Державне регулювання економіки в епоху неоліберального глобалізму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державне регулювання економіки в епоху неоліберального глобалізму

Олег Анатолійович Трофимчук, здобувач, ДУ «Інститут економіки та прогнозування НАН України»

Окреслено основні теоретичні проблеми сучасного мейнстріму економічної науки щодо ролі та функцій держави в економіці та державного регулювання економіки. Розкрито та статистично підтверджено ряд негативних тенденцій, процесів та явищ на національному та глобальному рівнях в епоху глобалізації, зумовлених ідеями неоліберальної концепції щодо ролі держави в економіці та глобалізації. Розкрито основні напрями нівелювання негативного впливу неолібералізму на соціально-економічний розвиток. Показано та оцінено основні сценарії подальшого розвитку пануючих поглядів на державне регулювання економіки. Визначено основні його виклики, зумовлені глобалізацією, та показано необхідні напрями його трансформації.

Ключові слова: держава, глобалізація, державне регулювання економіки, економічна політика, неолібералізм, функції держави.

The state economic regulation in the neoliberal globalism era

Oleh Trofymchuk, applicant, Institute for Economics and Forecasting of NAS of Ukraine

The paper shows the main causes, manifestations and particularities of the intensive globalization started in the second half of the twentieth century, which has had both objective and subjective aspects. It analyzes the subjective influence on the globalization made by the neoliberal ideology and the functioning of international actors. The work has outlined the main theoretical contradictions, myths and flaws in the current economic mainstream regarding the role and functions of the state in the economy and state economic regulation. The study reveals and statistically confirmed the main negative trends, processes and phenomena at the national and global levels in the era of the globalization caused by the neoliberal concept, such as: (1) growing income and wealth inequality at the global and national levels; (2) problems with using natural resources and environment; (3) uneven development among countries; (4) the growing negative influence of transnational capital; and (5) macroeconomic instability and hypertrophied development of thefinancial sector (financialization), etc.

Keywords: state, globalization, state regulation of the economy, economic policy, neoliberalism, functions of the state

Вступ

Інститут держави протягом усього свого існування істотно впливає на життя суспільств, соціально-економічний розвиток яких завжди залежав від ефективності державного регулювання економіки (ДРЕ). На кожному етапі розвитку економічної думки погляди на ДРЕ варіювалися в межах екстремумів: від позитивного напряму, що виступав за активне втручання держави, до негативного, який надавав перевагу економічній свободі та стихійному саморегулюванню [27]. В епоху глобалізації панівною є неоліберальна концепція державної політики, хоча в останні роки її підтримка значно впала. Неолібералізм небезпідставно звинувачують у спричиненні цілої низки негативних тенденцій, подій, процесів та явищ, а також у відсутності адекватних їм відповідей. На додачу до цього перехід на ринкові засади функціонування економіки України із застосуванням неоліберальних рекомендацій так і не призвів до позитивних результатів, а в умовах війни ситуація стала взагалі катастрофічною. Вищезазначене свідчить про високий рівень актуальності дослідження та теоретичного переосмислення ДРЕ в епоху неоліберального глобалізму.

Матеріали та методи

Дослідженням ДРЕ на сучасному етапі глобалізації займалось багато зарубіжних та вітчизняних вчених. Серед основних вітчизняних дослідників варто виділити таких, як А. Арсеєнко, Т. Артьомова, В. Базилевич, О. Білорус, О. Бірюков, В. Бодров, В. Геєць, Н. Гражевська, А. Гриценко, П. Єщенко, М. Звєряков, Б. Кваснюк, Ю. Кіндзерський, Т. Ковальчук, С. Кораблін, Є. Лісений, В. Мандибура, І. Піляєв, Є. Редзюк, Ю. Уманців, Т. Унковська, О. Яременко. Серед іноземних варто виділити: Д. Аррігі, І. Валлерстайн, Дж. Гелбрейт, Р. Грінберг, Г. Закман, А. Калетський, М. Кокс, Гж. Колодко, К. Крауч, П. Кругман, Т. Пікетті, К. Поланьї, Р. Раджан, Р. Райх, Дж. Робінсон, Д. Родрік, Н. Рубіні, А. Рубінштейн, Ем. Саез, Р. Скідельський, Дж. Стігліц. Незважаючи на дуже широкий спектр наявних наукових праць, присвячених цій темі, вона потребує подальшого дослідження. Окрім емпірико-практичних проблем, які зумовлюють необхідність перегляду ідей стосовно ДРЕ, в даному аспекті є ще й глибинні теоретичні недоліки мейнстріму економічної науки. Основою інформаційної бази дослідження є наукові праці (статті, монографії, підручники) зарубіжних та вітчизняних вчених та офіційні статистичні матеріали. Методами дослідження є історико-генетичний, системно-структурний, причинно-наслідковий, аналіз і синтез, порівняльний, діалектичний, логічної абстракції, статистичний, графічний, табличний.

Мета дослідження - теоретичне та емпіричне розкриття суті, специфіки, суперечностей та викликів ДРЕ в епоху неоліберального глобалізму, а також розроблення практичних рекомендацій з трансформації ДРЕ в умовах сучасного етапу глобалізації.

Результати

Спочатку варто окреслити особливості нашого теоретичного бачення ДРЕ як такого та показати деякі вагомі теоретичні проблеми економічної науки. ДРЕ є діяльністю держави, що здійснюється за допомогою наявних у неї інструментів та з метою цілеспрямованого впливу на структурні складники економіки країни та динаміку їх функціонування задля досягнення поставлених цілей. Спираючись на концепцію сумісно-розділеної діяльності та класифікацію економічних функцій держави А. Гриценка, легко обґрунтувати, що ДРЕ є одним із проявів економічних функцій держави як носія загальних економічних інтересів суспільства (ЗЕІС), які не є просто сумою індивідуальних інтересів. По суті, таке регулювання є суспільним благом, потреба в якому не викристалізовується в межах усвідомлених інтересів індивідів (членів суспільства) та потребує окремого носія такого специфічного загального економічного інтересу суспільства, яким є держава [4; 26].

Серед основних теоретичних проблем сучасного мейнстріму економічної науки варто виділити такі. По-перше, розкриваючи роль та функції держави в економіці (зокрема, ДРЕ), науковці часто лише узагальнюють напрями її практичної діяльності та не беруть за основу її сутнісні характеристики. Водночас в межах неоліберального напряму, часто говорять, що держава повинна боротися з т.зв. «провалами» ринку, які, по суті, являють собою теоретичну аберацією. Подруге, застосування такого підходу викривляє економічну реальність та породжує негативне ставлення до ДРЕ. Насправді ж взаємодія ринку та держави є комплементарною, що можна легко усвідомити на основі концепції сумісно-розділеної діяльності. Ринки не існують у теоретичному вакуумі, адже саме держава визначає умови їх функціонування. Тому можливим є одночасне зростання ролі держави та розвиток ринкових відносин. Приватні інтереси членів суспільства як ринкових суб'єктів не можуть адекватно задовольнятися на ринку без реалізації економічних функцій держави як носія ЗЕІС. По-третє, співвідносячи державу та ринок, багато науковців та діячів не дотримуються принципу симетричності застосування логіки міркувань, ідеалізуючи ринковий механізм в теорії та демоні- зуючи державне втручання на практиці. По-четверте, реалізація вмінених функцій держави, які є відмінними від її сутнісних функцій як носія ЗЕІС, і справді зумовлює низку негативних наслідків. Однак це не може виступати аргументом проти застосування природних функцій держави та проти ідеї комплементар- ності ринку та держави. Ринок на практиці також призводить до безлічі негативних наслідків. Потрібно не зменшувати роль держави, а шукати шляхи максимально ефективної реалізації сутнісних функцій та мінімізації практичного застосування вмінених функцій, насамперед через розвиток демократії та громадянського суспільства [4; 3, c. 380-383; 26].

Незважаючи на ідею циклічності історії, людство в кожен період часу живе в специфічних умовах, відмінних від наявних дотепер. Час від часу повторюються окремі прояви певних процесів та явищ, але якісне наповнення історії конкретної епохи є унікальним. Феномен накопичення науково-технічних та культурних досягнень зумовлює висхідний розвиток людства до можливостей забезпечення своїх динамічних та безмежних потреб. Такі якісні зрушення зумовлюють появу нових трендів, одним із яких є процес глобалізації. Термін «глобалізація» вперше застосовано американським економістом Т. Левіттом у статті «Г лобалізація ринків» (1983) [2, с. 125]. Вона являє собою процес виникнення та розвитку єдиного загальнолюдського культурного, інформаційного, політичного та економічного простору планети, а також посилення взаємозалежності і взаємовпливів суспільно-економічного, культурного та політичного життя окремих територій (країн) один на одного. В економічній думці є ідея про те, що глобалізація розпочалася з епохи Великих географічних відкриттів та пройшла три етапи розвитку [9, с. 300-301]:

Перший (XVI - XVIII ст.) характеризувався домінуванням низькоефективних сільськогосподарського, видобувного та сировинного виробництв, а також низькими темпами розвитку. Водночас створюються перші чартерні компанії та поширюється практика міжнародних угод.

Другий (XIX - 70-ті рр. XX ст.) обумовлено промисловою революцією та індустріалізацією. Це зумовило зростання продуктивності та обсягу виробництва, доходів, а також розвиток переробної промисловості, машинобудування. Водночас наслідком стало поглиблення диференціації в економічному, соціальному та культурному рівнях розвитку окремих країн.

Третій (розпочався в 70-х рр. XX ст.), що характеризується бурхливим розвитком третинної економіки, автоматизації виробництва, використання нових джерел енергії. Основою даних змін стала науково-технічна революція у сфері виробництва, транспорту та комунікацій.

Однак риси та якісний зміст саме третього етапу найповніше відповідають визначенню процесу глобалізації.

По-перше, спостерігається небачений ріст частки світової торгівлі у валовому світовому випуску (ВСП). Ріст експорту майже завжди перевищував зростання ВСП (рис. 1). В 1900 р. експортна квота складала приблизно 9.7 % і до 1960 р. практично не змінилася - 10.5 %. Починаючи із 1970 р. дотепер співвідношення зросло до 31 % [1, с. 441; 55], що свідчить про посилення взаємодії та взаємозалежності національних економік та поглиблення суспільного поділу праці.

По-друге, одним із основних проявів поглиблення міжнародних відносин є зростання частки транскордонних інвестицій у ВСП. Рис. 2 показує зростання співвідношення накопичених ПІІ до ВСП - з 1990 р. до 2019 р. значення виросло з 10 % до 42 % [53]. Чисті потоки ППІ також зросли у відношенні до ВСП (рис. 3) в останні три десятиліття [55]. Значною мірою це зумовлено бурхливим розвитком міжнародних фінансових ринків. В останні десятиліття значно зросла мобільність капіталу, який переміщається відповідно до факторів: джерела сировини, робоча сила, ринки збуту, легкість ведення бізнесу тощо.

По-третє, глобалізація характеризується посиленням міграції та мобільності робочої сили (рис. 4). Насправді, вказаний на рисунку тренд є ще динамічнішим, оскільки не враховано нелегальних мігрантів. Міжнародна міграція свідчить про міжнародну мобільність робочої сили та спричинює уніфікацію національних культур [57].

Рис. 1. Світовий обсяг експорту товарів та послуг у відсотках до ВСП, % (побудовано на основі [55])

Рис. 2. Накопичені ПІІ (отримані) у ВСП, % (побудовано на основі [53])

Рис. 3. Іноземні прямі інвестиції, чисті притоки (% від ВВП) (побудовано на основі [55])

Рис. 4. Чисельність іноземних мігрантів, млн чол. та % від загальної (побудовано на основі [57])

Складність та переплетеність міжнародного ринку праці ще більше посилюється розвитком таких типів зайнятості як freelancing, out-staffing та outsourcing. Залишаючись в одній країні, людина може працювати в межах економіки іншої. Зокрема, з 2000 р. до 2019 р. глобальний ринок аутсорсинг-послуг зріс у 2 рази [43].

Польський економіст Гж. Колодко дав власне визначення глобалізації та виділив більш широкий набір характерних рис її сучасного етапу. Він характеризує її як «історичний процес лібералізації і подальшої інтеграції, раніше відносно ізольованих ринків капіталу, товарів та (з деякою затримкою і в обмежених масштабах) праці в єдиний світовий ринок» [13, с. 29.]. Водночас він зазначає, що напрями реалізації процесу глобалізації спостерігаються у різних сферах: у політичній, культурній, соціальній, економічній, екологічній і технологічній. На думку вченого, характерні риси сучасної фази глобалізації полягають у такому [14, с. 129]:

- швидке (майже вдвічі швидше, ніж зростання виробництва) зростання торгових оборотів міжнародної торгівлі, що стала маховиком зростання виробництва;

- ще більш швидке, але водночас і більш нестійке зростання глобальних потоків капіталу, де особливо динамічними і хаотичними є потоки фінансового капіталу;

- швидке поширення нових технологій виробництва і розподілу, а також трансфер технологій з розвинених країн в економіки країн, що розвиваються;

- посилення і вихід з-під контролю держав і міжнародних організацій міжнародної міграції робочої сили;

- постсоціалістична системна трансформація в демократію, ринок і громадянське суспільство.

- якісні зміни в міжнародних відносинах у галузі культури і політики.

Глобалізація є складним багатогранним трендом як по своїй суті, так і по факторам, що її обумовлюють. Серед останніх варто виділити такі: 1) бурхливий розвиток технологій транспорту та комунікації; 2) лібералізація економічної політики більшості держав світу; 3) становлення та функціонування міжнародних форм організації' суспільно-економічного життя; 4) зменшення ролі культури, релігії та національної ідентичності. Стосовно першого фактора, то під впливом всеосяжної інформатизації у світі розгортаються процеси девальвації простору, який перестає бути стримуючим чинником людської життєдіяльності, та ревальвації часу, цінність якого зростає. Розвиток технологій транспорту та комунікації посприяв: 1) формуванню глобальної інформаційної інфраструктури та інтеграції інформаційних ресурсів усіх рівнів, обсягів, масштабів; 2) безпрецедентному зростанню мобільності фінансових, матеріальних, людських та інформаційних ресурсів і об'єднанню світу у систему, яка функціонує в режимі реального часу; 3) уніфікації та упорядкування міжнародних потоків інформації, створення програмних засобів підтримки глобальних баз даних і забезпеченню легкого доступу до них; 4) комплексній автоматизації управлінської діяльності та різкому зниженню транс- акційних витрат на рівні національних та світової економік [5].

Нематеріальним аспектом розвитку глобалізації стала тенденція зменшення ролі культури, релігії та національної ідентичності в суспільно-економічному житті. Такий процес є і причиною, і наслідком глобалізації. З одного боку, це допомагає людям краще розуміти один одного і співпрацювати через схожість світоглядів, а з іншого - є і негативні впливи. Культурно-ідеологічний складник є невід'ємним елементом життя соціуму, однак часто різноманітна, багата, гуманістична культура, побудована на базі національних інтересів, замінюється примітивною, масовою та такою, що може вести до деградації людської цивілізації. Багатьом суб'єктам цей процес є вигідним, тому він усіляко стимулюється за допомогою телебачення, Інтернету, соціальних мереж, реклами, кінофільмів тощо. Збіднення культури стає потужним джерелом влади глобальної капіталістичної системи та поширює споживацьку поведінку населення [6, с. 41-42].

Дуже важливим фактором глобалізації суспільно-економічного життя стала лібералізація економічної політики. Відкриттю національних ринків товарів, послуг, капіталів і праці посприяли неоліберальні економічні теорії, які активно застосовуються в економічній практиці урядів країн світу. Зокрема, їх вплив легко помітити на рис. 5, де показано, що з 1970-х рр. спостерігається падіння максимальної ставки оподаткування у розвинених країнах, що зумовило низку негативних наслідків (зокрема, зростання нерівності). На рис. 6 показано падіння корпоративних податкових ставок деяких країн світу. У 1980 р. корпоративні ставки податку країн світу (обраховано для 177 юрисдикцій) в середньому були на рівні 40.11 % або 46.52 %, якщо заважити на ВВП, а у 2020 р. відповідні цифри склали 23.85 % та 25.85 % [34]. Водночас глобалізація породила суб'єктів, що успішно сприяють подальшому поширенню неоліберальних поглядів, адже їх становлення нерозривно зв'язане із діяльністю та розвитком різного роду МО, наддержавних утворень та ТНК.

Рис. 5. Динаміка максимальної ставки оподаткування доходів (побудовано на основі [45])

І. Валлерстайн відмітив, що ідеологія неоліберальної глобалізації - це далеко не нова ідея, оскільки капіталісти давно мріяли усунути уряди зі свого шляху. Для досягнення панування світового капіталу держави повинні були: 1) дозволити корпораціям вільно перетинати будь-які кордони зі своїми товарами та капіталом; 2) відмовитися від права володіти ефективними підприємствами, здійснюючи приватизацію; 3) звести до мінімуму соціальні виплати населенню. Дана ідеологія багато років існувала у ділових колах, допоки не почала реалізовуватися починаючи з 1980-х рр. її реалізації також сприяв Вашингтонський консенсус, розроблений та нав'язаний Світовим банком та МВФ для країн з перехідною економікою [54].

Рис. 6. Динаміка ставки оподаткування корпоративних доходів (побудовано на основі [34])

До цього списку інтересів капіталу у просуванні неолібералізму варто додати пом'якшення вимог до оподаткування, природокористування, екології, а також захисту прав робітників та споживачів. Критичним є бачення і Дж. Стігліца: неолібералізм - це «збірна солянка ідей, що базуються на уявленні фундаменталістів про те, що ринки - це саморегульовані системи, які ефективно розподіляють ресурси, а також добре слугують інтересам суспільства». Вчений також наголошує, що неоліберальний ринковий фундаменталізм завжди був політичною доктриною, яка обслуговувала відповідні інтереси і ніколи не підтримувалася ні економічною теорією, ні історичним досвідом [27].

В економічній науці ринкова саморегуляція часто наділяється магічними властивостями усе приводити до ладу. В рамках неолібералізму створено величезну кількість моделей, складних в аспектах математики та надто спрощених у контексті висвітлення реалій. Практично всі вони базуються на ринковому фундамента- лізмі, виділяючи для держави мінімальну роль. Багатьом проблемам (соціальним, екологічним, культурним, теорії власності, монополізму, нерівності тощо) приділяється мало уваги. Економічна наука викривляється в бік того, що вигідне впливовим суб'єктам, залишаючи поза належною увагою праці, які прагнуть наблизитись до істини та змінити світ на краще. Водночас часто нав'язування ідеології ховається за вуаллю свободи наукової та суспільної думки.

Парадоксально, але лібералізація не дуже торкнулася розміру державних видатків. Як видно на рис. 7, частка кінцевого споживання центрального уряду у ВВП в епоху становлення глобальної економіки не просто не зменшувалася, а навіть має тенденцію до зростання. Неолібералізм, який на початку свого становлення тікав від проблеми дефіциту державного бюджету, сам же породжував його зростання. Наприклад, 1990-х рр. показник був на рівні 1.5 % ВВП [19]. Також варто відмітити, негативну тенденцію економічного зростання. Середньорічне зростання ВВП на душу населення було на найвищому рівні в епоху активного державного втручання (1950-1970 рр.), тоді як за панування неолібералізму динаміка даного показника пригальмувала (рис. 8).

Рис. 7. Частка кінцевого споживання центрального уряду у ВВП, % (побудовано на основі [55])

На рис. 9 показано, що нападки на т.зв. «розмір» держави в економіці з боку прихильників неолібералізму на диво не йде в ногу із економічними реаліями США, як еталонного прикладу застосування ринкового фундаменталізму. В епоху панування неоліберальних ідей у США частка державних витрат у ВВП не зменшилася, дефіцити бюджету стали глибшими.

Рис. 8. Зростання показника ВВП на душу населення, % (побудовано на основі [55])

Рис. 9. Витрати, Загальний борг та Профіцит/Дефіцит США до ВВП, % (побудовано на основі [41])

Якщо статистично дослідити національні економіки, тоді негативне ставлення до державних видатків розвінчується як черговий ідеологічний міф, адже ми справедливо можемо зробити наступні висновки [25]:

1. Зменшення частки державних витрат у ВВП не є панацеєю від проблеми недорозвинутості економіки. Серед країни з високим рівнем добробуту (показник ІЛР) є як країни із значним рівнем державного втручання (високою часткою витрат уряду у ВВП), так із низьким. Водночас серед країн із низьким рівнем добробуту є країни з великою часткою витрат Уряду у ВВП, так само як із малою. Сталої кореляції між даними показниками немає й проблему низького рівня розвитку економіки спричинено не рівнем розподілу ВВП через державу, очевидно причини є іншими. Потрібно не мінімізувати державне регулювання, а робити його ефективнішим, де держава буде реалізовувати свої сутнісні функції як носія ЗЕІС.

2. Аналогічно, немає жодних підстав стверджувати, що є довгостроковий негативний вплив рівня частки витрат держави у ВВП на довгострокову величину циклічно зваженого балансу бюджету.

3. Ще однією із проблем, яка вже давно сидить у головах науковців, є зростання державного боргу. Проблема ця більше, ніж просто серйозна, проте її причина полягає не у високому рівні державного втручання в економіку. І у країнах з великою часткою витрат уряду у ВВП, і в країнах з незначним їх рівнем можна побачити як великі значення боргу уряду до ВВП, так і незначні.

Необхідність консолідації бюджетного балансу, оптимізації державних фінансів та скорочення державного боргу є дуже важливими аспектами ДРЕ. Однак цим часто невиправдано аргументують негативне ставлення до державних видатків як таких, що в рамках політики суворої економії спирається на примітивну логіку, де не потрібно мати вищу освіту для того, щоб нею слідувати. Якщо пересічну людину, яка вміє рахувати, запитати як можна скоротити розрив між надходженнями та видатками, то остання відповість, що потрібно або збільшувати податки, або зменшувати видатки, або робити ці дії одночасно. Однак соціально-економічна дійсність є значно складнішою. Сувора економія звужує сукупний попит (AD=C+I+G+NE), особливо гостро це проявляється в умовах одночасного скорочення споживчих витрат, інвестицій та експорту. Враховуючи слабкість світової та національної кон'юнктури, дуже недоцільно рекомендувати сувору економію. Проте міжнародні інституції часто вважають інакше та вимагають зменшення видатків держави. Сувора економія стримує зростання ВВП та негативно впливає на зайнятість. Далі зменшується податкова база і тому проблеми дефіциту бюджету та боргу так не вирішуються. Державні видатки, що вкладені у напрямах із високою віддачою у вигляді зростання ВВП та податкової бази, є головним фактором подальшого економічного розвитку, однак до повномасштабного вторгнення у 2022 р. Україна торувала шлях суворої економії, що був провальним у країнах Європи. На прикладі Греції МВФ підтвердив, що скорочення видатків на 1 євро призводить до втрати зростання ВВП на 1.5 євро. Згідно з підрахунками Єврокомісії, політика жорсткої економії у 2011-2013 рр. зменшила промислове виробництво у Греції майже на 15 % від рівня 2010 р. (Іспанії - 9.7 %, Італії - 7.7 %, Ірландії - 5.7 %, Франції - 1.6 %) [25]. Парадоксально, що низка досліджень міжнародних інституцій приходять до висновку, що політка суворої економії часто не покращує ситуацію з борговим навантаженням на державний бюджет і навіть погіршує її через негативний довгостроковий вплив на економічний розвиток, однак ці ж інституції продовжують рекомендувати дану політику. Необхідно також розуміти, що запозичення є важливим інструментом фінансування державних видатків, раціональне застосування яких дає змогу державі коригувати параметри розвитку національної економіки. Запозичення є доцільним, якщо: 1) стимульовані ним економічне зростання і, відповідно, зростання доходів бюджету перевищують збільшення витрат з обслуговування цих позик; 2) забезпечується не тільки платоспроможність, але й ліквідність за зобов'язаннями, тобто строки надходження коштів від зростання мають відповідати строкам виплат за зобов'язаннями [25].

Варто зробити ремарку про те, що проблеми глобального лібералізму полягають насамперед у формах його реалізації і, по своїй суті, глобалізація не є негативним явищем. Глобалізація відкриває широкі перспективи для розвитку і її не уникнути, незважаючи на певний крок назад, зроблений останніми роками. Як зазначає Г. Колодко, «успіх - атрибут відкритих економік, які користуються великим потоком своєї продукції в інші частини світового господарства і не бояться конкуренції, а вступають у неї, спираючись на відповідне управління підприємствами і правильну макроекономічну політику». В умовах лібералізму процеси міжнародної спеціалізації та кооперації можуть сприяти прискореному розвитку продуктивних сил та інтенсифікації процесів накопичення науково-технічного та організаційного потенціалу. Прагнучи максимально використовувати вигоди від глобалізації багато держав орієнтуються на експорт, вимагаючи відкриття або лібералізації іноземних ринків. Прогресивна сторона процесу глобалізації, її позитивний вплив на економічний розвиток країн нерозривно пов'язана із загостренням конкуренції і вимиванням неефективних виробництв. Однак ці процеси ведуть до негативних наслідків для країн, які не зуміли вчасно пристосуватися до вимог світового ринку та його конкурентного середовища. Тому у боротьбі за більш сприятливі умови виходу на зовнішні ринки у багатьох держав проглядається дуалізм: закликаючи до відкриття світових ринків в інших країнах, уряди багатьох насамперед розвинених, розробляють і реалізують заходи захисту внутрішніх ринків від іноземної конкуренції (субсидіювання, зменшення рівня оподаткування, заниження валютного курсу тощо) [14, с. 123-129].

Незважаючи на величезний потенціал глобалізації у плані стимулювання розвитку людства, в силу домінування неоліберальної концепції економічної політики у світі спостерігається низка негативних тенденцій, ігнорувати які було б дуже нерозумно. Усі надії, що можна покластися на ринок і соціально-економічне життя буде розвиватися у правильному напрямку, є химерним. Нижче наведено основні негативні наслідки застосування неоліберальної концепції.

1. Зростання нерівності з розподілу доходів та багатства на глобальному та національному рівнях (зокрема у розвинених країнах). Відповідно до висновків ОЕСР, розрив між багатими і бідними знаходиться зараз на найвищому рівні за останні 30 років у більшості країн ОЕСР (коефіцієнт Джині зріс із 0.29 до 0.32), а довгострокова тенденція збільшення нерівності доходів значно обмежила економічне зростання. Найбагатший 1 % отримував практично весь ріст ВВП за останні десятиліття, тоді як для стимулювання зростання важливо саме зростання доходів бідних та середнього класу. Утворюється замкнуте коло: бідні не можуть інвестувати в освіту і, не маючи освіти, вони не можуть збільшити доходів. Серед висновків цікавим є той, що подолання нерівності за допомогою податків і політики перерозподілу не шкодить зростанню за умови, що ці політики добре розроблені і реалізовані [38]. Немає жодних теоретичних та практичних доказів того, що в економіках з більш однорідною структурою доходів менше заощаджують та інвестують. Навпаки, такі країни мають більш стабільне зростання [15]. Розмови про те, що багаті платять прогресивні податки - неправда. Якщо взяти до уваги усі пільги і виключення, а також бюджетні трансферти, то виявиться, що частка найба- гатшого 1 % населення в загальних податкових надходженнях США становить 21.6 %, тобто приблизно рівна їх частці у ВВП (23.4 %), а найбідніші 20 % населення сплачують 2.1 % усіх податкових надходжень, а доля у ВВП - 3.3% [16].

Незважаючи на статус США як зразкової країни світу з соціально-економічного розвитку, вони мають значні проблеми у контексті нерівності можливостей індивідуального розвитку особистості, розподілу доходів та багатства тощо. Індекс Джині в США виріс із 0.459 (1971 р.) до 0.645 (сьогодні). Протягом періоду «Золотого тридцятиліття» спостерігається найбільш рівномірний розподіл доходів населення. Причиною згортання нерівності після Великої депресії та соціально-економічного піднесення країни стала рішуча державна політика Рузвельта, що: 1) обмежувала та жорстко контролювала банківську діяльність та фінансові спекуляції; 2) перерозподіляла значні обсяги доходів від багатих бідним; 3) орієнтувалася на забезпечення високого рівня зайнятості, соціального захисту та розвитку реального сектору тощо. Однак багато заходів державного регулювання потім скасували і тому, починаючи із 1975 р., 4/5 населення США бачать стагнацію своїх доходів або навіть падіння власного добробуту [28]. 90 % доходів американців в період з 1973 р. до Великої рецесії знизилися з 31300 дол. до 30700 дол. 2006 р., а найбагатші 1 % населення збільшили свої доходи в 3.2 рази. Частка заробітної плати у ВВП з 1970 р. до 2012 р. скоротилася з 53 % до 44 %. Фактична податкова ставка на корпорації та багатство знизились [8]. Неолібералізм не призвів до бурхливого росту реальних доходів в США, як показано у табл. 1.

Таблиця 1 - Ріст реальних доходів в США (побудовано на основі [50])