Фінансовий менеджмент

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Фінансовий менеджмент

1. Фінансовий леверидж. Управління ефектом фінансового левериджу. Загальний леверидж.

Розраховується

де ЕФЛ - ефект фінансового левериджа, що полягає в прирості коефіцієнта рентабельності власного капіталу, %;

КВРа - коефіцієнт валової рентабельності активів (відношення валового прибутку до середньої вартості активів), %;

Вк - середній розмір відсотків за кредит, що сплачуються підприємством за використання позикового капіталу, %;

Пк - середня сума позикового капіталу, що використовується підприємством;

ВК - середня сума власного капіталу підприємства;

Чпп - ставка податку на прибуток, %.

Розглядаючи приведену формулу ефекту фінансового левериджа, можна виділити три основні складові:

- податковий коректор фінансового левереджа (1-Спп), який показує, якою мірою виявляється ефект фінансового левериджа в зв'язку з рівнем оподаткування прибутку;

- диференціал фінансового левериджа (КВРа - Вк), який характеризує різницю коефіцієнтом валової рентабельності активів середнім розміром відсотка за кредит;

- коефіцієнт фінансового левериджа (ПК/ВК) який характеризує сумупозикового капіталу використовується підприємством, з розрахунку на одиницю власного капіталу.

Виділення цих складових дозволяє цілеспрямовано управляти ефектом фінансового левериджа, процесі фінансової діяльності підприємства.

Податковий коректор фінансового леверид практично не залежить від діяльності підприємства, оскільки ставка податку на прибуток встановлюється законодавством. Разом з там в процесі управління фінансовим левериджем диференційований податковий коректор може бути використаний в наступних випадках:

- якщо за різними видами діяльності підприємства встановлені диференційовані ставки оподаткування прибутку;

- якщо за окремими видами діяльності підприємство використовує податкові пільги щодо прибутку;

- якщо окремі дочірні фірми підприємства здійснюють діяльність у вільних економічних країнах, де діє пільговий режим оподаткування прибутку.

При негативному значенні диференціала фінансового левериджа використання підприємством позикового капіталу дає негативний ефект.

Коефіцієнт фінансового левериджа є тим важелем, який мультиплікує (змінює пропорційно мультиплікатору або коефіцієнту) позитивний або негативний ефект, що отримується за рахунок відповідного значення його диференціала. коефіцієнта фінансового левериджа буде викликати ще більший приріст коефіцієнта рентабельності капіталу, а при негативному значенні диференціала приріст коефіцієнта фінансового левериджа буде призводитиме до ще більшого темпу коефіцієнта рентабельності власного капіталі

Загальний леверідж показує вплив зміни обсягу продажу на дивіденди акціонерів або доходи партнерів.

Загальний леверидж можна розрахувати за формулою

СЛЗ=СОЛ*СФЛ або СЗЛ= Q(P-V)/Q(P-V)-F-I

2. Структура капіталу. Фактори,що впливають на структуру капіталу

фінансовий леверидж інновація економічний

Структура капіталу характеризується співвідношенням власних і позикових коштів, які використовуються підприємством в процесі господарської діяльності.

Структуру капіталу можна визначити за допомогою 2 коефіцієнтів:

Кз= зобов'язання/ загальний капітал

Кв= власний капітал/ загальний капітал

При формуванні структури капіталу необхідно враховувати такі фактори [1, т.1]:

Галузеві особливості операційної діяльності підприємства. Підприємства з високим рівнем фондомісткості мають нижчий кредитний рейтинг. Чим коротший період операційного циклу, тим більшою мірою можна використовувати позиковий капітал.

Стадія життєвого циклу підприємства. На ранніх стадіях життєвого циклу підприємства можуть в більшому обсязі залучати позиковий капітал (хоч вартість його може бути вищою від середньоринкової, оскільки рівень фінансових ризиків вищий), на стадіях зрілості - власний капітал.

Кон'юнктура товарного ринку. За умов несприятливої кон'юнктури товарного ринку підприємствам слід зменшувати обсяг використання позикового капіталу, а за сприятливої - збільшувати.

Кон'юнктура фінансового ринку. У випадку зростання вартості позикового капіталу деференціал фінансового левериджу може набувати від'ємного значення. При зниженні цієї вартості знижується ефективність використання довготермінового позикового капіталу, отриманого раніше.

Рівень рентабельності операційної діяльності. За високого рівня рентабельності зростає кредитний рейтинг підприємства. Однак підприємство має можливість задовольнити потребу в додатковому капіталі за рахунок капіталізації більшої частини прибутку.

Коефіцієнт операційного левериджу. Якщо обсяг реалізації продукції зростає, а підприємство має низький коефіцієнт операційного левериджу (галузева особливість), то воно може збільшувати використання позикового капіталу.

Ставлення кредиторів до підприємства. Фінансово-господарське становище підприємства визначає чи кредитори конкурують за право надати підприємству кредит, чи підприємство його випрошує.

Рівень оподаткування прибутку. Чим нижчі ставки податку на прибуток, більше податкових пільг, тим меншою є різниця між використанням власного та позикового капіталу (ефект “податкового щита” при використанні позикового капіталу зменшується).

Фінансовий менталітет власників та менеджерів підприємства. Якщо власники та менеджери не схильні до високого рівня ризику, то вони вибирають консервативний підхід до фінансування діяльності підприємства, тобто в основному за рахунок власного капіталу. За агресивного підходу позиковий капітал використовують в максимально можливому обсязі.

Рівень концентрації власного капіталу. Для збереження фінансового контролю в управлінні підприємством (контрольного пакету акцій чи контрольного обсягу пайового внеску) доцільно формувати додатковий капітал за рахунок позикового капіталу.

3. Оптимізація структури капіталу

Оптимальна структура капіталу являє собою таке співвідношення використання власних і позичених коштів, при якому забезпечується ефективна пропорційність між коеф. фінансової рентабельності і коеф. фінансової стійкості підприємства, тобто максимізується його ринкова вартість.

Процес оптимізації структури капіталу підприємства здійснюється за такими етапами:

1. Аналіз капіталу підприємства

2. Оцінка основних факторів, які визначають формування структури капіталу. (галузеві особливості; кон'юнктура товарного ринку і фінансового ринку; рівень рентабельності операційної діяльності; коефіцієнт операційного левериджу; рівень оподаткування прибутку; рівень концентрації власного капіталу.

3. Оптимізація структури капіталу за критерієм максимізації рівня фінансової рентабельності. Для проведення таких оптимізаційних розрахунків використовується механізм фінансового левериджу.

4. Оптимізація капіталу за критерієм мінімізації його вартості.

5. Оптимізація структури капіталу за критерієм мінімізації рівня фінансових ризиків.

6. Формування показника цільової структури капіталу

4. Методи оцінки ефективності інвестиційних проектів

Рішення щодо доцільності реальних інвестицій та індивідуальної прийнятності умов їх здійснення для певного інвестора приймаються суб'єктами господарювання за допомогою комплексу методів оцінки ефективності відповідних інвестиційних проектів.

Як правило, кожен метод оцінки інвестиційних проектів передбачає використання одного або декількох показників (критеріїв) ефективності, які, відповідно, прийнято класифікувати на абсолютні та відносні. Абсолютні показники ефективності інвестиційних проектів можуть вимірюватися у вартісних та часових одиницях. Відносні показники формуються як співвідношення вартісних показників, які характеризують результат від інвестування та витрати, які необхідно здійснити для його отримання.

Сучасна теорія та практика інвестиційного аналізу використовують багато різних методів та прийомів оцінки інвестиційних проектів, які за характером інструментарію, що використовується, можна поділити на дві групи -- формалізовані та неформалізовані.

Формалізовані методи засновані на використанні математичного апарату для розрахунку показників ефективності, що забезпечує високий рівень об'єктивності та достовірності прийнятих на їх основі інвестиційних рішень, а неформальні -- на використанні евристичних підходів, результат яких в значній мірі зумовлюється якістю організації роботи експертів, спрямованої на усунення об'єктивного суб'єктивізму їх індивідуальних оцінок. В багатьох випадках робота інвестиційного аналітика передбачає певне поєднання формалізованих та неформалізованих методів, ступінь якого залежить від різних обставин, насамперед, від повноти та якості вихідної інформації про умови інвестування.

Основу методології оцінки інвестиційних проектів становлять формалізовані методи, які в свою чергу за способом зіставлення різночасових грошових витрат та результатів поділяються на:

- статичні методи, в яких не враховується зміна вартості грошей з часом;

- динамічні методи, які здебільшого базуються на дисконтуванні майбутніх грошових надходжень та витрат.

Система показників, покладених в основу статичних та динамічних методів оцінки ефективності інвестиційних проектів наведена в таблиці 1.

Таблиця 1. Система показників оцінки ефективності інвестиційних проектів

Статичні методи	Динамічні методи
Термін окупності інвестицій	Термін окупності інвестицій з урахуванням дисконтування
Проста (бухгалтерська) рентабельність інвестицій	Внутрішня норма прибутковості (доходності)
Чисті грошові надходження	Чиста поточна вартість
Індекс прибутковості інвестицій	Індекс прибутковості дисконтованих інвестицій
Максимальний грошовий відтік (потреба в додатковому фінансуванні)	Максимальний грошовий відтік з урахуванням дисконтування

Ці показники та відповідні їм методи оцінки й інтерпретації використовуються при визначенні ефективності:

- незалежних інвестиційних проектів, коли потрібно зробити висновок про прийнятність певного проекту;

- взаємовиключних проектів, коли необхідно здійснити вибір одного з альтернативних проектів.

Всі формалізовані методи побудовані на таких базових припущеннях (принципах):

- первинні інвестиції при реалізації будь-якого проекту генерують грошовий потік, елементи якого в агрегованій формі (за сальдо грошового потоку) являють собою або чисті надходження, або чисті видатки грошових коштів. Зауважимо, що в окремих випадках як спрощення в інвестиційному аналізу замість

грошового потоку використовується послідовність прогнозних значень чистого проектного прибутку;

- даний умовний грошовий потік розглядається як потік постну- мерандо, чисті надходження та чисті видатки якого припадають на кінець періоду;

- аналіз здійснюється за однакові базові періоди будь-якої тривалості (рік, квартал, місяць тощо), враховуючи при цьому узгодженість величин елементів грошового потоку, відсоткової ставки та тривалості аналізованого періоду;

- інвестований капітал, як і грошовий потік приводиться до одного (базового) моменту часу, зазвичай, до періоду здійснення перших інвестицій.

- ефективність використання інвестованого капіталу оцінюється на основі порівняння грошового потоку, який формується в процесі реалізації проекту, та початкових вкладень. Проект вважається ефективним, якщо цей потік достатній для відшкодування всієї суми інвестиційних витрат та забезпечує очікувану віддачу від вкладеного капіталу.

5. Управління реалізацією реальних інвестиційних проектів

Управління реалізацією інвестиційних проектів спрямоване на їх здійснення в передбачені терміни з метою забезпечення своєчасного повернення вкладених коштів у вигляді чистого грошового потоку. Таке управління здійснюють в розрізі кожного реального проекту, включеного в інвестиційну програму підприємства. Для кожного проекту призначають керівника. У випадку масштабних проектів, які виконуються підрядним способом, керівник проекту розподіляє функції управління у розрізі окремих учасників проекту. Управління реалізацією інвестиційного проекту передбачає [1, т.2]: 1. Розробку календарного плану реалізації проекту. 2. Розробку капітального бюджету. 3. Побудову системи контролінгу реалізації окремих інвестиційних проектів. 4. Обґрунтування та прийняття рішень про “вихід” окремих інвестиційних проектів з інвестиційної програми підприємства. Розробка календарного плану передбачає його часову та функціональну диференціацію. Часова диференціація полягає в деталізації плану для різних часових періодів: року, кварталу, місяця, декади. Функціональна - в плануванні термінів виконання окремих видів робіт за окремими функціональними блоками.

Переважно виділяють такі блоки: 1. Підготовка проекту до реалізації. Планування підготовки контракту; вибір претендентів; підготовка та розсилання запитів; отримання та огляд пропозицій; укладення контракту. 2. Проектно-конструкторські роботи. Підготовка комплектів робочих креслень та специфікацій. Передбачається в тому разі, якщо для проектів не були здійснені чи завершені проектно-конструкторські роботи до їх включення в інвестиційну програму. 3. Матеріально технічне забезпечення. Подається у вигляді деталізованого списку обладнання та матеріалів з термінами їх постачання. 4. Будівельно-монтажні роботи. Відображає терміни початку та закінчення кожного виду та етапу робіт; динаміку використання техніки та робочої сили; динаміку використання матеріалів; роботи з перевірки та випробовування всіх великих систем інвестиційного проекту. 5. Введення в експлуатацію. Підготовка персоналу до початку експлуатації об'єкта; закупівля і доставляння необхідної сировини та матеріалів; планування пусконалагоджувальних технологічних процесів та ін. 6. Освоєння проектних потужностей. Передбачає заходи, які забезпечують вихід об'єкта інвестування на передбачену проектну потужність.

Під час розроблення календарного плану визначають гранично допустимі терміни порушення виконання робіт. Запланований резерв часу (як правило, він не перевищує 10-12% всього часу календарного плану) розподіляють між учасниками проекту (замовником, підрядником, субпідрядником).Окрім того, між учасниками проекту розподіляють відповідальність за виконання певних етапів робіт. Таким чином автоматично здійснюється розподіл інвестиційних ризиків. Капітальний бюджет складається з розділу капітальних затрат та розділу надходження коштів. При плануванні надходження коштів необхідно забезпечити відповідність між обсягами надходжень та інвестиційними

затратами в окремі періоди реалізації інвестиційного проекту. Капітальний бюджет розробляють на рік і також деталізують по кварталах та місяцях. Систему контролінгу реалізації інвестиційного проекту будують з метою своєчасного виявлення відхилень від календарного плану та капітального бюджету; здійснення аналізу причин цих відхилень та розробки заходів щодо нормалізації та підвищення ефективності інвестиційної діяльності. Прийняття рішення про “вихід” окремих інвестиційних проектів з інвестиційної програми підприємства переважно зумовлюють такі чинники, як недостатньо обґрунтована підготовка бізнес-планів проектів, некоректне відбирання проектів для реалізації (в першу чергу за критерієм ефективності), суттєві прорахунки в прогнозуванні факторів зовнішнього середовища. Наслідком прийняття такого рішення може бути втрата не лише очікуваного інвестиційного прибутку, а й частини інвестованого капіталу.

Основними причинами, які зумовлюють зниження показників ефективності інвестиційних проектів, можуть бути: 1) значне збільшення тривалості будівництва; 2) суттєве зростання рівня цін на основні будівельні матеріали; 3) значне зростання вартості виконання будівельно-монтажних робіт; 4) відчутне зростання рівня конкуренції на ринку; 5) значне зростання ставки відсотка за кредит в зв'язку зі зміною кон'юнктури фінансового ринку; 6) недостатньо обґрунтований підбір підрядників (субпідрядників) для реалізації проекту; 7) встановлення жорсткіших умов в системі оподаткування.

Вихід проектів з інвестиційної програми підприємства може бути здійснений в таких формах: 1) відмова від реалізації проекту до початку будівельно-монтажних робіт; 2) продаж частково реалізованого інвестиційного проекту в формі об'єкта незавершеного будівництва; 3) продаж інвестиційного об'єкта на стадії початку його експлуатації в формі цілісного майнового комплексу; 4) залучення на будь-якій стадії реалізації інвестиційного проекту додаткового стороннього пайового капіталу з мінімізацією своєї частки в інвестиціях; 5) акціонування інвестиційного проекту на будь-якій стадії його реалізації з мінімізацією своєї частки акціонерного капіталу в ньому (якщо проект структурно може бути виділений в цілісний майновий комплекс).

Вибір форм виходу слід здійснювати, виходячи з мінімізації втрат інвестованого капіталу. Паралельно з обґрунтуванням рішень про вихід проекту з інвестиційної програми необхідно готувати рішення про можливі форми найефективнішого реінвестування капіталу.

6. Особливості управління інноваційними інвестиціями п-ства. Венчурний капітал

Інноваційні інвестиції - одна з форм реального інвестування, здійснювана з метою реалізації технологічних інновацій у практичну діяльність підприємства.

Інноваційні інвестиції реалізують у двох основних формах:

1) через придбання готової науково-технічної продукції;

2) через розробку готової науково-технічної продукції.

З метою апробації, доробки та доведення до промислової реалізації “ризикових“ інновацій часто створюють венчурні фірми. Для фінансування своєї діяльності ці фірми використовують венчурний капітал. Особливістю венчурного капіталу є те, що його отримувачі не зобов'язані ані виплачувати відсотки, ані повертати отримані суми. Інтерес інвестора задовольняється придбанням прав на всі новації, ноу-хау, отримання прибутку від реалізації науково-технічних розробок. Венчурні фірми створюють в двох організаційних формах: самостійні венчурні фірми та фірми всередині великих підприємств. Внутрішнім венчурам, як правило, надається юридична і бюджетна самостійність, а також право формувати персонал підприємства. Для більшої самостійності вони звичайно розташовуються в окремому приміщенні. Проте материнська компанія забезпечує їх науководослідним, обчислювальним та іншим обладнанням. Переважно за успішної діяльності внутрішній венчур перетворюється в один з виробничих підрозділів материнської компанії, а його продукція реалізується по її каналах збуту.

Впровадження нововведень може дати чотири види ефекту: економічний; науково-технічний; соціальний; екологічний.

Економічний ефект характеризують такими показниками:

* прибуток від ліцензійної діяльності;

* прибуток від впровадження винаходів, патентів, ноу-хау;

* приріст обсягів продажу;

* покращання використання виробничої потужності;

* скорочення терміну окупності інвестицій;

* скорочення термінів капітального будівництва;

* покращання використання ресурсів (ріст продуктивності праці, підвищення фондовіддачі, прискорення оборотності оборотних коштів).

Науково-технічний ефект оцінюють:

* кількістю зареєстрованих авторських свідоцтв;

* збільшенням питомої ваги нових інформаційних технологій;

* збільшенням питомої ваги нових прогресивних технологічних процесів;

* підвищенням коефіцієнта автоматизації виробництва;

* підвищенням організаційного рівня виробництва і праці;

* збільшенням кількості публікацій;

* підвищенням конкурентоздатності інноваційної організації та її товарів на ринках промислово розвинутих країн.

Соціальний ефект характеризують:

* приростом доходів працівників інноваційної організації;

* підвищенням рівня задоволення фізіологічних потреб працівників;

* підвищенням рівня безпеки працівників;

* підвищенням рівня задоволення соціальних та духовних потреб;

* збільшенням робочих місць;

* підвищенням кваліфікації працівників;

* покращенням умов праці та відпочинку;

* збільшенням тривалості життя працівників та членів їх сімей.

Економічний ефект оцінюють:

* зниженням викидів шкідливих компонентів в атмосферу, грунт, воду;

* зниженням відходів виробництва;

* підвищенням ергономічності виробництва;

* покращенням екологічності товарів, що випускаються;

* покращенням ергономічності (рівень шуму, вібрації та ін.) товарів, що випускаються інноваційними організаціями;

* зниженням штрафів за порушення екологічного законодавства та інших нормативних документів.

Ефективність інноваційних проектів оцінюють з допомогою тих же показників, що і реальних інвестицій

7. Управління фінансовими інвестиціями. Інвестиційний портфель, його типи

Фінансовий інвестиційний портфель - цілеспрямовано сформована сукупність об'єктів фінансового інвестування, призначена для реалізації інвестиційної політики підприємства в майбутньому [1, т.2].

За метою формування інвестиційного доходу розрізняють портфель доходу та портфель росту.

Портфель доходу формують за критерієм максимізації рівня інвестиційного прибутку в поточному періоді незалежно від темпів приросту інвестованого капіталу в довготерміновій перспективі.

Портфель росту формують за критерієм максимізації темпів приросту інвестованого капіталу в майбутньому незалежно від рівня формування інвестиційного прибутку в поточному періоді.

За ставленням до інвестиційних ризиків розрізняють три основних типи інвестиційного портфелю: агресивний (спекулятивний), поміркований (компромісний), консервативний.

Агресивний портфель формують за критерієм максимізації поточного доходу чи приросту інвестованого капіталу незалежно від рівня ризику. Поміркований портфель характеризується загальним рівнем портфельного ризику, який наближається до середньо ринкового. Норма інвестиційного прибутку на вкладений капітал також наближається до середньоринкової. Консервативний портфель формують за критерієм мінімізації рівня інвестиційного ризику. В процесі управління фінансовим інвестиційним портфелем суттєву увагу слід приділяти його диверсифікації. Диверсифікація інвестиційного портфеля - це інвестування коштів у різні види цінних паперів з метою мінімізації портфельного інвестиційного ризику, збільшення дохідності, ліквідності та нарощення капіталу. Інвестиційний портфель диверсифікують за видами цінних паперів (акції, облігації та ін.), за галузевою та регіональною приналежністю їх емітентів, за періодом їх оборотності. За критеріями західних спеціалістів мінімальним вимогам диверсифікації інвестиційного портфеля відповідає залучення до нього не менше як десяти фондових інструментів різних емітентів.

8. Економічна суть фінансових ризиків. Основні види. Зміст управління фінансовими ризиками

Фінансовий ризик - це також ризик того, що суб'єкт господарювання, який залучив фінансові ресурси, виявиться неспроможним вчасно погасити зобов'язання, строк сплати яких настав, в результаті чого він може виявитися банкрутом. На практиці вказані ризики тісно переплітаються і представляють собою складний комплекс причинно-наслідкових зв`язків. Така природа ризиків формує підхід, згідно якого до фінансових ризиків належать не лише ті ризики, що випливають з фінансової діяльності, а й операційний та інвестиційний ризики. Тому під терміном Ї фінансовий ризик розуміють сукупний ризик підприємства. А відтак, фінансові ризики відіграють найбільш важливу роль в загальному портфелі підприємницьких ризиків. Проте, при дослідженні економічної сутності ризиків слід враховувати джерела їх походження - операційну, інвестиційну чи фінансову діяльність підприємства, а також надзвичайну їх динамічність. Зростання впливу фінансових ризиків на результати фінансової діяльності підприємства і в цілому на результати виробничо-господарської діяльності пов'язане зі швидкою зміною економічної ситуації і кон'юнктури фінансового ризику.

Фінансовий ризик - це також ризик того, що суб'єкт господарювання, який залучив фінансові ресурси, виявиться неспроможним вчасно погасити зобов'язання, строк сплати яких настав, в результаті чого він може виявитися банкрутом. ринку, розширенням сфери фінансових відносин підприємства, появою нових фінансових технологій, фінансових інструментів та іншими факторами. Фінансові ризики мають об'єктивну природу через невизначеність зовнішнього середовища по відношенню до підприємства. Зовнішнє середовище містить в собі об`єктивні економічні, соціальні і політичні умови, за наявності яких підприємство здійснює свою діяльність і до динаміки змін яких воно змушене пристосовуватись

Фінансових ризиків є дуже багато і з метою здійснення ефективного управління ними класифікуються за такими основними ознаками:

За видами:

Ризик зниження фінансової стійкості підприємства. Цей ризик генерується недосконалістю структури капіталу (надмірна частка використовуваних позикових коштів), що породжу незбалансованість позитивного та від'ємного грошових потоків підприємства за обсягами.

Ризик неплатоспроможності підприємства. Цей ризик генерується зниженням рівня ліквідності обігових коштів, що породжує розбалансованість позитивного та від'ємного грошових потоків підприємства в часі.

Інвестиційний ризик. Він характеризує можливість виникнення фінансових втрат в процесі здійснення інвестиційної діяльності підприємства. Відповідно до видів цієї діяльності розподіляються і види інвестиційного ризику - ризик реального та фінансового інвестування.

Інфляційний ризик. Цей вид ризику характеризується можливістю знецінення реальної вартості капіталу (у формі фінансових активів підприємства), а також очікуваних доходів від здійснення фінансових операцій в умовах інфляції. Оскільки цей вид ризику в сучасних умовах має постійний характер і супроводжує практично всі фінансові операції підприємства, у фінансовому менеджменті йому приділяється постійна увага.

Відсотковий ризик. Він полягає у непередбачуваній зміні відсоткової ставки на фінансовому ринку (як депозитної, так і кредитної). Причиною виникнення даного виду фінансового ризику є зміна кон'юнктури фінансового ринку під впливом державного регулювання, зростання або зниження пропозиції вільних грошових ресурсів та інші фактори. Негативні фінансові наслідки цього виду ризику проявляються в емісійній діяльності підприємства (при емісії як акцій, так і облігацій), в його дивідендній політиці, в короткострокових фінансових вкладеннях та інших операціях.

Валютний ризик. Цей вид ризику властивий підприємствам, що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність. Він проявляється в недоотриманні передбачених доходів в результаті безпосереднього впливу зміни обмінного курсу іноземної валюти, що використовується у зовнішньоекономічних операціях підприємства, на очікувані грошові потоки від цих операцій. Так, імпортуючи сировину і матеріали, підприємство програє від підвищення обмінного курсу відповідної іноземної валюти по відношенню до національної. Зниження цього курсу визначає фінансові втрати підприємства при експорті готової продукції.

Валютний ризик включає в себе декілька основних підвидів: трансляційний ризик, операційний та економічний ризики.

Кредитний ризик. Він має місце у фінансовій діяльності підприємства при наданні ним товарного (комерційного) або споживчого кредиту покупцям. Формою його прояву є ризик неплатежу або несвоєчасного розрахунку за відпущену продукцію в кредит готову продукцію, а також перевищення розрахункового бюджету по інкасуванню боргу.

Податковий ризик. Цей вид фінансового ризику має ряд проявів: імовірність введення нових видів податків та зборів на здійснення окремих аспектів господарської діяльності; можливість збільшення рівня діючих ставок податків та зборів; зміна строків та умов здійснення окремих податкових платежів; імовірність відміни діючих податкових пільг у сфері господарської діяльності підприємства.

Інші види ризиків. Група інших фінансових ризиків досить широка, але за імовірністю виникнення або рівнем фінансових втрат вона не дуже значима для підприємств, як попередні. До них відносяться «форс-мажорні ризики», які можуть привести не тільки до втрати передбачуваного доходу, але і частини активів підприємства (основних засобів, запасів ТМЦ); ризик несвоєчасного здійснення розрахунково-касових операцій (пов'язаний з невдалим вибором обслуговуючого комерційного банку); ризик емісійний та ін.

Управління фінансовими ризиками є одним з найважливіших функціональних завдань фінансового менеджменту. На практиці цю сферу управління фінансами здебільшого виокремлюють у специфічний напрям діяльності фінансового менеджменту - ризик-менеджмент.

Під ризик-менеджментом слід розуміти систему управління ризиками на підприємстві, що передбачає використання методів та інструментів, спрямованих на виявлення, ідентифікацію ризиків, розрахунок ймовірності їх настання, їх оцінку (визначення можливого розміру фінансових втрат) та нейтралізацію (внутрішнє і зовнішнє їх страхування).

Основна мета управління фінансовими ризиками - мінімізація пов'язаних з ними фінансових втрат. Головними завданнями управління фінансовими ризиками є оптимізація структури капіталу (співвідношення між власними та позичковими джерелами формування фінансових ресурсів) та оптимізація портфеля боргових зобов'язань. Передумовою оптимізації структури капіталу є розрахунок ефекту фінансового левериджу. Оптимізація портфеля боргових зобов'язань досягається на підставі:

диверсифікації кредиторів;

максимізації рівня показника дюрації (середньозваженого строку непогашеної заборгованості);

мінімізації платежів за користування позичковим капіталом.

В процесі фінансової діяльності ризик-менеджмент здійснюється у відповідності з політикою управління фінансовими ризиками - системою цілей і завдань управління ризиками, а також сукупністю методів і засобів досягнення цих цілей. Політика управління фінансовими ризиками знаходить своє відображення у стратегії і тактиці виявлення та нейтралізації ризиків.

Процес управління ризиками є досить складним.

Система управління ризиками включає наступні блоки завдань:

ідентифікацію - процес встановлення переліку основних видів фінансових ризиків, що притаманні діяльності конкретного підприємства.

оцінку ризиків - відображення наслідків впливу ризиків та ймовірності їх настання в кількісному виразі;

нейтралізацію ризиків - вжиття відповідних заходів щодо зменшення ймовірності настання ризиків і зменшення наслідків їх впливу.

Ідентифікація фінансових ризиків є необхідною передумовою оцінки їх рівня в процесі ризик-менеджменту.

До основних інструментів нейтралізації ризиків слід віднести:

формування відповідних резервів;

диверсифікація ризиків;

хеджування;

страхування ризиків страховими компаніями.

Найпоширенішим інструментом нейтралізації наслідків настання ризиків є використання для цих цілей резервного фонду фінансових ресурсів, що призначений для покриття можливих збитків.

Зменшення рівня фінансових ризиків можна також досягти, застосовуючи механізм диверсифікації.

Диверсифікація - один зі способів мінімізації фінансових ризиків, який полягає в розподілі ризиків шляхом розширення об'єктів капіталовкладень, асортименту товарів і послуг, фінансових інструментів тощо.

Розрізняють диверсифікацію інвестицій, продукції та виробництва.

У практиці фінансового менеджменту для позначення різних методів нейтралізації ризиків зміни цін на окремі елементи активів (страхування валютного ризику, ризику падіння курсу цінних паперів чи зміни цін на готову продукцію або сировину та матеріали) вживається термін “хеджування”.

Хеджування - метод страхування цінового ризику за угодами на біржі (товарній, фондовій). Механізм хеджування ризиків полягає в здійсненні зустрічних операцій з купівлі-продажу активів (фінансових інструментів).

До хеджування твердих контрактів належать форвардні, ф'ючерсні та аналогічні щодо них контракти. До хеджування умовних контрактів належать опціони та аналогічні щодо них контракти (див. табл. 2).

Таблиця 2. Основні фінансові інструменти хеджування ризиків

Форвардний контракт	Інструмент хеджування ризиків, один з видів ф'ючерсних контрактів, який засвідчує зобов'язання особи придбати (продати) цінні папери, товари або кошти у визначений час та на певних умовах у майбутньому з фіксацією цін такого продажу під час укладання подібного форвардного контракту
Ф'ючерс	Інструмент хеджування ризиків, який полягає в укладанні контракту, що засвідчує зобов'язання з купівлі (продажу) відповідної кількості базового активу (цінних паперів, товарів, валютних цінностей) у встановлений час та на визначених умовах у майбутньому з фіксацією ціни активу під час укладання контракту; розрізняють товарні ф'ючерси та фінансові
Опціон	Інструмент хеджування ризиків, стандартний контракт, що дає його власнику право (але не зобов'язання) купити або продати цінні папери, товари або валютні цінності за визначеною ціною протягом встановленого періоду
Своп	Інструмент хеджування ризиків, зміст якого полягає у здійсненні обмінної операції, за якої контракт на придбання (продаж) певної кількості цінних паперів, товарів, коштів або фінансових інструментів супроводжується контрактом на зворотний їх продаж (придбання) на певну дату в майбутньому

Операція хеджування вимагає здійснення трьох біржових угод:

купівлі (продажу) реального товару або цінних паперів з поставкою в майбутньому періоді;

продажу (або, відповідно, купівлі) ф'ючерсних контрактів на аналогічну кількість товарів або цінних паперів;

ліквідацію позиції за ф'ючерсними контрактами в момент поставки реального товару або цінних паперів шляхом укладання зворотної (офсетної) угоди.

Перші два види біржових угод здійснюються на початковій стадії операції по страхуванню цінового ризику, а третій їх вид - на стадії завершення. Принцип операції хеджування оснований на тому, що якщо її учасник має фінансові втрати через зміни цін як продавець реального товару або цінних паперів, то він виграє в тих же розмірах як покупець ф'ючерсних контрактів на таку ж кількість товару або цінних паперів і навпаки. В зв'язку з цим на біржовому ринку розрізняють два види операцій страхування цінового ризику - хеджування купівлею і хеджування продажем ф'ючерсних контрактів.

При застосуванні вказаних фінансових інструментів слід враховувати, що вони можуть використовуватися як з метою нейтралізації ризиків зміни цін на окремі позиції активів, так і в спекулятивних цілях. Фінансовий інструмент використовується як хеджування і враховується в цій якості, якщо:

точно визначена позиція активів, за якою існує ризик втрат від зміни цін і яку підприємство з цієї причини хеджує;

фінансовий інструмент точно визначений як хедж у момент його придбання або продажу;

існує зворотня залежність між зміною ціни на актив і зміною ціни на інструмент, визначений як хедж, у результаті чого ризик втрат від зміни цін на активи суттєво знижується.

Якщо фінансовий інструмент не задовольняє цим вимогам, він визначається як спекулятивний

9. Економіко-статистичні методи оцінки рівня ризиків

Ризики змушують керівництво підприємства аналізувати ситуацію, для того, щоб обрати правильний шлях його подолання. Це може бути чи ухилення від ризику, чи його передача третій особі, чи зниження вже існуючого ризику. Для прийняття рішення щодо подальших дій з ризиком необхідно обрати вірний метод його оцінки. Можна виділити дві групи методів оцінки фінансових ризиків:

1) кількісний аналіз: економіко-статистичні методи; розрахунково-аналітичні методи; експертні методи; аналогові методи;

2) якісний аналіз [1, 13].

Економіко-статистичні методи оцінки ризику передбачають вивчення статистики втрат і прибутків на цьому або аналогічному підприємстві. На базі масиву зібраного статистичного матеріалу визначають величину і частоту отримання вигоди та виникнення фінансових втрат. При цьому активно використовують такі інструменти статистичного методу як: дисперсія, стандартне (середньоквадратичне) відхилення, коефіцієнт варіації.

Розрахунково-аналітичні методи застосовуються для оцінки окремих видів ризиків і полягають у виборі ключових показників, від яких залежить ступінь ризику, та порівнянні їх фактичних значень з критичними для певного підприємства. Дані методи застосовуються найчастіше. Їхня перевага полягає в тому, що вони досить добре опрацьовані, прості для розуміння та оперують нескладними поняттями. До них належать: метод дисконтування, аналіз окупності витрат, аналіз беззбитковості виробництва, аналіз чутливості, аналіз стійкості тощо.

Експертні методи оцінки рівня фінансового ризику застосовуються в тому випадку, якщо на підприємстві відсутні необхідні інформативні дані для здійснення розрахунків економіко-статистичними методами. Ці методи базуються на опитуванні кваліфікованих фахівців (страхових, фінансових, інвестиційних менеджерів відповідних спеціалізованих організацій) з наступною математичною обробкою результатів цього опитування.

Останнім часом у практиці досить широко застосовуються групові методи експертизи: консиліуми, наради, закриті обговорення, бізнес-тренінги. Дослідження показують, що методи колективної генерації ідей дають більше ідей, ніж їх можна отримати від тих самих експертів у процесі індивідуальної експертизи. Незалежно від форми проведення експертних процедур, всі експертні методи базуються на бальній оцінці окремих факторів ризику і визначенні їх частки.

Аналогові методи оцінки фінансового ризику полягають у використанні даних про розвиток аналогічних напрямків діяльності у минулому. Для цього можуть використовуватися звітні документи підприємства у минулі роки, дані публікацій, страхових компаній тощо. Отримані таким чином результати детально аналізуються з метою виявлення потенційних факторів ризику, базуючись на попередньому досвіді. Але при цьому не можна не враховувати ризик екстраполяції минулих тенденцій на майбутні фінансово-господарські процеси, адже фінансова система будь-якого підприємства є дуже динамічною.

10. Розробка стратегії менеджменту ризиків

Ризик-менеджмент -- це система заходів щодо виявлення, оцінки, профілактики та страхування ризиків і включає стратегію і тактику управлінських дій.

Стратегія ризик-менеджменту є сукупністю обраних підприємством управлінських заходів, спрямованих на досягнення поставленої мети управління ризиком і допомагає сконцентрувати зусилля і ресурси на найоптимальніших варіантах рішення. Після досягнення поставленої мети кожна стратегія перестає використовуватися, оскільки нові пріоритетні завдання діяльності зумовлюють необхідність розробки нової стратегії. Основною стратегічною метою управління ризиком можна визначити як завдання захисту підприємства від несприятливого впливу факторів зовнішнього середовища, так і завдання оптимізації внутрішнього середовища і т. ін.

Тактика ризик-менеджменту включає практичні методи і прийоми фінансового менеджменту для досягнення поставленої мети в конкретних умовах. Завданням тактичного управління фінансовими ризиками підприємства є вибір найбільш конструктивних і оптимальних способів зниження ризику та нейтралізації їх негативних наслідків у разі виникнення ризикової події у кожному конкретному випадку.

Як система управління, ризик-менеджмент включає дві підсистеми: та, що управляє (суб'єкт ризик-менеджменту), і та, якою управляють (об'єкт управління).

Об'єктами ризик-менеджменту є ризикові вкладення капіталу і система фінансових відносин. У процесі управління фінансові менеджери цілеспрямовано впливають на об'єкти управління в межах своїх управлінських функцій. До основних функцій суб'єкта ризик-менеджменту відносять планування, організацію, мотивацію і контроль. Функція планування полягає в прогнозуванні імовірності можливих втрат за альтернативних варіантів здійснення фінансово-господарських операцій. При цьому дуже важливо правильно передбачити можливі види ризиків, обґрунтувати джерела їх виникнення та можливі наслідки їх впливу на фінансові результати підприємства. Доцільно включати окремий розділ під назвою "Оцінка ризиків" до бізнес-плану будь-якого інвестиційного проекту. Організаційна функція ризик-менеджменту полягає у створенні спеціальних підрозділів для управління фінансовими ризиками, визначенні функціональних обов'язків окремих фінансових менеджерів і спеціалістів з питань страхування, координації їх дій.

Функція мотивації пов'язана зі стимулюванням зацікавленості фінансових менеджерів у здійсненні фінансового моніторингу за рівнем ризикованості окремих операцій і виробленні ефективного механізму реагування на небажані тенденції економічного розвитку з метою мінімізації фінансових втрат. Контрольна функція ризик-менеджменту передбачає перевірку організації роботи зі зменшення ризиків, оцінку ефективності здійснених заходів з нейтралізації ризиків, оперативне втручання у хід фінансово-господарських процесів з метою своєчасного запобігання ризиковим подіям.

Послідовність розробки політики управління ризиками відображено на рис. 1.

Рисунок 1

11. Внутрішні механізми нейтралізації фінансових ризиків

До внутрішніх механізмів нейтралізації ризиків відносять ті методи, які реалізуються в межах самого підприємства. Такими методами є: лімітування, хеджування, диверсифікація, розподіл ризику, самострахування та ін.

Лімітування - це встановлення граничних сум витрат, продажу, кредиту, активів у високоліквідній формі, товарного кредиту, який надається одному покупцеві, депозитного вкладу та ін. Це один з найпоширеніших внутрішніх механізмів нейтралізації ризиків. Окрім того, він не потребує великих затрат.

Хеджування базується на використанні похідних цінних паперів (опціонів, ф'ючерних та форвардних контрактів, свопів та інших деривативів), які засвідчують право (зобов'язання) придбати чи продати в майбутньому цінні папери, матеріальні, нематеріальні активи, кошти на умовах, визначених в них.

Контракт, який укладається для страхування від ризиків зміни курсів (цін), називають “хедж” (з англ. - огорожа).

Існує дві операції хеджування: хеджування на підвищення, хеджування на пониження.

Хеджування на підвищення (хеджування покупкою) полягає у придбанні термінових контрактів чи опціонів. Цю операцію здійснюють в тих випадках, коли необхідно застрахуватися від можливого підвищення цін в майбутньому.

Вона дозволяє встановити ціну придбання набагато раніше, ніж купується реальний товар.

Хеджування на зниження (хеджування продажем) - це біржова операція з продажу термінового контракту. Застосовують тоді, коли товар необхідно продати пізніше. Хеджер страхує себе від можливого зниження цін в майбутньому.

Хеджування дозволяє зафіксувати ціну та зробити доходи чи витрати передбачуванішими.

На ринку термінових контрактів велику роль відіграють спекулянти. Вони приймають на себе ризик змін цін, надіючись отримати прибуток. Купуючи на біржі терміновий контракт, спекулянт вносить гарантійний внесок, який і визначає величину його ризику. Якщо ціна товару (курс валюти, цінних паперів) знизиться, то спекулянт, що купив раніше контракт, втрачає суму, рівну гарантійному внескові. Якщо ціна на товар зросла, то спекулянт повертає свій гарантійний внесок та отримує додатковий дохід від різниці в цінах товару та купленого контракту.

Диверсифікація - це процес розподілу капіталу між різними об'єктами вкладення, які безпосередньо не зв'язані між собою.

Виділяють такі форми диверсифікації:

* диверсифікація видів фінансової діяльності;

* диверсифікація валютного портфелю (вибір декількох валют для здійснення зовнішньоекономічних операцій);

* диверсифікація депозитного портфелю (вкладення коштів в декілька банків);

* диверсифікація кредитного портфелю (встановлення диференційованого за групами покупців кредитного ліміту);

* диверсифікація портфелю цінних паперів;

* диверсифікація програми реального інвестування.

Диверсифікація нейтралізує внутрішні ризики, однак не дає ефекту в нейтралізації зовнішніх ризиків. В зв'язку з цим застосування цього способу є обмеженим.

Розподіл ризику полягає в передачі частини фінансових ризиків партнерам у фінансових операціях.

Виділяють такі напрями розподілу ризиків:

* розподіл ризику між учасниками інвестиційного проекту;

* розподіл ризику між підприємством та постачальниками сировини та матеріалів (в процесі транспортування);

* розподіл ризику між учасниками лізингової операції;

* розподіл ризику між учасниками факторингової чи форфейтингової операції (ризик передається фактор-компанії);

Самострахування передбачає резервування підприємством частини фінансових ресурсів для оперативного подолання тимчасових труднощів фінансово-комерційної діяльності. В такому разі підприємець економить на витратах коштів на страхування.

Основними формами самострахування є:

* формування резервного (страхового) фонду підприємства. На його формування використовують не менше 5% суми чистого прибутку (згідно законодавства та статуту);

* формування цільових резервних фондів: фонд страхування цінового ризику, фонд зниження ціни на товари, фонд погашення безнадійної дебіторської заборгованості та ін. (порядок формування визначається статутом та іншими внутрішніми документами);

* формування резервних сум фінансових ресурсів в системі бюджетів, які доводяться різними центрами відповідальності;

* формування системи страхових запасів матеріальних та фінансових ресурсів з окремих елементів оборотних активів підприємства;

* нерозподілений залишок прибутку, отриманий у звітному періоді.

Окрім того, застосовують й інші методи нейтралізації ризиків:

* встановлення додаткової премії за ризик (чим вищим є рівень ризику, тим вищою повинна бути норма прибутку на капітал);

* отримання гарантій;

* розробка системи штрафних санкцій;

* скорочення переліку форс-мажорних обставин.

Використання описаних методів дасть змогу підприємствам знизити рівень фінансових ризиків

12. Аналіз та оцінка показників фінансової звітності підприємства

Основним джерелом інформації для аналізу фінансового стану підприємства є баланс (ф. № 1).

Баланс - звіт про фінансовий стан підприємства, який відображає на певну дату його активи, зобов'язання і власний капітал.

Активи - це ресурси, контрольовані підприємством в результаті минулих подій, від яких очікується надходження майбутніх економічних вигід.

Зобов'язання - теперішня заборгованість підприємства, що виникає внаслідок минулих подій, від погашення якої очікується вибуття ресурсів підприємства, котрі втілюють в собі майбутні економічні вигоди. Зобов'язання

- це зовнішня заборгованість підприємства, тобто зобов'язання перед банками, державою, постачальниками, працівниками.

Власний капітал - це залишкова частка в активах підприємства після вирахування всіх його зобов'язань. Власний капітал - це внутрішня заборгованість суб'єкта господарювання перед його власниками.

Баланс підприємства містить інформацію, на основі якої можна встановити кошти, які має підприємство в своєму розпорядженні, джерела їх формування, напрям та ефективність використання, стан розрахунків з юридичними і фізичними особами, платоспроможність, фінансову стійкість. Він дає змогу визначити склад і структуру майна підприємства, ліквідність та оборотність обігових коштів, стан та динаміку дебіторської та кредиторської заборгованості. Одержання такої інформації - необхідна умова для прийняття обгрунтованих управлінських рішень, а також для оцінювання ефективності майбутніх вкладень капіталу і розміру фінансових ризиків.

За формою баланс є таблицею, яка складається з двох частин - активу і пасиву. В активі балансу відображають дані, які відображають наявність, розміщення та стан майна, а в пасиві - показники, які характеризують джерела утворення цього майна і його цільове призначення.

Для оцінювання і прогнозування фінансового стану підприємства необхідно вміти читати баланс і добре володіти методикою його аналізу.

Показники балансу підприємства досліджують шляхом горизонтального та вертикального аналізу, а також розрахунку відносних показників.

Аналіз балансу починають з дослідження активів підприємства, що передбачає такі етапи:

1) у складі майна виділяють необоротний (постійний) капітал і оборотний (мобільний) капітал;

2) структуру майна активів підприємства вивчають з точки зору оцінки їх ліквідності; при цьому активи групують за рівнем ліквідності

3) при аналізі першого розділу активу балансу звертають увагу на тенденцію зміни таких статей як незавершене будівництво, довгострокова дебіторська заборгованість, оскільки збільшення їх частки може негативно вплинути на результативність фінансової і господарської діяльності;

4) детально аналізують забезпеченість підприємства оборотними активами, в загальній сумі та в розрізі окремих статей;

5) здійснюють об'єктиву оцінку вартості майна в цілому, а також тієї частки, що реально знаходиться у власності і розпорядженні підприємства.

Загальну характеристику розміру та структури власних і позикових коштів вивчають за пасивом балансу.

Насамперед досліджують всі джерела утворення майна підприємства (зобов'язання) за терміновістю оплати

Найбільш термінові - це поточні зобов'зання підприємства перед постачальниками, державою і працівниками, оплата яких визначається моментом виникнення заборгованості за наслідками здійснених господарських операцій.

Короткострокові зобов'язання визначаються терміном погашення термінових позикових коштів, одержаних на період, менший від одного року.

Довготрокові зобов'язання визначаються терміном погашення термінових позикових коштів на період, більший, ніж один рік.

Постійні зобов'язання - це зобов'язання перед власниками суб'єкта господарювання в частині формування власного капіталу, які виникають за власними бажанням окремих власників або при ліквідації підприємства.

Важливим етапом аналізу є дослідження стану та розміру дебіторської і кредиторської заборгованості.

При цьому визначають частку окремих статей, які характеризують заборгованість в загальній сумі заборгованості, а також відхилення значень цих статей на кінець періоду відносно початку звітного періоду.

В процесі аналізу дебіторської і кредиторської заборгованості доцільно скласти розрахунковий баланс, тобто порівняти кредиторів (джерела активів) з дебіторами (розміщення активів), передбачаючи при цьому, що кредиторська заборгованість має бути перекрита дебіторською.

Баланс підприємства можна вважати в цілому позитивним, якщо [13]:

1) валюта балансу в порівнянні з попереднім періодом зростає за рахунок збільшення власного капіталу або його частки разом зі збільшенням суми позикових коштів;

2) темпи росту приросту оборотних активів вищі, ніж темпи приросту необоротних активів;

3) власний капітал підприємства перевищує позиковий і темпи його росту вищі, ніж темпи росту позикового капіталу;

4) темпи приросту дебіторської і кредиторської заборгованості є приблизно однаковими;

5) частка власних засобів в оборотних активах повинна бути більшою, ніж 10%.

Зміст і форма Звіту про фінансові результати визначаються П(С)БО 3 і характеризує доходи, витрати і фінансові результати діяльності підприємства.

Він складається з трьох розділів:

I розділ - фінансові результати;

II розділ - елементи операційних витрат;

...