Регіональна економічна політика України

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ЕКОНОМІКО - ПРАВОВИЙ ФАКУЛЬТЕТ

Кафедра Менеджменту

КУРСОВА РОБОТА

З Економіки регіонів України

На тему: «Регіональна економічна політика України»

Вступ

В умовах глобалізації та інтеграції України до Європи роль регіональної економічної політики держави значно зростає. Її основними завданнями залишаються підвищення конкурентоспроможності регіонів і вирівнювання їх соціально-економічного розвитку на основі використання принципів децентралізації та «єдиного центру». Сучасна регіональна політика не забезпечує достатній рівень економічного розвитку для областей України. Саме тому дослідження її проблемних моментів і визначення перспектив подальшого розвитку є актуальним [1, с. 29].

Щодо активізації регіональної політики, без спільного бачення центральними органами країни і регіонами стратегічних цілей, без підвищення ролі місцевих органів у розвитку територій неможливо забезпечити залучення інвестицій, розвиток малого і середнього бізнесу, досягнути конкурентоспроможності економіки регіонів і держави в цілому. Тому надзвичайно актуальною є проблема формування нової регіональної політики. Вона повинна враховувати суть соціально-економічних процесів, які проходять останнім часом в окремих регіонах країни і охоплюють регіональні соціально-економічні зрушення, удосконалення організації місцевого самоврядування, незворотну зміну структури власності і ресурсного потенціалу регіонів, започаткування більш досконалих методів регулювання та державної підтримки економіки [2, с. 195].

Доцільність дослідження викликана також проблемою, яка пов'язана з необхідністю розроблення, вдосконалення та виконанню регіональної політики в Україні, що допустить забезпечити органічне поєднання державних, регіональних і місцевих інтересів і сприятиме повному вжитку внутрішніх потенціалів кожного регіону і кожної місцевості.

Проблемам структурної модернізації економіки регіонів, що пов'язано з соціально - економічними напрямками, впливу структурних чинників на якісні процеси їх економічного розвитку присвячені роботи відомих вітчизняних дослідників, зокрема Я.Б. Базилюка, О.С. Власюка, В.М. Гейця, Я.А. Жаліла, І.В. Крючкової, В.Р. Сіденка, Т.П. Шинкоренко та ін.

Зокрема, В.А. Предборський бачить вирішення проблеми глибокої економічної диференціації розвитку країни в регіональному розрізі та формування конкурентоспроможної структури економіки шляхом проведення ефективної політики детінізації бізнес-сектору [3].

Стратегічне управління соціально-економічним розвитком регіону та формування ефективної структури регіональної економіки суто ринковими методами, із мінімальним утручанням держави розглядає О.В. Черевко [4].

Формування нової структури регіональної економіки на інноваційній основі досліджують Л.І. Федулова та Н.Ю. Буга [5].

Проте, незважаючи на значну кількість публікацій у зазначеній сфері, у вітчизняній теорії та практиці формування структурних процесів регіональної економіки немає комплексного стратегічного підходу з урахуванням реалій та перспектив розвитку регіону.

Об'єктом дослідження виступає - державна регіональна економічна політика.

Предметом - сутність, механізм реалізації регіональної економічної політики та напрями її вдосконалення й розвитку.

Мета роботи полягає у виявленні переваг і недоліків формування та реалізації регіональної економічної політики України; а також застосування досвіду ЄС для розробки виваженої та ефективної стратегії економічної регіональної політики.

Для досягнення поставленої мети було сформовано такі основні завдання:

1) розкрити та обґрунтувати сутність основних понять економічної регіональної політики;

2) охарактеризувати стратегію, інструменти, механізми реалізації, статистичні закономірності регіональної політики України та з'ясувати її переваги і недоліки;

3) сформувати пропозиції щодо застосування досвіду ЄС для розробки напрямів та пріоритетів розвитку регіонів України.

Загальний обсяг курсової роботи включає три розділи та один додаток:

перший розділ наводить загальну характеристику державної регіональної економічної політики;

другий розділ приводь та аналізує механізм реалізації регіональної економічної політики;

третій розділ включає положення щодо перспектив та напрямів розвитку регіональної економічної політики за досвідом Європи;

додаток № 1 «Напрями та суб'єкти регіональної економічної політики».

Розділ 1. Загальна характеристика регіональної економічної політики

1.1 Сутність, мета і завдання регіональної економічної політики

Регіональна політика - це інструмент, який дозволяє ефективно і з невеликими суспільними витратами проводити децентралізацію соціального регулювання, адаптувати загальні принципи соціальної політики до регіональних умов із урахуванням складної економічної, соціальної, національної, етнічної, релігійної структури країни. Це важлива складова частина економічної політики держави, що охоплює комплекс різноманітних законодавчих, адміністративних і економічних заходів, які проводяться як центральними, так і місцевими органами влади і спрямовані на регулювання процесів розміщення продуктивних сил [6, с. 291].

Динамічний та збалансований розвиток регіонів є найважливішою проблемою подальшого впровадження ринкових відносин та суспільних перетворень в Україні.

Державна регіональна політика спрямована на забезпечення сталого розвитку регіонів на основі зміщення акценту від централізованого управління до комплексної підтримки і стимулювання регіонів у розбудові їх власного потенціалу з використанням інструментів державної політики та активних регіональних і місцевих ініціатив.

Державна регіональна політика містить низку взаємопов'язаних елементів: економічну, соціальну, науково-технічну, екологічну, демографічну, гуманітарну і національну політику.

Регіональна економічна політика -- це дії, направлені на вирівнювання умов діяльності регіонів та їх результатів, ефективне використання регіональних pecypciв i можливостей, створення умов підвищення ефективності діяльності регіональних економік [7, с. 163].

Димченко О.В. визначає, що державна регіональна економічна політика - це сукупність організаційно-правових та економічних заходів, які здійснюються державою у сфері регіонального розвитку країни відповідно до її поточних і стратегічних цілей. Ці заходи спрямовуються на стимулювання ефективного розвитку продуктивних сил регіонів, раціонального використання ресурсів, створення нормальних умов життєдіяльності населення, забезпечення екологічної безпеки та вдосконалення територіальної організації суспільства [8, с. 48].

Регіональна економічна політика включає: бюджетну і податкову політику; планування і прогнозування в регіоні, створення і реалізацію цільових програм, використання природних ресурсів і розпорядження власністю регіону, розміщення продуктивних сил, управління структурою виробництва, політику розвитку регіональних комплексів, контрольно-аналітичну діяльність, інформаційне забезпечення.

Метою регіональної економічної політики є: забезпечення самодостатності областей через узгодження загальнодержавних інтересів та економічних пріоритетів з регіональним і місцевими; раціональне розміщення продуктивних сил, реалізацію переваг територіального поділу праці; створення нової системи управління комунальним сектором економіки; стимулювання надходження фінансових ресурсів, приватних інвестицій у найдинамічніші райони, здатних прискорювати зростання економіки регіону та сприяти реструктуризації власної економіки; активізувати розвиток депресивних регіонів; сприяння формуванню оптимальної структури господарського комплексу, здатного забезпечити найефективніший регіональний розвиток [9, с. 17].

Метою державної регіональної політики в Україні є консолідація зусиль законодавчої та виконавчої гілок влади для створення умов динамічного економічного зростання територій, протидії поглибленню регіональних диспропорцій.

Економічний розвиток регіонів у 2013-2015 рр. характеризується такими показниками [10]:

- збільшенням грошових доходів населення, зокрема підвищення середньомісячної заробітної плати в усіх регіонах;

- активізація економічної діяльності спеціальних економічних зон та територій пріоритетного розвитку. За період 2010-2014 рр. діяльності спеціальних (вільних) економічних зон (СЕЗ) і територій пріоритетного розвитку із спеціальним режимом інвестиційної діяльності (ТПР) темпи приросту інвестицій в середньому становили 27,8 % (відповідно по Україні - 10,3 %);

- зростанням обсягів інвестицій в основний капітал у переважній більшості регіонів (24), найбільший приріст - у Волинській (159,6 %), Київській (153,4 %), Львівській (166,3 %), Черкаській (166,4 %) областях та м. Севастополі (158,8 %);

- зростанням виробництва промислової продукції, зокрема у полтавській (65,1 %), Івано-Франківській (30,6 %), Львівській (25,7 %), Волинській (11,8%), Тернопільській (9,6 %) областях та місті Києві (11,6 %);

- зростання обсягів іноземного інвестування.

Разом з тим, спостерігаються такі негативні тенденції, як: зростання рівня офіційно зареєстрованого безробіття; недостатній розвиток малого підприємництва у регіонах; низький рівень інноваційної діяльності.

Таким чином, державна регіональна політика має бути спрямована на відтворення умов і факторів сталого розвитку регіонів. Тому важливим напрямом політики є розробка довгострокових програм сталого соціально-економічного розвитку, прогнозування перспектив розвитку суб'єктів господарювання, регіональних ринків, оцінка фінансових і ресурсних можливостей регіонів як форми реалізації регіональної політики.

З метою покращення державного регулювання у сфері реалізації державної регіональної політики слід вжити такі заходи:

- розробити регіональні стратегії розвитку з урахуванням загальнодержавних пріоритетів;

- визначити правові механізми державної підтримки розвитку депресивних територій;

- упровадити договірні відносини між центральними органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування у стимулюванні регіонального розвитку з чітким визначенням зобов'язань і відповідальності обох сторін щодо виконання спільних заходів;

- розробити механізм надання субвенцій із державного бюджету на цілі регіональної політики відповідно до загальнодержавних пріоритетів;

- розробити нормативно-правову базу щодо реалізації основних положень Бюджетного кодексу з питань формування місцевих бюджетів;

- створити сприятливі організаційно-правові умови для підвищення ефективності функціонування спеціальних економічних зон та територій пріоритетного розвитку;

- підвищити спроможність органів місцевого самоврядування та місцевих органів виконавчої влади щодо розвитку міжрегіонального та прикордонного співробітництва;

- створити економічні умови та сформувати нормативно-правову базу для участі України у відповідних заходах з реалізації політики у рамках ЄС;

- підготувати управлінські кадри для розвитку сфери підприємництва у регіонах.

Для досягнення визначених завдань потрібно:

- збільшити обсяги вітчизняних та іноземних інвестицій у регіони внаслідок пріоритетного фінансування проектів по розбудові транспортної та комунальної інфраструктури;

- підвищити частку високотехнологічної продукції у структурі експорту найбільш експортоорієнтованих регіонів (у Дніпропетровській області орієнтовно до 30,0 %, Донецькій - до 8,8%, Запорізькій - до 16,8 %там. Києві - до 12,5%);

- забезпечити на територіях, де запроваджено спеціальний режим інвестиційної діяльності (СЕЗ та ТПР), прискорені темпи зростання промислового виробництва до 40,0 %, залучення вітчизняних та іноземних інвестицій - до 20,0 %, збільшення робочих місць - на 15%, поліпшення ситуації у соціальній сфері;

- залучити фінансові ресурси українських та зарубіжних інвесторів для освоєння ресурсів слаборозвинутих регіонів, переробки й утилізації виробничих відходів;

- створити економічні та правові умови для еколого-економічного розвитку регіонів у межах загальних параметрів регіональної політики;

- збільшити кількість підписаних спільних угод про міжнародне регіональне та транскордонне співробітництво, підвищити рівень фінансування цих заходів з бюджетів різних рівнів та альтернативних джерел (міжнародні фонди).

1.2 Районе планування як складова стратегічного планування

Дуже перспективним є створення регіональних технологічних країв, які являють собою управлінське нововведення у вигляді соціотезсистеми, яка являє собою об'єднання організуючих структур, що працюють у режимі цільової моделі розвитку технологічної інноваційної діяльності, яка органічно вписується в діючу систему управління регіоном [11].

Важливим елементом управління в сучасній ринковій економіці є стратегічне планування, в тому числі і в теорії і практиці управління науково - технічним прогресом. З досвіду виходу з кризи інших країн - стратегічний програмно - цільовий підхід у поєднанні з проектами, які швидко окупаються, є дуже важливим чинником створення регіональних технологічних країв, оновлення виробництва.

Районне планування за своїм призначенням є засобом вироблення і деталізації народногосподарських планів розвитку й розміщення продуктивних сил країни. Воно є складовою частиною територіального планування, уточнює й деталізує пропозиції відповідних органів щодо розміщення виробництва [12, с. 221].

Основою для районного планування є прогноз розвитку національної економіки і Генеральна схема дослідження продуктивних сил України. Територія, яку охоплює районне планування, за своїми розмірами коливається від масштабів сільського адміністративного району до масштабів країни залежно від місцевих природних умов, спеціалізацій народного господарства, розміщення приміських зон, будівельних баз, зон відпочинку. Є такі види районів: промисловий, сільськогосподарський, курортний, приміський.

Особливістю сучасного розвитку народного господарства країни є те, що поряд з реконструкцією виробничих об'єктів, конверсією підприємств воєнно- промислового комплексу створюються нові територіально-виробничі комплекси.

Районне планування повинно відігравати значну роль не тільки у формуванні ТВК, а й у підвищенні ефективності функціонування їх, у комплексному використанні природних ресурсів району і його територій в цілому.

Основна мета районного планування - комплексне розміщення всіх галузей виробництва і невиробничої сфери в районі нині й на перспективу з урахуванням раціонального використання територій для всебічного підвищення продуктивності суспільної праці, зниження вартості будівництва і витрат виробництва при одночасному поліпшенні умов праці, побуту й відпочинку населення [13].

Основні завдання районного планування: раціональне розміщення промислових об'єктів з погляду максимального наближення їх до джерел сировини, палива, районів споживання, що знижуватиме затрати на перевезення матеріалів і готових виробів; раціональне розміщення населення і наближення його до місць праці і помешкання з метою створення належних санітарно-гігієнічних умов життя; раціоналізація транспортної мережі з метою організацї внутрішніх і зовнішніх перевезень вантажів і пасажирів; комплексне розміщення об'єктів інженерного забезпечення території: водопроводу, каналізації, енергопостачання тощо; комплексний розвиток усіх галузей народного господарства району; раціональне розміщення зон масового відпочинку населення з урахуванням місцевих природних і рекреаційних ресурсів; забезпечення охорони навколишнього середовища при новому будівництві або реконструкції старих підприємств; максимальне використання місцевих природних ресурсів при організації баз будівельної індустрії; раціональне зонування території при організації її функціонального використання; комплексне використання природних умов і ресурсів з метою їх раціональної експлуатації [14].

Розробка схем районного планування ґрунтується на таких основних принципах: наближення виробництва до джерел сировини, палива, районів споживання продукції, що сприятиме раціональному використанню транспорту і зниженню транспортних витрат; забезпечення правильного територіального поділу праці між економічними районами завдяки чіткій спеціалізації виробництва і комплексному розвитку народного господарства; зближення сільськогосподарського виробництва з промисловим завдяки формуванню різногалузевих АПК, створенню в аграрних районах нових міст і промислових вузлів; досягнення найповнішої і раціональнішої зайнятості населення з урахуванням регіональної демографічної ситуації; забезпечення екологічного обґрунтування нового будівництва або реконструкції старих об'єктів.

На основі районного планування, що ґрунтується на принципах, покладених у його основу, розробляють схеми і проекти районних планів. Вони є основою для вибору майданчиків промислових підприємств, житлового, культурного і побутового будівництва, а також інженерних споруд і мереж, транспортних засобів, розташованих у межах району.

Основною інформаційно-статистичною базою для схем і проектів районних планів є прогноз розвитку економіки області, економічного району, країни.

1.3 Основні напрямки, рівні та принципи регіональної політики

Регіональну політику визначають суб`єкти та напрямки її проведення (додаток 1) [6, с. 320].

Соціальна політика - умови та вимоги, що висуваються регіональною владою до господарюючих суб'єктів для досягнення неекономічної мети: забезпечення соціальних гарантій місцевому населенню, підвищення якості його життя, покращення стану навколишнього середовища тощо.

Податкова політика - встановлення податкових платежів та пільг, які визначають податкову систему регіону та режим оподаткування підприємницької діяльності.

Tpaнcфepтнa (бюджетна) політика складається з механізмів формування та використання державних фінансових ресурсів, їх перерозподіл між галузями та регіонами.

Tapифнa (цінова) політика - принципи визначення сфери регулювання цін і тарифів, засоби та форми цього регулювання.

Інвестиційна політика - заходи підтримки інвестиційної активності суб'єктів регіональної економіки, критерії і методи розподілу бюджетних капіталовкладень.

Кредитна політика - сукупність кредитних відносин та методів надання кредитів у грошовій або товарній формі на умовах повернення.

Структурна політика - система податкових, бюджетних, інвестиційних заходів щодо підтримки і реструктуризації підприємств, забезпеченню їх конкурентних переваг на внутрішньому і зовнішньому ринках розвитку промислових і інших галузей.

Інституціональна політика - приватизація і реорганізація відносин власності, управління державною власністю в регіонах, взаємодія з приватним сектором регіональної економіки.

Демографічна політика - заходи, які стимулюють народжуваність, сприяють підвищенню рівня охорони здоров'я матері та дитини.

Екологічна політика - сукупність відносин у сфері природокористування та охорони навколишнього середовища в регіоні.

Недержавна регіональна політика в Україні активно сприяє поглибленню економічних реформ, підтримці підприємництва та становленні ринкової інфраструктури. Недержавна політика в регіоні - це координація діяльності мережі агентів розвитку, взаємодії органів державної влади та органів місцевого самоврядування, метрологічне забезпечення розробки стратегії регіонального розвитку та проведення експортних оцінок. Більш детально роль різних напрямків регіональної політики буде розглянуто у наступній темі.

В регіональній політиці існують територіальні рівні. В Україні деякі автори пишуть про дворівневу систему її функціонування (область-район). В Європейській регіональній політиці ієрархія територіальних одиниць є п'ятиступеневою. Враховуючи сучасні аспекти державотворення, укріплення самоуправління в Україні, розвиток територіальних громад можливо говорити про трирівневу систему регіональної політики: область-район-населений пункт.

Основні принципи регіональної економічної політики держави:

2 конституційність і законність, на основі яких реалізація політики здійснюється відповідно до Конституції та законів України, законодавчих актів президента та КМ України на засадах чіткого розподілу завдань, повноважень та відповідальності як органами виконавчої влади, так і органами місцевого самоврядування;

3 забезпечення унітарності України та цілісності її території, включаючи єдність економічного простору на всій території держави, її грошово-кредитної, податкової, митної та бюджетної системи;

4 наближення надання послуг органами державної влади та органами місцевого самоврядування до безпосередньо споживачів;

5 диференційоване надання державної підтримки економічним регіонам відповідно до умов, критеріїв та строків, передбачених законодавчими актами;

6 стимулювання співробітництва між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування у розробленні та реалізації заходів, спрямованих на економічний розвиток регіонів.

Здійснення цих конкретних заходів державної регіональної економічної політики передбачає: сформувати нову територіальну структуру державного сектора економіки; реформувати систему управління державним сектором економіки; посилити економічні основи місцевого самоврядування та розширити його соціально-економічні функції; поетапно перейти на обґрунтовану систему бюджетного регулювання та розширення права місцевих органів виконавчої влади в бюджетній політиці України.

Крім наведених вище принципів, як свідчить досвід країн Європейського Союзу (ЄС), важливе значення мають принципи субсидіарності, децентралізації, партнерства, програмування, концентрації, адиціоналізму.

Як показує досвід країн Європи, єдиної універсальної моделі регіональної економічної політики, прийнятної для будь-яких умов господарювання, не існує. Кожний регіон в своєму соціально-економічному розвитку залежить від значної кількості факторів, які різняться між собою виходячи із територіальних особливостей [15].

7 Визначальні підходи до стратегії економічного розвитку регіонів

Реалізація Концепції державної регіональної політики [16] вимагає розуміння сутності та форм регіонального економічного розвитку, який розглядається як органічне поєднання та взаємозв'язок функціонально-просторових та галузево-регіональних блоків розвитку територій. В Україні регіональна політика як філософія функціонування внутрішнього ринку та відкритої економіки, яка б ґрунтувалася на концепції використання власних ресурсів розвитку території, створенні фінансових важелів самодостатності регіонів, стимулюванні точок економічного зростання у регіонах, реалізації конкурентних переваг території, є несформованою.

Серед основних причин такого стану називають відсутність науково обґрунтованої загальнодержавної та регіональної стратегії ефективного використання території країни. Подолання цих стереотипів здебільшого адміністративного та галузевого управління регіонами проходить через усвідомлення пріоритету потреб жителів територіальних громад та здатність органів державної влади й місцевого самоврядування досягти економічного зростання шляхом залучення сукупних територіальних ресурсів в економічний обіг, адаптації існуючих і розробки нових механізмів управління внутрішнім і зовнішнім середовищем регіону.

Стратегія регіонального розвитку економіки - система заходів, спрямована на реалізацію довгострокових завдань соціально-економічного розвитку держави з урахуванням раціонального вкладення регіонів у розв'язання цих завдань, які визначаються реальними передумовами й обмеженнями їх розвитку [17].

Стратегія регіонального розвитку держави неоднорідна стосовно територіальних суб'єктів, що зумовлено істотною різницею між територіями за рівнем забезпеченості ресурсами, структурою господарства, досягнутим рівнем розвитку різних сфер економіки, умовами входження в ринкову економіку тощо. Тому стратегія регіонального розвитку держави, формуючи і генералізуючи основні цілі та завдання свого розвитку на конкретний період, є основною для розробки у своєму складі збалансованих між собою стратегій економічного розвитку регіонів.

Територіальна організація господарства вимагає розробки механізму реалізації регіональної політики у всіх її напрямах - економічному, соціальному, екологічному, демографічному, національному та ін. Основною формою реалізації регіональної політики є державне регулювання регіональних відносин у зазначених напрямах, передусім, економічні методи дії і стимулювання, формування і створення нормативно-правової бази, розробка цільових програм соціально-економічного розвитку регіонів, регіональних екологічних програм (програм освоєння нових джерел сировини і матеріалів, палива) [18].

З метою забезпечення раціонального поєднання територіальних і загальнодержавних інтересів процеси регіонального розвитку мають регулюватися шляхом умілого поєднання елементів планування, прогнозування і програмування. Саме це вимагає розробки моделей, програм розвитку, застосування індикативного планування.

У розвинутих країнах світу найвищим ступенем економічного розвитку регіональної політики, інструментом державного регулювання планомірного розвитку економіки, підтримки необхідних пропорцій є регіональне планування.

Планування включає аналіз, прогнозування соціально-економічного розвитку, визначення раціонального варіанта розвитку, розробку і реалізацію заходів на досягнення визначених цілей. Кінцевим продуктом планування є план - документ, в якому визначено систему взаємоузгоджених завдань, об'єднаних спільною метою, визначеними термінами, методами і послідовністю досягнень.

Основними формами планування є директивна, структурна, індикативна, програмна, стратегічна форма.

Світова економіка перейшла від державного до індикативного планування в 60-ті роки, коли приватний сектор отримав значний розвиток.

Починаючи з 90-х рр. індикативне планування переходить у стратегічну форму. Основні пріоритети розвитку в такій формі визначаються з урахуванням міжнародних інтеграційних процесів, обсягів і темпів зростання виробництва продукції, національного доходу, рівня життя населення, демографічних змін, можливостей науково-технічного прогресу. Регіональне планування перебуває у тісному зв'язку з бюджетною політикою. В основі бюджетів завжди лежить план чи прогноз розвитку відповідної території. Тому важливим документом, що визначає основи формування і напрями використання фінансових ресурсів на місцевому рівні є програма економічного і соціального розвитку відповідної адміністративно-територіальної одиниці. У програмі мають бути відображені: 1) аналіз соціально-економічного розвитку території за попередній і поточний роки та характеристика головних проблем розвитку її економіки і соціальної сфери;2) стан використання природно-ресурсного, виробничого, науково-технічного потенціалу, екологічна ситуація; 3) шляхи розв'язання основних проблем розвитку економіки і соціальної сфери; 4) цілі та пріоритети в наступному році; 5) система заходів органів місцевого самоврядування щодо реалізації соціально-економічної політики; 6) основні показники соціально- економічного розвитку адміністративної одиниці (за кожним напрямом); 7) дані про отримання та використання доходів від розпорядження об'єктами права комунальної власності; 8) місцеві програми. Крім того, розробка регіональних планів (прогнозів) є умовою для отримання коштів із державного бюджету [19].

Прогнозування - це перша стадія планування, яка науково аргументує ймовірні тенденції і напрями стратегічного розвитку, а прогноз містить загальні контури визначених цілей і інструментів їх досягнення. В проектах довгострокових і середньострокових прогнозів і програм повинні відображатися питання вдосконалення регіональної економічної політики, у тому числі можливі зміни економічного механізму регіональних відносин. Слід наголосити на прогнозуванні платоспроможного попиту та його регіонального розподілу, вивчення регіональних ринків, оцінка фінансових та інших ресурсних можливостей регіонів, виявлення шляхів і засобів активізації власного потенціалу регіонів для вирішення найважливіших соціально- економічних та екологічних проблем розвитку.

Бюджетне регулювання виступає складовою бюджетного прогнозування і регламентує міжбюджетні відносини. Бюджетне планування охоплює: 1) складання бюджетів різних рівнів; 2) розробку індивідуальних кошторисів витрат для бюджетних установ; 3) взаємозв'язок державних планів економічного і соціального розвитку країни (регіону) та фінансових планів міністерств і відомств із бюджетом; 4) забезпечення єдиного порядку складання бюджетів окремих регіонів, зведених місцевих бюджетів, бюджетів областей і АРК у консолідований Державний бюджет.

Бюджетне прогнозування є важливим інструментом управління фінансових ресурсів органів місцевого самоврядування, оскільки: пов'язує регіональну політику і місцевий бюджет для досягнення довгострокових планів, поліпшує ефективність використання фінансових ресурсів органів місцевого самоврядування; дозволяє визначити альтернативні шляхи розв'язання зазначених проблем; удосконалює процес формування місцевих бюджетів; дозволяє реально оцінити бюджетну ситуацію і прийняти відповідні рішення; сприяє відкритості та прозорості у прийнятті рішень.

Економічне програмування - це інструмент реалізації планових цілей, який дозволяє державі орієнтувати економіку через регулярний і комплексний вплив на її структуру відповідно до варіанта соціально-економічного розвитку в межах ринкового механізму. Програма характеризується чітко визначеними системою заходів та завдань на досягнення намічених у плані (прогнозі) цілей, узгоджених за термінами реалізації та складом виконавців і має на меті розв'язання важливих проблем розвитку національної економіки, міжгалузевих, галузевих, регіональних і локальних проблем.

Відповідно до затвердженої Указом Президента України Концепції державної регіональної політики Міністерство економіки розробило проект ”Методичних рекомендацій щодо розроблення регіональних стратегій розвитку” [20].

Моделі розвитку носять концептуальний, переважно теоретико- методологічний характер. У них мають бути сформульовані загальні макроекономічні умови, необхідні для забезпечення довгострокової економічної стратегії держави в регіонах, збереження загальнодержавного економічного простору.

Програми розвитку мають переважно прикладний характер, розраховані на середньострокове комплексне прогнозування і покликані забезпечити узгодження територіальних і галузевих інтересів, потреб центру та регіонів.

Розділ 2. Механізм реалізації регіональної економічної політики

2.1 Основні складові механізму реалізації регіональної економічної політики

Важливим практичним інструментом реалізації державної регіональної економічної політики (ДРЕП) є чіткий законодавчий розподіл повноважень, відповідальності та фінансово-економічної бази між різними рівнями управління: загальнодержавним, регіональним і місцевим.

Державне регулювання регіонального економічного розвитку забезпечує активізацію господарської діяльності в регіонах, запроваджуючи нові виробничі відносини і впливаючи на поліпшення використання природно-ресурсного та економічного потенціалу; створює умови для посилення спеціалізації регіонів, прискореного розвитку прогресивних галузей економіки, залучення іноземного капіталу в регіони з найсприятливішими умовами, а також здійснює державне регулювання, спрямоване на ліквідацію локальних екологічних криз і створення належних умов для життєдіяльності населення на території країни [21].

Основними складовими елементами механізму державного регулювання є: * законодавчо-нормативна база; * бюджетно-фінансове регулювання регіонального розвитку й селективна підтримка окремих регіонів з боку держави; * реалізація державних регіональних програм, а також індикативних прогнозів і місцевих програм соціально-економічного розвитку відповідних адміністративно-територіальних утворень; * створення та розвиток спеціальних (вільних) економічних зон у певних регіонах; * розвиток міжрегіонального й прикордонного співробітництва.

Законодавчо-нормативна база створює правову основу для реалізації і зміцнення відносин «центр-регіони», впливає на розвиток ринкових відносин на місцях, визначає організаційно-управлінські структури соціально- економічного розвитку в регіонах.

Законодавчі акти визначають права і обов'язки регіонів у бюджетній і податковій політиці України, їх повноваження в управлінні майном, що перебуває у загальнодержавній власності, їх участь у реалізації загальнодержавних та регіональних програм.

Нормативні акти регулюють порядок створення та використання регіональних фондів субвенцій, інвестування, соціальної підтримки населення.

Для повнішого врахування інтересів регіонів за допомогою нормативних актів вносяться уточнення та доповнення до деяких законодавчо-нормативних актів.

Принципи формування і розподілу фінансових ресурсів між державними й місцевими бюджетами є ключовими механізмами регіонального розвитку.

Держава спрямовує свою політику на зміцнення фінансової автономії адміністративно-територіальних одиниць, сприяючи зростанню бюджетних надходжень від їхніх власних доходів.

Податкова система на центральному й місцевому рівнях базується на законодавчо встановлених стабільних ставках (нормах) податкових надходжень до державного і місцевих бюджетів й розширенні прав місцевих органів влади щодо запровадження місцевих податків і зборів. З метою посилення соціального захисту населення мають застосовуватися регіональні системи мінімальних соціальних стандартів.

Використання прямого державного інвестування, надання субсидій, створення спеціальних фондів для фінансування програм, залучення іноземного і вітчизняного приватного капіталу, пільгове кредитування й оподаткування, преференції та використання позабюджетних коштів посилюють вплив держави на економіку регіонів [22, с. 126].

Із централізованих джерел фінансуються витрати на нове будівництво, роботи з реконструкції підприємств базових галузей промисловості, агропромислового й військово-промислового комплексів, будівництво важливих природоохоронних об'єктів, тобто ті підприємства й галузі, які мають загальнодержавне значення. Також державою фінансуються витрати на прискорений розвиток галузей економіки окремих регіонів, які могли б якнайшвидше забезпечити стабільне надходження валютних коштів і зростання обсягів виробництва товарів народного споживання.

Особливим напрямком державної допомоги є фінансування структурної перебудови і реконверсії депресивних територій, тобто таких, де показники розвитку відстають від нормативних або середніх по регіону. Допомога також надається регіонам з відносно низьким рівнем промислового потенціалу та надлишком трудових ресурсів, гірським та іншим регіонам зі складними природно-географічними та екологічними умовами. У такий спосіб держава здійснює загальнонаціональні програми для розв'язання найважливіших регіональних проблем, а саме [6, с. 301]: * забезпечення соціальних гарантій для населення регіонів; * фінансування будівництва й функціонування загальнонаціональних об'єктів культури, освіти, науки, охорони здоров'я; * надання цільової фінансової допомоги окремим регіонам з метою прискорення реформування економіки.

Реалізація державних регіональних програм - це засіб регулювання розвитку економіки регіонів. Вони дають можливість узгодити територіальні, галузеві й державні інтереси [24].

У рамках ДРЕП у процесі децентралізації управління, роздержавлення та приватизації підприємств державне втручання в економічну діяльність регіонів постійно звужується, а роль територій у проведенні економічних реформ, трансформації форм власності, розвитку ринкової та соціальної інфраструктури, розвитку підприємництва, заснованого на комунальній власності, постійно зростає.

Держава спрямовує і координує діяльність місцевих органів державної виконавчої влади у сфері організації економічної безпеки держави, зміцнення фінансово-економічної стабільності, грошового обігу, фінансово-бюджетної дисципліни, валютного й митного контролю, реалізації загальнодержавної структурно-промислової, науково-технічної політики та інших загальнодержавних пріоритетів та програм [7, с. 203].

Об'єктами державного регулювання стають природноекономічні регіони з підприємствами всіх форм власності, що знаходяться на цій території.

Державне регулювання регіонального розвитку складається з адміністративно-правового, економічного й специфічно-територіального регулювання.

Адміністративно-правове регулювання включає розробку регіональних програм на середньо- й короткостроковий періоди (до 5 років). Програми спрямовано на вирішення проблем поточної збалансованості, стабілізації економіки, подолання спаду виробництва, фінансового оздоровлення. Для забезпечення стратегічних перетворень в економіці регіону й позитивних змін у соціально-економічній ситуації можуть складатися так звані структурні програми на довго- й середньострокову перспективу (5-10 років).

Розробляється також комплексний прогноз економічного і соціального розвитку України (на 10-15 років).

Економічне регулювання передбачає використання економічних регуляторів розміщення продуктивних сил і регіонального розвитку. До економічних регуляторів з боку держави належать податкова політика (види місцевих податків, ставки, пільги та об'єкти оподаткування); цінова політика, квоти та ліцензії, дотації та субвенції, державні закупівлі.

Така система економічних регуляторів мусить мати цілеспрямований, стимулюючий характер, бути строго обмеженою в часі, особливо щодо пільг і дотацій.

Специфічно-територіальне регулювання визначає конкретні методи державного регулювання розвитку регіонів через проведення типологізації регіонів на макро- й мікрорівні.

Типологізація регіонів проводиться за такими параметрами: географічне положення; кліматичні умови; наявність природних ресурсів; рівень економічного й соціального розвитку; структура господарства; рівень розвитку виробничої та соціальної інфраструктури; рівень розвитку зовнішньоекономічних зв'язків.

Після основного розподілу регіонів за типами можна додатково виділити регіони з різною демографічною ситуацією, різним соціально-психологічним кліматом тощо.

З урахуванням наявного природно-ресурсного й науково-виробничого потенціалу й необхідності структурної перебудови економіки країни для кожного з економічних регіонів ДРЕП визначає головні перспективні напрямки розвитку господарських комплексів регіонів.

Отже для виконавчої влади - Президента, Кабінету Міністрів, міністерств і відомств - держадміністрації є інструментом у процесі реалізації законів та інших правових актів.

Регіональні державні адміністрації мають широкі повноваження в галузі соціально-економічного розвитку, бюджету та фінансів; управління майном, приватизації та підприємництва; містобудування, житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, транспорту й зв'язку; використання та охорони земель, природних ресурсів і охорони довкілля; у галузі міжнародних і зовнішньоекономічних відносин.

2.2 Головні напрями реалізації регіональної економічної політики

Складовим елементом ДРЕП є державна регіональна фінансова політика (ДРФП), тобто сукупність державних фінансових заходів для розв'язання фінансових проблем регіонів [25].

ДРФП передбачає низку заходів щодо вдосконалення пропорцій розподілу доходів і видатків зведеного бюджету між державним бюджетом і місцевими бюджетами відповідно до компетенції, функцій та обов'язків, які виконують центральні й місцеві органи державної виконавчої влади й органи місцевого самоврядування.

Основними інструментами забезпечення цієї політики є частка закріплених за територіями доходів у бюджетах на всіх рівнях бюджетної системи, місцеві податки і збори, нормативи відрахувань від загальнодержавних податків до місцевих бюджетів, а також дотації, субсидії та субвенції, що надаються місцевим бюджетам.

Проведення ДРФП передбачає застосування відповідної системи бюджетного регулювання, збалансування доходів і витрат на всіх рівнях бюджетної системи (по вертикалі і по горизонталі) з урахуванням рівнів забезпечення територій країни об'єктами соціальної інфраструктури та застосування фінансових нормативів забезпеченості потреб населення. Важливим щодо цього є створення й використання загальнодержавних, регіональних і місцевих цільових фондів для вирівнювання доходів територій наданням відповідних дотацій, субсидій і субвенцій [26].

Усі заходи ДРФП спрямовано на зміцнення доходної бази депресивних територій, адміністративно-територіальних одиниць у сільській місцевості, розширення повноважень і відповідальності представницьких органів і органів місцевого самоврядування у сфері управління місцевими фінансами та на посилення державного контролю за їх раціональним використанням.

Регіональні органи управління з метою виконання власних функцій та для фінансування витрат з реалізації ДРЕП наділяються певними майновими і бюджетно-фінансовими правами. Ресурсним забезпеченням цих прав стають так звані муніципальні фінанси. До складу останніх входять місцеві бюджети територіально-адміністративних одиниць і фінанси суб'єктів господарювання, що використовуються для задоволення територіальних потреб.

За допомогою муніципальних фінансів держава активно проводить соціальну політику, здійснює фінансування освіти, охорони здоров'я, будівництво та утримання доріг, комунальне обслуговування. З їх допомогою держава вирівнює соціальний і економічний розвиток регіонів, які з різних причин відстали від інших регіонів країни. Для подолання депресивності регіонів розробляються спеціальні програми, кошти на виконання яких формуються за рахунок доходів місцевих бюджетів і держави.

Бюджетні і майнові права, надані адміністративно-територіальним одиницям різного рівня, дають їм можливість розробляти, затверджувати й виконувати свої бюджети, розпоряджатися підпорядкованими підприємствами й отримувати від них доходи.

Через місцеві бюджети до населення доводяться кінцеві результати виробництва, розподіляються суспільні фонди споживання між окремими верствами населення, фінансується розвиток галузей виробничої сфери передовсім місцевої і харчової промисловості, комунального господарства.

За своєю структурою місцеві бюджети складаються з доходної і видаткової частин.

Власні доходи місцевих бюджетів формуються за допомогою місцевих податків і зборів. Усі чинні місцеві податки й збори можна класифікувати за двома ознаками: за механізмом дії і за ознакою податкової ініціативи.

За механізмом дії виділяють ті податки, які встановлюються і вилучаються тільки на даній території і дублюють загальнодержавні податки, і ті, що є місцевими надбавками до загальнодержавних податків.

За ознакою податкової ініціативи виокремлюють податки, запровадження яких санкціонується центральною владою чи погоджується з нею, і ті, що їх установлюють органи регіонального (місцевого) самоврядування самостійно.

Чинна система державного регулювання місцевих бюджетів уможливлює забезпечення регіонів необхідними коштами для виконання ними завдань ДРЕП незалежно від продуктивності місцевих джерел доходів, створює передумови для вирівнювання рівнів розвитку окремих регіонів, стимулює місцеві органи влади до виконання планів мобілізації державних і місцевих податків. Недоліком цієї системи можна вважати елементи суб'єктивності у формуванні регулюючих доходів, можливе необ'єктивне визначення нормативів відрахувань для різних регіонів. Хоч дотації та субвенції як джерела поповнення місцевих бюджетів позбавлені стимулюючого впливу на пошуки додаткових джерел надходжень, але повністю скасувати їх поки що неможливо, бо це може призвести до ускладнення фінансування регіональних програм.

Видаткова частина місцевих бюджетів найбільш яскраво відображає економічні й соціальні процеси, що відбуваються в регіонах. Основна діяльність місцевих органів влади пов'язана з реалізацією планів економічного й соціального розвитку підвідомчих їм територій.

Бюджетна система України реформується способом її децентралізації, що узгоджується з досвідом інших європейських держав. Кількість держав, що розширюють бюджетно-податкові повноваження органів регіонального (місцевого) самоврядування, постійно зростає. Місцеві бюджети є автономними і не входять до складу бюджетів вищих рівнів.

2.3 Сучасні чинники регіональної політики та регіонального розвитку

На сучасному етапі розвитку центр уваги змістився до чинників продуктивності та ефективності діяльності регіонів, які забезпечують успіх і які можна виразити такими характеристиками [6, с. 327]:

- людські ресурси, якість, уміння та мобільність робочої сили, включаючи її здатність адаптуватися до технологічних та організаційних змін;

- інституції: не лише їхня організаційна структура на різних рівнях, центральному та місцевому, а й їхній потенціал, ефективність і відданість поставленим цілям - інакше кажучи основоположна роль інституцій у можливості успішного впровадження політики регіонального розвитку;

- нематеріальні чинники, як, наприклад, "соціальний капітал," що поєднує в собі складне переплетіння консолідованих знань і культури, інноваційної поведінки, "підприємницького духу", соціальних правил, спроможності будувати мережі, а також довіри та співпраця у соціальній та економічній сферах;

- історична спадщина, що по-різному впливає на нинішню підприємницьку культуру: вона визначає, як історична пам'ять про минуле впливає (позитивно чи негативно) на шлях, який нині обирає суспільство (підхід "залежного шляху").

У розроблених останнім часом підходах поєднання цих чинників вважається необхідною передумовою будь-якого процесу розвитку території, отож територія розглядається не просто як реципієнт, де різні агенти діють незалежно один від одного, а й водночас як знаряддя та чинник, що впливає на економічний розвиток у регіонах. Це нове розуміння просторового аспекту містить водночас соціальні, культурні та історичні компоненти, кожен з яких взаємодіє з іншими та прямо чи опосередковано впливає на показники економічної діяльності регіону.

Таке нове розуміння дає підстави припустити, що показники економічної діяльності регіонів залежать не лише від капіталу та технічних чинників, а й від неекономічних чинників, таких як інституції, культура, інноваційна поведінка та відповідний потенціал. На базі такого підходу було ґрунтовно переглянуто регіональну політику і визнано, що чинники зростання є «ендогенними» для регіонів - на відміну від традиційного «екзогенного» підходу.

Після того як увагу було перенесено на поліпшення умов здійснення підприємницької діяльності, виник "горизонтальний" підхід, в якому державній політиці відводилася роль забезпечення сприятливішого середовища для підприємницької діяльності, зменшення перешкод для роботи фірм та посилення послуг, які позитивно впливають на сприятливий підприємницький клімат.

Однак такий підхід не виключає державної підтримки. В разі конкретних чутливих структурних проблем, яких не можна буде вирішити за допомогою одних лише ринкових механізмів, як-от складних проблем конверсії, дослідницьких робіт, розвитку та інновацій, а також надання підтримки малим і середнім підприємствам. Проте навіть у цих випадках зусилля дедалі меншою мірою зосереджуються на наданні інвестицій на мікрорівні, тобто конкретному підприємству, і дедалі більшою - на вирішенні ширших проблем і низці заходів щодо пом'якшення негативних наслідків переходу.

Паралельно, з переходом до більш "горизонтального підходу", функція здійснення державних видатків на досягнення цілей регіональної політики дедалі значнішою мірою, передається регіональним і місцевим органам влади, які ближчі до бенефіціантів. Відповідні стимули чи послуги надаються не безпосередньо регіональними чи місцевими органами виконавчої влади, а через посередників - агентства чи інші установи, на яких покладено загальну відповідальність за управління такими засобами на відповідній території або які спеціалізується - на певних видах діяльності.

Найчастіше використовуються такі засоби: - фінансові стимули або у формі прямих грантів чи субсидій за відсотковими ставками, або через відшкодовуванні гранти, гарантії чи позики; - спеціальні фонди, що створюються з конкретною метою - для підтримки малих і середніх підприємств, інновацій, регіонального розвитку та реструктуризації; - різноманітні види послуг і допомоги залежно від сфери використання та зосередження уваги, як-от: маркетинг, інформація про технології та інновації, менеджмент тощо.

Зазначений новий підхід до регіональної політики передбачає також новий погляд на роль інституцій. Пряме залучення регіональних інституцій, часто разом з місцевими агентствами, до ії розробки, стає дієвим засобом вдосконалення визначення цілей регіональної політики, процесу її формування та впровадження.

До сучасних чинників регіональної політики належать прагнення до економічної ефективності і соціальної справедливості, які у територіальному розвитку країни можуть бути як сумісними, так і конфліктними.

Природно, що зміни політики міжрегіонального перерозподілу можуть викликати незадоволення і чи опір "багатих" чи "бідних" регіонів.

В сучасній ідеології регіональної економічної політики важливе місце займає уявлення про те, що головним її об'єктом є різного роду регіональні (просторові) нерівності - розходження в рівнях розвитку, зайнятості, доходів населення, умовах підприємництва і т.д. З цього випливає, що суть регіональної політики - звести до мінімуму ті нерівності, що створюють ґрунт для виникнення соціальних конфліктів, перешкоджають соціально-економічному розвитку країни в цілому. Тому, для того щоб визначити сучасні шляхи функціонування об'єктів регіональної політики необхідно виявити основні нерівності їх розвитку та їх чинники.

В роботах сучасних регіоналістів найбільш впливовими чинниками регіональних диспропорцій є [27, с. 25]: масштаби, якість і напрямки використання природних ресурсів, що визначають "продуктивність" регіонів. Цей фактор впливає не тільки на сільське господарство, риболовство, видобуток корисних копалин і лісове господарство, але і на умови економічної діяльності і життя людей; периферійне чи глибинне положення регіону, унаслідок чого підвищуються транспортні витрати, ростуть виробничі витрати і звужується ринок збуту; застарілі структури виробництва, запізнювання з введенням інновацій; агломераційні переваги (велике перетинання в регіоні міжгалузевих зв'язків і розвита-інфраструктура) і агломераційні недолік (перенаселення); рівень технологічного розвитку, що проявляється у перевазі тих чи інших видів виробництв і виробничо-технологічних укладів; демографічні розходження; розходження підприємницького клімату (податкова система, ступінь адміністративного контролю над фірмами і т .д.); політичні й інституціональні чинники (наприклад, ступінь регіональної автономії); соціально-культурні чинники (рівень урбанізації, освіченість населення, наявність наукових і культурних центрів, якість життя).

...