Размещено на http://www.allbest.ru/

МОРАЛЬНЕ СПІЛКУВАННЯ ЯК ТВОРЧІСТЬ

Зміст

1. Методологічні засади культури спілкування

2. Любов як феномен невідчуженого спілкування

3. Основні принципи морального спілкування

4. Спілкування -- джерело виховання і самовиховання

Список використаної літератури

1. Методологічні засади культури спілкування

Сучасна наука розглядає спілкування як універсальну форму творення та функціонування духовного досвіду людства. Одне з можливих визначень спілкування таке: це діяльність творення суспільності життя у певному соціальному просторі, у суспільних взаємодіях, зумовлених потребами субґєктів життєдіяльності; це обмін уміннями і навичками, здібностями, досвідом діяльності та її наслідками. Конкретизація змісту поняття допомагає розкрити його масштабність і сутністну визначеність: способу творення та існування свідомості, а отже -- і людини як виду розумного життя. Спілкування обґєктивно зумовлене діяльнісною сутністю людини і є найбільш адекватним виявом творчого характеру суспільності. Як таке спілкування є предметом спеціального дослідження значної кількості наук: загальної та соціальної психології, соціології, педагогіки, етики, естетики, лінгвістики, семіотики, теорії культури, теорії інформації, зрештою, філософії [10, с 5].

Форми спілкування, що виробилися у суспільному способі людського життя і на його основі, -- надзвичайно багаті. Це безпосереднє і опосередковане (простором і часом, або і тим, і другим): спілкування, укладене у визначені, внутрішньо завершені форми (ритуалізоване та спілкування у вигляді живого процесу розгортання людських стосунків). Метою тут є спілкування як таке (потреба в іншій людині). Інший його тип -- спілкування, опосередковане конкретною потребою тощо. Так, у професійній етиці, як показано в попередній темі, спілкування опосередковане предметом: потребами, що продиктовані вимогами професії. Люди вступають у стосунки з необхідності: удосконалити, поглибити фахові знання. Темпи та якість їх набуття залежать однак від більш загального чинника -- від рівня культури спілкування. Уміння сприйняти, осмислити та пережити чужу думку визначає здатність швидко та ефективно навчатися. Чим же є спілкування як моральний феномен та які його етичні засади?

Вихідним моментом аналізу етичного аспекту спілкування є усвідомлення його моральнісної природи. Моральним критерієм осягаються усі види, форми, способи спілкування. Коли мова йде про відчуження, то воно розглядається в контексті чинників, що спричинили руйнацію потреби та здатності спілкування. Моральним критерієм осягаються: мета і засоби, форма і зміст, процес і наслідки спілкування.

Моральне спілкування має передумовою моральну потребу у духовній взаємодії з іншою людиною. Часто остання визначалася для субґєкта як мета. Спілкування набуває самоцінного змісту, не опосередковуючись жодною іншою потребою, крім радості чути, бачити людину, дихати одним повітрям з нею, розгортатися думками і почуттями навколо спільних обґєктів небайдужості.

Названа взаємодія духовних світів настільки сильна, що робить чудо: небайдужа нам людина відсутня, але спілкування з нею не припиняється. Подумки ми ведемо діалог, обмінюємося репліками і думками, радіємо її розумінню чи, навпаки, сумуємо, коли порузуміння втрачається. Взірці такого діалогу дають твори геніальних митців, у духовному досвіді яких постійно присутні світи інших людей (реальних чи витворених уявою).

Виражене моральнісне спрямування має спілкування, мета якого -- долучення до світу талановитого митця, що уклався у його творчу спадщину. Твори мистецтва -- це не посередники спілкування, а джерело живого спілкування. Твір -- опредметнений дух генія, що як такий формує наш дух і налаштовує нас на моральну взаємодію. Справді, читаючи твори, скажімо, Пушкіна чи Цвєтаєвої, Шевченка чи Ліни Костенко, ми входимо в світ їх почувань і думок в їх досконалому, чуттєво осяжному вияві й внутрішньо організуємося цим світом. Лише у такий спосіб ми спроможні осягнути хоча б часточку духовної величі генія. І тою мірою спроможні, якою прагнемо відкрити для себе світ генія. У такому спілкуванні долаються часові та просторові межі. Історія, культура входять у духовні світи людини, народжуючи ефект безмежної співприсутності у бутті. В переживанні-спілкуванні зникають відстані, руйнуються межі віків і тисячоліть. Єдиною межею, що справді реально наявна, є межа наших здібностей спілкування, нашої потреби в ньому. Спілкування, викликане небайдужістю до предмета, розгортається в діалог культур, діалог досвідів.

У проаналізованих ситуаціях моральність потреби, що налаштовує на спілкування, визначає також моральну цінність наслідків. Наслідком злагодженого змістовного спілкування завжди є моральне удосконалення його субґєктів.

Щодо спілкування як процесу, то тут слід брати до уваги не лише моральність мети, але і моральність засобів її досягнення. Труднощі виникають саме в процесі спілкування, коли зустрічаються різні людські досвіди, виявляючи різницю культур реагування на думки і переживання іншого.

Спілкування як морально визначений процес містить у собі мету: віднайти спільне, те, що цінне у досвіді сторін і завдяки чому вони є певною спільністю. Адже щоразу запереченню піддається не лише певна частка досвіду, але і частка єства його носія: його наміри, уподобання, ідеали тощо. Моральна цінність спілкування у його процесуальності, що є рухом до усвідомлення людиною себе через іншу і завдяки іншій. У морально визначеному спілкуванні його субґєкти не лише відкривають для себе світ одне одного, а часто і власний світ. Процесуальність спілкування -- не що інше, як його діалогічність. Моральна визначеність діалогу -- у його спрямованості на спільний пошук істини.

М. Каган визначає філософську рефлексію античності, здійснювану у формі діалогу, як "інтелектуальне спілкування" [10, с 10]. Середньовічна культура у варіанті християнства характеризується філософом як розгорнутий через історію Христа та його взаємини з довкіллям "художній аналіз моральнісного змісту людського спілкування".

Спроби віднайдення шляхів подолання труднощів, що виникають у процесі спілкування, характерні для гуманістичної гілки філософії. Вона виходить з того, що людині достатньо знати шляхи до добра, щоб діяти згідно зі законами розумного, а отже, морально доброго. Чуттєві спонуки розглядаються як причина наявного в світі зла. В німецькій класичній філософії, особливо в етиці Канта, ця думка обґрунтовується з особливою послідовністю. Чуттєві спонуки загалом виводяться за межі моралі. Єдиним надійним механізмом її творення усвідомлюється воля, оперта на розумний вибір вчинку. Воля гарантує сталість стосунків. Однак із принципу волі не можна вивести потребу в спілкуванні. Живий рух людських почуттів, усунений з низки чинників спілкування, робить проблематичним його сенс та формалізує сам процес творення стосунків.

У сучасній філософії проблема спілкування, а саме проблема "Я" і "Ти", набула провідного значення. Зустріч у дружньому злагодженому спілкуванні двох людських світів розглядається, з одного боку, як величезна проблема, а з іншого, -- як велике щастя. Змагальність волі -- основна ідея "філософії життя" та її наступників -- ставить субґєкт волі у монологічну позицію щодо світу. Такою є особистість у філософії Ніцше.

Моральнісне відношення у формі утвердження цінності людських світів при зустрічі "Я" і "Ти" всебічно обґрунтоване у філософії М. Бубера. Філософ розглядає його як один із ідеальних образів людських творчих взаємодій.

Повнота співприсутності у бутті, що відкривається нам завдяки "відкриванню" світу іншої людини, дається лише повнотою спілкування: єдністю почуттів і розуму.

Сучасна етична теорія спрямовує зусилля не на витіснення почуттів із низки чинників творення стосунків, а на їх організацію принципом міри, отже, на запобігання стихійності виявів. Спираючись на дані психології, вчені простежують кілька стадій морального розвитку особистості, починаючи з раннього дитячого віку. На кожній із них мають місце свої особливості поведінки. Психологічні дослідження Ж. Піаже, Л. Виготського, Л. Колберга та ін. привели до висновку про наявність трьох рівнів процесу морального розвитку особи. Перший (вік до семи років) -- це стадія "доконвенціонального (доморального) розвитку". Дитина не здатна оцінити власні вчинки згідно з поняттям моралі, а оцінює їх залежно від того, вдалося їй уникнути покарання чи заслужити заохочення. Відсутність соціального досвіду є причиною відсутності у дітей культури реагування на власні вчинки, а отже, і культури спілкування. Позаяк, дорослі схильні бачити у відсутності самооцінки лише дитячий егоїзм.

Другий (від 13 років -- підлітковий вік -- до періоду зрілості) -- період, коли моральні проблеми вирішуються на рівні "конвенціональної" моралі. При виборі вчинку людина керується думкою середовища: схвалить воно вчинок, чи ні, а також тим, як вона буде виглядати в очах інших.

Третій (період зрілості) -- час, коли домінує постконвенціональна (або "автономна") мораль. Носії її здатні формулювати принципи і діяти згідно з ними. У віці 16 років таку здатність мають лише 10 відсотків юнаків. Інакше кажучи, в моральному розвитку особа проходить період соціалізації, тобто виробляє навички пристосування до умов середовища. Вона проходить також період виховання -- цілеспрямованого формування здатності взаємодіяти з середовищем, виходячи з прийнятих у суспільстві норм поведінки. Нарешті, на третьому етапі, на основі виробленої здатності соціальних взаємодій, а також виховання, що налаштовує на знання закономірного в стосунках, особа, зрештою, виробляє оптимальні, з позицій зрілості досвіду, відносини з навколишнім світом.

Сучасна етична теорія, досліджуючи комплекс чинників, що впливають на якість спілкування, бере до уваги не лише вербальні його форми, але також міміку, жестикуляцію. Це сфера досліджень такої галузі наукового знання, як соціоніка. Вона знаходиться на стику психології, соціології та етики. Предмет соціоніки -- закономірності людського спілкування, що розглядаються як механізм взаємодій різних і цілком конкретних інформаційно-психічних структур [21, с 37]. Це наука, що спирається на сформульовані та описані К. Юнгом у праці "Психологічні типи" 16 груп (типів) людей за ознакою певної спільності психічних характеристик. Кожен тип має стійкий "набір" властивостей. Для кожної групи характерні свої способи сприйняття, реагування, дій (в подібних умовах). Взявши ідеї Юнга за вихідні, соціоніка базується на розумінні людини як інформаційної системи, що має конкретні канали звґязку. Поняття "інформація" соціоніка тлумачить надзвичайно широко, включаючи до інформаційних чинників почуття, настрої і навіть передчуття співрозмовника тощо.

Соціоніка виходить з наявності особливих якостей свідомості, що складають фундамент психіки кожної людини залежно від типу психічних реакцій. Змінити тип людини неможливо, але навчитися розуміти людей та жити з людьми в злагоді, виробивши оптимальну тактику поведінки, необхідно.

Іншою, не менш актуальною проблемою, є дослідження шляхів уникання агресивності в спілкуванні, вираженої у спробах одної людини підпорядкувати собі іншу, приборкати її волю, узурпувати право вибирати за іншу вчинки тощо. Складність проблеми полягає в тому, що названа поведінка часто не є зловмисною. Найчастіше вона зумовлена турботою про іншу людину, прагненням захистити її від несподіванок життя, озброївши готовими "рецептами" вчинків. По суті ж, за турботою стоїть деспотизм, узурпація чужого життя.

Дослідження проблеми уникання фізичного та духовного (інтелектуального і психологічного) насильства є предметом особливої сфери етичного знання -- етики ненасильства. її предмет не тотожний сфері права, оскільки останнім осягається пряме фізичне насильство та матеріальні збитки, що спричиняють вбивство, пограбування, погрози тощо. Це найбільш грубі та неприпустимі його форми. Однак насильством є примус людей до прийняття певних умов, у тому числі шляхом погроз. Названі дії, у разі їх доведення, також підпадають під санкцію Закону.

Мета етики ненасильства -- виявляти шляхи та впроваджувати методи морально визначеного обміну інформацією, без наміру обмежити свободу волі та дій особи. До впливів, що не зменшують свободу дій, отже, належать до ненасильницьких, слід віднести такі: 1) порада; 2) пропозиція; 3) деякі види тиску (коли, знаючи мету іншого, ми, на основі наявного у нас знання, Даємо пораду щодо способу досягнення мети) [Див.: 8, с 56].

Етика ненасильства базується на свідомому творенні технік Моральної взаємодії з іншими згідно з принципом злагоди.

Однак побудова теорії ненасильства вимагає дослідження обґєктивних причин агресивності наявної в природі живого. Поза цим вона ризикує бути зведеною до голого моралізаторства. Етика ненасильства спирається на складний комплекс біологічних дисциплін, що досліджують глибини агресивності. В першу чергу, на етологію та соціобіологію.

Деякі аспекти етології розглядалися в темі "Екологічна етика". В контексті етики ненасильства етологія покликана пояснити глибинні корені агресивної поведінки, не зводячи їх лише до незадоволених вітальних потреб (харчові, статеві тощо). Агресивність зумовлюється комплексом значно складніших чинників, а саме: прагнення домінувати в спільноті, посісти чільне місце в її ієрархії. Конфлікт мотивів викликає психічну напругу і виривається назовні в агресивних формах поведінки [Див.: 24, с 3].

Усвідомлюючи складний комплекс причин агресивної поведінки людини, сучасна етична теорія розробляє механізми применшення агресивності та шляхи переведення агресивних інстинктів у русло плідної співпраці людей на засадах моральності.

Методологічною основою етики ненасильства є ідея теоретиків етології про важливість паралельного розвитку цивілізації і культури. Цивілізація малосприятлива для соціальної поведінки. Схильність до агресивності є обґєктивним наслідком зростання скупченості людей у порівняно невеликому просторі. Цивілізація за обґєктивною підставою не служить применшенню агресивності. "Швидше слід серйозно побоюватися, що нинішня комерційна організація суспільства своїм диявольським впливом суперництва між людьми спрямовує відбір у прямо протилежному напрямку" [13, с. 24]. В контексті цього типу стосунків "відповідальна мораль" -- лише "компенсаторський механізм". Вона пристосовує нашу інстинктивну спадщину (соціальні інстинкти) до вимог культурного життя, утворюючи з ним функціонально єдину систему. Знання людиною (людством) власної природи розглядається як одна з основоположних засад розумного регулювання її проявів. Для усвідомлення закономірності названого процесу слід звернутися до історії проблеми -- до біосоціогенезу.

У природі діє закон діалектичного звґязку ентропійних і антиентропійних процесів. Основний закон незворотності говорить, що антиентропійні процеси в системі можливі лише за рахунок росту ентропії в іншій системі. Тобто жити -- означає руйнувати. В процесі еволюції в біосфері встановлюється, підтримується і удосконалюється речовинно-енергетичний коло-обіг. У рамках встановленого балансу вироблялися складні міжпопуляційні, міжвидові кооперативні стосунки, що забезпечили гармонію біогеоценозу. Принцип, на якому базується будь-яка кооперація, складає конфлікт, "розвґязання завдань у середовищі "спротиву" (названа ідея включена до низки принципових положень сучасної теорії систем). "Чим складніше середовище, а відповідно завдання і умови конкуренції за вільну енергію, тим потрібніша динамічна і репрезентативна модель світу як засіб управління поведінкою. Це один із стрижневих векторів прогресивного відбору, що пронизують усі ступені організаційної еволюції" [18, с. 84].

На основі величезної кількості фактів агресивної поведінки в світі живого (усіх його рівнів) К. Лоренц робить висновок, що агресивний інстинкт не є єдиним чинником регуляції життя. Поряд із ним на тому ж рівні інстинкту всередині "спільнот" діють механізми обмеження агресивних інстинктів. їх еволюція "винайшла" для запобігання знищення життя загалом. Це широкий спектр ритуалізованих дій всередині "суспільної" організації. Ритуал -- запобіжний принцип, що діє як у світі тварин, так і на рівні людських спільнот.

Відмінне між світом тварин і людиною в тому, що витісненню агресивного інстинкту в людському суспільстві сприяє "відповідальна мораль",тобто усвідомлене підпорядкування інстинкту впливам моралі.

Цей механізм блокування агресивних імпульсів здійснювався паралельно з наростанням агресивно-руйнівних засобів, що повґязані з розвитком інтелекту. Він спрямовується на агресію, в природне середовище та агресію проти "чужих" (інших спільнот).

Парадокс інтелекту виявився в тому, що в процесі еволюції він служив інструментом агресії. Однак у процесі еволюції відбувався також паралельний процес вдосконалення механізмів обмеження агресії. В історії він визначився як чинник, що забезпечує збереження суспільства в міру зростання енергетичного потенціалу технологій. Це явище можна характеризувати як усвідомлене ухиляння від насильства. В антропогенезі відбувається процес "культурно-психологічного блокування агресивних імпульсів, що з розширенням інформаційного обсягу інтелекту ставало більш глибоким і разом з тим менш жорстким, формуючи простір особистісного вибору" [18, с 91].

Нині однак цивілізація вступає в етап екологічних та політичних криз. Перевищення темпів зростання операціонально-енергетичного потенціалу суспільства порівняно з удосконаленням культурних регуляторів, що обмежують агресію, загрожує загибеллю соціуму.

У звґязку з названими цивілізаційними процесами, що зумовлюють зростання агресії в соціальне середовище та поширення її на інші спільноти, особливого значення набуває свідоме блокування агресивних імпульсів. Принципи розумного обмеження агресії спираються на ідею самопізнання людством себе з метою розумного управління інстинктами.

Клод Лоренц визначає характер і напрямки самопізнання так: "Перше і найочевидніше правило -- це вимога поглибити розуміння причин нашої власної поведінки... Друге -- це дослідження так званої сублімації методами психоаналізу" [3, с 30]. Шлях применшення інстинкту агресії (але не повне його усунення, адже він -- стимул активності) бачиться опертим на два види катарсису. Перший -- "розрядка агресивності" на ерзац-обґєкт, тобто переорієнтація агресії. Це найпростіший і найбільш надійний спосіб їїґ знешкодження. Другий --розуміння мотивів власної поведінки. Воно може надати нашому розуму і надалі дійсну можливість опанувати ті сфери психіки, які не в змозі підпорядкувати собі категоричний імператив.

Теоретики етики ненасильства виходять з необхідності розрізняти ненасильство і покірливість. Д. Шарп у праці "Політика ненасильницьких дій", опублікованій у Бостоні 1973 p., називає 198 методів ненасильницького розвґязання політичних проблем, поділяючи їх на 3 види: методи ненасильницького протесту і переконання; методи відмови від соціального, економічного та політичного співробітництва (від остракізму до страйків); методи ненасильницького втручання [Див.: 24, с 3].

Передумовою ненасильницьких дій є віра в можливість кожної людини переживати духовні цінності, особливо цінності справедливої поведінки, поваги і поблажливості. Ідеал ненасильницької поведінки досягається ґрунтовними практиками налаштування психіки на переживання поваги і любові до свого супротивника, з яким у процесі ненасильницької дії слід було зіштовхнутися.

Принцип любові до ближнього є основним. Усі інші є лише його конкретизацією. Це здатність діяти не лише з власної користі, але також дбати про інтереси колективу, в тому числі і свого супротивника; захист не лише себе, але і супротивника від будь-яких видів морального зла; вміння ставити вимоги, першу чергу, перед собою, і лише відтак -- перед іншими. До ого ж, з урахуванням ситуації, а саме: даючи змогу іншим переконатися, що вони поводять себе не належним чином. Не принижувати свого супротивника, а дати йому шанс також відчути себе борцем за справедливість. У разі відвертої недоброзичливості й навіть ворожості з боку іншого -- брати на себе відповідальність за моральне відродження супротивника. Потрібно прагнути досягнути цього ефекту шляхом втручання у найглибші психічні переживання супротивника. В разі неуспіху пробувати ще. Виходячи з наявної ситуації, прагнути віднайти все нові способи її позитивного розвґязання. Наведені принципи етики ненасильства відображають моральний ідеал стосунків, що опертий на установку, яку можна назвати "любовґю до кожної людини або повагою до кожної людської істоти". Названий принцип відношення -- суто добровільний. Його носії і виразники нікого не примушують діяти згідно з ним.

Аналіз ідей та принципів етики ненасильства засвідчує, що витоки її сягають глибокої давнини. Принцип самопізнання склався в античній філософії на ґрунті введеного Сократом маєвтичного методу. Він передбачав "збивання" з хибної думки та "наведення" на правильну. Усвідомлене розуміння людиною сенсу добра та шляхів до нього, обґрунтоване як принцип античної етики, вплинуло на європейську світоглядну парадигму. В культурі християнства етика ненасильства знаходить втілення в образі Христа, що уособлює взірець моральної поведінки. Трагічна смерть розіпґятого на хресті розкриває вищі можливості служіння людям згідно з принципом ненасильства.

У XX--XXI ст. повернення до практик ненасильства базується на новому ґрунті: на підставі еволюційної теорії та теорії антропогенезу. Знання глибинних засад феномена життя та еволюції людини ставить людство перед обґєктивною необхідністю применшення напруги агресивності, що з поступом цивілізації має тенденцію до поглиблення, а не зменшення. Етика ненасильства, оперта на ідеї еволюціонізму, є перспективним засобом применшення інстинкту агресивності. Створюючи ритуали ненасильництва в стосунках шляхом уникання чвар, незлагоди, непорозуміння, упередженості тощо, вона укладає поведінку в певні межі, надає їй очікуваних форм вияву. Отже, ритуал є не лише формою, в яку вклалася психічна енергія, але і виявом її змістовної спрямованості (соціалізація). Зрештою, все, що утворює поняття "людина", ґрунтується на усвідомленні себе субґєктом морального вибору та самоутвердження. Саме на цьому принципі, що є разом з тим методологічною засадою ставлення людини до іншої і до світу загалом, базується культура спілкування.

Розумне обмеження активності, що небезпечна через наростання агресивності та проекцію її в середовище, може видатися обмеженням свободи. Саме на цій підставі піддавалися гострій критиці будь-які обмеження активності у філософії волюнтаризму, зокрема, з боку Ніцше. Однак оскільки обґєктивні підстави свободи покладені не у вітальній, а в розумній природі людини, саме розум звільняє її від полону інстинктів. Розум дозволяє розгорнутися повноті її творчих сил. Усвідомлюючись, інстинктивні поривання набувають статусу культурних феноменів. Переживання краси людських стосунків, невичерпності світу іншої людини та власних настроїв і почувань утворюють багатющу гаму. Багатство людських світів знаходить опредметнення в спілкуванні, рівень якого засвідчує рівень соціалізації людини і людства.

Отже, вихідною методологічною засадою людського спілкування є пізнання власної природи та свідоме, розумно визначене опануваннястихією життєвості. Знання власної природи робить людину свобідною, дозволяючи переводити чуттєві спонуки в межі, контрольовані розумом. Опанування власної природи -- умова розумної організації стосунків. Методологічні засади їх організації оперті на принципи ненасильства та свідомого творення підстав для злагоди шляхом долання недоброзичливості іншого (за її наявності) щирістю, приязним ставленням. Стосунки як процес покладають взаємне зближення духовних позицій з метою взаєморозуміння для збільшення поля добра.

2. Любов як феномен невідчуженого спілкування

Найбільш яскравим виявом самоцінності людських стосунків є почуття любові. Численні визначення поняття відображають особливу напругу почуттів, спрямованих на іншу людину (і в першу чергу, на неї), хоча правомірно поняття "любов" поширювати і на інші явища. Слушно, скажімо, говориться про любов до отчого дому, до рідної землі, до природи тощо. Влучне, афористичне визначення любові дає Марина Цветаева, називаючи її "дорога несвобода". Любов визначається як "моральнісно-естетичне почуття, виражене у безкорисливому і самовідданому прагненні до свого обґєкта" [20, с 265]. У наведеному визначенні потрібно звернути увагу на естетичний аспект вияву почуття любові. Любов запалюється, надихаючись тілесною та душевною красою людини, яка стає нам вкрай небайдужою.

Звґязок морального та естетичного начал у почутті любові всебічно обґрунтований у філософії Платона. Він характеризує любов як формуючу, творчо-породжуючу силу. Діалог "Бенкет" містить аналіз двох родів любові: чуттєвої та духовної, а також розкриває характер їх взаємозвґязку. Чуттєва любов -- еротичний потяг -- спалахує, запалюючись тілесною красою коханої людини. Надихаючись спогляданням одиничної форми, закоханий осягає цінність краси в тілах загалом, а отже, йому відкривається душевна краса і, зрештою, ідея краси як така. Сходження розуму на вищі щаблі -- до пізнання сутності краси -- досягається завдяки стійкості почуття любові. Повнота буття, що її дарує людині кохання, відкриває бачення світу як єдність у ньому Істини, Добра і Краси.

Вказуючи на широкий спектр цінностей, здатних викликати почуття любові, слід мати на увазі, що особливістю почуття завжди є йогопредметність. Вол. Соловйов говорить про характерну для любові реальність її обґєкта: "Уявити собі можна все, що завгодно, але любити можна лише живе, конкретне..." [19, с. 520]. Здатність почуття сповнитися небайдужістю уможливлюється лише в разі зустрічі зі "своїм" предметом. Якщо людині не поталанило зустрітися з тою єдиною, що викличе собою почуття, вона може і не знати, що таке любов.

Крайня небайдужість визначає таку особливість любові, як відчуття постійної співприсутності коханої людини, постійний діалог з нею, навіть якщо вона і не поряд. Ефект співприсутності зумовлюється відчуттям невіддільності іншого від себе, постійним співвіднесенням його життя з власним, переживанням його буття як великого особистого щастя, як дарунка долі.

Надихаючись іншою людиною, почуття здатні безмежно розгортатися і живитися кожним із її життєвих виявів. Тут доленосними видаються погляд, жест, кожне слово, дотик. Найвищий вияв щастя зустрічі почуттів -- це відчуття абсолютної гармонії душ, коли двоє відчувають одне і те ж, коли зайві слова, бо мовчання наповнене. Коли ж виникне потреба в слові, то стається диво: ця ж потреба і в ту ж мить виникає в іншого, і слова, що злітають з вуст, будуть ті ж самі. Гармонійна на-лаштованість душ народжує прагнення цілковитої повноти, що досягається тілесною близькістю. Двоє живуть і почуваються як одна істота. Цей феномен визначається як андрогінізм [Див.: 15, с 349--351].

Вибірковість почуття, що характерно саме для любові, зосередження його на своєму предметі як самоцінному, зумовлює явищеіндивідуалізації досвіду відношення людини до людини, а зрештою -- до світу загалом. Вол. Соловйов, характеризуючи значення любові для духовного самостановлення людини, говорить: "Яке значення має слово для утворення людської суспільності і культури, таке ж і ще більше має любов для створення істинної людської індивідуальності" [19, с 514].

Переживаючи буття іншої людини, надихаючись ним, той хто любить осягає найтонші грані стосунків. Його почуття розгортаються у безмежну гаму станів, набуваючи індивідуальної неповторності.

Багатогранність індивідуального вияву небайдужості одної людини до іншої відкрили давні греки, виділивши чотири різновиди любові. Це -- любов-ерос: стихійне, натхненне і пристрасне почуття. Його греки розглядали як найбільш плідне, таке, що надихає на творчість, запалюючи собою як тілесну, так і духовну природу людини. Ерос греки розглядали як головну вґяжучу силу всесвіту. Гесіод відносить Ерота до найстарішого покоління богів. Демокріт вибудовує атомістичну теорію космосу, в якому визначеність речей є наслідком взаємного притягання атомів. Сила, що зґєднує їх у тіла, має еротичну природу. Другий вид -- це любов-дружба (філія). Вона заснована на взаємній приязні сторін і має значно поміркованіший характер. Третій вид -- любов-сімейна злагода (сторге). їй властиве прихильне ставлення сторін, вміння розуміти одне одного. Нарешті, четвертий вид -- жертовна любов до ближнього -- агапе.

В українській мові еротичну любов називають коханням. Похідні слова "коханий", "кохана" означають ніжність закоханих одне до одного, адже "коханий" -- той, про кого піклуються, кого пестять, насолоджуючись тілесною близькістю. Останнє поняття осягає не лише еротично-пристрасні стосунки, але і поширюється на інші види любові, зокрема на любов батьків до дітей. У сімґї, де панує злагода, де люблять і плекають дітей, про них говорять, що вони кохані.

Багатство форм любові означає широку можливість для людини утвердитися на ґрунті почуття. Якщо, скажімо, вона не зустріла своє кохання і не пережила усієї повноти почуття, що відкриває пристрасна еротична любов, вона може утвердитися в любові-дружбі, любові-сімейній злагоді, зрештою -- в жертовній любові. Там, де подружнє життя базувалося не на любові-закоханості, невитрачену енергетику почуттів батьки часто переносять на дітей, жертовно і самовіддано дбаючи про них. Щоразу в кожній із форм любові відкривається змога прямого, безпосереднього, невідчуженого самоутвердження людини в світі іншої, що набула сенсу мети.

Любов до світу, до життя, радість бути і можливість відбутися любляча людина сконцентровує на тій особі, яку почуття визначили як єдинуі неповторну. Вибірковість почуття визначає і таку його особливість, як вірність. У справжній любові вірність гарантована цілковитим зосередженням на своєму предметі як самоцінному.

Сила почуттів, що їх переживають закохані, дає величезну амплітуду психічних станів. Поряд із відчуттям щастя, невимовної радості, кохання супроводжують страх і відчай. Закохані бояться загубитися, втратити одне одного, бояться, що почуття можуть не витримати випробування часом, зрештою, бояться, що злі, заздрісні люди розлучать їх. У трагедії В. Шекспіра "Ромео і Джульетта" герої воліють померти, аніж бути розлученими. Трагічну напругу несе в собі також почуття нерозділеного кохання. Пояснюючи цей феномен, К. Маркс пише: "Коли ти любиш, не викликаючи взаємності, тобто коли твоя любов як любов не породжує взаємної любові, коли ти своїм життєвим проявом як любляча людина не робиш себе людиною, яку люблять, то твоя любов безсила, і вона -- нещастя" [17, с 138]. Однак навіть нерозділена або зраджена любов, попри увесь її трагізм, є творчою силою, оскільки стимулює люблячого на самоутвердження з надією розбудити почуття іншого. У "Лісовій пісні" Лесі Українки лісова істота Мавка, запалавши коханням до Лукаша, перетворюється на чарівну молоду дівчину. Кохання підносить її над власною природою до людського уміння радіти і страждати, сміятися і плакати. Зраджене кохання спричиняє заціпеніння в стражданні: перетворившись на суху вербу, Мавка залишається стояти біля дому, де поселилася зрада.

Потреба самовдосконалення іманентна любові. Найпоширеніша його форма -- покращення зовнішності одягом, косметикою. Якщо самовдосконалення обмежується названими чинниками, вони недовго будуть живити світ іншої людини. Адже особливістю любові є потреба постійно надихатися своїм предметом у повноті його буття. Творчо-формуюча природа любові в тому, що почуття створює ідеальний образ коханої людини, вириваючи її з меж емпіричного буття і ставлячи на пґєдестал. Типовий образ коханої, що проходить через усю історію поезії, -- це образ богині, музи, завжди чарівно-прекрасної. Піднесена почуттям у сферу ідеального буття, вона є постійним джерелом творчої наснаги закоханого. Більшість визначних звершень людей у різних сферах життя надихалися любовґю. Вол. Соловйов говорить про надихаючу силу любові до образу боголюдини, її реальність -- у прагненні преображения дійсності згідно з ідеалом [Див.: 19, с 517]. Творчо-формуюча сила кохання відображена в уже згаданому раніше міфі про Пігмаліона і Галатею. Закоханий у свій витвір, скульптор (з допомогою богині Афродіти) вдихає життя в досконалі форми скульптури, перетворюючи її на чарівну жінку. Для люблячого кохана людина стає "культовою" фігурою.

Мудрість любові в тому, що людина, яка запалила почуття іншої, має усвідомлювати цінність цього почуття, прагнути відповідати ідеальному образу, що його сформувало кохання. Трагізм розчарування в предметі почуття виникає внаслідок розбіжності, іноді дуже великої, ідеалу і реальності. Не випадково, митці часто воліють створювати ідеальні образи вічної жіночності, щоб надихатися ними, розгортаючись почуттями не стільки навколо реальної людини, скільки навколо її ідеального образу. Почуття опредметнює себе не в реальних стосунках із іншою людиною, а в ідеальному просторі стосунків, створених художньою уявою. Взірцями вияву ідеалізованого образу почуттів до ідеалізованого обґєкта стали такі шедеври світової поезії, як сонети Данте, присвячені Беатріче ("Vita nova"), та сонети Петрарки до Лаури ("На життя мадонни Лаури" та "На смерть мадонни Лаури"). Ідеальні образи стають засобом опредметнення почуття, а отже, свідченням його реальності. Опредметнюючи почуття у творення його ідеального, художньо досконалого образу, митці утверджують його як обґєктивну реальність, як закономірний спосіб вияву відношення одної людини до іншої.

Величезною мірою на ґрунті ідеальних образів кохання, оспіваних мистецтвом, відбувався процес усвідомлення людством цінності цього почуття.

Однак, як слушно зауважує М. Бердяев, почуття любові -- "не від світу цього". У ньому немає перспективи влаштуватися в цьому "світі" життя. "Любов не потрібна роду людському, перспективі його продовження і обладунку" [3, с 422]. Потребам відтворення роду відповідає сімґя. В ній отримує виправдання сексуальний акт, оскільки повґязується з дітонародженням. Саме для цього сімґя й існує, вважає М. Бердяев. У його концепції любові чітко простежується давньогрецька традиція розрізняти "небесне" почуття любові (ідеальне кохання), уособлене в образі Афродіти-Уранії, та земне почуття, повґязане з життям статі, сімґєю, дітонародженням. Цей тип любові уособлює Афродіта-Пандемос (всенародна).

При усіх відмінностях одного і другого типу любові, в ній наявна та особливість, що любов долає егоїзм, спрямовуючи почуття небайдужості від себе на іншу людину. Міф про самозакоханого Нарциса відображає стан внутрішньої застиглості почуттів, які людина зосереджує на собі, відгороджуючись від світу. Неминуче вона прирікає себе на стан суто фізичного існування. С. Франк, характеризуючи феномен любові, говорить: "Любов не є холодна і пуста, егоїстична жадоба насолодження, але любов і не є рабське служіння, знищення себе для іншого. Любов -- це таке долання нашого корисливого особистого життя, яке, власне, і дарує нам блаженну повноту справжнього життя і тим надає смисл нашому життю" [22, с 86--87].

У любові, що утверджує предмет свого почуття як вищу цінність світу, найяскравіше відображається суспільна сутність людини. Любов утверджує людську здатність творення стосунків невідчуженого, зацікавленого спілкування як талант людяності. Отже, виникає необхідність розкрити витоки здатності одної людини любити іншу.

У системі понять, що відображають логіку антропогенезу, здатність приязного відношення до іншої людини бачиться можливою лише в межах, де інша підпадає під поняття "своя" ("свій" рід, "свій" етнос). Щодо "чужих" діє принцип ворожості. У справедливості цього твердження ми переконуємося, тільки-но звертаємося до розуміння любові в етнічних культурах. У поемах Т. Г. Шевченка про покриток причиною їх нещастя є не любов як така, а саме любов до "чужого" (етнічно чужого -- "москаль", соціально чужого -- "офіцер"). На цій підставі вона видається "протиприродною" (природним бачиться почуття до "свого", що передбачає шлюб, сімґю, дітонародження). Носіїв "протиприродного" почуття середовище виштовхує зі своїх меж, оскільки, не санкціоноване традицією, воно сприймається як порушення загального порядку світу.

Історично здатність любити складалася саме в межах відношення до "свого", оскільки давала певні гарантії очікуваної безпеки стосунків. Інстинкт небайдужості спрацьовував у межах усталеного типу спілкування. Його особливість виявляла себе переважно у "кількісних" характеристиках почуття: більшої симпатії, приязні згідно з принципом вибірковості (почуття "вибрали" з середовища саме цю людину і зосередились на ній). Домінуючим чинником вибору в межах родових, етнічних культур була і залишається "розумність" природи, що дбає про збереження виду та примноження роду. Статевий потяг, що супроводжує кохання, взаємне енергетичне притягання сторін відіграють тут провідну роль, адже відповідають уявленням середовища про сенс стосунків представників протилежної статі. Інша справа, що на ґрунті біологічних родових потреб у стосунках утворювався, так би мовити, певний "надлишок". Таким "надлишком" ставала необхідність саме в цій, а не іншій людині, навіть безвідносно до потреб біологічного відтворення. Піднесеність над корисливістю власної потреби в інших людях до життя почуттям, життя мрією, думками про конкретну людину, що викликала почуття, визначило усвідомлення його самоцінності.

З поступом цивілізації, з розширенням поняття "свій", змінюється також уявлення про предмет любові. Поряд із принципом "любові до ближнього" утверджується принцип "любіть ворогів своїх". У конкретній любові до конкретного іншого, що долає барґєри упереджень, суспільність людини виявляє себе найбільш прямо і безпосередньо. Адже люблять не тому, що багатий (інакше предмет почуття не людина, а багатство), не тому, що українець чи грузин (інакше предмет почуття не людина, а етнос), не тому, що знатний (інакше люблять не цю людину, а родовитість її предків). Люблять саме цю людину як єдину і неповторну, і люблять у ній її людські чесноти, а не привнесені (багатство, рід тощо). Відтак, любов є виявом свободи самоутвердження людиною своєї суспільної сутності. Любов долає страх перед "чужим", оскільки почуття вибрали його і утвердили як "свого", єдиного, найбільш дорогу і цінну людину.

Якісна визначеність почуття любові у тому, що воно формує образ "свого", поширюючи це поняття на людину, яка за усталеними (формальними) підставами не належить до "своїх". Отже, кохання переформовує образ світу. Воно руйнує обмежені уявлення про свого і чужого (кровні родичі, злі і заздрісні, бачаться чужими), "чужий" (не свого роду чи етносу) коханий -- чуйний, ніжний, уважний, турботливий -- бачиться своїм, рідним. Рідним не за формальною підставою (родич, родина), а за реальною -- на підставі людських чеснот.

Розгортаючись навколо предмета небайдужості, почуття засвідчує свою масштабність. Бачення іншої в повноті її чеснот, поширюючись на навколишній світ, надає останньому образу прекрасного, затишного, безпечного світу. Кожна предметність, кожне інше конкретне буття починає видаватися своєрідною іпостассю буття (тілесного і духовного) коханої людини. Любляча істота ніби огортається буттям іншої як захисною оболонкою.

Налаштованість на злагоду з коханою людиною народжує внутрішню гармонію. Закохані прагнуть органічно увійти в духовний світ одне одного, розширюючи, але не руйнуючи його.

Злагодженість почуттів народжує глибоке взаєморозуміння. Не випадково про ті подружжя, що довго жили разом у щасливому коханні та сімейній злагоді, говорять, що вони навіть зовні стають подібними. Це не мімікрія, не нівелювання, а наслідок взаємного осягнення двох людських світів. Антична філософія, розглядаючи світ як наслідок взаємодії космосу і хаосу, утверджує творчу сутність космосу і злагоди, упорядкованості, гармонії. Ще попередник Платона Емпедокл у поемі "Про природу", замислюючись над упорядкованістю форм природного світу, бачить її джерело в Любові. "То любовґю захоплене, сходиться все воєдино, то ненависним розбратом знову гониться нарізно одне від одного," -- пише філософ [23, с 303].

Цінність любові -- найвищого з людських почуттів -- ставить питання, чому вона не для цього світу, чому, як говорить М. Бердяев, "у любові немає перспективи влаштування у цьому світі"? Одна з причин, радше, одна з можливих відповідей, бачиться в силі та пристрасності почуття. Предмет почуття са-моцінний, і спрямованість на нього набуває величезної енергетичної напруги. Вся істота люблячого, уся життєва енергетика зосереджується на коханій людині, щоб жити нею. Ця величезна енергетична напруга часто дає неконтрольовані вибухи, спалахуючи іноді без видимих мотивів і не завжди спрямовується на злагоду. Часто вона виявляє себе як агресивна, як егоїзм почуття, що бажає цілком "привласнити" собі іншу. Вол. Со-ловйов слушно зауважує, що любов "все ще залишається цілком у темній сфері смутних афектів і мимовільних потягів". Геґель характеризує її як "моральність у природній формі".

Усвідомлення цінності почуття любові, з одного боку, і складності її утримання в стосунках -- з іншого, визначило становлення такого культурного феномена, як культивування любові до ідеального обґєкта. Це зафіксовано в монотеїстичних релігіях. Боги цих релігій (особливо християнства і буддизму) -- це боголюди, що уособлюють абсолютно досконале моральнісне начало. Любити досконалу небесну істоту значно легше, ніж і земну людину вже хоча б тому, що Бог -- уособлення всезагального почуття за обґєктивною підставою. Християнський Бог здійснив подвиг мучеництва заради спасіння усіх людей. Культура зосереджує величезну увагу на творенні абсолютної досконалості його рис. Це один з вагомих чинників живлення почуття І любові. Більше того, байдужість починає розглядатися як явище аморальне, як ознака невдячності, адже Бог страждав за гріхи всіх. Ідея люблячого Бога походить від образів міфічних героїв, що допомагали людям боронитися від стихій та від гніву богів. Боги нових релігій тим більше заслуговують любові, що дбають не про земні справи людей, а про їхню душу (спасіння душі -- основна ідея християнства). Від віруючого вимагається не лише любов до Бога, але і каяття за гріховність земного життя, відмова від чуттєвих задоволень тощо. Відомо, що церква, особливо в добу середньовіччя -- час панування релігійної ідеології як монопольної, переслідує і карає мирян та священиків за любов до земного життя, вбачаючи в цьому великий гріх. Культура працює на творення умов для зосередження почуття любові на постаті Бога (боголюдини Христа). Релігійна ідеологія створює історію життя, страждань, смерті й воскресіння Христа, Євангелія містять учення Христа. Художня культура створює Його чуттєвий образ засобами живопису (ікона, фреска), слова (свідоцтва євангелістів). Відображаються багаті на подробиці вияви моральної краси Бога. Культура прагне створити нову атмосферу суспільного життя: стосунки любові, зосереджені на особі Бога при ігноруванні плинних земних радощів. Відповідно, велика увага приділяється самому ритуалу спілкування з Богом. Для налаштування на духовність стосунків людина має постами очищати тіло, молитвами готувати себе на сприймання одкровення. Важливе значення надається місцю спілкування. Воно має налаштовувати на святковість події. Середньовічні храми спеціально призначені для цієї мети. В домашніх умовах -- це червоні (тобто красиві) кути, де розміщений іконостас. Так само визначеним є час спілкування. Святкові дні мають основну мету -- піднести почуття на сприймання вищого, не відволікаючись на другорядні земні справи. В будні дні визначається пора спілкування: зранку і ввечері -- це час, коли буденні справи або ще не зосередили на собі людину, або вже відступили на другий план.

Оточення також має спонукати на спілкування, надавати йому святковості та зосереджувати на предметі небайдужості. Тому убранство храму: фрески, ікони, церковне начиння (навіть одяг священика) -- вагомі чинники духовної налаштованості на піднесену любов. Краса, виступаючи на чільне місце, захоплюючи собою, збуджує наснагу схиляння і шанування. Таку як роль виконує спільна молитва, голос хору (православґя) чи органна музика (католицизм). Простору намагаються максимально надати ознак повсюдної присутності Бога, оскільки почуття любові має збуджуватися не лише у певний визначений час, а ним має бути (в ідеалі) просякнуте усе життя віруючого і зберігатися в його душі постійно. Звідси побудова в містах численних храмів, вигляд яких служить нагадуванням про необхідність любові. Культ любові -- культурний феномен, що прийшов на зміну страху гніву богів (він був основою стосунків людини і Бога в попередні епохи).

Орієнтація почуття на ідеальний обґєкт, сприяючи формуванню його культури, засвідчила величезну творчу силу любові. Зґясувалося, що навіть Бог потребує любові. Боги, як і люди, живуть любовґю, і живуть доти (усвідомлюються як реальність), доки їх люблять і поважають.

Ідеальний образ стосунків, заданий ставленням до боголюдини, поширюючись на стосунки між людьми, визначав їх ідеалізований характер. Таким він був у добу середньовіччя у відносинах васала і сюзерена, у відносинах лицаря і прекрасної дами тощо. Мистецтво, зосереджуючи увагу на реальних проблемах творення краси людських стосунків, показало, що в історичних видозмінах любові виявляє себе складність соціальних, етнічних, моральних, психологічних проблем людського існування.

Починаючи з доби Відродження і до початку XX ст. почуття любові людини до людини набуває значення центральної теми художньої літератури (роман, лірична поезія), музики (зокрема, оперна, романсова), театру (драматичного і музичного) тощо.

Сучасна культура розкрила глибоку кризу людського духу, чи не найбільш переконливим свідченням якої стала втрата любові як свого предмета. Люди бояться любити, не довіряють одне одному, не вірять у щирість почуття інших. Любов спрофанована розумінням її як суто еротичного акту. В пошуках гостроти задоволень люди звертаються до збочених, спотворених форм стосунків, також вважаючи їх любовґю. Трагедію втрати сучасною цивілізацією любові як вищої духовної цінності обґєктивно засвідчує мистецтво. Ще в XIX ст. Бальзак яскраво показав руйнування почуття любові під впливом домінування майнового інтересу. Всепоглинаюча жадоба буржуа до матеріального збагачення перемогла усі інші людські почуття. Любов була витіснена із сфери сімейного, подружнього життя, із стосунків батьків та дітей і збереглася хіба що як "сентимент", як "хвороба", що робить людину слабкою і безсилою перед світом. Батечко Горіо (герой однойменного роману) став жертвою власного почуття. Любов батька до дочок стала причиною його зубожіння, а згодом -- хвороби і смерті.

У сучасному мистецтві предметом особливого зацікавлення та поетизації є патологія статевих стосунків. Очевидно однак що лише констатувати наявність проблеми, без спроби знайти її розвґязання, означало б створити у людини, що живе надією на зустріч із щастям любові, відчуття безнадійності.

Повертаючись до метафізики любові, звернемо увагу, що це -- незвичне, святкове, преображаюче почуття. Отже, воно може зберігатися і розгортатися за умови, якщо оперте на культуру людських почуттів. Методологічні засади стосунків, здатних утверджувати і зберігати почуття любові, це, по-перше, применшення "егоїзму" закоханих, кожен із яких прагне "привласнити" собі іншого, підпорядкувати чуже життя власній волі при щирому бажанні захищати, плекати, оберігати від життєвих негараздів аж до найменших дрібниць. Інстинкт збереження життя з власної особи переноситься в любові на кохану істоту, оскільки її життя набуває більшої цінності, ніж власне.Усвідомлення інстинкту -- спосіб захистити кохану людину від деспотизму власного почуття. Самоусвідомлення "егоїзму" почуття -- надзвичайно складна процедура. Однак вона необхідна для гармонізації стосунків закоханих.

Друга важлива засада повґязана із свідомим творенням атмосфери небуденності, святкової наповненості стосунків чимось вищим і вагомішим, ніж повсякденність турбот про заробляння грошей, про матеріальний зиск тощо. Згадаймо ті спеціальні процедури налаштування почуттів на стосунки злагоди з абсолютом, що їх виробила культура християнства. У стосунках між люблячими така налаштованість на гармонію неодмінно має спиратися на красу і живитися нею. Платон, як відомо, говорить про красу коханого тіла як джерело еротичного почуття. Однак лише тілесною красою воно не може живитися постійно уже хоча б тому, що вона швидко минає. Джерелами його є також творення краси спілкування змістовною його наповненістю, здатною запалити розум, спонукати на той чи інший вид творчої діяльності. Любов живиться красою оточення (принаймні затишністю і чистотою житла) і безліччю нюансів вияву небуденності (небайдужості) в оформленні навіть скромного житла чи одягу тощо. А також чуйністю, приязню, душевністю спілкування.

Відомий вислів Ф. Достоєвського, що став крилатим, проголошує: "Краса врятує світ". Погоджуючись із думкою генія, все ж хочеться уточнити: врятує світ любов, оскільки вона є концентрованим виявом людяності, а отже, їй іманентні істина й краса.

Розкриваючи цінність любові як формуючої сили людського духу, відомий французький філософ-неотоміст Жак Марітен говорить: "...без любові і доброї волі те, що само по собі хороше або дуже хороше, якщо немає любові, -- робить людей ще гіршими і нещаснішими, оскільки без любові і милосердя людина перетворює в ще більше зло все краще, чим вона володіє" [16, с 16].