Нормативно-правове регулювання, становлення та розвиток казначейської справи в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тема: Нормативно-правове регулювання, становлення та розвиток казначейської справи в Україні



1. Завдання, права, функції органів Державного казначейства - повноважного учасника бюджетного процесу згідно Положення про Державне казначейство України

1. Державна казначейська служба України (Казначейство України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів України.

Казначейство України входить до системи органів виконавчої влади та утворюється для реалізації державної політики у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів.

Казначейство України є учасником системи електронних платежів Національного банку України.

2. Казначейство України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства фінансів України, іншими актами законодавства України, а також дорученнями Президента України і Міністра.

3. Основними завданнями Казначейства України є:

1) внесення пропозицій щодо формування державної політики у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів;

2) реалізація державної політики у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів.

4. Казначейство України відповідно до покладених завдань: (функції)

1) здійснює через систему електронних платежів Національного банку України розрахунково-касове обслуговування розпорядників, одержувачів бюджетних коштів та інших клієнтів, операцій з коштами бюджетів, спільних із міжнародними фінансовими організаціями проектів;

2) управляє ліквідністю субрахунків єдиного казначейського рахунка;

3) за погодженням із Мінфіном України залучає на поворотній основі кошти єдиного казначейського рахунка для покриття тимчасових касових розривів місцевих бюджетів, Пенсійного фонду України та для надання середньострокових позик місцевим бюджетам;

4) здійснює відкриття та закриття рахунків поточного бюджетного періоду, а також відкриття рахунків наступного бюджетного періоду;

5) здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду;

6) здійснює безспірне вилучення коштів із місцевих бюджетів відповідно до Бюджетного кодексу України;

7) здійснює повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до бюджету, за поданням органів, що контролюють справляння надходжень бюджету;

8) нараховує штрафи за неповне або несвоєчасне повернення коштів надміру сплачених податків відповідно до законодавства;

9) здійснює розподіл коштів між державним бюджетом, бюджетами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, а також між місцевими бюджетами відповідно до нормативів відрахувань, визначених бюджетним законодавством, і перерахування розподілених коштів за належністю;

10) проводить взаємні розрахунки між державним бюджетом та бюджетами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, а також між місцевими бюджетами у порядку, встановленому законодавством;

11) веде базу даних про мережу розпорядників і одержувачів бюджетних коштів, складає та веде єдиний реєстр розпорядників та одержувачів бюджетних коштів;

12) веде облік бюджетних асигнувань, доводить до розпорядників та одержувачів бюджетних коштів витяг із розпису державного бюджету та зміни до нього;

13) здійснює реєстрацію та облік бюджетних зобов'язань розпорядників та одержувачів бюджетних коштів і відображає їх у звітності про виконання бюджету;

14) забезпечує організацію та координацію діяльності головних бухгалтерів бюджетних установ та контроль за виконанням ними своїх повноважень шляхом оцінки їх діяльності;

15) погоджує призначення на посади та звільнення з посад головних бухгалтерів бюджетних установ;

16) веде бухгалтерський облік усіх операцій з виконання державного та місцевих бюджетів;

17) зводить та складає звітність про виконання державного, місцевих і зведеного бюджетів та подає звітність органам законодавчої і виконавчої влади в обсязі та строки, визначені бюджетним законодавством. Складає та подає відповідним місцевим фінансовим органам звітність про виконання місцевих бюджетів;

18) здійснює за дорученням Мінфіну України погашення та обслуговування державного боргу в національній та іноземній валютах;

19) розміщує на офіційному сайті Казначейства України квартальну та річну звітність про виконання Державного бюджету України;

20) здійснює у межах повноважень контроль за:

· веденням бухгалтерського обліку всіх надходжень і витрат державного бюджету та місцевих бюджетів, складанням та поданням фінансової і бюджетної звітності;

· бюджетними повноваженнями при зарахуванні надходжень бюджету;

· відповідністю кошторисів розпорядників бюджетних коштів показникам розпису бюджету;

· відповідністю взятих розпорядниками бюджетних коштів бюджетних зобов'язань відповідним бюджетним асигнуванням, паспорту бюджетної програми (у разі застосування програмно-цільового методу у бюджетному процесі);

· відповідністю платежів узятим бюджетним зобов'язанням та відповідним бюджетним асигнуванням;

· дотриманням правил валютного контролю за операціями з бюджетними коштами в іноземній валюті;

· дотриманням порядку проведення лотерей з використанням електронних систем прийняття сплати за участь у лотереї в режимі реального часу;

· закупівлею товарів, робіт і послуг за державні кошти при здійсненні розрахунково-касового обслуговування розпорядників і одержувачів бюджетних коштів, а також інших клієнтів відповідно до законодавства;

21) здійснює попередження учасників бюджетного процесу про неналежне виконання бюджетного законодавства;

22) зупиняє операції з бюджетними коштами та ініціює зупинення бюджетних асигнувань у разі вчинення учасником бюджетного процесу порушення бюджетного законодавства;

23) узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавчих актів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, нормативно-правових актів міністерств та в установленому порядку подає їх Міністру;

24) надає консультаційну допомогу учасникам бюджетного процесу з питань, що належать до компетенції Казначейства України;

25) забезпечує функціонування багаторівневої інформаційно-обчислювальної системи, внутрішньої платіжної системи, вживає заходів до захисту інформації, яка обробляється органами Казначейства України;

26) здійснює відповідно до законодавства України управління об'єктами державної власності, що належать до сфери його управління;

27) здійснює інші повноваження, визначені законами України та покладені на Казначейство України Президентом України.

5. Казначейство України з метою організації своєї діяльності:

1) забезпечує в межах повноважень здійснення заходів щодо запобігання корупції і контроль за їх здійсненням в апараті Казначейства України, його територіальних органах, на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери його управління;

2) здійснює добір кадрів в апарат Казначейства України та на керівні посади в його територіальних органах, на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери його управління, формує кадровий резерв на відповідні посади, організовує роботу з підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників апарату Казначейства України та його територіальних органів;

3) контролює діяльність територіальних органів Казначейства України;

4) організовує планово-фінансову роботу в апараті Казначейства України, його територіальних органах, на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери його управління, здійснює контроль за використанням фінансових і матеріальних ресурсів, забезпечує організацію та вдосконалення бухгалтерського обліку;

5) організовує розгляд звернень громадян з питань, пов'язаних з діяльністю Казначейства України, його територіальних органів і підрозділів, підприємств, установ, організацій, що належать до сфери його управління;

6) забезпечує у межах повноважень реалізацію державної політики стосовно державної таємниці, контроль за її збереженням в апараті Казначейства України;

7) забезпечує у межах своїх повноважень виконання завдань мобілізаційної підготовки та мобілізаційної готовності держави;

8) організовує ведення діловодства та архіву в апараті Казначейства України відповідно до встановлених правил.

6. Казначейство України для виконання покладених на нього завдань має право в установленому порядку:

1) відкривати поточні рахунки в іноземній валюті та рахунки для видачі готівки в Національному банку України та інших уповноважених банках;

2) розміщувати за рішенням Міністра, погодженим із Національним банком України, тимчасово вільні кошти єдиного казначейського рахунка та кошти валютних рахунків державного бюджету на депозитах або шляхом придбання державних цінних паперів;

3) складати протоколи про порушення бюджетного законодавства учасниками бюджетного процесу та на підставі цих протоколів у межах наданих законодавством повноважень зупиняти операції з бюджетними коштами, а також ініціювати зупинення бюджетних асигнувань;

4) списувати позички, надані місцевим бюджетам, відповідно до законодавства;

5) вимагати від посадових осіб міністерств, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ і організацій дотримання установленого порядку казначейського обслуговування державного та місцевих бюджетів, ведення бухгалтерського обліку, складення звітності;

6) порушувати питання про притягнення до відповідальності за допущення порушення бюджетного законодавства згідно з законами України;

7) звертатись до суду, в тому числі у разі виявлення порушень бюджетного законодавства;

8) залучати до виконання окремих робіт, участі у вивченні окремих питань учених і фахівців, у тому числі на договірній основі, працівників центральних та місцевих органів виконавчої влади;

9) одержувати інформацію, документи і матеріали від державних органів та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій усіх форм власності та їх посадових осіб;

10) скликати наради, створювати комісії та робочі групи;

11) проводити конференції та семінари з питань, що належать до компетенції Казначейства України;

12) здійснювати у межах повноважень Казначейства України співробітництво з міжнародними фінансовими організаціями, з казначейськими службами інших держав щодо вивчення досвіду роботи з організації їх діяльності та готувати пропозиції щодо впровадження такого досвіду в Україні;

13) брати участь у діяльності міжнародних організацій відповідно до міжнародних договорів, учасниками яких є Україна, а також відповідно до угод між Казначейством України та казначейськими службами інших держав за погодженням із Кабінетом Міністрів України;

14) користуватися відповідними інформаційними базами даних державних органів, державними, в тому числі урядовими, системами зв'язку і комунікацій, мережами спеціального зв'язку та іншими технічними засобами.

7. Казначейство України здійснює свої повноваження безпосередньо та через свої територіальні органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах, районах у містах, містах обласного, республіканського (Автономної Республіки Крим) значення (у разі їх утворення).

8. Казначейство України у процесі виконання покладених на нього завдань взаємодіє в установленому порядку з іншими органами виконавчої влади, допоміжними органами і службами, утвореними Президентом України, з органами місцевого самоврядування, відповідними органами іноземних держав і міжнародних організацій, а також з підприємствами, установами, організаціями.

9. Казначейство України у межах своїх повноважень, на основі і на виконання Конституції та законів України, актів і доручень Президента України, актів Кабінету Міністрів України, наказів Міністерства фінансів України та доручень Міністра видає накази організаційно-розпорядчого характеру, які підписуються Головою.

10. Казначейство України очолює Голова, якого призначає на посаду за поданням Прем'єр-міністра України, внесеним на підставі пропозицій Міністра, та звільняє з посади Президент України.

Голова Казначейства України:

1) очолює Казначейство України, здійснює керівництво його діяльністю, представляє Казначейство України у відносинах з іншими органами, підприємствами, установами, організаціями;

2) вносить на розгляд Міністру пропозиції щодо формування державної політики у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів та розроблені Казначейством України проекти законів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України;

3) вносить на розгляд Міністру проекти нормативно-правових актів Мінфіну України з питань, що належать до сфери діяльності Казначейства України;

4) забезпечує виконання Казначейством України актів та доручень Президента України, актів Кабінету Міністрів України;

5) затверджує за погодженням з Міністром схвалені на засіданні колегії річний план роботи Казначейства України, заходи щодо реалізації основних напрямів та пріоритетних цілей його діяльності відповідно до визначених завдань;

6) звітує перед Міністром про виконання річного плану роботи Казначейства України та покладених на нього завдань, про усунення порушень і недоліків, виявлених під час проведення перевірок діяльності Казначейства України, його територіальних органів, а також про притягнення до відповідальності посадових осіб, винних у допущених порушеннях;

7) вносить пропозиції Міністрові щодо кандидатур на посади своїх заступників;

8) затверджує за погодженням із Міністром структуру апарату Казначейства України;

9) забезпечує виконання наданих Міністром доручень;

10) вносить Міністрові пропозиції щодо утворення у межах граничної чисельності державних службовців та працівників Казначейства України і коштів, передбачених на його утримання, а також щодо ліквідації, реорганізації Кабінетом Міністрів України територіальних органів Казначейства України, які є юридичними особами публічного права;

11) утворює у межах граничної чисельності державних службовців та працівників Казначейства України і коштів, передбачених на утримання Казначейства України, ліквідовує, реорганізовує за погодженням з Кабінетом Міністрів України та Міністром територіальні органи Казначейства України як структурні підрозділи апарату цього органу;

12) призначає на посади за погодженням із Міністром та головами відповідних місцевих державних адміністрацій, звільняє з посад керівників територіальних органів Казначейства України, призначає на посади за погодженням із Міністром, звільняє з посад заступників керівників територіальних органів Казначейства України;

13) забезпечує взаємодію Казначейства України із визначеним Міністром структурним підрозділом Мінфіну України;

14) забезпечує дотримання встановленого Міністром порядку обміну інформацією між Мінфіном України та Казначейством України та вчасність її подання;

15) призначає на посади та звільняє з посад за погодженням із Міністром керівників і заступників керівників структурних підрозділів апарату Казначейства України, призначає на посади та звільняє з посад інших державних службовців і працівників апарату Казначейства України;

16) притягає до дисциплінарної відповідальності керівників структурних підрозділів та інших працівників Казначейства України, керівників територіальних органів Казначейства України та їх заступників;

17) погоджує призначення на посади та звільнення з посад головних бухгалтерів головних розпорядників коштів державного бюджету;

18) підписує видані в межах компетенції Казначейства України накази організаційно-розпорядчого характеру та організовує контроль за їх виконанням.

11. Голова Казначейства України має двох заступників, у тому числі одного першого.

Першого заступника та заступника Голови Казначейства України призначає на посади Президент України за поданням Прем'єр-міністра України, внесеним на підставі пропозицій Голови Казначейства України, погоджених із Міністром.

Першого заступника та заступника Голови Казначейства України звільняє з посад Президент України.

12. Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції Казначейства України, обговорення найважливіших напрямів його діяльності у Казначействі України утворюється колегія у складі Голови Казначейства України (голова колегії), першого заступника та заступника Голови Казначейства України за посадою, визначених посадових осіб Мінфіну України. У разі потреби до складу колегії Казначейства України можуть входити керівники структурних підрозділів Казначейства України, а також в установленому порядку інші особи.

Рішення колегії можуть бути реалізовані шляхом видання відповідного наказу Казначейства України.

Для розгляду наукових рекомендацій та проведення фахових консультацій з основних питань діяльності у Казначействі України можуть утворюватися постійні або тимчасові консультативні, дорадчі органи.

Рішення про утворення та ліквідацію колегії, постійних або тимчасових консультативних, дорадчих органів, їх кількісний та персональний склад, положення про них затверджуються Головою Казначейства України.

13. Гранична чисельність державних службовців та працівників Казначейства України затверджується Кабінетом Міністрів України.

14. Структура апарату Казначейства України затверджується Головою Казначейства України за погодженням із Міністром.

15. Штатний розпис, кошторис Казначейства України затверджуються Головою Казначейства України за погодженням із Мінфіном України.

16. Казначейство України є юридичною особою публічного права, має печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, власні бланки, рахунки в Казначействі України.

2. Бюджетний кодекс України - законодавчий акт, що регламентує відносини, що виникають на всіх стадіях бюджетного процесу

Основним систематизованим актом серед названих джерел є Бюджетний кодекс, який уведений у дію з 1 січня 2002 року і складається з шести розділів.

Розділ перший. Загальні положення. В розділі визначаються відносини, регульовані кодексом, роз'яснюються основні терміни, даються поняття бюджетного періоду, перелік джерел бюджетного законодавства, принципи побудови бюджетної системи, поняття бюджетної класифікації. В ньому міститься поняття бюджетного процесу по Державному і місцевим бюджетам. Визначені головні розпорядники бюджетних коштів, їх повноваження, порядок формування резервного фонду для різних видів бюджетів, порядок проведення фінансового контролю та аудиту, обнародування бюджетних матеріалів.

Розділ другий. Державний бюджет України. Тут визначається склад доходів і видатків Державного бюджету. Розкривається порядок складання прогнозів Державного бюджету України, основних напрямів бюджетної політики, розгляду проекту бюджету Верховною Радою в трьох читаннях, затвердження Державного бюджету України; також розкрита роль Кабінету Міністрів України, Міністерства фінансів України, Державного казначейства в різних стадіях бюджетного процесу. Визначені основи ведення бухгалтерського обліку і висновки бюджету після закінчення бюджетного періоду.

Розділ третій. Місцеві бюджети. Визначаються доходи і витрати місцевих бюджетів, закріплені за місцевими бюджетами. Розкриваються стадії бюджетного процесу по місцевих бюджетах.

Розділ четвертий. Міжбюджетні відносини. Визначаються критерії розмежування видів витрат між бюджетами і вказуються витрати, що не враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів. Розкривається механізм передачі коштів для виконання власних повноважень між місцевими бюджетами і передача права на виконання делегованих повноважень. Визначаються фінансові нормативи бюджетної забезпеченості, регулюються питання міжбюджетних трансфертів, дотацій вирівнювання місцевим бюджетам, різних видів субвенцій з Державного бюджету.

Розділ п'ятий. Контроль за дотриманням бюджетного законодавства і відповідальність за бюджетні правопорушення. В розділі визначаються повноваження з контролю за дотриманням законодавства Верховної Ради України, Рахункової палати, Міністерства фінансів, Державного казначейства, Державної контрольно-ревізійної служби, Верховної Ради і Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій і виконавчих органів місцевих рад. Даються поняття бюджетного правопорушення, критерії нецільового використання бюджетних коштів, визначений порядок прийняття рішення про накладення стягнення й оскарження його і закріплюється за Міністерством фінансів визначення форми, порядку та передачі за призначенням протоколу про бюджетне правопорушення.

Розділ шостий присвячений перехідним положенням. У них визначається термін дії деяких положень - до п'яти років, і даний перелік законів, які необхідно прийняти Верховній Раді України для того, щоб бюджетне законодавство відповідало прийнятому Бюджетному кодексу України.

Нормативні документи Державного казначейства України.

Державне казначейство України є органом державної виконавчої влади і керується у своїй діяльності Конституцією України, Бюджетним кодексом, законами України, постановами Верховної Ради України, указами та розпорядженнями Президента України, постановами та розпорядженнями Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства фінансів України, Положенням про Державне казначейство України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 31 липня 1995 р. №590 зі змінами і доповненнями, іншими нормативно-правовими актами.

У процесі здійснення своїх функцій під час здійснення бюджетних операцій, їх обліку і підготовки звітів про виконання державного та місцевих бюджетів Державне казначейство України керується Конституцією України, Бюджетним кодексом України, Законами України, Постановами Верховної Ради України, Указами Президента України, декретами, постановами й розпорядженнями Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства фінансів України.

Статтями 95-98 Конституції України встановлено основні засади створення бюджетної системи, принципи формування державного бюджету, основні моменти підготовки та прийняття Закону про Державний бюджет України, його виконання, контролю за його виконанням та підготовки звіту про його виконання. Конституція передбачає підзвітність Кабінету Міністрів України Верховній Раді за наслідками виконання бюджету і надає контрольні функції Рахунковій палаті за надходженням коштів до Державного бюджету України та їх використанням.

Зміни в бюджетній системі України, спричинені значними перетвореннями у політичному, економічному та соціальному житті країни у 1991-95 роках, зробили очевидною необхідність створення системи казначейських органів. Як наслідок, 27 квітня 1995 року Указом Президента України № 335/95 створене Державне казначейство України, а Постановою Кабінету Міністрів України від 31 липня 1995 року № 590 затверджене Положення про Державне казначейство України.

Документи, що регламентуються діяльність Державного казначейства і формують його правову базу, можна згрупувати за двома основними напрямками:

1) нормативні документи, що регулюють основні напрямки діяльності Державного казначейства України;

2) нормативні документи, що регулюють окремі аспекти діяльності Державного Казначейства України.

До першої групи законодавчих документів відносяться Конституція України, Закони України і Укази Президента України, Постанови Верховної Ради і Кабінету Міністрів України, а також спільні постанови Кабінету Міністрів і Національного банку України стосовно загальних принципів розрахунково-касового обслуговування бюджетів і розпорядників бюджетних коштів.

Одне із нагальних питань, яке потребує вирішення найближчим часом, є приведення у відповідальність із фактичними функціями Державного казначейства законодавчо-нормативних актів, які забезпечують умови його функціонування і визначають його структуру. Це дозволить окреслити специфіку роботи Державного казначейства, акцентувати його відмінності, які полягають у поєднанні функцій органу виконавчої влади та системного банку, а також стане підставою для подальшого розвитку, удосконалення та легітимності діяльності Державного казначейства України.

Важливим кроком у законодавчому закріпленні порядку касового виконання бюджету, ролі органів Державного казначейства його забезпеченні є прийняття Бюджетного Кодексу України, яким значно розширені й конкретизовані функції Державного казначейства. Це, у першу чергу, стосується порядку повнофункціонального обслуговування державного і місцевого бюджетів. Так, статтями 48 і 78 Бюджетного Кодексу в Україні законодавчо закріплено казначейську форму обслуговування відповідно державного і місцевих бюджетів. Передбачено здійснення Державним казначейством України операцій з коштами державного та місцевих бюджетів, розрахунково-касове обслуговування розпорядників коштів, контроль банківських повноважень при зарахуванні надходжень, прийнятті зобов'язань та проведенні платежів.

Окремо статтями 51 та 112 конкретно визначені й контрольні функції Державного казначейства в процесі виконання бюджетів, таких як здійснення контролю за відповідністю кошторисів розпорядників бюджетних коштів розпису державного та місцевих бюджетів, наявності відповідного бюджетного зобов'язання для платежу у бухгалтерському обліку виконання бюджетів, наявності у розпорядників бюджетних коштів невикористаних бюджетних асигнувань тощо.

Статтею 50 Бюджетного кодексу на органи Держказначейства покладені обов'язки ведення бухгалтерського обліку всіх надходжень, що належать Державному і місцевим бюджетам України, та за поданням органів стягнення здійснювати повернення коштів, що були помилково або надмірно зараховані до цих бюджетів.

Значна увага в цьому основному бюджетному документі відведено складанню і поданню поточній і періодичній звітності про виконання бюджетів. Визначені основні форми звітності, періодичність та терміни їх подачі Державним казначейством до Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Рахункової палати, Міністерства фінансів України, територіальним органам самоврядування стосовно місцевих бюджетів. Ці обов'язки закріплені статтями 58-60 і 80. Поряд із цим статтею 113 передбачено і відповідальність органів Державного казначейства України за невиконання вимог щодо ведення бухгалтерського обліку й складання звітності про виконання бюджетів, а також персональну відповідальність керівників у разі вчинення ними бюджетного правопорушення та невиконання вимог щодо казначейського обслуговування бюджетів, встановлених Бюджетним Кодексом.

Очевидно, що до першої групи відноситься Положення про Державне казначейство України, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 21 грудня 2005 р. № 1232. Положення визначає статус ДКУ як урядового органу державного управління, що діє у складі Міністерства фінансів України і йому підпорядковується, а також його основні завдання, функції і права.

Таким чином, розподіл повноважень згідно чинної законодавчої бази є наступним: Кабінет Міністрів України забезпечує виконання Державного бюджету України, Міністерство фінансів України - здійснює загальну організацію та управління виконанням Державного бюджету, координує діяльність учасників бюджетного процесу, Державне казначейство України - здійснює операції з коштами Державного бюджету, розрахунково-касове обслуговування розпорядників бюджетних коштів, контроль за здійсненням бюджетних повноважень та дотриманням учасниками бюджетного процесу вимог бюджетного законодавства, ведення бухгалтерського обліку та складання звітності про виконання бюджетів.

До другої групи документів відносяться в основному накази Державного казначейства України, Міністерства фінансів України і окремі Постанови Кабінету Міністрів України, які визначають принципи роботи Державного казначейства з питань виконання бюджетів, поглиблення його контрольних функцій, оптимізації роботи, підвищення ефективності і контролю за цільовим спрямування бюджетних ресурсів тощо. Основними із них є Положення про єдиний казначейський рахунок та порядок управління єдиним казначейським рахунком, План рахунків бухгалтерського обліку виконання державного та місцевих бюджетів, Порядок обліку зобов'язань розпорядників коштів бюджету в органах Державного казначейства, Порядок казначейського обслуговування місцевих бюджетів за доходами та перерахуванням міжбюджетних трансфертів та інші, які є нормативною і методологічною базою для виконання, визначених законами України, основних напрямків формування й виконання Державного та місцевого бюджетів.

Відповідно до цих документів принципово важливим є затвердження Положення про єдиний казначейський рахунок і порядок управління ним, що дало можливість концентрації всіх бюджетних коштів на рахунку відкритому на ім'я Державного казначейства України в Національному банку України, підвищення ефективності управління бюджетними ресурсами, оперативного перерозподілу коштів на покриття касових розривів в окремих регіонів республіки та підтримки місцевих бюджетів шляхом надання короткострокових безпроцентних кредитів.

Ряд нормативних документів направленні на удосконалення міжбюджетних відносин, розмежування доходів, перерахування міжбюджетних трансфертів, виконання державних програм соціального захисту населення.

Надзвичайно важливими є документи, які визначають принципи і порядок виконання державного й місцевого бюджетів за умови функціонування внутрішньої платіжної системи, входження Державного казначейства України в систему електронних платежів Національного Банку України тощо.

Ці, та інші нормативно-правові акти спрямовані на розбудову, оптимізацію роботи і реформування казначейської системи, якій притаманний сьогодні надзвичайно динамічний характер. Реалізуючи важливі і невідкладні завдання бюджетного забезпечення економічного і економічного розвитку країни, Державне казначейство України постійно розвивається як інституційна структура, нарощуючи свою функціональність.

Сформовані нині правові та інституційні засади діяльності Державного казначейства України, дозволяють йому у повній мірі реалізувати свої функції щодо обслуговування державного та місцевих бюджетів, управління фінансовими ресурсами, забезпечення щодо коштів бюджетної сфери належного обліку, звітності та контролю та установлення відносно цих процесів єдиних уніфікованих правил роботи.

Основні поняття та терміни:

Банківська система виконання бюджету - надання банкам права відкриття та ведення бюджетних рахунків, за якими акумулюються, розподіляються, перерозподіляються та використовуються бюджетні кошти держави.

Данина - свого часу основне джерело доходів скарбниці, що сплачувалася натурою: хутром, медом, збіжжям, худобою тощо; пізніше - грошима.

Домени - володіння першою особою держави певною власністю, що приносило доходи, які часто використовувалися на загальнодержавні потреби.

Змішана система виконання бюджету - одночасне виконання бюджету банками та казначейськими органами.

Казна - орган державного управління, що забезпечував збереження та цільове використання державних доходів та інших цінностей, здійснював видатки, вів облік і контроль руху державних коштів.

Казначейська система обслуговування бюджету - обслуговування бюджету забезпечується органами Державного казначейства, які відкривають та ведуть бюджетні рахунки, контролюють надходження та використання коштів бюджетів, ведуть облік операцій з бюджетними коштами та складають звітність про виконання бюджетів.

Камер-колегія - орган державного управління в Росії (з 1717 р.), що відав державними доходами і залучав нові джерела надходження коштів до державної казни.

Колегія ДКУ - орган колегіального вирішення важливих питань діяльності Казначейства, який затверджується Головою ДКУ у складі 11 членів.

Ревізіон-контора - орган державного управління в Росії (з 1717 р.), що здійснював контроль за державними доходами та видатками.

Регалія - володіння державною скарбницею окремою власністю чи видами діяльності, що забезпечувало певні доходи державі.

Сенат - колективний орган державного управління, у віданні якого знаходилось і управління фінансами.

Скарбниця - попередниця казни, державна установа, у якій концентрувалися гроші та інші цінності держави (надходження від податків, доменів, регалій, контрибуцій, реалізації конфіскованого майна, добровільні пожертвування тощо).

Фінансова діяльність держави - акумулювання, розподіл, перерозподіл та використання фінансових ресурсів, необхідних державі для виконання своїх функцій.

Фінансові ресурси - кошти, акумульовані до державних централізованих грошових фондів методами обов'язкової та добровільної мобілізації.

Управління фінансовими ресурсами - сукупність заходів, що забезпечують своєчасне й у повному обсязі надходження коштів до цільових державних фондів та здійснення видатків за зобов'язаннями держави.

Штатс-контора - орган державного управління в Росії (з 1717 р.), що відав державними видатками.

3. Історія виникнення поняття «казна» в широкому та вузькому розумінні». Еволюція основ казначейства. Історичні функції казначейства

Наявність інституту казначейства є об'єктивною закономірністю будь-якого державотворення. Для розв'язання стратегічних завдань, виконання своїх функцій держава має мати достатньо ресурсів. А тому вона створює відповідні фінансові структури, які б забезпечували реалізацію її функцій та завдань на кожному історичному етапі розвитку.

Залежно від обставин історичного розвитку, побудови державного устрою, традицій і культури різних держав ці структури називають по-різному: "казна", "казначейство", "скарбниця" тощо. Але як би не називалися ці структури в різних державах у різний час основне їх призначення - зберігання матеріальних цінностей і фінансових ресурсів держави.

Термін "казначейство" походить від поняття казна, що в перекладі з англійської (the Treasury) означає скарб або цінність. Скарбом, як відомо, є те (речі чи предмети), без чого не може обійтися окрема людина чи функціонувати держава. Іншими словами, скарбом можна вважати блага, які в даний час складають найвищі приватні чи суспільні цінності.

У різні історичні епохи були свої цінності. З еволюцією людської цивілізації поняття скарбу наповнюється іншим змістом, приймає різні форми. Для первісної людини, яка займалася, в основному, полюванням, рибальством, збиранням плодів, найбільшою цінністю були дари природи. Це дозволяло їй вижити серед дикої природи. З розвитком на рубежі III - II тис. до н.е. у північній частині Європи скотарства символом багатства була велика рогата худоба, яка й стала першим засобом платежу. Найбільшим скарбом Стародавнього Китаю вважався шовк, яким торгували з багатьма державами світу. Дуже цінувався у Китаї та за його межами гарний і дорогий порцеляновий посуд, технологію виробництва якого тримали у великій таємниці.

Перше письмове тлумачення казни дав древньоіндійський мислитель Каутілья у трактаті про науку політики та управління державою "Артхашастра". Цей твір є зібранням настанов про науку політики та управління державою, яке складалося не одним поколінням філософів приблизно у 4 ст. до н.е. - 2-3 ст. н.е. У рукописі зазначалося, що казна - це багатство держави, до якого належить, крім детально перерахованих доходів, золото, коштовне каміння й метали, а також усі види сільськогосподарської продукції.

Каутілья виділяв окремою статтею останній вид доходів, оскільки в ті часи казна поповнювалась, в основному, від загарбання й пограбування нових земель. А тому потрібно було мати постійно діюче, добре організоване військо. Як зазначалось у праці саме військо і казна є найважливішими інструментами в руках держави, тому вони мають бути під безпосереднім контролем її керівника.

У сучасній економічній літературі можна зустріти тлумачення поняття "казна" у широкому та вузькому розуміннях. Зокрема, Велика Радянська Енциклопедія дає таке визначення казни:

- у широкому розумінні - це сукупність фінансових ресурсів держави (в умовах централізованих держав);

- у вузькому - сховище грошей, дорогоцінностей та інших матеріальних цінностей ханів, царів, князів, монастирів тощо (у докапіталістичних формаціях).

Фінансовий словник А.Г.Загороднього та В.Л.Вознюка дає таке визначення державної скарбниці: "Спеціальний орган (самостійний чи в окремих країнах у складі міністерства фінансів), що забезпечує збір державних доходів і їх використання згідно з державним бюджетом, а також здійснює управління державним боргом, емісією скарбничих (казначейських) білетів та цінних паперів".

У різних державах на різних етапах їх історичного розвитку на казначейство покладалось виконання різних функцій. З еволюцією фінансових відносин, залежно від конкретних історичних умов ці функції змінювались: появлялись потреба у виконанні нових, відпадала необхідність або ж передавались іншим органам наявні функції. Історично казначейство виконувало такі функції:

- відповідало за збереження багатства держави;

- організовувало стягнення податків, зборів, мита та виділяло кошти на державні потреби;

- відповідало за емісію грошей, чеканку монет;

- виконувало функцію облікового відомства, тобто вело записи всіх операцій із зазначенням дати, характеру і кінцевого призначення платежів.

- випускало внутрішні та зовнішні боргові зобов'язання;

- приймало на збереження акції фінансових монополій, а також вклади населення.

Сучасне казначейство має глибокі історичні корені свого зародження, становлення та розвитку.

Свої витоки скарбниці беруть ще з глибокої сивини - IV тис. до н.е., коли зароджувались перші держави Стародавнього Сходу - Єгипет, Індія, Месопотамія.

Для утримання війська, захисту інтересів держави та своїх власних інтересів царі створювали державний скарб.

Головними джерелами наповнення скарбу були: податки, які спочатку стягувалися натурою (худобою, зерном), а пізніше металевими грошима у вигляді злитків срібла, металевих брусків; доходи від війн і пограбування колоній у фіскальній, торговій, лихварській сферах; доходи від експлуатації та продажу рабів, торгівлі шовком, чаєм, фарфором, бавовною, коштовностями.

За рахунок державного скарбу утримувалось військо, велось будівництво протиповеневих гребель, іригаційних споруд, каналів. Кошти державного скарбу використовувались на будівництво храмів, палаців, ведення дворового і храмового господарства, створення бойової техніки та спорядження, фінансування розвитку ремесел, торгівлі, сільського господарства.

Традиції державного скарбу України зародилися ще за часів Київської Русі, яка з кінця IX до другої половини XI століть перетворилась в одну з найбільших і най могутніших держав середньовічної Європи. Одним із перших прообразів вітчизняного казначейства можна вважати княжу казну. У збірці норм давньоруського законодавства, яка відома під назвою "Руська правда" (XI ст.), вперше згадується про княжу казну Ярослава Мудрого.

За часів правління великих й удільних князів державні доходи зосереджувались у казні князя, яка крім того слугувала сховищем матеріальних цінностей князівств. У той час ще не було чіткого розмежування між особистою власністю князя та власністю держави, що породжувало безконтрольність у витрачанні коштів, ослаблювало фінансову систему держави.

Доходи княжої казни формувалися, в основному, від сплати населенням данини. Вона сплачувалась як натурою - хутром, шкірами, медом, збіжжям, худобою, так і грішми. Важливим джерелом державних доходів було мито на державних кордонах та торгове мито у містах. На потреби держави встановлювались також натуральні повинності (відробітки): будівництво доріг, мостів, робота на греблях тощо. Окрім цього до княжої казни надходила воєнна здобич та дарунки князям.

Надходження до княжої казни мали покривати видатки на: утримання двору та дружини (війська) князя; будівництво замків, культових споруд, міст, укріплень, мостів, доріг; ведення війн; спорядження флоту при торговельних відносинах з чужоземними державами тощо.

У роки Запорізької Січі (кінець XV ст. - 1775 р.) державні фінанси підпорядковувалися гетьману і були невіддільні від його приватного господарства. Тоді й було організовано січовий (військовий) скарб, доходи якого за часів Б.Хмельницького становили сотні тисяч золотих.

Слід зазначити, що фінансова система Запорізької Січі сформувалась під впливом бюджетно-фіскальних інститутів польської, київської удільно-вічової й литовської доби в Україні. На зразок скарбниці Литовського князівства в Січі скарб був сховищем не тільки грошей, а й різних цінностей, які поступали в розпорядження кошового отамана та козацької ради. Скарб слугував також складом військових клейнодів та оздоб, вогнепальної зброї та бойових припасів. Таким чином, січовий скарб функціонував як касовий центр виконання запорізького бюджету, тобто як державна скарбниця, куди надходили доходи, не витрачені за місцем їх одержання.

Важливим джерелом наповнення січового скарбу була військова здобич і допомога зацікавлених у запорізькій військовій силі польських і російських монархів. Січовий скарб наповнювався золотом і сріблом, дорогим посудом і зброєю, цінними тканинами й килимами, кіньми й худобою, здобутими козаками на війні з турками, татарами й поляками. Монархи й гетьмани періодично посилали на Січ гроші, провіант, різне спорядження, як платню за військову службу козаків. Проте епізодичне надходження цінностей, здобутих в результаті військових дій і допомоги зацікавлених сторін, було дуже непевним джерелом доходів січового скарбу та економічно не вигідним.

Постійним і рівномірним джерелом дохідних статей січового бюджету були податки. Оподаткування здійснювалося за натурально-речовими ознаками окремих видів господарської діяльності незалежно від особистості платника та його платоспроможності. Селяни і міщани, козаки-"гніздюки" платили побір або подимне - постійний податок від хати, дворів, землі як запорізький варіант майнового податку; господарську десятину, яка по суті являла собою поземельний податок; податок від індивідуального підприємництва -- медове, збір з шинків; а також стацію -- надзвичайний податок, який йшов на утримання війська. Разом з тим, через просторість території козацького розселення, постійне переселення, а, відтак, недосяжність платників для фіску значно стримувався розвиток системи прямого оподаткування на Запоріжжі, яке заміщувалося особистою службою.

Значні надходження до січового скарбу поступали від промислової експлуатації сільськогосподарських угідь (лісозаготівель, сіножатей, пасовищ, соляних копалень), звіриних і рибних ловів, що на мові фінансової науки носили назву доменів. За рахунок доменального господарювання коша, куренів й окремих козаків значно поповнювався скарб Запорізької Січі.

Із занепадом натурального господарства та розвитком грошових відносин домени поступово трансформуються у регалії - форму одержання доходу з тих галузей господарської діяльності держави, котрі знаходяться на монопольному становищі з повним або частковим усуненням приватної конкуренції. Обмежена конкуренція січовому й курінному господарству з боку приватних осіб забезпечувалась тим, що кіш здійснював контроль за військовими угіддями та мав монопольне право розподіляти між куренями найприбутковіші з них. З огляду на місце регалій у загальній еволюції фіскальних інститутів, їх можна вважати перехідною формою від доменів до податків.

Важливою статтею наповнення скарбу були доходи від торгівлі. Купці й промисловці, які торгували на Січі, у слободах, селах і зимівниках вносили певну плату до військової скарбниці: помірне - від мір збіжжя, возове - від возів, повідерщина -- від продажу спиртних напоїв відрами, куфовий збір - від кожної привізної бочки (куфи) спиртних напоїв по одній кварті (близько 1 л) або її вартість грошима.

Вагомим джерелом доходів запорізьких козаків було "мостове", тобто плата проїжджих купців, промисловців, чумаків за перевезення по Дніпру та річках у межах Запорозьких Вольностей. Мито стягувалося також за перевезення товарів із сусідніх країн транзитом через запорозькі землі.

Кошти січового скарбу витрачали в основному на оплату січової та паланкової адміністрації, утримання духовенства, послів і на всякі військові потреби.

Фінансову сферу держави гетьман спочатку контролював особисто, а з 1654 р. була запроваджена посада гетьманського підскарбія (січового скарбника, або шафара). Підскарбій відповідав за стан фінансів козацького війська, розподіляв податки, встановлював мито, очолював скарбову канцелярія. До складу скарбової канцелярії входило два шафари, два підшафарія та кантаржей (хранитель мір і ваги) з невеликим штатом канцеляристів. Шафар (підскарбій) був підзвітним кошовому та козацькій раді.

У цілому, незважаючи на складні умови Визвольної війни середини XVII ст., фінанси козацької держави були добре організовані. Державний скарб успішно виконував покладені на нього функції. Однак неподільність особистих коштів гетьмана і державного скарбу спричиняла негативний вплив на фінансовий стан козацької держави. При усуненні від влади, арешті чи смерті гетьмана важко було відділити його власні кошти від державних, чим одразу ж користалися зацікавлені сторони.

З укладенням у 1710 році гетьманом П.Орликом із запорозькими козаками договору, який дістав назву "Конституція права і вольностей Війська Запорізького" (або Бендерська Конституція) відокремлювався державний скарб від особистих коштів гетьмана і передавався в розпорядження генерального підскарбія. На цю посаду могла бути обрана лише "людина значна й заслужена, маєтна і добросовісна". Для утримання гетьмана ("на ранг гетьмана", "на булаву й особу його гетьманську") надавалися рангові маєтності, земельні володіння. Важливі скарбничі справи вирішувались на зборах старшинсько-козацької ради (парламенту).

У Конституції П.Орликом дається конституційне визначення державної казни (військової скарбниці) - то є державний скарб і фінанси у гетьманській державі.

Державний скарб за козацької доби залишався під контролем російського уряду. Царський указ 1754 року вимагав подавати точні відомості про доходи та видатки українського скарбу. Спеціальні інструкції регулювали діяльність двох генеральних підскарбіїв, один з яких обов'язково був росіянином. Із скасуванням у 1764 році гетьманства фінансова система України була об'єднана з фінансовою системою Російської імперії.

У Росії згадка про казначейство вперше зустрічається у XV cm. Вже тоді княжа казна, яка знаходилась у Кремлі на казенному дворі, набула значення центрального фінансового відомства. У казні також писалися укази, складалися грамоти, велось поточне листування. Документи, що зберігалися у казні, у XVI ст. склали основу так званого царського архіву й інших державних архівів. Казенні двори стали першими державними установами російського середньовіччя, початком системи централізованого управління Російською державою.

По мірі розвитку економічних відносин удосконалювалась і система органів центрального управління у Росії. Рішенням Вибраної ради (неофіційного уряду Російської держави у 1549-1560 pp.) були створені перші органи центрального державного управління - прикази.

За наказом царя Олексія Михайловича у XVII столітті був створений Рахунковий приказ - вищий фінансово-контрольний орган. До Рахункового приказу поступали недоїмки минулих літ та залишки від асигнованих різним відомствам сум.

Прикази були створені не тільки у столиці, але й по всій території, та виконували роль посередника між верховною владою царя й управління на місцях. Вони являли собою систему фінансових установ, які збирали та витрачали гроші на потреби окремого приказу. У випадку нестачі грошей їх могли позичати в іншого приказу. Фінансовий стан приказу не підлягав розголошенню.

Організація приказів не мала кількісного обмеження, а отже мало місце дублювання кола розв'язуваних питань новоствореного приказу, які могли вирішуватися вже діючим приказом. Крім того, справи, якими займався окремий приказ, були настільки різноманітними та різнохарактерними, що викликало плутанину та уповільнення в їх вирішенні. Усі питання в межах приказу вирішувала одна особа, що породжувало прояви бюрократії, свавілля, хабарництва. Разом з тим, система особистих доручень, що видавались у приказах, не сприяла розвитку зацікавленості у державних справах.

Приказна система державного управління, яка проіснувала до кінця XVII ст., була складною і заплутаною: не було єдиних правил складання кошторисів, не визначався підсумковий бюджетний баланс, був відсутній контроль за надходженням та використанням коштів.

На початку XVIII століття у Московській Русі стала нагальною необхідністю реформа центральних державних установ. Структура системи державного управління зазнала низки послідовних перетворень - спочатку Боярська дума стала Ближньою канцелярією, а у 1711 році - Урядовим сенатом. Сенат був першим у Росії органом колективного управління фінансами, який займався наповненням казни, затвердженням нових податків та монетними справами.

У 1717-1721 pp. на базі діючих до цього приказів утворюються колегії, які за своїм складом та способами розв'язання справ свого часу були беззаперечно прогресивними управлінськими державними установами. Центральною ідеєю функціонування колегії було колегіальне прийняття як управлінських, так і рішень за результатами обговорення будь-якої справи. Принцип колегіальності, якого дотримувались під час обговорення справ та прийняття рішень, дозволяв приймати обґрунтовані та виважені рішення. А можливість обдарованих та компетентних членів колегії просуватися службовими сходами сприяла розвитку ініціативи та зацікавленості у державницьких справах.

Серед петровських колегій особлива увага приділялася камер-колегії, мануфактур-колегії, берг-колегії, комерц-колегії, ревізіон-колегії та штатс-конторі. Коло їх завдань було окреслене вирішенням найважливіших питань того часу. Так, управління фінансами здійснювала камер-колегія. Справами, пов'язаними з розвитком промисловості, торгівлі керували мануфактур-колегія, берг-колегія та комерц-колегія. Ревізіон-колегія перевіряла діяльність інших колегій. Ці установи мали узгоджено функціонувати та підтримувати одна одну при вирішенні складних завдань.

Вирішувати всі питання в галузі фінансів, збирати доходи, шукати додаткові джерела надходження грошових коштів в казну держави мала камер-колегія. Першим президентом камер-колегії у 1717 році був призначений князь Дмитро Михайлович Голіцин.

Згодом була створена Малоросійська колегія, у роки функціонування якої (1722-1727 pp.) було встановлено контроль над фінансами України. Для контролю за гетьманськими фінансами вводились посади не одного, а відразу двох підскарбіїв - росіянина та українця.

У 1719 році Петром І був підписаний законодавчий акт "Учреждение и регламент камер-колегии". Регламент мав 26 пунктів і як більшість указів та актів того часу був складений не досить чітко та систематизовано.

...