Удосконалення механізму антикризового управління КП НВК "ІСКРА"

Размещено на http://www.allbest.ru/

КУРСОВА РОБОТА

на тему: "УДОСКОНАЛЕННЯ МЕХАНІЗМУ АНТИКРИЗОВОГО УПРАВЛІННЯ КП НВК "ІСКРА"

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні питання та сучасна практика управління підприємством в умовах кризи

1.1 Циклічність економічних процесів та сутність кризових явищ

1.2 Антикризове управління, як специфічна форма менеджменту підприємств

1.3 Розвиток інституційних основ антикризового управління

Розділ 2. Формування механізму антикризового управління на підприємстві КП НВК "Іскра"

2.1 Організаційно-економічна характеристика та аналіз економічного стану КП НВК "Іскра"

2.2 Аналіз системи антикризового управління КП НВК "Іскра

2.3 Методичні рекомендації щодо антикризового управління КП НВК "Іскра"

Висновки

Перелік посилань

Додатки

Вступ

У процесі трансформації економіки в будь-якій державі відбуваються докорінні зміни як у зовнішньому, так і внутрішньому середовищі функціонування господарюючих суб'єктів. Для цього періоду характерні спад обсягів виробництва, зниження фінансової стійкості більшості підприємств, зростання кількості банкрутств. Для України характерними рисами нестабільної економіки є нестабільність податкової системи, політична нестабільність, невизначеність, недостатня кваліфікація менеджерів підприємств. Тому в наш час для економіки України залишається актуальним питання запобігання банкрутству підприємств.

В останні роки в Україні стали приділяти більше уваги спеціалізованій підготовці антикризових керівників, що здатні виводити підприємство з кризи з найменшими втратами. Їхня професійна підготовка орієнтована на кризові ситуації.

Актуальність теми випускової роботи визначена тим, що охоплює аспекти, які поки що недостатньо досліджені вітчизняними фахівцями, а також спеціалістами зарубіжжя. Отже, є реальна можливість розглянути і дослідити інститут антикризового управління та його дію в сучасних ринкових умовах як в Україні, так і в інших державах.

В жорстких умовах ринку, коли успіх підприємницької діяльності в значній мірі визначається ступенем готовності його менеджменту до криз, будь-яке управління підприємством повинно бути антикризовим та враховувати вірогідність та загрозу кризових ситуацій, ступінь попередження яких залежить від зовнішніх та внутрішніх факторів. Здатність будь-якої організації адаптуватись до змін як зовнішніх, так і внутрішніх - гарантія не тільки його виживання, але й розвитку.

Термін "антикризове управління" виник порівняно недавно. Проте вже здобув своє визнання і отримав розповсюдження як в науковій, так і в практичній сфері. На сьогодні це один з найбільш активно використовуваних видів менеджменту, і потрібних, внаслідок теперішнього стану більшості підприємств України та інших країн.

Як показала практика, програма антикризових заходів, у випадку її успішного практичного застосування здатна ретельно допомогти підприємствам, які знаходяться на межі банкрутства.

Об'єктом дослідження в роботі виступає КП НВК "Іскра". Предметом дослідження є механізм антикризового управління на КП НВК "Іскра".

Для досягнення поставленої мети в роботі необхідно вирішити наступні завдання:

- розглянути сутність кризових явищ;

- визначити економічні причини криз та форми її прояву;

- охарактеризувати правові та управлінські методи антикризового управління фінансовою діяльністю підприємства;

- здійснити організаційно-економічну характеристика підприємства КП НВК "Іскра";

- продіагностувати фінансовий стан підприємства КП НВК "Іскра";

- запропонувати шляхи оздоровлення фінансового стану підприємства КП НВК "Іскра";

- розглянути шляхи вдосконалення механізму оцінки майна підприємства;

- розглянути зарубіжний досвід відновлення платоспроможності підприємств та можливості його застосування в Україні.

Методи дослідження в даній випусковій роботі спираються на використання загальнонаукових методів дослідження процесів і явищ, їх взаємозв'язку та розвитку. Із загальнонаукових методів застосовано: індукції та дедукції, аналізу й синтезу.

Мета випускової роботи обумовлена актуальністю вивчення теоретичних питань управління підприємством в умовах кризи, розробки напрямів удосконалення механізму антикризового управління. В процесі виконання цієї роботи була розглянута та проаналізована велика кількість теоретичних матеріалів вітчизняних та зарубіжних авторів, таких як: Ананченко А.Е., Е.М Коротков, Бєляєв А.А., Афонін А.С., Нестерчук В.П., Василенко В.О., Лігоненко Л.О., Пушкарь А.І., Слюсаренко О.А., Проскура О.Ю., в яких розкривається сутність антикризового управління, фактори, що призводять до кризових ситуацій, методи подолання скрутного фінансового становища та напрями підвищення ефективної діяльності інституту банкрутства в Україні, а також його недопущення; висвітлення проблем антикризового управління при загрозі банкрутства. Практично закріплено ці питання на прикладі КП НВК "Іскра".

Інформаційна база дослідження при підготовці випускової роботи складається, насамперед, з законодавчих актів, які стосуються врегулювання питання антикризового управління та банкрутства на державному рівні, література видань останніх років відомих вітчизняних та зарубіжних вчених-фінансистів, економістів та аналітиків, а також інші матеріали офіційних видань.

Структура роботи - робота складається зі вступу, основної частини, в якій послідовно в двох розділах, розкриті питання теоретичних засад антикризового управління, механізму антикризового управління при загрозі банкрутства на прикладі КП НВК "Іскра", практичного значення отриманих результатів, напрямків підвищення ефективності антикризового управління, висновків, списку використаної літератури і додатків.

криза фінансова управління антикризове

Розділ 1. Теоретичні питання та сучасна практика управління підприємством в умовах кризи

1.1 Циклічність економічних процесів та сутність кризових явищ

Для того щоб правильно визначити ситуацію, яка склалася на підприємстві, необхідно вміти визначати на якому етапі циклу знаходиться криза на підприємстві. Це необхідно знати для того щоб застосувати відповідні до даного етапу заходи.

Після опублікування робіт Кейнса західна економічна думка не тільки визнала циклічність суспільного відтворення і поглибила дослідження форм, структур і причин циклів, але і посилено і небезуспішно шукає шляхів і методів нейтралізації негативних наслідків впливу циклічності на соціально-економічний розвиток суспільства. Відбулося зближення позицій у поглядах прихильників різних підходів до циклічності.

По-перше, циклічність визнається як багатомірне явище, ряд її форм носить загальносвітовий характер. Більше того, у своєрідних формах циклічність існувала й в умовах директивно-планової економіки. По-друге, циклічність у цілому, в тому числі і її найбільш руйнівна фаза - економічна криза визнається не тільки і не стільки як суспільне "зло", а швидше як своєрідна форма забезпечення поступального розвитку економіки в умовах ринкових відносин. Колишнє економічної активності оцінюються в якості однієї з умов поновлення і росту. По-третє, характерна риса - рух відбувається не по колу, а по спіралі. Тому циклічність визнається формою прогресивного розвитку суспільства. По-четверте, необхідно поглиблювати об'єктивні знання про цикли, їхні причини і знаходити ефективні методи і засоби для згладжування їхніх негативних наслідків [6].

Однак є й інша точка зору: цикли і кризи - результат особливостей внутрішнього розвитку кожної країни.

Кризи бувають регулярні (циклічні) чи періодичні, котрі повторюються з визначеною закономірністю, і нерегулярні. Регулярні кризи надвиробництва дають початок новому циклу, у ході якого економіка послідовно проходить чотири фази, і підготовляє базу для наступної кризи. Вони характеризуються тим, що охоплюють усі сфери економіки, досягаючи великої глибини і тривалості. До нерегулярних економічних криз відносять проміжні, часткові, галузеві і структурні. Проміжна криза не дає початку новому циклу, а перериває на визначений час плин фази чи підйому пожвавлення. Він менш глибокий і менш тривалий у порівнянні з періодичним і, як правило, носять локальний характер. Подібні кризи мали місце в капіталістичних країнах у 1924 і 1927 pp. А в 1953-1954 і 1960-1961 pp. такі кризи охопили тільки США і Канаду.

Часткова криза відрізняється від проміжної тим, що вона охоплює не всю економіку, а яку-небудь сферу суспільного відтворення. Характерним прикладом є банківська криза в Німеччині 1932 року [6].

Галузева криза охоплює одну з галузей народного господарства. Приводом для цього можуть послужити різноманітні причини. У тому числі: диспропорції в розвитку галузі, структурна перебудова, надвиробництво. Такі кризи бувають національними і міжнародними. До останньої відноситься криза світового судноплавства в 1958-1962 pp. і криза в текстильній промисловості 1977 року [6].

Структурна криза є порушенням закону пропорційного розвитку суспільного виробництва. Це виявляється в серйозних диспропорціях між галузями, з одного боку, і випуском найважливіших видів продукції в натуральному вираженні, необхідних для збалансованого розвитку, з іншої. У 1970-і роки економіку Заходу паралізували енергетична, сировинна і продовольча кризи.

Перед настанням чергової періодичної кризи виробництво досягає найбільш високого рівня, за яким уже ховається надвиробництво.

Класичний цикл суспільного відтворення складається з чотирьох фаз.

Перша фаза - криза (спад). Відбувається скорочення обсягу виробництва і ділової активності, падіння цін, затоварення, росте безробіття і різко збільшується кількість банкрутств. При цьому слід зазначити, що існують розходження в ступені негативного впливу економічних криз на окремі галузі. У галузях, що поставляють предмети повсякденного попиту, виробництво скорочується в порівняно менших масштабах. У той же час при несприятливій економічній ситуації споживачі можуть ледве чи не цілком припинити закупівлі устаткування чи побутової техніки в чеканні кращих часів. Відповідно падіння виробництва в металургії, важкому машинобудуванні, галузях, що зайняті виробництвом холодильників, автомобілів і т.п., буває, як правило, більшим, ніж у легкій і харчовій промисловості. Маються розходження в реакції на кризу монополій і немонополізованих секторів економіки. Якщо у високомонополізованих галузях у період кризи ціни майже не знижуються при різкому скороченні обсягів виробництва, то в галузях з низькою концентрацією капіталу відбувається значне падіння цін при відносно невеликому зниженні обсягів випуску продукції. Інакше кажучи, монополії, спираючись на свою економічну владу, з набагато меншими втратами можуть пережити кризу.

Друга фаза - депресія (стагнація). Вона являє собою фазу (більш-менш тривалу - від півроку до трьох років) пристосування господарського життя до нових умов і потреб, тобто фазу знаходження нової рівноваги. Для неї характерна непевність, безладні дії. Довіра підприємця до кон'юнктури відновлюється важко, він оглядається, не ризикуючи вкладати значні кошти в бізнес, хоча ціни й умови господарювання стабілізуються. Ця фаза характеризується в багатьох випадках падінням норми відсотка.

Третя - пожвавлення. Це фаза відновлення. Починаються капіталовкладення, зростають ціни, виробництво, зайнятість, процентні ставки. Пожвавлення охоплює, насамперед, галузі, що поставляють засоби виробництва. Заохочувані успіхом інших, створюються нові підприємства. Інакше кажучи, пожвавлення завершується досягненням передкризового рівня за макроекономічними показниками. Потім починається новий, більш високий, ніж колись, підйом.

Четверта - підйом (бум). Це фаза, при якій прискорення економічного розвитку виявляється в серії нововведень, виникненні маси нових товарів і нових підприємств, у стрімкому зростанні капіталовкладень, курсів акцій і інших цінних паперів, процентних ставок, цін і заробітної плати. І в цей же час наростає напруженість банківських балансів, збільшуються товарні запаси. Підйом, що виводить економіку на новий рівень в поступальному розвитку, підготовляє базу для нової періодичної кризи.

Первісним "поштовхом" (причиною) нової періодичної кризи є скорочення сукупного попиту, і знову починається спад виробництва, падіння зайнятості, зменшення доходів, скорочення витрат і попиту. Що ж стосується факторів, що викликають первісне скорочення сукупного попиту, то вони можуть бути самими різними:

1) заміна зношеного устаткування (зменшуються колишні закупівлі сировини, матеріалів, запчастин);

2) падіння попиту на окремі види продукції;

3) ріст податків і кредитних відсотків;

4) порушення закону грошового обігу;

5) війни;

6) різні політичні події; непередбачені ситуації і т.д. [5].

Усе це може зламати сформовану ринкову рівновагу і дати поштовх черговій економічній кризі. З урахуванням різноманіття причин (збудників) циклічного відтворення і частих порушень традиційних фаз ученими різних напрямків пропонуються наступні різновиди циклів:

1) цикли Кондрат'єва чи довгохвильові цикли тривалістю 40-60 років: їх головною рушійною силою є радикальні зміни в технологічній базі суспільного виробництва, його структурна перебудова;

2) цикли Коваля. Їхня тривалість обмежується приблизно 20 роками, а рушійними силами є зрушення у відтворювальній структурі виробництва (часто ці цикли називають відтворювальними чи будівельними);

3) цикли Жюглара періодичністю 8-10 років, що є підсумком взаємодії різноманітних грошово-кредитних факторів;

4) приватні господарські цикли, що охоплюють період від 1 до 12 років та існують у зв'язку з коливаннями інвестиційної активності.

Велику увагу в сучасних умовах учені приділяють теорії "довгих хвиль" Н.Д. Кондрат'єва (1892-1938). Ще в 1920-і роки, вивчаючи питання динаміки господарської кон'юнктури в СРСР, Кондрат'єв пробив економічні зіставлення ряду показників, що характеризують збиток нашої економіки, з динамікою світового капіталістичного господарства. Дослідження привели його до вироблення концепції "довгих хвиль" капіталістичного відтворення. Узагальнивши великий статистичний матеріал, Кондрат'єв довів, що поряд з відомими малими циклами капіталістичного відтворення (тривалістю 8-10 років) існують великі відтворювальні цикли середньою тривалістю 55 років. У цих циклах Кондрат'єв виділив дві фази чи дві хвилі, підвищувальну і понижуючу.

Перший цикл із 1787-1792 до 1810-1817 pp. (підвищувальна хвиля) і з 1810-1817 до 1844-1851 pp. (понижуюча хвиля). Другий цикл з 1844-1851 до 1870-1875 pp. (підвищувальна хвиля) і з 1870-1875 до 1890-1896 pp. (понижуюча хвиля). Третій цикл - з 1820-1896 до 1914-1920 pp. (підвищувальна хвиля) і з 1920 до 1940 pp. (понижуюча хвиля). Відповідно до його розрахунків випливає, що четвертий, великий цикл повинен був початися з кінця 1940-х і продовжуватися до початку 1970-х років. Очікувалася підвищувальна хвиля, а з початку 1970-х до середини 1980-х років - понижуюча. Перехід від понижуючої хвилі четвертого циклу до підвищуючої хвилі наступного, п'ятою, великого циклу повинен, за цими розрахунками, відбутися на початку 1990-х років, а вища точка підвищувальної хвилі цього п'ятого циклу буде досягнута в першому десятилітті XXI ст.

Досвід розвитку світової економіки показав, що кондратьєвські "довгі хвилі" вірогідно прогнозують розвиток суспільного відтворення. Тому його теорія узята на озброєння в багатьох країнах світу й у закордонній соціально-економічній літературі затвердилося дуже поважне ставлення до великих циклів.

Ідеї Кондрат'єва з урахуванням розвитку науки досліджуються багатьма вченими. Дуже плідно в цьому напрямку працював австрійський економіст І. Шумпетер. У своїй роботі "Ділові цикли" (1939) він обґрунтував концепцію, відповідно до якої головною рушійною силою довгострокових коливань капіталістичної економіки є хвилеподібна динаміка технічних і технологічних нововведень. У сучасних умовах "довгі хвилі" не можуть робити істотний вплив на традиційні промислові цикли. Якщо криза вибухне в період понижуючої хвилі великого циклу, це визначить його більш глибокий і затяжний характер, так само як і підвищуюча хвиля великого циклу може впливати на подолання кризи.

Відстеживши історичні відомості ми можемо простежити всі цикли криз, всі історичні явища, ( що пов'язані з виходом з кризи) які мали місце в економічній історії, і можемо побачити які заходи вживалися. Враховуючи цей досвід ми можемо вживати аналогічних заходів на нашому підприємстві [6].

1.2 Антикризове управління, як специфічна форма менеджменту підприємств

Антикризове управління так само, як і будь-яке інше, може бути малоефективним чи більш ефективним. Ефективність антикризового управління характеризується ступенем досягнення цілей пом'якшення чи локалізації позитивного використання кризи в зіставленні з витраченими на це ресурсами. Важко оцінити таку ефективність у точних розрахункових показниках, але побачити її можна при аналізі і загальній оцінці управління, його успішності чи прорахунків.

Можна виділити основні фактори, що визначають ефективність антикризового управління. Їх розуміння і диференціація допомагають його аналізувати й успішно здійснювати [15].

Професіоналізм антикризового управління і спеціальна підготовка. У даному випадку мається на увазі не тільки загальний професіоналізм управління, що, безумовно, необхідний, але й ті професійні знання і навички, що відображають особливості антикризового управління. Такий професіоналізм народжується в процесах спеціального навчання, цілеспрямованого акумулювання досвіду і розвитку мистецтва управління в критичних ситуаціях.

В останні роки в Україні стали приділяти більше уваги спеціалізованій підготовці антикризових керівників, що здатні виводити підприємство з кризи з найменшими втратами. Їхня професійна підготовка орієнтована на кризові ситуації.

Але й при підготовці звичайних менеджерів необхідно велику увагу приділяти розвитку здібностей до управління в критичних ситуаціях. Антикризове управління повинно стати необхідним елементом будь-якого управління: стратегічного, креативного, виробничого, екологічного, фінансового та ін.

Мистецтво управління, дане природою і придбане в процесі спеціальної підготовки, варто виділити особливо в переліку факторів ефективності антикризового управління. У багатьох кризових ситуаціях індивідуальне мистецтво управління є вирішальним чинником виходу з кризи чи його пом'якшення. Тому для антикризового управління особливо важливо проводити психологічне тестування менеджерів, відбирати такі особистості, що здатні чуйно реагувати на наближення кризи й управляти в екстремальних ситуаціях [22].

Методологія розробки ризикованих рішень. Така методологія повинна бути створена й освоєна, тому що вона значною мірою визначає такі якості управлінських рішень, як своєчасність, повнота відображення проблеми, конкретність, організаційна значимість. Ці властивості мають особливе значення в антикризовому управлінні.

Науковий аналіз обстановки, прогнозування тенденцій. Ці фактори не можуть не впливати на ефективність антикризового управління. Бачення майбутнього, і не суб'єктивне, а засноване на точному, науково обґрунтованому аналізі, дозволяє постійно тримати в полі зору всі прояви кризи, що наближається чи проходить [23].

Важливим фактором ефективності антикризового управління є також корпоративність, що в організації чи фірмі може виявлятися в різній мірі. Корпоративність - це розуміння і прийняття всіма працівниками цілей організації, готовність самовіддано працювати для їхнього досягнення, це особливий вид інтеграції всіх ділових, соціально-психологічних і організаційних відносин, це внутрішній патріотизм і ентузіазм.

Корпоративність є надійною опорою антикризового управління. Але вона не виникає сама по собі, а є результатом управління й елементом його мети, а також засобом у механізмі управління.

Лідерство також входить у сукупність факторів ефективного антикризового управління. Але не всяке лідерство. Існує безліч його відтінків і модифікацій. Лідерство визначається не тільки особистістю менеджера, але й сформованим стилем роботи, структурою персоналу управління, що зміцнилося довірою до менеджера, авторитетом влади, впевненістю.

Опора на лідерство може зіграти вирішальну роль у подоланні кризи чи її пом'якшенні. Але для цього необхідний пошук і проектування лідерства. Це звучить незвичайно, але буде зрозумілим, якщо мати на увазі, що лідерство - це не тільки особистість менеджера, але й характеристика всієї системи управління, характеристика організації управління.

Особливу роль в ефективності антикризового управління відіграють оперативність і гнучкість управління. У кризових ситуаціях часто виникає потреба у швидких і рішучих діях, оперативних заходах, зміні управління за ситуаціями, що складаються, адаптації до умов кризи. Інерційність у цьому випадку може відігравати негативну роль.

Стратегія і якість антикризових програм. У багатьох ситуаціях можлива потреба в зміні стратегії управління й у розробці спеціальних програм антикризового розвитку. Якість програм і стратегічних установок можуть бути різними. Від цього не може не залежати антикризове управління.

Окремим пунктом варто виділити людський фактор. В певній мірі він відображає фактори корпоративності і лідерства, мистецтва управління. Але для антикризового управління необхідно мати на увазі, що існує поняття антикризової команди - найближчих помічників антикризового менеджера, що можуть користуватися його особливою довірою і здатні узгоджено і цілеспрямовано здійснювати програму антикризового управління. Є гарний вираз "... з ним я можу піти в розвідку". Розвідка - це сукупність непередбачених екстремальних ситуацій, перебороти які можуть тільки люди, вірні загальній ідеї і задуму й тих, хто беззастережно довіряють один одному. Так само працює людський фактор і в антикризовому управлінні.

Значним фактором ефективності антикризового управління є система моніторингу кризових ситуацій. Вона являє собою спеціально організовані дії з визначення ймовірності і реальності настання кризи і необхідні для її своєчасного виявлення і розпізнавання [14].

Гарною ілюстрацією необхідності й ефективності такої системи є становище з атомними електростанціями. Колись їхня робота контролювалася за багатьма показниками, що характеризували суперечливі процеси роботи реактора. Оцінювати його стан було складно, встановлювати необхідні дисциплінарні вимоги до персоналу також. Момент настання кризової ситуації був приблизним і небезпечні режими виникали зненацька, часто непередбачено.

Сьогодні розроблена нова система моніторингу роботи атомного реактора, що побудована на порівняно простій візуальній оцінці його стану: оператор спостерігає за симетрією картинки на екрані комп'ютера, що відображає співвідношення основних показників антикризового функціонування атомної електростанції. Поява порушень симетрії - ознака виникнення ситуацій, небезпечних з погляду можливої кризи.

Аналогічний моніторинг кризових ситуацій може і повинен бути й у системі антикризового управління. Причому дуже ефективними тут можуть бути використання комп'ютерних технологій і робота спеціалізованих операторів.

Важливою обставиною для менеджменту є знання про кризу, її характер, можливі прояви у життєдіяльності системи, що є основою для розробки заходів щодо запобігання чи пом'якшення негативних і посилення позитивних наслідків. Для цього необхідні (розгляд антикризового управління виробляється в технологічних категоріях) знання про те, на якому етапі життєвого циклу знаходиться система, який вид перехідного періоду очікується (може бути в окремих випадках сукупність видів) і якої глибини процеси прогнозуються. Усе це визначає використання циклічних моделей життєдіяльності досліджуваних систем, а виробнича система (організація, фірма, підприємство і т.д.), як і система будь-якої іншої природи і призначення, підкоряється циклічним законам життєдіяльності [16].

При наростанні складності виробництва управління у своєму розвитку повинен випереджати розвиток виробництва. Тільки тоді воно може бути ефективним. Це вимагає реконструкції управління, і це природно поведе за собою його ускладнення у функціональному, організаційному, мотиваційному, інформаційному відношенні, зажадає професіоналізації управління, нових знань. Тому, чим ми більше будемо знати про процеси антикризового управління, його технології, тим ефективніше буде відбуватися саме управління, тим стійкіше будуть працювати наші вітчизняні підприємства.

Антикризове управління, як усяке управління взагалі, характеризується певними технологічними схемами управління. Але специфіка антикризового управління відображає і специфіку його технології. Тут істотний вплив можуть мати фактори дефіциту часу, зниження керованості, конфліктності інтересів, високого ступеня невизначеності і ризику, складного переплетення проблем, тиску зовнішнього середовища, зниження конкурентоспроможності, порушення балансу влади [17].

Технологія антикризового управління - це комплекс послідовно здійснюваних заходів попередження, профілактики, подолання кризи, зниження рівня її негативних наслідків. Вона допускає як велику дослідницько-аналітичну роботу, так і соціально-організаційну діяльність. Не можна технологію антикризового управління зводити тільки до пошуку варіантів поведінки. Це технологія активної управлінської діяльності в повному комплексі всіх її функцій, ролей і повноважень [8].

Технологічна схема антикризового управління складається з восьми етапів (рис. 1.1). Вони характеризують зворотно-поступальну послідовність різних операцій і їх груп при розробці і здійсненні управлінського рішення і, таким чином, - оптимальний варіант виходу організації (підприємства) із кризової ситуації (передбачуваної чи такої, що вибухнула).

На першому етапі антикризового управління створюється спеціалізована робоча група (команда). Вона може складатися як із власних кадрів організації, так і з фахівців, запрошених зі сторони лише на час можливої чи реальної кризової ситуації. Фахівці повинні володіти такими знаннями, як теорія криз, прогнозування, конфліктологія, розробка управлінських рішень, дослідження систем управління, макроекономіка, мікроекономіка і т.д.

На другому етапі передбачається перевірка доцільності і своєчасності проведення заходів щодо антикризового управління. При недоцільності відбувається повернення до вихідної ситуації - пошуку нових цілей, планування за ними спеціальних заходів. Якщо є обґрунтування доцільності і своєчасності "включення" антикризового управління, відбувається перехід до наступного кроку.

На третьому етапі проводиться розробка управлінських рішень антикризового характеру, що здійснюється в свою чергу в кілька етапів. Основними з них є збір вихідної інформації про ситуацію в організації, структурно-морфологічний аналіз ситуації, визначення шляхів виходу організації з кризової ситуації, визначення необхідних ресурсів, перевірка можливості досягнення поставлених цілей.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1.1 Технологічна схема антикризового управління

На четвертому етапі створюється система реалізації управлінських рішень з виходу організації з кризової ситуації. При цьому групою фахівців, що підготувала ці рішення, визначаються їх конкретні виконавці. Виконавець повинен мати у своєму розпорядженні необхідні і достатні ресурси для виконання антикризового управлінського рішення, а також за своєю кваліфікацією повинен відповідати рівню і складності поставлених перед ним завдань. У протилежному випадку виконання заходів антикризового управління піде за іншою схемою, відмінною від запланованої, або стане неможливим.

На п'ятому етапі антикризового управління здійснюється організація виконання управлінських рішень. Це конкретні організаційно-практичні заходи, реалізація яких у чітко визначеній послідовності дозволить досягти цілей, поставлених в антикризовому управлінні.

На наступному (шостому) етапі необхідні оцінка й аналіз якості виконання управлінських рішень за показниками діяльності організації.

У випадку, коли виконання рішення не привело до яких-небудь змін (позитивних чи негативних), розглядають причини, з яких не виконані рішення чи отримані результати, відмінні від запланованих показників. Після визначення причин незадовільного виконання управлінського рішення підготовляють нове рішення з урахуванням отриманих результатів від уже проведених заходів антикризового управління.

Якщо виконання управлінського рішення дало свої позитивні результати, тобто, у роботі фірми намітилися тенденції до поліпшення показників господарської діяльності, але не в тім обсязі, що необхідний, то вносяться зміни в систему реалізації управлінських рішень.

На сьомому етапі перевіряється доцільність проведення подальших робіт з виходу організації з кризової ситуації, що складається у визначенні того, на якій стадії виконання знаходиться антикризова програма.

Якщо фахівцями дається висновок про виконання антикризової програми, а ситуація кризового стану організації на ринку не змінилася, необхідно провести розробку заходів щодо зміни статусу організації, зокрема можливе визнання її банкрутом і проведення заходів, пов'язаних з реалізацією процедур визнання банкрутства.

У випадку ж, коли антикризова програма виконана, а зовнішня ситуація становища організації змінилася, систему антикризового управління адаптують до умов, що змінилися на ринку. Для виходу організації з кризової ситуації проводиться підготовка додаткових управлінських рішень антикризового характеру.

На заключному, восьмому етапі, для даної технологічної схеми антикризового управління розробляються заходи щодо прогнозування майбутніх кризових ситуацій. Прогнозування є невід'ємною частиною технології антикризового управління. Воно дозволяє якщо не уникнути кризової ситуації, то підготуватися до неї і мінімізувати її наслідки.

Важливою особливістю управлінських навчань є те, що вони всі в більшій чи меншій мірі виходять з наявності так званого системного ефекту, що виражається в тім, що ціле завжди якісно відмінне від простої суми складових його частин.

Проста система орієнтована на досягнення однієї мети, а складна система прагне до досягнення декількох взаємозалежних цілей. Оскільки всі організації є системами, управління системою буде ефективним, якщо в процесі перетворень усередині організації співвідношення кількості і якості споживаних ресурсів на виході-вході буде збільшуватися. У протилежному випадку управління організацією не є ефективним.

Ситуаційний чи кейсовий (case), підхід до управління, як і системний, є швидше способом мислення, ніж набором конкретних дій. Метод був розроблений у Гарвардській школі бізнесу (США) і пропонує майбутнім менеджерам швидко вирішувати проблеми в конкретній ситуації. Цей підхід вимагає ухвалення оптимального рішення, що залежить від співвідношення наявних факторів. Якщо процесний і системний підходи в менеджменті більш доцільно застосовувати в спокійній обстановці й у процесі планомірної діяльності менеджера, то ситуаційний підхід частіше використовують у нестандартних і непередбачених ситуаціях [18].

У цьому підході збережена концепція процесу управління, застосовна до всіх організацій. Але ситуаційний підхід визнає, що, хоча загальний процес однаковий, специфічні прийоми, які повинен використовувати керівник для ефективного досягнення цілей організації, можуть значно варіювати. Керівництво повинне визначити, яка структура чи прийом управління найбільше підходить для даної ситуації. Більше того, оскільки ситуація може мінятися, керівництво повинне вирішувати, як необхідно відповідно поміняти організаційну структуру, щоб зберегти ефективність організації. Ситуаційний підхід концентрується на ситуаційних розходженнях між організаціями й усередині самих організацій. Він намагається визначити, які значимі перемінні ситуації і як вони впливають на ефективність організації. Застосування методу ситуаційного підходу вимагає від керівника певної організації наступних компетенцій:

- керівник повинен бути знайомий із засобами професійного управління, що довели свою ефективність;

- кожна з управлінських концепцій і методик має свої сильні і слабкі сторони чи порівняльні характеристики у випадку, коли вони застосовуються до конкретної ситуації. Керівник повинен уміти передбачати ймовірні наслідки (як позитивні, так і негативні) від застосування даної методики чи концепції;

- керівник повинен уміти правильно інтерпретувати ситуацію;

- керівник повинен уміти зв'язувати конкретні прийоми, що викликали б найменший негативний ефект і приховували б найменше недоліків, з конкретними ситуаціями, у такий спосіб забезпечуючи досягнення цілей організації найефективнішим шляхом в умовах існуючих обставин.

Ситуаційні теорії управління дають деякі рекомендації щодо того, як варто управляти в конкретних ситуаціях. При цьому виділяються чотири обов'язкових етапи, що повинні бути здійснені менеджером для того, щоб домогтися ефективного управління в кожній конкретній ситуації:

- по-перше, управління повинно вміти здійснювати аналіз ситуації з погляду того, які вимоги до організації пред'являє ситуація і що для неї характерне;

- по-друге, має бути обраний відповідний підхід до здійснення управління, який би найбільшою мірою і щонайкраще відповідав вимогам, висунутим до організації з боку ситуації;

- по-третє, управління повинно створювати потенціал в організації і необхідну гнучкість для того, щоб можна було перейти до нового управлінського стилю, що відповідає ситуації;

- по-четверте, управління повинно зробити відповідні зміни, що дозволяють підлаштовуватися до ситуації.

Принцип ефективності економічної системи, сформульований В. Парето, говорить про те, що в ефективній економічній системі неможливо зробити ніякого поліпшення без відповідного погіршення яких-небудь її параметрів. Для повної ефективності виробничої системи повинні бути досягнуті наступні умови:

- існуючий запас ресурсів повинен бути розподілений між виробництвом товарів таким чином, щоб жоден їхній перерозподіл не міг збільшити виробництво одного товару без зменшення виробництва іншого (інших);

- неможливе збільшення виробництва одного товару без відповідного зменшення випуску іншого. Для виробничої системи можна переформулювати цей принцип з позиції цілепередбачення: економічна система повинна використовувати свої фактори виробництва (ресурси) у такій ефективній комбінації, що знаходиться в точній відповідності з її виробничими можливостями і бажаннями з випуску продукції [21].

У зв'язку з обмеженістю ресурсів і повним їхнім розподілом між виробленими товарами (у кількісному й асортиментному значенні), відповідно до принципу ефективності Парето, усяка зміна (збільшення, зменшення) використання одного ресурсу спричиняє зворотну зміну (зменшення, збільшення) іншого чи інших, у випадку багаторесурсного виробництва (що більш реально). Інакше, якщо неможливе збільшення абсолютної величини ресурсів, то всяка зміна їхнього використання можлива тільки через зміну співвідношення їхнього застосування. Для кожного товару повинно бути відомо, які ресурси й у якім співвідношенні повинні бути застосовані. Але оскільки вони вважаються замінними, то відомо, у якій мірі може бути здійснена ця заміна (ступінь можливого заміщення називається в економічній теорії нормою заміщення ресурсів) [9].

Якщо необхідна кількість ресурсів доступна, то проблема полягає в ефективності їхнього використання. Ресурси необхідні не тільки для конкретного випуску виробів, призначених для продажу у визначений період часу, але й для поповнення чи створення запасів ресурсів чи напівфабрикатів. Таким чином, управління виробництвом повинно бути здатне розподілити наявні ресурси в різних напрямках відповідно до виробничих цілей для найбільш повного задоволення споживачів продуктом необхідної якості, що випускається у відповідному асортименті.

Перед усіма виробничими підприємствами стоїть складна проблема споживання і використання ресурсів, необхідних для виробництва продукції в потрібній кількості, визначеної якості і достатнього асортименту, а також для забезпечення конкурентоспроможності продукції, що випускається.

Ресурси повинні бути використані і розподілені між товарами, що випускаються, з найбільшою ефективністю. Критерієм ефективності використання і розподілу ресурсів служить принцип економічної ефективності В. Парето, відповідно до якого розподіл перемінних факторів виробництва повинен бути здійснений так, що граничний продукт від використання факторів у всіх альтернативних варіантах повинен бути однаковий. Управління повинно використовувати фактори найбільш технологічно ефективним способом, коли технічна норма заміщення усіх факторів однакова для виробництва усіх видів продукції. У цьому випадку фірма організує виробництво у відповідності зі своєю кривою заміщення і кривою виробничих можливостей, тобто найбільш ефективним з можливих способів відповідно до висунутого критерію. Для досягнення конкретних переваг через організацію ефективної взаємодії з ринками ресурсів підприємствам варто знати і досліджувати природу факторів, що впливають на фірмовий попит на ресурси.

Відомо, що ринок, еколого-соціо-економічні явища і кризи, служать предметом постійного занепокоєння керівників організацій будь-якого рівня. Здійснюючи щоденний, щогодинний вплив на ефективність функціонування системи менеджменту, вони вимагають вживання заходів з доведення фірми до рівня впливів зовнішнього середовища, що змінюються.

До основних груп факторів зовнішнього середовища можна віднести:

- темпи НТП в галузі діяльності фірми й у суміжних галузях;

- запити споживачів і їхні претензії до товарів, що випускаються;

- політика постачальників і ринкова стратегія конкурентів;

- державна політика і зовнішньоекономічна діяльність;

- цінова і соціальна політика;

- інші фактори інфраструктури ринку, екологічні і соціальні вимоги макросередовища фірми й інфраструктури регіону [20].

Вплив окремої групи факторів фірма ще може врахувати і вжити відповідних заходів. Врахувати вплив відразу всіх шести груп, що складаються з безлічі елементів, являє собою складну проблему, що добре видно з наведеного, де представлені варіанти впливу факторів зовнішнього середовища на фірму. Але підприємства вирішують цю проблему шляхом визначення пріоритету зовнішньоекономічних факторів.

У сучасних умовах діяльність підприємств повинна спрямовуватися на створення конкурентоздатної продукції, отримання найбільших прибутків та освоєння нових ринків збуту. Однак не менш важливим завданням для кожної компанії, фірми чи підприємства є можливість уникнення тяжких кризових явищ, котрі є не тільки неминучими супутниками еволюційних явищ, а й наслідками помилок ведення бізнесу. Саме тому поставлена проблема щодо використання так званого бенчмаркінгу (від англійської "benchmark", "початок відліку") має на меті освоєння як механізму порівняльного аналізу ефективної роботи однієї компанії з показниками іншої, більш успішної технології вивчення та впровадження найкращих досягнень світового бізнесу.

Для сучасного підприємства, котре впроваджує філософію постійного розвитку та досконалості, знання та використання технології бенчмаркінгу повинні стати обов'язковими. Адже підприємства та фірми, які не бажають вивчати кращі зразки та технології діяльності, неминуче очікують кризові явища. І, навпаки, використання маркетингового інструментарію бенчмаркінгу надає можливість цим підприємствам підвищити свою конкурентоспроможність [10].

Інструментарій впровадження бенчмаркінгу на підприємствах слід впроваджувати поетапно: спочатку на підприємстві формується система показників щодо стану операційної та фінансової діяльності; далі система показників порівнюється з аналогічними показниками інших фірм, які використовують сучасні методи ведення господарської діяльності.
Під сучасними методами треба розуміти не тільки оптимальніші фінансові показники, а й новітні технології, систему організації виробництва, методи управління, здатність підприємства швидко реагувати на попит споживача.
Найяскравішим прикладом успішного використання технологій бенчмаркінгу є ситуація з компанією Rank Хегох, котру ніяк не можна віднести до підприємств, що не займаються вдосконаленням своєї діяльності. Наприкінці XX століття компанія Хегох відчула, що вона втрачає частку ринку збуту продукції, її конкуренти запропонували споживачам аналогічну за якістю продукцію, але суттєво дешевшу [13].

Вирішення проблеми було знайдено миттєво. Для з'ясування наслідків ситуації, що склалася, було проведене експериментальне дослідження на основі порівняльного аналізу продукції конкурентів, виявлено та з'ясовано переваги і недоліки технічних продуктів конкурентів. За результатами цих досліджень було розроблено нову рідкісну ринкову пропозицію, яка базувалася на застосуванні досвіду японської компанії Fuji. Оперативна адаптація та використання досвіду організації роботи фірми Fuji повернули успіх корпорації Хегох [12].

Концепція бенчмаркінгу стала невід'ємною складовою бізнес-стратегії корпорації Хегох, завдяки чому вона стала визнаним лідером у галузі використання новітніх технологій. Отже, бенчмаркінг - це не тільки сучасна технологія конкурентного аналізу. Це, по-перше, концепція природного розвитку у компаній прагнення до безперервної досконалості, а, по-друге, процес відтворення досконалості. Володіння та ефективне використання технологій бенчмаркінгу - невід'ємна передумова ринкового успіху підприємства [11].

Можна з упевненістю стверджувати, що метод бенчмаркінгу є дієвим інструментом удосконалення внутрішнього середовища підприємства щодо поліпшення його становища на ринку збуту продукції, визначення негативних тенденцій в еволюції підприємства та подолання кризових явиш.
Бенчмаркінг особливо актуальний для розвитку підприємств та фірм нашої держави в сучасних умовах, в аспекті подолання кризових явищ їхньої діяльності.

Бенчмаркінг є ефективним важілем для виходу підприємства з кризи, за умови його кваліфікованого використання.

1.3 Розвиток інституційних основ антикризового управління

Стабільність і криза нероздільні, вони не можуть існувати один без одного. Це зумовлено законом діалектики [4].

На макрорівні великих економічних систем кризи виникають найчастіше через розриви між виробництвом і споживанням товарів. У докапіталістичних способах виробництва існувало недовироблення матеріальних благ. При капіталізмі вперше виникло надвиробництво. Найбільш глибоко і докладно цю проблему досліджував К. Маркс. Він розкрив причини економічних криз і обґрунтував їхню неминучість в умовах стихії й анархії виробництва.

Перша економічна криза відбулася в Англії в 1825 p., де на той час капіталізм став пануючим ладом. Наступна криза в 1836 р. охопила вже Великобританію і США. Криза 1847 р. торкнулася майже всіх країн Європи. Першу світову кризу відносять до 1857 р. Це була найглибша криза з початку капіталістичного розвитку. Світові економічні кризи відбувалися в 1900-1903 pp., 1907 р., 1920 p., але усі вони не йшли ні в яке порівняння зі світовою кризою 1929-1933 pp. Вона продовжувалася понад чотири роки та охопила увесь капіталістичний світ і всі сфери економіки. Тільки в США розорилося 109 тис. фірм. Після цієї кризи депресія була затяжною. Після деякого пожвавлення наступила нова криза, характерна тим, що їй не передувала фаза підйому. Нова криза хоча і була слабшою за попередню, але протікала дуже гостро. Загальний обсяг промислового виробництва в капіталістичному світі скоротився на 11%, а в США - на 21%, випуск автомобілів зменшився на 40%. Розвиток і загострення цієї кризи були перервані другою світовою війною 1939-1945 pp. [21].

Після другої світової війни в 1948-1949 р.р. вибухнула локальна економічна криза, що охопила США і Канаду. У США обсяг промислової продукції тоді упав на 18,2%, а в Канаді - на 12%, а загальний обсяг промислового виробництва розвинутих капіталістичних країн скоротився на 6% .

Чергові економічні кризи в капіталістичних країнах відбувалися в 1953-1954 і 1957-1958 pp. Але найглибшою була економічна криза 1973-1975 pp. Вона охопила усі капіталістичні країни і відрізнялася високим рівнем інфляції. Характерною рисою цієї кризи було переплетення її з глибокими структурними кризами, що вразили найважливіші сфери виробництва - енергетику, сировинні галузі, включаючи і сільське господарство, а також валютну систему.

Дуже суперечливі точки зору на причини економічних криз. І для цього є чимало об'єктивних передумов. Справа в тім, що вплив на циклічність відтворення тих самих факторів у різні періоди дуже різний і до того ж прояв їх в окремих державах має свої особливості. Багато економістів тривалість циклу пов'язують з науково-технічним прогресом. Активна частина основного капіталу морально старіла протягом 10-12 років. Це вимагало її відновлення, що служило стимулом економічного пожвавлення. Вихідним поштовхом була заміна устаткування і технології, тому відновлення основного капіталу називають матеріальною основою економічного циклу. Наступні скорочення періодів циклу (з 10-11 років у XIX ст. до 7-8 років у передвоєнні і 4-5 років у післявоєнні роки XX ст.) пов'язуються з прискоренням термінів відновлення основного капіталу під впливом НТП у сучасному світі [19].

У К. Маркса була своя система поглядів не тільки на причини, що визначають тривалість циклів, але і на саму природу циклічності. Принциповою відмінністю точки зору К. Маркса щодо даної проблеми є те, що причини циклічності капіталістичного відтворення він бачив у самій природі капіталізму, безпосередньо в протиріччі між суспільним характером виробництва і приватним характером присвоєння його результатів [2].

Представники неокласичної і ліберальної шкіл висували різні версії про природу і причини економічних криз. Багато хто з них вважав причиною криз недоспоживання населення, що викликає надвиробництво. Послідовною представницею теорії недоспоживання була Джоан Робінсон, лідер лівого кейнсіанства. Ліками від криз вважалося стимулювання споживання. Але виникаючий недолік споживання (платоспроможності) є скоріше наслідком, ніж причиною кризи [1].

Більш близькі до марксистської позиції економісти, що вважають причиною криз диспропорціональність чи "нерівновагу". Кризи зумовлені відсутністю правильних пропорцій між галузями, стихійними діями підприємців. Теорія "нерівноваги" збігається з іншим розповсюдженим поглядом на кризи як на породження зовнішніх умов - політичних, демографічних, природних. Ф. фон Хайєк, прихильник ринкової свободи і лютий супротивник державного втручання, вважав, що кризи надвиробництва виникають через надлишкове фінансування з боку держави (дешеві кредити, "накачування" попиту) [1].

Існує і психологічна теорія криз. Так, на думку І. Шумпетера, кожній фазі властива своя психологічна картина, що формує відношення до інвестицій. Паніка і розбрід кризового стану ведуть до застою капіталовкладень, підвищений настрій в умовах підйому стимулює гарячку. "Мінливі ситуації" формують нерівномірність інвестиційного циклу [1].

Економічною наукою до даного часу розроблений цілий ряд різних теорій, що пояснюють причини економічних циклів і криз. П. Самуельсон, наприклад, як найбільш відомі теорії циклів і кризи в своїй книзі "Економіка" відзначає наступні:

- грошову теорію, що пояснює цикл експансією (стиском) банківського кредиту (Хоутрі й ін.);

- теорію нововведень, що пояснює цикл використанням у виробництві важливих нововведень (Шумпетер, Хансен);

- психологічну теорію, що трактує цикл як наслідок хвиль песимістичного і оптимістичного настрою, що охоплюють населення (Пігу, Беджгот й ін.);

- теорію недоспоживання, що вбачає причину циклу в занадто великій частці доходу, що йде багатим і ощадливим людям, у порівнянні з тим, що може бути інвестоване (Гобсон, Фостср, Кетчінгс й ін.);

- теорію надмірного інвестування, прихильники якої думають, що причиною рецесії є, швидше, надмірне, ніж недостатнє, інвестування (Хайєк, Мізес й ін.);

- теорію сонячних плям - погоди - врожаю (Джевонс, Мур) [2].

При оцінці поглядів на циклічність і її причини слід зазначити, що вони видозмінювалися в часі разом зі зміною самої соціально-економічної дійсності. З урахуванням цього заслуговує на увагу точка зору ряду російських економістів, що виділяють три етапи в зміні поглядів на економічні цикли.

Перший етап охоплює період з початку XVIII ст. до середини 1930-х років XX ст. У цей період переважали судження про те, що економічні кризи або взагалі неможливі при капіталізмі (Дж. С. Мілль, Ж.-Б. Сей, Д. Рікардо), або вони носять лише випадковий характер і що система вільної конкуренції здатна самостійно їх переборювати (Ж.-Ш. Сісмонді, Р. Родбертус, К. Каутський).

Другий етап охоплює період із середини 1930-х до середини 1960-х років XX ст. Виділення цього періоду пов'язане з працями Дж.М. Кейнса і насамперед з його висновком про те, що економічні кризи (точніше депресія, застій) неминучі в умовах класичного капіталізму і випливають із природи властивого йому ринку. Кейнс одним з перших серед західних економістів прямо заявив про те, що капіталістичний ринок містить у собі різні прояви монополізму і поєднується з державним регулюванням, від чого ціни і заробітна плата є негнучкими. Як принципово необхідний засіб згладжування проблем кризи і безробіття Кейнс висунув ідею забезпечення державного втручання в економіку з метою стимулювання ефективного сукупного попиту. До його заслуг у дослідженні фактора циклічності варто також віднести розроблену ним теорію мультиплікатора, що згодом стала широко використовуватися при аналізі причин циклічності.

Третім етапом у дослідженні причин економічних циклів є період із середини 1960-х років дотепер. У цей період, по-перше, стала приділятися особлива увага розмежуванню екзогенних (внутрішніх) і ендогенних (зовнішніх) причин циклічності ринкової економіки, причому саме ендогенним факторам стала приділятися переважна увага. По-друге, визначилася позиція ряду фахівців, відповідно до якої держава в розвинутих країнах далеко не завжди прагне до антикризового регулювання, згладжування циклічних коливань і до стабілізації економічної рівноваги, а проводить нерідко так звану проциклічну політику, тобто провокує і підтримує циклічність.

Докладний аналіз екзогенних і ендогенних підходів до пояснення причин циклічності представлений так званим мультиплікаційно-акселераційним механізмом циклу. Моделі мультиплікатора й акселератора і теорії розглядаються роздільно, але в житті їхній механізм діє в тісному взаємозв'язку: як тільки приходить у дію один з даних механізмів, починає функціонувати і другий. Якщо, наприклад, у положенні рівноваги відбувається автономна (не залежна від економічної системи) зміна попиту у вигляді приросту інвестицій, то в рух приходить мультиплікатор, що викликає цілий ряд змін доходу. А зміни доходу приводять у рух принцип акселератора і породжують зміни в обсягах похідних капіталовкладень. Зміни в капіталовкладеннях знову пускають у хід мультиплікатор, що породжує зміни доходу, які приводять до нових капіталовкладень [1].

...