьому колективу власників у цілому як юридичній особі.

За своєю соціальною природою можна визначити такі суб'єкти цієї власності:

> кооперативи, які виникли спонтанно на умовах добровільного об'єднання окремих власників;

> кооперативи, які є господарською структурою будь-якого політичного об'єднання. Члени кооперативу тут можуть залишатися співвласниками до того часу, поки вони є членами даного політичного об'єднання.

Україна майже сімдесят років входила до складу Радянського Союзу, де домінувала державна форма власності (понад 90%). Це спричинило негативні тенденції в розвитку вітчизняної економіки, її структурну деформацію, падіння ефективності виробництва, зниження мотивації до праці і т.ін. Як наслідок, в кінці 80-х років розпочався процес приватизації. Згідно з визначенням

Державного комітету статистики України, приватизація являє собою «відчуження майна, що перебуває у державній та комунальній власності, на користь фізичних і юридичних осіб».

Можна виділити чотири етапи приватизаційного процесу в Україні.

Перший - охоплює 1988-1992 рр. і характеризується усвідомленням того, що адміністративно-командна система з домінуванням державної власності не може забезпечити ефективне функціонування економіки. Як наслідок, на законодавчому рівні було визнано існування усіх форм власності, їх рівноправність і державний захист, необхідність роздержавлення економіки тощо. У цей період були створені також відповідні державні інституції, щомали займатися проблемами реформування відносин власності, а згодом прийняті Закони України «Про власність», «Про приватизацію державного майна» та ін. Ще однією особливістю першого етапу приватизації було намагання якомога швидше перетворити все населення України у власників, незважаючи на об'єктивні труднощі. Це мало наслідком зворотні результати: стихійний характер приватизації призвів до того, що вона здійснювалась переважно в інтересах представників партійної, господарської та профспілкової еліт. Але цей етап мав і позитивні наслідки, оскільки були створені необхідні передумови для подальшого реформування власності і роздержавлення в цілому.

Другий етап приватизації (1993-1994 рр.) пов'язаний з початком широкомасштабної передачі об'єктів державної власності приватним особам. У цей час використовувався як грошовий, так і сертифікатний способи приватизації. Найбільш розповсюдженим став викуп державного майна, зданого в оренду трудовим колективам, який давав можливість взяти участь у процесі приватизації лише працівникам реформованого підприємства і, відповідно, обмежував права інших. Використання грошового способу приватизації було істотно обмежене недостатньою кількістю грошей у населення, які до того ж значно обезцінились внаслідок посилення інфляційних процесів. Це обумовило необхідність сертифікатного способу, який передбачавпродаж об'єктів державної власності на аукціонах за приватизаційні сертифікати, що мали бути надані кожному громадянину в однаковій кількості. Через технічні труднощі на даному етапі приватизаційні сертифікати бул замінені депозитними приватизаційними рахунками. Проте недостатня інформованість призвела до того, що такі рахунки були відкриті тільки незначною кількістю громадян.

Третій етап (1995-1999 рр.) характеризувався масовою сертифікатною приватизацією. Населенням було отримано понад 45 млн. приватизаційних майнових сертифікатів, що складало близько 90% від їхньої загальної кількості. Однак недосконалість законів та їх численні порушення мали наслідком швидке збагачення окремих груп людей, які мали певну політичну чи фінансову владу (згодом їх стали називати олігархами). У цілому сертифікатна приватизація мала неоднозначні результати. До її позитивних наслідків можнавіднести наступне: підготовлено передумови для лібералізації роботи171 підприємств, сформовано необхідну для функціонування ринкової економіки кількість приватних суб'єктів, створено первинний ринок цінних паперів, сертифікаційна приватизація стала основою подальшої трансформації економіки України. Проте існувало також багато негативних моментів, зокрема: не була вирішена проблема інвестицій, відбулося розпорошення акцій таконцентрація корпоративного управління в руках директорату, не було забезпечено рівний доступ до об'єктів приватизації, відбулась концентрація власності при мінімальних фінансових витратах, неефективний контроль за перетворенням власності значною мірою сприяв формуванню «тіньової економіки», не з'явився ефективний власник, об'єкти державної власності були розподілені в інтересах вузького кола осіб. Так чи інакше, була створена основа для наступного етапу - продажу державного майна за гроші.

Четвертий етап приватизації (починаючи з 2000 р.) являє собою індивідуальну грошову приватизацію. Його особливістю є продаж контрольних пакетів акцій стратегічних підприємств. При цьому мають враховуватись індивідуальні характеристики кожного з них, а покупцем може бути лише

«промисловий інвестор», тобто компанія, зацікавлена в збереженні частки підприємства на ринку, яка повинна виробляти аналогічну продукцію не менше трьох років тощо. Має забезпечуватись також відкритість продажу підприємств групи Г, якщо частка акцій складає 25 або 50% плюс 1 акція. До цієї групи входять цілісні майнові комплекси підприємств або пакети акцій ВАТ, що на момент прийняття рішення про приватизацію займають монопольне (домінуюче) становище на загальнодержавному ринку відповідних товарів і послуг або мають стратегічне значення для економіки й безпеки держави.

Незважаючи на проголошені принципи приватизація не завжди відбувалась прозоро, що суперечило державним інтересам. Як наслідок, за певних умов приватизовані раніше об'єкти почали повертались до державної власності.

У цілому процес приватизації здійснювався, виходячи з положення про автоматичне підвищення ефективності використання об'єктів власності після їхньої передачі приватним особам. При цьому вважалось, що ця ефективність стосуватиметься всіх суб'єктів (власників, держави, населення, працівників певних підприємств), тоді як насправді те, що є ефективним для одних, може бути неефективним для інших. Не ув'язувався процес приватизації і з залученням додаткових інвестицій та подальшим ефективним функціонування підприємств. Мали місце ще інші негативні явища, які завадили створити вУкраїні інститут власності, подібний до того, що функціонує в економічних системах провідних країн світу. Серед них наступні:

- юридичне закріплення у процесі приватизації за номенклатурою власності, яка раніше їй фактично вже належала;

- відсутність на початку реформ підприємницького прошарку, тривала відірваність населення від власності і, як наслідок, відсутність готовності володіти нею і нести відповідальність;

- обмеженість фінансових ресурсів для проведення грошової приватизації;

- обмеженість ресурсів у державі в цілому, що призвело до бажання використовувати владу як інструмент доступу до них (зокрема, до державного бюджету).

Таким чином, успадковане з радянських часів злиття інституту власності з інститутом влади, коли влада і панування базуються не на приватній власності, а на високому становищі в традиційній суспільній ієрархії, призвело до формування й розвитку інституту «влада - власність», визначальною характеристикою якого є неподільна єдність владних і власницьких функцій: політичне лідерство дає невід'ємне право розпоряджатись усією власністю країни, а власність органічно вимагає наявності політичного авторитету.

9. Сучасний стан приватизаційних процесів України

19 серпня 2001 року Фонд державного майна України відзначив своє десятиріччя. Саме в цей день 1991 року була прийнята урядова постанова про створення відомства, на яке покладена одна з найважливіших функцій у процесі становлення нової української держави - реформування власності. Нелегкими були перші кроки передачі власності з-під опіки держави у приватні руки. Проблеми полягали перш за все в тому, що не було розуміння необхідності приватизації та її важливості, а отже підтримки з боку більшості політичних сил, керівників органів виконавчої влади, керівників підприємств. До того ж приватизацію розпочинали за повної відсутності законодавчої та нормативної бази, фактично з нуля.

За ці десять років, які Україна проводить приватизацію, відбулися колосальні зміни. Всього державну форму власності змінили близько 21 530 об'єктів, а комунальну - 54 738 об'єктів. В Україні повністю завершено приватизацію малих об'єктів, і її, безперечно, позитивні результати вже зміг відчути на собі кожний український громадянин, який користується, зокрема, послугами приватних магазинів чи перукарень.

Сам же приватизаційний процес отримав досконалу законодавчу базу, що максимально адаптована до міжнародних норм. Окрім того, значно підвищився імідж самої приватизації, який, як змушений визнати Голова Фонду державного майна О. Бондар, штучно псується, бо приватизація, як і раніше, залишається об'єктом політичних спекуляцій, отримання політичних дивідендів, коли всі економічні негаразди списуються саме на її недоліки, результати, наслідки. Критика лунає перш за все з боку тих сил, які не мають можливостей взяти участь у купівлі підприємств, тим самим у суспільстві штучно створюється негативний образ тих, хто купує і розбудовує підприємства.

До того ж і досі залишається поширеним нерозуміння, несприйняття цього процесу як такого. Звідси - і недостатня кількість об'єктивних оцінок процесу, які потрібні для подальшого нормального ходу приватизації [7; 1].

Втім за ці 10 років ставлення до приватизації значно змінилося на краще -- це пов'язано перш за все з тим, що вже дають свої результати продажі підприємств, здійснені раніше. Зазначимо, що не слід розцінювати приватизацію як панацею від усіх економічних негараздів і чекати моментальної віддачі від цього. Тим більше зараз, коли на продаж вийшли великі стратегічні підприємства, що потребують значних інвестицій, переобладнання, пошуку нових ринків збуту і якісно нового менеджменту. Запровадження таких довгострокових проектів може дати результати тільки через роки, як це спостерігається сьогодні на раніше приватизованих підприємствах легкої, харчової промисловості та інших галузей. Також зміна ставлення до приватизації пояснюється тим, що формується нове покоління економістів, які здобули освіту на засадах ринкової економіки і які переконані в необхідності закріплення приватної власності.

Приватизація на всіх її етапах мала не тільки економічні пріоритети, а й потрапляла під вплив політичних процесів, що часто призводило до гальмування продажу підприємств.

Найбільш яскравим прикладом цього є сертифікатна приватизація. Вже сьогодні зрозуміло, що масова сертифікатна приватизація не досягла тієї мети, що перед нею ставилася, - насамперед формування широкого кола приватних власників, у результаті ж велика кількість акцій сьогодні належить несчисленній армії дрібних власників, які не можуть впливати на управління підприємствами, а натомість чекають дивідендів. Але саму сертифікатну приватизацію можна розцінювати як політичну плату за те, що вдалося перейти до індивідуальних продажів підприємств. І сьогодні відбувається логічний процес -- процес акумуляції акцій дрібних акціонерів в одних руках, і тільки це приведе до ефективного управління підприємствами.

За десять років приватизація виконувала різні завдання на відповідних етапах - від формування кола приватних власників до становлення цілого прошарку дійсно ефективних власників колишніх державних підприємств, так званих промислових інвесторів.

Успіх приватизації на нинішньому етапі насамперед буде залежати від участі вітчизняного капіталу у цьому процесі. Запорукою успіху є створення умов для вкладання коштів у підприємства, в тому числі й тих, які раніше були вивезені за кордон. Логічно, що активність вітчизняних інвесторів породжує інтерес до українських підприємств з боку їх іноземних колег.

Фонд державного майна України позитивно оцінює результати приватизації у 2001 році. Безперечно, приватизаційний 2001 рік відбувся. В першу чергу продажем Запорізького алюмінієвого комбінату, Харцизького трубного заводу та 6 обласних енергорозподіляючих компаній. На ці та інші підприємства, які було продано за новими правилами, затвердженими трирічною програмою приватизації прийшли промислові інвестори, які вже довели ефективність своєї діяльності.

Окрім того, минулий рік став роком боротьби Фонду з нелегальною реалізацією майна, що належить державі. В результаті цього вдалося зберегти майна на суму, не менше ніж та, яку було зароблено при продажу майна.

Всього, станом на 01.01.2002 р. в Україні приватизовано майже 80 тис. об'єктів. Із них 11410 - великих підприємств. У 2001 році приватизовано 6029 об'єктів (105 - великих). За словами Голови Фонду державного майна України О. Бондаря, за результатами 2001 року до державного бюджету надійшло більше 2 млрд.грн., крім того, згідно укладеним договорам купівлі-продажу, передбачені інвестиції на суму 1,7 млрд.грн. [3; 1].

Головними завданнями на 2002 рік є продаж "Укртелекому", контрольних пакетів 12 обласних енергетичних компаній та залишків акцій тих обленерго, які було продано раніше, а також підприємств холдингів,металургії, хімічної промисловості, машинобудування. В наступному році всі зусилля будуть направлені на виконання завдань з надходження коштів від приватизації до Держбюджету у сумі 1 млрд. доларів, вдосконалення законодавчої бази приватизації, в першу чергу - прийняття Закону про ФДМУ і зняття тих юридичних питань щодо конкретних підприємств, які зараз гальмують їх приватизацію. І звичайно, якісний склад підприємств, які пропонуються до продажу в наступному році, вимагає активного пошуку потенційних покупців і проведення великої рекламної компанії.

До основних проблем процесу приватизації в Україні можна віднести наступні:

відтягування термінів продажу підприємств. А як свідчать численні факти, підприємства, залишаючись у державній власності, втрачають свою інвестиційну привабливість, виробничі потужності, накопичують великі борги замість прибутків. І це вже правило з невеликими винятками. Все це якнайгірше позначається на їх продажу - вони або зовсім не знаходять покупця, або їх купують за безцінь. До того ж державні підприємства підпадають під дію різноманітних напівлегальних схем, які призводять до розбазарювання їхнього майна. Чим довше підприємство знаходиться в державній власності, тим більше часу змушені витрачати його приватні покупці, аби досягти стабілізації виробництва і нормального рівня діяльності. У результаті втрачає перш за все держава - це несплачені податки і соціальна незадоволеність населення;

недостатньо розвинутий фондовий ринок. Інформаційна закритість приватизованих підприємств, все ще низька ліквідність українських цінних паперів, тиск податкового пресу, який змушує якнайглибше "ховати" прибуток, низька ефективність виробництва не сприяють інвестиційній активності. У результаті виникає зачароване коло: інвестиційна привабливість підприємства залежить від кількості вкладених коштів, а бажання вкласти кошти - від інвестиційної привабливості;

несвоєчасне проведення реструктуризації підприємств, обмеженість фінансових ресурсів для передприватизаційної підготовки в напрямі підвищення ліквідності та привабливості підприємств, що призвело до недостатньої заінтересованості інвесторів до них;

недостатнє залучення до приватизації великих іноземних компаній, що визначають технічну, технологічну політику у відповідних секторах світової економіки. Саме такі структури, що не зрослися з державною бюрократією, володіють новітніми технологіями та досвідом ринкової економіки, прагнуть реалізації довгострокових масштабних проектів, можуть ефективно впливати на удосконалення українського законодавства, поглиблення та прискорення інтегрування України в міжнародне економічне співтовариство. Якщо до завершення великої приватизації серед власників українських підприємств не буде таких компаній, Україна може ще довго перебувати на узбіччі промислового прогресу. Міжнародні компанії ставлять умови, на які Україна має зважати, якщо хоче їх бачити в себе, тим більше, що ці умови стандартні. Відкритість приватизації, чітка тарифна політика, зважене рішення щодо раніше нагромаджених боргів - з такими умовами ці компанії йшли в усі країни, де здійснювалася широкомасштабна приватизація. Відзначаючи потребу залучення іноземного капіталу, слід враховувати також, що вітчизняні покупці сьогодні не мають коштів, які відповідають планованим обсягам майна, що виставляє держава на продаж, і розміру інвестицій, необхідних підприємствам для модернізації виробництва. Тому штучні перешкоди на шляху іноземного капіталу - це шлях до наддешевого розпродажу державної власності переважно вузькому колові вітчизняних олігархів без надії на швидку реконструкцію та відновлення виробництва;

недостатня прозорість приватизаційних процесів, надмірне захоплення продажем акцій об'єктів, які приватизуються, на фондових біржах, де справжнього власника сховано за торговцем-посередником і неможливі прямі переговори про умови купівлі-продажу між продавцем і покупцем. Для того щоб приватизація була більш відкритою для зовнішнього світу, прозорою й ефективною, треба чимало зробити й у частині формування законодавчої бази. Найважливішим, невідкладним завданням є прийняття Закону України «Про Фонд державного майна України» - закону, що дасть змогу захистити органи приватизації від необґрунтованого втручання в їх функцію політиків і чиновників високого рівня, з одного боку, й підвищити відповідальність керівників органів приватизації за кінцеві результати своєї роботи, з іншого боку. На думку деяких вітчизняних політиків, відсутність такого закону впродовж 10 років приватизації, не випадкова. Вона багатьох влаштовує, оскільки дає змогу «ручного» управління приватизацією [5; 3]. Актуальними законодавчими актами, необхідними для подальшого розвитку економіки, є також Цивільно-процесуальний кодекс України, Закони України «Про управління об'єктами державної власності», «Про акціонерні товариства», «Про холдингові компанії України» та ін.;

Виплата дивідендів на державну частку акцій. При завданні на 2001 рік 200 мільйонів гривень, до державного бюджету перераховано лише 74,56 млн. грн. Зокрема, 57,35 млн. грн. у вигляді самих дивідендів та 17,2 млн. податку на них. Невиконання завдання зумовлено рішенням Кабінету Міністрів України, де ВАТ "Укртелеком" та ВАТ "Титан" звільнено від сплати дивідендів на загальну суму 167,8 млн. грн. ( ВАТ "Укртелеком" - 148,9 млн. грн., ВАТ "Титан" - 18,9 млн., грн.). Розмір нарахування сум дивідендів підприємствам ДАХК "Каскад", ВАТ "Фіолент" та ВАТ "Кримський содовий завод" було зменшено. А рішення щодо нарахування дивідендів НАК "Нафтогаз України" Вищим органом акціонерної компанії взагалі прийняте не було У нинішньому році сума запланованих надходжень дивідендів на державні пакети акцій складає 438,9 млн. грн.;

реалізація державної власності поза рамками приватизації, тобто через податкову заставу, виконавче провадження. Це призводить до того, що під час приватизації державними виконавцями стягується заставлене майно, в податкову заставу передається, а потім реалізується (нерідко за заниженими цінами) найбільш ліквідне майно підприємств. Не випадково, що державні підприємства, які пройшли через такі процедури, значною мірою втрачають свої технічні й фінансові ресурси, привабливість для інвесторів.

На думку керівництва Фонду державного майна України, було б доцільно зупинити, не застосовувати виконавче провадження стосовно майна акціонерних товариств, щодо якого прийнято рішення про приватизацію. Кабінет Міністрів України вживає певних заходів у цьому напрямі, розглянувши у березні 2001 р. стан позаприватизаційного продажу державного майна в Україні. Однак ця проблема, що є актуальною для всіх регіонів України, вимагає свого законодавчого вирішення у напрямі заборони продажу будь-якого майна ВАТ виконавчими службами та податковими органами до завершення приватизації або визнання ВАТ банкрутом. Необхідно, щоб були внесені зміни до Закону України «Про виконавче провадження» щодо продажу державного майна, яке перебуває у виконавчому провадженні, лише через органи приватизації [9; 53]. Для того щоб не допустити покупку підприємств із метою встановлення контролю над їх фінансовими та матеріальними ресурсами, швидкого одержання максимального прибутку за рахунок повного розорення підприємств, доцільно уже найближчим часом ініціювати проти таких псевдовласників проведення процедур банкрутства, широко висвітлюючи такі процеси в засобах масової інформації. Мета - не ліквідувати об'єкти та розпродати активи, а оперативно замінити таких власників. На даний час застосовується непрозора процедура продажу арештованих, узятих під заставу активів підприємств Мін'юстом, податковою адміністрацією та митницею. На жаль, проблема ця не нова й подолати відомчий інтерес тут поки що не вдається.

Досконала законодавча база, яка дістала позитивні оцінки на високому міжнародному рівні, підтримка процесу у вищих ешелонах влади, а також у багатьох політичних колах сприяє вирішенню багатьох приватизаційних проблем. Однак як і 10 років тому, приватизація й сьогодні потребує злагодженості в діях, порозуміння всіх державних органів, а також підтримки дій держави з боку потенційних інвесторів.

Проте вже безперечним є той факт, що за 10 років свого існування приватизація відіграє свою провідну роль у проведенні реформ.

10.Базова форма діяльності уряду

Функції державного регулювання різноманітні. Фактично економічна роль уряду виявляється в таких широких масштабах, що досить важко скласти вичерпний перелік його економічних функцій. Залежно від завдань уряду можна систематизувати функції державного регулювання. Окремі економічні завдання уряду мають за мету підтримувати функціонування ринкової системи. У цій сфері виокремлюють дві найважливіші функції державного регулювання: забезпечення правової бази та громадського порядку, які сприяють ефективному функціонуванню ринкової системи, і захист конкуренції.

Виконуючи функцію захисту конкуренції, уряд посилює та модифікує функціонування ринкової системи. Тут важливого значення набувають такі функції державного регулювання:

перерозподіл доходу і багатства;

коригування розподілу ресурсів з метою зміни структури національного продукту;

стабілізація економіки, тобто контроль за рівнем зайнятості та інфляції, що породжуються коливаннями економічної кон'юнктури, а також

стимулювання економічного розвитку.

У межах кожної з перелічених функцій передбачається вжиття відповідних заходів. Щоб створити необхідну для ефективного функціонування ринкової економіки правову базу, потрібні заходи з надання законного статусу приватним підприємствам, визначення власності та гарантії виконання контрактів. Уряд установлює також законні "правила гри", що регулюють відносини між підприємствами, постачальниками ресурсів і споживачами.

На основі законодавства на уряд покладено виконання функцій арбітра у сфері економічних агентів. Крім того, уряд може застосовувати владу для встановлення відповідних покарань. Основні функції, що забезпечуються урядом, -- підтримка громадського порядку; введення стандартів вимірювання кількості та якості продуктів; створення грошової системи, що полегшує обмін товарів і послуг.

Приймаючи певний закон, держава впроваджує правила поведінки, якими мають керуватись виробники у взаємовідносинах і відносинах зі споживачами, а в окремих питаннях -- працівники підприємств із дирекцією.

Це є базова форма діяльності уряду. Доповнюють її заходи забезпечення ринку обіговими коштами, гарантування якості продуктів, визначення прав власності і відповідальності за дотримання договірних умов. Ці заходи сприяють також розширенню ринків і досягненню поглибленої спеціалізації у використанні матеріальних і трудових ресурсів. Як і раніше, основна мета -- сприяти ефективному розподілу та використанню ресурсів.

Основні послуги, що забезпечуються урядом.

Визначення міри впливу уряду на економіку досить складне. Тому найчастіше обраховують цю міру за допомогою частки ВВП, яка перерозподіляється через державний бюджет. Є ще один спосіб визначення міри участі уряду в економічному житті. Це індекс економічної свободи (ІЕС).

ІЕС - це агрегований показник, який включає десять показників, що мають складну будову і засвідчують рівень втручання уряду в економіку. Зміст цього індексу досить ретельно висвітлено в підручнику "Макроекономіка" за редакцією В.Д. Базилевича, т. 3. Чим більша участь уряду в економіці, тим менший рівень економічної свободи, а сама економічна свобода має визначальний позитивний вплив на розвиток економіки. У зв'язку з цим виникає потреба у окресленні меж урядового впливу на економіку.

Мінімальну межу урядового впливу визначає:

- правова база функціонування економіки;

- організація грошового обігу;

- урегулювання екстернальних негативних ефектів;

- виробництво суспільних благ.

Максимальна межа урядового впливу визначається як точка рівноваги між затратами, пов'язаними з державним втручанням, та виграшем у соціально-економічній ефективності. .

Розглянемо деякі з основних напрямів урядового впливу на економіку.

Вплив уряду на економічне зростання в довгостроковому періоді без перерв на короткострокові періоди здійснюється завдяки впливу фіскальних і монетарних засобів.

Стимулювання економічного зростання здійснюється шляхом зростання обсягу державних закупівель (Т(7), зменшення податків (-ІГ) та збільшення трансфертних виплат домогосподарствам і бізнесу (Р). Це бюджетно-податкові засоби впливу.

Окрім того, економічне зростання можна стимулювати монетарними чинниками шляхом: зменшення облікової ставки процента (Іі), за якою комерційні банки отримують кредити в національному банку; зменшення норми обов'язкових банківських резервів (іг), що визначаються як процент від депозитів комерційних банків і на безпроцентній основі зберігаються в центральному банку та шляхом викупу державних цінних паперів у населення центральним банком. Усі ці заходи спрямовані за збільшення пропозиції грошей в економіку. Це робить їх дешевшими, що сприяє розширенню кредиту, пожвавленню ділової активності та економічному зростанню.

Обмежувальна політика економічного зростання використовується в періоди стрімкого зростання, коли виникає небезпека "перегріву" економіки (буму), за яким йде спад. Щоб уникнути спадів (тобто розривів у довгостроковому зростанні), це зростання необхідно обмежувати.

Заходи фіскальної політики, що обмежують економічне зростання, полягають у зменшенні державних закупівель (ІС), зростанні податків (ТТ), зменшенні трансфертних виплат (ІГ). Це обмежує сукупний попит, а тому й обсяг національного виробництва.

Обмежувальні заходи монетарної політики спрямовані на зростання облікової процентної ставки (Ті), зростання норми обов'язкових банківських резервів (Тг) та продаж населенню державних цінних паперів. Наслідком таких дій є зменшення пропозиції грошей, їх подорожчання, звуження кредиту, що стримує економічне зростання.

Антиінфляційна політика буває двох видів: спрямована на подолання інфляції радикальними заходами та спрямована на обмеження темпів зростання цін з метою адаптації (пристосування) до цієї ситуації. Переважна більшість країн світу впроваджує адаптивну інфляційну політику. США, Велика Британія та деякі інші країни надають перевагу радикальним методам боротьби з інфляцією.

Довгострокова антиінфляційна політика має за мету ліквідацію інфляційних очікувань населення. Засобами реалізації цієї мети є: подолання бюджетних дефіцитів; контроль за зростанням грошової маси; формування належних обсягів золотовалютних резервів і т. ін.

Короткострокова антиінфляційна політика спрямована, насамперед, на обмеження темпів інфляції. Для вирішення цієї проблеми уряд спрямовує свої зусилля на зменшення диспропорції між сукупним попитом і сукупною пропозицією. Засобами досягнення цього завдання є:

-стимулювання виробництва шляхом зростання державних закупівель, інвестицій;

-пошук соціально нейтральних джерел збільшення бюджетних надходжень;

- активізація імпортної політики;

- зростання процентних виплат за депозитами для стимулювання заощаджень і обмеження обсягу споживчого попиту.

Соціальна політика уряду ставить перед собою два основні завдання:

1) забезпечення нагромадження людського та соціального капіталу;

2) соціальний захист вразливих верств населення.

Досягнення першого завдання відбувається завдяки використанню урядом таких засобів: визначення й запровадження мінімальної заробітної плати; нормування умов праці та тривалості робочого часу; фінансування перекваліфікації та підвищення кваліфікації; фінансування забезпечення базового рівня послуг щодо охорони здоров'я; фінансування (часткове чи повне) освітянських послуг в освітніх закладах різного рівня; індексація грошових доходів за умов інфляції; встановлення неоподатковуваного мінімуму доходів; диференціація податкових ставок залежно від рівня доходу; надання податкових пільг і т. ін.

Реалізація другого завдання здійснюється за допомогою таких засобів: соціальне обов'язкове страхування, тобто гарантована державою система заходів щодо забезпечення громадян у старості (пенсійне страхування), у випадку захворювання, втрати працездатності (медичне страхування); щодо підтримання материнства та дитинства (соціальна допомога сім'ям з дітьми), а також соціальна допомога малозабезпеченим, інвалідам, ветеранам, самітнім.

Потрібно зазначити, що система соціального страхування теж складається з двох напрямів:

- перший пов'язаний з відновленням і збереженням працездатності;

- другий гарантує матеріальне забезпечення громадян, що втратили працездатність або не мали її.

Ми розглянули тільки кілька напрямів економічної політики. Насправді їх значно більше. У зв'язку з цим постає проблема кількісного зіставлення цілей та інструментів. Звісно, чим більше інструментів можна використати для реалізації мети, тим вірогідніше її досягти.

...