Від синтезу економічних теорій до політичного консенсусу: монетарно-фіскальні дилеми макроекономічної стабілізації в умовах коронакризи

Размещено на http://allbest.ru

ВІД СИНТЕЗУ ЕКОНОМІЧНИХ ТЕОРІЙ ДО ПОЛІТИЧНОГО КОНСЕНСУСУ: МОНЕТАРНО-ФІСКАЛЬНІ ДИЛЕМИ МАКРОЕКОНОМІЧНОЇ СТАБІЛІЗАЦІЇ В УМОВАХ КОРОНАКРИЗИ

В.Г. Панченко,

д-р екон. наук, директор Аналітичного центру економіко-правових досліджень та прогнозування, Федерація роботодавців України, Київ

О.А. Іващенко,

канд. екон. наук, доц., завідувачка кафедри економіки та менеджменту зовнішньоекономічної діяльності, Національна академія статистики, обліку і аудиту, Київ

Базуючись на ревізії змістовних положень неокласичного синтезу і нового макроекономічного консенсусу з метою висвітлення особливостей інтерпретації їхніми адептами макроекономічних процесів, природи циклічних коливань і способів їх нівелювання та коригування, проведено аналіз урядових програм макроекономічної стабілізації обраних країн на предмет встановлення їх відповідності науковим підходам.

Ключові слова: економічна політика; міжнародна економічна політика; економічна теорія; стабілізаційна макроекономічна політика; регуляторна конкуренція.

Як влучно зазначив Д. Лейдлер [1], існує певна невідповідність між звичкою використовувати історію економічної думки як риторичне знаряддя на підтримку інтелектуальних досягнень і одночасним приниженням цієї галузі науки шляхом її усунення з переліку обов'язкових до вивчення. У ситуації, коли основні теоретичні ідеї відстоюються через використання відповідного наукового апарату, розуміння фундаментальних засад функціонування економіки в минулому є необхідним для встановлення емпіричних закономірностей і подальшого розвитку ідей, що лежать в основі теоретизування. Нехтуючи історією економічної думки і перешкоджаючи її вивченню, сучасні макроекономічні теоретики відвертаються від задіяння її потужного інструментарію, тим самим забезпечуючи інтелектуальну монополію для теорій, які фактично призначені мейнстримними. Адже значення економічних теорій, їх експлікативну спроможність можна оцінити лише за умови їх порівняння, а інколи і конвергенції. І, якщо висновки існуючих економічних теорій методично спотворюються носіями певної сукупності нових ідей, адепти яких сприймають останні як еталонні, тоді вони дістають непропорційно високе визнання в суспільстві, виступаючи своєрідним дороговказом для політиків, які озброюються ними при виборі відповідних інструментів економічної політики на різних етапах бінес-циклу. Отже, сучасна економіка, за влучним висловом М. Вудфорда, є результатом боротьби конкретних ідей і тривалих суперечок навколо них, у результаті яких від ступеня ефективності риторики, використаної на підтримку визначених точок зору, залежить не лише вибір способів вирішення питань по суті, а й власне вибір пріоритетних для розв'язання питань [2].

Лідери неокласичного відродження Р. Лукас і Т. Саржент, які свого часу охарактеризували неокласичний синтез, що об'єднав кейнсіанські макро- і неокласичну мікротеорії та представниками якого виступають Нобелівські лауреати П. Самуельсон (1970), Дж. Хікс (1972), Дж. Тобін (1981), Ф. Модіяльні (1985), як «збірну солянку», що містить у собі непоєднувані положення та висновки [3], критикували його за несумісність кейнсіанської макроекономіки та неокласичної мікротеорії. Центральна ідея Дж.М. Кейнса, яка полягала в тому, що існує «золота середина» між крайніми формами прояву соціалізму та капіталізму laissez-faire, була висловлена ним у такий спосіб: «Вірним є те, що економіку не слід залишати напризволяще, утім усе, що нам слід робити, аби управляти нею, -- маніпулювати фіскальною та монетарною політиками, і, якщо все буде зроблено вірно, тоді окремим ринкам може бути надане право самотужки дати собі раду» [4, р. 142]. У свою чергу, П. Самуельсон зауважив опонентам: «Подивимося правді в вічі: ви живете у світі, де практично ніхто не вірить у вашу релігію laissez-faire, тож я пропоную альтернативну ідеологію, яка припускає неспроможність конкурентоспроможної економіки подбати про себе, водночас пропонуючи систему управління, яка, скажімо, на 95% відповідає принципу laissez-faire» [5, р. 108]. Утім Р. Лукас завжди лишався непримиренним: стверджуючи, що «кейнсіанська економіка мертва», він мав на увазі, що «мертва золота середина», на якій наполягав Дж.М. Кейнс, і не тому, що людям більше вона не до вподоби, а тому що її інтелектуальні основи зруйновано настільки, що вже не можуть бути реанімовано [6, р. 283].

Проте в житті все не так категорично, і науковці разом з політиками активно використовували макроекономічні моделі, перші з яких формально з'явилися ще на початку 1960-х років і мали кілька специфічних особливостей. По-перше, вони були результатом спільної роботи представників академічних кіл та центробанків. Оскільки в ті часи в макроекономічних дебатах домінував неокласичний синтез, недивно, що саме його теоретичні припущення, підвалини й оціночні висновки лягли в основу побудованих тоді формальних макроекономічних моделей. По-друге, вчені та політики працювали разом над виробленням моделей, які були б спроможні забезпечити всеосяжне і поглиблене розуміння структури економіки. Таким чином, ранні формальні моделі являли собою великі моделі, засновані на ідеях структурного моделювання, що дозволяли описувати нерівноважні режими функціонування економіки за різних сценаріїв її розвитку, і відображали специфіку функціонування обраних для аналізу секторів економіки шляхом поєднання іх в одну систему рівнянь, які описували специфіку останніх зазвичай з використанням макроекономічного показника національного доходу або сукупного випуску. Прикладом такої дезагрегованої багатовимірної моделі, яка містила 125 рівнянь і понад 200 показників і активно використовувалась як ученими, так і практиками в період з кінця 1960-х років і до початку 1996 р., була модель, розроблена Радою Федеральної резервної системи (ФРС) США на чолі з Ф. де Леута, групою академічних економістів на чолі з Ф. Модільяні з Массачусетського технологічного інституту і А. Андо з Університету Пенсільванії та відома під назвою MPS модель. Утім з часом популярність кейнсіанської економетричної моделі стала неухильно падати як з причини вкрай розлогих її рівнянь і тотожностей, що ускладнювало інтерпретацію її результатів для формування достовірних рекомендацій на запит політиків, так і через їх неадаптивність до відображення нових теоретичних та емпіричних досягнень. Іншими словами, академічний прогрес, досягнутий у 1970--1980-х роках, не міг відтворитись у формальних моделях із сотень рівнянь. Проте це не означає, що в загальну структуру багатовимірних моделей ніколи не вносилися теоретичні й технічні правки: навпаки, вони активно коригувалися під впливом нових економічних реалій та запитів часу, що дозволяло їм витримувати як теоретичну, так і емпіричну критику. Проте вже на початку 1990-х років такий підхід постійних поправок був поставлений під сумнів, що й актуалізувало щонайменше два фундаментальних питання. Перше -- щодо невідповідності використовуваних економетричних методів [7]; друге -- щодо неможливості, коли «критика Лукаса» фактично абсолютизувала роль очікувань і міжчасового прийняття рішень у традиційному моделюванні процесу грошово-кредитної політики, і далі обмежуватися використанням у багатовимірних моделях украй формалізованої концепції адаптивних очікувань [8]. Це фактично означало, що такі ключові питання, як довгострокові наслідки бюджетної консолідації (може відбуватися шляхом як одночасного заморожування номінальних витрат і тим самим призводити до скорочення дефіциту бюджету, так і нарощування доходів) або падіння обсягів виробництва в результаті реалізації дезінфляційної стратегії монетарної політики, було вкрай складно оцінити. Таким чином, від початку 1990-х років шквал критики, який обрушився на MPS модель, призвів до докорінного перегляду багатовимірних моделей та їх заміни більш формальними і компактними, які відображали новітні на той час теоретичні й економетричні досягнення, отримані в академічних колах, і враховували роль очікувань у розробці політики. Відтак, концепція раціональних очікувань упевнено витіснила концепцію адаптивних очікувань, згідно з припущеннями якої інфляційні очікування економічних агентів формуються виключно на фактичних значеннях інфляції в попередні роки і не беруть до уваги інформацію, доступну в поточному періоді, а також ігнорують зміни обмінних курсів і в монетарній політиці, що реалізується центральним банком. неокласичний синтез макроекономічний консенсус

Утім, на переконання К. Фаверо та Ф. Хендрі [9], концепція раціональних очікувань, яка лягла в основу наступниці моделі МР8 -- економетричної моделі FRB/US, так само не змогла уникнути апроксимації задекларованих її розробниками макроекономічних залежностей, які базувалися на припущеннях щодо потенційних змін поведінки «раціональних індивідів», які, за задумом, мали б уможливити моделювання траєкторії руху всіх введених у модель змінних роки наперед, включаючи і циклічні коливання. Попри зазначені недоліки, впровадження гіпотези раціональних очікувань у макроекономічні моделі символізувало рішучий відхід від використання старих до запровадження сучасних макроекономічних моделей. І, як свого часу наголосив Дж. Тейлор, такої новації було достатньо, аби констатувати парадигмальні зміни в макроекономічній науці [10].

Нині все ще актуальною, проте дедалі більш критикованою є модель Нового макроекономічного консенсусу (НМК). Незважаючи на постійні дискусії навколо закладених у неї постулатів, вона лишається найбільш обговорюваною і найвживанішою версією цих компактних формалізованих макроекономічних моделей, які витіснили розлогі дезагреговані багатовимірні моделі, на висновки якої формують запит як політики, так і керівники. Фактично, іншою назвою НМК, який являє собою результат співпраці академічних кіл та політиків у напрямі пошуку загальної теоретичної основи шляхом конвергенції висновків теорії реального ділового циклу і нового кейнсіанського підходу в макроекономіку з метою пояснення емпіричних закономірностей, є нова модель неокласичного синтезу.

З огляду на це, вважаємо за необхідне розділити поняття «консенсус» і «синтез». Хоча П. Самуельсон одночасно вбачав «неокласичний синтез» результатом як досягнутого консенсусу між мікро- та макроекономікою, закликаючи при цьому наукову спільноту до мирного співіснування (на його думку, мікроекономісти мають покладатися на макроекономістів у частині визначення змістовних характеристик урядових економічних програм та обґрунтування оптимального поєднання інструментів іх реалізації), так і політичного консенсусу, сучасні економісти наділяють його в першу чергу теоретичними атрибутами. І саме ця відмінність спонукає систематизувати поняття «консенсус» і «синтез». Ми пристаємо до підходу М. де Вроя і П.Г. Дуарте [11], які називають результат процесу, за допомогою якого дві теоретичні аналітичні основи, що на певному етапі розглядаються як непоєднувані, якщо не несумісні, стають сумісними або інтегрованими, тобто «синтезом». Отже, синтез виступає методом наукового дослідження, який полягає у вивченні предмета або явища як єдиного цілого в єдності й взаємозв'язку його частин, тоді як «консенсус» символізує проміжний стан дискусії в конкретному науковому співтоваристві. Водночас синтез не виключає нової теорії, що об'єднує ті чи інші елементи з окремих теорій за рахунок відмови від інших, які так само були принциповими для кожної із них. При цьому ідентичність кожної із задіяних теорій повинна бути чітко визначена шляхом виокремлення її специфічних ознак, логіки побудови дослідницької гіпотези, перевірки емпіричних фактів і отримання висновків, і вони мають відрізнятися від результатів, одержаних у ході пошуку синтезу. Відтак, ми пропонуємо надати поняттю «консенсус» конотації способу інтерпретації макроекономіки і причинно-наслідкових зв'язків, що в ній виникають, та/або набору методологічних і емпіричних підходів і принципів, що детермінують визначення причин циклічних коливань та способів їх нівелювання.

Отже, мета статті -- здійснити ревізію змістовних положень неокласичного синтезу і нового макроекономічного консенсусу для висвітлення особливостей інтерпретації їхніми адептами макроекономічних процесів, природи циклічних коливань і способів їх нівелювання та коригування.

Це дозволить провести аналіз урядових програм макроекономічної стабілізації обраних країн на предмет встановлення їх відповідності науковим підходам, що детермінують політичний вибір на користь застосування монетарних і/або фіскальних інструментів стимулювання економічної активності. З цієї позиції термінологія і неокласичного синтезу, і нового неокласичного синтезу зазнає невдачі, проте що стосується останнього, то ясності в ньому набагато більше: новий неокласичний синтез об'єднує новий кейнсіанський підхід і підхід реального ділового циклу. Але як щодо «старого» неокласичного синтезу? Як стверджував Г. Манків [12], ця назва є прийнятною тільки в тому випадку, коли термін «неокласичний» інтегрує вальрасів- ський, а не маршалліанський підхід. Зазначимо, що для Л. Вальраса, який викладав свою теорію в систематизованому вигляді, пропонуючи систему рівнянь, яка повинна була відображати групу умов, що відповідають станові загальної рівноваги [13, с. 5], який, у свою чергу, він розглядав як поступовий процес, позначаючи французьким словом tвtonnement, що означає «намацування», а в нашому контексті -- «пошук на дотик» потрібних пропорцій обміну, інструментом збалансованості ринку виступали саме ціни. Отже, його модель характеризує ситуацію, що складається на ринку в короткостроковому періоді. На відміну від неї, модель А. Маршалла, яка передбачає можливість зміни обсягів випуску і продажів за рахунок збільшення або зменшення кількості використовуваних факторів виробництва, краще описує ринкові процеси в довгостроковому періоді.

Таким чином, другий момент, на якому хотілося б загострити нашу увагу, полягає в тому, що за післявоєнну історію термін «неокласичний синтез» мав два різних значення, що було зумовлено відмінностями в кейнсіанській та вальрасівській теоріях. Відповідно до першого, неокласичний синтез -- це науково-дослідницька програма з рядом фундаментальних припущень, спрямована на демонстрацію того, як ці два теоретичних підходи можуть бути інтегровані, при цьому вальрасівський підхід виступає таким собі центром тяжіння для кейнсіанства. Згідно з другим визначенням, неокласичний синтез складається з декларації принципу, який стверджує, що ці два теоретичних підходи не можуть бути синтезовані, але повинні співіснувати в стані «взаємної терпимості й толерантності один до одного». Іншими словами, їх «неінтегрованість» не вважається підставою для виключення одного з них з галузі макроекономіки, яка, у свою чергу, стає плюралістичною або фрагментованою.

Зазначивши це, виокремимо чотири трансформаційних для неокласичного синтезу в історії макроекономіки етапи. Перший, протягом якого економісти працювали над реалізацією дослідницької програми неокласичного синтезу, не маркуючи при цьому її відповідною назвою; другий, на якому А. Лейонхуфвуд [14] і вже згадуваний Р. Лукас у своїх спробах розвінчати цю дослідницьку програму визнали корисним позначити її як неокласичний синтез, тим самим посиливши використання його термінології (хоча критика Лукаса, врешті-решт, поставила під сумнів його використання); третій, на якому економісти, що відносили себе до табору нових кейнсіанців, парирували Лукасу за допомогою терміна «неокласичний синтез» як символу згуртування, мимоволі захищаючи ним плюралізм у макроекономіці; четвертий, на якому плюралістичне розуміння неокласичного синтезу було переможене, хоча йому і було віддано щедру данину поваги як джерелу нового неокласичного синтезу.

Така небайдужість урядовців та державних функціонерів, що передбачала іхню активну участь у розробці «консенсусної» моделі інтерпретації макроекономічних процесів, є цілком зрозумілою, адже продукована під їхнім прямим чи опосередкованим впливом економічна політика повинна весь час підлаштовуватися, щоб адаптуватися до мінливих умов. Надія на вихід із «зачарованого кола» економічної політики, коли її динамічний розвиток стає заручником потреби в постійній адаптації поведінки відповідно до мінливих умов, які вона ж сама своїми коригуваннями й зумовлює, актуалізувала підвищену увагу до теорії економічних циклів, яка являє собою чи не найбільш дискусійний напрям макроекономіки, пропонуючи відмінні інтерпретації як самої природи циклічних коливань (детерміновані або стохастичні), так і факторів, що провокують циклічні коливання (ті, що пояснюються попитом, або ті, що пояснюються пропозицією), а відтак -- механізмів їх поширення в економіці та способів їх коригування інструментами стабілізаційної економічної політики. Отже, те, якою буде економічна політика і які функції вона виконуватиме (стабілізаційні, алокаційні, дистрибутивні), прямо залежить від природоциклічних коливань, що можуть бути інтерпретовані як випадок відхилення від довгострокового тренду або як складові довгострокового економічного зростання.

Теорія реального ділового циклу, яка абсолютизує роль реальних шоків в економіці та у визначенні економічних циклів як таких опікується, серед іншого, проблемою відбору якісних і кількісних факторів як тригерів коливань ділової активності, виокремлює: технологічні шоки (які зумовлюють зростання продуктивності праці та капіталу); технологічний прогрес, спричинений інвестиційною діяльністю; монетарні шоки (детерміновані здебільшого змінами в політиці міжбанківського кредитування); фіскальні шоки (як податкових ставок, так і державних витрат); сировинні шоки. Відтак, чи не найфундаментальнішим висновком теорії реального ділового циклу Ф. Кідланда і Е. Прескотта є твердження про марність управління попитом як способом покращення економічної активності. Більше того, на їхнє переконання, небажано навіть згладжувати ділові цикли, адже домогосподарства, в яких би умовах вони не опинились, роблять найкраще з того, на що вони в принципі здатні, тож рецесії, навіть якщо вони глибокі, розглядаються як найкраща реакція економіки на шоки продуктивності, що і зводить нанівець будь-яку необхідність реалізації стабілізаційної політики. При цьому, як свідчить сучасна практика управління господарськими процесами і стимулювання економічної активності в країнах з провідними економіками і у посткризовий період 2012 р., і в умовах протидії наслідкам коронакри- зи, їх політики таких рекомендацій не наслідують.

Заклик П. Самуельсона про необхідність досягнення консенсусу між мікро- та макроекономікою на рівні практики реалізації економічної політики фіналізується в зобов'язанні останньої шукати варіанти вирішення цілей як на макро-, так і на мікрорівні. Змістом економічної політики уряду на макрорівні є: прагнення до встановлення повної зайнятості (боротьба з безробіттям); забезпечення стабільності цін (боротьба з інфляцією); досягнення економічного зростання і рівноваги платіжного балансу; проведення фіскальної політики (зміна податкових ставок і державних витрат); забезпечення оптимальної грошово-кредитної політики (контроль над грошовою масою та процентними ставками); управління валютним курсом. На мікрорівні зміст економічної політики полягає в ефективному використанні обмежених ресурсів. Утім, з огляду на множинність цілей, іх одночасне досягнення є практично неможливим, що і детермінує запит на виокремлення серед них пріоритетних. В умовах коронакризи успіх боротьби з безробіттям, а отже -- і стимулювання пропозиції робочих місць, досягається за рахунок одночасного стимулювання попиту інструментами як грошово-кредитної, так і бюджетно-податкової політики. Таким чином, показовим стає аналіз програми відновлення економічної активності в США, які тривалий час позиціонували себе як «бастіон вільної торгівлі». Так, відповідно до оприлюдненого в січні 2021 р. на сайті Білого дому Виконавчого наказу «Про забезпечення майбутнього в рамках ініціативи «Зроблено всією Америкою і всіма американськими робітниками»» \ передбачено:

1) створити інститути (агентства з контролю за виконанням наказу та ревізії всіх закупівель, офісу з управління та бюджету, офісу «Зроблено в Америці», які тісно координуватимуть свою діяльність і звітуватимуть одне одному);

2) сформувати інституційне забезпечення: закони «Зроблено в Америці» охоплюють усі законодавчі акти, постанови, правила і розпорядження, які: регулюють розподіл федеральної фінансової допомоги або федеральних закупівель; вимагають або передбачають перевагу в закупівлях товарів, виробів чи матеріалів, вироблених у США, включаючи вироби із сталі, заліза, промислові товари. Закони «Зроблено в Америці» включають Закон про торговий флот 1920 р. (публічний закон 66-261), відомий як Закон Джонса, Executive Order on Ensuring the Future Is Madein All of America by All of America's Workers [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : https://www.whitehouse.gov/briefing- room/presidential-actions/2021/01/25/executive-order-on-ensuring-the-future-is-made- in-all-of-america-by-all-of-americas-workers/?fbclid=IwAR2EHrlpjG2jEDZyDsW- lkdFWYEzY5fAKmYnbSk7oznGoTVxAPquov-Vb2A (дата звернення: ОЗ.О1.2О2І). який не дозволяє іноземним суднам перевозити вантажі всередині країни. Тут слід конкретизувати, що в галузі суднобудування США понад 90% економічної активності стосується безпосередньо суднобудування та ремонтних робіт суден, які забезпечують робочими місцями в різні роки від 100 тис. до 120 тис. працівників, що супроводжується генеруванням щороку від 8 млрд до 12 млрд дол. трудових доходів та близько 10 млрд дол. у ВВП. Технічне обслуговування і ремонт суден безпосередньо здійснюють понад 8000 робітників, які отримують щороку близько 700 млн дол. доходу (даючи у ВВП понад 800 млн дол.). Галузь суднобудування впливає на динаміку розвитку сектору послуг, сприяє зростанню економічної активності в оптовій та роздрібній торгівлі, у сфері фінансів, страхування, нерухомості тощо;

3) створити, згідно з розділом І «Політика», умови надання федеральної фінансової допомоги і здійснення федеральних закупівель для забезпечення максимального використання товарів, послуг, продукції та матеріалів, вироблених і пропонованих у США. При цьому Уряд США має, коли це можливо, закуповувати товари, послуги, продукцію, матеріали з джерел, які допоможуть американським підприємствам конкурувати в стратегічних галузях, а американським робітникам процвітати;

4) зобов'язати Агентство з контролю за виконанням наказу та ревізії всіх закупівель, згідно з розділом 5 «Облік джерел економічної вигоди», виявити потенційні випадки використання демпінгу або субсидіювання імпортерами сталі, заліза або промислових товарів, що могло стати причиною штучного набуття ними цінової конкурентної переваги;

5) забезпечити, згідно з розділом 7 «Пошук постачальників», співпрацю Агентства з контролю за виконанням наказу та ревізії всіх закупівель з Програмою розвитку партнерств з розширення виробництва імені Холлінгса (Hollings Manufacturing Extension Partnership, розділ V публічного закону 114-329) з метою встановлення переліку американських компаній, включаючи малі та середні, які можуть виробляти товари, продукти і матеріали, що задовольнятимуть потреби федеральних закупівель;

6) визначити частки внутрішнього виробництва шляхом обчислення доданої вартості, яка отримується в результаті виробництва або ведення економічної діяльності у США, і внеску у створення робочих місць;

7) збільшити межі вимог до внутрішнього вмісту в кінцевій продукції і будівельних матеріалах;

8) підвищити цінові преференції на вітчизняну кінцеву продукцію і вітчизняні будівельні матеріали;

9) зобов'язати, згідно з розділом 9 «Перегляд переліку товарів, які неможливо виробляти в США», відповідні установи приділяти особливу увагу економічному аналізу певних ринків з метою обґрунтування закупівлі товарів чи послуг, вироблених не на території США. Отже, закупівля товарів або послуг неамериканського походження відбуватиметься лише в разі відсутності американських відповідників продукції або послуг у достатній кількості та задовільної якості.

Таким чином, американський президент Дж. Байден фактично підтримує необхідність сповідування неопротекціоністської політики, яка виходить далеко за межі торговельного протекціонізму з його тарифами і квотами. Він говорить: «Якщо ми здійснимо розумні інвестиції в промисловість і технології (інвестиційний та технологічний неопротекціонізм), дамо нашим робітникам і компаніям необхідні їм засоби для конкуренції (факторний та ресурсний неопротекціонізм), використаємо гроші платників податків для купівлі американського (фіскальний неопротекціонізм) і заохотимо інновації у США (інноваційний неопротекціонізм), відповімо на зловживання китайського уряду, наполягатимемо на справедливій торгівлі (регуляторний неопротекціонізм) і розширимо можливості для всіх американців, тоді багато продукції, яка нині виробляється за кордоном, зможе вироблятись у нас. І, якщо ми робитимемо все це з незмінною прихильністю до підтримки промислової могутності США, яку ми підживлюємо чистою енергію, отримуваною нами тут, удома, ми також будемо попереду всіх у виробництві проривних видів продукції та послуг майбутнього» Build Back Better: Joe Biden's Jobs and Economic Recovery Plan for Working Families [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : https://joebiden.com/build-back-better/ (дата звернення: 03.01.2021).. Отже, Дж. Байден обіцяє зробити більше, ніж повернути додому робочі місця, втрачені через СОУГО-19, -- сприяти стимулюванню як сукупного випуску, тобто пропозиції, так і попиту, а також коригуванню циклічних коливань і торговельного і платіжного балансів у тому числі.

РЕГУЛЯТОРНА КОНКУРЕНЦІЯ ЯК ІМАНЕНТНА РИСА МІЖНАРОДНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ

Оскільки Новий макроекономічний консенсус значною мірою спирається на модель нової кейнсіанської макроекономіки, йому властиве апелювання до поняття «порушення координації» як складової концепції стратегічної взає- модоповнюваності. Остання виникає, коли гранична вигода від дії одного агента збільшується залежно від рівня активності, обраного іншими агентами. У цьому зв'язку слід зазначити, що ще у 2005 р. на замовлення ЄЦБ М. Карлбергер фіналізував у книзі під красномовною назвою «Координація міжнародної економічної політики» [15] результати багаторічного проєкту, спрямованого на пошук компромісів між використанням монетарної, валютної та фіскальної політик за умов регуляторної кооперації або регуляторної конкуренції між країнами -- торговельними партнерами (на прикладі країн -- членів Європейського валютного союзу (ЄВС) і США) задля досягнення найоптимальнішого за різних станів рівноваги в ЄВС. Відтак, сама постановка дослідницької задачі позбавляє будь-яких ілюзій: визнається, що світом рухають не благі наміри, а цілком егоїстичні цілі. Акторами, що приймають рішення і визначають ці самі цілі, виступають центральні банки, національні уряди та національні профспілки. При цьому декларуються всі можливі спіловер-ефекти монетарної політики між країнами-партнерами: справді, збільшення обсягів грошової маси в ЄВС здатне знизити американський сукупний випуск і навпаки. Метою європейського уряду визнається повна зайнятість у Європі, тоді як американського -- повна зайнятість у США.

Те саме стосується і спіловер-ефектів фіскальної політики. Маніпулювання податками і заробітними платами може надавати додаткових конкурентних переваг виробникам країни -- адаптанта такої стратегії, хоча збільшення урядових закупівель, наприклад, європейцями може збільшити водночас і обсяги американського виробництва.

Рис. 1. Канали та очікувані результати фіскальної девальвації Джерело: [16].

Отже, ключове питання моделювання міжнародної економічної політики лежить у площині вибору між стратегіями співпраці та конкуренції, і в центрі уваги перебувають не досягнення бажаної рівноваги будь-якими заходами, а в першу чергу пошук способів стимулювання сукупного випуску заради досягнення повної зайнятості за дотримання стабільності цін.

Регуляторна конкуренція може відбуватися, серед іншого, інструментами фіскальної, монетарної, валютної та боргової політик, що радикально трансформує поняття «протекціонізм», який традиційно асоціювався з тарифними і нетарифними інструментами регулювання торговельної політики з метою коригування платіжних балансів. Це дозволяє запровадити в термінологічний обіг поняття «фіскальна регуляторна конкуренція» (або «фіскальний неопротекціонізм»), яке, на нашу думку, є адаптивним для опису інструментів реалізації стабілізаційної чи стимулюючої програми, що має на меті збільшення обсягів чистого експорту шляхом одночасного підвищення рівня зайнятості та зменшення собівартості товарів національного виробництва, що супроводжується зростанням відносних споживчих цін на імпортні товари. Проявом фіскальної регуляторної конкуренції є впровадження політики фіскальної девальвації. Під фіскальною девальвацією розуміють маніпулювання податками з метою досягнення стимулюючих ефектів від девальвації курсу національної валюти (рис. 1).

У цілому в країнах єврозони існує загальна тенденція до впровадження змін у структури податків і соціальних внесків. Існує два основних канали, через які реалізується політика фіскальної девальвації: одночасне запровадження загального імпортного тарифу і загальної експортної субсидії (кейнсіанська версія фіскальної девальвації); зменшення соціальних відрахувань для роботодавців за умови одночасного збільшення ставки ПДВ з метою уникнення бюджетних втрат від такої політики (сучасна версія фіскальної девальвації) [16].

На практиці лише деякі країни провели фіскальну девальвацію у 2012-- 2014 рр. Хоча вона широко обговорювалась у Португалії, проте однією з перших країн, яка здійснила бюджетну девальвацію (відому там як «соціальний ПДВ»), стала Франція: у другій половині 2012 р. соціальний внесок роботодавця було скорочено (для заробітної плати -- до 2,4-разової мінімальної заробітної плати із збитками в розмірі 0,6 % ВВП); це фінансувалося шляхом 1,6-процентного збільшення стандартної ставки ПДВ (близько 0,5% ВВП), підвищення податку на приріст капіталу і окремих змін у пільгах для захисту малозабезпечених сімей з дітьми. Асиметрія в змінах у внесках із соціального страхування і ставках ПДВ вказує на те, що за винятком Фінляндії кожен згаданий тут випадок фіскальної девальвації було «перефінансовано»; більш високі доходи від ПДВ переважували збитки, пов'язані з нижчими внесками на соціальне забезпечення [17].

І хоча в установчих документах ЄЦБ пріоритет визнається за ціновою стабільністю (що могло б бути легковажно інтерпретовано як певний крен у бік монетаристської доктрини), на практиці центральний банк, реалізуючи політику таргетування інфляції, опікується забезпеченням умов для економічного зростання. Таким чином, для ЄЦБ обидві мети -- цінова стабільність і економічне зростання -- є рівнозначними, що й обумовлює запит на симбіоз ідей монетаристів та кейнсіанців в основі його монетарного регулювання. Водночас прибічники ідеї таргетування інфляції як мірила результативності політики, що реалізується українським урядом, переконують: за будь-яких умов цільовим індикатором ефективності реалізації цілого комплексу державних політик, і зокрема монетарної, має бути тільки цінова стабільність. При цьому ігнорується той факт, що навіть у ЄВС між країнами- членами немає одностайності при виборі як цільових орієнтирів, так і механізмів їх досягнення з причини відмінностей в економічних та соціальних умовах господарювання.

Слід акцентувати на тому, що ще у 2012 р. в рамках ініціативи ОЕСР «Нові підходи до економічних викликів» Beyond Growth: Towards a New Economic Approach: Report of the Secretary General's Advisory Groupon a New Growth Narrative / OECD. -- 2019. -- Sept. 17--18 [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : https://www.oecd.org/naec/averting-systemic-collapse/SG-NAEC(2019)3_ Beyond%20Growth.pdf, попри тривалі наукові дискусії та політичні суперечки, було досягнуто компромісу в напрямі формування «нового економічного наративу». Згідно з цими домовленостями, він має складатися з таких трьох елементів: 1) нової концепції економічного прогресу, що передбачає більш глибоке розуміння взаємозв'язку між зростанням, добробутом людей, скороченням нерівності й екологічною стійкістю, яка може використовуватися при розробці економічної політики;

2) нових підходів до інтерпретації фундаментальних узагальнень економічної теорії, що передбачатиме використання нових інструментів економічної політики (кількісного пом'якшення, «гвинтокрильних грошей»);

3) нових підходів до реалізації економічної політики, що передбачатиме більш широкий набір політичних та інституційних реформ, заснованих на нових засадах і аналізі, для досягнення нових соціальних і економічних цілей. Утім, як справедливо зазначає В. Сіденко, глобальні виклики справляють надзвичайно великий вплив на систему цінностей, який виражається не лише в початку формування комплексу глобальних (універсальних) цінностей, але й в істотній модифікації та оновленні систем цінностей в межах окремих національних держав. Однак цей вплив за панування неоліберальної форми глобалізації є суперечливим і неоднозначним щодо процесів розвитку та модернізації [18].

Використання інструментів нетрадиційної монетарної політики як форми антициклічної політики покликане попередити негативні наслідки кризових процесів у фінансовому секторі та стимулююче вплинути на відновлення потенціалу зростання реальної економіки [19]. Регуляторна конкуренція в монетарній сфері стає інструментом регулювання «дилеми несумісної трійці» (між цілями проведення незалежної монетарної політики, контролем обмінного курсу, підтриманням відкритості капітального рахунку) і передбачає досягнення компромісу між цими трьома цілями і управлінням потоками капіталів [20].

ВІД КІЛЬКІСНОГО ПОМ'ЯКШЕННЯ ДО «ГВИНТОКРИЛЬНИХ ГРОШЕЙ»

Одним з дієвих інструментів реалізації антициклічної політики стає політика кількісного пом'якшення (до цього заходу після кризи 2008--2010 рр. вдавалися США, ЄС, Японія). Кількісне пом'якшення сприяє знеціненню валюти країни двома шляхами: через вплив на очікування спекулянтів щодо можливості падіння вартості валюти; за допомогою значного збільшення пропозиції національної валюти, що приводить до зниження внутрішньої процентної ставки порівняно з процентними ставками країн, де кількісне послаблення не застосовується. Як результат, зростають обсяги капіталу в девальвованій валюті, що переміщується до країн з вищими процентними ставками, для збільшення вигоди від інвестування і торгівлі, що спричиняє подорожчання валюти цих країн. Отже, експорт країни -- одержувача капіталу буде підірвано внаслідок зростання її валютного курсу, а зростання імпорту з країни, що здійснила кількісне пом'якшення, спричинить у країні- одержувачі порушення торговельного балансу на користь ініціатора кількісного пом'якшення.

Ще одним монетарним інструментом антикризової політики є маніпулювання політикою процентної ставки, у тому числі шляхом встановлення від'ємної процентної ставки, що покликано забезпечити додаткові стимули для внутрішнього виробника і/або полегшити умови фінансування, необхідні для підтримки сукупного попиту та цінової стабільності. Проте слід зазначити, що існують обмеження на період дії від'ємних процентних ставок і встановлення іх максимальної нижньої межі [21]. Тривалий час панувала думка, що центральні банки не можуть опустити процентні ставки нижче нуля. Тоді комерційні банки змушені були б переглянути власні депозитні ставки в бік зниження, що призвело б до масштабного вилучення коштів з банківської системи суб'єктами господарювання. Однак політика від'ємних процентних ставок не позбавлена сенсу. В умовах, коли комерційні банки зазнають витрат при утриманні надлишкової ліквідності на рахунках у ЦБ, з'являється стимул надавати більше коштів у кредит суб'єктам господарювання, які, у свою чергу, більше споживатимуть і більше інвестуватимуть у нові виробничі потужності. Як результат, економіка зростатиме, а ризики дефляції зменшуватимуться. Від'ємні процентні ставки покликані стимулювати приватний сектор витрачати більше, підвищувати сукупні витрати, полегшувати доступ до фінансових ресурсів і забезпечувати цінову стабільність. У випадку малих економік вони можуть також застосовуватися для попередження припливу капіталу і зростання вартості національної валюти [21].

Загалом, оскільки від'ємні процентні ставки покликані стимулювати внутрішній сукупний попит, банки можуть отримати додаткові вигоди від підвищення якості кредитів, зменшення кількості безнадійних кредитів, зростання попиту на кредитні ресурси, а також додаткові капітальні доходи на активи, які вони утримують на балансах. Очевидно, що для банків, не здатних генерувати більше доходів шляхом розширення обсягів кредитування або стягнення додаткових комісій з вкладників, від'ємні процентні ставки можуть загрожувати зниженням прибутковості [22]. Хоча практика їх застосування поки що є доволі обмеженою, емпіричний досвід вказує на те, що ця дія сприяла формуванню додаткових монетарних стимулів і мала загальний позитивний ефект для покращення кредитних умов та підтримки сукупного попиту. Від'ємні процентні ставки допомогли знизити вартість залучення фінансування для банків та підвищити вартість активів на їх балансах. Крім того, вони суттєво зміцнили сигнальний ефект монетарної політики ЄЦБ. У деяких країнах також відбулося зниження ставок за кредитами для суб'єктів господарювання, що дозволило частково розширити кредитування і пожвавити економічне зростання. Побоювання щодо скорочення прибутковості банків поки що в більшості випадків не справдились.

Однак варто зазначити, що хоча м'яка монетарна політика є вкрай необхідною для стимулювання економічного зростання і попередження дефляції, існують обмеження щодо тривалості дії та рівня від'ємних процентних ставок. Подальше скорочення останніх здатне послабити механізм монетарної трансмісії, оскільки кредитні ставки знижуватимуться повільно, а депозити вилучатимуться і зростатиме обіг готівки. Скорочення прибутковості банків може перешкодити бажаному розширенню кредитування і поставити під сумнів успішність проведення м'якої монетарної політики, отже, в перспективі вона має відбуватися переважно за рахунок програм кредитного пом'якшення (зокрема, розширення програм придбання активів). Монетарна політика повинна бути складовою поміркованої та збалансованої стратегії, що також має передбачати проведення комплексних структурних реформ, стимулюючої фіскальної та пруденційної політики, яка б забезпечила міцність і стійкість фінансового сектору Euro Area Policies / IMF // IMF Country Report. -- 2016. -- No. 16/219. -- July [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : https://www.imf.org/extemal/pubs/ft/scr/2016/cr16219.pdf.

Регуляторна конкуренція в монетарній сфері трансформує механізм монетарної трансмісії. Емпіричні дослідження вказують на істотні відмінності між країнами в реакції різних фінансових посередників на зміни в монетарній політиці. У першу чергу це можна пояснити відмінностями у структурі фінансових секторів та різновидах фінансових посередників на ринках різних країн: чим більшим є небанківський сектор, тим сильнішою буде реакція на зміни в монетарній політиці. Очевидно, що зростання масштабів небанківського фінансового сектору по всьому світу матиме відчутні наслідки для монетарної політики. І хоча не можна з точністю спрогнозувати вплив на силу механізму монетарної трансмісії та тривалість часового лагу між моментом прийняття рішень і ринковою реакцією, ЦБ доведеться модифікувати монетарну політику, відстежувати поведінку небанківських фінансових установ, а також моніторити структуру балансів фінансових посередників, а не лише динаміку традиційних грошових агрегатів для прийняття рішень. Для цього необхідно вже нині заповнити прогалини в збиранні інформації про небанківські фінансові установи. Відсутність вичерпної інформації загрожує формуванням неповних даних щодо обсягів кредитних ресурсів у економіці та темпів їх зростання, що, у свою чергу, може перешкоджати виробленню належної монетарної та пруденційної політик Fostering Stability in a Low-Growth, Low-RateEra / IMF // Global Financial Stability Report. -- 2016. -- Oct. [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : https://www.imf.org/external/pubs/ ft/gfsr/2016/02/ (дата звернення: 06.01.2021)..

Більше того, при визначенні монетарної політики центральні банки, з огляду на стан сучасної економіки, повинні керуватися цілями не лише досягнення цінової стабільності, а й забезпечення фінансової стабільності. Незважаючи на існування тісного взаємозв'язку між кількісним пом'якшенням і ризиками фінансової стабільності, ФРС, наприклад, неохоче визнає його. Голова ФРС Дж. Йєллен у своїй промові ще у 2014 р. чітко окреслила, що напрям і заходи монетарної політики визначатимуться тільки двома законодавчо встановленими цілями -- досягненням максимальної зайнятості та цінової стабільності; забезпечення ж фінансової стабільності -- це завдання макропруденційної політики уряду. Водночас уже тоді було не зрозуміло, яким має бути характер заходів макропруденційної політики. Минуло шість років від моменту цієї заяви, і за новітнім підходом ОЕСР-2020 OECD warns governments to rethink constraints on public spending // Financial Times. -- 2021. -- Jan. 04 [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : https://www.ft.com/content/7c721361- 37a4-4a44-91l7-6043afee0f6b (дата звернення: 06.01.2021). було визнано ключовою помилкою у фіскальних дефіцитах понад 3% від ВВП вбачати джерело цінової, фінансової та макроекономічної нестабільності, що і детермінувало вибір на користь режиму жорсткої економії, а відтак, коригувало монетарні режими. Нині експерти ОЕСР визнають, що подальше сповідування такого підходу в умовах коронакризи здатне викликати суспільне невдоволення і протести.

«Гвинтокрильні гроші» -- це ідея, описана М. Фрідманом ще у 1969 р. Тоді вчений запропонував уявний експеримент, який полягав у розкиданні грошей з ґвинтокрила з тим, аби проілюструвати, що такий спосіб генерування коштів в економіці призводить до інфляції, а не до зростання ВВП. На початку 2000-х років ця концепція була запропонована колишнім головою Федеральної резервної системи Б. Бернанке для подолання пастки ліквідності Японії як один з декількох інструментів, які Банк Японії міг би використовувати для повернення інфляції до бажаного рівня. Пастка ліквідності -- це такий стан економічної кон'юнктури, за якого процентна ставка сягнула свого мінімального значення і подальший приріст пропозиції грошей не зможе її зменшити і стимулювати інвестиційний попит. За словами Б. Бернанке [23], «розкидання грошей з гвинтокрилу» -- це експансіоністська політика збільшення державних витрат; або зниження податків, що передбачає створення грошей. Інше визначення А. Тернера [24] подає монетарне фінансування як бюджетний дефіцит (або більший дефіцит, ніж за інших рівних умов), який фінансується не шляхом випуску державних облігацій, а через збільшення грошової маси.

Таким чином, прихильники «гвинтокрильних грошей» виступають за фіскальне стимулювання (збільшення урядових витрат, зниження податків і спрямування прямих виплат громадянам), яке б фінансувалося за допомогою нових надрукованих грошей, а не завдяки запозиченню або підвищенню податків. Кількісне пом'якшення можна віднести до «гвинтокрильних грошей» тільки в разі, якщо центральні банки, які купують державні облігації, обіцяють тримати іх до строку погашення, а виплати за процентами і основну суму повертати урядам, як будь-який інший прибуток центрального банку. Сьогодні ЦБ, купуючи державні облігації, планують іх продати. Головною відмінністю «гвинтокрильних грошей» від кількісного пом'якшення і традиційного дефіцитного фінансування бюджету є комбінування екстремального монетарного пом'якшення і екстремальних бюджетних послаблень.

Рис. 2. Схема нетрадиційних інструментів монетарної політики Джерело: [25].

Гроші ніколи не повертаються.

Проценти на банківські резерви не нараховуються

Є декілька способів реалізації політики «гвинтокрильних грошей» центральним банком: безпосередньо направляти кошти в державний бюджет; купувати державні облігації та перетворювати іх на безстрокові (без виплати основного боргу або процентів); придбати державний борг і взяти на себе зобов'язання щодо його постійного пролонгування й повернення отриманих процентів у бюджет у вигляді прибутку, що просто означає «вічне кількісне пом'якшення». Ця політика також може набрати форми постійного переказу коштів від центрального банку домогосподарствам.

Пошук джерел фінансування бюджетних витрат для уряду завжди передбачає вибір між податками і позиками, що набуло особливої актуальності в умовах боротьби з наслідками коронакризи. Використання боргу як інструменту підвищення конкурентоспроможності національних виробників і стимулювання економічної активності різних суб'єктів господарювання дозволяють нам вести мову про існування регуляторної конкуренції інструментами боргової політики. Під нею пропонуємо розуміти інструмент реалізації економічних і безпекових інтересів країн, компаній, що полягає у формуванні альтернативних джерел залучення кредитних ресурсів і можливостей рефінансування боргу. Регуляторна конкуренція в борговій політиці реалізується шляхом: запровадження нових інструментів рефінансування боргу, що частково забезпечується в процесі адаптації механізму «гвинтокрильних грошей»; стимулювання попиту на боргові цінні папери; зменшення боргового навантаження на економіку через реалізацію політики стимулювання інфляції (для зменшення внутрішнього боргу країни); створення доступних каналів прямого кредитування. Поєднання монетарних і фіскальних стимулів є невипадковим: з одного боку, грошово-кредитна політика вирішує проблему браку запозичень шляхом заміни приватних запозичень державними, а з іншого, проблема надмірного боргу в бюджетній політиці може бути розв'язана шляхом монетизації його частини. Таке фіскально-монетарне співробітництво дозволяє одночасно скорочувати частку позичкових коштів у приватному секторі й збільшувати номінальний попит. Хоча немає цілковитої впевненості в тому, як саме грошове фінансування впливає окремо на реальні змінні та рівень цін. В. Бюйтер стверджує, що воно завжди буде стимулювати сукупний попит або за рахунок збільшення реального випуску, або за рахунок інфляції (чи комбінації цих двох факторів) [26].

К. Дервіш, колишній міністр економіки Туреччини, вказує на позитивний ефект від того, що центральний банк друкує гроші в обхід фінансового і корпоративного секторів і «доставляє іх прямо споживачам із середнім і низьким доходами». Він стверджує, що це допомогло б сприяти більшій інклюзивності в країнах з сильною нерівністю, а також додає, що нульові або від'ємні реальні процентні ставки, коли вони стають квазіпостійними, підривають ефективний розподіл капіталу і створюють підґрунтя для «бульбашок», криз і навіть соціальних вибухів [27].

Таким чином, «гвинтокрильні гроші», які прогнозовано збільшать номінальний попит, у першу чергу є політичним вибором, але достеменно ніхто не зможе спрогнозувати, які наслідки це матиме в довгостроковому періоді: зростання обсягу виробництва (в разі, якщо держава не ігнорує покладені на неї обов'язки із стимулювання економічної активності та зменшення рівня безробіття), зростання інфляції (якщо такі «гвинтокрильні гроші» будуть спрямовані на проїдання та купівлю імпортних товарів), або до комбінації того й іншого.

ТЕОРІЯ VS ПРАКТИКА: НАРИСИ СУЧАСНОЇ МІЖНАРОДНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ В УМОВАХ КОРОНАКРИЗИ

Економічна криза через епідемію COVID-19 очікувано призведе до безпрецедентної рецесії, яка буде результатом шоків як попиту (внаслідок скорочення доходів домогосподарств), так і пропозиції (внаслідок скорочення виробництва товарів і послуг), що актуалізуватиме запит на використання монетарних і фіскальних інструментів антикризового регулювання. Як зазначав Дж.М. Кейнс, кількісна теорія зберігає силу в довгостроковому плані, тобто контроль над грошовою масою з боку центрального банку може забезпечити довгострокову стабільність цін, але довгострокова перспектива погано підходить для обговорення поточних проблем [28]. Відтак, афоризм Дж. Кейнса «У довгостроковому періоді ми всі помремо» набув неабиякої актуальності, підкреслюючи тим самим необхідність швидких економічних рішень, втручання держави в економіку, а також відкидання бажання покластися на силу «закону ринків». Якщо навіть криза в галузі охорони здоров'я буде тимчасовою, її економічні наслідки в довгостроковій перспективі можуть бути драматичними. У цьому контексті роль урядів і центральних банків полягає в тому, аби мільйони людей не стали безробітними, а бідні -- ще біднішими. Підтримка домогосподарств і підприємств набуває вигляду широкого спектра субсидій, зокрема, податкових пільг, відтермінування сплати заборгованості та податків, програми допомоги частково безробітним, тобто тим, чиї робочі години або заробітна плата були зменшені, а також збереження доходів для робітників та людей, безпосередньо уражених вірусом.

На макроекономічному рівні ця стратегія буде підкріплена заходами фіскального і монетарного стимулювання. По-перше, глави держав і міністри фінансів країн ЄС погодилися запровадити спеціальне положення Пакту про стабільність і зростання (ПСЗ), згідно з яким «національні уряди можуть накачувати економіку грошима стільки, скільки їм потрібно». По-друге, Європейський центральний банк у березні 2020 р. оголосив про запуск нової тимчасової Програми надзвичайних закупівель у випадку пандемії (Pandemic Emergency Purchase -- PEPP), яка передбачає тимчасове придбання цінних паперів приватного і державного секторів. Рада керуючих вирішила збільшити початковий пакет допомоги із 750 млрд євро на 600 млрд євро 4 червня 2020 р. і на 500 млрд євро 10 грудня 2020 р., відтак, загальна сума ринкового коригування становила 1850 млрд євро. Це дозволить урядам збільшити дефіцит бюджету, уникаючи спекулятивних атак з боку фінансових ринків. Завдяки цій Програмі ЄЦБ уже скористався і надалі користуватиметься можливостями для втручання в ринок облігацій, щоб не допустити зростання дохідності державних облігацій до не підйомних рівнів. Таким чином, ЄЦБ уникає настання чергової боргової кризи єврозони, яка могла б відбутися на додачу до кризи у сфері охорони здоров'я [29].