Ряд дослідників (К. Кинник, Д. Кругман, Г. Камерон) розробляють поняття "втома від співстраждання" - це емоційна байдужість аудиторії стосовно жертв соціальних проблем внаслідок інтенсивного висвітлення цих проблем у ЗМІ та сучасному мистецтві. Було встановлено, що часте повідомлення поганих новин, їх репрезентація мистецькими засобами, відчужує аудиторію і змушує її відмежовуватися від реальності. Уявлення про те, що чим більше повідомлень, мистецьких акцій, присвячених тій чи іншій соціальній проблемі, тим краще це для суспільної моралі є невірним. Основними характеристиками сучасної спільноти є інформаційне медіаперенавантаження і емоційна пригніченість. У межах цієї концепції проводилися емпіричні дослідження, а саме, вимірювалася "втома співстраждати" жертвам таких чотирьох соціальних проблем: СНІДу, безпритульності, насильницької злочинності і жорстокої поведінки з дітьми. Були встановлені різні рівні емоційної втоми, емоційного "вигорання". Данні, отримані К.Кинник, Д. Кругманом і Г. Камероном, свідчать про те, що характер деяких творів сучасного мистецтва дійсно сприяє виникненню емоційного спустошення і байдужості відносно соціальних проблем і їх жертв. Основними рисами таких тенденцій у сучасних арт-практиках, які сприяють даній ситуації є акцент на сенсаційному, епатажному, шокуючому, трагічному, потворному. Велика питома вага "поганих новин" та "негативних повідомлень", відсутність соціокультурного і морального контексту, представлення проблем, але не їх вирішення, відсутність мобілізуючої інформації. Як приклад цього емоційного вигорання, можна навести сюжет короткометражного фільму "Одна сота секунди" Сьюзен Джейкобсон (2006 р.). Він триває 6 хвилин і розповідає про військового фотографа Кейт, яка працює у гарячих точках. Перебуваючи під обстрілом, вона знімає на плівку всі жахи війни: скривавлені тіла, паніку цивільних людей. Раптово Кейт помічає маленьку дівчинку, що намагається сховатися від снарядів і свистячих куль. Дитина притискує до себе улюблену іграшку і попадається на шляху збройного ворожого солдата. І ось настає момент, коли Кейт повинна прийняти рішення - відобразити трагізм війни у вбивстві беззахисної дитини, або спробувати врятувати життя. Дівчинка бачить її і благає про допомогу. Наступний кадр показує пишну церемонію нагороди і фотограф Кейт отримує головну премію за фото мертвої дитини.

Повертаючись до проблем цензури у сучасному мистецтві зазначимо, що європейська філософська і правова традиції переважно виходять з свободи висловлювань. Класичний приклад захисту свободи висловлювань був даний Дж. С. Міллем у роботі "Про свободу". Мілль обґрунтував фундаментальну цінність свободи, яка представляє собою всезагальне благо: "єдиною метою справедливого застосування влади відносно будь-якого члена цивілізованої спільноти, і проти волі, є запобігання нанесення їм шкоди іншим". Виходячи з цього, свобода самовираження є фундаментальним правом людини, художника, коли вираження думок, саме по собі не наносить шкоди іншим. Свобода є центральною категорією творчості і мистецтва. Що мається на увазі під свободою у мистецтві? Чи припускає ця свобода цензуру, якщо свобода художнього вираження, висловлювання заподіює шкоду іншим? Тобто і суспільство і держава розцінюють конкретні вчинки як зло, навіть у тому випадку, коли самі митці не чинять іншим зла.

Ще одна важлива проблема у контексті моральних дилем сучасного мистецтва - критерій шкоди (моральної шкоди). Велика кількість дослідників у сфері прикладної етики пропонує оцінювати моральні проблеми по їх конкретному результату, а не по їх теоретичному обґрунтуванню. У мистецтві ця проблема виникає перш за все через невизначеність стандартів потворного, брутального і поняття непристойності, передусім як правового терміну у правових системах європейських країн, США та Канади. Поняття непристойності, потворного розмиті і невизначені, відкриті різним індивідуальним тлумаченням, особливо коли це стосується сфери мистецтва. Встановлення "суспільних стандартів" експертами, які потрапляють на судові засідання справ про непристойність, виявляється багато у чому залежним від їх припущень, вражень і суб'єктивних суджень. Наприклад, одним з відомих скульптурних парків Норвегії є парк Вігеланда, заснований у 1907-1942 pp. Темою парка є "стани людини". Більшість скульптур зображає людей, що зайняті різними справами: біг, боротьба, танці, обійми; передаються різні емоції і людські відношення. Парк Вігеланда є визнаним твором мистецтва і улюбленим місцем відпочинку мешканців Осло і ніколи не викликав морального осуду. Несподівано у 2007 р. парк піддався діям вандалів - невідомі розклеїли чорні обрізки паперу на статевих органах всіх скульптур парку. Один суддя з Огайо виразив загальну думку, коли ще у 1948 році критично зауважив, що непристойність не є правовим терміном. II не можна визначити так, щоб вона мала однакове значення для всіх людей, завжди і в усі часи. У деяких законодавствах непристойність визначали через терміни приниження, дегуманізоване відношення, деградацію (Канадський кримінальний кодекс). Але трактування приниження, експлуатації, дегуманізації багато в чому залежить від індивідуального відношення і смаку конкретної людини. Для деяких людей зображення жінки у купальному костюмі вже здається непристойним, а для деяких є прийнятними найжорстокіші сцени насилля.

Показовим, у цьому зв'язку є кримінальне переслідування учасниць групи Pussy Riot та їх засудження (2012 p.). Надія Толоконнікова, Марія Альохіна і Катерина Самуцевіч були арештовані за звинуваченням у хуліганстві у зв'язку з несанкціонованим виступом (який гурт назвав "панк-молебном") в храмі Христа Спасителя під час якого вони висловлювали антипутінські настрої. Всіх їх звинуватили в хуліганстві за мотивами релігійної ненависті, здійсненому групою осіб за попередньою змовою (ч. 2 ст. 213 КК РФ). Свою підтримку учасницям Pussy Riot висловилися багато світових знаменитостей. Серед них - музиканти Стінг, Мадонна, Патті Сміт, Пітер Гейбріел, групи Red Hot Chili Peppers, Franz Ferdinand, Faith No More, режисер Teppi Гіліама, актор і письменник Стівен Фрай, актор Денні Де Віто та інші. Пол Маккартні зазначив, що підтримуючи цих дівчат він захищає принцип свободи творчості. У Росії більше ста діячів культури підписали лист на підтримку Pussy Riot. Зібрані підписи найбільш авторитетних і популярних діячів культури, які є відомими медійними персонами і часто виступають на федеральних каналах телебачення і відомих радіостанціях. Борис Акунін зазначив, що його ставлення до цієї акції не було однозначним: "Я не шанувальник панк-стилістики. Вона, власне, для того і існує, щоб епатувати відсталий істеблішмент. Контркультуру я не люблю, я типовий представник благочинних буржуазних цінностей, але саме ці нудні, тривіальні цінності не дозволяють мені спокійно спостерігати, як держмашина мстиво рве і гризе трьох юних хуліганок".

Подібним за змістом і наслідками у Україні, був перформанс Олександра Володарського, який отримав назву "Акція під Верховною Радою" (2009 р.). Сам перформанс був спрямований проти "Національної експертної комісії із захисту моралі", яку акціоніст звинувачував у цензурі і спробах обмеження свободи слова. У ході перформансу Олександр Володарський та його партнерка, що лишилася анонімною, імітували статевий акт перед стінами Верховної Ради України, а третій учасник, звертаючись до журналістів, зачитував промову про відносність моральних норм і неможливості однозначного трактування поняття мораль. Після закінчення акції Володарський був заарештований, йому було пред'явлено звинувачення за ст. 296 ч. 2. кримінального кодексу України: "хуліганство, вчинене групою осіб". Художник провів півтора місяці у Лук'янівському СІЗО. Поки він перебував під вартою, проводилися численні акції на його підтримку. У вересні 2010 Володарському винесли звинувачувальний вирок: рік обмеження волі умовно. З 2 березня по 22 липня 2011 він перебував на спецпоселенні у колонії.

Сьогодні спостерігається тотальна естетизація всіх вимірів суспільного життя, у тому числі і політичних практик. У сучасній ситуації зміни способів та практик трансляції мистецтва гострота конфліктів та дилем сучасного мистецтва, зокрема медіамистецтва та медіаетики, суттєво посилюється. Медіамистецтво, наприклад, представляється критиками сферою вільного вибору візуальних практик, інтеракцій та апологетом анонімної аморальності. Але питання етичної регуляції у мистецтві полягає не у тому, щоб давити сучасному мистецтву моральні орієнтири, а у тому, що дія технічних засобів по-новому ставить проблему відповідальності митця за результат дії сучасних арт-практик, які масово тиражуються і створюють надпотужні впливи на психіку людей, викликають сильну емоційну реакцію, експресію - емоційний шок, відразу, переляк, та здебільшого не мають нічого спільного з естетичним задоволенням. У цьому сенсі актуально звучать роздуми К.Розенкранца у "Естетиці потворного": "Епоха, що деградує фізично й морально, патологічно позбавлена здатності розуміти істинну красу. Така епоха віддає перевагу хворобливому збудженню притуплених нервів, використовуючи гіпертрафованість чуттєвого... Занепокоєні та непевні душі орієнтуються на потворне тому, що воно є ідеалом їх перетвореного стану".

7. Екологічна естетика та естетичне виховання

Екологічна естетика (від грец. - будинок, житло, місцеперебування) - відносно молоде явище у вітчизняному науковому житті. Втім, у західній естетиці і філософії цей напрям сьогодні займає провідні позиції. Серед його основних питань - поняття естетичної цінності природи, дослідження навколишнього середовища як естетичного об'єкта. На останніх міжнародних естетичних конгресах теми екологічної естетики були центральними для обговорення.

Екологічна естетика - це галузь міжнаукових досліджень, що зосереджується навколо проблем взаємовідношення людини і оточуючого середовища з точки зору естетичної цінності і естетичної оцінки.

Про високий рівень інтересу до екологічної естетики, естетики навколишнього середовища, "естетики за межами мистецтва", свідчить той факт, що XIII Міжнародний Конгрес з естетики, що проходив у Фінляндії (1995 p.), був цілком присвячений цій темі. У Росії тема екологічної естетики є пріоритетним напрямом дослідження кафедри естетики і філософії культури СПбДУ, на базі якої було проведено масштабну наукову конференцію "Екологія культури і чуттєвості" (2012 p.), де тема екологічної естетики була центральною проблематикою.

Основними теоретиками екологічної естетики на сьогодні є: А. Берлеант (СІЛА), А. Карлсон (Канада), Ю. Сайто (СІЛА), Ю. Сепанмаа (Фінляндія). З поміж усіх виділяється постать фінського філософа і еколога Ю. Сепанмаа, що здійснив систематизацію і аналіз численних здобутків в області екологічної естетики у роботі "Краса навколишнього середовища" (1993 p.). У Росії дану тематику досліджують Т. Акіндінова, Н. Голік, К. Долгов, Т. Любімова, Н. Маньковська, В. Прозерський, І. Смольянінов, П. Тищенко. Протягом останніх п'яти років у фахових виданнях України з'явилися ґрунтовні публікації, присвячені проблематиці екологічної естетики, зокрема Л.Ляшко та М.Яковенко, що свідчить про зростаючий інтерес до екологічної естетики у Україні. Серед українських дослідників естетики навколишнього середовища варто відзначити діяльність В.Борейко, директора Київського еколого-культурного центру, який першим у Україні уклав навчальну програму з екологічної естетики для шкіл (2012 p.). Російський філософ В. Прозерський здійснив детальний науковий огляд літератури з екологічної естетики, на результати якого ми будемо постійно посилатися у нашому розділі.

Історія формування екологічної естетики починається з філософського аналізу краси природи і йде своїм корінням у XVIII століття, коли у англійській (Шефтсбері, Хатчесон, Бьорк, Хоум, Алісон) і німецької (Кант, Шіллер, Гете) естетиці були створені трактати про сутність природної краси, про специфіку естетичного ставлення до природи, де основна увага приділялася трьом естетичним категоріям: прекрасного, піднесеного і живописного (picturesque). Слід зазначити, що у філософії цього періоду (як і надалі), ми не знайдемо одностайного розуміння того, що визначається терміном "природа", який ніс досить багатозначні конотації - це і ландшафтні парки та сади, і "дика", "вільна" природа. Значний вплив на розробку понять піднесеного і живописного у природі відіграв розвиток ландшафтного дизайну, ландшафтної естетики і флористики, популярних у XVIII столітті. Цей інтерес можна спостерігати у літературі і живописі, де наводяться естетизовані образи пейзажу, наприклад у сентименталізмі. У наступному столітті цю традицію підхопили романтики (філософи Емерсон, Topo, художній критик Рьоскін, вчені-географи та природознавці Марш і Мур). У Росії глибокий філософський трактат про красу природи був написаний у XIX столітті B.C. Соловйовим.

Саме поняття "екологічної естетики" з'явилося лише у другій половині XX ст.. До початку XX століття західноєвропейська і американська естетика існувала у формі філософії мистецтва. Увага до естетичних цінностей природи після тривалої перерви виникла знову разом із загостреним інтересом до навколишнього середовища через наростання екологічної кризи. А.Берлеант зазначив, що людський досвід завжди історично і культурно обумовлений, отже і оточуюче середовище є втіленням історії і культури. Екологічна естетика виходить з того, що світ людини є частиною природи, а ландшафт - світом людини.

Так як не існує єдиної теоретичної концепції екологічної естетики, тому і не існує узгодженого категоріально-понятійного апарату даного напрямку знання. У науковому обігу зустрічаються різні трансформації екологічної естетики: "естетика довкілля", "естетика навколишнього середовища", "естетика природи", "екоестетика", "естетична екологія" та інші. У вітчизняній та російській традиції, яка вже склалася, дана проблематикаоб'єднується під загальною назвою "екологічна естетика".

Перший етап екологічної естетики у англомовних країнах носив емпіричний характер. Відродилася естетична категорія "живописного" (picturesque), яка була популярною у кінці XVIII- початку XIX століття, але потім була забута. Спочатку увага естетики зосереджувалася на тих куточках природи, які справляли найбільш сильне естетичне враження на глядача.

Надалі такий "вузький" підхід до природи був розкритикований, бо за його межами залишалася левова частка багатства природного оточення людини. Одночасно підкреслювалося, що естетичне не зводиться до краси, а включає у себе багато інших цінностей, що узагальнює поняття "естетично виразного". Поступово кругозір дослідників розширювався і поширився на всю природу. Висувалися концепції захисту природи від втручання в неї людини, бо вважалося, що тільки "чиста", "незаймана" природа естетична, тоді як ландшафт зі слідами впливу на нього цивілізації втрачає свою привабливість. Ця ідея не так вже нова, її висували у XIX столітті географ Дж.Марш і геолог Д.Мур. Вже тоді вони висловлювали турботу про порятунок природи від впливу на неї цивілізації, вбачаючи у цьому процесі тільки одну сторону - негативну.

Але цивілізація не лише заподіює шкоду природі, а й несе з собою і позитивне, наприклад виникнення мистецтва як природно-художньої цілісності (японський сад, балет на лоні природи, паркова скульптура, еко-арт, еко-дизайн, флористика, лендарт тощо). Показовим у цьому плані є проект Аматціемс - "Місто сонця" (місто Цесіс, Латвія). "Місто сонця" являє собою унікальне, самобутнє і нетипове селище, подібного якому немає не лише у Латвії, а й у всій Європі. Головна ідея Аматціемса полягає в тому, щоб запропонувати сучасній людині відповідний сьогоднішнім вимогам комфортний життєвий простір з високими стандартами якості життя в унікальній сільській місцевості з повним зануренням у природу. Мешканці оснащеного всіма сучасними інженерними комунікаціями селища насолоджуються чарами природи в умовах звичного для міста комфорту. Триповерхові будинки з екологічно чистих матеріалів побудовані з урахуванням рельєфу місцевості так, що з вікон кожного окремого будинку не видно інші будинки. Всі будинки оснащені центральною каналізацією (прокладеною спецтехнікою під корінням сосен і ялин), високошвидкісним інтернетом, електроенергією, у кожному будинку є геотермальний тепловий насос зі свердловиною 90-100м, що перетворює енергію землі у теплоенергію. II достатньо для обігріву будинку та підігріву гарячої води, і лише у люті зимові дні потрібно розпалити камін. На території немає парканів, приватний життєвий простір кожного забезпечено дбайливо і продумано створеним рельєфом, насадженнями і ставками. Завдяки відсутності огорож жителі селища можуть спостерігати за вільно гуляючими козулями, лисицями, птахами та іншими лісовими тваринами. Казкові види на озера, пагорби, луки і ліси створюють відчуття спокою і тиші. Багато відомих архітекторів вже визнали Аматціемс пам'ятником культури майбутнього.

Прихильники автономності природи утворили так званий "позитивний напрямок" у естетиці, який вчить цінувати не тільки "красу природи", а всю її в цілому, не розділяючи на прекрасну і потворну. "Позитивний напрямок" у екологічній естетиці, маючи емпіричну спрямованість, зближувалися з інвайроменталістською психологією та екологічною етикою. За відсутність у нього концептуального стрижня і витікаючий звідси "теоретичний вакуум" він зазнав критики з боку філософської екологічної естетики, що прийшла у науку трохи пізніше і представлена роботами канадського професора філософії і дослідника екологічної естетики А. Карлсона. На його думку, екологічна естетика суттєво розширює межі традиційної філософської естетики, адже вона включає у себе досвід естетичного сприйняття людиною природи (від "дикої" природи до творів традиційного мистецтва, від пустель до офісних двориків, від унікальних об'єктів до типових і буденних) та практичну діяльність щодо оформлення і оцінки об'єктів навколишнього середовища. Екологічна естетика стає естетикою повсякденного життя.

Розробка екологічної естетики з найбільшою інтенсивністю ведеться у двох країнах: США і Фінляндії. У сучасній американській і фінській літературі з екологічної естетики, на думку В.Прозерського можна виділитидва напрями: а) філософський підхід до естетики природи; б) естетику повсякденності, яку іноді називають "соціальною естетикою".

Поштовхом до філософсько-естетичного дослідження природи багато дослідників вважають публікацію в 1966 році статті Р. Хепберна "Сучасна естетика і зневага красою природи", у якій автор критикував сучасну йому естетику за обмеження своєї проблематики тільки питаннями мистецтва і наполягав на тому, що серйозний естетичний досвід набувається не лише у спілкуванні з мистецтвом, а й у взаємодії з природою.

Сучасна американська естетика середовища розділилася на два основних напрямки, що мають різні методологічні бази, - когнітивістський і нонкогнітивістський. Існують також і проміжні позиції, але більшість дослідників, які заявляють про свою незалежність, все ж тяжіють до одного чи іншого з цих полюсів (С. Кемаль, І. Гаскель "Ландшафт, природна краса і мистецтво" (1993 р.), Ю. Сепанмаа "Реальне конструювання світу: підґрунтя і практика екологічної естетики" (1997 р.), А. Берлеант і А. Карлсон "Естетика оточуючого середовища" (2007 р.), А. Берлеант "Навколишнє середовище і мистецтво: перспективи екологічної естетики" (2002 р.) та інші).

Звернемося спочатку до когнітивістськой позиції. У якості свого кредо прихильники когнітивістики взяли заклик дослідниці інвайронменталізму, японки за походженням, Юріко Сайто (США): "розмовляти з природою на її власній мові". З цього положення випливає, що розуміння естетичних якостей природи можливе тільки при наявності певних знань про неї. Говорячи про естетичне сприйняття природного середовища, когнітивісти проводять аналогію зі сприйняттям мистецтва. Для того, щоб адекватно сприйняти художній твір, крім емоційної сприйнятливості, потрібно володіти знаннями історії мистецтва, розуміти особливості різних стилів, епохи, у якій воно було створено. Так, наприклад, для того, щоб оцінити художні достоїнства "Чорного квадрату" Малевича, ми повинні знати які естетико-художні принципи супрематизму визначили його стиль, як ця картина вписується у світову історію мистецтва. Отже, естетичне сприйняття природи, як і мистецтва, буде повноцінним лише тоді, коли глядач буде мати необхідний досвід для сприйняття, буде володіти "мовою природи". Серед необхідних наук, що сприяють розумінню природи, є геологія, біологія і екологія. Крім того, треба мати на увазі, що на сприйняття природи накладається культурна традиція, яка створює комплементарне або альтернативне доповнення наукових знань. Це можуть бути місцеві вірування і традиції, фольклор, релігійні і міфологічні сюжети (Ю. Сайто). Така інформація може бути додатком, або альтернативою до наукового знання.

Критика, якій піддають когнітивістський підхід його супротивники, в основному зводиться до звинувачень у зайвому інтелектуалізмі, елітаризмі і ригоризмі, надмірній раціоналізації естетичної оцінки бо не можна вимагати від всіх знання природничих наук, хоча всі люди мають право естетично милуватися красою природи.

На відміну від нонкогнітивних підходів, які наголошують на негайній сенсорній і почуттєвій реакції на навколишнє середовище, когнітивні підходи пропонують більш складний спосіб встановлення естетичної оцінки світу в цілому.

У нонкогнітивістському підході увага зосереджується на емоційній складовій естетичного досвіду. Основу нонкогнітівістской естетики становить естетика залученості (взаємності), або ангажованості (engagement), пропагандистом якої виступає Арнольд Берлеант. Основними об'єктами природи у цьому напрямі виступають грандіозні, великомасштабні пам'ятки природи, які є визнаними туристичними об'єктами: Гранд-Каньйон, Великий бар'єрний риф, Джомолунгма, полярне сяйво, водоспад Вікторія, вулкан Партікутінгора, гора Фудзі, вулкан Тамбора тощо. Ці грандіозні природні дива світу потужно впливають на відчуття людей і поглинають їх як невід'ємні частини себе. У цьому підході акцент робиться на тому, що естетичне сприйняття середовища ведеться реципієнтом зсередини самого середовища. Будь-який організм, у тому числі і соціальний, живе у безпосередньому континуумі зі своїм середовищем. Уявлення про середовище як про фізичній простір, механічно заповнений артефактами і людьми, пропонується замінити на вчення про нерозривний зв'язок людини із середовищем. А.Берлеант у своїх численних працях зазначає, що "естетика споглядання" має поступитися місцем "естетиці залученості". Людина є безпосереднім учасником процесів, що відбуваються у середовищі, природне середовище є продовженням нас самих, ми є активними співучасниками природи, адже людська діяльність організує навколишню реальність. Ми не можемо дистанціювати своє тіло від середовища, так як воно обволікає нас, сенсорно впливає на всі наші органи чуття.

Екологічна естетика А.Берлеанта дистанціюється від класичної естетики. Остання була заснована на тому, що її апарат склався на базі сприймання художніх творів, що представляють собою гармонійні, дистанційовані від спостерігача об'єкти. Дійсно, твір мистецтва - це артефакт, який несе на собі печатку руки свого творця, у ньому відбилися також історичні риси, властиві його епосі, її стильові коди. Але у естетики, що має справу з природним середовищем, нічого цього нема. У навколишньому середовищі нема рами, що відмежовує художній простір від не художнього. Правда, цей момент може бути компенсований тим, що естетичний суб'єкт сам "накладає" рамку на споглядання, обрамляє його "лаштунками", взятими з тієї ж природи. Але тоді виникає нова проблема. Чи є бачення природи, сформоване мистецтвом, автентичним для сприйняття її справжнього естетичного вигляду? Або тут ми як і раніше шукаємо естетичний об'єкт, відгорожуючи його від решти природи? Дійсно, у випадку такого сприйняття природи увага фіксується лише на "сценічних" ділянках, що нагадують живописні полотна, бачені раніше у музеях.

"Естетика ангажованості" А.Берлеанта претендує на місце інтегративної естетики, так як вона прагне охопити компоненти природного середовища у єдності з людиною і її предметним світом. За своєю суттю вона є близькою до екологічної етики. Тому естетичні проблеми природи, безпосередньо переплітаються з етичними і соціальними. Вони можуть розходитися в оцінках перетворення середовища, але можуть і підтримувати один одного. Естетичне ставлення до природи є символом морального, основою виховання і сприяє розвитку культури почуттів. Ми повинні інтерпретувати естетичну цінність середовища не у ізоляції від інших цінностей, а у їх загальному зв'язку.

Методологічним недоліком нонкогнітивістськой естетики, як вважають її критики, є те, що вона не відрізняє більш глибокі переживання та почуття від поверхневих і, у результаті, ототожнює естетичні переживання з різноманітними сенситивними станами, що виникають у людини.

Отже екологічна естетика розглядає навколишнє середовище як джерело естетичного досвіду людини в цілому і як об'єкт естетичної оцінки, зокрема. Розвиток екологічної естетики і естетичного виховання впливає на екологічне виховання суспільства, отже, і на покращення та вдосконалення навколишнього середовища, сприяє позитивному вирішенню екологічних проблем, які настільки загострилися останнім часом.

8. Естетичне виховання

Задоволення естетичної потреби людини є необхідною умовою для усунення конфліктності життя, відчуття гармонії, цілісності, єдності її духовних і матеріальних основ. Під задоволенням естетичної потреби ми розуміємо перш за все прагнення людини реалізуватися не лише у утитилітарно-практичній діяльності, а піднестися на більш високий рівень буття, долучитися до духовних, піднесених форм життя. Без естетичних феноменів, без мистецтва, не змогла існувати жодна культура, жодна цивілізація. Для людини неможливо постійно знаходитися лише у сфері прагматичній, практичній. Вона прагне духовної насолоди, естетичного контакту, естетичної події у своєму житті. Факти нашого суспільного життя свідчать про недостатню реалізацію естетичного. Сучасні арт-практики прямо відмовляються від естетичної, а тим більше виховної функції. У Україні положення філософської естетики та естетичного виховання як академічної дисципліни є досить сумним. Курси естетики у навчальних закладах скорочуються, відповідно, скорочуються кадри викладачів естетики і мистецтвознавства, які вже не беруть на себе роль теоретиків мистецтва і вихователів. Внаслідок цього зникають наукові критерії оцінки творів мистецтва, що веде до помітного зниження їх рівня і якості, а художні і естетичні смаки публіки стають все більш не вибагливими. Але саме естетичний досвід має допомогти людині знайти своє місце у Всесвіті, відчути себе органічною частиною природи. Естетичний досвід допомагає людині стати людиною, висвітлює у ній пізнавальні і моральні відношення, гармонізує у людині всі протилежні інтенції і примиряє її з зовнішнім світом. Естетичне дає можливість людині реалізувати свою духовність найбільш оптимальним чином, відчути повноту буття. У акті естетичного переживання людина перестає бути самотньою, вона сповнюється гармонії, любові, дружби. У своїй Нобелівській промові (1992 р.) японський письменник Кавабата Ясунарі сказав: "Коли милуєшся красою снігу чи красою місяця, коли буваєш зачарований красою чотирьох пір року, коли пробуджується свідомість і відчуваєш благодать від зустрічі з прекрасним, тоді особливо сумуєш про одне: хочеться розділити радість. Словом, споглядання краси пробуджує найсильніше почуття жалю й любові, і тоді слово "людина" звучить як слово "друг"". Сфера естетичного надзвичайно важлива для людства у цілому, отже значимим і необхідним є естетичне виховання людини. Як вдало висловився Г.Флобер - це один з напрямів "виховання почуттів". Естетичне виховання - це цілеспрямований розвиток естетичного смаку і творчих здібностей та нахилів людини.

Естетика чинить серйозний вплив на духовне здоров'я суспільства, тому деякі держави надають цій дисципліні, а також естетичному та художньому вихованню особливого значення і вводять її у всі рівні системи освіти - початкової, середньої, вищої, як загальної, так і професійно-технічної. Розвиток мас-медіа, поява нових технологій, нових видів мистецтва, вплив масової культури і поп-культури вимагають підсилення естетичного і художнього виховання, зміни його форм і самого його змісту, нових педагогічних і психологічних методів. Оскільки естетичне ставлення універсальне, є формою позапонятійного переживання реальності, то, як влучно зазначав М. С. Каган, не існує спеціальної єдиної "естетичної технології" у педагогіці, якій можна було б навчити. Естетичне ставлення до світу, незалежно від конкретної форми його буття - природного, соціального, людського, - поширює свою дію на всі предметні реалії, що сприймаються чуттями. Тому ні у родині, ні у школі, ні у університеті естетичне виховання не може бути лише спеціальним заняттям, уроком у навчальному плані, але може і повинно бути стороною, гранню, аспектом усіх форм спілкування з дітьми, учнями, молодими людьми - спілкування з ними їхніх батьків і більш естетично розвинених друзів, учителів і наставників, письменників і художників. Суть естетичного виховання полягає у тому, щоб показати, як загальні закони краси, піднесеного, трагізму, іронії конкретно виявляють себе у даній галузі буття, у даній сфері людської діяльності, у даному виді мистецтва, - бо кожна естетична цінність залишається сама собою у всіх її модифікаціях, але у реальному своєму існуванні вона індивідуально своєрідна, унікальна.

Естетичне виховання повинне пронизувати всю систему виховання людини - від наймолодшого віку (на рівні естетично якісних зразків дитячих іграшок, анімаційних фільмів, книжок) - до юності, коли підліток не лише долучається до естетичних і художніх цінностей, але й і створює їх. Естетичне виховання триває все життя людини і немає верхньої межі. Від естетичного виховання людини прямо залежить її естетичний смак, яким і визначається подальший естетичний досвід людини, її естетичні потреби, вибір естетичних цінностей.

Розглядаючи процес естетичного виховання у самому загальному вигляді, потрібно вказати на те, що він має різні рівні - стихійний і усвідомлено цілеспрямований. Останній постає у активності батьків, у професійній діяльності педагогів, а мірою дорослішання людини і зростання її загального духовного розвитку, естетичне виховання, що йде ззовні, доповнюється естетичним самовихованням особистості. На нинішньому етапі історії культури суспільство створює все більш широкі умови для естетичного самовиховання, що надає кожній людині можливості вибору як задовольняти і розвивати свої естетичні потреби. Це галереї, музеї, як реальні, так і віртуальні, велика кількість літератури з естетики, теорії та історії мистецтв, відповідні телепрограми, кіно тощо. Головним тут є формування потреби у безперервному естетичному самовихованні і розуміння його необхідності у молоді з ранніх років - на рівні сім'ї, дитячого садочку, школи. Естетичне виховання та самовиховання мають кілька цілей: перша полягає в тому, щоб забезпечити кожній особистості можливість ціннісного, емоційно насиченого і духовно-піднесеного сприйняття усього навколишнього світу і її власної поведінки - такого сприйняття, яке нам дарує розвинута естетичне свідомість; друга мета - впроваджувати у людські душі потребу і здатність естетично орієнтованої практики, установку на естетично значуще формоутворення у всіх сферах діяльності; третя мета - породжувати у людини потребу і формувати її здатність і вміння передавати іншим свій естетичний досвід і тим самим активно включатися у розвиток естетичної культури людства. Сучасна естетика не втратила своєї актуальності і стоїть на порозі нових теоретичних відкриттів, так як суттєво розширилася сама сфера естетичного. Спираючись на досвід соціальних, політичних, емпіричних дисциплін, естетика знову повертається до осмислення своїх сутнісних основ прекрасного, піднесеного, духовної насолоди, гармонії, калокагатії, катарсису, осмислення сутності естетичного і мистецтва. Сьогодні ми є свідками формування нового етапу естетичного досвіду - постнекласичного, який виявляє себе у синтетичних узагальненнях, інтерактивності, процесуальності, іронії. Наостанок наведемо заклик Ю. Сепанмаа - відійти від описової, інтерпретаційної, "пасивної" естетики - і перейти до естетики "активної" - яка здатна впливати на позитивні зміни оточуючого світу, яка бере участь у плануванні міст, екологічних проектах, індустріальному дизайні, архітектурному ландшафті і екологічному вихованні.

Список використаної літератури

1. Ботавина Р. Н. Этика деловых отношений: Учебное пособие для студентов обучающихся по экономическим специальностям. - М.: “Финансы и статистика”, 2010. - 208 с.

2. Гах Й. М. Етика ділового спілкування: Навч. посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2012. - 160 с.

3. Герасимчук А. А., Тимошенко О. І. Етика та етикет. - К.: ЄУ. - 2011. - 350 с.

4. Герчикова И. Н. Деловая этика и регулирование международной коммерческой практики: Учебн. пособие - М.: Консалтбанкир, 2012. -576 с.

5. Дерлоу Дес. Ключові управлінські рішення. Технологія прийняття рішень: Пер. з англ. - К.: Наукова думка, 2011. - 242 с.

6. Зусін В. Я. Етика та етикет ділового спілкування: Навч. посібник. -2-е вид., перероб. і доп. - К.: Центр навчальної літератури, 2012. - 224 с.

7. Кубрак О. В. Етика ділового та повсякденного спілкування: Навч. посібник. - Суми: ВДТ “Університетська книга”, 2010. - 288 с.

8. Малахов В. Г. Етика: Курс лекцій. - К.: Либідь, 2010. - 304 с.

9. Мартыненко Н. М. Основы менеджмента: Учебник. - К.: Каравелла, 2013. - 496 с.

10. Палеха Ю. І. Ділова етика: Навчально-методичний посібник. - К.: ЄУФІМБ, 2012.- 250 с.

11. Палеха Ю. І. Етика ділових відносин: Навч. Посібник. - К.: Кондор, 2010. - 356 с.

12. Сердюк О. Д. Теорія та практика менеджменту: Навч. посібник. - К.: Професіонал, 2014. - 432 с.

13. Статінова Н. П., Радченко С. Г. Етика бізнесу: Навч. посібник. - К.: КНТЕУ, 2010. - 280 с.

Размещено на Allbest.ur