Культурологічна рефлексія міжнародної міграції як соціокультурного феномена

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Культурологічна рефлексія міжнародної міграції як соціокультурного феномена

Прийнято вважати, що будівництво національних держав у старому світі завершилось у XX ст., проте зростання масштабів міжнародної міграції на межі XX - XXI ст. поставило під сумнів питання національної ідентичності, викликаючи тим самим внутрішню напруженість у країнах ЄС. Це детермінувало появу широкого спектра теоретичних моделей щодо розуміння причинності та закономірностей розвитку міжнародної міграції (Г. Борхас, Дж. Гарріс, М. Кастельс, Е. Кац, Дж. Лайбі, В. Льюїс, Д. Мессі, М. Піоре, А. Портес, Г. Раніс, С. Сассен, М. Тодаро, Х. Хаас тощо) [9; 11; 20; 21; 25; 29; 31-33; 40; 43; 46; 47; 49]. Як правило, концепції, що лежать в їх основі, обмежені рамками академічних інтересів учених (соціологів, політологів, економістів тощо).

Утім, багатовимірність феномена потребує інтеграційного аналітичного підходу для вироблення науково обґрунтованої стратегії й тактики в галузі міжнародної міграційної політики.

Розглянемо проблему міграції в контексті теоретико- методологічних підходів культурологічного аналізу, що ґрунтується на компаративному дослідженні теорій міжнародної міграції як системи в сукупності її відносин і зв'язків із соціально-економічними, політичними та культурними факторами. Базовою парадигмою аналізу є уявлення про міграційний процес як об'єктивний «соціальний процес, тісно пов'язаний як з економічним рівнем розвитку того чи іншого суспільства, так і з соціальними перетвореннями в ньому» [6, с. 193]. З одного боку, він детермінований трансформаціями у житті суспільства, з іншого - є модератором цих перетворень.

Відповідно до прийнятої класифікації [33, с. 432], теорії міжнародної міграції поділяються на ті, які пояснюють причини виникнення цього феномена й ті, котрі проливають світло на проблему внутрішньої динаміки і рушійних сил міграційних процесів. Обмежмо поле дослідження трудовою та вимушеною міграцією і визначмо причинність її формування.

Р. Блек виокремлює п'ять головних драйверів міграції - економічний, політичний, демографічний, соціальний і екологічний [7]. Зупинімось на трудовій міграції. Трудова (економічна) міграція - вид міграції, який представляє собою сукупність територіальних переміщень людей і пов'язаний із зайнятістю та пошуками роботи [6, с. 283]. Це добровільна, найчастіше поворотна міграція, в основі якої лежать економічні мотиви.

Після Другої світової війни майже всі держави Західної Європи, щоб задовольнити свої потреби в робочій силі, почали залучати робітників із країн із низьким рівнем економіки. Якщо спочатку відправними точками міграції були країни південної Європи (Італія, Іспанія, Португалія), то наприкінці 1960-х років основними експортерами робочої сили стають Африка, Азія, Карибський басейн і Близький Схід. У 1980-х рр. міжнародна міграція була вже стабільною структурною системою, до якої приєдналися також країни Середземномор'я.

У звітній роботі групи вчених-членів Комітету IUSSP дається огляд концепцій економічної міграції в різних системах координат: 1) з позиції неокласичної теорії людського капіталу; 2) нової економіки міграції; 3) теорії подвійного ринку праці; 4) теорії світових систем [33, с. 432]. Кожна теорія концептуалізує причинність на одному з рівнів - індивідуальному, колективному, національному або міжнародному.

Розгляньмо імміграційний процес у ракурсі неокласичної теорії людського капіталу, в контексті якої міграція ідентифікується як індивідуальне рішення людини для максимізації власного доходу. У межах цієї концепції міграційні процеси описують за допомогою макро- і мікромоделей [33, с. 432].

Макромодель - найраніша і, мабуть, найвідоміша концепція, орієнтована на осмислення детермінантів трудової міграції в процесі її розвитку [49]. Відповідно до цієї теорії, міграція зумовлена відмінностями в пропозиції та попиті на робочу силу на міжнародному ринку праці. В її основі - парадигма: країни з великим запасом робочої сили мають низьку рівноважну ринкову заробітну плату, натомість у країнах із дефіцитом робочої сили оплата праці значно вища, що стає модератором територіального переміщення людських ресурсів. Наслідком цих процесів є відтік інвестиційного капіталу з країн з багатим капіталом в країни з його низьким рівнем, зростання заробітної плати в країнах з бідним капіталом через скорочення робочої сили на внутрішньому ринку праці та падіння заробітної плати в країнах із багатим капіталом через насичення ринку праці робочою силою. Отже, на основі неокласичної концепції людського капіталу можна зробити висновки: 1) міжнародна міграція робочої сили викликана відмінностями в рівні заробітної плати між країнами; 2) ринки праці - домінантні модератори і регулятори міжнародної міграції.

Водночас, якщо макроекономічна модель орієнтована на осмислення проблеми, пов'язаної з попитом на робочу силу на міжнародному ринку праці й різним рівнем заробітної плати, то мікроекономічна - на розрахунок позитивного чистого прибутку від переміщення. В основі концепції - парадигма Дж. Борхаса: потенційні мігранти прагнуть туди, де очікуваний чистий прибуток найбільший за певний період часу [8; 9]. На основі цієї гіпотези, Д. Мессі вводить у науковий обіг формулу [33, с. 435], яка аналітично описує очікуваний чистий прибуток від міграції в певний часовий період як різницю між очікуваним доходом у країні міграції, доходом у громаді походження і витратами на переміщення (матеріальними, психологічними).

Відповідно до формули, очікуваний дохід у країні міграції функціонально залежить від таких факторів, як: статус іммігранта (легальний-нелегальний); його кваліфікаційний рівень (освіта, досвід, підготовка, мовні навички); ймовірність працевлаштування і заробіток за місцем призначення. Дохід у громаді походження враховує ймовірність працевлаштування й заробіток (якщо він є) потенційного мігранта. Це допомагає оцінити доцільність міграції, а також вибрати найоптимальніший пункт переміщення, де очікуваний чистий прибуток від міграції найбільший.

Отже, в основі мікроекономічної моделі - примат економічної раціональності, який дає змогу прийняти обґрунтоване індивідуальне рішення щодо доцільності міграції з урахуванням ймовірності працевлаштування в країні призначення, очікуваної заробітної плати для конкретної кваліфікації потенційного мігранта, а також рівня матеріальних і психологічних витрат. Якщо розрахункова величина прибутку від міграції позитивна для деякого потенційного пункту міграції, то раціональний суб'єкт мігрує; якщо негативна, - залишається.

У 1980-х рр. почав розвиватися науковий напрямок - так звана «нова економіка міграції» [47]. У межах концепції міграція розглядається як засіб мінімізації ризику для сімейного доходу і/або придбання капіталу для додаткових інвестицій виробничої діяльності сім'ї через грошові перекази мігрантів. Як пише Д. Мессі: «Ключове розуміння цього нового підходу полягає в тому, що рішення щодо міграції приймається не окремими учасниками, а групами пов'язаних людей, зазвичай сім'ями або домашніми господарствами, в яких люди діють колективно не тільки для максимального збільшення очікуваного доходу, але й для мінімізації ризиків й ослаблення обмеження, пов'язаного з різними ринковими збоями, крім провалів на ринку праці» [33, с. 436].

Якщо у розвинених країнах ризики, зазвичай, зводяться до мінімуму завдяки страховим компаніям або державним програмам, то в країнах, які розвиваються, інституціональні механізми управління ризиками недосконалі, відсутні або недоступні для бідних сімей, що надає домогосподарствам стимулів для диверсифікації доходів, завдяки міграції. У разі погіршення місцевих економічних умов (через неврожай, коливання цін на врожай тощо), а також зниження рівня доходу, сім'я може розраховувати на грошові перекази мігрантів.

Згідно з концепцією, інший чинник, який мотивує міжнародну імміграцію, - придбання капіталу для додаткових інвестицій: в аграрному секторі - придбання насіння, добрив, нової техніки; несільськогосподарські сім'ї прагнуть інвестувати в освіту, професійну підготовку членів домогосподарств. Однак, якщо в розвинених країнах інвестиції фінансуються через приватні заощадження або позики у банківській системі, то в більшості країн, які розвиваються, ощадні установи ненадійні або недостатньо розвинені, і люди неохоче довіряють їм свої заощадження, а місцеві лихварі, які надають позики, стягують високі процентні ставки. За цих обставин міжнародна міграція стає привабливою як альтернативне джерело капіталу для інвестування в діяльність і проекти, які забезпечують доступ до нових джерел доходу.

Отже, з позицій нової економіки міграції, основною мотивацією для участі членів сімей у міжнародній міграції є: 1)мінімізація ризиків для доходів домашніх господарств, пов'язаних з різними ринковими збоями; 2) придбання капіталу для додаткових інвестицій домогосподарства завдяки переказам мігрантів. Причому позитивний чистий прибуток від міграції - не обов'язкова умова: домогосподарства можуть мати достатні стимули для диверсифікації ризиків через транснаціональний рух навіть за відсутності різниці в заробітній платі.

Узагальнюючи результати аналізу моделей раціонального вибору міграції, доходимо висновків: по-перше, залежно від прийнятої парадигми, причинність міжнародної міграції може бути ідентифікована як спосіб максимізації доходу або як засіб мінімізації ризику для сімейного доходу і/або придбання капіталу для додаткових інвестицій; по-друге, розглянуті теорії концептуалізують причинні процеси на рівні суб'єкта - індивідуального (неокласична теорія людського капіталу) або групового (нова економіка міграції).

У цьому контексті варто ширше витлумачити зміст теорії подвійного ринку праці, який значно відрізняється від розглянутих моделей раціонального вибору: вона фокусує увагу не на суб'єкті (індивідуальному, груповому), а на внутрішніх потребах у робочій силі сучасного індустріального суспільства. Згідно з концепцією М. Піоре [40], імміграція викликана не факторами, які виштовхують робочу силу з країн походження (низька заробітна плата, високий рівень безробіття), а чинниками тяжіння - попитом на робочу силу в індустріально розвинених країнах.

Д. Мессі виокремлює такі ключові детермінанти внутрішніх потреб у робочій силі індустріального суспільства: 1) структурна інфляція; 2) мотиваційні проблеми; 3) економічний дуалізм; 3) демографія пропозиції робочої сили [33, с. 441-443].

Структурна інфляція. Існує тісний взаємозв'язок між професійним статусом і оплатою праці, яка функціонально залежить від співвідношення попиту і пропозиції робочої сили на ринку праці. Дефіцит робочої сили і як результат - необхідність підвищення заробітної плати на одному з професійних рівнів, порушує відносини між статусом і винагородою на інших рівнях соціальної ієрархії, що детермінує структурну інфляцію. Тому в розвинених індустріальних суспільствах роботодавці в умовах браку місцевої некваліфікованої сили вирішують проблему ввезенням робітників- мігрантів, які погоджуються на низькі заробітки.

Мотиваційні проблеми. Соціальна ієрархія має важливе значення для мотивації працівників, оскільки люди працюють не тільки для отримання доходу, але й для накопичення соціального статусу. На нижньому рівні посадової ієрархії немає статусу, який необхідно підтримувати, і мало можливостей для просування вгору. Тому роботодавцям потрібні працівники, для яких зайнятість зводиться до доходу, без наслідків для статусу або престижу. Саме цей фактор стає головним мотивом для залучення іммігрантів на некваліфіковану роботу. Розрив у рівні життя між розвиненими країнами і суспільствами, які розвиваються, означає, що навіть низька заробітна плата за кордоном здається щедрою за вимірами спільноти, з якою іммігрант себе ідентифікує. Перекази у твердій валюті компенсують для нього відсутність соціального статусу в країні, котра приймає (принаймні на початку його міграційної кар'єри).

Економічний дуалізм. Для економічно розвинених країн характерна сегментована структура ринку праці. Первинний сектор становлять висококваліфіковані працівники, які формують людський капітал конкретної компанії. Їх діяльність потребує значних знань і досвіду, тому роботодавці змушені інвестувати кошти для підвищення кваліфікації працівників цього сектора, а також надавати їм новітнє обладнання та інструменти. Як правило, висококваліфіковані працівники - члени профспілок або мають контракти, за якими роботодавці повинні нести значну частку витрат, пов'язаних з їх бездіяльністю (у формі вихідної допомоги або допомоги з безробіття).

У трудомісткому вторинному секторі робітники виконують нестабільну малокваліфіковану роботу. Працівники цього сектора є змінним фактором: під час циклів спаду виробництва їм скорочують заробітну плату або взагалі звільняють. Отож, низька заробітна плата, нестабільні умови роботи, відсутність перспектив професійного зростання у вторинному секторі ускладнюють залучення місцевих робітників. Щоб заповнити дефіцит попиту в секторі, роботодавці звертаються до іммігрантів.

Прикметно, що в минулому попит на робітників вторинного сектора з низькою заробітною платою, великою нестабільністю та відсутністю шансів на просування соціальними сходами задовольнявся, завдяки жінкам і підліткам, для яких це був засіб забезпечити додатковий прибуток для сім'ї (або на власні потреби) і не погрожував їх основному соціальному статусу, закріпленому за сім'єю. Однак із розвитком індустріальних суспільств та зростанням участі жінок у виробництві ситуація кардинально змінюється: метою стає не тільки дохід, а й отримання соціального статусу. Крім того, збільшення числа розлучень призвело до того, що робота для жінок стала основним джерелом заробітку. Зниження народжуваності й зростання освіченості жінок значно звузили коло некваліфікованої робочої сили на ринку праці. Отже, дисбаланс між попитом і пропозицією працівників на нижньому рівні сегментованої структури ринку праці в економічно розвинених країнах став одним із модераторів розвитку трудової міграції.

Наголосимо, що на відміну від економістів, соціологи аналізують проблему міжнародної міграції з позицій теорії світових систем, пов'язуючи її не з окремою національною економікою, а всією системою світового ринку [11; 41; 46]. У межах цієї теорії міграція - це природний наслідок формування капіталістичного ринку і процес його розширення за межі свого ядра (Західної Європи, Північної Америки, Японії).

Між тим, бачимо, що чимраз більша частина населення земної кулі залучається до світової ринкової економіки. Вивчаючи процес проникнення капіталістичних економічних відносин у периферійні некапіталістичні суспільства, Д. Мессі писав: «Рухомі прагненням до вищого прибутку і більшого багатства, власники та менеджери капіталістичних фірм потрапляють в бідні країни на периферії світової економіки в пошуках землі, сировини, робочої сили і нових споживчих ринків» [33, с. 445]. У минулому цьому проникненню сприяли колоніальні режими, нині це стало можливим, завдяки неоколоніальним урядам і багатонаціональним компаніям.

Формування ринкових відносин у країнах, які розвиваються, призвело до: 1) руйнування їх традиційної системи землеволодіння, основаної на спадкуванні: 2) зниження потреби в ручній праці; 3) підриву традиційних соціально-економічних відносин, ґрунтованих на натуральному господарстві. Руйнація селянської економіки послабила зв'язки всередині місцевих аграрних громад і сприяла створенню мобільної робочої сили на внутрішньому ринку праці, що привело до урбанізації суспільств. Незважаючи на зростання попиту на фабричних робітників, фемінізація робочої сили і пов'язана з нею низька оплата праці, а також попит на робочу силу в економічно сильних країнах стимулює зростання міжнародних міграційних потоків.

Вектор міграції часто зумовлений економічними і культурними зв'язками, які склалися в період колоніалізму. У постколоніальний період знання мови і культурних моделей колишніх метрополій стали грати вирішальну роль у виборі точки міграції. Цьому сприяє також розвиток транспортно- комунікаційної інфраструктури, котра спрямовує міжнародну міграцію в певне русло.

Як правило, це - великі міста (в Європі - Лондон, Париж, Франкфурт, Мілан, у США - Нью-Йорк, Чикаго, Лос-Анджелес тощо), в яких зосереджені фінансові та наукоємні послуги, високотехнологічні галузі та престижні підприємства. У них висококваліфіковані працівники домінують на прибуткових посадах на верхньому рівні професійного розподілу, а концентрація їхнього багатства допомагає підживлювати попит на ті види послуг на нижніх рівнях професійної ієрархії, які іммігрантів цілком задовольняють.

Отже, з позицій теорії світових систем: 1) міжнародна міграція - це природний наслідок формування системи світового ринку; 2) капіталістичні інвестиції в економіку слаборозвинених країн призвели до підриву їх традиційних соціально-економічних відносин і транснаціональному руху; 3) міжнародна міграція особливо прогресує між колишніми метрополіями та їх колоніями через збереження культурних, мовних, інвестиційних, транспортних і комунікаційних зв'язків.

Продовжуючи культурологічну рефлексію міграції як соціокультурного феномена, змістимо фокус уваги з трудової на вимушену міжнародну міграцію, котру можна інтерпретувати як територіальні переміщення людей, які залишили місце проживання, внаслідок скоєного стосовно них (членів їх сімей) насильства чи переслідування або через реальну можливість піддатися насильству та переслідуванню, а також у разі надзвичайних обставин економічного, природного та техногенного характеру.

У міжнародному праві жертви вимушеної міграції диференціюються на «біженців» та «переміщених осіб». Як зафіксовано у Конвенції ООН про статус біженців (1951), поняття «біженець» стосується особи, яка «через цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності й не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися захистом внаслідок таких побоювань» [6, с. 14].

Іншими словами, біженці - люди, вимушені шукати притулок на території іншої держави внаслідок різних обставин, які загрожують їхньому життю і свободі (зокрема, внаслідок військових і політичних конфліктів, катастроф, стихійного лиха, переслідувань за різними мотивами). Наприклад, політичне і військове втручання урядів західних країн і Росії для захисту своїх інтересів на Близькому Сході та підтримки урядів, які співчувають розширенню глобального ринку, породило потоки біженців із Іраку, Сирії, Лівії та Афганістану в країни ЄС.

Міжнародний захист біженців забезпечується Конвенцією про статус біженців (1951), Протоколом, який стосується статусу біженців (1967), а також Статутом (1950), який дає змогу УВКБ ООН проводити процедуру статусу біженця. Конвенція (1951) пропонує надавати біженцям, які законно проживають на території держави: свободу сповідувати свою релігію, надавати дітям релігійне виховання (ст. 4); захист авторських і промислових прав (ст. 14); право на асоціації, котрі не мають політичного характеру, а також право на професійні спілки (ст. 15); право на звернення до судів, отримання юридичної допомоги та звільнення від сплати судових витрат (ст. 16); право на роботу за наймом (ст. 17); застосування системи пайків (ст. 20); право на початкову освіту (ст. 22) і на урядову допомогу (ст. 23); свободу пересування, що надається іноземцям (ст. 26) та ін. Одночасно Конвенція (1951) закріплює обов'язки біженців щодо країни-реципієнта: підпорядкування законам і розпорядженням, котрі застосовуються для підтримки громадського порядку (ст. 2).

Нині вимушена міграція стає політичною й гуманітарною проблемою, яка потребує об'єднання сил усього світового співтовариства. Безпрецедентні масштаби міграційного процесу на межі XX - XXI ст. детермінували ухвалу резолюцій Генеральної Асамблеї ООН (2018), метою яких було: 1) полегшити тягар країнам з великою кількістю біженців; 2) допомогти біженцям здобути економічну незалежність; 3) збільшити кількість тих, хто переселяється у треті країни; 4) підтримати заходи, які допомагають біженцям повернутися до своїх країн.

Інша категорія суб'єктів вимушеної міграції - переміщені особи, «які в результаті дій влади були вислані з країни свого громадянства (або колишнього місця проживання), або були змушені покинути їх із релігійних, політичних та інших причин. Цей термін використовується також щодо жертв військових дій, промислових аварій, стихійних лих (голод, повінь, землетрус тощо) [6, с. 40]. Розраховувати на спеціальний міжнародний захист і допомогу, передбачену біженцям, такі особи не можуть, проте перебувають у сфері уваги і діяльності ряду міжнародних установ.

Наслідки вимушеної міграції можуть справляти як негативний, так і позитивний вплив на економіку країни, яка приймає. До негативних належать: зниження ціни праці на національному ринку робочої сили через великий приплив населення; додаткове навантаження на державний бюджет через необхідність виплати допомоги, будівництва житла; зростання злочинності та різноманітних конфліктів унаслідок невдоволення серед місцевого населення. До позитивних наслідків можна віднести вигоди підприємців країни, яка приймає, котрі отримують дешевшу, а іноді й висококваліфікованішу робочу силу.

Узагальнюючи результати аналізу ключових теорій міжнародної міграції, доходимо висновку, що існує тісний взаємозв'язок міжнародної міграції як об'єктивного соціального процесу з економічними, політичними, соціальними і культурними змінами на міжнародному та національному рівнях: з одного боку, вона детермінована трансформаціями у житті суспільства, з іншого - є модератором цих перетворень.

Домінуючими модераторами трудової імміграції є: 1) прагнення до максимізації особистого доходу (неокласична теорія людського капіталу); 2) потреба в мінімізації ризику для сімейного прибутку і/або у придбанні капіталу для додаткових інвестицій у домогосподарство (нова економіка міграції); 3) дисбаланс між попитом і пропозицією працівників на нижньому рівні сегментованої структури ринку праці в економічно розвинених країнах (теорія подвійного ринку праці); 4) розширення світової системи ринку і включення слаборозвинених країн у світову ринкову економіку (теорія світових систем).

Чинниками вимушеної міграції є переслідування, конфлікти, репресії, природні та техногенні катастрофи, які створюють загрозу життю і свободі людей. Згідно з міжнародним правом, суб'єктами вимушеної міграції є біженці та переміщені особи. Міграція, яка стала невід'ємною реальністю XXI століття, - динамічний процес, котрий постійно змінює свій контекст у хронотопі, внаслідок соціокультурних перетворень, економічних коливань, політичних потрясінь, через надзвичайні обставини природного та техногенного походження тощо.

Для вивчення внутрішньої динаміки процесу визначимо, насамперед, суб'єктів міграції. За Е. Роджерсом, прихильників будь-якої інновації можна умовно диференціювати на новаторів, перших послідовників, ранню більшість, пізню більшість і відстаючих [45]. Д. Мессі за аналогією поділяє суб'єктів міграції на типи: мігранти-піонери (новатори, перші послідовники), ранні мігранти, пізні мігранти і відстаючі [32].

Мігранти-піонери - це першопрохідці, підприємливі члени спільноти. Як правило, вони походять з відносно забезпечених домогосподарств, оскільки рання міграція пов'язана з високими витратами й ризиком. Піонери є своєрідними «плацдармами», які сприяють подальшій міграції, однак можуть стати, навпаки, важливою протидійною силою - «придверними» (за визначенням М. Коллієра), які не бажають надавати допомогу потенційним мігрантам [13]. Ранні мігранти становлять групу, основану на міцних родинних і соціальних зв'язках, котра усуває доступ до міжнародної міграції тим, хто не входить до її складу. Пізні мігранти - це члени стійких міграційних мереж періоду «культу міграції». Міграція - соціальне явище, яке має тенденцію відтворюватися з покоління в покоління, що породжує ефект «відстаючої міграції».

Сучасні теорії (теорія мереж, інституційна теорія, теорія кумулятивного причинно-наслідкового зв'язку), стосуються лише окремих аспектів внутрішньої динаміки міграційних процесів, не створюючи загальної інтеграційної картини цього явища. Проаналізуємо ці теорії. Парадигмальною основою теорії мереж є уявлення, що стійкість міграційних потоків підтримується міграційними мережами, які з'єднують відправну та кінцеву точки міграції. За Д. Мессі, міграційні мережі - «це набори міжособистісних зв'язків, які пов'язують мігрантів, колишніх мігрантів і немігрантів у районах походження і призначення, завдяки спорідненості, дружбі й спільному походженню» [33, с. 449]. Мережі надають міграційному процесу потужний внутрішній імпульс. Вони підвищують ймовірність міжнародного переміщення, оскільки знижують витрати та ризики і збільшують очікуваний чистий прибуток від міграції, що призводить до розширення міграційних потоків [23; 48].

По суті, мережі - одна з форм соціального капіталу, завдяки якому міграційні потоки набувають певну стабільність у хронотопі та іманентну структуру. П. Бурдьє визначав соціальний капітал як: «Сукупність фактичних або потенційних ресурсів, пов'язаних міцною мережею більш-менш інституалізованих відносин взаємного знайомства або, іншими словами, з членством у групі» [10]. На думку Х. Хааса: «Крім фінансового і людського капіталу, соціальний капітал необхідно визнати третім вирішальним фактором, який зумовлює мотивацію і здатність людей до міграції» [20, с. 1590]. Розмір соціального капіталу залежить від масштабу мережевих зв'язків, а також від іманентного капіталу мігранта (економічного, культурного, кваліфікаційного).

Для осмислення, за яких умов міграція піонерів призводить до формування та розширення міграційних потоків, створення міграційних мереж і систем, а при яких ні, простежимо алгоритм розвитку міграційного процесу з позиції теорії мереж.

Мережева динаміка не зразу приходить у рух після від'їзду перших мігрантів. Імміграційний потік повинен досягти певного критичного рівня, щоб початкові міграційні кроки перетворилися на систему з внутрішньою динамікою, котра самовідтворюється. На стадії ранньої міграції замкненість груп, непроникність їх кордонів може перешкоджати поширенню досвіду міграції, підвищуючи витрати на міграцію і підриваючи її динаміку. Цим пояснюється той факт, що міграція, яка почалася, може не перерости на мережеву.

Збільшення міграції детермінує формування систем за умови, якщо мігранти здатні мобілізувати необхідні ресурси (капітали) для полегшення міграції, і готові допомогти потенційним мігрантам. Однак практика показує, що індивідуалізовані мігранти і мігранти з низькою кваліфікацією часто не в змозі надати допомогу новим мігрантам через відсутність ресурсів, а асимільовані - здатні, але не бажають надавати допомогу. Г. Епштейн пояснює це тим, що з ростом числа іммігрантів зростає конкуренція за робочі місця, що призводить до падіння їхньої заробітної плати [16].

Як тільки витрати на міграцію і ризики, пов'язані з нею, знизяться нижче критичного порогового рівня, темп міграції прискорюється, що зумовлює формування міграційних мереж. На етапі зльоту міграційних процесів мережі та грошові перекази збільшують можливості міграції, а також допомагають культурній адаптації новоприбулих мігрантів. Об'єднання соціального капіталу підвищує згуртованість спільноти, сприяє створенню групової ідентичності та міграційної системи. Та Х. Хаас наголошує, що «сильні соціальні мережі підтримують міграцію тільки в тому разі, якщо члени мережі мають доступ до ресурсів, котрі служать підтримкою такій міграції» [20, с. 1602].

Водночас тісні родинні зв'язки як основа міграційних мереж часто призводять до негативних результатів через надмірні вимоги щодо фінансової та міграційної допомоги з боку спільноти, яка посилає. Сильний моральний тиск на іммігрантів часто змушує їх дистанціюватися від членів сім'ї, що стає причиною руйнування мереж, які пов`язують мігрантів і неіммігрантів.

Утворення усталеної спільноти мігрантів в одному місці призначення збільшує ймовірність подальшої міграції в те ж саме місце. Однак, як зазначає С. Кастлез, з плином часу насичення ринку праці, посилення конкуренції за робочі місця зумавлює просторову переорієнтацію потоку міграції, пошук нових, привабливіших місць або скорочення і навіть руйнування міграційних мереж [12].

Отже, теорія розкриває сутність міграційних мереж як соціального капіталу, завдяки якому міграційні потоки набувають певної стабільності у хронотопі.

Поряд з теорією мереж культурологи та соціологи обґрунтовують інституційну теорію міграції. Відмінності між пропозицією і попитом на в'їзні візи в країни-реципієнти створює прибуткову нішу для підприємців. Із розширенням міжнародної міграції виникає імміграційна індустрія. Ростуть комерційні організації, котрі надають мігрантам послуги в обмін на плату, встановлену на підпільному ринку: таємна контрабанда через кордони; підпільний транспорт у внутрішніх напрямках; укладення трудових договорів між роботодавцями і мігрантами; підроблені документи і візи; шлюби між мігрантами і громадянами країни призначення; кредит та інша допомога в країнах призначення [33, с. 451].

У процесі посилення міжнародного руху міграційні потоки стають дедалі більше інституціоналізованими: в країнах-реципієнтах формується спектр інфраструктур (комерційних, нормативних, технологічних, гуманітарних, соціальних), які сприяють і обумовлюють мобільність [51, с. 124]. Мігрантам надаються консультації (зокрема юридичні), соціальні послуги, а також притулок. Тим самим підтримується стійкість міжнародної міграції.

Отже, розглянута теорія акцентує увагу на інституалізації процесу міграції як засобу його стабілізації. Зазначмо, що теорія мереж й інституціональна теорія мають свою слабку сторону - вони ігнорують зворотний зв'язок, котрий діє на відправника, змінюючи початкові умови, які детермінували міграцію.

Проаналізуємо міграційний процес в ракурсі теорії циркулярної кумулятивної причинності Г. Мюрдала [38], що базується на парадигмі про взаємозалежність економічних, соціальних і політичних складових соціальної системи. Мюрдал описує соціальну реальність як нерівноважну систему, в якій зміна однієї складової спричинює поступові послідовні зміни інших. Внаслідок причинно-наслідкових зв'язків соціальний процес стає циркулярним, кумулятивним, з чітко вираженим зворотним зв'язком [39, с. 12-13].

Транспонуючи теорію Г. Мюрдала на матрицю міграційних процесів, Д. Мессі розробив концепцію кумулятивного причинно- наслідкового зв'язку в межах міграційної системи [32]. Відповідно до теорії, соціальні зміни, економічні коливання, політичні потрясіння, а також надзвичайні обставини природного і техногенного характеру детермінують міграційні переміщення.

Одночасно із запуском міграційного процесу починає діяти механізм зворотного зв'язку: грошові перекази мігрантів, які збільшують соціальне розшарування, а також великомасштабний відтік продуктивної робочої сили призводять до руйнування традиційного господарства суспільства-відправника, скорочення зайнятості й доходів населення. Це детермінує зміни у його соціально-економічній структурі та породжує новий вибух міграції.

Через круговий причинно-наслідковий зв'язок міграційний процес стає кумулятивним. Зростаючий потік міграції зумовлює формування і розширення міграційної мережі, котра починає набувати інституалізованого характеру. Важливий стимул посилення міграційних потоків - зростання попиту на дешеву робочу силу мігрантів в країнах-реципієнтах. Це, з одного боку, робить міжнародну міграцію привабливою на всіх рівнях ієрархічної системи, з іншого - руйнівною для соціально-економічної структури суспільства-відправника. Чимраз більше людей стає одержимими міграцією, залишатися вдома вважається ознакою невдахи. «Синдром мігранта» - так Дж. Райхерт назвав це порочне коло міграції [44].

Розвиваючи ідею Мессі, Х. Хаас розширив уявлення про механізми зворотного зв'язку. Крім впливу міграції на соціальну та економічну структуру суспільства-відправника, він акцентує увагу на культурних змінах, котрі стають чинником формування нової ідентичності цього суспільства [20, с. 1594-1595]. Міграція пов'язується не тільки з соціальним і матеріальним успіхом, але й новими ідеями, стилем життя і нормою поведінки. Підвищується попит на імпортні товари і, навпаки, знижується на товари місцевого виробництва, що більше підриває місцеву економіку, підвищує вартість життя.

Отже, ми проаналізували економічні та соціологічні теорії міжнародної міграції. Якщо парадигмальною основою теорії мереж та інституційної теорії є гіпотеза про прагнення міграційної системи до підтримки рівноважного стану, то теорія кумулятивного причинно-наслідкового зв'язку базується на уявленні про нерівноважний стан системи, детермінований наявністю зворотного зв'язку, який змінює динаміку міграційних процесів. Пропоную розглянути розвиток міграційної системи з культурологічних позицій крізь призму синергетики.

Важлива метолодогічна складова соціокультурного дискусу міграції - синергетична модель міжнародної міграції. Основу дослідження складає гіпотеза С. Гантінгтона, який доводив, «що у світі, котрий народжується, основним джерелом конфліктів буде вже не ідеологія і не економіка. Найважливіші кордони, які розділюють людство, і переважні джерела конфліктів будуть визначатися культурою» [24, с. 83]. На його переконання, відмінності між цивілізаціями не тільки реальні, вони основні. Цивілізації відрізняються одна від одної історією, мовою, культурою, традиціями і, найголовніше, релігією. Люди різних цивілізацій мають неоднакові погляди на відносини між Богом і людиною, індивідуумом і групою, громадянином і державою, батьками і дітьми, чоловіком і дружиною, а також на права і обов'язки, свободу і владу, рівність та ієрархію. Ці відмінності - продукт століть. Вони набагато фундаментальніші, ніж відмінності між політичними ідеологіями та політичними режимами [24].

Концепція Гантінгтона дає можливість осмислити, як демографічна криза в мусульманських країнах на межі XX-XXI ст., яка виникла через міжнародні конфлікти, вплинула на хід міжнародної міграції й глобальну політику європейських країн.

Простежимо алгоритм міграційного процесу. У ракурсі синергетичної моделі [3] міграція - відкрита, нерівноважна система, яка саморозвивається. Відкритість системи необхідна, але недостатня умова для її самоорганізації: не будь-яка відкрита система самоорганізується. Для цього необхідна наявність двох протилежних начал: 1) яке творить структуру; 2) яке руйнує її, приводячи до неупорядкованих процесів у системі, хаосу (дисипації). Боротьба порядку й хаосу становить механізм саморозвитку системи.

Згідно з неокласичною теорією людського капіталу та теорією «нової економіки міграції», в основі трудової міграції - примат економічної раціональності, тому прагнення до максимізації прибутку і мінімізації ризику стає тим фактором, котрий «творить» міграційний процес. До творчого начала можна віднести також фактор, детермінований внутрішніми потребами в робочій силі індустріального суспільства.

Одночасно з початком міграції набирають чинності фактори руйнації цього процесу, перешкоджаючи його самовідтворенню (фінансові, психологічні та соціальні витрати міграції). Оскільки міграція - це відкрита система і перебуває у взаємозв'язку із зовнішнім середовищем, то синхронно запускається також механізм зворотного зв'язку, зумовлений соціальними змінами, економічними коливаннями, політичними потрясіннями, а також надзвичайними обставинами природного і техногенного характеру в суспільстві, яке відправляє, а також у суспільствах-реципієнтах.

У період ранньої трудової міграції крива зростання міграційного потоку характеризується малим підйомом (ефект першого порядку), на який можуть накладатися флуктуаційні зміни, викликані дією руйнівних сил. У процесі розвитку міграційних мереж і міграційної індустрії (ефект другого порядку) кут підйому кривої зростає. Система, долаючи вплив факторів, котрі зумовлюють її нестійкий стан (конкуренція на ринку праці, посилення вимог щодо фінансової та міграційної допомоги з боку спільноти-відправника тощо) продовжує саморозвиватися.

Зупинімось докладніше на розвитку міграційного процесу на межі XX-XXI ст., коли посилення міграції відбувається на тлі соціокультурної ентропії європейської спільноти. Можна стверджувати, що неспроможність політики мультикультуралізму призвела до зниження рівня структурованості системи ціннісних орієнтацій, форм і норм соціальної регуляції міграційними процесами. Теракти, акти насильства з боку мігрантів, їх небажання сприймати культуру країн-реципієнтів, додаткові економічні навантаження на європейські держави викликали зростання протидії місцевого населення міграційному процесу.

Апогеєм ситуації стали події, спричинені військовими конфліктами на Близькому Сході й «арабською весною», які інспірували некерований лавинний потік біженців до країн ЄС. Це призвело до якісної зміни міграції як динамічної системи (ефект третього порядку) і вибуху протидії європейської спільноти. Точка біфуркації процесу збіглася з періодом пандемії й пов'язаним з нею режимом закриття кордонів країн ЄС.

Склався критичний стан, при якому міграційна система стає вкрай нестійкою. У цей період відбувається об'єктивація (вибір системою) одного (або кількох) із можливих варіантів її розвитку, кожен з яких передбачає перехід у режим, радикально відмінний від початкового. Після короткострокового біфуркаційного переходу варто очікувати період релаксації, тобто поступового повернення системи в стан рівноваги, але вже в оновленому вигляді. Цей процес незворотний. Отже, через хаос і руйнування структури відбувається народження нового порядку в міграційній системі.

Отже, запропонована синергетична модель, дає змогу: по- перше, інтегрувати сучасні теорії міграції, які пояснюють причини виникнення міграції й внутрішню динаміку міграційних процесів; подруге, вказує на можливість після біфуркаційного переходу поліваріантного перебігу міграційних процесів, які передбачають наявність не лише різних форм самоорганізації міграційної системи, а й еволюційних альтернатив. Причому альтернативні версії можуть створюватися не спочатку, а виникати в ході еволюції й не за умови зміни констант середовища, а в результаті саморозвитку системи. Важливою складовою культурологічної рефлексії феномена міграції є також осмислення інтеграційної політики країн ЄС, що актуалізує пошук відповіді на запитання: асиміляція це чи мультикультуралізм?

Будь-яка імміграція детермінує цілий спектр культурних і соціальних проблем. Мігрант, вихований у контексті соціокультурного середовища, в якому він виріс, привносить у приймаюче суспільство власний спосіб життя, мислення, переконання, котрі зумовлюють його ідентичність. Деякі культурні риси іммігранта можуть легко поєднуватися з характеристиками нової країни проживання, інші - вступають в опозицію. У результаті виникає подвійна напруга: з одного боку, іммігрант усвідомлює невідповідність певних рис своєї культурної спадщини (мови, звичаїв) культурі країни-реципієнта, з іншого - суспільство, яке приймає, протистоїть культурним і соціальним характеристикам іммігранта, бачачи в них загрозу для власної ідентифікації та способу життя.

Для гармонізації відносин у суспільстві, встановлення тіснішого взаємозв'язку між його членами країна-реципієнт застосовує політику інтеграції. Уточнимо це поняття. У широкому значенні інтеграція інтерпретується як процес об 'єднання частин у ціле [5, с. 233]. У контексті проблематики зупинімось на таких її формах як культурна та соціальна інтеграція.

З культурологічних позицій «культурна інтеграція - стан внутрішньої цілісності культури між різними її елементами, а також процес, результатом якого є взаємоузгодження» [2, с. 252]. Тобто це процес об'єднання частин і одночасно результат взаємозв'язку, взаємодії, зближення (об'єднання) різних культур. Згідно з соціологічною теорією Е. Гідденса, інтеграція трактується як упорядкована взаємодія між індивідами та соціальними групами, побудована на відносинах автономії та залежності між його учасниками [1, с. 74]. Саме ці підходи до розуміння поняття «інтеграція» покладемо за основу в подальшому аналізі.

Відповідно до принципів Загальної декларації прав людини 1948 року і Женевської конвенції, інтеграційна політика країн- реципієнтів повинна бути орієнтована на встановлення рівних прав у сферах культурного, соціального й економічного життя для людей, які народилися в цій країні, та тих, хто приїхав до неї жити - іммігрантів. Інтеграція потребує взаємних зусиль як з боку іммігранта, так і з боку приймаючого суспільства. Як кожна країна вирішує питання інтеграції, залежить від її політичного вибору.

Досліджуючи ключові підходи до інтеграційної політики - мультикультуралізм і асиміляцію - в низці європейських країн щодо іммігрантів як суб'єктів інтеграції в політико-правовому, соціально-економічному і культурному аспектах, варто розпочати з аналізу таких основних детермінант: доступ до громадянства, антидискримінаційна політика; політична та культурна участь у житті країни-реципієнта; доступ до ринку праці.

Доступ до громадянства. Індивідуальна поведінка мігранта визначається пошуком кращих економічних можливостей і регулюється станом економіки та характером системи соціального забезпечення країни-реципієнта. Сфокусуємо увагу на таких аспектах: 1) що визначає розмір і кваліфікаційний склад іммігрантських потоків; 2) як іммігранти адаптуються до умов життя в країні, котра приймає?

Іммігранти прагнуть до натуралізації в надії на краще працевлаштування і вищий рівень життя. Процедура надання громадянства в більшості країн регулюється на державному рівні, щоправда, у деяких з них, наприклад у Швейцарії, кожному муніципалітету надано право вирішувати, хто може стати громадянином Швейцарії [22]. За даними MIPEX, основною умовою отримання громадянства в країнах ЄС, як правило, є: проживання в країні не менше 5-7 років (залежно від імміграційної політики країни); володіння державною мовою країни-реципієнта, успішне складання іспиту на громадянство; робота (не у всіх країнах ЄС) [35].

Доступ до громадянства регулюється диференційованими правовими відмінностями, які, згідно з теорією соціальної ідентичності [17], тісно пов'язані з такими соціальними категоріям як стать, раса, етнічна належність, національність, релігія й клас. У сучасних умовах формується нова концепція громадянства, в якій «клас став головним визначальним фактором доступу до сімейної міграції» [27]. Перевага віддається так званій бізнес-імміграції, тобто, імміграції підприємців (а також членів їх сімей), які інвестують в економіку країни імміграції свої фінансові кошти. Така тенденція особливо чітко простежується в імміграційній політиці Німеччини, де класовий статус детермінував розшарування в доступі іммігрантів до натуралізації [15].

Маркерами соціального статусу стають такі ключові фактори, як освіта, навички та самодостатність. Отже, доступ до громадянства стратифікований за рівнем кваліфікації. Якщо раніше вища освіта була основним критерієм кваліфікації, то в сучасних умовах поняття «навички» містить цілий спектр показників - від освіти, професії та заробітної плати до володіння мовою країни-реципієнта.

Оскільки статус класу тісно пов'язаний з належністю до етнічних і релігійних груп, то в межах імміграційної політики він фактично є засобом етнічного та релігійного відбору. З ростом ісламського тероризму релігійний фактор виявляється важливим критерієм при натуралізації мігрантів з країн мусульманського світу. Інтеграційна політика таких держав, як Швеція, Бельгія, Нідерланди забезпечує іммігрантам порівняно легкий доступ до отримання громадянства, рівень натуралізації в цих країнах найвищий у Європі. Найсуворіші правила отримання громадянства в німецькомовних країнах - Німеччині, Швейцарії та Австрії [28].

Придбання громадянства передбачає, що іммігранти стають рівними перед законом і користуються тим ж захистом, що і громадяни країни-реципієнта. Однак це de jure; de facto, як зазначає У. Кимліка [26], у західному суспільстві принцип рівності прав розповсюджується лише на людей, які належать до християнської європейської культури й поділяють її головні цінності. Усі інші культурні спільноти опиняються в становищі маргіналів, насамперед біженці з країн Африки та Близького Сходу. Для них формується система нормативних заборон.

Донедавна диференціація правового статусу мігрантів мала вертикальний характер і містила чотири основні ієрархічно впорядковані статусні групи: жителі без документів (нелегали), тимчасові мешканці, постійні жителі й громадяни. Тимчасовий статус завжди асоціювався з юридичною ненадійністю, натомість постійне проживання і громадянство - з безпекою. Однак останні соціологічні дослідження показали, що «громадянство і права, пов'язані з легальним імміграційним статусом, стають ненадійнішими і зумовленими вимогами, які часто важко виконати. Концепція нестабільного статусу відбиває невпевненість, пов'язану з політикою, спрямованою на «...» обмеження загального числа постійних іммігрантів з боку держав імміграції, а також тенденцію покладати на громадян щораз більшу індивідуальну відповідальність за своє існування» [19, 245].

Як зауважує А. Еллерманн, якщо «правова ненадійність раніше асоціювалася з недокументованим і тимчасовим імміграційним статусом, то останні десятиліття ненадійність проникла в усі імміграційні статуси, зокрема й ті, які тривалий час вважалися безпечними» [15, с. 2464]. Фактор ненадійності стає складовою частиною імміграційної політики.

Поширення правової ненадійності детермінувало збільшення кількості нових імміграційних категорій. Канадські вчені запропонували багатовимірну концепцію тимчасовості, в якій замість бінарного статусу проживання «тимчасовий - постійний» вводиться його диференціація на «тимчасово - тимчасовий», «постійно тимчасовий» і «тимчасово постійний» [42]. Нині імміграційна політика більше орієнтується на тимчасовий прийом низькокваліфікованих робітників. Прекаріат стає домінантним елементом сучасної імміграції; навіть висококваліфіковані робітники наймаються на пробній основі. М. Гібні показав, якщо тривалий час громадянство вважалося недоторканним і постійним статусом, то боротьба з тероризмом призвела до його диверсифікації навіть серед громадян (особливо осіб мусульманського віросповідання) [18]. Статусна диференціація зумовила нові ієрархії іммігрантів, які «розшаровуються на основі різних параметрів присутності» [34, с. 291], зокрема, на основі расових і гендерних стереотипів.

Інша складна перешкода на шляху реалізації рівних прав - дискримінаційна практика на ринку праці. На економічний статус іммігрантів впливають, зокрема, такі фактори: країна, з якої вони прибувають («ефект походження»); країна, в яку вони мігрують («ефект пункту призначення»). Заробіток іммігрантів значно варіює залежно від їх етнічного походження та рівня кваліфікації.

Дискурсивний аспект - політична участь іммігрантів в житті країни-реципієнта. Право голосувати і балотуватися на виборах, зазвичай, не надається особам, які не є громадянами цієї країни. Хоча в деяких країнах, зокрема в Нідерландах і Швеції, іноземні жителі можуть голосувати і бути обраними на місцевому рівні [30]. Не менш проблематичним залишається питання щодо релігійних і культурних прав мігрантів. Якщо в Нідерландах дискримінація за релігійною ознакою регулюється правовою базою і судовою практикою, то в інших європейських країнах (наприклад, в Англії) ці питання є малорозроблені [37].

Найширший спектр культурних прав іммігрантам з країн мусульманського світу (ісламські школи та релігійні класи, терпимість до хіджабу, спеціальні програми у суспільному мовленні, консультативні органи, позитивні дії на ринку праці) надають країни-прихильниці доктрини мультикультуралізму (Нідерланди, Швеція, Бельгія тощо). Натомість Франція, яка стоїть на асиміляційній позиції, диктує відносно високий ступінь культурної відповідності в державних установах. Проміжне місце займає Німеччина [28]. Разом з тим, як зазначає Р. Копманс, «у Бельгії є важливі відмінності між двома мовними регіонами: Валлонія дотримується французького підходу, а Фландрія перебуває під сильним впливом голландського мультикультурного підходу» [28]. Дискримінація, стратифікація і нестабільність у різних міграційних контекстах у сучасних суспільствах детермінували науковий підхід щодо вироблення оптимальної антидискримінаційної стратегії.

Зайве також доводити, що міграцію варто розглядати як процес, який є невід'ємною частиною широких соціокультурних перетворень і водночас чинник, котрий служить модератором соціальних реформ. Також важливим фактором для іммігрантів, передусім, є рівень соціального забезпечення в країні- реципієнті. Найвищий рівень соціальної допомоги в поєднанні з іншими формами підтримки для людей з низькими доходами (зокрема субсидії на оренду житла) в таких країнах, як Швеція, Нідерланди і Бельгія. За результатами MIPEX [36], вони входять у трійку лідерів за цим показником. Відносно високий рейтинг також у трьох німецькомовних країнах - Німеччині, Швейцарії та Австрії. Не така щедра Англія, більш того, багато прав іммігрантів у Великій Британії офіційно не закріплені в законодавстві, а визначаються юриспруденцією.

Незадовільні також показники співвідношення рівня допомоги для мігрантів і жителів країни-реципієнта. Високим ступенем нерівності характеризуються, зокрема, німецькомовні країни (Німеччина, Швейцарія, Австрія). Особливо низьку позицію в рейтингу «найкращих практик інтеграції» займає Австрія: серед 28 країн вона виявилася на 26-му місці [28].

Проте практика показала, що високий рівень соціального забезпечення мігрантів не створює достатніх стимулів для вивчення мови країни-перебування та міжетнічних контактів, що знижує можливість їх участі на ринку праці, підвищує показник територіальної сегрегації та рівень злочинності серед іммігрантів. Не прагнучи до акультурації, значна частина мігрантів потрапляє у пряму залежність від соціального забезпечення і в результаті опиняється у соціокультурній ізоляції. Щоправда, для багатьох мігрантів (зокрема, біженців з Магрибу та Близького Сходу) соціальна допомога забезпечує рівень життя, значно вищий, ніж у країнах, з яких вони емігрували. Між тим, тривале перебування на соціальному забезпеченні (без спроб працевлаштування) може призвести до депортації (наприклад у Німеччині та Швейцарії).