Етика ділового спілкування у педагогічному колективі

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД «АРТЕМІВСЬКИЙ КОЛЕДЖ ТРАНСПОРТНОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ»

МЕТОДИЧНА ДОПОВІДЬ

З ТЕМИ «Етика ділового спілкування у педагогічному колективі»

для викладачів вищих навчальних закладів 1-2 рівнів акредитації

2013

Етика ділових відносин у педагогічному колективі. Сучасний етап розвитку суспільства суттєво підвищує вимоги до рівня професіоналізму та етичних норм викладачів. Процес навчання потребує педагога, здатного до нестандартних дій, до використання нестандартних технологій, до принципової переорієнтації на гуманізацію та демократизацію відносин між учасниками педагогічного процесу. Велике значення для успішності процесу навчання має спілкування педагога зі студентами, їх батьками, а також спілкування педагогів зі своїми колегами у колективі. Етика професійного спілкування - це прояв педагогічної техніки (методики) у взаєминах. Вона, насамперед,залежить від особистих якостей людини, загальної культури, професійної компетенції, педагогічної інтуїції.

Людина - продукт соціалізації і, перш за все, людина стає людиною через спілкування з іншими людьми. Людство знає чимало прикладів, коли дитина, потрапляючи в ранньому віці у середовище тварин, виживала, але не ставала людиною. Причина, як відомо, полягала у відсутності можливості наслідувати і, особливо, спілкуватись з людьми. Отже, спілкування має величезне значення як для становлення людини, так і для її подальшого життя , бо спілкування відіграє у нашому житті визначальну роль. Перш за все від цього залежить наше здоров'я. Бо від того, як ми розмовляємо з людьми і як люди розмовляють з нами, залежить наш настрій, а значить стан нашої нервової системи. Від цього залежить благополуччя і спокій в наших сім'ях. Нарешті, від манери нашого спілкування багато в чому залежить успіх в нашій роботі і наш особистий успіх. Вміючи спілкуватись, людина уникає багатьох проблем, конфліктів, швидше досягає життєвих цілей. Справжнє вміння спілкуватись зводиться, перш за все, до культури спілкування. Культура людського спілкування - це частка загальної моральної культури особистості. Відсутність культури спілкування - свідчення бездуховності людини. Ще мудрий Езоп довів, що наше слово - це і найкраще, що є в розпорядженні людини і найгірше, чим вона володіє. Сьогодні проблема культури спілкування набуває, як ніколи, великого значення. Відбувається становлення України як самостійної держави, інтенсивно розвиваються міжнародні та міжособистісні зв'язки з різними країнами світу. З огляду на це, визначальною для нашого суспільства cтає проблема вміння спілкуватись як на офіційному, діловому, так і на чисто побутовому рівнях. Від уміння говорити нерідко залежить успіх, авторитет, кар'єра. Для того, щоб навчитися гарно, змістовно говорити, необхідно збагачувати свої знання й досвід, удосконалювати професійну освіту, усебічно розвиватися. Якщо ділова людина хоче переконати слухача (читача) в правдивості запропонованої теми, їй варто подбати, щоб слово її було зрозумілим, тема була переконливо обґрунтована. Слід навчитися контролювати свої емоції та інтонації, які диктують міміку і жести. Справедливо відзначив І.Лафатер: "Хочеш бути розумним-- навчись розумно питати, уважно слухати, спокійно відповідати й переставати говорити, коли нема чого більше сказати." Є дві форми ділового спілкування: усна та писемна . Види усного та писемного ділового спілкування. Ділове спілкування регулює офіційні стосунки комунікантів у державно-правовій і суспільно-виробничій сферах. Усне ділове мовлення -- це спілкування людей під час виконання ними службових обовґязків (під час бесід, нарад, у години приймання відвідувачів, тощо). Це може бути мовлення однієї службової особи перед іншою або перед колективом чи зборами. Писемне спілкування є вторинним щодо усного мовлення. Воно й виникло пізніше. Писемне мовлення офіційно-ділового стилю є монологічним. Усне мовлення ділової людини має бути: - виразним (потрібно з чіткою дикцією вимовляти кожне слово); - точним і недвозначним (використовувати слова з прямим значенням); - логічним (продумувати кожну фразу, викладати думки послідовно, логічно); - відповідним ситуації мовлення (кожен службовець повинен памґятати: що-кому- коли -де - про що - чому говорити і відповідно добирати мовні засоби); - нестандартним; - доречним; - змістовним; - стислим (у народі кажуть, що багато говорити не завжди означає багато сказати).

Особливості ділового спілкування. Готового рецепту проведення ділового спілкування і досягнення успіху немає, тому що це багато в чому залежить від ситуативних факторів. Але існують загальні правила, яких бажано дотримуватися: - сформулювати конкретну мету спілкування, скласти план його проведення; - створити атмосферу довіри і взаєморозуміння. Привернути увагу партнера, говорити про спільні проблеми; - уміти переконливо висловлювати свої думки, уважно слухати і задавати запитання; - не відволікатися від поставленої мети. Уміти правильно сприймати партнера і володіти своїми емоціями; - робити нотатки, фіксуючи одержану інформацію; - закінчувати обговорення після досягнення мети. Ділове спілкування нерідко порівнюють з грою в шахи, де неможливо "закреслити" непродуманий хід. Якщо цей крок вже зроблено, ситуація змінюється, і наступні ходи необхідно вже робити за нових умов. Досвід свідчить, що в практиці ділового спілкування особливе значення має уміння говорити, слухати, ставити запитання, сприймати партнера, стримувати емоції. Техніка ділового мовлення. Ділове спілкування може бути: - товариське, дружнє; - робоче, службове; - ділове, професійне; - інтимне, приятельське; - випадкове; - формально -поверхове.

Від форми залежить саме спілкування, його зміст та відповідна поведінка людей. Справжньою культурою ділового спілкування є уникнення приниження та образи партнера. На процес спілкування і його ефективність впливає ряд факторів субґєктивного характеру, які є більш менш змінними ( Ю. І. Палеха називає їх "перепонами у спілкуванні.") До них належать: - зовнішність людини: привабливість чи непривабливість; - вираз очей і обличчя: міміка обличчя, пропорційність, зміна виразу; - інтелект, професійна компетенція, яка проявляється в розумінні проблеми, прийняття відповідного рішення і відповідних дій; - мотиваційний фактор, який характеризує зацікавленість сторін у переговорах, їх істинні інтереси, які можуть явно не проявлятися; - моральний фактор, який проявляється як деякі психологічні якості, риси людини, її життєві принципи, світогляд, життєве кредо; - емоційний фактор як прояв ставлення до партнера, психологічна установка на нього, формування першого враження. Цей перелік необхідно доповнити ще одним важливим фактором. Це ситуація, в якій проходить ділове спілкування і яка завжди знаходиться у відповідному часі та просторі. Тобто ділове спілкування реалізується в конкретних умовах і протягом відповідного часу. Конфуцій говорив, що не змінюються лише наймудріші і найдурніші. Більша частина людей знаходяться між цими крайнощами. До різновидів усного спілкування належать: діалоги, бесіди, виступи, промови, доповіді, дискусії, переговори тощо. Бесіда належить до спілкування у формі діалогів. Розглядаючи структуру діалогічного спілкування, П. Міцич виділяє пґять його стадій: - початок розмови; - передача інформації; - аргументація; - нейтралізація; - прийняття рішень. Цим стадіям відповідають пґять основних комунікативних принципів: - звернути увагу на співрозмовника ; - пробудити в ньому зацікавленість; - детально обґрунтувати розмову; - виявити інтереси й усунути сумніви; - втілити інтереси співрозмовника в остаточне рішення. У процесі комунікації ми виступаємо посередниками між конкретною ситуацією і певною людиною або групою. Тому потрібно орієнтуватися як на співрозмовника, так і на ситуацію. Ми маємо й певні цілі відносно співрозмовника: пояснення (лекція, повідомлення); стимулювання ініціативи; формування або підсилення певного настрою. Відповідно до цього можна виділити такі види комунікативних актів: - професійні бесіди (коли розглядаються спеціальні проблеми без впливу на почуття); - промови (їх мета - досягнути домовленості щодо спільних дій в процесі інформації та аргументації). Вони впливають як на почуття, так і на розум та волю. Їх особливим різновидом є: дискусії, дебати, виступи, промови. Розрізняють вітальні промови, подяки, вступні слова. Доповідач повинен бути готовим до запитань слухачів за темою виступу. Відповіді його мусять бути коректними, виваженими й лаконічними. Виступ, як правило, не готується завчасно, а є спонтанною реакцією на щойно почуте від промовця, доповідача. Уміння говорити завжди розвивається одночасно з розширенням культурного та професійного світогляду. Сутність красномовства полягає в умінні та здібностях правильно і вміло говорити за змістом і майстерно за формою. Підчас підготовки до виступу слід уникати: - багатьох однорідних або нетипових прикладів і фактів; - не стомлювати аудиторію надмірною кількістю цитат, цифр, дат, тощо. Сучасна риторика охоплює такі питання: - психологія у сфері стосунків між людьми; - підготовка до виступу; - побудова і виголошення промови; - стиль і виклад промови; - культура,техніка мовлення; - особистість промовця; - знання аудиторії. Про що б не йшла мова, треба вміти говорити, зробити все належне, щоб інша сторона вас зрозуміла. Для того, щоб повідомлення було сприйняте правильно, необхідно: - гарно знати тематику розмови; - спланувати повідомлення; - не зневажати фактами; - намагатися привернути до себе увагу; - слідкувати за своєю мовою; - говорити задля досягнення мети. Для адекватного сприйняття вас партнерами чи аудиторією слухачів акцентуйте важливі слова та підпорядковуйте їм неважливі. Про що б не йшла мова, треба вміти говорити, зробити все належне, щоб інша сторона вас зрозуміла. Змінюйте голос - він повинен то знижуватися, то підвищуватися. Раптове підвищення чи зниження тону голосу виділяє слово чи речення на загальному фоні. Змінюйте темп мовлення -- це надає йому виразності. Робіть паузу до і після важливих слів. Техніка ділового мовлення. Дикція-чітка вимова звуків, складів слів, відповідно до фонетичних норм мови. Гарна дикція виявляється в тому, щоб кожне слово було чути, щоб воно чисто і чітко звучало. Не можна "ковтати" окремі слова чи звуки, закінчення фраз - це заважає зрозуміти зміст висловленого. Велике значення має інтонаційне багатство мови: тональне забарвлення, відтінки емоцій. Проголошення промови зумовлюється також і темпом. Оптимальний темп усного мовлення становить близько 120 слів за хвилину. Але протягом усієї промови небажано зберігати однаковий тон: зміна темпу мовлення виступаючого (оратора) посилює увагу слухачів. Запам'ятаємо, що навіть добре написаний текст не завжди добре лягає на звучання. Отже, потрібно працювати над звуковим оформленням тексту. "Робота над інтонацією, - писав К. Станіславський, - полягає не в тому, щоб щось вигадувати і витискувати з себе. Вона відбувається сама собою, якщо існує те, що вона має виявити, тобто думка про внутрішню сутність". Мовлення -- це один із видів діяльності людини, її поведінки. Проголошення промови зумовлюється також і темпом. Промовець повинен привернути і утримати увагу слухачів протягом тривалого часу. Зосередити увагу, примусити слухати важливо у вступній частині промови і утримувати увагу треба протягом усього виступу. Тут важливими є навички слухання, сприйняття, тобто уміння зосередити, виділити головне в промові, узагальнити, зробити висновки. Один із законів переконання говорить: "Дорога до розуму слухача лежить через його серце". Тому вплив на емоційні аспекти є важливим елементом майстерності промовця. Відношення у педагогічному колективі визначаються обставинами та регулюються етичними нормами та принципами трьох видів: загальнолюдськими, які базуються на високих моральних цінностях і розглядаються загальною етикою та підкоряються її закономірностям; нормами ділового спілкування та службового етикету, які підкоряють собі всі види професійних взаємовідношень “по вертикалі” та “по горизонталі”; етичними нормами і принципами, в яких виявляється специфіка соціально-педагогічної праці. Етичні норми та принципи ділового спілкування “по горизонталі” регулюють службові відношення між колегами в кожному колективі. Вони орієнтовані на встановлення такого морально-психологічного клімату, який сприяв би найбільш ефективному та оптимальному рішенню задач будь-якого колективу. Соціально-психологічний (синоніми - морально-психологічний, психологічний, психолого-педагогічна атмосфера колективу) клімат - якісний бік міжособистісних відношень, який виявляється у сукупності психологічних умов, які сприяють або перешкоджають продуктивній спільній діяльності у всебічному розвитку особистості в групі.

Ознаками сприятливого соціально-психологічного клімату є: довіра та взаємна вимога членів груп один до одного, доброзичливість та ділова критика, вільне висловлювання своєї думки, відсутність натиску керівників, достатня інформованість членів групи про її задачі, про стан справ при їх виконанні; задоволеність належністю до колективу; високий ступінь емоційної виключності та взаємодопомоги; прийняття на себе відповідальності за стан справ у групі кожним з її членів та ін.

Основні норми та принципи моральної регуляції. Основні норми та принципи моральної регуляції передбачають, що педагогічний колектив повинен мати такі якості: діловий спілкування мовлення викладач

Злагодженість та згуртованість, які забезпечують взаємодопомогу, підтримку, можливість опиратися на колег не тільки в ділових але й у особистих проблемах;

доброзичливість, в атмосфері якої педагог тільки й може повністю проявити себе і як особистість, і як професіонал;

толерантність до особливостей та недоліків колег, уміння сприймати їх такими, якими вони є, цінувати їх індивідуальність.

Формуються ці якості колективу на основі морально-психологічної спільності людей, що передбачає: наявність групових інтересів та потреб, які поєднують членів педагогічного колективу не тільки у службовий час, а й у неформальній обстановці; орієнтацію на загальні моральні норми та цінності - загальнолюдські, громадянські, культурні та інші, що допомагає запобігти серйозних конфліктів та розбіжності;

схожість думок в оцінках як професійних проблем, так і питань, які виходять за рамки службових інтересів (політика, культура, мода);

наявність особливого “ми - почуття ,” яке формує гордість за належність до професії педагога, за свою школу, університет, кафедру; намагання підтримати їх престиж, довести їх переваги.

Є ряд інших обставин, знання та урахування яких можна роз'яснити багатьма нюансами та складностями взаємовідношень у колективі. Перш за все, слід мати на увазі неоднорідність педагогічного колективу за різними ознаками. Наявність у педагогічному колективі (як і в іншому другому, у тому числі, учнівському, студентському, що також слід мати на увазі) особливого прошарку, який відрізняється типом та засобом взаємодії з іншими людьми: “колективісти” - товариські, мають схильність до спільних дій, підтримують суспільні почини, швидко включаються в загальні заходи. Колективісти складають актив колективу. Разом з цим вони дуже чутливі до суспільної оцінки,потребують спеціального заохочування ,яке стимулює їх подальшу активність; “індивідуалісти” - мають схильність до самостійних дій, частіше замкнуті та не товариські, але це не завжди свідчить про їх зрозумілість, скоріше говорить про сором'язливість або невпевненість у собі. Потребують підбадьорювання та особливого підходу; “претензіоністи” - прихильність до активної участі в життєдіяльності колективу, але мають зависоке марнослів'я (претензії), образливі, намагаються постійно знаходитися у центрі уваги. Якщо їх недооцінили або не запропонували гідну їх роботу, то вони легко становляться в позу невдоволених, критикуючи всіх, виступаючи епіцентром конфліктних ситуацій; “послідовники” - відрізняються слабким самостійним мисленням, відсутністю ініціативи. Головний принцип їх відношень з людьми - якомога менше проблем та ускладнень. Пристосовуються до будь-яких умов, завжди згодні з думкою більшості. Вони дисципліновані, уникають участі в конфліктах, “зручні” в керуванні, тому користуються гарними відношеннями керівництва. Однак за їх злагодженістю стоїть байдужість, егоїзм, турбота тільки про свої інтереси. Тому важливо сформувати в колективі атмосферу нестерпності до таких якостей, збуджуючи у людей почуття відповідальності за особисту позицію;

“пасивні” - тип слабкохарактерних людей. Вони доброзичливі, добродушні виконавці. У них часто бувають благі пориви та наміри, вони намагаються бути в ряді активних, але не вміють проявити ініціативу, соромляться голосно заявити про себе - у них не спрацьовує вольовий механізм. Такі люди потребують чіткого керівництва, наявності спонукаючи імпульсів, розвитку вольової зібраності; “ізольовані” - люди, які своїми діями або висловлюваннями (зневажанням до роботи та життя колективу, намаганням перекласти все на інших, грубість, егоїзм та ін.) відштовхнули від себе більшість колег. Це приводить до ізольованості таких людей, з ними мало розмовляють, намагаються не спілкуватися. Ізольованими часто бувають люди недостатньо виховані, дратівливі, завжди незадоволені, з болючим самолюбством. Нерідко ці якості є не результатом усвідомленого вибору поведінки, а наслідком невірного виховання або несприятливими обставинами.

2. Наявність сумісності та несумісності між членами педагогічного колективу, які відносяться до різних верств, груп, які поділяються за усвідомленням життєвого досвіду, потребами, інтересами. Сумісність забезпечується оптимальним співвідношенням якостей кожної людини: темперамент, погляди, характер, культура. Сумісними можуть бути люди як з однаковими, так і з різними, але вдало доповнюваними один одного якостями. Несумісність - це неспроможність у критичних ситуаціях зрозуміти один одного, несинхронність психічних реакцій, різність в увазі, мисленні, ціннісних установках; це неможливість дружніх зв'язків, неповага або неприязнь один до одного. Несумісність ускладнює, а іноді робить неможливою спільну діяльність та життя людей. 3.Різноманітність за професійною орієнтацією та інтересами: тому що є гуманітарії та природники, і це породжує проблеми у взаємовідношеннях між ними. З'явились “головні” та “другорядні” предмети. Перші (їх “носії”) користувалися перевагами, наприклад, при складанні розкладу. У других поступово зменшувалась кількість годин.

4. Реальність особистої неоднорідності, неоднаковості членів педагогічного колективу, в якому об'єднані люди найбільш різні - за віком, життєвим досвідом, темпераментом, поглядом, свідомістю, рівнем культури та освіти. Oдні живуть високими духовними потребами, слідкують за новинами , а інших цікавлять суто побутові проблеми. Міжособистнісні конфлікти.

В педагогічному колективі часто виникають конфлікти. Найчастіше конфлікти виникають внаслідок порушень морально-етичних, культурних та інших норм співжиття, статусно-рольових позицій і прав педагогів і їх керівників, недостатнього знання і врахування керівниками особистісних, ділових якостей своїх підлеглих.

Міжособистісний конфлікт -- ситуація взаємодій людей, за якої вони дотримуються несумісних цінностей і норм, намагаються реалізувати їх у конкурентній боротьбі, здобути обмежені ресурси, утвердити свої інтереси тощо.

За своєю природою конфлікти у педагогічних колективах вважаються міжособистісними. Вони пов'язані з порушенням комунікації, взаємозв'язків у процесі спільної педагогічної діяльності, недотриманням правил та норм професійної етики. Вони можуть стосуватися й особистісної сфери. Залежно від цих причин розрізняють такі три групи міжособистісних конфліктів: 1.Фахові конфлікти. Вони виникають як реакція на порушення ділових відносин, перешкоди на шляху до мети в професійно-педагогічній діяльності і здебільшого є наслідком некомпетентності викладача, нерозуміння мети діяльності, безініціативності в роботі та ін; 2.Конфлікти сподівань (очікувань.) Їх породжує невідповідність між поведінкою педагога і нормами відносин у педколективі (нетактовність стосовно колег і студентів, порушення норм професійної етики, невиконання вимог колективу), тобто вони виникають через порушення взаємозв'язків “рольового” характеру; 3. Конфлікти особистісної несумісності. Такі конфлікти є породженням нестриманості, завищеної самооцінки, зарозумілості, емоційної нестійкості, надмірної вразливості педагогів. Конфлікти в педколективі можуть виникати з реальних протиріч або внаслідок спотворених уявлень окремих осіб про певні аспекти життєдіяльності. Загалом вони є наслідком дії таких груп причин: - матеріально - технічні (протиріччя між засобами і предметом праці, між засобами праці і трудовим процесом, через що суб'єкт діяльності змушений працювати на застарілому обладнанні у непридатних умовах); - ціннісно-орієнтаційні (протиріччя між цілями суспільства, колективу й особистості); -фінансово-організаційні (протиріччя між результативністю, якістю праці та її оплатою); - управлінсько-особистісні (неадекватне оцінювання керівником фахової придатності й моральних якостей співробітника за обґрунтованих їх домагань на вищу посаду або закріплення посади за співробітником, який не має необхідних для цього якостей); -соціально-демографічні (обумовлені віком, статтю, соціальним станом, національністю різноспрямовані інтереси, ціннісні орієнтації тощо); -соціально-психологічні (психологічна і моральна несумісність співробітників). Відчутними причинами також є недостатня узгодженість і суперечність цілей окремих груп; недосконала організаційна структура, нечіткий розподіл прав і обов'язків; надмірна завантаженість роботою, необхідність одночасного виконання різноманітних обов'язків; нестабільність і неконкретність завдань, поставлених перед педагогом; невідповідність поточних завдань посадовим обов'язкам; низький рівень професійної підготовки, що позначається на виконанні професійних обов'язків; невизначеність перспектив службової кар'єри; несприятливі фізичні умови праці; недоброзичливість керівника; необґрунтованість претензій працівників; відчуття образи і залежності тощо. Іноді конфлікти пов'язані з перебуванням у педколективі професійно непридатних людей, адаптацією молодих педагогів, які не відразу сприймають його традиції. Немало протиріч виникає через перебільшення заслуг одних викладачів, недооцінювання інших, неоднакове ставлення студентів до навчальних предметів і до викладачів, які їх викладають. Зіткнення інтересів викладачів може статися і внаслідок дотримання ними різних моральних принципів, використання антагоністичних засобів у досягненні мети. Так, деякі викладачі для здобуття авторитету створюють ілюзію бурхливої діяльності, що не може залишитися непоміченим колегами. Джерелом протиріч може бути й розбіжність у педагогічних поглядах, у методиці викладання і вимогах до студентів, матеріальні інтереси тощо. Деструктивними чинниками є втрата і спотворення інформації в процесі міжособистісної комунікації, незбалансована рольова взаємодія викладача і керівника, викладача і його колеги. Часто у спілкуванні люди перебирають на себе не ті ролі, яких очікують від них партнери. Особливо конфліктогенним є нераціональне використання найзначущіших ролей. Генерують, провокують конфлікти люди, схильні за своїми індивідуально-психічними якостями до протистоянь у спілкуванні. Конфліктогенними особистісними якостями є нетерпимість до недоліків інших; знижена самокритичність; імпульсивність, нестриманість; підвищений або занижений рівень домагань; різні акцентуації (надмірне вираження деяких рис) характеру; упередженість відносно окремих осіб; схильність до агресивної поведінки, підкорення собі інших; егоїзм, ригідність (негнучкість, закостенілість); неврівноваженість, нестійкість; внутрігруповий фаворитизм -перевага одних членів групи над іншими; усвідомлюване або неусвідомлюване бажання якомога більше отримувати від свого оточення; накопичення негативних почуттів, спричинених незадоволеністю певних потреб особи; взаємна ворожнеча; психологічний захист свого “Я” шляхом раціоналізації - виправдання своєї поведінки, проекції -- приписування протилежній стороні бажаних чи небажаних рис; необґрунтовані узагальнення; категоричність суджень; знижена позитивна емпатія - здатність проникати в чуттєву сферу іншої людини; надмірна недооцінка себе, наслідком чого бувають агресія, аутоагресія; повчальний тон; погрози, вередливість; недоречні жарти, провокаційні випади; посягання на гідність іншого, “ гра на нервах іншого”, потішання над його слабкостями. За твердженнями Дж.-Г. Скотта, в конфліктних ситуаціях простежуються такі типи особистості, яким притаманна відповідна поведінка: - “агресивісти” (люди, які висловлюються дошкульно, роздратовуються, якщо їх не слухають); - “скаржники” (нарікають на все, нічого не роблячи для розв'язання проблеми); - “покладисті” (з усім погоджуються, завжди обіцяють підтримку, але здебільшого не дотримують своїх слів); -“песимісти” (завжди й у всьому бачать проблеми); - “всезнайки” (вважають себе обізнанішими за інших); - “нерішучі” (не можуть прийняти рішення, боячись помилитися); - “максималісти” (завжди прагнуть найвищих результатів, навіть якщо для цього немає необхідності); - “цнотливі брехуни” (вишукано камуфлюють свою брехню, через що неможливо відрізнити її від правди); - “хибні альтруїсти” (роблять добро, але в глибині душі жалкують про це). Конфлікти можуть бути зумовлені як надмірним конформізмом (безпринципною поведінкою, піддатливістю обставинам, підпорядкуванням власної думки, позиції, вчинків інтересам інших осіб), так і негативізмом (безглуздим, впертим опором, спрямованістю проти будь-яких справ та їх ініціаторів), а також нездатністю викладача усвідомити різноманітність і непередбачуваність ситуацій, що можуть виникати в його професійних комунікаціях. Помітну роль відіграють також когнітивні здібності, стиль мислення педагога. Дослідники Г.Ложкін та В. Повякель побачили певну залежність конфліктної поведінки особистості від її стилю мислення. Для того щоб уникнути конфліктів кожен педагог повинен мати педагогічний такт. Такт (доторкання) -- норма прояву моральності в спілкуванні.

Мистецтво спілкування. Педагогічний такт - форма функціонування педагогічної етики, норма моральної поведінки вчителя, викладача.

Вимоги педагогічного такту: -максимум інформації про педагогічну ситуацію; -вміння оцінювати ситуацію; -врахування характеру взаємодій, особливостей студентів, об'єктивні і суб'єктивні обставини, тощо; -передбачення ефективності результату, наслідків впливу; -особлива чуйність до “важких” дітей; -витримка, об'єктивність, гуманізм, педагогічний оптимізм; - вміння “піднятися до рівня дитини” (Я.Корчак). "Ми, вчителі, повинні розвивати, поглиблювати в своїх колективах нашу педагогічну етику, стверджувати гуманний початок у вихованні як найважливішу рису педагогічної культури кожного вчителя" (В.Сухомлинський). Спілкування - це зв'язок між людьми,який призводить до виникнення психічного контакту. Робота педагога просто неможлива поза спілкуванням. Психотерапевт В.Льові в своїй книзі «Мистецтво бути іншим» виділяє главу «Геній спілкування.» Він називає такі риси на які треба орієнтуватися педагогу: 1.Плюс інтерес. Величезна цікавість і колосальна жадібність до людей. Підвищена спостережливість і пам'ять на все, що стосується іншої людини. 2. Мінус. Тривожність. Душевний спокій, як запах троянд, приваблює людей. 3Плюс. Зворотній зв'язок . Геній спілкування приймає ваш погляд як погляд старого знайомого. Супутні якості-тактовність і дотепність. 4.Плюс. Артистизм. Багатство жестів та інтонації. 5.Плюс,мінус. Агресивність. При спільному фоні добродушності геній спілкування не позбавлений агресивності,яка виявляється дуже рідко,але влучно. Ця здатність утворює в людських відносинах підтекст сили. 6.Плюс.Упередженість.Досконала несприйнятливість до будь-яких сторонніх думок про людину. 7.Плюс-мінус.Передбачливість.

Вимоги до культури педагогічного спілкування: -дотримуватися педагогічної етики; -поважати людей; -бути готовим до діалогу з людиною у кожній ситуації; -розвивати фізичну й духовну витривалість, загальну культуру спілкування; -дотримуватися педагогічної етики; -поважати людей; - розвивати фізичну й духовну витривалість,загальну культуру спілкування.

Правила спілкування:

єдність слова і справи;

вимогливість до себе та інших;

зібраність у справах, вчинках, словах;

чесність, обов'язок, педагогічна і громадська відповідальність;

увага, чуйність, терпіння, наполегливість;

самоаналіз ефективності педагогічного впливу;

самокритичність, вміння виправляти власні помилки;

педагогічний оптимізм, відвагав педагогічній творчості, мудра влада над вихованцями.

Розвиток комунікативних здібностей:

соціальної перцепції (розуміння стану людини);

зовнішні особливості (зовнішній вираз, мовлення, комунікативна атака, створення умов позитивного спілкування);

застосування прийомів вербального впливу (тональність, темп, емоційність, виразність, образність);

використання невербальних засобів спілкування (міміка, жести, пантоміміка);

вміння "подати" себе в спілкуванні;

організації і творчого розвитку спілкування;

мудрого оптимістичного прогнозування й аналізу, тощо.

Відносини з вихованцями - фундамент діяльності педагога.

У спілкуванні треба виходити з мети, завдань виховання, інтересів вихованців.

Орієнтуватись на співрозмовника.

Не обмежуватися інформацією, аналізувати мотиви.

Усвідомлювати психологічну атмосферу (співпереживати).

Самокритичність. Не жалітися на студентів.

Вміти слухати і поважати співрозмовника.

Тактовність. Взаємність у спілкуванні.

Динаміка, розвиток, ініціативність у спілкуванні.

Уникати моралізму та негативних установок спілкування.

Виключати "голу" критику. Вчасно похвалити чи пожурити. "Не бійтесь бути ласкавими" (В.Сухомлинський). Частіше посміхатись, схвалювати, заохочувати.

Мовленневий етикет педагога як запорука правильної етики ділового спілкування.

З метою встановлення міжособистісного контакту, підтримання доброзичливої атмосфери, тональності спілкування його учасники повинні дотримуватися мовленнєвого етикету (франц. etiquette-порядок) - система ритуалів, яка складається з відповідних словесних формул. Загалом етикет означає установлений порядок поведінки; сукупність правил поведінки (ритуалів), що регулюють зовнішній вияв відносинміж людьми, культуру особистості. Мовленнєвий етикет педагога складається з правил мовленнєвої поведінки у спілкуванні з колегами, студентами, їх батьками. Він зобов'язує викладача поводитися відповідно до соціально -, культурно- й історично сформованих моделей у типових ситуаціях спілкування і взаємодії викладача та вихованців . Педагог має володіти правильним, чистим мовленням, різноманітними словесними формулами, складними словосполученнями, умінням конструювати власні висловлювання, послуговуватися правилами мовленнєвої поведінки в типових ситуаціях спілкування. Який би настрій не був у викладача, до аудиторії він мусить увійти вільним від негативних емоцій, зі світлим і доброзичливим поглядом, налаштованим на студентів, тему заняття. Загравання зі студентами, як і менторський тон, недопустимі. Творча, ділова, емоційно динамічна (відповідно до завдань, мети заняття) обстановка в аудиторії потребує різноманітного, чистого, емоційно-експресивного тактовного мовлення. Процес мовлення віддзеркалює духовний і фізичний стан людини, тому вибір слова, словосполучення, фразеологічного звороту має бути мотивованим, а вимовляти їх слід відшліфованим голосом. Правильно обране і використане слово може відразу привернути увагу, викликати необхідну реакцію. Стандартизованими (типовими) ситуаціями спілкування, в яких особливо необхідно дотримуватися мовленнєвого етикету, є привітання, знайомство, звертання і привернення уваги, прощання, вибачення, подяка, прохання, схвалення, згода, заперечення, відмова, пропозиція, порада тощо. У процесі багаторазового повторення однотипних мовленнєвих ситуацій сформувалися усталені комунікативні одиниці, які обслуговують ці ситуації. У кожній із них використовують багато груп вербальних одиниць, які утворюють синонімічні ряди. Перше враження про викладача складається з того, наскільки щиро і привітно він вітається. Воно може бути хибним, однак вихованці підсвідомо орієнтуються на свої почуття під час привітання. Мовна культура педагога виявляється в його вмінні обрати доречну форму привітання чи прощання, що залежить від оточення, в якому він перебуває, віку співрозмовників, стосунків з ними, місця події, конкретної ситуації тощо. За будь - яких умов привітання (прощання) має свідчити про пошану до співрозмовників. У мовленнєвому етикеті відтворюються соціальні й професійні ознаки комунікантів.. Знайомство супроводжується особливими формулами мовного етикету. Дуже важливо те, як і якими словами звертається викладач до студентів. Невмотивованим і недоречним є “стимулювання” активності такими висловлюваннями “Зараз будете відповідати на мої запитання”, “Уважно слухайте, бо я буду ставити питання”, “ Чого ви не слухаєте?”, “Так, добре, сідай”, “Чого ви мовчите?”, “Піднімайте руки”, “ Говори голосніше”, “Що, ніхто більше не знає?” та ін. Такі звертання не стимулюють пізнавальної активності, а створюють психологічні бар'єри міжстудентами і викладачем. З першої хвилини перебування в аудиторії викладач повинен думати про правильний вибір і використання комунікативних елементів, щоб підготувати студентів до роботи. У викладацькій мовній практиці є чимало стереотипів, які повинні бути точними, відповідати нормам специфічної лексики, професіоналізмів, загальнонаукових і спеціальних термінів, словосполучень, що спричинено прагненням найточніше відтворити, викласти факти і події. Найпоширеніші з них: - аналітичні терміни-словосполучення. Використовують їх в усному і писемному професійно-педагогічному спілкуванні: плинність кадрів, штатний розклад, втратити чинність, засвідчувати справжність підпису, звернутися за адресою, працювати за сумісництвом, взяти до уваги, довести до відома та ін.; - специфічні слова-скрипи, які забезпечують стандартизовану організацію висловлювання: відповідно до, з метою, у зв'язку з, протягом тощо; - формули мовленнєвого етикету, що забезпечують прийнятне в певному середовищі включення в мовленнєвий контакт, підтримання спілкування в обраній тональності (в кожному колективі вони мають свої особливості). Досягненню педагогом комунікативної мети сприяє вмотивоване використання модальності висловлення -- ставлення педагога до вихованця. Її можна виразити граматичними, лексичними, інтонаційними способами. З певним типом мовленнєвого акту співвідноситься відповідна модальність висловлювання: мовленнєвим актам стверджувального типу відповідає раціональне оцінювання педагогом змісту висловлювання; експресивним -- емоційне; висловлювання-директиви виражають прагнення вчителя досягти того чи іншого результату; висловлювання-зобов'язання -- намір, готовність зробити щось для співрозмовника. Побудова стратегії мовного спілкування, конструювання власних висловлювань можуть бути найрізноманітнішими. Якщо педагог має на меті не лише одержати інформацію, а і залучити студента до діалогу, викликати його реакцію на повідомлення, він може скористатися таким запитанням: “Чи ти не знав, що реферат треба було здати сьогодні?”. Знаючи, що його точка зору важлива для студента, викладач, впливаючи на нього своїм авторитетом, будує висловлення, використовуючи конструкцію з дієсловом “знання” або “думка”, наприклад: “Думаю, результат буде позитивним”; “Знаю, шановні, ви гарно засвоїли цю тему”. Висловлення може розгортатися як непрямий мовленнєвий акт, при цьому завдання мовця полягає в повідомленні адресату про своє ставлення до проблеми і викликанні в нього за допомогою повідомлення необхідної реакції. Намагаючись схилити студента до реалізації своїх намірів, педагог включає у своє висловлювання позитивну оцінку (так звану ідею того, що має бути). Вона може стосуватися очікуваної дії і майбутнього виконавця, наприклад: “Сподіваємося на успішне складання екзаменів”; “Ти, знаю, згоден.” Іноді це може прозвучати у формі поради, в якій наголошується, що передбачена дія -- в інтересах студента: “Раджу добре підготуватися до тестування”. Часто принцип ввічливості зобов'язує нагадати про поінформованість того, хто слухає, наприклад: “Ви самі знаєте...”, “Ви самі говорили...”. Оскільки навчальне заняття поєднує різні форми, види, жанри, функціональні різновиди спілкування, викладачу важливо дотримуватися мовного етикету заняття, творчо інтерпретувати конкретні комунікативні ситуації. Дотримання етикету не тільки не обмежує, а й, навпаки, розширює комунікативні можливості педагога, забезпечує ефективний обмін почуттів і думок, притягує потенційних співрозмовників, робить спілкування бажаним, а процес передавання і сприйняття інформації -- цікавим, психологічно актуальним. Соціальна обумовленість мовленнєвої діяльності педагога полягає в етичних вимогах до учасників педагогічної комунікації. Виховна сила його мовлення залежить не тільки від дотримання етичних формул, а й від стійкості моральних норм, якими він керується у вчинках, ставленні до справи, адже він впливає на своїх підопічних не лише словом, а й своєю особистістю. Переконання (якими пройняті слова, інтонація, міміка, жести, вираз очей, поза) можна виховати тільки переконанням, фальшиві інтонації викладача завжди розпізнаються. Педагогічна етика регулює позицію педагога і вихованців у процесі комунікації; передбачає не рольове, а особистісне спілкування, яке виявляється у підтримці, співчутті, щирості, утвердженні людської гідності, довіри. Вона зумовлює, актуалізує потребу в діалозі як домінуючій формі педагогічної комунікації, передбачає самоаналіз і самопізнання. Мовленнєвим етикетом мають володіти викладачіі студенти. Формуванню його сприяє використання загальновживаних фраз, словосполучень, стійких висловів; моделювання комунікативних ситуацій різної тематичної спрямованості і стилістичного забарвлення; практикування вмінь і навичок застосування різноманітних за формою і змістом моделей, формул мовленнєвого і поведінкового етикету. Ділове педагогічне мовлення здійснюється з метою реалізації багатьох соціальних ролей, які залежать від особливостей конкретних комунікативних ситуацій. У ситуації “спеціаліст - колеги” комунікація здійснюється за схемою: один - один, один - група. Мотивом спілкування є обмін інформацією за запропонованою тематикою. Загальний професійний досвід комунікантів, виконання ними однакової соціальної ролі зумовлюють використання в акті комунікації текстів ускладненої структури, великих за обсягом, насичених фаховою термінологією. В неофіційній обстановці вони використовують переважно діалогічну форму мовлення ( вільна бесіда з розгорнутими репліками, що інколи переходить у дискусію). В офіційній обстановці (педагогічна, методична нарада) діалог і монолог чергуються, виявляються в різних комбінаціях: діалог (організаційний) -- монолог -- діалог (питання -- відповіді) -- мікромонолог; монолог -- діалог (питання -- відповіді) -- мікромонолог. Розмежувати, де закінчується діалог і починається мікромонолог, здебільшого важко, оскільки репліки комунікантів можуть бути настільки розгорнутими, що вся система використовуваних мовних засобів перетворюється на монолог. Досить активно використовуються формули мовленнєвого етикету (вітання, прощання, комплімент, вибачення, співчуття, прохання тощо), оскільки вони сприяють підтриманню неантагоністичних контактів у колективі. У ситуації “спеціаліст -- керівник” типова така модель комунікації: один -- один, один -- група спеціалістів. Спілкування передбачає одержання інформації з метою удосконалення педагогічної діяльності. Такі ситуації виникають на педагогічних нарадах, коли спеціаліст є переважно адресатом, який сприймає інструкцію, розпорядження. За таких умов викладач має вміти слухати текст, виділяти в ньому основне, найістотніше фіксувати в пам'яті. Зміст спілкування за схемою “спеціаліст -- відвідувач” здебільшого полягає у розв'язанні проблемної ситуації, яка хвилює відвідувача. Під час діалогу репліки комунікантів, як правило, розгорнуті, кожна складається з кількох речень, хоч репліки спеціаліста дещо більші за обсягом, ніж репліки відвідувача. Однак зберігаються всі особливості діалогу. Діалогічні і монологічні висловлювання базуються на загальновживаній лексиці, спеціальна термінологія використовується обмежено, неприпустиме вживання слів із відтінком зневаги, образливої іронії, з негативною експресією, елементами професійного жаргону. Загалом процес ділового педагогічного спілкування реалізується через монологічне або діалогічне мовлення, що взаємодіють, змінюють одне одного. Монологічне мовлення використовується на етапі пояснення завдання, діалогічне -- під час уточнення робіт у формі запитання -- відповіді або у формі бесіди, в якій чергуються диспропорційні за обсягом репліки. Культура і мистецтво спілкування не самоціль, а дорогоцінний здобуток людини. Це засіб духовного розвитку і вдосконалення особистості, яка прагне до відчуття власної гідності.

Набуття людиною навичок культури спілкування розв'яже чималу проблему міжособистісних, міжнаціональних взаємостосунках, а також у суспільстві в цілому.

Чи відомо вам, як сприймають вас студенти, коли ви стоїте на занятті перед аудиторією? Ваша постава, погляд, міміка, жести - ось далеко не повний перелік усіх тих компонентів, що складають систему сигналів вашого тіла. Це і є мова тіла. Наше тіло говорить постійно. Кожної секунди воно сигналізує про щось, будь то зосередженість, сонливість, недовіра, відстороненість чи закоханість. Більше того, на думку психологів, спілкування між людьми на дві третини є невербальним і лише третя частина інформації доходить до нас шляхом вербальної (словесної) комунікації. Ось декілька порад невербального спілкування викладача зі студентами на занятті. Перш, ніж розпочати заняття, дайте можливість вашому поглядові повільно „погуляти” по аудиторії. Ви прямо-таки збирайте погляди студентів. Не починайте говорити, тільки-но переступивши поріг аудиторії. Краще зачекайте, поки всі заспокояться, інакше викажете ваше хвилювання, що негативно вплине на дисципліну. Вітаючись зі студентами на початку заняття, не спрямовуйте очі у вікно. Цей погляд по-зрадницькому викаже, чого насправді хотів би викладач: втекти туди, куди показує його погляд. Під час заняття підшукайте собі позитивно настроєного студента. Адже ви нервуватимете ще більше, якщо видивитеся собі студента, який, скажімо, взагалі вас не сприймає. То ж знайдіть собі студента зі знаком „+”, який зацікавлено слухає ваш матеріал. Цей позитивний контакт з одним студентом автоматично переноситься і на всіх інших. Адже, з точки зору кожного студента, ви дивитеся саме на нього, то ж кожен приписуватиме собі цей „доброзичливий” погляд.

По можливості уникайте неспокійного ходіння туди-сюди по аудиторії. Ви, тим самим відвертаєте увагу від змісту заняття. Але й стояти, як вкопаному, не слід. Поки ви хвилин 20 пояснюєте новий матеріал, не завадило б двічі ти тричі спокійно перейти на інше місце. Та не кваптеся і не гарячкуйте. Під час зміни місця постарайтеся посилити візуальний контакт з окремими студентами, найвигідніше місце для викладача - поблизу вчительського столу. Але не слід весь час стояти за столом. Тим самим ви поставите бар'єр, що дуже заважатиме вашим взаєминам зі студентами. А тепер щодо пози викладача біля дошки. В критичній фазі вчителі -початківці, як правило, починають відступати все далі назад від студентів до дошки. Цього не слід робити, потрібно знайти в собі мужність зробити крок уперед назустріч. Мабуть, ще складнішою виявляється ситуація, коли викладач змушений повернутися до дошки, щоб записати матеріал. Дисципліна відразу погіршується і викладач поспіхом записує, щоб знову повернутися до студентів. Відмовтеся від сигналів, що передають такі емоції, як: глузливість (висміювання), ворожість, нудьгу , нетерпіння . Всі ці пусті жести годяться для того, щоб відштовхнути від вас вихованців. Професія педагога-особлива професія. Для вихованців має значення все,навіть міміка викладача, те, як її сприймає студент.Слухання інформації з одночасним стеженням за обличчям мовця дає змогу не тільки повноцінно сприймати, розшифровувати почуте,а й розуміти, наскільки слова відповідають його думкам, позиції, реальній дійсності. Іноді обличчя людини виражає більше змісту, ніж сказане, є правдивішим за слова. Досягається цей ефект завдяки міміці. Міміка (грец. мimikos -- наслідувальний) -- зовнішній прояв психічних станів, передусім емоційних, через сукупність координованих рухів м'язів обличчя; виражальні рухи м'язів обличчя. Мімічні рухи та їх поєднання (вчені нараховують більше 20 000) допомагають педагогові виразитисвій емоційний стан, ставлення до вихованців, їхніх відповідей, вчинків, продемонструвати інтерес, розуміння або байдужість тощо. Надзвичайно рухлива міміка свідчить про жвавість і швидку змінюваність сприйняття вражень і внутрішніх переживань, про легку збудливість від зовнішніх подразників. Малорухлива міміка асоціюється зі спокоєм, надійністю. Студенти надають перевагу викладачам із доброзичливим виразом обличчя, високим рівнем зовнішньої емоційності, привабливою зовнішністю (“ореол красивості”), тобто з мімікою, що виражає позитивно забарвлені емоційні стани. Надмірна рухливість м'язів очей, обличчя, як і нежиттєва їх статичність, завдають серйозних проблем у спілкуванні. Деякі викладачі створюють “спеціальний вираз обличчя” для впливу на студентів, надаючи суворого вигляду, нахмурюючи чоло, стискаючи губи, напружуючи нижню щелепу, або використовують “певне обличчя для певного студента.” З педагогічного погляду такий підхід не є бездоганним, оскільки спостережливі зауважать його штучність, що позначиться на довірливості стосунків з ними. Міміка, підвищуючи емоційну значущість інформації, сприяє кращому її засвоєнню. Вона має відповідати характерові мовлення, взаємин: виражати впевненість, схвалення, осуд, невдоволення, радість, байдужість, зацікавленість, захоплення, обурення в багатьох їх варіантах. У процесі мовлення людина по-різному використовує вираз обличчя, підсилюючи чи нейтралізуючи вплив слова, підтримуючи чи гальмуючи увагу слухача. Викладачу слід знати можливості свого обличчя, навчитися користуватися виразним поглядом, уникати надмірної динамічності (“бігаючі очі”) і неживої статичності (“кам'яне обличчя”) м'язів обличчя. Широкий діапазон почуттів виражають порухи брів, очі, погляд, усмішка. Щоб правильно будувати ділові відносини зі своїми вихованцями педагог повинен не тільки знати добре свій предмет,але й психологічні особливості. Досвідченому педагогу інколи достатньо глянути в очі студенту, щоб правильно визначити свою стратегію спілкування. Очі є особливим інформативним органом. Певну інформацію несе навіть їх колір. За спостереженням у чорно- і карооких людей нервова система більш збудлива, ніж у людей з блакитними й сірими очима; блакитноокі більш схильні до неврологічних нездужань, проте найменш чутливі до болю. За кольором очей визначають риси характеру: діти з темними очима енергійніші, ініціативніші, неспокійніші, ніж зі світлими. Дорослі з темно-блакитними очима -- наполегливі, проте схильні до сентиментальності, легкопіддаються настрою, довго пам'ятають образи, примхливі. Люди з темно-сірими очима вперті і сміливі, домагаються свого, незважаючи на труднощі, бувають запальні і злопам'ятні, надзвичайно ревниві, як правило, однолюби. Особи, наділені темно-карими очима, веселі, дотепні, запальні, однак легко заспокоюються, люблять гумор, комунікабельні; світло-карими -- соромливі, схильні до самотності, мрійливі, важко переживають образи, працьовиті, старанні, на них можна покластися в усьому. Сині очі свідчать про романтичні схильності, егоїзм і зарозумілість. Люди з такими очима легко піддаються поривам і заспокоюються. Характерна їх риса -- правдивість. Люди з зеленими і сіро-зеленими очима мають сильну волю, наполегливо домагаються поставленої мети, старанні, але бувають жорстокими і незговірливими. Своїм поглядом людина створює візуальний контакт або уникає його. Він тісно пов'язаний з мовленням. Засвоєні у дитинстві навички користування поглядом у комунікації протягом життя майже не змінюються. Жінки, як правило, використовують прямий погляд частіше, ніж чоловіки, вони більше дивляться на співрозмовника і довше не відводять очей. “Мова погляду” різноманітна: цілком відкриті очі вказують на високу сприйнятливість почуттів і розуму, загальну жвавість; занадто відкриті (“витріщені”) -- свідчать про оптичну прихильність до навколишнього світу; прикриті, “завішені” -- про інертність, байдужість, зарозумілість, нудьгу або сильну втому; звужений або прищулений погляд -- про пильне спостереження, в поєднанні з поглядом збоку -- про підступність і хитрість; прямий -- демонструє інтерес, довіру, відкритість, готовність до взаємодії; погляд збоку, кутиками очей -- скепсис і недовіру; знизу при схиленій голові -- вказує на агресивну готовність до дій або (при зігнутій спині) на підпорядкованість, покірність, послужливість; погляд зверху вниз (при відкинутій голові) -- на почуття переваги, зарозумілість, презирство; погляд, що ухиляється, -- на непевність, скромність або боязкість, можливо, почуття провини. Особливо позитивно впливає на слухача усмішка, вміло послуговуючись якою можна змінити мікроклімат у аудиторії, групі, під час індивідуального спілкування. Вона може бути доброзичливою, знущально-принизливою, поблажливою, скептичною, довірливою, зневажливою, презирливою, вимушеною, ввічливою, сором'язливою, грайливою, хитрою, доброзичливою та ін. Викладач повинен уміти доброзичливо-привітно усміхатися, надаючи виразу обличчя добродушності, готовності до позитивної взаємодії, взаємодопомоги. Усмішка надає привабливості зовнішності викладача, позитивно впливає на характер його мовлення, полегшує процес взаєморозуміння, сприяє успішному розв'язанню комунікативних проблем. Висновок про щирість усмішки роблять, зважаючи на швидкість, з якою піднімаються куточки рота й розширюються очі з наступним коротким прикриттям повік. Надто тривале розширення очей без короткочасного їх закривання, супроводжуване посмішкою, сприймається як погроза; короткочасне заплющування очей -- заспокійливий елемент міміки (“Я не чекаю від вас нічого поганого, бачите, я навіть заплющую очі”). Вираз обличчя і погляд впливають на вихованців сильніше, ніж слова. Але обличчя, будучи найдоступнішим інформативним засобом доповнення й уточнення змістової складової повідомлень, що передаються за допомогою мови, має не лише виражати, а й приховувати певні почуття: не слід нести до аудиторії тягар домашніх турбот, особистих негараздів. Пройняте світлом обличчя викладача створює світлу атмосферу у аудиторії, освітлює душі.