Історичний шанс для України: реалії та перспективи національної харчової індустрії

Key words: food industry of Ukraine; institutional environment; monopolization of the institutional vertical; readjustment of institutionality in the agricultural sphere; participants in the food chain; the trap of globalization; food products.

Військова агресія РФ проти України, а також можливість нашій державі, відповідно до статті 49 Договору про ЄС, стати його членом за спеціальною спрощеною процедурою, беззаперечно переконує, що сьогодні, як ніколи, надзвичайно актуальним постає питання стосовно виважено-об'єктивного обрання подальшого стратегічно важливого для нас шляху економічного розвитку: або Україна і далі залишається в ролі аграрносировинного придатку й світового фінансового жебрака, або стає індустріально-інноваційно розвинутою, соціально привабливою і рівноправною європейською країною [6; 25]. Достатньо вагомим, додатково-переконливим фактором на посилення цієї точки зору, крім різкого падіння валового внутрішнього продукту (ВВП) і прискорення споживчої інфляції у річному вимірі (за даними національної Державної служби статистики станом на 01 квітня 2022 року ВВП зменшилося більше ніж на 40%, інфляція досягла майже 11% [9]), виступає вже назріваюча світова продовольча криза.

На кінець 2021 року причиною відсутності харчових продуктів стали природні аномалії. Сьогодні на це надзвичайно активно впливає і відкрита військова агресія РФ проти України. Загальним сукупним підсумком вже є зростання вартості, а також нестача продовольства в окремих регіонах світу. Наразі нашій державі продуктова криза не загрожує, натомість, дефіцит продуктів на світових ринках може значно вплинути і вже позначається на національних цінах.

Як відомо, за умов глобалізації, зовнішній ринок активно діє на внутрішню торгівлю кожної держави. Український ринок не є виключенням. На підтвердження цього можна констатувати, що за 2021 рік у країні суттєво зросли ціни на харчові продукти, у тому числі -- на соціально значущі. Зокрема, найбільше подорожчали яйця -- на понад 54%, олія -- на 35%, цукор -- на 34%. Також подорожчав хліб: рік тому "Український" коштував 24 грн за одиницю, а станом на 01 грудня 2021 року його вартість зросла до 30 грн Вартість батона піднялася з 17 до 22 грн за один виріб. Зросла в ціні й молочна продукція: молоко подорожчало на 4%, а вершкове масло -- на 14%. Подорожчали і м'ясні продукти: яловичина за рік зросла в ціні на 18%, свинина -- на 8%, куряче філе -- на 22%, а ціла тушка -- на 20%. Серед бакалійних товарів найбільше подорожчала гречка -- приблизно на 50%. Борошно подорожчало на 26%. Рис і макаронні вироби змінилися в ціні несуттєво. За даними Державної служби статистики, споживча інфляція в Україні у листопаді 2021 року (в річному вираженні), проти листопада 2020 року, становила 10,3% [11]. Водночас мусимо визнати, що активні воєнні події почали прискорювати інфляційний процес. Враховуючи ймовірне подальше значне підвищення цін, держава повинна адекватно й своєчасно реагувати на таку ситуацію і робити все необхідне для її стабілізації, а ще краще -- створювати передумови, які сприятимуть позитивній активізації бізнесу й унеможливленню соціальної напруги в суспільстві.

Саме тому, фахово виважене і вірно прийняте рішення стосовно кардинальної зміни одного зі стратегічно важливих напрямів потенційного економічного зростання нашої незалежної держави, а саме харчової індустрії, сприятиме швидкій інноваційній модернізації та дозавантаження існуючого виробництва, залученню додаткових іноземних інвестицій для побудови нових високотехнологічних підприємств повного циклу переробки, збільшенню робочих місць й надходжень до Державного бюджету України і місцевих бюджетів, вирішенню проблемних соціальних питань, створенню надійних умов стійкої продовольчої безпеки. Одним із головних інструментів для практичного вирішення цього проблемного завдання є належним чином фахово переналаштоване та адаптоване до умов сьогодення інституціональне середовище національного Міністерства аграрної політики та продовольства. На наше переконання, саме відродження сприйнятного всіма заінтересованими сторонами інституціонального базису, що своєю появою відновить баланс інтересів для всіх учасників продуктового ланцюга, створить сприятливі умови Україні стати головним міжнародним експортером не сировини, а харчових продуктів, гарантуватиме як внутрішню, так і зовнішню стійкість до непередбачуваних ситуацій у царині виробництва безпечного й необхідного у достатній кількості продовольства, унеможливить монопольний приватний лобізм та, як наслідок, -- корупцію в аграрній сфері й появу нових "дотаційних із державного бюджету олігархів", забезпечить раціонально-цільове використання кредитних та інвестиційних коштів.

З огляду на запропоноване, маємо констатувати: у харчовій індустрії зосереджений найбільший потенціал економічного зростання нашої держави (близько 24%) [12]. Проте, інституціональна складова, що визначала позитивно-результативну суб'єктність вітчизняної харчової індустрії в системі загальнодержавних і міжнародних економічних відносин й забезпечувала прозоре, цивілізоване організаційно-правове середовище її ефективного функціонування (у центрі й на місцях) -- ліквідована. Так, починаючи з 1991 року по 2018 рік в Україні на центральному рівні припинили свою діяльність: Міністерство хлібопродуктів, Міністерство м'ясної і молочної промисловості, Міністерство харчової промисловості, Державний департамент продовольства, Державний комітет харчової промисловості, департамент продовольства Міністерства аграрної політики та продовольства України. На місцевому рівні, в складі обласних державних адміністрацій (ОДА), було розпущено управління харчової промисловості, а потім відділи харчової і переробної промисловості. Сьогодні, у штаті ОДА, питаннями роботи підприємств харчової індустрії, як правило, опікується тільки один фахівець. При цьому, станом на 01 січня 2022 року, в структурі новоствореного Міністерства аграрної політики та продовольства і в реорганізованому Міністерстві економіки України, відсутні підрозділи, фахівці яких функціонально мають впливати на формування належного інституціонально-правового середовища, яке повинно сприяти інноваційній розбудові національної харчової індустрії, законодавчо-правовому захисту її ринкових інтересів як в Україні, так і за її межами, налагодженню системної результативно-прикладної співпраці зі спеціалізованими навчальними і науковими установами тощо.

Нині інтереси харчової індустрії України представлені численними формуваннями (промисловими об'єднаннями). Одні з них були організовані ще до 1991 року, інші у період ринкових перетворень. Частина об'єднань зареєстрована як всеукраїнські громадські організації, інша -- як суб'єкти підприємницької діяльності [14]. Не находячи фахового і соціально відповідального консенсусу щодо об'єднавчої необхідності спільно представляти й відстоювати інтереси надзвичайно важливої для продовольчої безпеки держави сфери діяльності та, досить часто, через низьку суспільну відповідальність за можливі результати роботи, а інколи навіть задовольняючи одноосібні власні бажання (або бажання кола приватних осіб), за роки незалежності України практично за всіма національними промисловостями харчової індустрії офіційно діють від 2-х до 5-ти (інколи і більше) формувань. Залежно від часу створення, юридичного статусу, кількості потужних учасників, ресурсний потенціал таких об'єднань є різним, а функції і повноваження не завжди спрямовані на виконання саморегулювання ринкових відносин. Індивідуальним залишається підхід керівників об'єднань до вирішення внутрішньопромислових, міжпромислових і загальнодержавних питань, а також різне бачення побудови фахового інституціонально спроможного соціально відповідального середовища національної харчової індустрії. Разом із тим, всі об'єднання намагаються виконувати роль представницького органу, а окремі монопольного регулятора економічних відносин і представляти інтереси всієї промисловості перед заінтересованими сторонами, особливо перед владними установами. Посилює таку невизначеність і правова неврегульованість діяльності цих формувань з боку держави, а також байдужість до стійкості інноваційного розвитку національної харчової індустрії Міністерства аграрної політики та продовольства України.

За таких обставин, представники державних органів управління не можуть визначитися: з яким об'єднанням виправдано організаційно та економічно вирішувати нагальні проблеми промисловості, яке з них уповноважене забезпечити виконання взятих на себе зобов'язань, а головне -- якому з об'єднань доцільно делегувати частину регулівних функцій офіційних інституцій? Як наслідок, виникають непорозуміння і навіть конфлікти між представниками урядових установ, товаровиробниками (власниками), наукою (освітою) та споживачами щодо місця й ролі громадських об'єднань у загальнодержавній системі управління і підсистемах промислового управління [14]. Таким чином, на практиці відбулися процеси, що крок за кроком сприяли ліквідації інституціонального середовища харчової індустрії України. По суті, це стало головною загрозою монополізації інституціональної вертикалі аграрної сфери нашої держави не тільки одним учасником продуктового ланцюга але й призвело до відкритих лобістських дій, нехтуючи загальнонаціональними інтересами, на користь окремих недоброчесних власників, що, на нашу думку, може бути розглянуто у контексті Закону України від 23.09.2021 № 1780-IX "Про запобігання загрозам національній безпеці, пов'язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну та політичну вагу в суспільному житті (олігархів)" [19]. В свою чергу, відкрита військова агресія РФ проти України з одного боку ще більш негативно вплинула на цей результат, а з іншого -- показала реальний суспільно-економічний потенціал кожного формування окремо.

У підсумку, починаючи з 2015 року по 2018 рік, підприємства харчової індустрії України поступово перейшли у стійкий режим "національної ринкової саморегуляції", а, фактично, -- самовиживання (з 2018 року центральними органами влади, саме для харчовиків, не було проведено жодного тематично-фахового всеукраїнського, міжрегіонального і регіонального заходу, окрім виставкових). Як результат, у харчовій індустрії відбувається стрімка деіндустріалізація країни й потрапляння в, так звану, "пастку глобалізації": держава щороку збільшує постачання розвинутим економікам сировини, при цьому, -- регулярно втрачає надходження до Державного бюджету України на доданій вартості, а також припиняє створювати належні умови для конкурентних переваг національного товаровиробника як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку [3].

Це наслідки того, що за роки незалежності в Україні не проведено жодних детально-комплексних підрахунків (у тому числі прогнозної оцінки на перспективу) стосовно реальних втрат Державного бюджету України від експорту сировини і від скорочення реалізації харчових продуктів вітчизняними виробниками на внутрішньому і на зовнішніх ринках, які могли б допомогти об'єктивно визначити стратегічно важливі напрями розвитку як сільського господарства і харчової індустрії, так й економіки України в цілому.

Активна фаза війни РФ з Україною ще більше оголила і посилила ці проблеми. Достатньо актуалізує та активізує необхідність їх вирішення і перспектива можливості за спеціальною спрощеною процедурою стати членом ЄС, що відкрилася для нашої держави у лютому 2022 року [25]. Фактично, і пряма військова агресія, і повноцінна ймовірність присутності нашого товаровиробника на європейському ринку та прогнозована відкритість внутрішнього ринку поставили Україну перед непростим історично-доленосним вибором: або ми і далі на державному рівні будемо перейматися тільки посівною компанією, збирати врожаї (попри всю повагу до сільгоспвиробників), продавати зернові як сировину для подальшої переробки закордонними виробниками і втрачати реальні прибутки, а також позиції на внутрішньому і зовнішньому ринку, або ж, все таки, почнемо з цього періоду дозавантажувати існуючі вітчизняні потужності, паралельно створювати нове сучасно-технологічне виробництво для випуску якісної, безпечної і конкурентоспроможної харчової продукції і продавати її з максимальною часткою доданої вартості, яка буде надходити саме до Державного бюджету України.

Ще раз хочемо акцентувати увагу, що пропонується не повна відмова від продажу зернових за межі України, а -- здійснення експортних поставок за надлишковим принципом: спочатку дозавантажуємо повною мірою наявні потужності всіх національних підприємств харчової індустрії, надаючи переваги виробництву замкнутого циклу і його інноваційній розбудові, а всі надлишки зернових, крім стратегічного резерву, -- експортуємо. Тобто, головною метою держави і вітчизняних виробничників залишається покроковий перехід на оптимальний за обсягами випуск харчової продукції з максимальною доданою вартістю та подальша її реалізація.

Зважаючи на це маємо констатувати: у 2021 році було експортовано агропродукції на загальну суму 27,8 млрд $, що становить 41% загальноукраїнського експорту. Порівняно з попереднім роком даний показник зріс на 25%. Найбільша частка припадає на продукцію рослинництва (15,6 млрд $ або 56% загального експорту продукції аграрно-промислової сфери). Такого показника вдалося досягти за рахунок торгівлі зерновими культурами. Водночас, жирів та олії рослинного і тваринного походження було експортовано на загальну суму 7,1 млрд $, що становлять 25% українського експорту продовольчої продукції у 2021 році. У даному сегменті найбільше було експортовано соняшникової олії. Від тваринництва у цьому році було експортовано продукції на суму 1,4 млрд $, що становить лише 5% загального експорту агропродукції. Основою експорту продукції тваринництва стало м'ясо птиці. З сегменту готових продуктів торік було експортовано продукції на 3,8 млрд $, що становить 14% українського експорту продукції аграрно-промислової сфери. Основу такого експорту склала макуха соняшника, що реалізується як готовий корм для тварин [24].

Натомість, з метою орієнтовної оцінки реальних втрат бюджетних надходжень через реалізацією сировини варто зазначити: одна тонна пшениці на експорт давала близько 50-80 $ доданої вартості. Якщо її переробити на борошно, то додана вартість становитиме близько 120-140 $. За умови переробки однієї тони пшениці на сиропи, суху клейковину і крохмаль, додана вартість її експорту може бути близько 900 $. В Україні на борошно переробляється близько 7% пшениці і жита. Експорт пшеничного борошна становить близько 3%. За підрахунками, тільки від експорту продовольчого зерна, а не борошна, держава щороку втрачала більше 1,2 млрд $. Водночас, одна тонна сої на експорт коштувала близько 350 $, а продукти її переробки (олія та шрот) -- близько 770 $. Враховуючи це мусимо констатувати, що враховуючи урожай 2019-2020 маркетингового року (виробництво соєвих бобів склало -- 3,698 млн тон, з яких було перероблено на олію -- 1,2 млн тон (32,4% від валового збору); експортовано -- 2,634 млн тон (71,2% від валового збору)) втрати склали 1,106 млрд $ [3; 4; 12].

Крім того, відбуваються регулярні втрати через скорочення або руйнування виробництва замкнутого циклу, що критично негативно впливає на зменшення експортного потенціалу і недоотримання бюджетних надходжень України. Як приклад: за розрахунками фахівців-практиків (2020 р.) для виробництва 1,6 млн тон комбікорму необхідно 1 млн тон зерна, інвестиції у виробництво і 1,5 тис робочих місць. Таке виробництво може генерувати до 410 млн $ ВВП. Якщо виробничий ланцюг продовжити, то 1,6 млн тон комбікорму необхідні для виробництва 460 тис тон м'яса. Для цього знадобляться знову інвестиції і 15 тис робочих місць, а генерація сягне тоді вже 1,5 млрд $ ВВП. Водночас, якщо агробізнес із замкнутим циклом виробництва -- від вирощування зерна до випуску готової продукції (сухої клейковини, кукурудзяної олії, крохмалю, крохмальної патоки, кормових добавок тощо) -- знадобиться близько 2,6 млрд $ інвестицій і 10 тис нових робочих місць. Визнаючи ці базові цифри виробничих ланцюгів, фахівці порахували збитки країни від експорту переважно зернових і зернобобових культур: щорічний врожай України -- у середньому 70 млн тон зернових, з яких більше 50 млн тон йде на експорт у вигляді сировини. Через практичну відсутність агробізнесу із замкнутим циклом виробництва, часткову завантаженість і скорочення існуючих виробничих потужностей підприємств харчової індустрії (борошномельні підприємства завантажені максимум на 30% [10]), не надходження податків від юридичних і фізичних осіб, Україна втрачає можливість додатково працевлаштувати 26,5 тис людей на рік та отримати понад 214,3 млрд $ ВВП.

Створивши за роки незалежності нашої держави відверто приватне монополізовано-лобістське середовище, національні сільгоспвиробники, тримаючи у своїх руках всі інституціональні важелі впливу, не переходять самі на виробництво борошна та інших харчових продуктів замкнутого циклу виробництва, і гальмують такий рух харчовикам. Це пояснюється тим, що вони контрактно зав'язані на моделях експорту сировини. їм, наразі простіше зібрати урожай і відправити його на експорт, ніж дозавантажити існуючі вітчизняні виробничі резерви або розбудовувати нові потужності та інфраструктуру. Крім того, їм буде вже непросто прийти з конкурентним товаром на зовнішні ринки, де вони раніше продавали закордонним переробникам наші зернові й мали необліковану особисту мотивацію. За будь-яких обставин, мусимо констатувати, що, фактично відбувається свідоме сприяння олігархізації, а не стійкому розвитку економіки держави.

Скориставшись цим, Туреччина націлила свої зусилля на переробку сировини, насамперед, з України. Вже сьогодні важливо розуміти, що об'єктивно посилить її конкурентні позиції з цього напряму діяльності й підписана з нами 03 лютого 2022 року "Угода про вільну торгівлю між урядами України та урядом Турецької республіки" [5; 13]. На відміну від нашої держави, останніми роками, ця країна стала світовим лідером з експорту борошна і буде робити все щоб ним залишатися. Водночас, саме українське борошно готові купувати Китай, Південно-Східна Азія, Близький Схід і Латинська Америка.

Одночасно з очевидними втратами надходжень коштів до Державного бюджету України і місцевих бюджетів, що безпосередньо пов'язані з недоотриманням законодавчо встановлених податків, ліквідацією або недозавантаженням виробничих потужностей підприємств національної харчової індустрії, скороченням їх штатних працівників, відбувається "зачищення" вітчизняного ринку харчових продуктів з метою експансії закордонними товаровиробниками. Так, на практиці, за умови реалізації заходів стосовно євроінтеграції, однією з самих незахищених виявилася харчова індустрія [23]. Фактично, існуючі державні інституції, які мали б перейматися проблемами вітчизняних харчовиків, протягом останніх років не реалізували жодної комплексно-цільової програми стосовно захисту національного виробника харчових продуктів від недоброчесної внутрішньої конкуренції, а також щодо реалізації готової продукції на зовнішніх ринках.

Це перетворило Україну в державу, яка переважно експортує сировину і веде до насичення національного ринку іноземними харчовими продуктами сумнівного походження, низької якості, зі значною небезпекою для здоров'я громадян, втрати експортного потенціалу держави та прогнозованих надходжень до бюджету. Яскравим прикладом негативних наслідків для харчової індустрії стосовно несвоєчасного реагування на європейські умови господарювання і намагання перекласти вирішення проблемних питань безпосередньо на виробника, є досвід Болгарії, Греції, Румунії. У цих країнах збанкрутували цілі промисловості, звільнивши власний ринок для закордонних товаровиробників. Можемо тільки уявити наслідки воєнних дій, спричинені ними негативні впливи, а також результати від можливого членства України в ЄС за скороченою процедурою, якщо завчасно не прореагувати на охарактеризоване.

Зважаючи на це маємо наголосити, що на кінець 2021 року в Україні надзвичайно проблемними були цукрова, молочна, м'ясна і спиртова промисловості в яких спостерігалося різке падіння виробництва. Крім того, починаючи з березня 2022 року після вимушеного скорочення сировинних зон, знищення ворогом переробних і харчових підприємств на значній території нашої держави або банкрутством чи закриттям виробництва, можливі суттєві проблеми у борошномельній, хлібопекарській, кондитерській, макаронній, консервній, олієжировій, соляній, виноробній промисловості. Це стане наслідком того, що національна харчова індустрія є інституціонально не захищеною, а на державному рівні не проводився і не проводиться аналіз реальних втрат (у тому числі прогнозна оцінка на перспективу) національним виробником внутрішнього ринку харчових продуктів ні від наслідків воєнних дій, ні від імпортної експансії. Проте, як відомо, у 2021 році було імпортовано в Україну агропродукції на суму 7,7 млрд $, що становило 11% всього українського імпорту.

При цьому, спостерігалося його зростання на 19% порівняно з показником аграрного імпорту 2020 року. Найбільший обсяг надійшов у вигляді готової продукції, якої було імпортовано на 3,6 млрд $, що складало 46% імпортного доходу продукції аграрно-промислової сфери (переважно кошти було витрачено на постачання алкогольних напоїв і тютюнових виробів). Далі за обсягами імпорту йде продукція рослинництва, дохід від якої у 2021 році склав 2,1 млрд $, що на 7% вище аналогічного показника 2020 року. В цьому сегменті найбільше імпортували фруктів і горіхів. Обсяг імпорту продукції тваринництва у 2021 році становив 1,6 млрд $, що складало 21% українського імпорту агропродукції. За результатами минулого року, серед всієї продукції тваринництва було найбільше імпортовано риби. Найменший обсяг імпорту продемонстрували жири та олії тваринного і рослинного походження. У 2021 році було імпортовано даної продукції на 0,4 млрд $. Найбільше було імпортовано пальмової олії [3; 24].

Водночас, вже зараз необхідно враховувати, що через значну кількість вимушено евакуйованих громадян за межі України, масовим безробіттям і зниженням купівельної спроможності тих, хто залишився, втратою посівних площ і порушенням експортно-логістичних маршрутів, за підсумками воєнних подій, також послабляться позиції українських виробників як на внутрішньому, так і на світовому ринку продовольства.

Саме тому, з огляду на соціально-економічну і правову неврегульованість середовища функціонування, а також монопольно-лобістські інституціональні дії окремих недоброчесних представників аграрно-промислової сфери, що посилюються воєнним станом, критична кількість підприємств харчової індустрії України (щоб не збанкрутувати) вимушено частково будуть і далі працювати у "тіні" (на превеликий жаль, збільшуючи цей показник), не зможуть позитивно легітимно вирішувати соціальні питання для своїх працівників, постійно перебуватимуть на межі виживання. Результатом таких кроків можемо мати: не рідкі випадки придбання дешевої не сертифікованої сировини; застосування хімічних домішок; не відповідність санітарних умов на виробництві; заробітну плату, у найліпшому разі, на рівні мінімальної, решта у "конверті"; відсутність Галузевої угоди для підприємств харчової і переробної промисловості та, як наслідок, Колективних договорів. Такий стан речей не сприятиме інноваційному розвитку підприємств харчової індустрії України, зменшуватиме їх конкурентоспроможність, негативно впливатиме на якість вітчизняної продукції, посилюватиме соціальну напругу в трудових колективах, неминуче призведе окремі господарюючі суб'єкти до банкрутства, зменшить надходження до бюджетів різних рівнів. Як приклад:

— станом на 01 січня 2022 року загальний обсяг тіньового сегменту на українському ринку молочної продукції оцінювався на рівні 20--25%. Серед фальсифікованих товарів переважали сири різних видів, масло, сметана, в яких домінували речовини рослинного походження, а вміст молочної сировини не перевищував 26% [22]. Сьогодні ці показники, під впливом воєнної невизначеності, можуть бути ще гірші;

— вже третій рік поспіль, через намагання не втратити монопольну роль і свої дивіденди, керівництво Профспілки працівників агропромислового комплексу відверто ігнорує інтереси виробників харчової продукції, блокуючи підписання з ними Галузевої угоди, яка є надзвичайно важливою правовою основою прозорого вирішення соціальних питань для працівників підприємств харчової індустрії України та її прогресивної розбудови. Варто розуміти, що активна фаза військових дій та подальші можливі негативні наслідки відтермінують позитивне врегулювання і цієї ключової проблеми.

Крім вищезазначеного, через втрату інституціональної суб'єктності харчовиків і переробників, надзвичайно критично негативним є сучасний стан профільної фундаментальної і прикладної науки, а також питання якості і кількості підготовки спеціалістів для потреб національного продуктового виробництва. Все це відбувалося через ліквідацію, за період незалежності, та значне недофінансування провідних науково-дослідних установ харчової, переробної, молочної і м'ясної промисловості, а саме: НДі "Борошна і комбікормів" (ліквідовано); НДІ "Хліба" (ліквідовано); НДІ "Укрдіпром'ясомолпром" (ліквідовано); "Технологічного інституту молока та м'яса" (у 2012 році перейменовано в "Інститут продовольчих ресурсів" (діючий)); Державного підприємства "Український науково-дослідний і проектний інститут харчової промисловості" (ліквідовано); "Українського науково-дослідного інституту цукрової промисловості" (ліквідовано); "Українського науково-дослідного інституту соляної промисловості" (діючий); "Українського науково-дослідного інституту олії та жирів" (діючий); "Українського науково-дослідного інституту спирту і біотехнології продовольчих продуктів" (діючий), а також відсутністю національного інституціонально-координуючого органу, що сприяло дистанціюванню прогресуючих приватних виробництв від дієвої співпраці з вітчизняними профільними закладами освіти і науки [1].

Розрив між наукою, освітою і бізнесом призвів до всезростаючого дефіциту кваліфікованих кадрів і суттєвого відставання в осучасненні навчально-наукової бази, зокрема, провідного для продовольчої безпеки нашої держави Національного університету харчових технологій (НУХТ), що знаходиться у віданні Міністерства освіти і науки України. Певною мірою сприяло такому розбалансуванню освітнього ланцюга і приєднання до обласних аграрних ЗВО, та, як наслідок, часткова зміна напрямів підготовки з відповідним перейменуванням Білоцерківського технікуму (коледжу) м'ясної та молочної промисловості (до Білоцерківського національного аграрного університету), Вінницького технікуму (коледжу) м'ясної та молочної промисловості (до Вінницького національного аграрного університету), Лохвицького технікуму (коледжу) харчової промисловості (до Полтавської державної аграрної академії), Харківського технікуму (коледжу) молочної промисловості (до Харківського національного технічного університету сільського господарства імені Петра Василенка). Означене сукупно негативно вплинуло на неперервність якісної підготовки фахівців, проведення фундаментальних і прикладних наукових досліджень (насамперед імпортозаміщення та енергозбереження), що має забезпечувати стійкий інноваційний розвиток харчової індустрії України.

Мусимо визнати, що діюче керівництво Національного університету харчових технологій Міністерства освіти і науки України практично залишається за межами цього процесу. НУХТ, маючи всесвітньо відому наукову школу, більше 130 років проводить підготовку спеціалістів. Це навчально-науковий комплекс технічного профілю до складу якого, крім головного Університету, входять два Інститути післядипломної освіти (м. Київ, м. Одеса) і 11 коледжів (Київський, Волинський, Сумський, Свалявський, два Львівських, Кам'янець-Подільський, Смілянський, Полтавський, Вінницький, Івано-Франківський). Студентів -- близько 25 тис чол; професорсько-викладацького складу, адміністративного і допоміжного персоналу -- близько 2,5 тис чол. Натомість, його керівництво замість того щоб інноваційно розвивати університетський комплекс, а також проявити науково-освітню і суспільну ініціативу стосовно відновлення й подальшого стійкого розвитку харчової і переробної промисловості нашої держави, феодальними методами, за підтримки окремих опозиційних владі політиків і державних службовців, які вважають НУХТ своїм додатковим джерелом "доходів", утримує владу та переймається питаннями особистого збагачення за рахунок фондів університету. Все це відбувається на тлі стрімкого скорочення наборів на традиційні для НУХТ і конче затребувані для вітчизняної харчової індустрії спеціальності, зубожіння і стрімкої плинності кадрового потенціалу унікальних освітян-науковців (за останні роки з Університету вимушено звільнилося понад 40 провідних і науково-активних докторів наук, професорів і понад 90 кандидатів наук, доцентів), старіння матеріально-технічної бази ЗВО. Маємо констатувати, що воєнний стан, а також можливість виїзду з України за спрощеним порядком у цей період, тільки посилять цю тенденцію.

За будь-яких обставин важливо розуміти, що, по суті, сільське господарство, продовольство і харчування, торгівля і захист прав споживачів, профільна наука та освіта у будь-якій цивілізованій країні -- це сфери діяльності всіх учасників продуктового ланцюга, кожен з яких, певною мірою або навіть кардинально, має вирішальне значення для стійкості її продовольчої безпеки. Заниження ролі хоча б одного з учасників і мінімізація його впливу на процеси може стати головною причиною, щонайменше, не прогнозованості розвитку та, у підсумку, значних втрат. Зокрема, ігнорування інтересів будь-кого з учасників продуктового ланцюга та, особливо, недоброчесні відверто монопольно-лобістські дії призводять до негативних наслідків, а саме: розбалансування ринку; гальмування інноваційного розвитку підприємств; посилення монополізму; збільшення інфляції; спаду ділової активності; не бажання працювати у правовому середовищі; соціальних потрясінь; прихованого або відкритого саботажу; значного недоотримання фінансових надходжень до бюджетів всіх рівнів. Не винятком у цьому сенсі є Україна. Попри все, споживачі хочуть мати великий вибір високоякісних і корисних харчових продуктів. Натомість, за умов, що складаються (навіть форс-мажорних) вони вважають, що безпечність продуктів, які споживаються, не повинна залежати від їх ціни. Це і є вагомим аргументом ефективно-виваженої взаємодії, насамперед, як для суспільних інституцій і бізнесу, так і для державних установ, що інституціонально зобов'язані надавати своєчасні, якісні та у повному обсязі послуги. Саме узгоджений, а не монополізований одним учасником продуктового ланцюга, формат співпраці створює умови для позитивно-мотивованої якісної результативності суб'єктів господарювання, визначає спільні цільові орієнтири, що відповідають очікуванням споживача, пропонує прозорі й зрозумілі правила ведення бізнесу, сприяючи надходженню прогнозованих, оптимально можливих дивідендів державі.

Наразі варто звернути окрему увагу, що крім зазначених вище фактів, які негативно впливають на стійкий інноваційний розвиток національної харчової індустрії і, як результат, є одними з головних причин прямих втрат бюджетних коштів, та які посилилися через акт збройної агресії РФ проти України, залишаються не вирішеними ще ряд проблемних питань, більшість з яких також пов'язані з інституціональною розбалансованістю інтересів учасників продуктового ланцюга. Це питання стосовно:

— встановлення, а згодом відміни спеціального режиму оподаткування для окремих учасників продуктового ланцюга [8; 16];

— різних підходів до визначення ставки податку на додану вартість (ПДВ) на деякі види сільгосппродукції

[7; 17; 15];

— запровадження регулювання цін на харчові продукти (граничного рівня торговельної надбавки на деякі харчові продукти) [20; 18];

— врегулювання взаємин виробників харчової продукції з торговельними мережами [21], що також є основою:

— не рівних конкурентних умов господарювання для учасників продуктового ланцюга;

— гальмування інноваційної індустріалізації харчової і переробної промисловості;

— розбалансування торговиці харчових продуктів;

— втрати ринків збуту (як внутрішніх, так і зовнішніх);

— соціальних негараздів у трудових колективах підприємств національної харчової індустрії;

— значного недофінансування Державного бюджету України через відверте не бажання та/ або не спроможність виготовляти й експортувати готову продукцію, що має додану вартість;

— безповоротного потрапляння нашої держави в світову "пастку глобалізації".

Посилюється актуальність і необхідність оперативного вирішення окреслених проблем враховуючи війну, а також можливі її наслідки, і те, що найближчий наш конкурент -- польські виробники харчових продуктів з 01 лютого 2022 року отримали нульову ставку ПДВ, а Європейський Союз планує її запровадити для всіх харчових продуктів на всій його території до середини 2022-го року [2]. Крім того, підписана "Угода про вільну торгівлю між урядами України та урядом Турецької республіки" нас також до цього спонукає [5; 13]. Заради об'єктивності варто зазначити: введені Верховною Радою України зміни стосовно оподаткування діяльності господарюючих суб'єктів на період воєнного стану -- це добре. Проте, відсутність інституціональної суб'єктності у підприємств вітчизняної харчової індустрії та їх незахищеність з боку існуючих державних установ як у центрі, так і на місцевому рівні, та невизначеність подальшого існування, залишається нашою реальністю і призводить до погіршення вище охарактеризованих ризиків та є прямою причиною втрати значних надходжень до бюджету, загрозою для продовольчої і національної безпеки держави.

Висновки