Грошова політика

40

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПЛАН

ВСТУП

1. ОСНОВНІ РИСИ АДМІНІСТРАТИВНО-КОМАНДНОЇ ЕКОНОМІКИ

1.1 Власність і держава. Методи керування економікою

1.2 Директивне планування

1.3 Фондування

1.4 Грошовий обіг. Регулювання грошової маси

1.5 Соціальна орієнтація

1.6 Усвідомлення необхідності переходу до ринку (історичний нарис)

2. ТИПИ Й МОДЕЛІ РИНКОВИХ РЕФОРМ

2.1 Типи ринкових реформ

3. ФІСКАЛЬНА ПОЛІТИКА. СУТНІСТЬ І МЕХАНІЗМ

3.1 Мети фіскальної політики

3.2 Механізм здійснення фіскальної політики

3.3 Проблеми дефіциту державного бюджету

3.4 Принципи оподатковування, види податків

4. ВПЛИВ ГРОШОВОЇ Й ФІСКАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ НА ЕКОНОМІЧНУ СИСТЕМУ

4.1 Реальні й фінансові величини

4.2 Порівняння мультиплікатора Кейнса й кількісної теорії грошей Фішера

5. МАСА ГРОШЕЙ В ОБІГУ. ГРОШОВІ АГРЕГАТИ

5.1 Особливості побудови показників грошової маси в Україні

ВИСНОВКИ

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Грошова політика -- сукупність заходів держави з організації та використання фінансів для забезпечення економічного і соціального її розвитку. Вона знаходить свій вияв у формах і методах мобілізації фінансових ресурсів та використанні їх на різні потреби держави, розвиток економіки і соціальний захист населення, у фінансовому законодавстві, практичних діях у галузі фінансів різних державних структур.

Основною метою грошової політики є оптимальний розподіл валового внутрішнього продукту між галузями народного господарства, соціальними групами населення, територіями. На цій основі мають забезпечуватися стійке зростання економіки, удосконалення її структури, створення умов для розвитку господарських одиниць різних форм власності, спільних, з іноземним капіталом, акціонерних товариств, орендних і комерційних підприємств. В цих умовах важливе значення має також створення надійних соціальних гарантій населенню.

1. ОСНОВНІ РИСИ АДМІНІСТРАТИВНО-КОМАНДНОЇ ЕКОНОМІКИ

Командна економіка зложилася в Радянському Союзі на рубежі 20-х - 30-х років і проіснувала шість десятиліть. Вона охоплювала й економіку України, що була складовою частиною союзного народногосподарського комплексу. Командна економіка непогано виявила себе в екстремальних умовах війни, однак в умовах мирного змагання двох систем іманентні їй недоліки, насамперед низька ефективність виробництва, його витратний характер і несприйнятливість до науково-технічного прогресу, стали очевидними. З іншого боку, ринкова економіка в розвинених країнах Заходу й Сходу переконливо продемонструвала свої корінні переваги - прискорений науково-технічний прогрес, високу ефективність суспільного виробництва, недосяжний для колишніх соцстран рівень життя гнітючої частини населення. У цьому зв'язку доцільно розглянути основні характеристики командної системи, щоб краще зрозуміти, від чого ми йдемо, точніше, намагаємося піти.

1.1 Власність і держава. Методи керування економікою

а) Матеріальною основою командної економіки є державно-бюрократична власність, що дозволяє не стільки управляти, скільки командувати з єдиного центра підприємствами, працівниками, цілими регіонами. Цією власністю розпоряджаються чиновники центральних відомств і високопоставлених партійних функціонерів, які, приймаючи рішення, керуються не стільки державними, скільки своїми особистими й корпоративними інтересами. Характерно, що зазначені особи не несуть ніякої матеріальної відповідальності за результати ухвалених рішень. У цьому корінна причина прийняття економічно необґрунтованих, вольових рішень, що ведуть до масштабного розкрадання матеріальних, трудових і природних ресурсів суспільства, до низької ефективності суспільного виробництва.

У політико-економічному плані командна економіка - це державно-бюрократичний капіталізм. Як сукупний капіталіст виступає держава, що є монопольним власником засобів виробництва. Безпосередні виробники відділені від засобів виробництва, є найманого робітника мі держави й піддаються жорстокої експлуатації, що визначає низький рівень життя народу. Прибавочний продукт і значна частина необхідного продукту привласнюється державою й використається з метою розширеного відтворення державно-бюрократичної власності, гіпертрофованого росту ВПК і задоволення особистих потреб панівного класу партійної й господарської номенклатури, верхівки армії, співробітників органів безпеки Нарешті, держава в умовах командної економіки носить тоталітарний, антидемократичний характер

б) Командній економіці по визначенню іманентні командно-адміністративні методи керування суб'єктами господарювання Ці методи припускають доведення зверху «команд» - планових завдань, інструкцій, розпоряджень, обов'язкових до виконання нижчестоящими суб'єктами, за невиконання яких останні несуть адміністративну й кримінальну відповідальність Зазначені методи керування базуються на твердій дисципліні й субординації, в основі яких лежить страх перед покаранням Цей страх змушував директорів підприємств і голів колгоспів виконувати навіть ті вказівки, які на їхній погляд були абсурдними

Поряд з адміністративно-командними використалися й економічні методи керування, які базуються на врахуванні економічних інтересів, т е усвідомлених матеріальних потребах соціальних суб'єктів, цілеспрямованому впливі на ці інтереси за допомогою економічних важелів і формуванні матеріальної зацікавленості в результатах праці й матеріальної відповідальності за негативні результати. Зазначені методи, однак, відігравали допоміжну роль, служили свого роду «довеском» до адміністративно-командних методів керування. Так, колективи підприємств матеріально заохочувалися (преміювалися) насамперед за своєчасне виконання планових завдань і каралися (втрачали премії) за їхнє невиконання Відповідно, господарський розрахунок розглядався як плановий метод керування підприємствами, а ціль госпрозрахункового стимулювання полягала в тому, щоб зацікавити трудові колективи у виконанні плану ціною мінімальних витрат

1.2 Директивне планування

Командна економіка повністю виключає конкуренцію між виробниками матеріальних благ і послуг Відсутність механізму ринкової конкуренції повинне було заповнювати централізованим директивним плануванням, на яке покладали функції забезпечення пропорційності народного господарства, створення умов для науково-технічного прогресу й підвищення ефективності суспільного виробництва, росту добробуту народу Планування, отже, було провідною ланкою, стрижнем командної економіки

Централізоване планування виробництва й розподілу величезної маси продуктів (у колишньому Союзі кількість найменувань вироблених продуктів досягало 25 млн) саме по собі є винятково складним технічним завданням Завдання ця ускладнювалася рядом обставин По-перше, централізоване планування в сполученні з фондованим розподілом ресурсів не стимулювало й украй обмежувало ініціативу керівників підприємств в області виявлення справжніх запитів споживачів Власне кажучи зворотний зв'язок між виробниками й споживачами не працювала По-друге, включення в загальний обсяг виробництва продукції тих підприємств, виробничі потужності яких повинні були бути уведені в лад у плановому періоді (але, як правило, не вводилися), що одержала широке поширення практика приписок, що спотворювала реальний обсяг товарної маси, а також надлишок безготівкових грошей у підприємств, що породжував надмірний попит на засоби виробництва, вели до перекручування тієї інформації, який розташовували центральні планові органи

Тому вони були не в змозі розробити оптимальний план. Більше того, планування, основним завданням якого була підтримка народногосподарських пропорцій, постійно породжувало диспропорції між галузями, регіонами, виробництвом і споживанням. Характерною рисою планової економіки є дефіцит переважної більшості виробів й у той же час надлишок деяких виробів низької якості, які доводилося нав'язувати підприємствам-споживачам (в області постачання населення, там, де споживач мав елементарну можливість вибору, дефіцит сполучався із затоваренням)

Народногосподарський план розроблявся Держпланом за участю планових органів міністерств. Потім підприємствам доводило планове завдання, що включало більшу групу економічних показників, таких як обсяг виробництва продукції в натурі із вказівкою її номенклатури (асортиментів) і в грошовому вираженні (валова або товарна продукція), продуктивність праці, собівартість і прибуток, фонд заробітної плати й т.п. Всі ці показники носили директивний, тобто обов'язковий характер. Розробляючи свій техпромфінплан, підприємства лише конкретизували доведені зверху показники. Після 1965 р. поряд із плановими показниками до підприємств стали доводити економічні нормативи, такі як норматив розподілу прибутку, формування заохочувальних фондів, у деяких випадках норматив формування фонду основної заробітної плати.

Головним завданням підприємства було виконання плану (планового завдання). Відповідно, оцінка роботи підприємства й матеріальне заохочення колективу здійснювалися не залежно від фактично досягнутих результатів, а залежно від ступеня виконання плану Можна привести наступний умовний приклад. Якщо підприємство виконувало план по обсязі виробництва на 100%, то його робота оцінювалася як гарна, на 98% - як погана (колектив втрачав премії), на 103% - як дуже гарна, на 115% - як «підозріло гарна» [4, с. 5-7]. Підприємство, що значно перевиконало план, могло бути твердо впевнене в тім, що на наступний рік планове завдання буде істотно збільшене

Така практика вела до ряду серйозних негативних наслідків По-перше, підприємства всіма правдами й неправдами намагалися одержати полегшений план, якому можна було виконати з гарантією При цьому можливість одержати такий план залежала від особистих зв'язків директора в міністерстві й Держплані.

По-друге, підприємства приховували свої резерви - виробничих потужностей, робочої чинності, росту продуктивності праці для того, щоб забезпечити собі гарантоване виконання плану Спроби змусити підприємства розкрити свої резерви й прийняти «напружений» (або «зустрічний») план скінчився невдачею Не знаючи справжніх можливостей підприємств, центральні органи, як правило, щорічно механічно збільшували планове завдання, виходячи з «досягнутого рівня», думаючи, що підприємства як-небудь це завдання виконають

По-третє, така практика поряд з відсутністю конкуренції зробила економіку несприйнятливої до нової техніки Дійсно, перехід на випуск нової, більше складної продукції й, особливо, масове відновлення встаткування неминуче означало тимчасову зупинку основних цехів, а отже, невиконання плану по обсязі виробництва й продуктивності праці, що вело до позбавлення премій за основні результати роботи Правда, наприкінці 50-х років була уведена спеціальна система преміювання за нову техніку Однак вона охоплювала вузьке коло працівників, а по величині премії за нову техніку були непорівнянні із преміями за основні результати роботи. По образному вислові Л Брежнєва, «наші підприємства шарахаються від нової техніки як чорт від ладану»[4, с.7]. Нова техніка, як правило, впроваджувалася під натиском зверху, а, отже, формально, на ділі нерідко впроваджувалася неефективна техніка, нова тільки за назвою.

По-четверте, в 70-х роках широке поширення одержала практика «коректування планів», що зводилася до того, що планове завдання заднім числом зменшувалося, підганялося під фактично досягнуті результати Колективи підприємств, що домоглася «коректування», у повному обсязі одержували премії, однак значна частина продукції виявлялася недоданої, що ставило в тяжкі умови підприємства-споживачі

По-п'яте, характерною рисою роботи більшості підприємств була неритмічність гнітюча частина продукції провадилася в третій декаді, авральним методом, особливо наприкінці кварталу або року, коли треба було будь-що-будь «закрити план». Неритмічність роботи підприємства-постачальників породжувала неритмічність на підприємствах-споживачах У результаті страждало якість продукції (недарма досвідчені споживачі намагалася не купувати виробу, виготовлені наприкінці місяця й особливо року). Нарешті, широке поширення одержала практика приписок, тобто фальсифікації фактичних результатів роботи. Фактичний обсяг виробництва багатьох важливих видів продукції був значно нижче, ніж це значилося у звітах і статистичних даних, що породжувало їхній тотальний дефіцит.

1.3 Фондування

Матеріально-технічне забезпечення виробництва (постачання) в умовах командної економіки будується на основі т.зв. фондування, свого роду карткової системи розподілу матеріальних ресурсів. Для того, щоб одержати сировину, матеріали, устаткування, підприємства повинні були розташовувати не тільки грішми на своєму розрахунковому рахунку, але й особливими документами фондами (лімітами), у яких указувалося, які саме ресурси, у кого й коли може одержати підприємство. Задовго до початку планового періоду підприємство повинне було подати заявку на ресурси, на основі цих заявок Госснаб розробляв план матеріально-технічного постачання й виділяв підприємствам фонди. Потім між підприємствами-виробниками й споживачами укладалися господарські договори поставок, які лише юридично оформляли встановлені в централізованому порядку господарські зв'язки.

Система фондування страждала істотними недоліками. Насамперед, споживачі не мали можливості вибирати постачальника, що обумовлювало монополію виробника. У цих умовах реалізація продукції не була проблемою, тому що споживачеві доводилося брати те, що йому дають. Виробник не вивчав попит на свою продукцію, не прагнув урахувати побажання споживачів, підвищити якість виробів, обновити їхні асортименти. Зазначені завдання вирішувалися вкрай повільно і як правило, тільки під адміністративним натиском.

Оскільки практично всі матеріальні ресурси, у тому числі й ті, які значилися тільки на папері, були розподілені заздалегідь, те одержати додаткові ресурси в середині планового періоду було вкрай складно, найчастіше просто неможливо. Тому ті підприємства, які проявляли ініціативу й намагалися негайно освоїти виробництво нових, більше ефективних виробів, попадали у винятково складне становище (їм були потрібні інші матеріали, що комплектують, устаткування) і, як правило, були змушені відкладати рішення цього завдання до початку нового планового періоду, що також гальмувало технічний прогрес.

Нарешті, постачальник, використовуючи своє монопольне положення, сам визначав черговість задоволення заявок (відвантаження продукції) прикріплених до нього споживачів Той, чиї заявки задовольнялися в першу чергу, одержував виділені йому ресурси повністю, у другу чергу - повинен був брати необхідні ресурси з «навантаженням», нарешті, той, хто стояв наприкінці списку, одержував ресурси не повністю й ризикував їх не одержати зовсім. Така ситуація привела до виникнення «інституту» постачальників-штовхачів, які, озброївшись подарунками «потрібним людям», підтримкою директора й особистою чарівністю, їхали на заводи-виготовлювачі, намагалися всіма правдами й неправдами домогтися задоволення заявок свого підприємства (надалі «подарунки» стали приймати форму ледь прикритих хабарів).

Обумовлена хронічним дефіцитом матеріальних ресурсів, система фондування сама породжувала дефіцит, тому що підприємства, не впевнені у своєчасному виконанні договорів поставки, завищували свої заявки й брали додаткові матеріали й устаткування в розрахунку обміняти їх на потрібні їм засобу виробництва. Величезні запаси матеріальних цінностей вмертвлялись. Недоліки системи фондування були настільки очевидні, що, починаючи з 1966 року, уживали кількаразові спроби перейти до т.зв. «оптової торгівлі» засобами виробництва. Однак ці спроби скінчилися повною невдачею, тому що оптова торгівля без фондів і лімітів можлива тільки в умовах існування конкурентних ринків.

Система фондованого розподілу ресурсів частково поширювалася й на сферу постачання населення споживчими товарами. Так, ринкові фонди, особливо промислових товарів і цілого ряду продуктів харчування (насамперед імпорту) розподілялися між регіонами в централізованому порядку: одні регіони забезпечувалися цими товарами в першу чергу, інші трималися на голодному пайку. В останніх реальна купівельну спроможність готівки була значно нижче, існував виражений дефіцит, що створювало умови для спекуляції й функціонування «чорного» ринку.

Отже, директивне планування й фондований розподіл ресурсів - характерні риси командної економіки, що справедливо називають планово-розподільною.

1.4 Грошовий обіг. Регулювання грошової маси

В умовах командної економіки реальні товарно-грошові відносини складаються тільки в сфері купівлі-продажу робочої чинності (виплати зарплати) і реалізації споживчих товарів і послуг. Що стосується обороту засобів виробництва, то в цій сфері товарно-грошові відносини носять формальний характер, а безготівкові гроші виконують насамперед роль інструмента обліку й контролю, в зв'язку із чим багато радянських економістів розглядали їх як рахункові квитанції.

Характерною рисою командної економіки було чітке відокремлення обороту безготівкових грошей від обороту наявних (єдиним виключенням був прийом і виплата внесків в Ощадбанку) Госпрозрахункові підприємства з виторгу від реалізації продукції шляхом безготівкових розрахунків розплачувалися з постачальниками сировини, що комплектують, устаткування, транспортними, будівельними, проектними організаціями, однак кошти, призначені на виплату зарплати, ті перетворювались в наявні гроші, були обмежені плановим фондом заробітної плати Останній розраховувався шляхом множення середньої для даної галузі (групи підприємств) заробітної плати на встановлену зверху чисельність персоналу Регулювався не тільки фонд заробітної плати, але й зарплата окремого працівника зарплата ІТП визначалася встановленим зверху посадовим окладом, а робітник-тарифною ставкою й тарифним коефіцієнтом за умови виконання норми виробітку або робітника часу

Фонд заробітної плати й зарплата окремого працівника жорстко регламентувалися й у бюджетних організаціях. Що стосується колгоспників, ті їхні грошові доходи формувалися, в основному, за рахунок перерозподілу доходів міського населення (покупців продуктів, зроблених у присадибному господарстві). Такий порядок дозволяв порівняно просто розрахувати сукупний фонд заробітної плати, а отже, грошової маси й збалансувати грошові доходи населення (платоспроможний попит) з масою споживчих товарів (ринковими фондами), що надходили в продаж за твердими цінами Рестрикційне регулювання грошових доходів населення за умови бездефіцитного бюджету забезпечувало тверду купівельну спроможність рубля, попереджало виникнення інфляції.

1.5 Соціальна орієнтація

До числа найважливіших завоювань трудящих в умовах командної економіки ставляться: безкоштовна охорона здоров'я, безкоштовне утворення (у тому числі вище), пільговий зміст дітей у яслах і дитсадках, пенсії по старості й інвалідності, соціальні виплати по тимчасовій непрацездатності Ці завоювання випливало зберегти при переході до ринку Крім того, квартирна плата, тарифи на комунальні послуги й міський транспорт носили символічний характер Нарешті, в умовах командної економіки було відсутня масове безробіття, у чому офіційна пропаганда бачила чи ледве не головне досягнення «розвиненого соціалізму»

Однак, зазначена система соціального захисту мала свій зворотний бік По-перше, суспільні фонди споживання формувалися за рахунок необхідного, а не прибавочного продукту, ті за рахунок обмеження й без того низької заробітної плати, що трудяться були не в змозі оплатити соціальні послуги за рахунок своїх доходів. По-друге, існувала система спецраспределителей, спецлікарень, спецсанаторіїв і дач, що обслуговувала партійно-господарську номенклатуру й була недоступна для простих громадян. По-третє, низька квартплата сполучалася з перманентною недостачею житла, а тому в черзі на житло люди стояли багато років. Варто підкреслити й те, що після початку масового житлового будівництва наприкінці 50-х років, стандарти забезпечення житлом у СРСР минулому непорівнянні зі стандартами в розвинених країнах. По-четверте, на радянських підприємствах існував величезний надлишок робочої чинності, тобто мала місце сховане безробіття, що вела до росту витрат виробництва, гальмувала ріст продуктивності праці й впровадження нової техніки, підривала трудову дисципліну. По-п'яте, незважаючи на соціальні пільги й низькі ціни на споживчі товари й послуги, реальні доходи найманих робітників у колишньому Союзі були на порядок нижче, ніж у розвинених країнах. До цього треба додати хронічний дефіцит багатьох товарів, які доводилося «вистоювати» у чергах або здобувати на «чорному» ринку. Нарешті, ігнорування вимог по захисту навколишнього середовища привело до виникнення вкрай неблагополучних в екологічному відношенні регіонів, до різкого погіршення здоров'я значної частини населення, а, отже, до незадовільної якості життя.

1.6 Усвідомлення необхідності переходу до ринку (історичний нарис)

а) Основоположники марксизму однозначно вважали, що із установленням диктатури пролетаріату й переходом засобів виробництва в руки держави товарно-грошові відносини зникнуть. Економіка майбутнього суспільства представлялася їм як планомірно регульоване безтоварне господарство. На цих же позиціях стояв В.И.Ленін напередодні революції й у перші роки Радянської влади. Необхідно підкреслити, що політика «воєнного комунізму» (1918-1921 р.) була обумовлена не тільки надзвичайними умовами громадянської війни, але і являла собою спробу одним ударом покінчити з товарно-грошовими відносинами й безпосередньо перейти до комуністичних форм виробництва й розподілу матеріальних благ На ділі це був перший в історії досвід реалізації командної економіки.

У період «воєнного комунізму» за допомогою продразверстки в селян відбиралися всі надлишки сільгоспродуктів, приватна торгівля була заборонена й розглядалася як спекуляція, гроші внаслідок невтримної емісії гранично знецінилися й втратили роль загального еквівалента. Обмін продуктів (там, де він мав місце) але чинностей натуральний характер, робітники та службовці одержували не грошову

2. ТИПИ Й МОДЕЛІ РИНКОВИХ РЕФОРМ

У цей час назріла необхідність чітко визначити магістральний напрям переходу України до соціально-ориєнтованної ринкової економіки. При цьому треба в максимальному ступені врахувати позитивний і негативний досвід здійснення ринкових реформ у країнах далекого й ближнього зарубіжжя. У дійсній главі почата спроба систематизації цих реформ, визначення їхніх типів і конкретних моделей, зроблений ряд висновків, що мають пряме відношення до вибору української моделі ринкової реформи.

2.1 Типи ринкових реформ

Варто розрізняти два типи ринкових реформ. Реформи першого типу були успішно проведені в Західній Німеччині, Японії, нових індустріальних країнах Азії, Туреччини й Чилі. Спроби провести аналогічні реформи мали місце й в інших країнах. Характерною рисою ринкових реформ цього типу є те, що до моменту їхнього початку в зазначених країнах уже існувала ринкова економіка, був у наявності клас підприємців, більш-менш розвинена ринкова інфраструктура. У той же час ринковий механізм був обмежений надмірним і недостатньо ефективним державним сектором й (або) пануванням командних методів керування господарством.

Так, у нацистській Німеччині націоналізація підприємств не проводилася, акціонери великих компаній продовжували одержувати дивіденди (більше того, дивіденди власників акцій військових корпорацій істотно зросли). Однак, при збереженні приватної (акціонерної) форми власності держава повністю контролювала роботу великих і середніх підприємств: державні органи встановлювали підприємствам обов'язкові замовлення (завдання), контролювали збут і матеріально-технічне постачання, забезпечували дефіцитною сировиною й робочою чинністю. На кожнім підприємстві (фірмі) був державний представник, що тримав під постійним контролем діяльність власника підприємства або ради директорів. Зрозуміло, командна система керування, дозволяючи підкоряти роботу переважної більшості підприємств завданням мілітаризації народного господарства, обмежувала й гнітила природні ринкові процеси.

Іншою характерною рисою ринкових реформ даного типу є те, що в багатьох країнах вони проводилися в екстремальних умовах. Так, економічна реформа Л. Эрхарда почалася (1949 р.) в умовах, коли економіка країни була підірвана другою світовою війною, існував гострий дефіцит інвестиційних й споживчих товарів, розкручувався маховик інфляції, процвітав чорний ринок. Головним завданням реформ першого типу було створення високоефективної ринкової економіки й різке підвищення на цій основі життєвого рівня населення (ті створення в тій або іншій формі «соціального ринкового господарства»), відновлення колишніх і завоювання нових позицій на світових ринках. Тому складовою частиною реформ була структурна перебудова господарства, першочерговий розвиток експортних галузей, що дозволяють реалізувати порівняльні (відносні) переваги цих країн в області міжнародної торгівлі, а потім й в області додатка капіталів. Разом з тим, оскільки в ряді країн здійснення реформ почалося в період післявоєнної розрухи або глибокого економічного спаду, властиво ринкові реформи сполучалися з мірами антикризового характеру. Досвід реформ даного типу варто активно використати, але його не можна механічно копіювати.

Слід зазначити, що міри, спрямовані на розширення сфери дії ринкової конкуренції й, відповідно, обмеження прямого втручання держави в економічні процеси (включаючи приватизацію раніше націоналізованих підприємств) в останні десятиліття були проведені в ряді розвинених країн Заходу. Однак ці міри не слід розглядати як особливий тип ринкових реформ, тому що вони відображають процес «намацування» оптимального співвідношення між ринковим механізмом і механізмом державного регулювання в умовах сформованої й у цілому ефективно функціонуючої ринкової економіки.

Принципово інший тип ринкових реформ здійснюється нині в країнах колишнього соцтабору. Специфічною рисою економіки цих країн є те, що вона носила антиринковий характер, що особливо очевидно відносно держав, що виникли на території колишнього Союзу. У комуністичних країнах під видом соціалізму зложилася система державно-бюрократичного капіталізму із властивої їй адміністративно-командною, планово-розподільною підсистемою керування господарством. Тут повністю була відсутня (або відігравала незначну роль) приватна власність, товарно-грошові відносини носили формальний, псевдоринковий характер, була відсутня інфраструктура ринку. В добавок економіка цих країн, насамперед Радянського Союзу, була гранично мілітаризована.

Зазначені фактори в сполученні з відсутністю класу підприємців, а в ряді країн і класу дрібних товаровиробників, сформували в господарських керівників і найманих робітників держави специфічний антиринковий менталітет, звичку підкорятися державі, бездумно виконувати його вимоги, намагаючись при нагоді обдурити «рідне» держава, і в той же час очікувати від нього задоволення своїх матеріальних і соціальних потреб. Інакше кажучи, ринкові реформи в цих країнах доводиться починати з нуля. У кожній країні колишнього соцтабору економічні реформи відображають національні особливості й ідеологію самих реформаторів, власне кажучи мова йде про широкий спектр різних моделей ринкових реформ. Основних моделей, однак, дві поступова і ліберальна, котра приймає форму «шокової терапії».

Вибіркова кредитна стратегія. Цей різновид грошової політики полягає в тому, що центральний банк іноді дає певні директиви комерційним банкам або навіть зобов'язує їх надавати (або не надавати) кредити фірмам, що діють у тих або інших секторах економіки. Наприклад, якщо необхідно приорітетно розвивати сільське господарство й будівництво, центральний банк може рекомендувати комерційним банкам надавати більше позичок фірмам, що діють саме в цих секторах, і менше - діючої в інші. Ця міра впливає не на загальну кількість грошей в обігу, а на розподіл їх між фірмами.

Крім того, уряд або центральний банк можуть накласти на комерційні банки обмеження, які зобов'язують їх витратити частина грошей, внесених клієнтами, на придбання урядових цінних паперів (наприклад, казначейських зобов'язань). Подібні обмеження ставлять за обов'язок банкам надавати частина наявних у них грошей казначейству, а не фірмам. Ця міра також не впливає на загальну кількість грошей в обігу, а перерозподіляє їх між казначейством і фірмами.

Поряд з розглянутими інструментами грошової політики існують й інші методи її проведення. Це встановлення мінімального відсотка первісного внеску, що повинен зробити покупець акцій або облігацій; регулювання процентних ставок по депозитах; регулювання споживчого кредиту й ін. Однак всі вони носять другорядний характер стосовно розглянутого вище інструментам.

Використовуючи інструменти грошової політики, уряд може впливати на ставку відсотка й проводити залежно від ситуації політикові або «дорогих», або «дешевих» грошей. Коли економіка зіштовхується зі спадом виробництва й, отже, з ростом безробіття й зниженням цін, те кредитно-фінансові установи приймають рішення про збільшення пропозиції грошей для стимулювання сукупних витрат. Для цього проводяться наступні заходи.

По-перше, центральний банк починає купувати державні цінні папери на відкритому ринку, сприяючи росту резервів комерційних банків. По-друге, центральний банк знижує дисконтну ставку, стимулюючи комерційні банки збільшувати свої резерви за рахунок позик. По-третє, знижується норма обов'язкових резервів, що збільшує розмір грошового мультиплікатора. Такий набір рішень називається політикою «дешевих» грошей. Кредит у цих умовах стає менш дорогим і більше доступним, а обсяг сукупних витрат і зайнятість ростуть.

Коли економіка функціонує на своєму потенційному рівні при повній зайнятості й зростаючі сукупні витрати викликають ріст цін, виникає необхідність скорочення пропозиції грошей і проведення наступних заходів. По-перше, центральний банк починає продавати державні цінні папери на відкритому ринку, зв'язуючи резерви комерційних банків. По-друге, центральний банк підвищує офіційну дисконтну ставку, утрудняючи позики комерційним банкам і зменшуючи їхні резерви. По-третє, збільшується норма обов'язкових резервів, тобто знижується розмір грошового мультиплікатора. Такий підхід називається політикою «дорогих» грошей. Ціль подібної політики -- обмежити пропозиція грошей, знизити витрати, стримати інфляцію.

3. ФІСКАЛЬНА ПОЛІТИКА. СУТНІСТЬ І МЕХАНІЗМ

3.1 Мета фіскальної політики

Фіскальна політика («фіск» означає: державна скарбниця) являє собою систему регулювання, пов'язану з використанням урядових витрат і податків для стимулювання економічного розвитку й рішення соціальних завдань.

Річний план державних витрат і джерел їхнього фінансування являє собою не що інше, як державний бюджет, проект якого щорічно обговорюється й затверджується законодавчим органом - парламентом країни, штату, регіону або муніципальними зборами. По завершенні фінансового року повноважні представники виконавчої влади звітують про свою діяльність по мобілізації доходів і здійсненню витрат відповідно до прийнятого в попередньому році бюджетом. Структура державного бюджету залежить від цільової спрямованості державного втручання в економіку.

У країнах з ринковою економікою основною статтею витрат є витрати на соціальні потреби, а доходів - прямі й непрямі податки. У країнах з адміністративною системою господарювання структура видаткової й дохідної частин інша. Тут основною статтею витрат є вкладення у виробництво, а основним джерелом бюджету - надходження від підприємств й організацій.

Фіскальна політика як система державних витрат і податків впливає на валовий національний продукт, обсяг національного виробництва. Так, державні витрати сприяють росту сукупного попиту й, отже, обсягу національного виробництва. Ці зміни відображає графік сукупних витрат (мал. 1)

Мал. 7.1

З мал. 1 треба, що державні витрати (G) зрушують графіка сукупних витрат (АЕ) нагору При цьому крапка макроекономічної рівноваги А₁ також переміщається нагору по лінії 45° у положення А₂. Причому державні витрати впливають на сукупний попит, аналогічне інвестиціям (I), породжують ланцюжок вторинних споживчих витрат, а крім того, приводять до множного ефекту самих інвестицій. Мультиплікатор державних витрат (Мg) показує, наскільки зростає валовий національний продукт (ВНП) у результаті росту державних витрат (G) Мg-АВНП/_AG, отже, BHП=Mg G По своїй моделі мультиплікатор державних витрат повністю збігається з мультиплікатором інвестицій М_g=1/(1-МРС).

Отже, державні витрати є досить ефективним інструментом регулювання національної економіки Вони можуть впливати в мультиплікаційному ефекті або на ріст, або на зниження валового національного продукту в періоди підйомів і спадів виробництва

Податки, як і державні витрати, у свою чергу надають сильний вплив на сукупний попит й обсяг національного виробництва Їхнє введення викликає скорочення розташовуваного населенням доходу й, отже, скорочення сукупних витрат (C+l+G), величина яких зрушується вниз, як і крапка макроекономічної рівноваги по лінії 45° Цей вплив податків на обсяг національного виробництва наведено на мал. 2.

Тут, як видно, зниження сукупних витрат від точки А₂ до крапки А₂^" спричинить і зменшення ВНП від точки У₂ до крапки У₁ Однак на відміну від впливу на обсяг валового національного продукту інвестицій і державних витрат вплив податків (Т) на нього має деяку специфіку. Справа в тому, що розташовуваний доход населення використовується не тільки на споживання (С), але й на заощадження (S). Тому введення податку вплине на зниження як споживчих витрат, так і заощаджень. При цьому ступінь зменшення С и S залежить від граничної схильності до споживання (МРС) та граничної схильності до заощадження (MPS). Щоб визначити, наскільки скоротилися споживчі витрати населення через введення податку, потрібно помножити суму податкового збільшення ( _АT) на граничну схильність до споживання (МРС). Відповідно скорочення заощаджень визначається добутком _АТ граничну схильність до заощадження (MPS).

Подібно інвестиціям і державним витратам податки також приводять до мультиплікаційного ефекту. Однак їхній вплив на сукупний попит набагато слабкіше, тому що при росту податку скорочуються як споживання, так і заощадження Звідси й податковий мультиплікатор буде менше, ніж мультиплікатор державних витрат; він визначається по формулі: М_т=М_gМРС.

Приведемо числовий приклад сукупного впливу на ВНП державних витрат і податків. Припустимо, що значення ВНП у крапці A1 (мал. 1) становить 600 млрд. грош. од. (Y₁) При МРС=0,5 мультиплікатор державних витрат дорівнює 2 (Мд=1/(1-МРС)=1/0,5=2). Тоді збільшення G на 20 млрд. грош. од. викличе приріст ВНП на 40 млрд. грош. од. ( _АBHП=Mg*G=2*20=40), і в точці А₂ він складе 640 млрд. грош.од. (У₂). Припустимо далі, що бюджет рівноважний, тобто відповідно до державних витрат збільшуються й податки (Т=20 млрд. грош. од.). Скорочення витрат на споживання (С) у зв'язку зі сплатою податків складе 10 млрд. грош. од. ( _АС= _АТМРС=20*0,5= 10), заощадження населення також зменшаться на 10 млрд. грош. од.

(_А S= _АTMPS=20*0,5= 10.) Зниження споживчих витрат на 10 млрд. грош. од. при мультиплікаторі витрат, рівному 2, означає скорочення ВНП на 20 млрд грош. од. ( _АВНП=2*10=20). Якщо в точці А₂ (мал. 7.2) значення ВНП становило 640 млрд грош. од. (Y₂), то в крапці А₁ воно зменшиться до 620 млрд грош. од. (У₂^') Зменшення заощаджень на 10 млрд грош.од. прямого впливу на витрати й, отже, на ВНП не робить Тому М_т^" М_g МРС=2*0,5=1 і слідством збільшення Г на 20 млрд грош. од. буде скорочення ВНП також на 20 млрд грош. од. ( ВНП=М_Т Т=1*20=20).

В підсумку при однаковому збільшенні (зменшенні) державних витрат

(3=20 млрд грош. од.) і податків (7420млрд грош. од.) рівноважний рівень ВНП збільшиться (зменшиться) на ту ж величину (620-600=20 млрд грош. од.), тобто мультиплікатор збалансованого бюджету (М_в) дорівнює одиниці (рис 7.3) Причому він діє незалежно від величини МРС та MPS.

3.2 Механізм здійснення фіскальної політики

Фіскальна політика залежно від механізмів реагування на зміну економічної ситуації може бути дискреційної або автоматичної.

Під дискреційною фіскальною політикою розуміється свідоме регулювання державою своїх витрат і податків. Стимулююча дискреційна політика в період спаду виробництва спрямована на забезпечення росту споживання й інвестицій і припускає заходу щодо збільшення державних витрат, наприклад по розгортанню соціальних програм і зниженню податків. Ця політика веде до дефіциту державного бюджету, але стримує падіння виробництва. В умовах інфляції, викликаної надлишковим попитом, що стримує фіскальна політика спрямована на гальмування сукупного попиту за рахунок зниження державних витрат і росту оподатковування. В цей період сальдо бюджету стає позитивним.

Автоматична фіскальна політика, або політика вбудованих стабілізаторів, представляє собою економічний механізм, автоматично реагуючий на зміни ситуації економіці та не потребуючих спеціальних урядових рішень. Так одним з видів вбудованих стабілізаторів є автоматична зміна в податкових відчисленнях в залежності від величини доходів. У період підйому виробництва й зростання доходів прогресивна система оподатковування стримує сукупний попит й економічний ріст, забезпечуючи збільшення надходжень у скарбницю. У період економічного спаду податкові відрахування автоматично скорочуються, що сприяє мінімальній втраті купівельної спроможності.

Іншим видом убудованих стабілізаторів служать системи допомога з безробіття й соціальних виплат, а також програми підтримки незаможних верств населення. Вони автоматично розгортаються в періоди спаду, стримуючи падіння сукупного попиту, і згортаються в періоди підйому. Політика убудованих стабілізаторів діє в тім же напрямку, у якому держава проводить дискреційну політику.

Вироблення оптимальної фіскальної політики пов'язана з рядом складних проблем: розробкою найбільш раціональних принципів і видів оподатковування; дефіцитом державного бюджету й визначенням способів його покриття; необхідністю обліку діючих у реальній економіці різнонаправленних факторів і т.д. Крім того, здійснення фіскальної політики припускає, що державні чиновники повинні постійно контролювати економічну ситуацію, стежити за тенденціями макроекономічного розвитку, передбачати майбутнє й швидко приймати рішення для подолання негативних ситуацій. Однак внаслідок багаторівневої прийняття рішень і прорахунків фіскальна політика виявляється найчастіше недостатньо гнучкої й ефективною.

3.3 Проблеми дефіциту державного бюджету

Перевищення витрат держави над доходами веде до утворення бюджетного дефіциту. Причини тому наступні. По-перше, це відносне скорочення надходжень у бюджет у результаті спаду виробництва, росту граничних витрат, кризи неплатежів (неплатежі, що виступають у вигляді сурогату коштів, не проходять через банківську систему, а виходить, з них не можна збирати податки), великомасштабного обороту тіньової економіки, недосконалості податкової системи. По-друге, невиправдано роздуті витрати на зміст державного апарата, фінансування військово-промислового комплексу, соціальних програм й ін.

Існують три традиційних способи покриття дефіциту бюджету: додаткова емісія грошей, державні позики (внутрішня й зовнішні), жорсткість оподатковування. Розглянемо ці способи.

Досвід покриття бюджетного дефіциту шляхом додаткової емісії грошей накопичений у більшості розвинених країн із часу переходу від золотого до паперово-грошового обігу. Уряду прибігають до цих коштів у критичних ситуаціях - під час війн, тривалих криз і т.п. Наслідками надмірної емісії є, як правило, розвиток неконтрольованої інфляції, підрив стимулів для довгострокових інвестицій, знецінення заощаджень населення й в остаточному підсумку відтворення бюджетного дефіциту.

Другий спосіб покриття бюджетного дефіциту пов'язаний з державними позиками у вигляді продажу казначейських цінних паперів, які забезпечують їхнім покупцям певний доход. Такі позики менш небезпечні, чим емісія, але й вони можуть негативно впливати на економіку країни. По-перше, у певних ситуаціях уряд прибігає до примусового розміщення державних цінних паперів, порушуючи ринкову мотивацію приватних фінансових інститутів. По-друге, фінансуючи в такий спосіб дефіцит бюджету, держава починає конкурувати із приватним сектором за одержання коштів з того самого джерела - заощаджень населення. Це породжує ефект витиснення, що проявляється в зниженні інвестицій приватного сектора. По-третє, продаж державних цінних паперів на відкритому ринку сприяє росту процентної ставки й подорожчанню кредиту, що у свою чергу стримує національне виробництво. У підсумку накопичується державний борг, що доводиться виплачувати з відсотками.

Третій шлях покриття дефіциту державного бюджету пов'язаний зі збільшенням його дохідної частини за рахунок росту податків. Уважається, що сьогоднішні державні позики - це завтрашні податки. Тому існує дилема: ріст податків веде до втрат у споживанні й негативно позначається на сукупному попиті, у той же час ріст державного боргу веде до втрат в інвестиціях. При необхідності вибору між втратами в споживанні й втратами в капіталовкладеннях переважніше, імовірно, перший варіант.

У реальній економіці у випадку виникнення бюджетного дефіциту використаються всі три методи боротьби з ним.

3.4 Принципи оподатковування, види податків

Податок являє собою економічне вираження залежності, реалізованої у формі обов'язкових платежів, що стягують державою з фізичних й юридичних осіб.

Принципи оподатковування були сформульовані ще А. Смитом. По-перше, фізичні і юридичні особи повинні сплачувати податки пропорційно тим вигодам, які вони одержують від держави. Наприклад, ті, хто користується автодорогами, повинні оплачувати витрати на їхню підтримку й ремонт. Реалізація цього принципу пов'язана із труднощами, коли неможливо визначити розміри особистої вигоди від державних витрат (витрати на національну оборону, допомогу незаможним). По-друге, податки повинні залежати від розміру доходу, одержуваного юридичною або фізичною особою, що представляється справедливим і раціональним. Проблема складається в труднощі визначення або можливості платити податки.

Податки підрозділяються на прямі й непрямі. Прямі податки -- це прибутковий податок, податок на доход корпорації, податок на майно й ін. Непрямі податки стягуються через надбавку до ціни. До них ставляться акцизи, податки із продажів, мита й ін. За податковою структурою можна судити про рівень економічного розвитку країни. Якщо, наприклад, дві третини або більше всіх податкових надходжень доводиться на непрямі податки, то мова йде про країну зі слаборозвиненою економікою. Стягнення прямих податків характерно для країн з розвитий економікою.

З погляду ставок податки бувають прогресивними (середня ставка росте в міру росту доходу), регресивними (середня ставка знижується в міру росту доходу) і пропорційними (середня ставка залишається незмінної, незалежно від розміру доходу). Важливою умовою збирання податків є заможність платників податків і точне визначення податку, тобто кому, скільки й коли платник податків повинен проводити відрахування.

В цілому податкова система - це потужний важіль, що дозволяє вирішувати економічні, соціальні й політичні проблеми.

4. ВПЛИВ ГРОШОВОї ТА ФІСКАЛЬНОЇ ПОЛІТИКА НА ЕКОНОМІЧНУ СИСТЕМУ

4.1 Реальні і фінансові величини

Для того щоб аналіз грошової й фіскальної політики інтегрувати з аналізом показників економічного росту, необхідно з'ясувати сутність понять реальних і фінансових величин.

Реальними є всі величини, що втримуються в системі національних рахунків. Вони представлені в грошовому вираженні, але мають реальну форму певної кількості товарів і послуг. Наприклад, національний доход і всі його компонента (C+I+G+X), а також формуючі його доходи (рента, заробітна плата, відсотки, податки, прибуток) -- це всі реальні величини. Хоча прибуток і заробітна плата виміряються в грошах, вони є частиною національного продукту. Наприклад, пекар випікає певну кількість хліба. Частина хліба він віддає у вигляді відсотка й ренти, частина - у вигляді заробітної плати робітником, частина - державі у вигляді податку, а інший хліб - його прибуток. Отже, категорії доходу існують й у бартерній економіці, де відсутні гроші.

Фінансові, або фіктивні величини, необхідні для фінансування реальних. Наприклад, щоб здійснити капіталовкладення, фірма повинна мати гроші, а щоб їх одержати, вона може випустити акції й облігації або взяти позичку в банку. Отже, капіталовкладення на суму, допустимо, 10 млн. ден. ед. - це реальна величина, тоді як акції, облігації й кредити на ту ж суму - фінансова, або фіктивна, величина. У сучасній економіці для кожної реальної величини є одна або більше фінансових.

Щораз, коли виникає сумнів щодо реальних або фінансових величин, необхідно визначити, чи існує дана величина в бартерній економіці. Якщо відповідь позитивний, то це - реальна величина, якщо негативний, те - фінансова.

4.2 Порівняння мультиплікатора Кейнса й кількісної теорії грошей Фішера

З огляду на, що найбільш важливою фінансовою завбільшки сучасній економіці є гроші, розглянемо, як впливає зміна їхньої кількості на реальні величини економічної системи (національний доход, інвестиції й т.д.). У попередніх главах ми вже познайомилися із двома протилежними теоріями: мультиплікатором Кейнса й кількісною теорією грошей Фішера. Тепер з'ясуємо їхні порівняльні результати.

Аналіз мультиплікатора заснований винятково на реальних величинах. Факторами, що впливають на ріст національного доходу, є приріст інвестицій і гранична схильність до споживання (МРС), які також є реальними величинами й можуть бути визначені у фізичному вираженні в бартерній економіці. Наприклад, якщо доход дорівнює 10 яблукам, споживання -- 8, заощадження -- 2, то МРС=0,8.

Коли держава здійснює витрати на суспільні роботи, то результатом цієї діяльності є приріст національного доходу незалежно від того, фінансуються вони за допомогою випуску казначейських цінних паперів, придбаних населенням (вид фінансування, що не створює нових грошей), або за допомогою випуску казначейських цінних паперів, придбаних центральним банком (вид фінансування, що сприяє росту грошей в економічній системі). Тут немає зв'язку між зміною кількості грошей і зміною величини національного доходу.

Наприклад, центральний банк через операції на відкритому ринку (покупка цінних паперів) збільшує кількість грошей в економічній системі. Домогосподарства й фірми, продавши цінні папери центральному банку, будуть зберігати виручені гроші швидше за все вдома або покладуть їх у банк (альтернативний спосіб зберігання доходу або багатства). Отже, доходи фірм і домогосподарств не змінилися від того, що вони поміняли цінні папери на гроші. Тому вони не будуть збільшувати ні споживання, ні інвестиції, а виходить, не відбудеться ніякого росту попиту на товари, як і зростання виробництва. Через цього грошова політика виявляється неефективною. Ріст сукупного попиту може бути забезпечений тільки за рахунок росту інвестицій і МРС, оскільки реальні величини реагують тільки на зміну реальних величин.

Протилежний підхід до аналізу впливу фінансових величин на реальні втримується в кількісній теорії грошей Фишера. Відповідно до цієї теорії кількість грошей (М) має прямий вплив на рівень цін (Р), тому що швидкість обігу (V) кількість зроблених товарів (Q) вважаються постійними (Q постійне, тому що передбачається, що економічна система функціонує в умовах повної зайнятості на своєму потенційному рівні).

Пояснимо це положення. У рівнянні MV=PQ передбачається, що (за другою версією) MV представляє собою національний доход, що виступає як сукупний попит на кінцеві товари й послуги. Оскільки V постійна, зміна кількості грошей і зрушення кривої попиту здійснюються в тому самому напрямку. Коли кількість грошей збільшується й на руках у населення стає їх більше, воно більше витрачає, і сукупний попит, а отже, і ціни ростуть. Зворотна ситуація складається при зменшенні кількості грошей. Якщо застосувати цю схему до ситуації з безробіттям, можна прийти до висновку: збільшення кількості грошей (М) приведе до росту попиту з боку населення, але одночасно викличе не ріст цін, а розширення виробництва й зайнятості. В умовах безробіття фірми відповідять на збільшення попиту на вироблені ними товари розширенням виробництва, а не ростом цін.