Размещено на http://www.allbest.ru/

РЕФЕРАТ

Курсова робота: 41 стр., 11 табл., 27 джерел.

Актуальність теми визначається тим, що сьогодні основним інструментом, за допомогою якого держава впливає на економіку, є бюджет, бюджетна і податкова системи. Нові умови господарювання вимагають змін напрямів вкладення бюджетних коштів, зменшення обсягів бюджетного фінансування витрат в економіку викликане тим, що участь держави у виробничих інвестиціях зводиться до мінімуму за рахунок скорочення централізованих капіталовкладень, а також послідовного виконання програми приватизації державної власності.

Мета курсової роботи - охарактеризувати сутність бюджету держави та його роль у суспільному відтворенні.

Задачі курсової роботи - визначити поняття бюджету як економічної та юридичної категорії; проаналізувати роль бюджету в економічному та соціальному розвитку країни; охарактеризувати напрями удосконалення бюджетних форм фінансового регулювання в умовах ринкових відносин.

Предмет дослідження - економічні відносини, які складають в процесі формування та використання коштів бюджету.

Об'єкт дослідження - сучасний стан бюджету держави з урахуванням ринкових факторів впливу.

Ключеві слова:

БЮДЖЕТ, ФІНАНСИ, СУСПІЛЬСТВО, ДЕФІЦИТ, ДОХОДИ, ВИТРАТИ, ІНВЕСТИЦІЇ, ПРОЖИТКОВИЙ МІНІМУМ

ЗМІСТ

• ВСТУП
• 1. БЮДЖЕТ ЯК ЕКОНОМІЧНА І ЮРИДИЧНА КАТЕГОРІЯ
• 2. РОЛЬ БЮДЖЕТУ В ЕКОНОМІЧНОМУ І СОЦІАЛЬНОМУ РОЗВИТКУ КРАЇНИ
• 3. УДОСКОНАЛЕННЯ БЮДЖЕТНИХ ФОРМ ФІНАНСОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ В УМОВАХ РИНКОВИХ ВІДНОСИН
• ВИСНОВКИ
• СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність теми визначається тим, що сьогодні основним інструментом, за допомогою якого держава впливає на економіку, є бюджет, бюджетна і податкова системи. Нові умови господарювання вимагають змін напрямів вкладення бюджетних коштів. Зменшення об'ємів бюджетного фінансування витрат в економіку викликане тим, що участь держави у виробничих інвестиціях зводиться до мінімуму за рахунок скорочення централізованих капіталовкладень, а також послідовного виконання програми приватизації державної власності. У ринковій економіці напрям засобів Державного бюджету в народне господарство грає важливу роль, оскільки, по-перше, функціонування державного сектора економіки, вимагає розробки державних інвестиційних програм; по-друге, для стабілізації економіки і розвитку підприємництва потрібна дієва фінансова допомога держави в ідеї бюджетних субсидій та субвенцій.

В даний час процес переходу з одного стану до іншого, досконалішому, іменований розвитком, має дивний прояв в Україні. У різних сферах життєдіяльності людини відбуваються позитивні зрушення, що поступово наближають нас до досягнень сучасної цивілізації, але соціально-економічний розвиток України знаходиться все-таки в слабкому стані та на порядку денному в основному стоять питання виживання та майбутнього розвитку.

Мета курсової роботи - охарактеризувати сутність бюджету держави та його роль у суспільному відтворенні.

Задачі курсової роботи - визначити поняття бюджету як економічної та юридичної категорії; проаналізувати роль бюджету в економічному та соціальному розвитку країни; охарактеризувати напрями удосконалення бюджетних форм фінансового регулювання в умовах ринкових відносин.

Предмет дослідження - економічні відносини, які складають в процесі формування та використання коштів бюджету.

Об'єкт дослідження - сучасний стан бюджету держави з урахуванням ринкових факторів впливу.

1. БЮДЖЕТ ЯК ЕКОНОМІЧНА І ЮРИДИЧНА КАТЕГОРІЯ

Для виконання завдань і функцій, визначених Конституцією, Україні потрібні матеріальні засоби, які в умовах товарно-грошових відносин, ринкової економіки мають грошовий вираз. Грошові кошти потрібні всім без винятку державам, і вони їх одержують із централізованих фондів грошових коштів, що знаходяться в їх розпорядженні, - бюджетів.

Поняття «бюджет» у навчальній і науковій літературі звичайно вживається як матеріальна, економічна і юридична категорії. З матеріальної точки зору, бюджет - це централізований фонд коштів (для держави або органу місцевого самоврядування - для певної території), який витрачається для забезпечення здійснення виконуваних ними функцій. Як економічну категорію бюджет необхідно розглядати як систему суспільних (економічних) відносин, які обумовлені об'єктивно існуючими товарно-грошовими відносинами і дією закону вартості, за допомогою яких відбувається розподіл та перерозподіл сукупного суспільного продукту і перш за все найважливішої його частини - національного доходу, та утворення централізованих фондів коштів. Тому відповідні органи (Верховна Рада України, органи місцевого самоврядування) визначають порядок мобілізації коштів до відповідного централізованого фонду, а також їх витрачання за умови надходження останніх до такого фонду [5, с.90-91].

Багато вчених вважають, що бюджет держави - це його фінансовий план. У державі багато видів фінансових планів, наприклад, баланс фінансових ресурсів, кошторис бюджетної установи та ін. Бюджет по відношенню до всіх фінансових планів відіграє координуючу роль. Для успішного функціонування кожній державі необхідно запланувати таку кількість доходів, яку можна отримати до централізованого фонду і якої вистачило б для фінансування першочергових, пріоритетних витрат, без покриття яких їй не обійтися. Планувати на перспективу важко, оскільки надходження до бюджету - це частина національного доходу країни, тому необхідно планувати на певний період, коли його можна визначити. Соціально-економічна сутність бюджету полягає в тому, що він виступає найважливішим засобом розподілу і перерозподілу грошових коштів між виробничою та невиробничою сферами. В бюджетних відносинах знаходить своє віддзеркалення розподільна і контрольна функції фінансів.

Розподіляючи бюджетні ресурси між виробничою та невиробничою сферами (в процесі надходження і використання коштів) бюджет служить засобом контролю за цими процесами, а також функціонуванням фінансів у цілому. Бюджет є формою організації руху коштів.

Таким чином, бюджет як економічна категорія - це сукупність суспільних відносин при формуванні, розподілі і використанні централізованого фонду грошових коштів на рівні держави та органів місцевого самоврядування, необхідних державі й місцевому самоврядуванню для виконання їх завдань і функцій. Усі відносини, які виникають у сфері мобілізації, розподілу і використання бюджетних коштів, регулюються бюджетно-правовими (як видом фінансово-правових) нормами. Якщо враховувати величезне значення матеріального забезпечення державних функцій, яке здійснюється за допомогою бюджету, то стане зрозуміло, чому він затверджується тільки найвищим органом законодавчої влади у формі закону, що передбачене ст. 92 Конституції України, а місцеві бюджети - відповідним актом місцевої ради.

Таким чином, бюджет як правова категорія є законом України, прийнятим найвищим органом законодавчої влади - Верховною Радою України, а на місцях - органами місцевого самоврядування, якими затверджуються основні фінансові плани формування і використання коштів для держави в цілому або окремих територій.

У вивченні бюджету велике значення має характеристика його як економічної категорії. Бюджет є основною ланкою державних фінансів і важливою складовою фінансової системи в цілому. Державні фінанси виражають сукупність економічних відносин у грошовій формі з приводу розподілу і перерозподілу вартості валового внутрішнього продукту з метою фінансового забезпечення реалізації функцій держави. Суб'єктами цих відносин є юридичні й фізичні особи та держава, об'єктом - ВВП. За певних умов об'єктом фінансових відносин може бути національне багатство, виражене у вартості накопичених у суспільстві матеріальних благ та природних ресурсів [8, с.77-78].

Бюджет держави як відособлена ланка фінансової системи відображає ту частину розподільних відносин, яка пов'язана із формуванням і використанням основного централізованого фонду грошових коштів. Характерними ознаками цих відносин є те, що вони, по-перше, відбивають двосторонні відносини держави з юридичними та фізичними особами; по-друге, регламентуються державою в законодавчій формі; по-третє, пов'язані зі створенням фінансової бази для забезпечення виконання державою її функцій - управлінської, оборонної, економічної та соціальної; по-четверте, характеризують перерозподіл доходів і коштів між галузями, регіонами, соціальними верствами населення; по-п'яте, спрямовані на реалізацію основних завдань економічного і соціального розвитку країни. Отже, бюджет держави являє собою сукупність законодавча регламентованих відносин між державою і юридичними та фізичними особами з приводу розподілу й перерозподілу ВВП, а за певних умов - національного багатства з метою формування і використання централізованого фонду грошових коштів, призначеного для забезпечення виконання державою її функцій.

Бюджет відображає участь держави у розподільних відносинах. На чому ж базуються її права у розподілі ВВП? Права підприємців та робітників і службовців підприємств, як відомо, ґрунтуються на їхніх правах власності відповідно на засоби виробництва та на робочу силу. Вони є суб'єктами фінансових відносин у суспільстві як безпосередні виробники, їхніми зусиллями, їхньою працею створюється ВВП. У процесі розподільних відносин кожний отримує свою частку: підприємці - прибуток, робітники і службовці - заробітну плату. Ці результати розподілу відбивають відносини і права власності. Кожний отримує згідно з тим, що він заробив і що йому належить.

Пропорції між прибутком і заробітною платою регулюються як ринковими відносинами, так і в законодавчому порядку. Ринковий механізм збалансування пропорцій між прибутком і заробітною платою є саморегульованою системою, що ґрунтується на балансі інтересів і суперечностей. З одного боку, кожний із суб'єктів прагне отримати якомога більшу частку. Однак існують певні обмеження, які, з іншого боку, стримують ці прагнення. Так, підприємці обмежені в зростанні прибутку за рахунок зменшення заробітної плати, адже для отримання прибутку необхідно реалізувати вироблену продукцію. Швидка реалізація забезпечується за високої платоспроможності населення, що, у свою чергу, визначається рівнем його доходів, насамперед заробітної плати. Аналогічно робітники і службовці не можуть безперервно домагатись підвищення заробітної плати за рахунок зменшення прибутку, бо це підриватиме фінансову базу підприємств, а відтак і перспективи зростання заробітної плати. Правове регулювання пропорцій між заробітною платою і прибутком забезпечується законодавчими актами у сфері оплати праці і регламентування прибутку. Як правило, у більшості країн установлюється мінімальний рівень оплати праці. Рівень прибутку не нормується, але він може регулюватись економічними методами, наприклад податком на надприбуток.

Права держави у розподілі ВВП ґрунтуються на двох чинниках. По-перше, на виконанні нею суспільних функцій. Держава централізує частину коштів не заради централізації як такої, а для фінансового забезпечення своєї діяльності. Податки та інші форми централізації доходів є нічим іншим, як платою суспільства, тобто юридичних та фізичних осіб, за виконання державою її функцій. По-друге, держава може брати участь у розподілі ВВП і як один із суб'єктів його створення, будучи власником засобів виробництва в межах державного сектору. Тоді на неї поширюються всі права власника, у тому числі і право на одержання доходу від підприємницької діяльності [8, с.77-78].

Участь держави у розподілі ВВП залежить від моделі фінансових відносин у суспільстві. В основі побудови цієї моделі лежать саме роль і місце в ній бюджету. Моделі фінансових відносин у суспільстві розрізняються за двома ознаками: 1) за послідовністю розподілу ВВП та умовами формування бюджету і 2) за рівнем централізації ВВП (ВНП) у бюджеті. За послідовністю розподілу ВВП розрізняють моделі ринкової та адміністративної економіки. У більшості країн світу в розподілі ВВП домінує модель ринкової економіки, яка пройшла значний історичний шлях розвитку. Сутність її дуже проста і логічна: спочатку переважна частина вартості створеного ВВП розподіляється між тими, хто зайнятий у його створенні. Це, як було показано раніше, власники засобів виробництва, що отримують прибуток, і робітники та службовці, яким виплачується заробітна плата.

Держава отримує свої доходи і формує бюджет в основному у процесі перерозподілу національного доходу. До державних підприємств держава, як правило, застосовує ті самі податкові методи централізації доходів, оскільки вони функціонують у ринковому середовищі й організовують свою фінансову діяльність на загальноприйнятих засадах. Така модель є відкритою і зрозумілою. По-перше, досить точно через рівень доходів вона відображає внесок кожної юридичної і фізичної особи у створення ВВП. При цьому рівень доходів в умовах ринку є основним критерієм їх діяльності. По-друге, достовірно визначається рівень оподаткування. Тобто кожний суб'єкт знає, скільки він заробляє і скільки сплачує податків. За таких умов держава може підвищити рівень оподаткування тільки гласно і відкрито. По-третє, в цій моделі чітко видно, що держава практично нічого сама не створює, а тільки перерозподіляє створене. Зауважимо, що сказане аж ніяк не є критичною оцінкою ролі держави. У неї досить своїх дуже важливих функцій. Це відображення реалій. Навіть у межах державного сектору держава скоріше виступає організатором виробництва, ніж підприємцем.

Сутність фінансової моделі адміністративної економіки, яка застосовувалась у СРСР та інших соціалістичних країнах, полягає в тому, що переважна частина національного доходу відразу ж централізувалась у бюджеті. Держава як монопольний власник засобів виробництва з самого початку виключала цю частину із розподільних відносин. Вона ж установлювала через нормування оплати праці і планове ціноутворення пропорції між заробітною платою і грошовими нагромадженнями, які включали прибуток підприємств - децентралізований чистий дохід - і податок з обороту - централізований чистий дохід. При цьому, на відміну від ринкової економіки, де в складі ВВП переважає частка заробітної плати, в адміністративній економіці частка грошових нагромаджень була основною. Фактично пропорції розподілу за цими двома моделями є прямо протилежними.

Порівняльний аналіз двох моделей свідчить про те, що основна відмінність між ними полягає у відображенні фінансових реалій у суспільстві. Модель ринкової економіки дає змогу за допомогою показника доходів юридичних та фізичних осіб реально оцінити результати їхньої діяльності. Модель адміністративної економіки створювала систему кривих дзеркал, оскільки доходи юридичних і фізичних осіб відображали тільки те, що їм залишила держава. Звідси постає проблема стимулів до праці та раціонального господарювання. В умовах соціалізму цих стимулів, скільки їх не шукали, знайти так і не змогли. І це закономірно, бо неможливо знайти те, чого немає, що не закладено в модель [4, с.107-108].

Слід зазначити, що будь-яка схема тієї чи іншої моделі є узагальненою. Безперечно, і в моделі ринкової економіки є елементи первинного вилучення доходів, насамперед через систему непрямих податків. Будь-який механізм потребує відповідних інструментів. Інструментами первинного розподілу доходів на користь держави є саме непрямі податки. І хоча соціалістична фінансова наука не визнавала існування в СРСР непрямих податків, насправді основні доходи бюджету (податок з обороту і платежі з прибутку) були нічим іншим, як одним із видів непрямого оподаткування - фіскальною монополією. Одночасно підкреслювалось, що переважна частина доходів бюджету формувалась саме в процесі первинного розподілу національного доходу, що, по суті, було визнанням непрямого оподаткування.

У моделі адміністративної економіки теж є елементи перерозподілу. Але це перерозподіл не всієї суми доходів, а тільки їх залишку після первинного вилучення доходів. Отже, відмінність між моделями полягає в різних, прямо протилежних пропорціях первинного розподілу і перерозподілу на користь держави доходів юридичних і фізичних осіб. Тобто з позицій послідовності розподільних відносин проблема полягає не в тому, скільки забирає держава, а коли і як вона це робить і як це впливає на систему економічних інтересів у суспільстві.

За ознакою рівня централізації національного доходу в бюджеті різні варіанти можливі лише в межах моделі ринкової економіки. У фінансових моделях окремих країн у рамках планової економіки відмінності не були суттєвими, а стосувалися лише історичного аспекту. Так, у СРСР спостерігалось поступове досить плавне зростання частки централізації національного доходу в бюджеті - від рівня 40% у 60-ті роки до 75% напередодні розпаду СРСР.

На підставі аналізу рівня централізації національного продукту у бюджетах різних розвинених країн умовно можна виділити три основні моделі: американську, західноєвропейську та скандинавську. Відмінність між цими моделями полягає у рівні фінансового забезпечення держави, що, у свою чергу, визначається характером виконання державою її функцій.

В усіх країнах бюджет сповна забезпечує функції управління. Безперечно, є відмінності у побудові державного апарату влади й управління, у структурі його органів, у чисельності зайнятих у ньому працівників. Однак що стосується частки видатків на державне управління у складі ВВП, то істотних відмінностей між країнами не існує, тобто вони не впливають на побудову фінансової моделі суспільства.

Забезпечення виконання державою другої історичної функції - оборони - має більші відмінності. Є деякі країни, які практично відмовляються від воєнних видатків, і є країни, що мають досить потужний воєнний потенціал. Але більшість виходить із принципу мінімальної достатності. При цьому кожна країна має своє розуміння цієї достатності. Однак відмінності у підході до видатків на оборону не є визначальними у побудові фінансової моделі, хоча і впливають на неї.

Таким чином, залишається єдина функція - соціальна, яка визначає характер фінансової моделі. Це справді так, оскільки підхід до її фінансового забезпечення різний. По-перше, за сферою дії - усі основні ланки соціальної сфери (освіта, охорона здоров'я, культура) чи тільки окремі охоплюються державним фінансовим забезпеченням? По-друге, в який спосіб і в яких межах вони забезпечуються державою? Тут підходи у кожної країни свої, що свідчить про індивідуальність фінансових моделей. Однак усе-таки певні закономірності є, що і дає підстави виділити вказані вище три варіанти фінансової моделі суспільства.

Американська модель, яка ґрунтується на максимальному рівні самозабезпечення і самофінансування, характеризується незначним рівнем бюджетної централізації національного продукту (25-30%). При цьому забезпечення виконання державою функції оборони обумовлене воєнною доктриною, яка спирається на провідну роль США у світі. Це могутня у воєнній сфері держава, яка багато коштів витрачає на воєнні цілі. Для виконання економічної та соціальної функцій кошти теж централізуються, але за принципом мінімальності. Тобто фінансове втручання в економіку зводиться до того рівня, без якого просто не обійтись. У соціальній сфері розрахунок ведеться виходячи із необхідності забезпечення тільки тих верств населення, які не можуть обходитися без державної фінансової допомоги. Оскільки частка такого населення незначна, то і потреба у фінансуванні соціальних програм мінімальна. Отже, американська модель забезпечує максимальне фінансове стимулювання. З одного боку, вона дає можливість заробляти, з іншого - вимагає цього. Кожний член суспільства, кожне підприємство мають спиратись тільки на власні сили. Фінансова модель не дає вмерти з голоду представникам соціального дна суспільства, але й прожити пристойно без власних доходів неможливо. Це досить жорстка модель, однак водночас і високоефективна. Вона ґрунтується, по суті, на примусовій фінансовій стимуляції [9, с.90-91].

Протилежністю американській є скандинавська модель. Для неї характерною є розгалужена державна соціальна сфера, що потребує відповідного рівня централізації ВВП у бюджеті - до 60%. Вона забезпечує належний рівень державних соціальних послуг для всього населення, хоча водночас для можливості вибору та для конкуренції існує і приватний сектор. Ця модель характеризується як високим рівнем доходів населення, так і високим рівнем їх оподаткування. Вона створює клімат упевненості і соціальної врівноваженості, оскільки не така жорстка, як американська. Але вона можлива лише за умов високого рівня доходів громадян (після сплати високих податків має залишитись достатньо доходів для індивідуального споживання) та належної культури і свідомості народу, відповідного ставлення до праці, поваги до державного сектору. Якщо таких передумов немає, то модель, що заснована на подібному рівні централізації і відповідній побудові соціальної сфери, не може бути ефективною і веде до розвалу економіки, як це сталося на теренах колишнього СРСР.

Західноєвропейська модель характеризується поміркованим рівнем централізації ВВП у бюджеті - 35-45%. Такою ж поміркованою вона є й у сферах оподаткування та надання державою соціальних послуг, передусім у галузі освіти. Загальна середня та вища освіта в умовах західноєвропейської моделі є досить доступними. Це забезпечується відповідною державною політикою, яка має об'єктивні передумови, адже у сучасному світі тільки освічена нація має широкі перспективи економічного та соціального розвитку. Однак, звичайно, це можливо в умовах багатої країни, яка має необхідні кошти. Тобто, відзначаючи певні переваги західноєвропейської моделі, слід пам'ятати про реальні можливості.

Вибір моделі фінансових відносин і побудови бюджету держави залежить від багатьох чинників. Головним критерієм впливу на суспільство, на стимули до праці та до ефективного господарювання. Різноманітність моделей визначається конкретними історичними традиціями, природними умовами, багатством країни, завданнями, що стоять у соціальній та економічній сферах, а також психологією тієї чи іншої нації. Врешті-решт, кожний народ обирає ту економічну систему, ту фінансову модель, яка йому найбільше підходить і водночас дає відповідні результати.

Як система розподільних відносин, що характеризують рух вартості від одного суб'єкта до іншого, бюджет держави виражає певні фінансові протиріччя у суспільстві. Кожний суб'єкт хоче віддати до бюджету якомога менше, а отримати - якнайбільше. Це об'єктивне явище, притаманне і фінансам у цілому. Адже об'єкт фінансових відносин один - ВВП, а суб'єктів - троє: юридичні та фізичні особи і держава. Ці протиріччя обов'язково мають бути збалансованими, інакше підривається економічна база і порушується соціальний спокій у суспільстві. Тобто необхідно досягти оптимальних пропорцій розподілу ВВП через бюджет. Проблема полягає в тому, що науково встановлених пропорцій не існує. Ніхто у світі ще математично не обґрунтував критерії оптимальності, не довів, якими ж мають бути пропорції. При цьому кожна країна має свої індивідуальні особливості, які впливають на її фінансову модель [11, с.122-123].

За відсутності прямих і точних критеріїв оптимальності кожна країна використовує опосередковані показники, які дають змогу оцінити її фінансову модель і збалансувати суперечності. Як зазначалося раніше, основним критерієм ефективності є економічна і соціальна стабільність. Якщо економіка працює нормально, то значних суперечностей у ній загалом і у фінансовій моделі зокрема немає. Якщо відсутнє соціальне напруження у суспільстві, то це означає, що в цілому воно задоволене пропорціями розподілу. Такі критерії оцінювання відображаються й у досить точних економічних показниках - в обсязі ВВП (ВНП) на душу населення і темпах економічного зростання. Це саме ті показники, які є основними для оцінювання стану економіки кожної країни.

Обсяг національного продукту на душу населення характеризує ступінь розвитку країни, життєвий рівень її громадян. Як відносний показник, ВВП на душу населення показує, що підлягає розподілу в розрахунку на одного громадянина. Очевидно, що чим більший він за обсягом, тим більше матеріальних благ одержить кожен суб'єкт, отже тим повніше будуть задоволені його потреби. При цьому між показником національного продукту на душу населення і фінансовою моделлю існує тісний взаємозв'язок. З одного боку, чим більший ВВП за обсягом, тим легше задовольнити потреби всіх суб'єктів, у тому числі й держави, тим легше реалізувати певну модель фінансових відносин. З іншого боку, правильно обрана модель формує ту систему розподільних відносин, яка стимулює зростання ВВП як у загальному обсязі, так і в розрахунку на одного члена суспільства. Що ж при цьому є первинним явищем? Очевидно, що вибір фінансової моделі. Вона має створити стимули до продуктивної діяльності. Якщо цього немає, то немає ні передумов для зростання ВВП, ні перспектив розвитку суспільства і створення відповідного обсягу національного багатства.

Саме проблема вибору фінансової моделі є найактуальнішою для України. На сьогодні, з одного боку, залишається певна пріоритетність формування бюджету, що в окремих випадках підриває фінансовий потенціал підприємницьких структур. З іншого боку, до цього часу чітко не визначена економічна доктрина держави і, відповідно, засади формування фінансової моделі.

Якщо показник ВВП (ВНП) на душу населення характеризує досягнутий рівень економічного розвитку і фінансового благополуччя, то темпи економічного зростання - динаміку фінансових відносин. Кожен із суб'єктів розподільних відносин, заінтересований не тільки в одержанні належної йому частки, а й у постійному зростанні маси доходів. Суперечності фінансових відносин значно пом'якшуються при досягненні стабільних темпів зростання ВВП. Адже психологічно передусім сприймається не сам по собі рівень доходу на душу населення і маса доходів кожного суб'єкта, а їх динаміка. Постійне зростання доходів створює сприятливий клімат у суспільстві. Як відомо, будь-яке зменшення доходів і зниження життєвого рівня негативно сприймаються населенням незалежно від абсолютної величини доходів. Навіть у найбагатших країнах сповільнення темпів зростання доходів, не кажучи вже про їх падіння, викликає незадоволення. І навпаки, в бідних країнах сприятливою є ситуація зростання хоч і незначних доходів. Отже, сприймається насамперед динаміка. Саме тому таким важливим у фінансовому контексті є зростання ВВП. Для бюджету зростання ВВП теж має дуже важливе значення. По-перше, при цьому за стабільних пропорцій розподілу зростають доходи держави, як і решти суб'єктів фінансових відносин. По-друге, і це головне, стабільне зростання ВВП створює передумови для зменшення частки держави. Розглядаючи цю залежність, слід спинитися на факторах, які визначають рівень бюджетної централізації ВВП. Основним із них є обсяг і характер виконання державою її функцій. Характерне явище новітньої історії - розвиток функцій держави, розширення сфери її фінансової діяльності. Закономірним наслідком цього є зростання рівня бюджетної централізації, що притаманне практично всім країнам. Якщо ж абстрагуватись від цієї динаміки і виходити із масштабів державної діяльності, то закономірним буде зменшення бюджетної централізації.

У цілому бюджет держави як економічна категорія є дуже складним явищем, яке відіграє важливу роль у суспільстві. Він урівноважує фінансові інтереси суб'єктів розподільних відносин, забезпечує збалансований розвиток країни. Через бюджет фінансуються основні державні видатки. Велика роль бюджету виявляється й у ставленні до нього. В усіх країнах світу бюджетні відносини регулюються в законодавчому порядку, що дає підстави розглядати бюджет і як правову категорію.

2. РОЛЬ БЮДЖЕТУ В ЕКОНОМІЧНОМУ І СОЦІАЛЬНОМУ РОЗВИТКУ КРАЇНИ

Бюджетне фінансування виражає процес перерозподілу доходів в суспільстві. Якщо витрати бюджету в частині державного споживання покриваються суспільству у вигляді відповідних послуг з боку держави, то бюджетне фінансування є, за своєю суттю, або повернення суспільству, або суспільним споживанням, частини централізованого в бюджеті валового внутрішнього продукту [3, с.123-124].

Бюджетне фінансування витрат, відображаючи перерозподіл отриманих державою доходів, виражається у формуванні вторинних, а в окремих випадках, первинних доходів юридичних і фізичних осіб. Воно може мати прямий і непрямий характер. Прямий характер має мету - формування доходів конкретних одержувачів бюджетних асигнувань (розпорядників бюджетних коштів), непрямий характер - виділення засобів споживачам соціальних благ, яке забезпечується за рахунок бюджету (пенсії, пільги, допомога).

Бюджетне фінансування може здійснюватися в наступних формах:

-бюджетні інвестиції;

-державні трансферти;

-бюджетні кредити;

-кошторисне фінансування.

Бюджетні інвестиції можуть здійснюватися в різних формах. Основною формою є фінансування капітальних вкладень. Виділення засобів може здійснюватися окремим підприємствам, міністерствам і відомствам під певні об'єкти, а може мати форму проектного фінансування конкретного інвестиційного проекту. Бюджетні інвестиції можуть прямувати також на придбання певної частини акцій акціонерних суспільств.

Державні трансферти є цільовим, безповоротним і безкоштовним виділенням засобів з бюджету конкретним суб'єктам у вигляді державних субсидій, субвенцій і дотацій. Субсидії можуть виділятися фізичним і юридичним особам і мають форму фінансової допомоги або покриття частини витрат. Наприклад, в Україні надаються житлові субсидії малозабезпеченим громадянам на оплату житлово-комунальних послуг. У країнах з розвиненою ринковою економікою поширеними є субсидії виробникам сільськогосподарської продукції у вигляді покриття частини витрат з метою підтримки допустимого рівня цін на продукти. Субвенції є різновидом цільових субсидій, які є сумісною участю одержувача засобів і бюджету у фінансуванні певних витрат. Державні дотації видаються на покриття збитків підприємств, проте лише в тому випадку, якщо вони викликані причинами, незалежними від діяльності підприємства.

Бюджетні кредити - це виділення засобів з бюджету суб'єктам підприємницької діяльності на поворотній основі, що не властиво бюджетним відносинам. На відміну від банківських кредитів вони надаються на більш пільгових умовах і під низький відсоток.

Кошторисне фінансування означає виділення засобів з бюджету на основі спеціального планового документа кошторису. Воно охоплює такі напрями витрат, як соціальна сфера, соціальне забезпечення, фундаментальні дослідження, оборона, управління. По відношенню до бюджетних установ воно має форму цільового, безповоротного і безкоштовного фінансування. З позиції споживачів суспільних благ з соціальній сфері, це так звані безкоштовні послуги, які характеризують вторинні доходи користувачів даних послуг [4, с.70-73].

Фінансова підтримка державних і інших підприємств, у власності яких частина державної власності перевищує 50%, здійснюється за допомогою бюджетних асигнувань на поворотній основі під затверджені проекти використання засобів, дана фінансова допомога надається як державна підтримка, під бізнес-плани і проекти санації таких підприємств.

Порядок надання фінансової підтримки визначається Кабінетом Міністрів і Національним банком України, які затверджують Положення про надання підтримки з бюджету. У нім визначається порядок підготовки, розгляду і затвердження проектів використання засобів, які надаватимуться як фінансова підтримка, бізнес-планів і проектів санації вищеназваних підприємств, відповідальність сторін за виконання договірних зобов'язань.

Фінансова підтримка у вигляді бюджетних кредитів надається Міністерством фінансів України на договірній основі.

Умовами договору передбачаються зобов'язання сторін, які стосуються об'ємів, термінів надання кредитів, їх цільове використання, заходи по забезпеченню і своєчасному поверненню, відповідальність сторін за порушення умов договору, а також розміри і порядок оплати відсотків за використання бюджетних позик.

Джерелами фінансової підтримки можуть бути кредити Національного банку і кредитні ресурси, самостійно привернуті комерційними банками. Кредитування вищеназваних підприємств і організацій здійснюється через уповноважені комерційні банки, перелік яких затверджується Кабінетом Міністрів і Національним банком України.

Короткострокове кредитування підприємств здійснюється протягом одного року, з урахуванням можливостей ефективного використання засобів сума кредиту може розділитися на декілька частин, які надаватимуться протягом року.

Довгострокове кредитування підприємств здійснюється на термін від одного року до п'яти років.

Органи, уповноважені управляти державним майном, на основі даних, отриманих в результаті аналізу фінансово-господарського стану підприємств, який здійснюється відповідно до Положення про порядок здійснення санації державних підприємств, затвердженого ухвалою Кабінету Міністрів України, визначають підприємства, які потребують бюджетних кредитів. Основні критерії вибору підприємства для надання бюджетних кредитів:

-потенційна прибутковість;

-достатня підготовленість управлінського персоналу;

-наявність ринків збуту продукції підприємства в Україні або за її межами;

-конкурентоспроможність товарів;

-фінансовий стан підприємства на момент розгляду і в перспективі;

-відповідність продукції, яка випускається підприємством, державним пріоритетам.

Підприємства, які потребують бюджетних кредитів для уникнення банкрутства, відновлення платоспроможності, оздоровлення фінансового стану, складають проекти використання засобів у вигляді проекту санації або бізнес-плану. У решті випадків проекти використання засобів складаються у вигляді бізнес-плану [3, с.102-103].

Органи, уповноважені управляти державним майном:

-розглядають і затверджують проекти використання засобів, несуть повну відповідальність за правильність наданих підприємствами розрахункових об'ємів фінансової підтримки (бюджетних кредитів) і їх цільове використання;

-надають вказані проекти, узгоджені з Міністерством економіки, на розгляд Міжвідомчої комісії з питань санації державних підприємств разом з проектами відповідних вирішень Кабінету Міністрів України.

Міжвідомча комісія з питань санації державних підприємств розглядає підготовлені проекти і з урахуванням можливостей Державного бюджету України ухвалює рішення про надання Кабінету Міністрів України пропозицій за поданням бюджетного кредиту і його об'єм.

Розглянемо основні тенденції в області бюджетного інвестування, які планувались у 2010 році. У проекті Бюджету-2010 року передбачено виділення 26 млрд. грн. на розвиток економіки, то потрібно відмітити, що в структурі планованих витрат бюджету їх частка немаленькая - майже 17%. Тому, звичайно, цікаво, чи підуть вони на користь економіці або підуть в пісок (причому цей пісок обов'язково комусь належатиме). А ось для тих, хто свято вірить, що 10-15 млрд. грн. безпосередньо державних інвестицій мають вирішальне значення для розвитку економіки, рекомендуємо поглянути на динаміку і структуру інвестицій.

Таблиця 2.1. Структура інвестицій за джерелами фінансування, перше півріччя 2010 року % [25, с.25-26]

Джерела	Частка, %
Іноземні інвестиції	2,8
Інвестиційні фонди	1,1
Засоби місцевих бюджетів	4,2
Засоби населення на індивідуальне будівництво	4,2
Засоби держбюджету	4,5
Кредити банків	13,3
Власні засоби підприємств	62,2
Інші джерела	7,7

У структурі інвестицій навіть така значна сума втрачається на тлі власних інвестицій підприємств, які наступного року можуть скласти більше 100 млрд. грн. Іншими словами, держава, об'єктивно не маючи в умовах ринкової економіки можливості модернізувати її, винна дуже дбайливо відноситися до ресурсів, що виділяються, направляючи їх на реалізацію дійсно значущих проектів.

Серед витрат, які можуть бути визнані інвестиціями, радують око хіба що засоби на будівництво, зміст автодоріг та електростанцій. Зрозуміло, що на цій справі окремі особи грошей крадуть немало (до речі, в проект Бюджету закладено повернення частини кредиту на будівництво «автобана» Київ - Одеса, отриманої під гарантії держави, у розмірі $200 млн.), проте і всім останнім щось залишається. Яка ж частина грошей дійде безпосередньо до шахтарів і таким категоріям громадян, що мають потребу та дістанеться на житло, затверджувати ніхто не візьметься, але, думається, тут і так все ясно. До речі, решта по-справжньому інвестиційних витрат невелика, тому вельми сумнівно, що 15 млрд. грн. дійсно будуть державними капвкладеннями [26, с.22-23].

Таблиця 2.2. Динаміка капітальних інвестицій, млрд. грн. [26, с.23]

2005р.	2006р.	2007р.	2008р.	2009р.	2010р.
46,6	59,9	89,3	111,2	140,0	180,0

З по-справжньому інноваційних виділити можна взагалі лише витрати на впровадження енергозбережних технологій. Да і то майже половина направлених туди грошей піде на встановлення лічильників води і теплової енергії на інженерних введеннях багатоквартирних будинків. Справа, звичайно, потрібна, але навряд чи наближає нас до «економіки знань».

Що ж до інших інноваційно-інвестиційних витрат, то їх доцільність ще більш сумнівна. Скажімо, збільшення до 2,9 млрд. грн. витрат на розвиток ЖКХ без проведення відповідної реформи - це просто викинуті на вітер гроші (хоча об'єктивності ради відмітимо, що це хоч якась тимчасова страховка від Алчевська-2). Те ж саме торкається і підтримка сільського господарства, на яке планується по різних статтях направити 12,8 млрд. грн. замість 10 млрд. грн. в поточному році. Навряд чи виділені 761 млн. грн. допоможуть піднятися з колін авіабудування, а 974 млн. грн. - вітчизняному АПК. Гроші, звичайно, розійдуться, люди отримають якусь роботу і якусь зарплату - все це непогано. Але закупівлею двох літаків АН (або навіть три, чотири) проблеми вмираючої галузі не вирішиш [26, с.23-24].

Таблиця 2.3. Крупні інвестиційні витрати бюджету у 2010р., млрд. грн.

Будівництво і ремонт автодоріг	4,8
Будівництво і ремонт гірничо-шахтного устаткування	1,7
Будівництво житла	0,9
Будівництво блоків електростанцій	0,7
Впровадження енергозбережних технологій	0,7

На жаль, в Кабінеті Міністрів України так і не зрозуміли: механічним збільшенням витратних статей (навіть інвестиційного і інноваційного напряму) минулих років нічого не вирішиш. Швидше, підтримуючи проблемні підприємства і цілі галузі економіки, можна створити труднощі і для решти підприємств і галузей, виступаючих в даному випадку донорами. Замість механічного збільшення неефективних витрат Кабінету Міністрів слід було б змінити механізми і процедуру надання державної підтримки. Мова, по-перше, йде про поворотне надання засобів. Причому не безпосередньо з бюджету, а через фінансових посередників, які були відповідальні за повернення грошей. По-друге - про введення механізму реального стимулювання інновацій (у тому числі і енергозбережних технологій) якщо не за допомогою податкових пільг (вони у нас поки не діють як треба), то хоч би через використання механізму податкового кредиту. І, по-третє - про концентрацію засобів в обмеженій кількості програм. Напевно держслужбовцем дуже потрібні службові квартири, але майже 400 млн. грн., які планується виділити на їх придбання тільки з бюджету (без урахування самостійних закупівель міністерств і відомств), можна було б направити на що-небудь корисніше. Тобто, неможливість почати структурні реформи в економіці вже з наступного 2012 року зрозуміла - перехідний період від хаосу і безмежних соціальних обіцянок дійсно потрібний. А ось чому Кабмін України навіть не спробував провести мінімальні реформи в бюджетній сфері - незрозуміло [27, с.28-29].

В Посланні Президента України Верховній Раді «Концептуальні основи стратегії економічного і соціального розвитку України на 2005-2012 роки» інноваційний шлях розвитку економіки оголошений пріоритетом державної політики. У згаданій Стратегії розвитку передбачається досягти 5%-ного стійкого економічного зростання, зокрема за рахунок «комплексної модернізації підприємств і затвердження принципів і механізмів структурно-інноваційної моделі ринкового господарства». Але реально роль держави в інноваційній діяльності поки нікчемно мала: у 2009 році частка бюджетного фінансування інноваційної діяльності в промисловості склала близько 1,6 %, у 2010 році - 1,64 %. При цьому державна політика «гасіння пожеж» і наявність численних пріоритетних галузей із спеціалізованими НДІ не дозволяють ефективно використовувати навіть виділені невеликі кошти.

Таблиця 2.4. Джерела фінансування науково-технічних робіт в Україні у 2010 році %

Джерела	Питома вага, %
Державний бюджет	29,6
Бюджети територій	0,5
Цільові державні фонди	0,5
Кошти підприємств і організацій	42,7
Кошти іноземних інвесторів	24,9
Інші джерела	1,8

Найдивовижніше, на думку експертів то, що до цих пір в Україні ніхто не може відповісти на просте питання: скільки коштуватиме українському бізнесу і бюджету інноваційна модель розвитку економіки. На сьогодні фіскальна політика і податкові пільги залишаються основним механізмом державної підтримки інноваційної діяльності. Бюджет - ось основний донор інновацій, що беззмінно знаходиться у веденні уряду. Чи варто дивуватися, що державні програми продержки інновацій спіткала та ж доля, що і решта всіх проектів, що фінансуються платниками податків.

Сама ж державна інноваційна політика просто вражає своєю хаотичністю і непослідовністю. У 1994 році уряд створив Державну службу України по питаннях критичних технологій і спеціальної інформації. Через два роки її скасували. Замість неї місце зайняло Міністерство у справах науки і технологій. Проте незабаром функції управління наукою перейшли в Міністерство освіти та науки України. В результаті побудованої освіченої апаратної перестановки фактично припинилося фінансування робіт по реалізації державних науково-технічних програм.

Таблиця 2.5. Джерела фінансування науково-технічних робіт в Україні у 2010 році % [26, с.24-25]

Джерела	Частка, %
Державний бюджет	29,6
Бюджети територій	0,5
Цільові державні фонди	0,5
Кошти підприємств і організацій	42,7
Кошти іноземних інвесторів	24,9
Інші джерела	1,8

Новий сплеск інтересу до інноваційної тематики ознаменувався створенням Державного інноваційного Фонду України. Українська державна інноваційна компанія, почавши свою діяльність в 2000 році, стала правонаступником Державною інноваційного фонду і Державної лізингової компанії, які були ліквідовані.

Згідно Постанови Кабінету Міністрів України від 18.08.05р. №757 Українську державну інноваційну компанію віднесено до Міністерства промислової політики України. Українська державна інноваційна компанія (УДІК) була створена у 2000 році задля реалізації державної інноваційної політики і залучення вітчизняних та іноземних інвестицій для розвитку національної економіки. Але УДІК так і не змогла успішно виконати функцію кредитора інноваційних проектів з причини акцентування своєї діяльності на поверненні коштів, які були надані на виконання інноваційних проектів, та з причини відсутності пріоритетності та системності в реалізації інноваційної політики держави.

З метою ефективного використання інноваційних ресурсів у напрямі промислово-інвестиційної політики та налагодження контролю за діяльністю Української державної інноваційної компанії її підпорядковано Мінпромполітики України. Маючи значний досвід в управлінні, координації та моніторингу діяльності промислових підприємств, міністерство приділяє значну увагу впровадженню новітніх розробок [11, с.41-42].

Відповідно до Указу Президента «Про внесення змін до Положення про Міністерство промислової політики України» на міністерство покладені функції спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади із забезпечення реалізації державної інноваційної політики у сфері промисловості, з метою реалізації яких у Мінпромполітики України планується створити потужний департамент інноваційного та науково-технічного забезпечення. До головних функціональних обов'язків департаменту належатиме:

-забезпечення реалізації державної інноваційної політики у сфері промисловості;

-підготовка пропозицій щодо пріоритетних напрямів інноваційної діяльності у сфері промисловості, державних інноваційних програм і необхідних обсягів бюджетних коштів для їх кредитування, створення спеціалізованих державних інноваційних фінансово-кредитних установ для здійснення фінансової підтримки зазначених програм;

-розроблення порядку формування та використання коштів спеціалізованими державними інноваційними фінансово-кредитними установами, які належать до сфери управління міністерства;

- забезпечення проведення конкурсного відбору пріоритетних інноваційних проектів і здійснення фінансової підтримки цих проектів у межах коштів, передбачених Держбюджетом України на відповідний рік;

- забезпечення проведення державної науково-технічної експертизи інноваційних програм, проектів та об'єктів інтелектуальної власності у сфері промисловості;

- організація підвищення кваліфікації спеціалістів у сфері інноваційної діяльності.

Українська державна інноваційна компанія має стати надійним фінансовим інструментом із залучення інвестицій в інновації.

Кредитування компанією інноваційних проектів має спрямовуватися на вирішення загальнодержавних та галузевих проблем у відповідності з перспективними напрямами науково-технічної та інноваційної діяльності, виходячи з загальнодержавних пріоритетів. На сьогодні актуальним питанням є кредитування найважливіших для економіки держави інноваційних проектів, зокрема у високотехнологічних галузях промисловості, що забезпечать значний економічний ефект від впроваджень, а також кредитування на конкурсних умовах інноваційних проектів підприємств стратегічно важливих для економіки та безпеки держави.

У перспективі УДІК може виступати гарантом повернення майна, наданого підприємствам для реалізації інноваційних проектів. Кошти компанії можуть використовуватися для погашення відсоткових ставок кредитів комерційних банків за рахунок передачі позичальникам частини корпоративних прав.

У червні 2000 року на рахунках УДІК знаходилося 35 млн. грн. Весною 2009 року ця сума збільшилася до 67 млн. грн. А вже до кінця року УДІК не тільки наповнила 100-миллионый статутний капітал, але і профінансувала три невеликі проекти на 12 млн. грн. На цьому кредитування завершилося. Багато в чому тому, що УГІК довелося перерахувати в казну 21 млн. грн., отриманих понад статутний капітал. За задумом керівників компанії, створення Українського банку реконструкції і розвитку дозволить не розпилювати засобу УДІК, яка зосередиться на фінансуванні розробок інноваційних проектів. А Український банк реконструкції і розвитку, що володіє набагато серйознішими фінансовими можливостями, ніж УДІК, займатиметься кредитуванням цих проектів.

Останнім часом в Україні формується система гарантування кредитів для суб'єктів малого і середнього підприємництва, першим кроком на шляху до якої було створено в 1999 році кредитово-гарантована установа по Указу президента України «Про створення кредитово-гарантованої установи для підтримки малого і середнього підприємництва» від 22 березня 1999 року №540. Ця установа є недержавною комерційною організацією, серед засновників виступають 11 комерційних банків і близько 30 комерційних організацій, а також від імені держави Український фонд підтримки підприємництва. Основними завданнями в діяльності кредитово-гарантованої установи є кредитування суб'єктів малого і середнього бізнесу, підприємців, видача гарантій по кредитах для малих і середніх підприємств, пошук потенційних інвесторів, фінансовий лізинг, участь в розробці і реалізації державних програм підтримки малого і середнього підприємництва.

Одній з головних проблем реалізації політики підтримки малого підприємництва в Україні є дефіцит фінансових ресурсів, тому в проекті Національної програми розвитку підприємництва на 2004-2010 роки указується необхідність пошуку нових форм фінансування підприємницької діяльності, перш за все, за рахунок можливостей суб'єктів малого підприємництва, які розвиваються ефективно. Характерною межею програми є прагнення більшою мірою використовувати як інструмент підтримки не бюджет, а авторитет держави і законодавчу підтримку, тобто право держави за допомогою комплексу законодавчих і економічних стимулів створити сприятливі умови для розвитку підприємництва в Україні [19, с.22-23].

У напрямах фінансової, кредитної і інвестиційної підтримки малого підприємництва програмою передбачено проведення наступних мерів:

-створення умов для використання лізингових відносин з метою зниження витрат малих підприємств на придбання основних засобів, технологій, створення мережі регіональних лізингових компаній із залученням іноземних інвестицій;

- формування системи фінансової, кредитної і інвестиційної підтримки у формі мережі регіональних кредитних (що гарантуються) установ;

- впровадження механізму венчурного інвестування;

- створення умов для розвитку технопарків [4, с.98-100].

Таким чином, в Україні закладені основи системи фінансової підтримки малого підприємництва. Проте механізм такої системи має слабке практичне віддзеркалення і не здатний ще змінити ситуацію, що склалася.

До показників рівня життя населення, що мають пряме відношення до організації оплати праці і встановленню її мінімальних розмірів, відносяться такі поняття, як продовольчий і споживчий кошики, прожитковий мінімум, бюджет прожиткового мінімуму.

Продовольчий кошик - це набір продуктів харчування однієї людини на місяць, розрахований на основі мінімальних норм споживання продуктів, що відповідають фізичним потребам людини, калорійності, змісту основних харчових речовин і забезпечують дотримання традиційних навичок організації харчування. Прийняті для розрахунків мінімальні норми споживання продуктів рекомендовані Інститутом харчування Академії медичних наук України. Вони містять у собі продовольчі товари 11 груп: хліб і хлібопродукти, картопля, овочі і баштанні, фрукти і ягоди, м'ясо і м'ясопродукти, рибу і рибопродукти, молоко і молокопродукти, яйця, цукор і кондитерські вироби, олія рослинна і маргарин, інші продукти (сіль, перець і т.д.).

Вартість продовольчого кошика по кожній групі населення розраховується шляхом множення мінімальної норми споживання продуктів на середню ціну покупки. Вартість мінімального споживання непродовольчих товарів і послуг визначається за матеріалами бюджетних обстежень доходів родин, рівень споживання продуктів у яких відповідає мінімальному.

Витрати на непродовольчі товари і послуги уточнюються за допомогою нормативного методу на основі норм забезпеченості і термінів служби предметів тривалого користування. Розрахунок проводиться по трьох групах товарів 1 - предмети гардероба (верхній одяг, взуття, головні убори і т.д.), 2 - предмети санітарії, гігієни, ліки, 3 - товари тривалого користування (меблі, посуд, електропобутові прилади, предмети господарського призначення й ін.). Витрати на житло і комунальні послуги визначаються на основі нормативів, цін і тарифів у регіоні. Враховуються також витрати родин на податки і збори. Сукупний мінімальний обсяг потреб у натуральній формі утворить мінімальний споживчий кошик. Вартість придбання непродовольчих товарів визначається шляхом множення вартості одного виробу на його річний запас і ділиться на термін служби. Вартісна оцінка натурального набору продуктів, непродовольчих товарів і послуг прожиткового мінімуму визначає бюджет прожиткового мінімуму (БПМ). Його структура показана в таблиці [27, с.28-29]:

...