Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

1. ТЕОРІЯ ПОЗИЧКОВОГО КАПІТАЛУ В СУЧАСНИХ УМОВАХ

1.1 ВИНИКНЕННЯ В ІСТОРИЧНОМУ АСПЕКТІ ТА ЙОГО РОЗВИТОК

1.2 ПОЗИЧКОВИЙ КАПІТАЛ В СУЧАСНИХ УМОВАХ ТА ФУНКЦІЇ

1.3 ПОЗИЧКОВИЙ ВІДСОТОК У КРЕДИТНИХ ВІДНОСИНАХ

2. ДОСЛІДЖЕННЯ РОЗВИТКУ ПОЗИЧКОВОГО КАПІТАЛУ В УКРАЇНІ

2.1 КОМЕРЦІЙНИЙ КРЕДИТ

2.2 БАНКІВСЬКИЙ КРЕДИТ

2.3 ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ РИНКУ КАПІТАЛУ

2.4 ЗАКОНОДАВЧЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КРЕДИТНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ

3. ВДОСКОНАЛЕННЯ КРЕДИТНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ

3.1 НАПРЯМИ КРЕДИТНОЇ ПОЛІТИКИ ПІСЛЯ КРИЗОВОЇ ІНФЛЯЦІЇ

3.2 РОЗВИТОК НОВИХ ФОРМ ФОРМУВАННЯ КРЕДИТУВАННЯ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

позичковий капітал кредитування інфляція

ВСТУП

Актуальність теми. Успішний розвиток не зводиться до зростання продуктивності і валового внутрішнього продукту (ВВП) на душу населення - поважно також, аби процес зростання охоплював широкі верстви населення і сприяв підвищенню рівня життя і розвитку людського потенціалу.

Національна стратегія розвитку, яка включає компоненти, що враховують особливості і роль індивідуальних секторів, повинна орієнтувати ці компоненти на досягнення цілей економічного зростання і розвитку людських ресурсів.

У роботі розглядаються можливості використання фінансової політики для впливу на діяльність фінансових агентів, її доповнення і регулювання на користь досягнення цих цілей.

Фінансовий сектор може служити потужним каталізатором зростання, об'єднуючи засоби різних суб'єктів з різною економічною вагою і розподіляючи їх згідно попиту. Оскільки зростання виробництва залежить від питомої ефективності капіталовкладень, темпи економічного зростання в кожен конкретний період залежать від того, яка доля національного доходу виділяється на капіталовкладення. Існує багато чинників, спонукаючи до інвестиційної активності і, отже, що впливають на об'єм і структуру планованих інвестицій. Проте певна або значна частина проектів так і залишається нереалізованою навіть якщо вони потенційно рентабельні із за недостатнього доступу до капіталу, необхідного для фінансування інвестицій або страхування від непередбачених рисок. Все це має очевидні наслідки для економічного зростання.

Ця ситуація також відбивається на процесі досягнення цілей розвитку людських ресурсів. Доступ до ринку фінансових послуг залежить від того, як кредитори, фінансові інвестори і страхові компанії оцінюють репутацію клієнта, його схильність до ризику і адекватність забезпечення, яке він може надати. Отже, частіше за весь доступ до ринків позбавлені менш забезпечені і бідні люди, що обмежує їх вклад в забезпечення зростання і можливість здобуття відповідних вигод. Таким чином, важливим завданням фінансового сектора є розширення його клієнтури, і саме її рішення набуває принципового значення, коли йдеться про вдосконаленні структури сектора, регулюванні поведінки його суб'єктів і впливі на кінцеві результати його операцій.

Діяльність фінансового сектора по різному впливає на положення різних груп, регіонів і конкретних людей, навіть в періоди фінансової скрути і криз, обумовлених процесами, що відбуваються усередині самого сектора. Як відмічено нижчим, через специфіку фінансового сектора і його діяльності йому властиві нестійкість і схильність кризам. Якщо нестійкість переростає в часткову або системну кризу, це спричиняє за собою не просто уповільнення темпів зростання, але і серйозні наслідки для тих, хто має лише обмежений доступ до фінансових послуг або не має його взагалі і найменше підготовлений до наслідків кризи. Люди, не залучені в операції фінансового сектора, не захищені від наслідків його нестійкості.

Тому украй необхідно уміти виявляти ознаки нестійкості і приймати заходи для поліпшення положення і запобігання кризам.

І нарешті, оскільки до фінансового сектора відносяться організації і агенти, промовці посередниками в операціях по залученню в країну іноземного капіталу і накопичень, їх дії визначають кількісні і якісні характеристики цього капіталу. Якщо об'єм і структура цих засобів і терміни виконання відповідних зобов'язань не регулюються, вони можуть підсилити сприйнятливість до дії зовнішніх чинників і спровокувати валютно-фінансову кризу, доказом чому служать подібні кризи, що періодично відбуваються в деяких країнах, що розвиваються. Фінансова політика повинна враховувати і такі потенційні небезпеки.

Теоретичною основою дослідження послужили концепції багатьох відомих вчених, таких як: Дж. Баторо, Н. Макіавеллі, Ф. Петрарки, Д. Канта А. Сміт, Д. Рікардо та ін.

Метою дослідження є зрівняльний аналіз фінансової політики та фінансового механізму України, Росії, Китаю.

Для досягнення цієї мети були поставлені такі основні задачі:

- визначити структуру та здійснити змістовний аналіз теорії фінансового механізму та фінансової політики держави;

- здійснити аналіз сучасного фінансового механізму та його ролі в фінансової політиці держави на прикладі України;

- визначити та проаналізувати фінансову політику РФ;

- визначити та провести зрівняльний аналіз фінансової політики Китаю та Росії.

Об'єктом дослідження є фінансова політика та фінансовий механізм України.

Предметом дослідження є вихідні (головні) теоретичні положення щодо фінансової політики та фінансового механізму інших держав.

Структура роботи складається з вступу, основної частини, висновку, списку використаної літератури (25 джерел).

1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ФІНАНСОВОГО МЕХАНІЗМУ

Свою фінансову політику держава реалізує за допомогою фінансового механізму, склад і структура якого визначаються рівнем розвитку економіки, відносинами власності, історичними та національними особливостями окремої країни.

Фінансовий механізм у широкому розумінні - комплекс фінансових методів і важелів впливу на соціально-економічний розвиток суспільства.

За допомогою конкретних фінансових форм і методів здійснюються розподільні та перерозподільні відносини, утворюються доходи суб'єктів економічної діяльності і відповідні фонди грошових коштів. При цьому функціонування фінансового механізму ґрунтується на організаційно-правових положеннях та фінансовій інформації, які забезпечують практичне використання фінансів для досягнення визначених цілей і завдань.

Фінансовий механізм у вузькому розумінні - сукупність конкретних фінансових методів та важелів впливу на формування і використання фінансових ресурсів з метою забезпечення функціонування й розвитку державних структур, суб'єктів господарювання і населення.

До складу фінансового механізму входять такі основні елементи (мал. 1.1):

-- фінансові методи;

-- фінансові важелі;

-- фінансові інструменти;

-- нормативно-правове, інформаційне та організаційне забезпечення.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Мал. 1.1 Склад фінансового механізму

Фінансові методи є способом впливу фінансових відносин на господарський процес. У господарській практиці широко застосовують такі фінансові методи: фінансове планування, оперативне управління, фінансовий контроль, фінансове забезпечення і фінансове регулювання.

Процес розподілу і перерозподілу виробленого у суспільстві валового внутрішнього продукту, утворення і використання грошових фондів починається, в першу чергу, із застосування такого фінансового методу, як фінансове планування.

Фінансове планування - діяльність зі складання планів формування, розподілу і використання фінансових ресурсів на рівні окремих суб'єктів господарювання, їх об'єднань, галузевих структур, територіально-адміністративних одиниць та країни в цілому, спрямована на досягнення поставлених цілей і вирішення певних завдань. У процесі фінансового планування кожен суб'єкт господарювання оцінює свій фінансовий стан, виявляє резерви збільшення фінансових ресурсів та напрями їх ефективного використання. За допомогою фінансового планування здійснюється економічне обґрунтування фінансових рішень та вибір їх альтернативних варіантів.

Основні завдання фінансового планування визначаються фінансовою політикою. Серед них можна виокремити такі:

-- втілення розроблених стратегічних завдань у конкретні фінансові показники;

-- забезпечення відтворювального процесу необхідними джерелами фінансування;

-- виявлення внутрішніх резервів збільшення доходів і їх мобілізація;

-- обґрунтування найбільш вигідних напрямів інвестиційної політики;

-- контроль за оптимальним формуванням та ефективним використанням фінансових ресурсів тощо.

Об'єктом фінансового планування є фінансова діяльність держави, суб'єктів господарювання та інших учасників суспільного життя.

Суб'єктами фінансового планування є окремі підприємства, установи, організації, відомства, фінансові органи, органи державного управління на місцевому рівні та ін.

Фінансове планування ґрунтується на таких принципах:

-- наукової обґрунтованості, згідно з яким розрахунок планових показників має базуватися на основі певних методик з урахуванням передового досвіду, використанням засобів обчислювальної техніки, економіко-математичних методів, які передбачають багатоваріантність розрахунків і вибір найоптимальнішого з них;

-- комплексності, який полягає у єдності фінансової політики, єдиній методології фінансових розрахунків;

-- безперервності, який передбачає взаємозв'язок перспективних, поточних та оперативних фінансових планів;

-- стабільності, що означає незмінність показників фінансових планів;

-- оптимальності, який потребує найбільш раціонального використання усіх фінансових ресурсів.

Результатом фінансового планування є розрахунок фінансових показників, які відображають формування, розподіл і використання фінансових ресурсів та втілюються у спеціальному документі - фінансовому плані. Особливість фінансового плану - він складається лише у грошовій формі.

Фінансове планування включає:

-- фінансове прогнозування (перспективне планування) - дослідження та розроблення на довгострокову перспективу ймовірних шляхів розвитку фінансів суб'єктів господарювання і держави, які забезпечують їхнє стабільне фінансове положення у майбутньому (перспективні фінансові плани складають на період, більший одного року);

-- поточне фінансове планування - процес визначення майбутніх доходів та напрямів використання фінансових ресурсів суб'єктів економічної діяльності, що має на меті реалізацію їх фінансової стратегії у більш короткостроковому періоді (поточні фінансові плани складають на один рік);

-- оперативне фінансове планування - процес синхронізації у часі грошових надходжень і витрат з метою реалізації поточних фінансових планів і конкретизації їх показників (оперативні фінансові плани складають на строк до одного року: квартал, місяць).

Размещено на http://www.allbest.ru/

Мал. 1.2 Етапи і методи фінансового планування

При визначенні фінансових показників використовують такі методи планування:

1. Метод коефіцієнтів передбачає поширення встановлених раніше тенденцій на майбутній період або перенесення вибіркових даних на іншу частину сукупності досліджуваних об'єктів. Цей метод надзвичайно простий у застосуванні, але має і суттєвий недолік: разом з коефіцієнтом на наступний період механічно переносяться всі негативні явища, які мали місце у попередньому періоді. Внутрішні резерви, як правило, не вишукуються. Метод коефіцієнтів використовують при індексації основних засобів, дооцінці товарно-матеріальних цінностей у зв'язку з інфляцією, плануванні прибутку, величині власних оборотних активів тощо.

2. Нормативний метод передбачає розрахунок фінансових показників на основі встановлених норм і нормативів (нормативи утворення фондів грошових коштів, норми амортизаційних відрахувань, нормативи розподілу прибутку, норми витрат у бюджетних установах тощо). Цей метод є більш ефективним за умови, що норми і нормативи відповідають таким вимогам: є науково обґрунтованими, прогресивними (тобто орієнтованими на кращий досвід) і стабільними.

3. Балансовий метод передбачає відповідність видатків джерелам їхнього покриття та узгодженість усіх розділів фінансового плану, в результаті чого досягається збалансованість плану.

4. Метод математичного моделювання дає змогу з певною ймовірністю визначити динаміку показників залежно від зміни факторів, які впливають на розвиток фінансових процесів у майбутньому.

5. Розрахунково-аналітичний метод передбачає розрахунок планових показників шляхом корегування фінансових показників базового періоду на ймовірні зміни в плановому періоді та визначення впливу різних факторів на ці показники.

Фінансові плани складають, як правило, усі суб'єкти господарювання. При цьому форма фінансового плану, склад його показників відображають специфіку відповідної ланки фінансової системи, до якої належить суб'єкт господарювання.

При виконанні фінансових планів виникає потреба в оперативному управлінні як діяльності, пов'язаній із необхідністю втручання в розподільчі процеси з метою ліквідації диспропорцій, подолання недоліків, своєчасного перерозподілу коштів, забезпечення досягнення запланованих результатів.

Об'єктами фінансового управління є фінансові відносини, централізовані і децентралізовані фінансові ресурси усіх ланок фінансової системи; найважливіші об'єкти управління - фінанси підприємств, організацій і установ, фінанси домогосподарств, загальнодержавні фінанси.

Суб'єктами фінансового управління є держава в особі законодавчих і виконавчих органів (у тому числі фінансових), а також фінансові служби підприємств, організацій і установ.

Сукупність усіх організаційних структур, які здійснюють управління фінансами, утворює фінансовий апарат. Тобто управління фінансами - система методів і форм організації фінансових відносин, які застосовує фінансовий апарат для ефективного формування, розподілу і використання фінансових ресурсів суб'єктів економічної діяльності з метою досягнення поставлених цілей та запланованих результатів.

Стратегічне управління в Україні (управління фінансами на тривалу перспективу) здійснюють найвищі органи державної влади і управління: Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, апарат Президента.

Оперативне управління фінансами здійснює безпосередньо фінансовий апарат, який включає фінансові органи управління (Рахункову палату Верховної Ради України, Міністерство фінансів, Державне казначейство, Державну контрольно-ревізійну службу, Державну податкову службу, Пенсійний фонд, Фонди соціального страхування тощо) і фінансові інститути (Національний банк України, банки і небанківські кредитні установи, страхові компанії, фондові біржі, інститути спільного інвестування тощо).

Під час складання й виконання фінансових планів, а також по закінченні певних періодів проводиться фінансовий контроль, спрямований на перевірку правильності вартісного розподілу і перерозподілу валового внутрішнього продукту та цільового витрачання коштів із відповідних фондів, порівняння фінансових результатів від використання фінансових ресурсів з плановими та виявлення резервів їх збільшення. Іншими словами, фінансовий контроль - цілеспрямована діяльність уповноважених органів щодо забезпечення законності і доцільності виконання фінансових операцій та реалізації на цій основі завдань фінансової політики.

Основна мета фінансового контролю:

-- дотримання чинного фінансово-господарського законодавства у процесі здійснення фінансової діяльності та окремих фінансових операцій;

-- реалізація стратегії фінансування тобто передбачення змін умов фінансової діяльності і своєчасне пристосування до них.

Фінансовий контроль може проводитися як на рівні держави (макрорівень), так і на рівні суб'єктів господарювання (мікрорівень).

На макрорівні об'єктом фінансового контролю є фінансово-господарські операції, пов'язані з формуванням і використанням державних фінансових ресурсів на соціально-економічний розвиток, суб'єктами - державні органи влади і управління в особі постійних комісій Верховної Ради України, Національного банку України, органи податкової та контрольно-ревізійної служб, аудиторські фірми тощо.

Фінансовий контроль держави спрямований на раціональне використання бюджетних коштів, дотримання фінансової дисципліни в державних господарських структурах, повне та своєчасне виконання фінансових зобов'язань юридичними і фізичними особами перед бюджетом.

На мікрорівні об'єктом фінансового контролю є фінансово-господарська діяльність підприємств, організацій і установ. Суб'єктами - фінансові менеджери, керівники підприємств, засновники, незалежні аудиторські організації тощо.

Основні принципи фінансового контролю такі:

-- незалежність (не враховуються матеріальна чи моральна зацікавленість перевіряючого);

-- гласність (результати перевірок публікуються для широкого загалу);

-- превентивність (попереджувальний характер фінансового контролю);

-- дієвість (за результатами контрольної перевірки завжди вживаються певні заходи);

-- регулярність (контроль проводиться з певною періодичністю);

-- об'єктивність (контроль проводиться згідно з вимогами чинного законодавства);

-- всеохопний характер (якщо можливо, фінансовий контроль має охоплювати всі сторони фінансово-господарської діяльності).

2. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ФІНАНСОВОЇ ПОЛІТИКИ

Фінансова політика - це сфера діяльності законодавчої і виконавчої влади, яка включає заходи, методи і форми організації та використання фінансів для забезпечення її економічного і соціального розвитку.

Основною метою фінансової політики є оптимальний розподіл валового внутрішнього продукту між галузями народного господарства, соціальними групами населення, територіями. На цій основі мають забезпечуватися стійке зростання економіки, удосконалення її структури, створення умов для розвитку господарських одиниць різних форм власності, спільних з іноземним капіталом, акціонерних товариств, орендних і комерційних підприємств. В цих умовах важливе значення має також створення надійних соціальних гарантій населенню.

Фінансова політика держави залежить від багатьох як зовнішніх, так і внутрішніх факторів.

До зовнішніх слід віднести залежність держави від економічних взаємовідносин з іншими державами щодо поставок сировини, матеріалів, інших видів ресурсів, обміну технологіями, експортних можливостей самої держави, її інтеграції з світовими економічними системами тощо.

Внутрішні фактори, які суттєво впливають на фінансову політику - це форма власності на основні засоби виробництва, структура економіки, соціальний склад населення, рівень добробуту населення, інтелектуальний рівень його, стан розвитку економіки і організація грошового обігу, стабільність грошової одиниці, розвитку форм кредитування тощо. На фінансову політику держави впливають також інші фактори, що диктуються тими економічними умовами, які склалися на цьому етапі господарського розвитку. У зв'язку з цим фінансова політика - це динамічний процес, що змінюється, коригується з урахуванням практичної необхідності.

Водночас є загальні принципи фінансової політики для держав з ринковою економікою, розвиненими демократичними засадами суспільного життя. В цих умовах фінансова політика держави має спрямуватися на створення сприятливих фінансових умов для розвитку виробництва тих галузей, які мають вирішальне значення для задоволення потреб населення. Цього можна досягти завдяки як вишукуванню додаткових інвестицій в ці галузі, стимулюванню залучення додаткових коштів самих підприємницьких структур, так і створенню сприятливих фінансових можливостей для іноземних інвесторів. Сприятливі умови для іноземних інвесторів це пенні податкові пільги, можливість вивезення одержаного прибутку, гарантії збереження та захисту майна іноземних інвесторів.

Стимулювання інвестицій у розширення виробництва за рахунок коштів підприємницьких структур має здійснюватися з урахуванням (форми власності, галузі виробництва, природних умов, територіального розміщення, інших факторів. Тут потрібен диференційований підхід, оскільки лозунг про створення однакових можливостей для всіх с ні чим іншим, як спрощенням проблеми до такого рівня, що вона втрачає, зміст і практичне значення. Звичайно, тут також мають використовуватися податкові пільги, гарантії вільного ціноутворення, сприятливі форми кредитування.

Перший принцип фінансової політики можна сформулювати як постійне сприяння розвитку виробництва, підтримання підприємницької активності та підвищення рівня зайнятості населення.

В умовах ринкової економіки діють саморегулюючі фактори, які забезпечують надходження і перерозподіл капіталів у сфері виробництва. Механізм ринку робить усіх учасників виробничого процесу заінтересованими у розширенні виробництва і одержанні доходу на капітал.

Другим напрямом фінансової політики держави є мобілізація і використання фінансових ресурсів на забезпечення соціальних гарантій. Як уже зазначалося, можливості ринкової економіки все ж обмежені. Ці обмеження особливо чітко виявляються при вирішенні соціальних проблем суспільства. Більшість соціальних гарантій мають загальнодержавне значення. Їх не під силу вирішити окремим підприємницьким структурам і навіть цілим компаніям. Проте потребу в них відчувають усі. Такими соціальними гарантіями є освіта, оборона, охорона здоров'я, культура, державне управління, єдині енергетичні та комунікаційні системи тощо. Не менш важливе значення мають соціальне страхування, допомога малозабезпеченим та інші види допомоги.

Третій напрям фінансової політики - вплив за допомогою фінансового механізму на раціональне використання природних ресурсів, заборону технологій, цю загрожують здоров'ю людини. З одного боку, держава домагається від виробничих структур відшкодування витрат на відновлення природного середовища, а з іншого, використовуючи фінансові важелі, закриття шкідливих виробництв і впровадження передових ресурсозберігаючих технологій. Цими інструментами є податки, штрафи та інші санкції.

3. Характеристика сучасної фінансової політики України ТА ЇЇ ПРОБЛЕМИ

Упродовж століть Україна ніколи не мала своєї незалежної фінансової системи, власного державного бюджету і фінансової політики. Аж до проголошення незалежності фінанси і бюджет України були похідними від розмірів, що встановлювалися союзним центром, адміністративною вершиною централізованої держави. З моменту проголошення незалежності України постала необхідність створення власної фінансової системи.

Систему треба було створювати в кризових умовах. Свідченням цієї кризи став величезний дефіцит бюджету, наростаюча емісія грошей і супроводжуюча її інфляція; зростання внутрішнього і зовнішнього боргу країни; наявність великої кількості збиткових підприємств; платіжна криза в народному господарстві; значні суми непродуктивних витрат і втрат; зростання обсягів незавершеного будівництва; криза платіжних відносин держави в зовнішньоекономічній сфері, падіння рівня життя населення. І все це за умов, коли значна частина національного багатства, що належала Україні, залишилася за її кордонами і була взята під юрисдикцію інших країн.

Відмова від монополії державної власності, неможливість управління фінансами в недержавному секторі економіки адміністративними методами призвели до необхідності перегляду основних принципів фінансової політики, її основа - визнання свободи підприємництва, введення різноманітних форм господарювання, приватизація державної власності, перехід до ринкової економіки, яка базується на поєднанні інтересів приватних і державних суб'єктів господарювання.

Таким чином, створення власної фінансової системи в таких умовах необхідно проводити в два етапи: перший - охоплює проблеми, пов'язані зі зміцненням перших досягнень незалежності, другий - вирішує питання стабільного розвитку.

Із 1991 року почала проводитися принципово нова фінансова політика. На першому етапі вона була спрямована на ним із глибокої кризи. Це потребувало збалансування виробництва, нарощування його обсягів і значного зростання національного доходу, створення науково обґрунтованих взаємин у розрахунках із закордонними партнерами, формування й ефективного використання валютних ресурсів. У галузі бюджетної політики необхідною була збалансованість державного бюджету і бюджетів місцевого самоврядування, створення фондів стабілізації, дотацій для ефективного впливу на стан розвитку матеріальної і нематеріальної сфер, забезпечення потреб держави в проведенні ефективної соціально-економічної політики.

Інвестиційна політика передбачала стимулювання інвестиційної діяльності за рахунок власних коштів, державних органів, бюджетних вкладень, вкладень іноземних інвесторів в економіку України, кредитних ресурсів. У податковій системі фінансова політика мала створити не фіскальну, а регулюючу, стимулюючу, довгострокову систему оподаткування, а також системи ефективних зв'язків суб'єктів господарювання із бюджетами.

На другому етапі фінансова політика повинна була концентруватися на досягненні макроекономічної стабільності, а також на ефективності розподілу фінансових ресурсів. Фінанси, що відіграють контролюючу і стимулюючу роль, спрямовані на формування ефективної структури виробництва, стимулювання науково-технічного прогресу, ресурсозбереження і підвищення ефективності праці. При цьому бюджетна політика органічно пов'язана з функціонуванням інших інструментів і відіграє роль їхнього координатора на загальнодержавному рівні. Бюджетний дефіцит не фінансується за рахунок інфляційного податку, не перевищує очікуваного рівня реального зростання, й економічні суб'єкти повинні бути впевнені в стабільності податкової системи.

Таким чином, в умовах формування ринкової економіки фінансова політика являє собою сукупність заходів держави щодо мобілізації і розподілу фінансових ресурсів для досягнення зростання валового внутрішнього продукту (ВВП) і подолання економічних проблем розвитку.

Фінансова політика України має враховувати реальні фінансові ресурси, основним джерелом яких є валовий внутрішній продукт. Значне місце у ньому посідають прибуток, платежі й Відрахування, що відносяться на собівартість продукції. Тому важливим є поєднання державної підтримки галузей економіки з вимогами ринку. Держава має зробити економічно доцільний вибір пріоритетних галузей, які в основному формують дохідну частину державного бюджету. Пріоритетним є визначення критеріїв фінансової допомоги суб'єктам господарювання з огляду на соціально-економічні особливості окремих регіонів. Також варто враховувати, що успіх фінансової політики залежить і від планування, яке не може бути припинене й в умовах наявності різних форм власності. Планування потрібно використовувати в тісному взаємозв'язку з вимогами об'єктивних економічних законів.

Фінансова політика має враховувати стан української економіки, її потенційні можливості, реальні джерела фінансування.

Держава через фіскальну, податкову, грошово-кредитну політику здійснює управління економікою, забезпечує фінансову стабільність. Кабінет Міністрів, як найвищий орган виконавчої влади, формує бюджет, основні макроекономічні показники економічного і соціального розвитку і проводить фінансову політику. Міністерство фінансів України відповідно до Бюджетного кодексу України визначає параметри державного бюджету, надає обґрунтування і роз'яснення щодо пропонованих обсягів витрат. Верховна Рада щорічно розробляє Бюджетну резолюцію, що визначає головні напрями бюджетної політики. Національний банк України, як Центральний банк, розробляє основні засади грошово-кредитної політики, а також здійснює контроль. НБУ послідовно проводить політику забезпечення стабільності гривні. А стабільні гроші - це фундамент розвитку будь-якої країни.

Необхідно наголосити, що при цьому вкрай важливо володіти реальною фінансовою ситуацією в країні. Тому існує потреба для України у підвищенні кваліфікаційного рівня, зацікавленості в кінцевих результатах праці з боку відповідальних працівників.

4. СУЧАСНА ФІНАНСОВА ПОЛІТИКА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН (НА ПРИКЛАДІ РОСІЇ ТА КИТАЮ)

Впродовж останніх років Росія невідворотно наближалася до фінансового колапсу. Цю дорогу вона пройшла в умовах гострої системної кризи. Спад промислового виробництва, що продовжується, різке скорочення платоспроможного попиту підприємств і населення, звуження грошової маси привели до масового зубожіння широких верств населення.

У ці роки реформування економіки здійснювалося в наступних напрямах:

1) створення олігархічного шару, що втілює оперативну тактику реформ;

2) приведення інституційної бази у відповідність з посиленням сировинної спрямованості реального сектора економіки і підпорядкування їй зовнішньоторговельній діяльності держави;

3) придушення інвестиційної активності державного сектора економіки, пов'язаного в першу чергу з фінансуванням фундаментальної науки, високих технологій і реалізацією великомасштабних інвестиційних проектів, що забезпечують в перспективі національну безпеку і державний суверенітет;

4) лібералізація грошово-кредитного і фінансового ринків у напрямі залучення спекулятивного капіталу, у тому числі іноземного;

5) реалізація моделі бюджетного федералізму, що розширює повноваження суб'єктів РФ без відповідного розмежування предметів ведення і обліку реального фінансового потенціалу, наводить до фактичної дезінтеграції регіонів, укладання двосторонніх угод між Федерацією і суб'єктом Федерації, що частенько перечать інтересам національної безпеки;

6) усунення держави від реалізації принципу соціальної справедливості і забезпечення гарантованого рівня добробуту; комерціалізація соціальної сфери, сповзання до індивідуального принципу задоволення соціальних потреб без врахування зростання реальних доходів населення.

Оцінюючи наслідки фінансової політики, що проводиться, в 90-х роках, можна говорити про каталізацію негативних тенденцій в соціально-економічному житті російського суспільства, що стали передумовою фінансово-банківської кризи. В той же час банківська криза розвивалася автономно від кризи фінансової системи держави.

Напередодні дефолта Росія отримала від МВФ черговий транш кредиту за програмою збільшеного розширеного фінансування. Проте ці засоби були використані не за призначенням, хоча призначалися на меті бюджетного фінансування, і були віднесені на державний внутрішній борг, що не могло залишитися непоміченим з боку МВФ. У розпорядженні Центрального банку РФ виявилися 3,7 млрд. дол. США, які потім були направлені через ММВБ і позабіржовий валютні ринки на рахунки комерційних банків за кордоном. На деякий час цей ослабило тиск на рубель. У серпні 1998 р. на валютні інтервенції було витрачено близько 6 млрд. дол. США, тобто 1/3 всі міжнародні валютні резерви Росії. Це свідчило про неминучу девальвацію рубля.

Загострення кризи привело до нового перерозподілу фінансових ресурсів і накопиченого національного багатства на користь вузької групи осіб з сфери фінансово-банківського сектора, що брали участь в спекулятивній грі на валютному ринку і перекладі валютних активів на рахунки аффілірованних осіб за рубіж.

Розглянемо можливі дороги виходу з ситуації, що склалася, у вирішенні соціально-економічних і фінансових проблем.

Останнім часом багато говориться про зміну курсу реформ, а точніше про адекватні підходи до фінансової стратегії розвитку суспільства. Йдеться не про відмову від основ ринкової економіки. Проте і в її моделях завжди присутні характерні національно-державні риси і відмітні особливості. Зокрема, регулююча роль держави може набувати потворних форм і бути націлена на вирішення питань, що не відображають реальні можливості суспільства по підтримці стійкого економічного зростання і прийнятного життєвого рівня населення не лише в поточний період, але і в довгостроковій перспективі. В той же час сучасна ситуація свідчить про необхідність посилення регулюючої ролі держави у фінансовому секторі економіки.

Зупинимося перш за все на проблемах державних фінансів. Головні з них:

1)це збалансованість бюджетів всіх рівнів і державних позабюджетних фондів;

2) вдосконалення податкової системи;

3) оптимізація структури витрат держави;

4) прийняття реального і прозорого бюджету;

5) розширення інвестиційного фінансування;

6) забезпечення єдності грошово-кредитної і фінансової політики;

7) стабілізація валютного курсу рубля;

8) регулювання процентних ставок;

9) підвищення ефективності використання державної власності;

10) перехід на казначейську систему виконання бюджетів;

11) розвиток фінансових взаємин з країнами СНД і далекого зарубіжжя.

Випадки вживання антидемпінгових процедур, що почастішали, з боку США і інших країн відносно російських товарів і послуг значно звужують зовнішньоторговельний простір для російських виробників, а втрата зовнішніх ринків збуту в умовах високої долі імпорту на внутрішньому ринку наводить до негативного сальдо платіжного балансу і розвалу галузей економіки Росії. Позиція Російської Федерації з цього питання має бути жорсткішою і послідовною.

Таким чином, для стабілізації економіки і фінансової системи необхідно:

* забезпечити збалансованість бюджетів і їх твердження на базі реального прогнозу макроекономічних показників;

* реалізувати комплекс заходів по розширенню бази оподаткування;

* встановити верхні кордони прибутковості по державних запозиченнях, розширити операції Банку Росії на відкритому ринку;

* стабілізувати валютний курс рубля через посилення контролю з боку Банку Росії за валютними рахунками і операціями комерційних банків, створення передумов для конвертації готівкової іноземної валюти фізичними особами в рублеві активи;

* сформувати систему довірчого управління державною власністю в Росії і за кордоном;

* реформувати систему казначейського виконання бюджету, забезпечивши її прозорість, підвищивши статус, розширивши сферу вживання;

* орієнтувати грошово-кредитну політику на регулювання процентних ставок.

Поважно проводити погоджену фінансову, грошово-кредитну і соціально-економічну політику, направлену на інтереси широких верств населення, що створюють національне багатство і що володіють величезним інтелектуальним потенціалом. Подолання фінансової кризи знаходиться в площині макроекономічної стабілізації на базі пожвавлення, розвитку реального сектора економіки, що наводить до розширення бази оподаткування, і зміцнення геополітичних і стратегічних позицій Росії.

Фінансова політика Китаю направлена на створення ефективних механізмів грошово-кредитної політики, що створює умови для нормального кредитування і розвитку реального сектора економіки, базованих на домінуванні національної валюти - юаня. Фінанси Китаю не випробували того щонайповнішого хаосу, який спостерігався у нас протягом 1992-1998 р.р. - стабільність створила умови для нормального розвитку промисловості і бізнесу. Грамотна політика валютного регулювання перешкоджає вивозу капіталу і накопиченню на руках населення надлишкової готівкової валюти, з іншого боку, створює умови для залучення зовнішніх довгострокових капіталів. Вирішення подібних завдань для російської економіки залишається як і раніше проблемою. Фінансовій стабільності сприяє грамотна політика регулювання процентних ставок і рівня банківських резервів. Економіка має дуже високий рівень монетизації (відношення грошової маси М2 до ВВП) - 150% (у розвинених країнах 80-100%). При цьому в Китаї помірний рівень інфляції, хоча в останні декілька років він збільшився - близько 4.8% за 2007 р., 5.9% за 2008 р. (для порівняння РФ за той же період - 11.9% і 13.3%).

У точній відповідності з рецептами Дж. М.Кейнса країна мала стабільно дефіцитний бюджет, що складав до 15% від прибуткової частини в 1979 -1980 р, 2-3% в 1981-199 р., 6.5-10% в 1991-1997 р. У 2005 р. дефіцит склав 208 млрд. юаней при прибутковій частині 3, 163 трл. юанів, тобто 6.5%. Очікується, що дефіцит бюджету за 2011 р. не перевищить 3% від ВВП. У країні спостерігається значні темпи зростання витрат бюджету, з 1978 р. по 1997 р. витрати вони виросли з 111.1 до 865.1 млрд. юанів, тобто в 7.7 разу. Ці факти підтверджують, що активна інвестиційна політика перешкоджає розростанню інфляції навіть при дефіциті бюджету.

У Китаї дуже висока норма особистих заощаджень - близько 50% від ВВП на кінець 2007 р. Завдяки стабільності фінансової системи і значної ролі держави в ній населення тримає свої засоби в банках. Загальні активи фінансових організацій банківського сектора за станом на кінець листопада 2008 р. досягли близько 61.1 млрд. юаней (тобто близько 8.94 трлн. долл). Для порівняння активи банківської системи РФ на 1.12.2008 р. склали 25.92 трлн. руб. - близько 926 млрд. долл. Ставки в Китаї досить низькі - ключова річна ставка кредитування - 5.31%, ставка до депозитам - 2.25% (на 23.12.2009). Сукупність вказаних чинників на тлі нормального інвестиційного клімату наводять до активного і стабільного зростання економіки.

У банківській системі переважають державні банки. Унаслідок у минулому активного директивного кредитування економіки в Китаї виникла проблема поганих кредитів, які складали в головних банках в 2003 р. близько 20% від об'єму позик (раніше ще вище), але вже в 2007 р. знизилося до 5.5%. Проблема була вирішена дорогою рекапіталізації банків за рахунок викупу поганих боргів і вливань. Зараз більшість банків мають достатній рівень капіталізації. Банківська реформа, що проводиться останнім часом, направлена на розвиток банківської системи, а згідно домовленостям з СОТ - на підвищення її відвертості для іноземного капіталу. У теж час доля активів, що знаходяться під контролем іноземного капіталу, невелика -2.44% (2008 р.). Китай активно використовує досвід і технології іноземних інвесторів, але ретельно зберігає національний контроль над банківською і фінансовою системою. Серед найважливіших завдань - подальший розвиток сектора банківських послуг, в т.ч. в регіонах.

Прагнучи підтримати економічне зростання в 2009 р., банк Китаю 5 разів знижував ключові ставки і норми банківського резервування. Не дивлячись на світову фінансову кризу, в перебігу 2009 р. грошова маса М2 виросла на 17.8% з 40.34 до 47.52 трлн. юанів, об'єм виданих позик за 2009 р. виріс на 4.91 трлн. юаней (близько 735 млрд. долл.). За січень 2010 р. грошова маса виросла до 49.61 трлн. юаней, тобто на 18.79% відносно січня 2008 р., об'єм позик - на 1.62 трлн.юаней (236 млр.долларов).

Що стосується банку Росії, то тут ситуація прямо протилежна. Ставка рефінансування з лютого 2009 р. по грудень виросла з 10% до 13%. Об'єм грошової маси М2 протягом 2009 р. за рахунок осінніх кризисних явищ, пов'язаних з втечею від рубля і відпливом капіталу, виріс всього на 1.7%, з 13.272 до 13.493 трлн.руб., у теж час за січень 2009 р. він впав до 11.990 трлн.руб., тобто скоротився на 11.1%. Якщо до кризи ставки по кредитах для надійних позичальників опускалися до рівня 12-15%, то зараз вони зросли до рівня 20%, що істотно уповільнює темпи розвитку економіки.

Дефіцит рублів, тобто “ грошове стискування ” як і раніше є домінуючою причиною кризи в РФ. Чим далі затягується нормалізація процесів грошового звернення в країні, чим вище загроза рецесії, зростання числа банкротств, неплатежів, переділу власності, збільшення безробіття.

Китай здійснює грамотне управління валютним курсом юаня, який підтримується в прив'язці до долара, будучи досить стабільним і заниженим відносно паритету купівельної спроможності, що забезпечує експансію китайських товарів на зовнішніх ринках. Намагаючись ослабити свою залежність від зовнішньоторговельної кон'юнктури, кілька років тому Китай прийняв рішення про зростання внутрішнього попиту. Курс юаня був послідовно ревальвірован від 8.28 за долар до 8.11 (липень 2005) і 7.922 (травень 2006 р.), до січня 2007 р. курс юаня виріс до 7.8, в листопаді 2008 р. склав 6.83 і на початку 2009 р. залишився приблизно на цьому рівні.

У жовтні 2006 р. золотовалютні резерви Китаю досягли 1 трлн.долл. і він вийшов на перше місце світі, обігнавши Японію. Зараз ЗВР досягли близько 2 трлн.долл. Цей чинник дозволяє країні підтримувати стабільність своїх фінансових ринків, а також впливати на міжнародні ринки. Пекіну належить значна роль в подоланні валютно-фінансової азіатської кризи 1997-1998 р.. Вже найближчим часом юань може стати регіональним, а надалі - можливо одній зі світових валют.

Тривалий період практично без кризисного розвитку Китаю (подібно до того, як це було за часів німецького економічного дива і низки інших країн), наочно підтверджує, що, коли економіка має значні резерви розвитку, її короткострокові дисбаланси можна ефективно долати, уникаючи кризисних явищ.

Наші грошові власті, з 1992 р. що багато в чому орієнтувалися на рецепти МВФ, таких досягнень не мають в своєму розпорядженні. Шокова терапія почала 90-х привела до розкручування інфляції, знищення заощаджень населення, що в сукупності з введенням значного ПДВ - 28% привело до несприятливого фону для розвитку виробництва і підприємництва. З 1992 р. ми пройшли через кризи різної інтенсивності - 1995, 1998, 2004, 2009 р. На початку 2000-х років рівень монетизації в РФ складав близько 15%, збільшившись до 2009 р. до 4 %, що як і раніше значно менше рівня розвинених країн.

Накопивши в період сприятливої кон'юнктури значні фінансові резерви, грошові власті РФ, вдавшись до їх фактичної стерилізації, не змогли забезпечити їх ефективне використання. Російська фінансова система в рамках західно-ліберальної моделі створює умови для вільного пересічення спекулятивних капіталів як з країни, так і всередину її. Дефіцит на внутрішньому грошовому ринку наводить до стійкого залучення зовнішніх валютних позик, періодично створюючи “ девальваційний навіс ” (криза 1998 р, 2008-2009 р.р.). На тлі несприятливого інвестиційного клімату наша фінансова система не здатна ефективно засвоїти гроша, що створює проблеми при розвитку реального сектора. Забезпечити домінування національної валюти - гривні в таких умовах складно. Порівняння показників економік Китаю, РФ та Україні ще раз наочно підтверджує, що головною є не стільки пасивна “ ощадливість ”, скільки активний розвиток.

5. ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ФІНАНСОВОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

З проголошенням незалежності України починається новий етап державотворення, формування власної національної політики і розвитку суспільно-економічних відносин.

Фінансова політика має бути жорстокою, але справедливою і активною, і повинна стимулювати економічне зростання, захищати національні інтереси та бути привабливою для суб'єктів іноземних країн. Фінансова політика повинна весь час коригуватися відповідно до ситуації та вдосконалюватися.

Необхідно визначити пріоритетні напрямки розвитку національного господарства та за структурною його перебудовою створити умови для підприємницької діяльності, захисту інтересів власних товаровиробників та сприяння залученню іноземних інвестицій.

Не менш складною і відповідальною проблемою залишається реалізація стратегічних напрямків, визначення норм і методів їх забезпечення умов розвитку суспільства. Вибір норм і методів роботи передбачає процес формування національної економіки із врахуванням специфічних природно-кліматичних і геополітичних умов господарювання та розташування України.

Практикою підтверджено, що фінансова політика, як і загальнодержавна економічна політика в цілому, залежить від сформованого правового поля та органів влади і управління в процесі реалізації функцій держави і забезпечення легітимності фінансових відносин. Невипадково фінансова політика виступає результатом дії як об'єктивного, так і суб'єктивного факторів впливу на її формування, реалізацію і розвиток в системі ринкових відносин.

В Україні досі не прийнято законодавчого акту, яким було б окреслено дії, взаємозв'язок, узгодженість та розвиток бюджетної, податкової й валютної політики як підсистем єдиної фінансової політики. Відбувається формування бюджетної, податкової та валютної політики як окремо взятих підсистем, а не єдиної, цілісної фінансової системи. Відповідно до цього розробляються окремі законодавчі акти та механізми їх реалізації, які нерідко суперечать один одному, а не сприяють загальному фінансово-економічному розвитку. Реалізацію окремих підсистем фінансової політики займаються практично відособлені підрозділи та структури органів управління діючої фінансової системи. У сучасних умовах управління фінансовими ресурсами, особливо на рівні районів, міст та областей потребує радикальних змін у структурі фінансової системи та державної фінансової політики в цілому.

Фінансова політика повинна мати імперативний, обов'язковий характер. Це обумовлено змістом фінансів як економічної категорії, їх місцем у системі суспільно-економічних відносин. Законодавчі та нормативні акти з питань реалізації фінансової політики мають виконуватись своєчасно, якісно і в повному обсязі. В іншому випадку досягти фінансової стабілізації та поступового економічного розвитку просто неможливо.

Основу фінансової політики складає бюджетна політика, яка пов'язана насамперед із формуванням і виконанням бюджетів усіх рівнів, цільових загальнодержавних фондів.

З прийняттям Бюджетного кодексу України набирає нового змісту, принципів і напрямів розвитку бюджетна політика як підсистема єдиної фінансової політики:

Практика розвитку фінансових відносин ще раз підтверджує і вимагає:

- по-перше, формувати Державний бюджет України і Державну програму соціально-економічного суспільно-економічного розвитку і в контексті загальнодержавної фінансово-економічної політики;

- по-друге, досконалого аналізу та оцінки соціально-економічного стану регіонів і держави та розробки реальних макроекономічних показників розвитку на плановий рік і перспективу;

- по-третє, виконання Державного бюджету і державної програми соціально-економічного розвитку має проходити у руслі єдиних підходів, цілісного механізму, ефективних норм і методів організації фінансово-економічних відносин;

- по-четверте, додержання загальних принципів економічного розвитку, і насамперед, принципу формування і виконання доходів бюджету за рахунок платежів, які активно і ефективно впливають на виробництво, виконання показників економічного розвитку, а не шляхом розширення кількості податків та зборів, як сьогодні відбувається;

- по-п'яте, проведення належного, своєчасного контролю та піднесення рівня відповідальності за стан виконання доходів бюджету та показників соціально-економічного розвитку регіонів, міністерств (відомств), держав в цілому.

Проведенню ефективної фінансової політики значною мірою шкодить непослідовність у реформуванні податкової системи, її нестабільність. Перші кроки реформування податкової системи зроблені. Але назвати їх вдалими навряд чи можна. Робота з формування податкової політики ще попереду, її необхідно завершити якомога швидше.

Податкова політика має спрямовуватися на розв'язання таких двох взаємопов'язаних завдань, як забезпечення збалансованості бюджету і пожвавлення ділової активності, підтримки виробництва. Поряд з цим загальний рівень оподаткування, розміри ставок податків, кількість видів і база для нарахування податків мають бути стабільними не тільки протягом бюджетного року, а й періоду реформування економіки.

Необхідно здійснювати стимулювання підприємницької та інвестиційної діяльності у сферах, передбачених програмами структурної перебудови і промислової політики. Одночасно не допускати надання пільг у процесі оподаткування окремим суб'єктам підприємницької діяльності.

Наділення податкової політики на підвищення економічної ефективності діяльності господарюючих суб'єктів пояснюється також і тим, що в світовій практиці оподаткуванню не підлягають кошти, що йдуть на подальший розвиток виробництва, випуск високоефективної і конкурентоздатної (насамперед на зовнішньому ринку) продукції, охорони навколишнього середовища. Такий порядок безумовно створює стимули до накопичення елементів продуктивних сил платниками податків.

Реформування податкової системи і розробка ефективного податкового законодавства - це перше, що необхідно зробити уже найближчим часом.

Основними пріоритетами фінансової політики України слід вважати:

- посилення контролю за раціональним і ефективним витраченням коштів бюджетів усіх рівнів з метою скорочення бюджетного дефіциту і призупинення інфляційних процесів у державі;

- ширше залучення для покриття дефіциту бюджету коштів від розміщення державних цінних паперів і значне скорочення кредитів національного банку, що спрямовуються на цю мету;

- посилення контролю за фінансово-господарською діяльністю підприємницьких структур усіх форм власності і в першу чергу державного сектора економіки, для чого розробити відповідні законодавчі акти;

- фінансування із бюджету тільки під державні програми і державні замовлення;

- рішуче здійснення заходів організаторського і економічного характеру по відношенню до державних підприємств, що випускають продукцію, яка не користується попитом, застосовуючи повною мірою законодавство про банкрутство;

- продовження роботи із зміцнення фінансової основи місцевого самоврядування і забезпечення фінансової незалежності;

- забезпечення поглибленого реформування податкової системи в напрямку скорочення непрямого оподаткування. У першу чергу це зниження ставок податок на додану вартість і введення прямих податків, зокрема, податків на майно юридичних і фізичних осіб;

- впровадження укрупнених фінансових норм витрат на фінансування освіти, охорони здоров'я, культури, підготовки кадрів та інших витрат;

- розробка та обґрунтування принципів державної політики доходів для бюджетів різних рівнів;

- розширення кола учасників ринку державних цінних паперів із метою збільшення неемісійних джерел покриття дефіциту бюджету;

- здійснення послідовної і поетапної передачі об'єктів соціально-культурного призначення, що перебувають на балансі підприємницьких структур, до складу комунальної власності і відповідної зміни джерел фінансування;

- подальше скорочення податкових пільг з метою досягнення їх повної відміни з одночасним наданням тимчасових знижок з діючих податкових ставок на товари та послуги, що мають пріоритетне значення для задоволення потреб держави;

...