Основи етичного знання

- iз інформатизацією та активними культурними взаємодіями відношення між людьми стають більш вільними та відкритими, норми моральності трансформуються від локально-групових до загальнолюдських;

- із зростанням спеціалізації людської діяльності виникає необхідність в створенні спеціальних моральних кодексів (лікаря, юриста, воїна, педагога, журналіста і т.і.);

- в коло етичних проблем включаються актуальне сьогодні питання недбалого відношення людини до місця його існування, набуває розвитку екологічна етика, біоетика;

- зростання нерозуміння між різними культурними групами породжує тероризм та націоналістичні рухи, що потребують вироблення нових моральних вимог;

- проблеми голоду, демографічної кризи, перманентних світових війн та ін. потребують вироблення спеціальної етики самозбереження;

- збільшується значущість індивідуальної моралі, що виявляється в зростанні моральної свободи і та відповідальності особи.

Спробуйте самостійно проаналізувати кожну з зазначених тенденцій. Якої трансформації набувають норми моралі в таких ситуаціях?

Лекція 4

Тема 1.4 Категорії етики

Мета: Навчальна: засвоїти зміст основних етичних категорій, розглянути проблеми морального буття людини.

Розвиваюча: вміння застосовувати теоретичні знання з етики та естетики в своїй професійній діяльності та повсякденному житті; оволодіти навичками продуктивного і цивілізованого ведення дискусій в процесі навчання для подальшої професійної діяльності працівника ОВС.

Виховна: виховувати дисциплінованість, здатність відповідально діяти в критичних ситуаціях морального вибору; небайдужість до чужого горя, нетерпимість до будь-яких форм насильства і знущання над людиною.

Опорні поняття: категорії етики, добро, зло, субстанційность зла, теодицея, імператив, обов'язок, справедливість, зрівняльна справедливість, розподільна справедливість, свобода, свобода вибору. свобода волі, свобода дії, етика ненасильства, сором, совість, обов'язок. гідність. честь.

ПЛАН

"Добро" і "зло" як провідні категорії моральної свідомості. Моральні аспекти боротьби зі злом.

Етичний зміст поняття "свобода". Свобода і відповідальність.

"Справедливість" як морально-етична категорія. Проблеми реалізації справедливості в конкретних умовах людського життя.

4. Совість, обов'язок, гідність і честь як форми моральної самореференції особистості.

1. "Добро" і "зло" як провідні категорії моральної свідомості. Моральні аспекти боротьби зі злом.

При вивченні першого питання необхідно виходити з того, що специфіка моральних категорій полягає в тому, що вони є психічними феноменами, тобто знаходяться у свідомості людей. Сучасні науковці (Дж. Мур, Р. Арнхейм, К.Вілюнас, та ін.), відносять «добро», «зло», «обов'язок» до чуттєвих категорій свідомості, отже розуміння добра і зла міститься в межах чуттєвого, емоційного відношення людини до світу та інших людей. Такого роду «емоційні категорії» мають суб'єктивно-об'єктивний характер, тобто репрезентують в індивідуальній свідомості світ суспільних цінностей. У практичному орієнтуванні, моральних оцінках і реакціях люди керуються не поняттями «доброта», «справедливість», а почуттями, які викликають ці вчинки. Треба відзначити наявність зв'язку «добра» та «зла» з іншими категоріями свідомості - моральнісними почуттями совісті, сорому, провини. При їх зіставленні необхідно скористатися феноменологічним підходом. Так, феноменологічна сутність совісті - це страждання. Саме почуттями страждання репрезентується у свідомості моральнісне зло. Тоді моральнісне добро можна визначити як радість, коли бачиш чуже благополуччя, а моральнісне зло - як страждання, коли бачиш чужу біду. Розпад єдності людини із суспільством - це є моральнісне зло, що адекватно й репрезентується у свідомості як страждання - муки совісті, каяття та ін., як чуттєве знання причетності людини до руйнування суспільної єдності через власний індивідуалістичний вчинок. Моральнісні почуття совісті, провини, сорому, виникають як чуттєві реакції на моральнісне „добро” та „зло”.

Виходячи з такого розуміння проблеми добра та зла питання субстанційності зла належить до розряду історично змінюваних поглядів, що набувають змін під впливом пануючого в історичному періоді світогляду.

2. Етичний зміст поняття "свобода". Свобода і відповідальність.

При розгляді питання свободи необхідно враховувати дві крайні позиції в розумінні проблеми - фаталізм і волюнтаризм.

З погляду фаталізму (циніки, киники) - людина абсолютно не вільна, все її життя обумовлене зовнішніми обставинами, вона є рабом обставин. Така позиція знімає з людини відповідальність за вчинки, робить її пасивною.

З погляду волюнтаризму (ніцшеанство) - людина абсолютно вільна, його воля не залежить від зовнішніх обставин, а норми моралі є перешкодою для абсолютної свободи. Волюнтаризм абсолютизує розуміння свободи і волі людини.

Важливо зробити висновок, що обидві позиції є крайніми і не відображають дійсної суті свободи.

Методологічною основою в розумінні свободи повинні стати погляди Спінози, Гегеля, Маркса, з позиції яких свобода розуміється як пізнана необхідність. З такої точки зору свобода - здатність людини діяти відповідно до своїх інтересів і цілей, спираючись на пізнання об'єктивної необхідності. Люди не вільні в плані вибору об'єктивних умов своєї діяльності (незалежних від людини обставин), виступаючих як необхідність, проте вони володіють конкретною і відносною свободою, коли зберігають можливість у виборі цілей і засобів їх досягнення. Разом з тим, пізнання необхідності потрібне людині саме для того, щоб звільнитися від рабської залежності від речей і явищ, визначити свій індивідуальний шлях їх подолання. Так, можна зробити висновок, що свобода є здатністю людини діяти згідно своїм інтересам і цілям, спираючись на пізнану необхідність.

Необхідно також розуміти, що свобода залежить від об'єктивних умов, таких як соціальне середовище, система моральних норм і відносин, що склалися. Вони детермінують дії людини, тобто визначають межі свободи її морального вибору.

Моральний вибір - індивідуальний вибір однієї з можливих ліній поведінки. За наявності морального вибору можна виділити наступні лінії поведінки:

1) Шлях конформізму (цивільної слухняності) - характеризується як шлях відмови від свободи, від особової позиції, а, отже, і відповідальності.

2) Шлях свавілля (суб'єктивного свавілля) - характеризується як лінія визнання абсолютної свободи, яка виявляється в ухваленні особою рішень, в її діях без урахування суспільних інтересів.

3) Шлях соціальної реалізації - характеризується як лінія реалізації свободи розвитку особи з урахуванням нею суспільних інтересів.

Діяльність особи можна кваліфікувати як моральну у разі, коли вона грунтується на вільному виборі в полі протистояння добра і зла. Необхідність морального вибору виникає тоді, коли обставини вимушують людину ухвалити одне рішення за наявності декількох. Доцільно розглянути позицію фаталізму, згідно з якою вибір є фікцією, оскільки він повністю обумовлений об'єктивними обставинами, а отже рішення ухвалюється під тиском об'єктивної необхідності. Більш того, вибір обумовлений діючими в суспільстві моральними нормами. Контраргументом до такої позиції повинна стати думка, що в полі тотальної детермінації залишається місце для надання усвідомленої переваги людиною тому або іншому варіанту моральної поведінки, який власне і є моральним вибором.

В вивченні проблеми свободи доцільним буде звернути увагу на таку характерну рису моралі, як імперативність. Імперативність - це форма висловлення велінь, спосіб їх реалізації, що орієнтує особу залежно від конкретно-історичних умов, обставин на конформізм, адаптацію до встановлених у суспільстві стандартів поведінки. Імперативність моралі обумовлює регуляцію та узгодження суспільного та індивідуального інтересів, у взаємодії яких пріоритет залишається за суспільним. Імперативність як моральнісна необхідність і особистісна свобода - два боки моралі, що розглядають свободу як усвідомлений вибір та відповідальний спосіб дій у межах етичної необхідності.

Процес емансипації особистості обумовив набуття та розширення свободи людини в сучасному світі. Поруч з моральною самостійністю, що виявляється у вільному виборі цілей, засобів та дій, свобода передбачає також самостійну відповідальність за обрані дії та вчинки. Свобода вибору є головною умовою моральної відповідальності, отже, якщо свобода вибору відсутня, не можна вважати особу морально відповідальною за той чи інший вчинок.

Відповідальність - обов'язок і необхідність надавати звіт в своїх діях, вчинках, відповідати за їх можливі наслідки. Особа відповідальна за те, що вона могла об'єктивно вибрати (в міру свободи вибору) і суб'єктивно реалізувати в своїй поведінці, вчинках. Відповідальність - категорія етики, що характеризує особистість з позиції виконання нею моральних вимог, відповідності її моральної діяльності моральному обов'язку. Відповідальність як моральний феномен свідомості підкріплюється механізмом моральної провини.

Відповідальність в цілому філософсько-соціологічне поняття. Відповідальність в етиці і відповідальність в праві тісно пов'язані. Достатньо, наприклад, нагадати теоретичні обґрунтування кримінальної відповідальності, принципу особистої і винної відповідальності.

3. "Справедливість" як морально-етична категорія. Проблеми реалізації справедливості в конкретних умовах людського життя.

При вивченні категорії справедливості необхідно врахувати те, що це поняття одне з найбільш складних в історії етичної думки, тому що воно не обмежується чисто моральними аспектами, а пронизує всі сфери людської життєдіяльності і відносин - економіку, політику, право, мораль, релігію і мистецтво. Справедливість - це вимірювальна характеристика людських відносин. Вона означає такий обов'язковий порядок людського життя, при якому існує співвідношення між діянням і розплатою, злочином і покаранням. В цілому, принцип справедливості означає рівне за рівне - правило таліона - зуб за зуб, око за око і т.д.

Зрозуміти категорії зрівняльної та розподільної справедливості допоможе звернення до поглядів Аристотеля, з якими можна ознайомитися в підручниках. Що стосується змістовної сутності цих категорій, то дійти до їх розуміння можна шляхом історичного підходу. Отже, в різні часи і у різних народів справедливість наповнювалася різноманітним, далеко не однозначним змістом. Так, члени первісного роду або племені отримували рівну частку загальної здобичі. Зрівняльна справедливість дозволяла первісній людині вижити в умовах дефіциту коштів для існування. При вивченні сутності розподільної справедливості доцільним буде звернутися до старогрецької міфології, в якій мала місце богиня справедливості і правосуддя Феміда. Вона нерідко зображалася з терезами і рогом, з якого сипалися на ваги різні блага. Зміст алегорії полягав в тому, що блага повинні були відважуватися відповідно до належної міри і справедливості. Щоб ділення було неупередженим і неупередженим для тих, хто стояв перед богинею, на очах у Феміди була пов'язка. У цьому міфі виражена концепція розподільної справедливості, яка базується на принципі природної рівності всіх людей, які мають рівні права на користування благами.

Необхідним моментом у вивченні питання є розгляд принципу справедливості в правовій діяльності. Праву належить головна роль в припиненні різного роду порушень справедливості. Закріплений в нормах права, принцип справедливості виступає і як визнаний масштаб порівняння дій людей і як морально-правова вимога, виконання якої суворо обов'язково. Завдяки праву те, що було тільки моральним, набуває сили закону. Всякий відступ від нього є не тільки правопорушенням, але і порушенням норм моралі. Для юристів, працівників міліції, які стоять на варті законності і правопорядку, цей принцип є їх професійною вимогою, правовою нормою.

Одним з поширених моральних принципів сучасної культури є толерантність. Толерантність - це терпимість до ідеологічних позицій людини (групи людей, нації та ін.), ідейно-політичних (або релігійних) переконань або партійній приналежності, до соціального положення. Цей конкретний моральний принцип грунтується на більш загальному принципі - пріоритетності загальнолюдських духовних цінностей перед іншими міркуваннями соціального, ідейно-політичного, релігійного характеру.

Разом з позитивним гуманізуючим змістом, який несе принцип толерантності в сучасну культуру, можна спостерігати також і негативний вплив. Виникає терпимість й до аморалізму, яку породжує рекламований на всіх рівнях ідеал свободи та антидогматизму, відсутності претензій на винятковість того чи іншого способу життя. Утрата чітких меж дуальності світу призводить до утруднень у розрізненні добра й зла, поганого й гарного, справедливого й несправедливого тощо, інакше кажучи, призводить до нездатності розрізнення чеснот і пороків, до морального релятивізму і байдужості, або й зовсім до аморальності. Тому для майбутнього юриста необхідно критично усвідомити принцип толерантності, його діалектично-суперечливий характер.

4. Совість, обов'язок, гідність і честь як форми моральної самореференції особистості.

При вивченні останнього питання необхідно звернути увагу на основні моральні характеристики людини, що позначаються відповідними категоріями етики: гідність та честь. Треба згадати матеріал попереднього семінару, в якому було розглянуто історичний контекст прийняття гідності в якості суспільної цінності. Гімдність -- це поняття моральної свідомості, яка виражає уявлення про цінність всякої людини як моральної особистості, а також категорія етики, яка означає особливе моральне ставлення людини до самої себе і ставлення до неї з боку суспільства, в якому визнається цінність особистості. Честь -- поняття моральної свідомості й категорія етики, що включає в себе моменти усвідомлення індивідом свого суспільного значення й визнання цього значення з боку суспільства. По своєму змісту й природі відображеного в ній морального відношення поняття честі аналогічно поняттю гідності. Будучи формою прояву відносини індивіда до самого себе й суспільства до індивіду, честь, як і гідність, відповідним чином регулює поведінку людини й ставлення до нього з боку оточуючих. Але на відміну від поняття гідності поняття честі ґрунтується не на принципі рівності всіх людей у моральному відношенні, а на їхній диференційованій оцінці (залежно від соціального стану особистості, релігійної, расової, національної, класової, професійної й колективної належності або репутації). Критерії цієї оцінки й вимоги до людини, що зв'язують із його честю, змінювалися історично.

Однієї з різновидів професійної честі є честь працівника органів внутрішніх справ -- внутрішні моральні якості й принципи офіцера, що характеризують його поведінку, відношення до виконання службового обов'язку. Честь безпосередньо виникає з обов'язку. Можна сказати, що честь - це інша сторона обов'язку, свого роду мірило виконання особистістю свого морального обов'язку. Найбільшим чином честь людини, працівника органів внутрішніх справ, виявляється в єдності слова і справи. Честь обумовлює сумлінне виконання ним своїх громадських, професійних прав і обов'язків. Люди з загостреним почуттям честі вимогливі в першу чергу до себе, вони правдиві і справедливі, мужньо визнають свої помилки, прагнуть їх виправити і не припускають повторення, вони поважають себе й інших, враховують, інтереси суспільства.

Особиста гідність поряд із моральним обов`язком, честю і совістю є конкретним проявом моральної самооцінки, відповідальності перед самим собою, колективом, вираженням морального права на поважливе ставлення до себе і себе до інших. Гідність не є природженою якістю людей, вона формується в процесі громадського життя і виступає як узагальнена моральна оцінка індивідуально-ділових якостей працівника. Той, хто думає, що може стати моральним, тільки міркуючи про моральність, - говорив Аристотель, - не може стати ним, поки гарні якості не виявляться в його вчинках. Гідна людина перш за все доброчесна, а чеснота - це уміння зробити належний вчинок. Людина може вважати себе справедливою, тільки творячи справедливі справи, а інакше в неї немає для того достатніх підстав.

Лекція 5

Тема 1.5 Моральний світ особистості

Мета: Навчальна: засвоїти поняття. структуру та функції моральної самосвідомості, суспільну необхідність морального обов'язку, морального вибору та самопожертви;

Розвиваюча: здобути навички застосовування теоретичних знань з етики в своїй професійній діяльності та повсякденному житті;

Виховна: виховувати дисциплінованість, здатність відповідально діяти в критичних ситуаціях морального вибору; небайдужість до чужого горя, нетерпимість до будь-яких форм насильства і знущання над людиною.

Опорні поняття: категорії етики, добро, зло, субстанційность зла, теодицея, імператив, обов'язок, справедливість, зрівняльна справедливість, розподільна справедливість, свобода, свобода вибору. свобода волі, свобода дії, етика ненасильства, сором, совість, обов'язок. гідність. честь.

ПЛАН

1. Структура та функції моральної самосвідомості особистості

2. Поняття морального обов'язку. Обов'зок та відповідальність.

3. Ситуація морального вибору як випробування моральної зрілості особистості.

4. Проблема щастя та сенсу життя: теоретичний та практичний аспект.

Структура та функції моральної самосвідомості особистості.

Моральна самосвідомість особистості - здатність особистості до самостійної моральної діяльності, автономного вибору цілей і засобів їх досягнення. Функціями моральної самосвідомості є автономна регуляція поведінки на основі засвоєного в процесі соціалізації внутрішнього морального механізму - совісті. В структурі моральної самосвідомості можна визначити таки елементи: совість, сором, вина, каяття, обов'язок.

Совість - структурно-функціональне утворення моральної самосвідомості особистості, яке виникає в результаті суспільного виховання і тому репрезентує в індивідуальній свідомості суспільний інтерес, виявляється як самооцінка власної моральнісної поведінки. Совість - це голос вимог суспільства, що став особистою потребою людини.

У структуру совісті входить провина, сором, розкаяння.

Необхідно розрізняти, з одного боку, совість, як комплексний механізм саморегуляції поведінки, а з іншого - сором та вину. Совість постає як самостійний регулятор поведінки. Почуття сорому, вини й розкаяння також певною мірою пов'язані з внутрішньою моральною саморегуляцією - усвідомленою моральнісною саморефлексією, розумом. Разом з тим, ці почуття ще зберігають свій позаособовий характер, оскільки завжди припускають співвіднесення з надлюдським (зовнішнім авторитетом - наприклад, Богом), із страхом перед всесильним „спостерігачем”. Якщо совість - це переважно індивідуально-особистий контролюючий механізм, „суд над самим собою”, то почуття сорому й вини регулюють поведінку через зовнішній авторитет. Н. Хамітов, порівнюючи совість і сором, відзначає: „Сором - реакція на вчинки й відносини, які суспільство визначає як морально потворні, а тому накладає на них заборону, тоді як совість - це реакція на вчинки й відносини, які ти сам оцінюєш як морально потворні”.

Щоб зрозуміти виникнення сорому та совісті в індивідуальній свідомості треба використати історичний метод. Як вже неодноразово акцентувалося, індивідуальний розвиток моральної свідомості особистості в стислому вигляді повторює історичний розвиток моральності. Так, в історичному процесі саме середньовіччя можна вважати періодом формування моралі сорому та вини. Цей період є лише початковою стадією формування совісті, у якій домінує зовнішній, релігійний контроль за поведінкою, однак саме з інтеріоризацією ідеалу Бога в середньовіччі закладаються підвалини самостійної моральної поведінки. Передумови ж переходу від моралі „сорому й вини” до „моралі совісті” закладаються Відродженням, і лише в період Реформації цей перехід можна вважати остаточно завершеним. Тому, на рівні індивідуального розвитку виникнення сорому та вини також передує совісті, а совість, в свою чергу, спирається на почуття сорому, вини та каяття. Необхідно позначити зв'язок совісті з обов'язком.

Поняття морального обов'язку. Обов'язок та відповідальність. Професійний обов'язок юриста (працівника органів внутрішніх справ).

Обов'язок - суспільна необхідність, виражена в моральних вимогах до особистості, тобто перетворення загальних для всіх вимог моральності на особисте завдання конкретної особи. Совість фіксує переживання невиконаного обов'язку.

Кант розглядає обов'язок як моральний закон і формулює його як категоричний імператив, тобто веління, яке людина повинна виконувати категорично, не дивлячись на особливі ситуації, в яких вона може знаходитися, не пов'язуючи це з користю, яка досягається незручностями. Категоричний імператив свідчить: «поступай тільки згідно такої максимі, керуючись якою, ти в той же час можеш побажати, щоб вона стала загальним законом».

Професійний обов'язок юриста - це сукупність нормативів (вимог) правового і морального характеру, якими він повинен керуватися як в практичній юридичній діяльності, в процесі здійснення службових повноважень, так в буденному повсякденному житті. Часто професійний обов'язок співпадає з юридичним обов'язком, особливо тоді, коли працівник не знаходиться на службі, т.ч. професійний обов'язок ширше за поняття «Службовий обов'язок», який пов'язаний з виконанням функціональних обов'язків.

Обов'язок юриста - не миритися з порушеннями законів, прав людини, інтересів суспільства і держави. Совість - це внутрішнє усвідомлення морального обов'язку і відповідальності перед суспільством, що вимагає самоконтролю, виконання норм особистої і службової поведінки, самокритичної оцінки вчинків. Тут обов'язок і відповідальність перед самим собою нерозривно зв'язані.

Ситуація морального вибору як випробування моральної зрілості особистості.

Майбутньому правоохоронцю необхідно враховувати можливий в його реальній практиці конфлікт між виконанням наказу і правовими й моральними нормами, які даний наказ може порушити. Безумовно, правоохоронець стоїть на варті закону і порядку, тому існує об'єктивна необхідність виконання наказу. В ситуації явно злочинного наказу слід враховувати ту модель моральної поведінки, яку обирає для себе людина. Це може бути шлях відмови від моральної свободи, коли виконання наказу знімає посадову відповідальність за обраний вчинок, але не знімає з людини моральної відповідальності перед суспільством. Інший шлях - шлях вільного морального вибору, коли людина розуміє всю складність виниклого конфлікту, але робить вибір на користь загальнолюдських цінностей. Той або інший моральний вибір свідчитиме про здібність людини до вільного морального вчинку, рівень його моральної зрілості.

У реальній практиці правоохоронця може бути безліч ситуацій, в яких необхідний моральний вибір. Доцільним буде самостійно проаналізувати типи ситуацій, що трапляються в правоохоронній діяльності, та виходячи з типів ситуацій визначити типи поведінки в них. Так, не виключається ситуація, коли правоохоронцю потрібно буде пожертвувати власними інтересами, а іноді навіть власним життям, щоб урятувати життя інших людей. Самопожертвування - найважливіший принцип моральної діяльності людини. Самопожертвування спирається на основний принцип моральної діяльності - безкорисливість, який лежить в основі моралі в цілому. В ситуації можливого зіткнення інтересів у результаті суспільних взаємодій безкорисливість є головним шляхом розв'язання конфлікту інтересів через жертвування індивідуальними інтересами в інтересах інших.

Моральне самопожертвування актуалізується в моральному вчинку як свідома відмова від власної безпеки і блага на користь інтересів іншої людини. Моральний вчинок можна також визначити як практичний акт цілеспрямованого утвердження певних моральних цінностей у ситуації, де ці цінності беруться під сумнів або заперечуються. Саме відсутність гарантій щодо цінностей і пов'язана з цим неминучість морального ризику характеризують вчинок. Вчинок - це зробити щось за рішенням власної совісті, на свій страх і ризик, без сподівань на загальне схвалення власних моральних мотивів. За всієї своєї ризикованості справжній вчинок, звичайно, із самого початку несе в собі потужний моральний пафос; втручаючись у рутинний перебіг справ, він утверджує в ньому дієвість совісного суду, прерогативи вищих людських цінностей.

4. Проблема щастя та сенсу життя: теоретичний та практичний аспект.

При аналізі питання щастя та сенсу життя необхідно уяснити три найбільш впливові традиції, які існують в історії етики:

Гедонізм - представляє таке розуміння щастя, в якому щастя виступає як ствердження і досягнення максимальної кількості чуттєвих задоволень (перш за все тілесних), незалежно від засобів їх досягнення. Позиція гедонізму представлена старогрецькою школою киренаїків, її представник Арістіпп. Необхідно акцентувати та аморальному характері гедоністичної позиції, згідно з якою власні чуттєві задоволення ставляться вище інтересів іншої людини. етика естетика мораль особистість

Евдемонізм - етична позиція, згідно якої саме прагнення людини до досягнення особистого щастя є основною метою і рушійним мотивом моральної поведінки. Представник - Демокріт. На відміну від гедонізму, евдемонізм відзначає здатність людини зважувати задоволення і незадоволення, врівноважувати прагнення до задоволення, зважуючи їх наслідки. Щастя і є здатність правильного розрізнення задоволень. Евдемонізм акцентує увагу на перевазі духовних задоволень перед тілесними.

Аскетизм - позиція, згідно якої метою справжнього життя є шлях придушення чуттєвих та плотських спокус заради духовного очищення. Аскетичним можна вважати стоїчний тип життя (від грецької філософської течії стоїцизму, представник - Діоген Синопський). Але найбільш явного вираження аскетизм набув в середньовічному сприйнятті.

Утилітаризм - позиція, заснована на ухваленні як вищої цінності деякого корисного безпосередньо відчутного блага. Найбільш явного вираження утилітаризм отримує в принципі корисності, сформульованому Ієремієй Бентамом. Згідно цьому принципу, моральна діяльність є виправданою, якщо веде до досягнення найбільшої кількості щастя для найбільшого числа людей. Необхідно зробити важливий висновок, що цей принцип виглядає у власне етичному сенсі далеко не бездоганним, оскільки не забороняє використання іншого як засобу для свого щастя, навіть якщо це могло принести іншій людині страждання.

При формулюванні висновків по останньому запитанню слід визначитись у власній позиції, відносно проблеми щастя та сенсу життя.

Лекція 6

Тема 2.1 Сутність естетичного ставлення людини до дійсності

Мета: Навчальна: засвоїти сутність естетичного відношення людини до дійсності, види та форми естетичної діяльності, основні підходи до проблеми естетичного в історії філософії, різноманітність прояву естетичного у житті людини та суспільства.

Розвиваюча: вміти орієнтуватися в основних світових і вітчизняних естетичних школах, концепціях і напрямах, давати характеристики і оцінки вченням про естетичне, здобути навички роботи з навчальною, науковою, навчально-методичною та довідниковою літературою в межах курсу.

Виховна: виховання естетичних потреб і смаків майбутніх правоохоронців.

Опорні поняття: естетичне, мімесис, калокагатія, правило “золотого перетину”, досконалість, ідеал, краса, добро, дизайн, мистецтво, мода.

ПЛАН

Предмет естетичного знання. Специфіка естетичного.

Практика і становлення естетичної діяльності. Форми та види естетичної діяльності. Мистецтво.

Філософсько-історичні погляди на естетичне.

1. Предмет естетичного знання. Специфіка естетичного.

Естетикос («естаномай», «естаноме») - в перекладі з грецького означає «чуттєвий». Предметом естетичного знання є естетичне пізнання. Його специфіка, наприклад на відміну від наукового, полягає в тому, що естетичне пізнання відбувається шляхом почуттів. Ми бачимо троянду і відчуваємо задоволення від кольору, запаху, оксамитових пелюсток і виносимо естетичну оцінку: троянда прекрасна, або бачимо смердючу купу сміття та відчуваємо при цьому огиду, тобто, незадоволення, і виносимо іншу естетичну оцінку: це потворно. Отже, специфіка естетичного пізнання пов'язана із задоволенням або незадоволенням від сприйманих предметів. Естетичні об'єкти - об'єкти, які викликають емоції. У цьому головна суть естетичного.

Ще одна істотна характеристика естетичного - його неутилітарність, тобто практична даремність. Призначення предмету мистецтва знаходиться поза межами практичної функціональності (виключення становить дизайн), а полягає в наданні чуттєвої насолоди, емоційної наснаги. Разом з цим, феномен емоційного впливу естетичних об'єктів також є певним нонсенсом, оскільки емоції виникають в людині як реакція на біологічно значуще для нього. Чому ж емоція, у такому разі, виникає в результаті впливу практично даремних естетичних об'єктів? В цьому питанні міститься головна загадка естетичних почуттів.

2. Практика і становлення естетичної діяльності. Форми та види естетичної діяльності. Мистецтво.

При вивченні питання специфіки естетичної діяльності пріоритетною повинна стати думка про соціально-практичний характер виникнення естетичного. Спираючись на історичний та соціогенетичний методи, необхідно проаналізувати історичний аспект проблеми взаємозв'язку естетичної діяльності з суспільною практикою, що надасть змогу визначити суттєві характеристики естетичної діяльності та сфери естетичного в цілому.

Естетична діяльність виникає з утилітарної практики та поступово виділяється у відносно емансиповану сферу. Цей процес має витоки в первинних формах соціуму, яким притаманна інтегрованість духовного виробництва в матеріальні стосунки людей. Синкретизм свідомості обумовлює цілісність чуттєво-образного та практично-корисного, або утилітарного ставлення до природи як об'єкта практичної діяльності суспільства. Естетичне, як і моральнісне ставлення обумовлені корисністю щодо практичної діяльності - саме з утилітарного ставлення, як свідчить давня міфологія, зростає усвідомлення природних об'єктів - землі, неба, води, сонця, світа та темряви, тепла та холоду - як благих чи злих, корисних чи шкідливих, дружніх чи ворожих, гарних чи поганих. Синкретичне невідокремлення початкових утилітарно-етично-естетичних уявлень зберігається ще в давньогрецькій культурі. У категорії калокагатії відбилося ставлення до людини як водночас прекрасної й гарної, красивої й доброї.

На певному етапі розвитку суспільства естетична діяльність виділяється з утилітарної практики у відносно емансиповану сферу впливу на свідомість. Феномен виникнення в сучасній людині естетичних емоцій можна пояснити тим, що споглядання естетичних об'єктів пов'язане з певним пригадуванням - ідентифікацією та співвідношенням в пам'яті деяких елементів практичної діяльності з певними естетичними структурами. Наприклад, первісні орнаментальні форми імітують такі елементи практичної діяльності, які призводять до успішних результатів (наприклад, симетрія первісної зброї необхідна для успіху на охоті, ритмічність важлива в трудовому процесі, та ін.). Водночас, симетрія, пропорційність, гармонія як такі є абстрагованими (емансипованими) естетичними структурами, що набувають самостійного емоційно-естетичного значення, з якого вже не можна вивести прямого утилітарного змісту. Таким чином, естетичні об'єкти тісно пов'язані з утилітарною практикою, нею породжені, але від неї відособлені, є віддаленим натяком на практику і тому значущі емоційно. Разом з тим, вони породжуються нейтральними в практичному відношенні знаками, які повторюють практично значущу властивість. Саме нейтральність по відношенню до практики обумовлює їх неутилітарний характер. Отже, треба зробити такий висновок, який в подальшому вивченні сутності естетичного повинен стати вихідним принципом: головною особливістю естетичної сфери є її абстрагованість (відірваність) від емпірії ( тобто реального досвіду, реальної практики), і водночас, імітація естетичними знаками реальних об'єктів практики.

Історичний процес емансипації (відокремлення) естетичної діяльності від утилітарної практики породжує мистецтво - самостійну форму естетичної діяльності, позбавлену утилітарної функції. При домінуванні в естетичній діяльності функціональних особливостей, в результаті синтезу естетичної та утилітарної функцій, виникає така форма естетичної діяльності, як дизайн.

До форм естетичної діяльності належать також фольклор, декоративно-ужиткове мистецтво, художнє конструювання. До видів естетичної діяльності відносяться мода, садово-паркове мистецтво та ін.

Не можна обмежувати сферу естетичного тільки формами естетичної діяльності. При пильній увазі до суспільної практики можна побачити, що естетичного оформлення набувають будь які види суспільної практики: спорт, дозвілля, соціальні ритуали, політика, медицина, економіка, та ін. Їх супроводження естетичним оформленням призначено для посилення емоційного впливу на людину.

3. Філософсько-історичні погляди на естетичне.

Опрацювання питання філософських поглядів на проблему естетичного потребує певних навичок при роботі з літературою. Перш за все, необхідно обрати принцип, за яким будуть аналізуватися філософсько-естетичні теорії: ним може бути історичний, коли філософські погляди надані в хронологічному порядку, чи проблемно-концептуальний, коли увагу акцентовано на закономірностях трансформації самої проблеми в рамках тієї чи іншої концепції, школи, течії. Обрання того чи іншого принципу полегшує розуміння проблеми, робить отримане знання усвідомленим. По-друге, в аналізі філософських поглядів треба так чи інакше враховувати їх залежність від пануючого світогляду конкретно-історичного типу суспільства. По-третє, вивчення історичних поглядів на проблему треба робити, спираючись на аналітичні методи індукції та дедукції, тобто з окремих положень тієї чи іншої концепції вміти виводити загальні філософські ідеї, та навпаки, з більш загальних положень виробити конкретні ідеї в рамках цього положення.

В історії філософської думки спостерігається різноманіття теоретичних поглядів на проблему естетичного. Антична філософська думка в питанні естетичного мала своїм джерелом натуралістичні уявлення, для яких характерне перенесення онтологічних закономірностей і особливостей об'єктивного світу на галузь естетичного буття, невиділення краси із загальної чуттєво споглядальної космологічної цілісності.

Поступово натуралістсько-онтологічні уявлення античної філософії руйнуються та виникає релятивістсько-суб'єктивістській погляд на проблему естетичного. Цей погляд представлений вченням софістів (Протагор, Горгій). Поява релятивістсько-суб'єктивістського напряму є поворотним моментом в історії філософських уявлень на проблему естетичного, який фіксує початок оформлення суб'єктивних поглядів. Разом з тим в означеному напрямі суб'єктивний момент естетичного абсолютизується, що обумовлює уявлення про самостійність прекрасного, його незалежність від добра, виключно гедоністичне розуміння прекрасного. На противагу релятивістсько-суб'єктивістському погляду такі античні філософи, як Сократ, Платон та Аристотель розвивали ідеї про нерозривну єдність прекрасного й доброго в суспільному ідеалі античності - «калокагатії».

В середньовіччі під впливом релігійних ідей домінуючим світосприйняттям стає теологізм - прийняття Бога як першопринципу буття. Теологічну тенденцію в проблемі естетичного представляли Августин, Тертулліан, Бернар Клервосський, та ін. В їх поглядах здійснюється суперечливе виділення духовно-прекрасного з тілесної краси, крайнє протиставлення естетичного й морального через різко негативну оцінку естетичного. Вони вважали, що чуттєвий світ заважає пізнанню Бога, а насолода від мистецтва не повинна відволікати християн під час молитві в храмі. Естетичне в цей час стає провідником релігійних ідей та засобом повчання.

Філософськи погляди епохи Відродження зорієнтовані на обґрунтування індивідуальної самоцінності людини, що закономірно проявляється в визнанні тілесної краси як форми виявлення краси духовної (Дж. Бруно), в абсолютизації принципу чуттєвої насолоди (Л. Валла) та у висуванні його за основний критерій у художній практиці (Царліно, Тінкторис). Ренесансна естетика, як і філософія в цілому, є прикладом індивідуалістичної традиції, вона стає переломним етапом в еволюції теоретичних ідей, що усвідомлює самоцінність естетичної насолоди та обгрунтовує переважно гедоністичну функцію мистецтва.

Усвідомлення руйнівної сили індивідуалізму та переосмислення теоретичного надбання у напрямку обмеження гедонізму Відродження спостерігається в естетиці класицизму, яка відбиває позицію інтелектуалізму - стриманості почуттів, приборкання чуттєвої насолоди та дисципліни розуму (Р. Декарт, Н. Буало, П. Корнель).

В Новий час оформлюються раціоналістичний та сенсуалістичний підходи до проблеми естетичного. Сенсуалістичний підхід (Ф. Хатчесон, Е. Шефтсбері, Д. Юм) розробляє категорію естетичного смаку - удосконаленого в естетичній витонченості почуття, що має суспільний характер та набуває значення моральнісного смаку - внутрішнього почуття, що виявляє прекрасне в соціальному житті. Раціоналістичний погляд на естетичне, що оформився в ідеях І. Канта, пов'язаний з відривом чуттєвих принципів естетичного задоволення від принципів моралі, ідеї блага, перетворенням прекрасного в чисте, вільне від будь-якого змісту задоволення. Раціоналізм Нового часу обумовлює недооцінку естетичного моменту в загальній теорії пізнання, формулює уявлення про естетичне як нижчу форму в ієрархії сходження від нижчого до вищого - дискурсивно-логічного типу пізнання світу (О. Баумгартен).

В аксіологічному підході (Баденська неокантіанська школа) спостерігається ієрархічне розуміння естетичного як початкової сходинки до духовних цінностей. Соціологічний підхід (марксизм, неомарксизм) усвідомлює суспільно-практичний характер естетичної діяльності, виникнення естетичних почуттів внаслідок впливу створеної людиною штучної дійсності.

Початок XIX в. ознаменувалося появою нового ідейно-художнього напрямку -- романтизму, в основі якого лежав метод, що затверджував принцип абсолютної свободи особи. Концептуальною основою романтизму стали теорії, розроблені И. В. Ґете, Ф. Шиллером, Г. Гердером.

В другій половині XIX на початку XX ст. можна спостерігати різноманіття нових теорій естетичного, серед яких варто виділити такі: позитивізм (О. Конт, І. Тен), психоаналіз (3. Фрейд, К. Юнг, Г. Спенсер), інтуїтивізм (А. Бергсон, Б. Кроче), волюнтаризм (Ф. Ницше, А. Шопенгауэр), феноменологія (Э. Гуссерль), структуралізм (К. Леви-Стросс, М. Хайдеггер, К. Ясперс), неотомізм (Ж. Маритен, Э. Фромм).

Лекція 7

Тема 2.2 Категорії естетики

Мета заняття: Навчальна: засвоїти основні категорії естетики як чуттєві моделі опанування дійсності людиною, закономірності виникнення, розвитку та існування естетичних явищ.

Розвиваюча: вміти впізнавати естетичну особливість відображення правоохоронної діяльності в естетичних категоріях трагічного, героїчного, комічного, а також піднесеного і низького; розвивати навички порівняння моральних та естетичних категорій; вміти давати моральну та естетичну оцінку вчинкам героїв художніх творів.

Виховна: виховання бажання до постійного вдосконалення професійної майстерності і підвищення рівня естетичної культури.

Опорні поняття: прекрасне, досконале, потворне, піднесене, трагічне, комічне, гармонія, міра, калокагатія, катарсис, трагікомичне, сміхова культура, гумор, сатира, гротеск, бурлеск, іронія, пафос.

ПЛАН

1. Категорії естетики. Зміст основних метакатегорій.

2.Відображення юридичної, правоохоронної діяльності в категоріях естетики.

Категорії естетики. Зміст основних метакатегорій.

Категорії естетики - це поняття естетичної науки, які відбивають чуттєві моделі опанування людиною світу. Відповідно до сфери естетичної практики, необхідно відокремити метакатегорії: гармонія, прекрасне, потворне, піднесене, низьке, героїчне, трагічне, комічне, іронічне, та ін.; та категорії естетичної свідомості: естетичне почуття, естетичний смак, естетична оцінка, естетичний ідеал, естетична теорія. Розгляньте таблиці 4 і 5, в яких наведений стислий аналіз категорій.

Категорії естетичної свідомості описують процес відбиття дійсності, як результат естетичного впливу на людину. Метакатегорії відбивають якісну своєрідність чуттєвих сприйняттів, естетичних станів.

Готуючись до питання необхідно врахувати дві крайні тенденції в розумінні категорій, згідно з якими категорії розуміються або як об'єктивні властивості світу та явищ дійсності, або залежать тільки від суб'єктивних передумов сприйняття. При аналізі основних метакатегорій вихідним принципом повинен стати діалектичний, що відбиває взаємодію об'єкта та суб'єкта естетичного сприйняття. Виходячи з такого принципу до розуміння категорій, можна визначити такий зміст основних з них:

Гармонія - така злагодженість властивостей об'єкта, що призводить до чуттєвого стану завершеності, рівноваги, єдності цілого та частин. Принцип гармонії відомий за часів античності, де він носив не тільки естетичний характер, але був нерозривно поєднаний із суспільною організацією та визначав порядок соціального життя.

Дисгармонія - така злагодженість властивостей об'єкта, що призводить до чуттєвого стану неврівноваженості, роз'єднаності цілого та частин. Категорія дисгармонії наближується до категорій з негативним чуттєвим змістом, перш за все до потворного.

Прекрасне - сукупність властивостей об'єкта, що призводять до чуттєвого стану задоволення, почуття краси. Погляди на прекрасне мали історично змінюваний характер. В античності прекрасне поставало в нерозривній єдності з благом, добром, а по відношенню до людини використовувалось поняття калокагатії - термін, що об'єднував поняття добра та краси. Ідея моральної цінності краси стала основоположною в середньовічній естетиці, простежувалася в Новий час в естетиці Класицизму.

Інша традиція розуміння прекрасного була закладена Аристотелем. Він вбачав сутність прекрасного в об'єктивних властивостях предметів і явищ. В епоху Відродження з цією традицією були пов'язані пошуки й обчислення золотого перетину - таких співвідношень між частинами, наприклад, людського тіла або архітектурної споруди, дотримання яких забезпечувало б досконалість об'єкта. Третя традиція розуміння прекрасного пов'язана із зверненням до краси людського тіла в епоху Відродження. В Новий час філософом І. Кантом була закладена традиція вбачати сутність прекрасного не тільки в якостях чи властивостях предметів, об'єктів, а й в ставленні суб'єкта до об'єкта.

Потворне - сукупність властивостей об'єкта, що призводять до чуттєвого стану незадоволення, відрази. З античної доби потворне виступало здебільшого як заперечення краси, антипод прекрасного. В епоху середньовіччя потворне використовувалось у художньому зображенні біблійних легенд, особливо сцен Страшного суду для відвертання віруючих від гріховності. В XIX - XX ст. відображення потворного здійснювалося в двох напрямках: в позитивному, культурно-оптимістичному сенсі - як естетичне опанування людиною усвідомленою нею загрози її існування, як боротьба з нелюдським, ірраціональним, стихійним, диким, інстинктивним та оволодіння ними (реалізм); в негативному (песимістичному) сенсі - як естетична апологія нелюдського, огидливого, жахливого, підсвідомого, інстинктивного, перебільшення їхньої ваги та неспроможність мистецтва осягнути й духовно опанувати них (натуралізм, театр жорстокості, театр абсурду).

Піднесене - сукупність властивостей об'єкта, що призводять до чуттєвого стану власної вищості перед лицем могутніх сил. Почуття піднесеного, з погляду І.Канта, виникає за умов духовного подолання людиною якихось значних, грізних сил природи, або суспільних явищ, що значно перевершують фізичні можливості людини.

Низьке - сукупність властивостей об'єкта, що призводять до чуттєвого стану ницості, приниженості, пригніченості. За емоційною якістю естетичний стан низьке наближений до переживання потворного. Піднесене та низьке пов'язані з протиставленням верху, до якого люди тягнуться, про що мріють, і низу - того, що хочуть подолати.

Героїчне - сукупність властивостей об'єкта, що призводять до чуттєвого стану величі, ентузіазму, пафосності. Героїчне виникає внаслідок спостерігання вчинку героя, сповненого пристрасті й мужності. Героїчне, як і інші категорії естетики, має історичний характер, тобто обумовлене суспільними завданнями тієї культури, в якій воно виникає. Так, сутність героїчного в періоди античності, де воно пов'язане з захистом полісу, та середньовіччя, коли оспівувались героїчні подвиги лицарів, визначалось спрямованістю на служіння суспільним інтересам. В романтизмі героїчне було зорієнтовано на самостійну індивідуальність та нарешті - на волюнтаризм та індивідуалізм, де героїчний ідеал «надлюдини» ігнорує всі суспільні норми та закони моралі. Суспільна сутність героїчного полягає в здійсненні особистістю добровільного подвигу з метою блага суспільства. Специфікою героїчного є такий зв'язок героя із суспільством, в якому благо суспільства сприймається ним як власне благо.

Героїчне трансформується в трагічне за умови конфлікту. Трагічний герой вже усвідомлює конфлікт між особистим та суспільним, він потрапляє в ситуацію трагічної колізії: бути чи не бути? Доцільним буде звернення до прикладів з античної трагедії. Антична трагедія відтворює всю гостроту виниклого конфлікту між індивідуальним та суспільним інтересами, усвідомлює його як підкорення інтересів індивіда суспільному благу. У трагедії Софокла «Антігона» через образ Креонта фіксується вміння дисциплінувати власні почуття та бажання, а усвідомлення обов'язку перед суспільством здійснюється через страждання, внутрішнє роздвоєння та боротьбу персонажа із самим собою, своїми почуттями та об'єктивною необхідністю. Героїчне трансформується в трагічне шляхом відтворення боротьби почуттів.

Слід акцентувати увагу на тому, що принцип трагічного, який полягає в стражданні і загибелі героя, починаючи з епохи Просвітництва, поступово втрачається і замінюється на оптимістичний принцип. На зміну трагічному герою в сучасну культуру входить ідеал супермена, авантюриста, які стверджують цінності суспільства або через комічне, або через хибну патетику, псевдопатетичне. Можна проілюструвати цей процес прикладами з сучасного мистецтва, та проаналізувати, які принципи стверджують сучасні герої: супермен, бетмен, Остап Бендер, та ін. Часто можна спостерігати зниження великого, трагічного до дрібного і смішного, китчевого і іронічного. Присутність трагічного в сучасному мистецтві спостерігається в його більш спрощених модифікаціях - драматичного і мелодраматичного.

Комічне - сукупність властивостей об'єкта, що призводять до чуттєвого стану смішного при впевненості у своєму безумовному піднесенні над комічним героєм або життєвою ситуацією, при викритті нікчемності, що претендує на особливу значущість. Комічне може поставати у формах сатиричного, саркастичного, іронії тощо. Всі вони є засобом подолання недоліків у людині та соціальних процесах, руйнації хибних ілюзій, знаряддям заперечення старого, віджилого.

З огляду на сутність естетичних категорій як чуттєвих моделей опанування людиною дійсності, слід усвідомити, що всі чуттєві стани, які можна означити певним поняттям (терміном), можна віднести до естетичних категорій. Отже, поруч з вже відомими категоріями можна виділити категорії морального та гедоністичного спрямування. Естетичні категорії морального спрямування - це такі категорії, що за своєю змістовністю та характером чуттєвого стану мають моральнісну якість, категорії гедоністичного спрямування - такі, що в за своєю змістовністю та характером чуттєвого стану містять виключно насолоду. До категорій морального спрямування належать такі: войовниче, патріотичне, урочисте, суворе, мужнє, страждальницьке, мученицьке, скорботне, благоговійне, розчулене, зворушливе, потворне, благочестиве, покірне, трепетне, смиренне, титанічне, упевнене, рішуче, непохитне, аскетичне, благочестиве, похмуре, помірне, патетичне, пафосне, сміливе, пристрасне, величне, експресивне, могутнє, революційне, міцне, потужне. В естетичних категоріях морального спрямування конкретизовані форми чуттєвих реакцій на „добро” і „зло”, моральні й аморальні вчинки.

Категорії гедоністичного спрямування: жартівливе, жадане, чарівне, витончене, іронічне, любострастне, меланхолічне, фривольне, таємниче, ілюзорне, екстатичне, екзальтоване, ейфорійне, крихке, несамовите, імпозантне, вражаюче, блискуче, галантне, манірне, пасторальне, сентиментальне, слізливе, легковажне, дріб'язкове, пікантне, мерзенне, жорстоке, огидливе, садистичне, потворне, брутальне, розпусне, спокусливе, монструозне, безсоромне. В категоріях гедоністичного спрямування зафіксовано самоцінне естетичне задоволення, звільнене від морального змісту.

Естетичні категорії мають суб'єктивний характер, тобто постають як особистісний критерій оцінювання естетичних явищ, що знаходиться у свідомості кожної окремої людини. Об'єктивний зміст категоріям надають стандартні форми суспільної практики, яка детермінує чуттєвий світ людини як частини суспільства.

2. Відображення юридичної, правоохоронної діяльності в категоріях естетики.

При аналізі питання відображення правоохоронної діяльності в категоріях естетики необхідно зосередити увагу на категоріях трагічного і героїчного. Вчинок правоохоронця оцінюється як героїчний в результаті морального вибору інтересів суспільства в конфлікті між власним благом і безпекою інших людей. Вчинок оцінюється естетично як трагічний, якщо конфлікт веде за собою загибель правоохоронця. Трагічне як естетична категорія співпадає з такою категорією моралі, як самопожертвування.