Ціннісно-адаптаційний потенціал мистецтва постмодерну в аспекті некласичної естетики

Особлива увага у даному параграфі приділяється не критичному пафосу постмодерну, направленому на аналіз, деконструкцію принципів розуміння людського життя у епоху Нового часу, а на вирішення ним позитивної програми - створення нового культурного синтезу як основи формування нової системи цінностей.

Новий культурний синтез складається не обов'язково з принципово нових творчих елементів: це перегрупування традиційних елементів, що включені у нові зв'язки, використання міфологічної топіки, проникнення у структуру архаїчного мислення, увага до архетипів, символіки древніх культур, запозичення з минулих і східних культур, відродження невикористаних або забутих у свій час елементів власної культури, захоплення одкровеннями згаслих культур, культ ірраціонального, несвідомого, інтуїтивного.

Розкрито сутність і зміст основних принципів, на яких здійснюється новий культурний синтез постмодерну: деконструкції, цитування, запозичення, пародіювання, ігрової ситуації. Цитування, відмічає дисертант, - це не один з рядових художніх прийомів, завдяки якому створюється своєрідність культури постмодерну, демократизується мова мистецтва, компенсується відсутність зображуваних засобів і прийомів, створюється враження майстерності через стилістичну гру значеннями, інтерпретацію тощо, - перш за все він підкреслює значимість духовної культури та її історії як основи сучасного розвитку людства порівняно з історією соціально-економічних відносин, що лежали в основі розвитку і прогресу суспільства Нового часу.

У підрозділі 2.2 "Образ світу в мистецтві постмодернізму: формування нових парадигм" зазначається, що поняття "образ світу", "модель світу" мають універсальне значення для естетики, тому що завдяки їм мистецтво аналізується як частина загальнокультурних процесів, як самосвідомість епохи. Вони розширюють межі традиційних методів естетиці в аналізі художніх творів, дають можливість говорити про типологічні сходження у мистецтві, про їхню загальну спроможність виражати ідеї часу на рівні тематики й образного ряду. Через ці поняття існує зв'язок естетики і культурології, здійснюється пізнання художніх явищ у контексті філософсько-естетичних ідей часу, розробляється хронотип художньо-історичного мислення, художня система бачення епохи, у рамках якої аналізується зміст творів і принципи їх розв'язання.

У параграфі виявлені естетичні парадигми мистецтва постмодернізму, на основі яких сформувалася нова художня картина світу і переосмислюються усі художні явища другої половини ХХ століття:

- цілісність, що існує за принципом плюралізму, фрагментарності, живописності (не структурованості), колажності;

- духовність як субстанція,що здатна поєднувати в собі буденне і вічне, утілітарне і нескінченне;

- діалог як засіб розв'язання життєвих суперечностей, існування людини у сучасному світі, народження нових сенсів в культурі через зняття протилежностей;

- культ природного, тілесного, чуттєвого, у якому виражається істинність, справжність реальності;

- повсякденність, яка розглядається як нескінченний простірдля вираження творчої енергії митця; драматичність повсякденності замінює інтригу і драматичність мистецтва в мистецтві постмодерну;

- маргінальність, яка посилює відчуття суб'єктивності і сприяє появі нових змістів і сенсів.

Маргінальність є поширеною характеристикою людського буття у перехідні періоди, яка пов'язана з трансформацією ціннісної сфери особистості. Маргінальність як парадигма постмодерністської свідомості виражає нове світовідчуття людини, що існує на межі світів: „Я - Інший”, „Буття - Небуття”, „Любов - Смерть”, „Повсякденність - Трансцендентність”. Сучасна людина переживає щось більше ніж своє особистісне буття, вона суб'єктивно укорінена у всіх інших світах: іншого, несвідомого, трансцендентного, тому збільшується значеннякордону, маргінального у мистецтві. Формується естетика естетичного, яка легітимізує світ виключно особистісних відчуттів, культурно освячує те, що раніше не вважалося культурою.

На думку постмодерністів (Ж.Деррида, М.Фуко, Р.Барт) маргіналізм є те, що тільки й повинно цікавити мистецтво, тому що все інше перекручено репресивною ідеологією раціоналізму. Маргінальність сприяє виходу за межі структур, класифікації, стереотипів й тому ототожнюється з рухом до нового. У дисертації показано, що саме на межі художнього та нехудожнього формується нова мова мистецтва постмодерну, виникає радикальний досвід арт-практик: енвайронмент, перформанс, хепенінг, відеоінсталяції, інтерактивне мистецтво, екологічна скульптура, об'єкт, артефакт, проект тощо.

У дисертації доведено, що духовність стає життєвим принципом існування і способом адаптації людини сьогодні. У філософії і мистецтві постмодернізму духовність - це не альтернатива тілесності, тварності, матеріальності як це розумілося в “епоху модерну”, а першооснова життєвої стихії, природного та соціального середовища, нашого непримітного побуту, де сучасні художники вміють знайти биття пульсу духовного, сенс буття.

У роботі простежується еволюція мистецтва постмодернізму і відмічається, що такі його ознаки як концептуальність, пародія, вторинність, відчуженість, цитатність, безособовість, котрі були характерними для 70-80 рр., відходять на другий план, а на перший у 90-ті роки висувається культ тілесності, в якому відбувалася своєрідна реабілітація чуттєвості. Особистісні переживання стали розглядатися як найцінніший стан і створили онтологіючуттєвого світу мистецтва.

Зближення мистецтва з життям привело до художньої концептуалізації світу, створення у повсякденності ментального простору мистецтва, де образ став символом, знаковим концептом. Нова естетика ґрунтується на принципі творення естетичної реальності у формі текстобудування, на відміну від міметичного принципа класичного мистецтва, завдяки чому значно розширився її предмет. Весь світ людини - культурний і повсякденний, екзистенційний і містично-сакральний, образний і знаково-символічний, буттєвий і текстуальний - у його евокативних формах стає предметом нової парадигми естетики.

На прикладі конкретних творів автор прослідковує різницю “картини світу” у мистецтві модерну і постмодерну. Збентеженість свідомості особистості, непослідовність її думок, неадекватність реакції, що передавалися фрагментарністю, переривчастістю відбиття світу у модерністському мистецтві змінюються зовсім іншим відеорядом у мистецтві постмодерну, який підкреслює суб'єктивно-значиму картину світу. Усе суще і земне у творах постмодерну співвідноситься з вічним, завдяки превалюванню інтуїтивного, трансцендентного, містичного. Новому розумінню світу відповідає не пафос критицизму, не менторське всезнання, а мудре споглядання як акт свідомості, який віддає перевагу гармонійному з'єднанню щохвилинного і вічного, вже знаного і ще не пізнаного, повсякденного і сакрального. Таким чином, саме настрій нескінченного і вічного стає з'єднуючим фактором у мистецтві постмодерну всіх частин девальвованого світу і наділяє художній універсум майже магіним синтезуючим началом.

У підрозділі 2.3 “Трансформація художньо-естетичного досвіду в другій половині ХХ століття” йдеться про зміну головних принципів сучасного мистецтва, що привело до виникнення нової художньої мови, образності, художніх арт-практик, форм його презентації, механізмів сприйняття і функціонування художнього твору.

У роботі доводиться, що некласична естетика, виключаючи зі сфери мистецтва його фундаментальний традиційний принцип - відображення (мімесиса), розвивається на новому принципі - моделювання, конструювання: об'єктів (артефактів); подій (перформанси, хепенинги, акції); просторів для спілкування (проекти), середовища існування (екологічна скульптура, енвайронмент, віртуальна реальність). Інтерактивні відеоінстації прагнуть сконструювати своєрідну модель світу, а основною метою проектів є створення простору, який дає можливість людині по-іншому поглянути на звичні речі, явища, обставини, і, головне, такого середовища, в якому би виникла комунікація, тобто людина могла би розкритися для діалогу. Причому, комунікація (діалог) розуміється у самому широкому розумінні цього слова: створення внутрішнього контакту людини з самою собою, з іншим, з природою, суспільством, Всесвітом. Визначення художнього твору сьогодні будується навколо цього сутнісного аспекту мистецтва.

Показано, що абсолютні властивості класичного художнього твору змінилися і почали пов'язуватися з метафізичними, комунікативними, моральними, креативно-ігровими моментами. У постмодерні гра осмислюється як універсальне начало культури і естетичної діяльності. Для мистецтва постмодерну гра стала сутнісним творчим принципом і реалізується у всіх аспектах як гра сенсами, формами, змістами, епатажними жестами. образ жанровий світогляд буття

Основа конструювання художнього образу в “актуальному мистецтві” “колаж-монтаж” на відміну від класичного мистецтва, де був мімесис, ідеалізація, символізація. Цей універсальний принцип мистецтва ХХ століття допомагає виразити наше змінене сприйняття світу. В композиціях, виконаних у техніці колажу, ставиться за мету занурити глядача в світ алогічних перетворень, зруйнувати стереотипи повсякденного сприйняття, дати відчути взаємозв'язок зі світом як космічним, духовним цілим.

Нові процеси формоутворення у мистецтві постмодерну пов'язані не тільки з динамікою (кінетичною, „синестетичною”, технологічною) образу, але і з тяжінням до споглядальності, дійства як системоутворюючого критерію синтезу в сучасній культурі.

Далекі від будь-яких традицій прийоми арт-практик, принципи художнього мислення постмодерну трансформували естетичний досвід, проявивши його сутнісно-адаптаційні аспекти по таких напрямах:

основний акцент у мистецтві постмодерну зроблений на вираження суб'єктивності людини. Світ естетичного позбавляється нормативності і все більш належить індивідуальному суб'єкту. Формоутворюючі засоби мистецтва досить повно демонструють цей феномен;

художній твір став розглядатися як акт комунікації, де реципієнт - рівноправний співавтор, що створює його сенси;

інтерес художньо-естетичної свідомості постмодерну спрямований на повсякденність, що розглядається під естетичним кутом зору;

у постмодерні найбільш значимим є не сам художній твір (його форма), а контекст його існування (художній, соціальний, життєво-повсякденний, моральний, політичний, психологічний тощо);

іронічно-ігровий принцип мистецтва постмодерну звільнює художній твір від претензій на винятковість, від амбіцій пророцтва і вчительства, і перевтілює його на простір для самореалізації особистості, розвиваючи інтуїцію, уяву, засоби невербального спілкування;

нові форми і стратегії сучасного мистецтва, пов'язані з акціонізмом (перформанс, хепенінг, інтерактивні відеоінсталяції) беруть на себе адаптаційно-психотерапевтичну функцію;

мистецтво відмовилося відображати будь-що, а створює (моделює) нову реальність, що досі не існувала (конструює об'єкти, артефакти, модель світу, простір для спілкування, самовираження, життєве середовище тощо).

У підрозділі 2.4 “Актуальне мистецтво” як імітація життєдіяльності та його роль у формуванні художньо-естетичного середовища буття людини” йдеться про головну тенденцію трансформації естетичного досвіду в останнє десятиріччя: подальший вихід мистецтва за рамки станковізму у широкий простір життєвої реальності сучасної людини.

Головним напрямком пертворення природного середовища людського існування на культурну онтологію, на реальність з аксиологічно-значущим ландшафтом (оточенням), що створює специфічний ціннісно-смисловий Універсум і здійснює величезний формуючий вплив на особистість, змінюючи процеси соціокультурної адаптації, є функціонування таких традиційних видів мистецтва як архітектура, скульптура, дизайн, садово-паркове, декоративно-ужиткове, інтер'єрне мистецтво, на принципах енвайронментальної естетики. Саме в цих видах мистецтва в останнє десятиріччя відбувається розвиток формоутворення класичної художньо-естетичної традиції але з дещо іншими смисловими акцентами. Вони прагнуть не стільки виразити (виявити) на художньому рівні функціонально-утилітарну сутність предметного світу як це було в авангарді, скільки шукають художній образ функціональності, щоб річ, предмети, будинок, інтер'єр стали як модель ціннісно-смислового Універсуму, як знак (символ) єднання природи і культури.

Унікальні, високохудожні зразки в цих видах мистецтва створюються як на основі сучасних технологій, новітніх матеріалів, розробок авангардно-модерністських, візуальних мистецтв ХХ століття, так і образно-стилістичних тенденцій різних епох для того, щоб культурні асоціації, знаки допомогли людині відчути ціннісно-сенсові риси її повсякденного буття.

Суттєву роль у створенні художньо-естетичного середовища буденного життя людини відіграють електронні засоби комунікації і масової інформації (ЗМІ). Завдяки їм мистецтво постмодерну увійшло в життя і повністю розчинилося в ньому. Сьогодні воно існує у широкому соціоантропному контексті порівняно з класичним мистецтвом.

Естетизація повсякденого буття людини відбувається і через організацію споглядання масового дозвілля, коли створюється лазерно-світло-звукове середовище масових видовищ, шоу, дискотек, свят, народних гулянь. Споглядальність стає системоутворюючим критерієм синтезу в художній культурі останнього часу.

Створення естетично-художнього середовища повсякденності відбувається через комп'ютерну культуру, яка змінює людську психіку, ментальність, сенсорику, спосіб мислення і сприйняття дійсності, формує нове світовідчуття і нові потреби, виразити і задавольнити які неможливо на основі традиційного культурного арсеналу і традиційних цінностей. Проаналізовані естетичні аспекти віртуальної реальності пов'язані з процесом її моделювання, з широким ігровим полем, розкутістю свідомості, фантазії, цінністю емоційно-емпіричного знання, переживання самобутності. Існування у віртуальному середовищі доставляє людині величезне задоволення, відчуття комфортності тому, що воно змодельоване згідно з можливостями конкретної людини.

Це пласт “актуальної культури”, який фіксує онтологію чуттєвості в реальному часі, що прагне набути культурну норму і часто в її пошуках звертається до традиційної, природної, натуральної, докультурної форми. Комп'ютерна культура являє собою перехід від зверхскладності постмодерністського дискурсу культури до спрощення мов, образів, типів культурних відносин.

Все це спрямовує розвиток людини у бік “homo estheticus” і осмислюється такою новою сферою естетики як енвайронментальна естетика, яка розвивається на такій трактовці прекрасного, де значне місце відводиться структурі, особливостям матеріалу, оптимальної функціональності, цілесообразності екологічної системи. В ній зливаються традиційні естетичні цінності мистецтва і естетичні цінності оточуючого середовища, розглянути скрізь призму етики, наукового знання. В цьому контексті гуманізм, етичність, науково-функціональний підхід як загальні принципи ставлення до оточуючого середовища протиставляються технократичному мисленню, утилітаризму, естетизму.

Естетичне стає універсальною характеристикою буття людини, тому що сутність естетичного у кінцевому рахунку зводиться до створення гармоніі людини з Всесвітом, відчуття її гармонійної складової Природи, Космосу. Це є також і головною метою соціокультурної адаптації. Усвідомлення цього перетворює естетичне на автономну цінність суспільства. Мистецтво є сьогодні однією із складових повсякденності, її чуттєво-структурним началом та, в той же час, є такою рамкою, яка обрамляє картину повсякденності. Естетика оточуючого середовища перевтілюється в естетику життя.

Теоретичне осмислення естетичного досвіду сучасного мистецтва, пов'язаного з вторгненням у широкий життєвий простір людини, дає можливість усвідомити духовні виміри людської діяльності, повсякденності, що веде до нового розуміння сутності історичного процесу.

У розділі 3 “Змістова сутність форм і стратегій сучасних арт-практик” аналізується реальне функціонування мистецтва постмодерну, особливості його сприйняття, вплив на особистість художніх арт-практик.

Підрозділ 3.1 "Механізми впливу мистецтва постмодерну на трансформацію свідомості особистості" присвячений з'ясуванню нової - актуальної - сутності сучасного мистецтва, завдяки якій людина може відчути сенс буття в теперішньому, повсякденному. Це формує зовсім іншу систему цінностей: життя не заради майбутнього, яке позаісторичне, тому що присутнє в кожній миті теперішнього й знаходиться в самій людині, а заради теперішнього, в якому спілкування з іншими, природою, Всесвітом, відчуття своєї людяності є найвищою цінністю. Ціннісно-адаптаційний потенціал нової концепції майбутнього у постмодерні сприяє розвитку гнучкої та творчої особистості, що не лякається новизни невідомого.

Некатарсична природа впливу сучасного мистецтва розглянута на прикладі художніх арт-практик: відеоінсталяції, перформанс, хепенінг, енвайронмент, проект, інтерактивний простір яких не має чітко окресленої межі з життям і перебування в ньому дозволяє знайомі події прожити по-новому, активізує уяву, ініціативу, вміння налагоджувати контакти з іншим (вступати в невербальну взаємодію з іншим).

Дія сучасного мистецтва здійснюється безпосередньо на емоції і свідомість людини, викликаючи її саморефлексію. На основі конкретних творів сучасного мистецтва проаналізовано різні форми цього впливу: втягування в ігрову ситуацію (інтерактивне мистецтво), включення у повсякденний простір існування і завдяки різним маніпуляціям звичайними предметами усвідомлення їх духовної сутності і сенсу свого буття (перформанси), вплив на підсвідомість психоделічними засобами, викликання спогадів, асоціацій, здивування, інтенсивне переживання значимих моментів свого власного буття тощо. Завдяки цим новим аспектам кардинально змінюється виховна функція мистецтва: воно не розробляє, не показує і не встановлює ідеал, на який треба орієнтуватися в житті, а сприяє саморефлексії, формує суб'єктивність людини, створює простір, в якому вона могла б по-іншому осягнути свої зв'язки зі світом, саму себе.

Відмовившись від витонченої, досконалої форми сучасне мистецтво імітує дійсність, вбудовується в неї для того, щоб максимально наблизитися до екзистійного буття конкретної особистості. Воно не повчає, не роз'яснює, не виховує воно просто викликає прості людські почуття, наштовхує на нові відчуття для того, щоб вони запам'яталися і потім в житті людина не злякалася їх, а пішла далі до більш складних і насичених емоцій і звершень. Подібні відчуття означають рух вперед, створюючи почуття впевненості у вирішенні як внутрішніх, так і зовнішніх проблем.

Сучасне мистецтво працює з людиною певний проміжок часу у всій повноті її фізично-біологічного і психологічного буття, який є часом вкрай чуттєвого переживання людиною світу ціннісного, ідеального. Це мовби екстремальні моменти суб'єктивного буття. Адаптаційний ефект постмодерністських арт-практик у тому, що перебування в художньо-організованому просторі формує розуміння естетичних основ буття, міфопоетичну картину світу.

У параграфі розглядаються адаптаційні можливості сучасного мистецтва, закладені у новій концепції творчості постмодернізму.

Постмодерністські стратегії мистецтва надзвичайно адаптивні, тому що задають модель адекватного світосприйняття. Замість абстракцій колишніх метатеорій реціпієнт стає володарем цінності актуального переживання. Йому повертаються кольори світу, а не фіктивність схеми світоустрою. Людина вчиться будувати не абстрактні конструкти, а сприймати світ таким, яким він даний їй в почуттях, простому перерахуванні і розуміти, що по-одному і тому ж приводу можна збудувати одну конструкцію, а через п'ять хвилин - другу, і ні одна з них не буде найкращою. Це умовно існуючі конструкції, що дозволяють у кожному окремому випадку структурувати хаос. Вони не є універсальною істиною, до володіння якою треба прагнути, тому що кінцевість її передбачає розчарування і відчай: світ не побудований так, як нам хотілося б. Він постійно рухається у нескінченній кількості варіантів, які неможливо описати.

Теоретичний аналіз дозволяє зробити висновок, що мистецтво постмодерну є ефективним фактором адаптації, оскільки пронизує повсякденне життя людини, редукує сенси класичного мистецтва, дає можливість прожити їх у актуальному часі.

Воно культивує відкритий спосіб буття, руйнуючи межі колись найдених та освоєних міфологем, автоматизм сприйняття, стереотипи поведінки особистості, розвиває її емоційну сферу, дає відчуття безмежності оточуючого світу, розуміння важливості такого ж безмежного удосконалення себе, і тим самим формує тип людини, відкритої у світ, яка живе у гармонії з ним, адекватна за розвитком своєму часові й тому адаптована.

У підрозділі 3.2 "Містичний компонет мистецтва постмодернізму та його адаптивне значення" розглядається розуміння сутності містики у ХХ столітті і містичність як художній прийом, елемент мови сучасного мистецтва та особливості його впливу на особистість.

Релігійний містицизм трансформувався сьогодні у неомістицизм, який не має конкретної містичної практики, а зосередився на граничних станах особистості, що розкривають неповторність людської суб'єктивності у сфері духу. Під впливом постматеріальних цінностей особистості, що сформувалися останні двадцять років у суспільстві постмодерну, відбувається переосмислення і перетворення релігійних традицій з метою виявлення і аналізу різних форм буття духу і перекладу їх з мови релігійно-теологічної на мову культурно-естетичну. Цей процес протікає, перш за все, у сфері мистецтва і має колосальне значення у переорієнтації ціннісної сфери особистості на самореалізацію, духовне самовизнання.

Аналізуючи нові аспекти сучасної наукової моделі Всесвіту і те, як вони втілені у мистецтві, показано, по-перше, що завдяки містицизму мистецтво редукує наукову картину світу до розуміння кожної особистості і тим самим допомагає їй адаптуватися й комфортно відчувати себе у сучасному світі. По-друге, сучасне містичне мистецтво добудовує картину Всесвіту засобами, що недоступні науці, придає їй завершеності й чуттєво-емоційної образності. Містичні переживання, які викликає сучасне мистецтво, призводять до самих глибоких і фундаментальних змін у розумінні природи реальності, свідомості, руйнують традиційну картину світу, відкриваючи такі структури Всесвіту, які досі ніхто не уявляв. Принцип містицизму у мистецтві постмодерну виражає сучасну модель людського існування у світі: динамічну напругу одночасного буття в якості конкретного матеріального тіла і відчуття себе як необмеженого нічим, вічного існування поля свідомості.

У дисертації містичність розглядається як художній прийом, завдяки якому мистецтво постмодерну прагне виконувати свою постійну функцію - духовний розвиток людини. На відміну від релігійного, містичний досвід дає можливість осягнути таємниці буття людини і Всесвіту, зрозуміти сенс життя не за допомогою віри, а за допомогою самозаглиблення, входження в медитативний стан, в якому привідкривається завіса таємниці існування. Містичність - це той принцип мистецтва постмодерну, завдяки якому особистість може осягнути не тільки духовну природу людства і Всесвіту, а й відчути в собі від початку дане їй духовне Світло, без якого її активна діяльність стає бідою світу.

У роботі аналізуються художні прийоми сучасного мистецтва, що вводять людину у медитативний стан, викликають трансперсональні переживання, які розширюють кордони людської свідомості й сприяють створенню нових сенсів буття. Особлива увага приділяється психоделічним аспектам мистецтва, яке за допомогою ритму музики, чергування звуків певної частоти і різного тону, електронних обробок стародавньої ритуальної музики, використання світла, кольору, символів впливає на підсвідомість людини, пробуджує фантазію, інтуїцію, викликає незвичайні стани свідомості.

Містичність як суттєва ознака сучасної культури - це увага до ідеального буття людського духу як природного феномену, який має ендогенну природу виникнення і пов'язаний із процесами адаптації особистості.

Дотик до космічного Універсуму несе в собі велику можливість для особистісного росту і духовного розкриття, формує поважне ставлення до всіх форм життя, нове розуміння єдності того, що є на землі. Тільки у мистецтві позамежовість стає реальністю, в ній можна пожити і відчути те, чого не буває в реальності. Якість інтеграції отриманого духовного досвіду у власне життя, у повсякденне існування залежить безпосередньо від людини, і навіть, якщо вона невелика, то всерівно цей досвід залишається як ідеальна модель світу, в якому існує людина.

У данному параграфі з'ясовуються нові аспекти у розумінні сутності містики у ХХ ст. і її ролі у світовідчутті сучасної людини. Поглиблення природи і сутності містичного у другій половині ХХ ст. сталося завдяки відкриттям трансперсональної психології (А. Маслоу, Р. Ассаджиолі, С. Гроф), яка підкреслює особливу значущість у еволюції свідомості особистості космічних вимірів, архетипів. За Маслоу, містичний досвід (“містичні відчуття”) не слід вважати патологічним, він просто наднормальний і веде до самоактуалізації у нормальних у всьому іншому цілком адаптованих індивідів.

Містичний компонент сучасної культури надає їй потужних оновлюючих тенденцій як з боку змісту, так й художньої мови і дозволяє адекватніше виявити нове світовідчуття людини. Використання космічної символіки, Білого Світла, мандали, недосказаності, неоднозначності, неточності, культивування неясності, загадковості, що і створює містичний ореол сучасного мистецтва, - це нова художня мова некласичного мистецтва сьогодення.

Мистецтво постмодерну не цікавлять речі як утилітарні, споживчі, здатні задовольнити матеріальні потреби. Повсякденний світ у сучасному мистецтві показаний як прояв духовного задуму буття, як сигнал вищих смислів. Й в цьому плані буденність виступає як буття в його алегоричній виразності, як знаки спілкування зі світом інших.

У параграфі 3.3 "Міфоритуалістичний характер мистецтва постмодернізму і його роль в повсякденній адаптації особистості" доведено, що невід'ємною рисою сучасного мистецтва є міфоритуалістичність, завдяки якої створюється зовсім інша, некласична художня мова і висловлюються світоглядні ідеї сьогодення.

У культурі постмодерну, яка осмислює свою своєрідність через опозицію до культури модерну, міф став однією з найважливіших категорій культури і свідомості. Програма Просвітництва була націлена на руйнування міфу і утвердження знання, ХХ століття його реабілітувало.

Показано, що сьогодні людство не живе міфами, як це було у традиційних епохах, а використовує їх для рішення конкретних, профанних цілей і в зв'язку з цим проаналізовано функції міфу у сучасному суспільстві. Принцип неоміфологізму - один з найважливіших принципів культурної ментальності ХХ-початку ХХІ століття, відрізняється від класичного міфа своїм ідеологічним характером, психологізмом, рефлексивністю, архетипністю, символічністю, вторинним, штучним і головне ігровим характером, коли людина завдяки грі з традиціями, повір'ями, минулим починає інакше сприймати світ, відчувати, що в цьому швидкоплинному житті є щось незмінне, вічне - і таке міфомислене служить стабілізуючим механізмом життєдіяльності людини, знімає протиріччя, допомагає вписатися у обрану нішу, тобто сприяє її соціальній адаптації.

На мову сучасності традиційний міф перекладається, перш за все, мистецтвом. В сучасному мистецтві художнє мислення синтезоване з міфологією, виражає емоційно-естетичну спрямованість свідомості. Сучасних художників цікавить механізм роботи міфу, його функціонування, структура, межі й тільки потім його зміст, хоча сюжети міфів активно використовуються як серйозною літературою (У. Еко, М. Павич, М. Кундера тощо), так і масмистецтвом (сюжети телесеріалів, фільмів), темами проектів.

Міфоритуальність збагатило мову, художню образність сучасного мистецтва. Мова художнього твору уподібнюється міфологічної мови: циклічний час, балансування на межі між ілюзією і реальністю, застосування семантики можливих світів, марення, фантазії, уяви, сфери підсвідомого, містичного, загадкового, часом страхітливого, проведення ритуально-міфологічних паралелей, неуважність до сюжету як перебігу подій, неакцентований початок і кінець твору, невизначеність, незакінченість думки, словесна експресія, використання колажного принципу побудови твору, символів, знаків.

Найчастіше використовуються сучасним мистецтвом символи - архетипи, з якими пов'язаний сенс людського життя, наприклад, символ Дому, як архетип стабільного життя і зруйнування його як символ трансформації людини і суспільства. У роботі аналізується його адаптаційне значення для людини, тому що саме він структурував життєвий простір традиційного суспільства. Важливі також символи і архетипи космогонічних міфів, оскільки вони асоціюються з початком, сутністю, творенням, відродженням. Масмистецтво активно використовує основну міфологему космогонічних міфів: смерті - відродження для ствердження циклічної парадигми, концепції історії, на яких заснований світогляд сучасної людини.

Адаптаційні можливості сучасного міфологізованого мистецтва знаходять прояв, за думкою автора, у наступних моментах:

міфи, які лежать в основі творів, єднають людину з минулим, роблячи його живим і зрозумілим і тим самим олюднюють довкілля, воно втрачає риси об'єктивної стихійності, стає ціннісно-смисловим Універсумом, в якому тільки і можливе існування людини у динамічному, швидкоплинному, хаотичному світі;

фільми з супергероями ("постать героя є архетипом, який існує з давніх-давен" К. Юнг), реалізують онтологічну ностальгію сучасної людини, коли вона разом з ними переживає, бере співучасть у творінні історичних подій, стоїть у джерел добра і зла. Міфологізоване масмистецтво сьогодні виконує ту саму функцію, що і міф у традиційному суспільстві - регулює ціннісну поведінку людини;

світ міфологічний абсолютно чужий світу буденному. Міфи відкривають вторгнення священного у повсякденний світ, першопричину існування будь-якого процесу, діяльності, орієнтують людину на розуміння основ буття, відчуття його повноти, сенсу, що необхідно для адаптовано-комфортного існування у світі;

цінність міфологем (образ, мотив, сюжет) у тому, що це стихійно знайдена, складена, змістовно сформульована модель життєво-важливих ситуацій для людини й людства, необхідна для її адаптації в світі у будь-який час, в усякому місті.

міфологічна топіка, образність, символіка, мислення допомагає усвідомити людині власну трансформацію як природний феномен, повірити в особисту значущість та обраність і тим самим знімає психологічні стреси, сприяє адаптації у новому соціально-культурному середовищі.

Раніше через труднощі трансформації людину проводили ритуали, а в ХХ столітті, коли ослаблена ритуалізація суспільного життя, цю функцію бере на себе мистецтво. Показано, що міфологічний матеріал завжди пов'язаний з перехідними та надзвичайними станами свідомості і саме ці аспекти використовуються сучасним мистецтвом для формування нового світогляду особистості і адаптації її у суспільстві.

У підрозділі 3.4 “Архетипи сучасної української культури як ціннісно-адаптаційні орієнтири” показується ментальна своєрідність мистецтва постмодерну в Україні, яка обумовлена історичним розвитком, традиціями, умовами функціонування сучасного мистецтва.

Такі особливості української постмодерністської культури як її екзистенційно-конкретний, чуттєво-образний, духовно-релігійний характер в противагу західної, де сильні традиції раціоналізму, детермінізму, логізму, імперативності мислення, тиранії абстракції були закладені здавна. І сьогодні західноєвропейський постмодернізм веде до переживання образу через раціональне обміркування, асоціації, а українське мистецтво впливає не стільки на раціональну, скільки на емоційну сфери людини, викликаючи потік образно-поетичних асоціацій, різних почуттів.

У параграфі доводиться, що українські художники розробляють ті ж самі теми, проблеми, що і сучасні художники Заходу, використовують ідентичні прийоми, але вони якось інакше розставляють акценти в усвідомленні катастрофічної дійсності, кризової свідомості людини ХХ століття. Для художника Заходу безоглядне руйнування традицій, викриття стає самоціллю. Слов'янська ментальність інша: митець завжди вірить в якийсь Абсолют, вищу Істину, має Надію заради яких він творить, тому в українському мистецтві в противагу західній тенденції деконструкції, заперечення усіх і усього, бачимо протилежне - пошук духовної основи нового відродження. Слов'янське мистецтво, зокрема і українське має сильне натурфілософське, космічне начало і саме це теософське та антропософське звучання найбільш відрізняє його від західного. Це свої витоки, своя національна культурно-філософська традиція.

Ґрунтуючись на роботі відомого дослідника західноєвропейського постмодернізму О. Калабрезі “Епоха необароко”, який підкреслює, що саме термін “необароко” точніше та глибше характеризує сучасний менталітет, дух часу, смак епохи, ніж поняття “постмодерн”, розкрито необароковість сучасної української культури, з урахуванням того, що бароко на Україні є істотним шаром народної традиції, рідною стихією, грунтуючись на якій сучасне мистецтво набуває неповторного, особливого звучання.

На противагу західноєвропейській естетичній думці, яка ґрунтуючись на висновках французького психоаналітика Ж. Лакана, філософів Ж. Дельоза, Ф.Гваттарі, трактує мистецтво постмодерну як “шизофренічне явище”, в Україні воно не таке: драматизм, експресивність, підвищена емоційність, фантасмагорія, бурлескність, іронія сучасного українського мистецтва підкреслює не абсурдність життя, яку не можна подолати, а пошук духовно-ірраціональних засобів проникнення у сенс життя для створення ціннісно-смислового Універсуму повсякденності, що сприяє комфортно-адаптованому існуванню людини у динамічному і неспокійному світі.

Мистецтво, фіксуючи зміни у світовідчутті людини, випереджаючи усвідомлення їх конкретною особистістю, допомагає інтуїтивно відчути нове в ментально-звичній аурі і тим самим сприяє повсякденній адаптації.

Аналіз художніх творів дозволив дійти висновку, що український митець досліджує, пародіює, обігрує, переробляє запозичені ідеї, теми, образи світового мистецтва, спираючись на традиції так, що їх важко впізнати. Зв'язок з традиціями в українському мистецтві постмодерну проявляється не в простих фольклорних запозиченнях, стилізаціях - цього немає, а у виразній і ритмічній мові кольорів, сполученні кольорового ритму з лінійним, в колористичних пристрастях, естетизмі, декоративності, дослідженнях закономірностей живописного простору, пошуках нових образно-пластичних форм, що дають емоційно-катарсичне переживання, вітальність життєстверджуючому пафосу. Цим сучасне образотворче українське мистецтво не схоже на західне постмодерністське.

Постійний діалог із власними традиціями в українському мистецтві починає сьогодні давати цікаві результати на межі розвитку класичного мистецтва і радикальних художніх арт-практик. Західний художній постмодерн у своєму радикалізмі зайшов так далеко, що зруйнував усі мости, що пов'язували його з традиційним естетичним досвідом. Тому так цікава практика українського мистецтва, в якому органічно поєднуються класичні і сучасні радикальні тенденції.

У розділі 4 "Адаптаційна функція мистецтва постмодерну в сучасних умовах культурної диверсифікації, етноінтеграції" йдеться про адаптацію людини в зовсім іншому, порівняно з тим, де вона народилася і виросла, культурному середовищі внаслідок процесів глобалізації і масової міжнародної міграції. Адаптаційні можливості сучасного мистецтва у вирішенні цієї гострої соціальної проблеми, яка виникла в останнє дисятиріччя, засновуються на сутнісному принципі культури постмодерну - її діалогічності.

Підрозділ 4.1. "Життєдіяльність людини як соціокультурна адаптація в умовах постмодерну: нові концептуальні підходи, понятійний апарат" присвячений аналізу принципових змін в концепції соціальної адаптації особистості у сучасних умовах глобалізації, плюралізації суспільної й індивідуальної свідомості і ролі сучасного мистецтва у виробленні нових концептуальних підходів до адаптації.

У зв'язку з тим, що термін “адаптація” був запозичений з біології, де завжди означав пристосування до навколишнього середовища, він і в суспільних науках набув відтінок пасивного зовнішньо-показного пристосування, без урахування свідомої активності суб'єкта, який прагне до саморозвитку й змінює навколишнє середовище. У дисертації показано: адаптованою є особистість, яка задовольнила життєво важливі потреби у сні, відпочинку, безпеці, самоповазі, що дає змогу зосередитися на духовних цінностях. Лише адаптований індивід здатний до відкритої поведінки, самореалізації.

Соціальна адаптація і самореалізація не є дихотомічними поняттями. Адаптація - це передумова виникнення та функціонування "високих потреб". Тому прагнення до соціальної адаптації не можна ототожнювати з пристосовництвом. У той же час не в кожної людини достатньо сил, волі, здібностей подолати життєві обставини і вийти на реалізацію вищих цінностей. В теорії соціальної адаптації особистості, що нині формується, виникають нові поняття, які характеризують різні аспекти адаптації людини, в тому числі й моменти пристосовництва: "пасивна адаптація", "псевдоадаптація", "акомодація", "реадаптація".

Сформовані постматеріальні цінності підсилили роль особистісного начала у конструюванні власного стилю життя і змінили підходи до концепції соціальної адаптації. Якщо раніше в житті людини відбувались зміни способу життя, культурного стилю поведінки один, інколи два рази, найчастіше у молодому віці (віковий фактор був суттєвим для традиційної концепції адаптації особистості) - в зв'язку з отриманою освітою або міграцією з села до міста, з однієї країни (республіки) в іншу, то нині потреба простого виживання, приробітку для утримання родини вельми часто примушує індивіда освоювати і змінювати життєві форми й культурні стилі, до яких він ніколи б не звернувся в благополучній і стабільній ситуації. Особливість адаптаційної ситуації сьогодення полягає в тому, що знайомство молоді з різноманітними стилями життя відбувається передусім через телеекран, ПК. Візуальний характер їх подачі та безпосереднє переживання полегшує прилучення до них, не вимагаючи, на жаль, особливих зусиль для осмислення, достатнього рівня освіти, культури, що було необхідним раніше, в епоху панування друкованого слова.

Нову концепцію адаптації особистості в сучасних умовах необхідно розробляти з врахуванням того, що поведінка людини принципово змінюється в стислі проміжки часу й специфіку тимчасової поведінки передають поняття "життєві й культурні стилі". Саме ці поняття виводять на перший план, при виробленні нової концепції адаптації ціннісний потенціал особистості, мотиви, настрої, життєві цілі, соціальні орієнтації на відміну від демографічних факторів, які були основоположними у традиційній концепції соціальної адаптації. Соціокультурні дослідження стилів життя, культурної ідентифікації, соціотипів, в основу яких покладено ціннісно-культурний потенціал особистості, - це основні напрямки у створенні сучасної концепції адаптації.

Завдяки тому, що сьогодні культура випереджає розвиток реальності (суспільства) і соціальні зміни набувають культурну мотивацію, мистецтво починає відігравати колосальну роль в ідентифікації й адаптації людини. Змінилася основна функція культурної індустрії, яка раніше була зайнята редукуванням сенсів й образної мови спеціалізованого мистецтва до масового споживача, нині розробляє і презентує життєві форми, культурні стилі.

Підрозділ 4.2 "Діалог як парадигма постмодерну і умова життєдіяльноті людини у сучасному суспільстві" присвячений аналізу діалогічної сутності мистецтва постмодерну, що дозволило зробити такі важливі, на наш погляд, висновки для розвитку теорії некласичної естетики і адаптації людини в полікультурному середовищі:

Мистецтво постмодерну сприяє формуванню цінностей людини через погляд на себе ззовні у повсякденних, випадкових ситуаціях. В інтерактивному просторі сучасних арт-практик реальна дія, тобто буття вчинку, знаходження сенсу та опосередковане переживання об'єднані у ціле.

Багатогранна діалогічність мистецтва постмодерну змінює сприйняття художнього твору: катарсична природа сприйняття передбачала два моменти: співпереживання герою та позицію відокремлення, неусвідомленого відчуття своєї безпеки від катаклізмів і трагедії героя. У сучасному мистецтві процес сприйняття складається з трьох аспектів: вживання (емпатія) у ситуацію, перенесення себе у категорію Іншого; потім формування запитів до себе (саморефлексія, погляд на себе ззовні) і повернення у свою систему цінностей, що Бахтін називає процесом завершення. “Вживання” та “завершення” не йдуть один за одним, вони злиті, єдині і, взагалі, “чисте вживання й абсолютне перенесення не можливі”. „Естетична діяльність для реципієнта починається тоді, коли він повертається до себе, на своє місце поза страждаючим, оформляє та завершує матеріал вживання...” (Бахтин).

”Вживання - саморефлексія - повернення” - це фактично механізм становлення суб'єктивної реальності людини. Мистецтво постмодерну формує діалогічність внутрішнього світу особистості, дає зрозуміти, що тільки через діалог як безмежний ланцюг порівнянь з Іншим йде творення унікальності та індивідуальності людини.

Естетичний універсум кінця ХХ - початку ХХІ століття будується за Бахтіним учасним відношенням до Іншого (іншої системи цінностей). “Естетичної об'єктивації необхідна могутня точка опори поза собою, в будь-якій дійсно реальній силі, з середини якої “я” могло би бачити себе як іншого”. Зміни, що відбулися в розумінні буття, сформували “онтологію розуміння” ( П.Рикер), онтологію переживання і визначили усвідомлення сутності художнього твору як “спів-буття” (Бахтін), що передбачає модус нероздільного існування митця, реціпієнта, зміста твору. Некласична естетика- це естетика екзистійного переживання, яка легітимізує світ нерегламентованих особистісних почуттів, неявного, не освяченого раніше культурою.

Діалогічні відношення завжди відношення сенсові. Діалог усвідомлюється сьогодні як засіб сенсонародження, розвитку та існування культури. Діалог з минулим відкриває в ньому нові можливості, переосмислює його у світі поставлених сучасністю питань, виявляє творчий початок традиції, сприяє прирощенню культури.

Діалогічна природа сучасного мистецтва сприяє формуванню нових взаємовідносин між людьми, між особистістю та суспільством: суб'єктно-суб'єктних, які руйнують старі суб'єктно-об'єктні, що народжує і зміцнює нові “постматеріальні цінності” сучасності. Діалог стає засобом організації спільного життя людей на нашій планеті.

Під впливом мистецтва постмодерну логіка мислення перевтілюється в “діалогіку” (В.Біблер), що допомагає людині налагоджувати контакти з усіма компонентами зовнішнього середовища: з природою, суспільством, іншими людьми, тобто бути адаптованою.

У параграфі 4.3 "Кроскультурна сутність мистецтва постмодерну як вияв нової ідентичності людини полікультурного середовища" показано, що зміст, сюжети, форма, стилістика, сутність мистецтва постмодерну за останні двадцять років суттєво змінюється у бік кроскультурності і це сприяє формуванню нової ідентичності особистості.

У параграфі кроскульна ідентифікація сучасної людини аналізується на прикладі особистості митця, тому що завдяки їх надзвичайній мобільності, прагненню до самореалізації, вони завжди випереджали всіх у культурному самоусвідомленні, що з одного боку суттєво впливало на загальний розвиток мистецької сцени, а з іншого- давало можливість прогнозувати типологію художнього сприйняття.

Відмінною рисою самосвідомості сучасного митця є його неоднопланова культурна приналежність. Часто він народився і виріс в Східній культурі, а живе і творить в Західній, або навпаки. Власне й чуже для нього вже не є протилежностями. У сприйнятті себе як "іншого" він вбачає позитивний момент, тобто в умовах полікультурного суспільства формується нова форма ідентичності. У ХХ столітті митець існує часто на перетині різних національних культурі створює високі художнізразки поза чітко окреслениминаціональними координатами (П. Пікасо, В. Кандинський, А. Шнітке, С. Губайдулина, У. Еко, Й. Бойс тощо). Він відчуває себе комфортно у будь-якому культурному середовищіі не є культурно дезорієнтованою людиною.

Поняття „кроскульна ідентифікація” підкреслює, що саме культурні фактори порівняно з національними виходять виходять сьогодні на перший план у самореалізації особистості.

З'ясовано, що кроскультурності мистецтва сприяє розвиток засобів масової комунікації, нових комп'ютерних технологій, що створює інші комунікативно-семантичні умови для діалогу між культурами ніж це було під час контактів локально-стаціонарних культур. Замість прямого перетинання як умови діалогу між культурами і створення особливого міжкультурного поля спілкування він здійснюється за допомогою новоутворень у глобальному комунікативному полі. Діалог національних культур проходить вже всередині цього нового комунікативного поля, на його базі, використовуючи додаткові можливості та інтегративні механізми, але ні в якому разі не перешкоджає розвитку самобутності різних культур, а навпаки дає поштовх для самоусвідомлення їх ментальної особливості. Все це разом і становить сучасну динаміку мистецтва постмодернізму.

У даному підрозділі розглядається як кроскультурна сутність сучасного мистецтва змінює форми його буття, функціонування, допомагає подолати труднощі життя іммігрантів між двома культурами, в зоні відчуження. Саме мистецтво відкрило і акцентувало увагу на провідній адаптаційній рисі сучасних мігрантів: найсильніша воля та необмежене бажання до самоствердження в новій культурі, намагання зрозуміти та сприйняти нові цінності та через це визволитися від необмеженої влади традицій та стати вільними.

Кроскультурність мистецтва постмодерну як провідна його ознака грає значну роль в виявленні, формуванні і усвідомленні як конкретною особистістю, так і ріізними спільнотами, державними структурами принципово нових загальнолюдських цінностей: толерантності, плюралізму, діалогу, взаєморозумінню, прийняттю своєріднсті, унікальності, неповторності кожної культури. Ці цінності суттєво змінюють цивілізаційну модель розвитку людства, пануюючу сьогодні, і є основою нової гуманістичної (людської) моделі, в якій індивідуальне, особливе, ментально різне, національно-специфічне розкривається на основі цих нових загальнолюдських цінностей.

У висновках сформульовані головні підсумки проведеного дослідження, які висвітлюють розглянуту проблематику та загальну структуру роботи.

Здійснене дисертаційне дослідження дає підстави стверджувати, що:

Мистецтво постмодерну відійшло від „дегуманізації” (Х. Ортега-і-Гассет) Модернізму і повертається до людини, шукає різноманітні шляхи полегшення драматичності буття людини у перехідну епоху у суспільстві, що трансформується. На сьогодні склалася нова художня картина світу зі своїми парадигмами (с.139), що відбивають світоглядні зміни та тип мислення сучасної людини і художні арт-практики, використовуючи надбання радикального досвіду авангарду, шукають засоби вираження сучасного світовідчуття (перформанси, проекти, відеоінсталяції надзвичайно концептуальні),тим самим створюють ціннісно-смисловий Універсум повсякденності, який забезпечує комфортне існування людині.

Твір сучасного мистецтва якнайбільш фіксує особистісний досвід митця. Відбулася зміна парадигми буття художнього твору в епоху постмодерну: формоутворюючи засоби сучасного мистецтва зруйнували загальноприйняті норми естетичного і прагнуть виразити індивідуальний досвід суб'єкту. Однак існування людини не може бути особистісним. Воно, за Бахтіним, завжди є існування через Іншого як посередника екзистенції, чуттєвого зв'язку зі світом. Своє онтологічне буття художній твір постмодерну набуває через діалог з Іншим, незнайомою системою цінностей. Таке розуміння сутнісної природи твору мистецтва приводить до нового усвідомлення його впливу на людину: пряма дія на свідомість без будь-якої опосередкованої ланки.

Нові умови функціонування сучасного мистецтва трансформували його соціальні функції: відносно до мистецтва постмодернізму не можна говорити про пізнавальну, виховну функції в їх традиційному розумінні, коли мистецтво виробляло і подавало ідеал, якому треба було слідувати, критикувало дійсність, в якій не міг бути реалізованим ідеал. Це сприяло, формуванню „людини маси”, конформіської особистості, яка звикла в своїй поведінці базуватися не на ініціативі, почуттях, власній суб'єктивності, а на ідеалах, зразках, програмі суспільних установ, зокрема мистецтва. В дисертації проаналізована некатарсична природа впливу сучасного мистецтва на особистість, такі прийоми, які б'єктивують, трансформують світоглядно-сенсові позиції особистості в змістові плани її повсякденного життя і активізують роботу самосвідомості, рефлексію особистості, загострюють її ставлення до власного буття. Дослідження показало, що у мистецтві постмодернізму на перший план вийшли такі соціальні функції як адаптаційна і формування індивідуальності, неповторної суб'єктивності людини. Завдання сучасного мистецтва в тому, щоб дати людині яскраві, незвичні відчуття, розкрити її для спілкування, в якому реалізується одна із найважливіших людських потреб - вираження, „озвучення” власної суб'єктивності;

Мистецтво постмодернізму, грунтуючись на новій концепції творчості (с.204), досвіді сучасних арт-практик, перенесенні акценту в художній комунікації на саморефлексію, надає людині величезні можливості (поле) для самореалізації в новому швидкоплинному світі, формує тип людини відкритої світові, яка готова до трансформації, адекватна за розвитком своєму часові і тому адаптована. Ідеал сучасності - самореалізуюча особистість - представлена у мистецтві постмодерну символом шляху. Це навіть не образ, тому що не має конкретних ознак, окреслених кордонів, а благотворна можливість нескінченних суб'єктивних варіацій;

Нова сутність мистецтва постмодернізму розкривається поняттям „актуальне мистецтво”, в якому концентрується увага на навантаженні сенсом теперішнього, надання йому максимальної питомої ваги, виявлення сакрального у повсякденному, завдяки чому воно формує якісність, цінність кожної миті душевного життя, тобто принципово нову систему цінностей особистості. Позаісторичне розуміння майбутнього в постмодерні, яке присутнє у кожній миттєвості теперішнього, мінімізує страх перед розвитком, і в цьому його адаптаційний ефект;