3.1 Проблеми фіскального регулювання підприємництва в Україні і необхідність його реформування

Природа фіскальних проблем полягає в тому, що їх не вдається вирішити раз і назавжди. Вони можуть відроджуватися не тільки у разі надзвичайних ситуацій (наприклад, війна або стихійне лихо), негативного зовнішнього шоку або просто погіршення економічної кон'юнктури. Уповільнення темпів необхідних інституційних і структурних реформ, а також ослаблення фінансової дисципліни дуже швидко приводять до серйозних фіскальних труднощів. В даний час особливо гостро виявилися недоліки фінансової політики, стримуючі економічний і соціальний розвиток України. До них відносяться:

> догматичний (нетворчий) характер фінансової політики, її нездатність швидко реагувати на умови розвитку нашої держави, що змінюються;

> відсутність стратегічних розробок;

> проведення часткових, малообгрунтованих тактичних заходів, орієнтованих на короткочасну вигоду;

> відрив фінансової політики від фактичного стану справ в економіці;

> порушення збалансованості державного бюджету України;

> залишковий підхід при визначенні фінансової бази задоволення соціальних потреб громадян.

Все це прямо позначається на нерозвиненості бюджетної системи і фінансової політики країни.

Сьогодні (як і протягом всього часу реформ) економіка України знаходиться на «кейнсианськом» відрізку, тобто в тій фазі розвитку, коли виробництво не досягло ще рівня повної зайнятості. Отже, завдання державного регулювання повинне полягати не в обмеженні сукупного попиту (який і без того має вельми вузькі межі), а в стимулюванні його розширення.

Допущені прорахунки багато в чому можуть бути виправдані тим, що проблеми переходу від централізованої адміністративно керованої держави до регульованого ринкового господарства є найменше розробленими як з погляду теорії, так і з погляду практичного формування і реалізації економічної політики. Ті моделі перехідного періоду, які випробовані в країнах Східної Європи і Південної Америки, не зуміли запобігти трансформаційному спаду, і автоматичні перенесення їх на Україну не могло дати позитивних результатів. Практичний же варіант трансформації в Україні опинився, як відомо, далекий від будь-якої існуючої в той момент моделі, причому відрізнявся не в кращу сторону.

Входження української економіки у фазу ринкових відносин відмічене різким посиленням інфляційних тенденцій. Багатократне зростання цін висунуло в число першочергових завдань розробку і реалізацію антиінфляційних заходів як основи формування сприятливого виробничого і інвестиційного клімату. Наростання інфляційних процесів в перехідний період привело до різкого загострення бюджетних коштів і збільшення дефіциту державного бюджету, що об'єктивно змусило державні органи управління підвищувати податки. Наявність громіздкого держсектора, що несе вантаж диспропорцій і структурних перекосів соціалістичної економіки, примушувало підтримувати високий рівень державних витрат, що вимагало відповідної прибуткової частини, що формується в основному за рахунок податкових надходжень.

Таким чином, становлення фінансової системи в Україні відбувалося в обстановці, яка позбавляла можливості створювати її виходячи з перспективних завдань реформування економіки, а не сьогохвилинної доцільності. Шукати конструктивний вихід з цієї ситуації дуже складно, оскільки бюджетна криза робить украй важким завдання зниження податкового тягаря. Проте в умовах, що склалися, і високі податкові ставки не можуть вирішити проблему дефіциту бюджетних коштів, а здатні лише остаточно підірвати фінансові стимули підприємств.

Посилювання податкової політики - постійний напрям діяльності економічних органів впродовж перехідного періоду (тоді як країна потребувала зворотного). Зараз фіскальна орієнтація податкової системи як і раніше є найважливішою перешкодою для економічного пожвавлення і зростання ділової і інвестиційної активності. Податкова система в її нинішньому вигляді створює перешкоди навіть простому відтворенню, не говорячи вже про розширене, тому її лібералізація представляє життєво необхідний крок, здійснення якого відкладається вже декілька років. Багато в чому це пояснюється тим, що сьогодні, як і раніше, відсутня науково обґрунтована концепція реформи. Для її успішного проведення необхідно виробити загальну стратегію, в рамках якої повинні бути системно пов'язані такі блоки економічного механізму, як цінова і інвестиційна політика, комплекс заходів по створенню класу ефективних власників (зокрема формування правового забезпечення і захисту), фінансова і грошово-кредитна політика, податкова стратегія, заходи по соціальному захисту населення і т.д.

3.2 Шляхи і методи вдосконалення фіскального регулювання підприємництва в Україні

Фінансова криза, що охопила економіку провідних країн світу, зачепила й Україну. Сподівання на те, що порівняно низький рівень нашої інтегрованості у світові фінансові ринки може слугувати своєрідним амортизатором, буфером щодо розвитку негативних процесів, не виправдалися. Зараз гостро стоїть питання протидії їм, інакше країні в черговий раз доведеться сплатити надвисоку соціальну ціну за порятунок національного господарства. Провідна роль у реалізації необхідних заходів належить державі. А оскільки криза за своєю природою кваліфікується як фінансова, то саме фінансові інструменти економічної політики уряду й мають бути максимально задіяні, і насамперед фіскальні важелі впливу.

Передусім слід звернутися до стандартних положень економічної теорії, що стосуються фіскальної політики, щодо яких окремі представники російської науки справедливо зазначають: "Багато в чому розпливчасті формулювання не дають цілісного уявлення про економічну політику, ефективність якої визначається використовуваною моделлю. Єдине, що потрібно одразу ж підкреслити, не слабкість економічної теорії в наданні політичних рекомендацій".І хоча ми погоджуємося з цією думкою, загальні поради економістів-теоретиків (зокрема, кейнсіанського напрямку) на етапах подолання економічних криз зводяться до наступного:

проведення державою динамічної податкової політики, орієнтованої на своєчасне реагування на зміни в економіці;

реалізація заходів податкового регулювання, спрямованих на створення стимулів для максимального використання факторів виробництва та умов економічного зростання;

стимулювання сукупного попиту шляхом створення умов для інвестування та збільшення державних закупівель;

мінімізація податкового тиску на економіку до настання фази піднесення.

Постає питання: яким чином забезпечити податкове регулювання та стимулювання економічної активності у країні? Основні методи й інструментарій їх реалізації вироблені практикою (в тому числі світовою) та не потребують суттєвих змін, утім, можна вести дискусію щодо об'єктів і сфер їх застосування. Треба переорієнтувати вектор податкового регулювання і стимулювання з виробничо-бізнесової спрямованості на соціальну. Зміна умов оподаткування населення -- ось головний напрям податкової політики української держави на найближчу перспективу. Вона має передбачати заходи, що стимулюватимуть зростання доходів населення та платоспроможний попит.

Одним зі шляхів реалізації зазначеного є використання важеля зміщення податкового тягаря на багатих платників. Справедливіший розподіл доходів спричинить зростання споживчого потенціалу немаєтних мас, що через додатковий попит заохочуватиме виробника ринковими стимулами. Необхідно термінове запровадження неоподатковуваного мінімуму, сімейних податкових знижок і прогресивної шкали ставок податку з доходів фізичних осіб, розширення переліку витрат, що включаються до податкового кредиту, та лібералізації умов їх урахування, введення податку на нерухоме майно.

"Фіскальне вивільнення" ринкових сил попиту можливе також на основі модернізації податку на додану вартість. І тут треба зауважити, що шлях нарощування його пільгового механізму є хибним і неефективним. Пільги з цього податку, як правило, не доходять до справжнього платника, яким є виключно кінцевий споживач, а не продавець продукції (як технічно визначає законодавство). Проте європейський досвід засвідчує обґрунтованість і доцільність використання диференційованих ставок ПДВ. Запровадження знижених ставок, принаймні щодо товарів першої потреби, неодноразово обґрунтовувалося вітчизняними науковцями та може бути доведене до практичної реалізації.

Запропоновані заходи податкового стимулювання потенційно здатні вплинути на виробництво товарів народного споживання. Поза увагою залишаються інші галузі, серед яких уже згадувана металургія, ряд видів машинобудування тощо. Для цих галузей, враховуючи неефективність податкових важелів (про що йшлося вище), доцільно застосувати інший напрям фіскальної політики -- державні витрати. Вони можуть здійснюватися як у формі власне витрат на утримання держави та реалізацію ЇЇ функцій, так і у формі додаткових державних закупівель товарів і послуг.

В умовах фінансової кризи потрібно обережно здійснювати витрати на соціальні програми (зокрема, стосовно виплати допомоги громадянам). Хоча вони теж стимулюють сукупний ринковий попит, надмірне захоплення ними призводить у кінцевому підсумку до зменшення зацікавленості частини населення в підвищенні власного життєвого рівня, зниження економічної активності окремих індивідів, що згубно впливає на рівень виробництва у країні. Пряма підтримка населення, хоч і вельми популярна, має бути обмежена в обсягах на рівні мінімальної достатності. Визначення рівня соціальних видатків -- надзвичайно важливе завдання для будь-якого суспільства. Розвинуті країни світу мають високі стандарти соціального забезпечення й відповідний рівень видатків на соціальні потреби. Україна також розуміє необхідність збільшення видатків соціального характеру, що, безумовно, актуально з огляду на рівень і якість життя населення. Водночас слід враховувати можливості бюджету щодо здійснення таких заходів на середньо- й довгострокову перспективу. Незважаючи на різні позиції щодо рівня видатків соціального спрямування, не викликає сумнівів те, що, по-перше, високий рівень соціального забезпечення населення не можливий у бідній країні, тому єдиною передумовою його підвищення є реалізація стратегії прискореного економічного зростання; по-друге, спрямованість державної політики на реалізацію стратегії прискореного економічного зростання не виключає збереження наявного рівня соціальної підтримки й навіть її збільшення за умов оптимізації структури соціальних видатків щодо забезпечення їх пріоритетного спрямування на розвиток людини. Соціальні видатки не слід розглядати в числі стимулів розвитку економіки чи антикризових засобів, а навпаки, їх нарощування можливе лише за умови поступального економічного розвитку.

Найефективнішими, з регулятивної точки зору, є ті закупівлі товарів і послуг, які стосуються купівлі матеріалів для будівництва об'єктів загальносуспільного значення тошо. У цьому руслі своєчасною є ініціатива уряду з будівництва доріг, а також реалізація плану підготовки до Євро-2012. Утім, перелік заходів може бути значно розширений за рахунок інфраструктури житлово-комунального господарства, мережі трубопроводів, залізниць (зважаючи на транзитне положення держави), мережі інформаційного забезпечення та ін. Спорудження об'єктів ринкової й соціальної інфраструктури є роботою на перспективний розвиток та сприятиме примноженню капіталу нації як тепер, так і в майбутньому. У зв'язку з цим постає питання щодо джерел фінансування таких закупівель і замовлень. Передусім слід наголосити, що реалізацію потужних проектів не повинна повністю проводити держава за рахунок бюджету, а має на умовах співучасті залучати приватний сектор.

З метою подолання проявів фінансової кризи уряд повинен прийняти програму антикризових заходів, яка повинна передбачати затвердження основних напрямів фіскальної політики на найближчу перспективу, їх обгрунтування має враховувати найімовірніші методи запозичення коштів для покриття дефіциту державного бюджету. Також необхідним є проведення попередньої експертної оцінки варіантів модернізації податкової системи, що закладаються до програми. Така експертиза повинна здійснюватися з урахуванням того, що дослідження функціонування податків не можуть ґрунтуватися на дискретному вивченні їх впливу на соціально-економічні процеси в окремі проміжки часу, оскільки останнє можливе тільки в умовах абсолютно стабільного суспільства.

3.3 Зарубіжний досвід фіскального регулювання підприємництва в економічно-розвинених країнах

Побудова ефективного механізму фінансування та бюджетної підтримки інвестиційно-інноваційного сектору залишається досить актуальною проблемою української економіки. Аналіз і оцінка зарубіжного досвіду фінансової підтримки інноваційних проектів та програм є однією з основних передумов побудови ефективної моделі економічного розвитку України. Вивченню та аналізу міжнародного досвіду фіскального регулювання інвестиційно-інноваційної політики присвячена незначна кількість теоретичних та практично спрямованих досліджень. Особливу наукову цінність представляють праці Ч. Еквіста, Л. Хоммена, Б. Білінгса, Дж. Варди, Х. Хайсберса, Й. Розебума, В.В. Іванова, Н.І. Іванова, Л.А. Мусіної, Т.К. Кваші, Н.В. Березняка, В.М. Євтушенко, Г.О. Андрощука, А.В. Ямчука та ін. Проте недостатнє наукове опрацювання проблеми адаптації зарубіжного досвіду до реалій розвитку вітчизняної економіки породжує актуальність даної статті. Метою статті є висвітлення основних фіскальних інструментів стимулювання інноваційно-інвестиційної активності економічних суб'єктів у зарубіжних країнах, а також визначення фінансових механізмів, які можуть бути адаптовані до реалій національного економічного розвитку. Економічне зростання в розвинених країнах базується, перш за все, на використанні наукових знань і технологій, при цьому сфера досліджень і розробок отримує значну за масштабами і різноманітну за формами державну підтримку, включаючи безпосередню участь державних структур в організації і фінансуванні наукових досліджень. Необхідність такого регулювання пов'язана насамперед з особливостями наукового "виробництва" і його продукції. Основними проблемами є непередбачуваність економічних результатів від наукових досліджень та складність отримання прибутків навіть від комерційно ефективних проектів при існуючих системах захисту авторських прав. Головним аспектом при цьому є нездатність ринку автоматично забезпечити адекватне вкладення ресурсів у науку.

Загальний рівень фінансування науки вважається однією з ключових характеристик інноваційності країни, її готовності до побудови економіки, що базується на знаннях. Саме тому, поставивши перед собою завдання побудувати в Європі конкурентоспроможну інноваційно-орієнтовану економіку, у прийнятій на Лісабонському саміті в 2000 році Стратегії Європейське співтовариство визнало необхідним довести витрати на наукові дослідження і розробки до 3% ВВП. Світовий досвід підтверджує, що потужна реалізація економічної функції наукового сектору, його вирішальний вплив на розв'язання проблем технологічного оновлення виробництва і випуску конкурентоспроможної продукції можливі лише за умови, коли сума витрат на науку перевищує 0,9% ВВП (для України, враховуючи, що значна частина ВВП перебуває в тіньовому секторі економіки, цей поріг оцінюється близько 1,7% ВВП і є нормативно встановленим у Законі України "Про наукову і науково-технічну діяльність") (табл. 3.1).

Таблиця 3.1 Частка здійснених витрат на проведення науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт у ВВП розвинених країн

Як видно з табл. 3.1, найбільша частка витрат по НДДКР у загальному обсязі ВВП припадає на високорозвинені країни з інноваційно-орієнтованою економікою: Ізраїль (4,71%), Швецію (3,86%), Фінляндію (3,51%), Японію (3,18%) та Південну Корею. В той час, як в Україні загальні витрати на наукові дослідження і розробки (з усіх джерел) за останні 15 років коливалися між 1 та 1,5% ВВП, а в 2008 р. склали 0,9% ВВП. При цьому кошти державного бюджету жодного разу не перевищували 0,5% ВВП (у 2008 р. - 0,41%).

Натомість, обсяги бюджетного фінансування науково-дослідницького сектору в зарубіжних країнах залишаються досить значними (табл. 3.2):

Таблиця 3.2 Частка здійснених бюджетних витрат від загального обсягу інвестування в НДДКР

Одним із найбільш поширених методів фіскального стиму лювання інвестиційно-інноваційної політики підприємств розвинених країн є введення спеціального режиму оподаткування інноваційної сфери. Запровадження таких режимів зобов'язує всіх учасників інвестиційно-інноваційного процесу до цільового використання отриманих преференцій, а тому вимагає здійснення постійного моніторингу їх результативності з метою досягнення бюджетної та соціально-економічної ефективності. При створенні спеціальних податкових режимів важливе місце займають податкові пільги.

Податкове стимулювання здійснення реальних інвестицій в економічних системах розвинених країн має ряд переваг порівняно з прямим бюджетним фінансуванням, оскільки:

- зберігає незалежність приватного сектору у виборі напрямів реалізації інвестиційно-інноваційної політики;

- уникає формування ринку інноваційних продуктів, що штучно підтримується державою;

- сприяє мінімізації рівня бюрократизму в системі органів державної влади;

- не залежить від стадійності бюджетного процесу та необхідності затвердження асигнувань, а також узгодження інтересів різних відомств і ухвалення законодавчих актів;

- заохочує реалізацію інвестиційно-інноваційної політики підприємств різних галузей промисловості на основі дотримання принципів справедливості та ефективності господарського процесу.

У світовій практиці податкового стимулювання інвестиційної політики найчастіше використовують два основні принципи застосування податкових знижок - "об'ємний" і "прирістний".

Застосування об'ємного принципу передбачає надання пільг пропорційно розмірам інноваційних витрат підприємства. За цих умов при встановленні законом знижки (наприклад у 25%), компанія отримує можливість вирахувати із загальної суми оподатковуваного прибутку 25 умовних одиниць з кожних 100 умовних одиниць, витрачених на інновації. Найвищу ставку цієї знижки використовують Австралія (150%) і Сінгапур (200%). У Нідерландах об'ємну знижку застосовують не до всіх іннова ційних витрат, а тільки до трудової компоненти, тобто до суми заробітної плати вчених і інженерів, зайнятих у цій сфері.

Прирістний принцип визначається виходячи з досягнутого компанією збільшення витрат на інноваційні розробки порівняно з рівнем базового року або середнім рівнем за певний період. У даному випадку при ставці знижки у розмірі 25% сума податкових платежів підприємства буде зменшена на 25 умовних одиниць зі 100 умовних одиниць приросту витрат на інновації у визначеному періоді. Максимальна ставка такого приросту затверджена у Франції на рівні 50%, мінімальна - становить 20% і застосовується урядами Канади, США, Японії і Тайвані.

Деякі країни використовують одночасно обидва принципи, але щодо різних видів витрат. Так, в США загальна прирістно-об'ємна знижка застосовується для стимулювання витрат підприємств на фінансування фундаментальних досліджень.

Крім того, в розвинених країнах світу часто використовується практика встановлення обмеження розмірів списання витрат по податкових знижках. Так, в Японії і Південній Кореї сума податкових інноваційних пільг не повинна перевищувати 10% розміру корпоративного податку (для дрібних і середніх японських компаній - 15%). У Канаді, Іспанії і на Тайвані ставки такого обмеження становлять відповідно 75, 35 і 50%. В Австралії, Франції, Італії і Нідерландах використовується система встановлення вартісної межі податкових знижок.

Фахівці більшості країн, де були введені податкові пільги, в цілому позитивно оцінюють отримані результати. Підтвердження цього - продовження дії пільг, що вводились спочатку тимчасово.

У системі засобів податкового стимулювання реалізації інвестиційно-інноваційної політики в зарубіжних країнах досить значна роль приділяється використанню податкового кредиту. В українському законодавстві він визначається як відстрочка плати податку на прибуток, що надається суб'єкту підприємницької діяльності на визначений строк з метою збільшення його фінансових ресурсів для здійснення інноваційних програм, з наступною компенсацією відстрочених сум у вигляді додаткових надходжень податку через загальне зростання прибутку, що буде отримано внаслідок реалізації інноваційних програм іноземних країнах податковий кредит розглядається як засіб зменшення вже нарахованого податку на прибуток на суму, що складає визначений відсоток від витрат на НДДКР.

У США, Японії, Франції ця податкова пільга залежить від приросту витрат на науково-дослідницьку діяльність по закінченні визначеного часового періоду. У ряді інших країн (Канада, Нідерланди) величина податкового кредиту пропорційна збільшенню загальної суми витрат на НДДКР. У середньому за кордоном ця пільга складає 20% від суми приросту витрат на НДДКР (США, Японія, Канада) і є істотним джерелом їх збільшення; в Італії застосовується система пільгових кредитів на технологічні нововведення (50% суми кредиту видається протягом реалізації програми модернізації і до 30% на її завершальній стадії); у Франції податковий кредит на приріст витрат на НДДКР становить 25% приросту витрат компаній на НДДКР порівняно з рівнем минулого року); в Канаді розмір податкового кредиту складає 10-25%.

Пряме фінансування інноваційної діяльності в розвинених країнах світу здійснюється як з державних, так і з приватних джерел. Для більшості держав Західної Європи і США характерним є переважання ролі приватних фінансових ресурсів над державними у структурі капіталу, необхідного для інноваційних розробок.

Для промислових підприємств при здійсненні реальних інвестицій досить важливу роль відіграють амортизаційні пільги. Практика прискореної амортизації застосовується в багатьох промислово розвинених країнах, наприклад, у Великобританії, Італії та ін. Крім того, у деяких країнах існують додаткові пільги, що дають можливість підприємствам, які активно займаються науково-дослідницькими розробками, списувати на НДДКР більше 100% витрат.

Досить ефективним інструментом підтримки інноваційної діяльності в зарубіжних країнах є політика державного гарантування кредитів, для успішної реалізації якої використовуються різні схеми та методи. Так, якщо у Великобританії і Німеччині держава безпосередньо надає кредитні гарантії комерційним банкам, то у Франції для цього створюються спеціальні фінансові інститути.

В урядовій політиці стимулювання інноваційного розвитку ряду розвинених країн особлива роль приділяється заохоченню технологічної інвестиційної активності малих та середніх підприємств. У першу чергу це пояснюється їх достатньою гнучкістю, що дозволяє більш оперативно реагувати на зміни в ринковому середовищі. Завдяки цьому підтримується важлива роль таких компаній в якості постачальників окремих видів наукомісткої продукції для великих виробництв. Серед найбільш розповсюджених у світовій практиці форм стимулювання інвестиційно-інноваційної активності малих та середніх підприємств варто виділити наступні:

- пряме фінансування (субсидії, дотації), що досягає 50% витрат на створення нової інноваційної продукції та технологій (Франція, США та інші країни);

- надання позик, у тому числі безвідсоткових (Швеція, Німеччина);

- створення фондів впровадження інновацій зі страхуванням можливого комерційного ризику (Німеччина, Франція);

- зниження ставок державних зборів для індивідуальних винахідників (Австрія, США);

- відстрочка або звільнення від сплати митних платежів, якщо винахід стосується галузі економії енергії (Австрія, Німеччина, Нідерланди);

- безкоштовне ведення діловодства за заявками індивідуальних винахідників, безкоштовні послуги патентних посередників (Нідерланди, Німеччина).

Разом з тим диверсифікація економік багатьох розвинених країн зумовлює необхідність державного стимулювання розвитку "start-up" та "spin-off" компаній - нових, як правило, невеликих інноваційних наукоємних високотехнологічних підприємств, створених на основі використання результатів наукових досліджень та розробок.

Організація діяльності таких компаній слугує досить яскравим прикладом державно-приватного партнерства (як правило, вони представлені змішаними формами власності, при якій державна організація здійснює свій інтелектуальний вклад, а приватна фірма - фінансовий та управлінський). Світова практика накопичила досить значний досвід фінансування компаній на початкових стадіях їх діяльності з використанням механізмів ДПП. Зокрема, в останні роки значна кількість європейських країн впровадила спеціальні програми, спрямовані на усунення проблем, що перешкоджають фінансуванню інноваційних проектів компаній на початкових етапах розвитку.

На жаль, аналіз фінансових механізмів інвестиційно-інноваційної політики ряду розвинених країн не дозволяє зробити однозначних висновків стосовно найефективнішого варіанта. Кожна держава, використовуючи набір інструментів, вирішує свої, нерідко унікальні завдання інноваційного розвитку, спектр яких залишається досить широким.

До найбільш прийнятних для застосування в Україні методів фіскального стимулювання інвестиційно-інноваційної активності економічних суб'єктів можна віднести:

- системне впровадження адаптованих у зарубіжних країнах інституційних механізмів фінансування НДДКР (під особистість окремого вченого, певної наукової організації, а також використання системи грантів і субсидій). При цьому найбільш ефективним при проведення фундаментальних досліджень є індивідуальне фінансування, а прикладних - грантове;

- введення програмно-цільового розподілу бюджетних витрат на контрактній основі (за умови дольової участі промислового сектору у фінансуванні інноваційних проектів, в тому числі на основі проведення конкурсного відбору проектів, виконавців та інвесторів);

- здійснення урядових закупівель інноваційних розробок для стимулювання впровадження результатів НДДКР у виробництво (реалізується на основі державних дослідницьких контрактів та проектно-орієнтованої системи державного фінансування);

- проведення державної фінансової підтримки малого та середнього інноваційно-орієнтованого бізнесу (надання безповоротних бюджетних позик і грантів на впровадження нововведень, використання митних та податкових знижок і пільг);

- надання державних гарантій по кредитах, що надаються фінансовими установами суб'єктам інноваційного бізнесу;

- державне стимулювання науково-технічної кооперації в організації досліджень;

- надання податкових пільг (податкових знижок і канікул) ключовим суб'єктам інноваційного бізнесу: малим та середнім підприємствам, в першу чергу новоствореним, а також фінансовим інвесторам;

- активізація політики бюджетного фінансування і податкового стимулювання діяльності венчурних підприємств;

- надання податкових кредитів та державних компенсацій комерційним компаніям, що самостійно займаються науковими дослідженнями і розробками;

- використання інструментів амортизаційної політики для стимулювання процесу відновлення інноваційної складової основних засобів підприємств;

- надання пільг некомерційним організаціям ліцензіатам патентовласникам, які перебувають у державній власності.

Отже, у більшості зарубіжних країн, як правило, використовується поєднання прямих (бюджетне фінансування) та непрямих (податкові, амортизаційні пільги) методів фіскального регулювання інвестиційно-інноваційної активності економічних суб'єктів. Реалії розвитку української економіки при цьому повинні вимагати не сліпого копіювання інструментів організації і фінансування інвестиційно-інноваційної політики певної зарубіжної країни, а поєднання найбільш ефективних механізмів бюджетно-податкового регулювання та стимулювання науковотехнологічного прогресу.

Висновок

З викладеної інформації я можу зробити висновок, що податковий механізм в Україні потребує деякої корекції і змін.

Якщо за цих умов намагатися збалансувати бюджет фіскальними заходами, то потрібно підвищити податки або скоротити державні витрати. Звичайно, ці заходи зможуть збалансувати річний бюджет, але за характером свого впливу на економіку вони є стримуючими, тобто викличуть ще більше падіння виробництва.

Тому з одного боку, дана політика є ефективним інструментом в стабілізації економіки, усунення безробіття та стримання інфляції, а з іншого - вона може викликати бюджетний дефіцит і породжувати державну заборгованість та інфляцію. Тому вважаю, що розглянута сфера економіки держави повинна бути строго регульована і здійснювати своє функціонування в розрахунку пропорційного співвідношення до загального суспільного середньосоціального рівня життя населення.

Маю сподівання, що уряд буде провадити розумну політику реформування податкової системи на благо всієї держави.

Актуальна проблема - вибір об'єкта оподаткування. Досвід західних країн засвідчує, що основним об'єктом оподаткування повинен бути прибуток. В Україні економічний зміст прибутку ще чітко не сформувався. Загалом проблема полягає не в пошуку ідеального об'єкта оподаткування товаровиробників, придатного для будь-якого випадку і на будь-якому етапі ринкових реформ. Головне - гнучко видозмінювати об'єкт оподаткування при змінах об'єктивних умов економічного розвитку.

Економію видатків бюджету може дати удосконалення системи соціального захисту населення, якщо використовувати для цього не індивідуальні доходи, а середній доход на члена сім'ї. Видатки бюджету можна скоротити внаслідок реформ військово-промислового комплексу, системи державного управління, аграрного сектора і соціальної сфери, на утримання і дотування яких витрачається переважна частина державного бюджету України.

До скорочення бюджетного дефіциту в Україні повинні входити, насамперед, такі заходи:

> зміна напрямів інвестування державних коштів у галузі народного господарства з метою підвищення фінансової віддачі від кожного бюджетного карбованця;

> введення заборони на прийняття нових соціальних програм, що вимагають значного бюджетного фінансування; заборона Національному банку України надавати кредити урядовим структурам без оформлення заборгованості державними цінними паперами.

Державний борг - це сума нагромаджених за певний час бюджетних дефіцитів. Розрізняють зовнішній і внутрішній державний борг. Зовнішній державний борг - це борг іноземним державним організаціям і окремим особам. Внутрішній борг - це борг держави перед своїм населенням. Для боротьби зі зростанням державного боргу використовуються заходи, що позитивно впливають на зменшення дефіциту державного бюджету і досягнення загальної фінансової стабілізації фактично до кінця цього року вони становили 23% , що значною мірою вплинуло на розгортання інфляції в Україні.

На сьогоднішній день фіскальна політика в Україні переходить у якісно новий вимір розвитку, що певним чином викликає труднощі у її реалізації. У першу чергу такі труднощі пов'язані з необхідністю гармонізації вітчизняного податкового законодавства із законодавством ЄС, виконання вимог МВФ, відновлення підприємницької та інвестиційної активності, недопущення погіршення рівня життя населення тощо, тобто назріла необхідність гармонізації фіскальних інтересів різних економічних суб'єктів, які мають різні цільові характеристики розвитку.

У ситуації, яка склалася, на наш погляд, запроваджувати стимулюючі заходи фіскальної політики недоцільно через наявність часового лагу між моментом їх впровадження та отриманням кінцевого результату. Тому на найближчу перспективу фіскальна політика в Україні має носити стабілізаційний характер, а будь-які радикальні зміни доцільно вносити після стабілізації економічної ситуації.

Список використаних джерел

1. Податковий кодекс України Верховна Рада України від 02.12.2010 № 2755-VI

2. Про внесення змін до деяких законодавчих актів з підприємницької діяльності: закон України від 18.09.2008р. № 523-ІV [Електронний ресурс] / Верховна Рада України. - Режим доступу: http://www.rada.gov.ua.

3. Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва: указ Президента України від 03.07.1998р. №727/98 (в редакції Указу Президента України від 28.06.1999 р. №746/99) [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.rada.gov.ua..

4. Про окремі питання застосування спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності суб'єктами малого підприємництва-юридичними особами: лист ДПА від 17.01.2005 р. №781/7/15-1217 / Державна податкова адміністрація України.

5. Статистичний щорічник України за 2008 рік / Державний комітет статистики України. - Київ: Консультант, 2009.

6. Про проект Податкового кодексу України: постанова Верховної Ради України № 2827-ІІІ від 29.11.2001 р. [Електронний ресурс] / Верховна Рада України. - Режим доступу: http://www.rada.gov.ua.

7. Проект податкового кодексу № 2215 від 21.07.2009 р., на заміну від 14.03.2008 р., за ред: М. Катеринчука, К. Ляпіної, Ю. Кармазіна, Н. Королевської, А. Матвієнко., Б. Тарасюка, М. Мартиненко, В. Стретовича.- [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.rada.gov.ua.

8. Проект Податкового кодексу України, розроблений робочою групою під керівництвом М. Азарова [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.minfin.gov.ua/control/.

9. Базилевич В.Д., Л.О. Баластрик “Економіка”, К. 2010 р.

10. Базилюк, А.В. Податкова система у пошуку оптимізації [Текст] / А.В. Базилюк //Актуальні проблеми економіки. - 2001. - № 1-2. - С. 37-44.

11. Белкин, А.Р. Принятие решений: комбинаторные методы аппроксимации информации [Текст] / А.Р. Белкин, М.Ш. Левин. - М.: Наука, 1990. - 160 с.

12. Будаговська С., Кілієвич О. та ін. “Мікроекономіка і макроекономіка”. К.: “Основи”. 1998.с. 305-321.

13. Бурда М., Ч. Виплош “Макроекономіка - європейський контекст”, К., Основи, 2002.

14. Василик, Павлюк, „Державні фінанси України” - 2004.

15. Вініченко І.І., Дацій Н.В., Корецька С.О. “Мікроекономіка”

16. Геєць, В.М. Економічна кібернетика [Текст]: підручник /В.М. , Ю.Г. Лисенко, В.М. Вовк. - Донецьк: Юго-Восток, 2005. - 506 с.

17. Демиденко, Е.З. Оптимизация и регрессия [Текст] / Е. З. Демиденко. - М.: Наука, 2009. - 292 с.

18. Костіна, Н. Застосування автоматних моделей для Прогнозування податкових надходжень [Текст] / Н. Костіна, Л. Тарангул, С. Сучок // Економіст. - 2002. - № 2. - С. 36-39.

19. Лагутін В.Д. „Монетарна і фіскальна політика в стратегії економічного зростання” / Фінанси України, 2003, №8 ст. 11-18.

20. Марцин В.С. Роль заощаджень у трансформації економіки.// Фінанси України. 2002, - №4. -С.85-93.

21. Мельник П. Удосконалення податкової політики та управління державним боргом.// Економіст. -- 2003. -- №4. -- с. 24-27.

22. Мишкін Ф. “Економіка грошей, банківської справи і фінансових ринків”: Пер. з англ. - К.: Основи, 2010.

23. Мітюков І.О. Державний борг України і бюджетна політика в 2004 році.// Фінанси України. -- 2003. -- №3.

24. Савченко А. та ін. “Макроекономіка”. К.: “Либідь”. 2009 с. 181-194.

25. Самуельсон П. “Економіка”, Львів “Світ”, 2010р.

26. Ткаченко О. Сучасний стан банківської системи та необхідність інтеграції до ЄС.// Актуальні проблеми економіки. - 2003. - №6 - С.15

27. Шаблиста Л.М. „Податки як засіб Структурної перебудови економіки”. - К.: Ін - т економіки НАН України, 2010.

28. Економіст. - 2005. - №10. - С.-52-54

29. Фінанси України, журнал №1, Січень - 2006, Київ.

30. Урядовий кур'єр. №13-14. 2003, 22 січня

31. Фельцгольц М. Інфляція і фіскальна політика в Україні // Ринок цінних паперів України 2006 - №1-2, c.11-18

32. Мельник В.М. Фіскальна політика держави в умовах фінансової кризи// Фінанси України - К 2008 №11 с. 11-17

33. Кушнаренко О.М. Фискальный ответ глобальному кризису // Банковские услуги. - Москва, 2010 - №6 с.5-13

34. Ястремський О.І. Моделювання економічного ризику [Текст] / О.І. Ястремський. - К.: Либідь,1992. - 176 с.

Размещено на Allbest.ru