- завершення процесу доведення рівня оплати житлово-комунальних та інших послуг населенню до їх фактичної вартості;

- забезпечення повного і своєчасного погашення зовнішнього і внутрішнього державного боргу та його обслуговування;

- досягти перелому в розвитку інвестиційного процесу, забезпечити прискорений розвиток пріоритетних галузей та виробництв - високотехнологічного машинобудування та агропромислового комплексу;

- створити сприятливі умови для залучення в національну економіку іноземного капіталу, віддаючи перевагу прямим закордонним інвестиціям;

- вести активну і цілеспрямовану діяльність щодо повернення в України грошових засобів, вивезених за межі держави, скорочення тіньового сектора економіки, повернення закордонних кредитів, одержаних підприємствами під гарантії уряду;

- сприяти підвищенню кредитної спроможності комерційних банків зниженню рівня відсоткової ставки та збільшенню частки довготермінових кредитів.

Як вже було сказано, бюджетна, грошово-кредитна, податкова і валютна системи мають органічно доповнювати одна одну в інтересах забезпечення довгострокового економічного зростання.

В України необхідно ввести в дію політику жорстокої економії у бюджетній сфері. Вона є об'єктивно неминучою. Зрозуміло, що режим бюджетної економії у соціальному плані болісно сприйматиметься населенням. Однак іншого виходу, коли ми хочемо віднайти додаткові фінансові ресурси для розвитку національного виробництва, просто немає. Якщо Уряд не здатний стимулювати економічне зростання, то він говорить лише про соціальну спрямованість бюджету; якщо ж Уряд спроможний задіяти бюджетні стимули для розвитку національного виробництва, то він відверто говорить суспільству про необхідність певних зречень сьогодні з гарантією поліпшення стану справ завтра.

В Україні слід створити Національний фонд реконструкцій та розвитку для здійснення в економіці операцій з надання державних кредитів на розвиток народного господарства, а також обслуговування державного боргу, що при цьому виникатиме. Аналітичні звіти про такі операції слід включати до бюджетної документації. Програму державного виробничого кредитування повинні показуватися окремою статтею видатків у бюджеті розвитку. Необхідним є прийняття окремого закону про виробничі програми державного кредитування. Державні позики завдяки своїй гнучкості є ефективною порівняно із звичайними бюджетними видатками складовою державних фінансів.

Розробка ефективних форм і методів зниження боргового навантаження має надзвичайно важливе значення для стабілізації загальноекономічної ситуації в Україні та удосконалення фінансової політики держави.

Для посилення стимулюючого впливу держави на соціально-економічний розвиток з використанням бюджетних механізмів та пом'якшення проблеми обслуговування зовнішнього боргу Уряд повинен відмовитися від обслуговування внутрішньої заборгованості Національному банкові на ринкових умовах і провести її довгострокову безпроцентну реструктуризацію.

Засобами розв'язання проблеми дефіциту валютних джерел для обслуговування зовнішніх боргів Уряду можуть стати:

- викуп Міністерством фінансів України іноземної валюти на ринку за рахунок коштів, заощаджених у результаті перегляду умов щодо обслуговування внутрішніх державних боргів Національному банкові;

- одержання безпроцентних кредитів в іноземній валюті від НБУ.

У майбутньому, для запобігання ускладненням з обслуговуванням зовнішніх державних боргів, уряд має перейти до застосування інструментів активного управління державним боргом - викупу боргових зобов'язань України на вторинному ринку з дисконтом, прямого обміну боргових цінних паперів на корпоративні, конверсії боргу в майнові активи або в програми розвитку.

Поряд з тим важливе значення має контроль за процесом утворення зовнішнього боргу держави. Для зниження гостроти боргових проблем доцільно ввести законодавчу заборону на переведення у державний борг зовнішньої заборгованості підприємств і банків.

Структура власності на засоби виробництва є визначальною у розробці стратегії фінансової політики держави та її регіонів. Глибокий аналіз змін, що відбуваються у структурі власності на засоби виробництва в країні та її регіонах, дасть змогу правильно зрозуміти тенденції, що відбуваються в розвитку продуктивних сил, і сприятиме розробці заходів, спрямованих на подальший розвиток виробничих відносин.

Успішне проведення фінансової політики на державному і місцевому рівнях можливе тільки на основі найповнішого обліку потреб держави та регіонів, а також проведення глибокого аналізу економічного й соціального розвитку країни. Ігнорування такого підходу може призвести до відриву фінансової політики від економічних процесів і, як наслідок, до зниження темпів економічного й соціального розвитку держави в цілому і кожного регіону зокрема.

Мета, яку необхідно досягти в Україні на основі оптимізації фінансової політики має бути окреслена максимально чітко. Це - комплексний вплив всіх її складових на розвиток реального сектора національної економіки. Проведення ефективної та узгодженої грошово-кредитної і фіскальної політики має стати запорукою досягнення сталого економічного зростання в Україні.

ВИСНОВКИ

В країнах що розвиваються, з багатоукладною економікою, значною приватною ініціативою, що характеризується, і приватними інвестиціями, фінансовий сектор повинен грати провідну роль в забезпеченні загальнодоступності фінансової системи шляхом надання кредитів підприємствам і агентам по розумних процентних ставках, з тим аби забезпечити певну збалансованість в розподілі кредитів між секторами, сільськими і міськими районами, різними регіонами і суб'єктами з різними активами. Зокрема, необхідно, аби фінансові потоки поступали в сектори і сфери, які інакше виявилися б обділеними.

Банківська мережа.

Однією з головних умов забезпечення загальнодоступності фінансового сектора є створення загальнодоступних місць для зберігання вкладів і здобуття кредитів, таких, як банки, поштові відділення і інші установи. Поштові відділення можуть зіграти певну роль, проте надзвичайно поважно збільшувати число і територіальний обхват банківських відділень. У більшості країн, що розвиваються, показники кількості банківських відділень на тисячу населення низькі.

Уряду необхідно прийняти таку схему ліцензування відділень, яка дозволяла б забезпечувати наявність відділень в слабо охоплених районах, або встановлювати співвідношення кількості відділень нормально охоплених і недостатньо охоплених районах, або наприклад, число відділень в міських і сільських районах, які слід зберегти.

Запобігання міграції кредитів.

При тому, що відкриття банківських відділень в недостатньо охоплених районах корисно з точки зору мобілізації грошових заощаджень в установах, що належать до формального фінансового сектора, само по собі воно не гарантує збалансованого регіонального розподілу кредитів. Банки з розгалуженою територіальною мережею можуть використовувати вклади населення сільських або відсталих районів для кредитування кредитів в міських або розвиненіших районах. Розширення банківської мережі повинне супроводитися вживанням заходів по запобіганню надмірній міграції кредитів з менш розвинених в розвиненіші райони країни.

Запобігання концентрації кредитів.

Оскільки кредитори мають в своєму розпорядженні неповну інформацію, максима про те, що «ніщо так не сприяє успіху, як сам успіх», схоже, справедлива.

Давні клієнти банку з хорошими показниками і значними фінансовими можливостями, можливо, отримуватимуть левову частку кредитів. Наслідком подібної практики може стати висновок з подібними клієнтами крупних індивідуальних контрактів про кредитування і задоволення декількох заявок від одного і того ж клієнта. Закономірним слідством буде виключення інших економічно вигідних проектів, що потребують фінансування. Хоча відносно крупних і кредитоспроможних позичальників робити надмірно дискримінаційні заходи не слід, необхідно зробити так, щоб їх минулі заслуги не перешкоджали успіху інших.

Простий спосіб виключити вірогідність подібного сценарію полягає у введенні «системи дозволу кредитів», відповідно до якої банки зобов'язані отримувати дозвіл відповідного органу на надання якому-небудь одному клієнтові кредиту понад встановлену суму, з тим аби зв'язати кредитну політику з цілями розвитку. Інший спосіб полягає у встановленні строгих обмежень на кредити, що надаються взаємозв'язаним фірмам допомагає понизити ризики, пов'язані з банкротством родинних агентів.

Цільове кредитування.

Головним елементом політики розширення доступу до фінансових ресурсів є резервування банківських кредитів для окремих секторів, таких, як сільське господарство і дрібносерійне виробництво. Однією з форм резервування може бути встановлення певної долі в загальному об'ємі кредитів, призначеною для цих секторів. Крім того, за допомогою таких механізмів, як рефінансування, банкам можуть бути запропоновані стимул-реакції для досягнення їх цілей показників. Програми цільового кредитування також повинні підкріплюватися диференційованими процентними ставками, що забезпечують попит на кредити з боку певних секторів за рахунок зниження вартості кредиту. Подібна політика проводилася і по колишньому проводиться і в розвинених країнах.

Резервування кредитів, покликане забезпечити погашення боргів шляхом залучення засобів в конкретні сектори за допомогою позик, також може безпосередньо використовуватися самою державою. У багатьох випадках окрім резерву грошової готівки центральний банк вимагає, аби частина депозитів в банківській системі була у формі коштовних паперів, у тому числі державних. Завдяки цьому механізму банки вимушені вкладати певну частину своїх коштів в коштовні папери, випущені державними відомствами як боргові зобов'язання. Ці боргові зобов'язання можуть використовуватися для покриття витрат, передбачених здійснюваною урядом загальною стратегією розвитку, у тому числі її компонентом, що стосується скорочення бідності.

В той же час далі певної риси ці функції мають бути відокремлені від функцій традиційно комерційних банків і покладені на спеціалізовані установи.

Інституційні гарантії.

Лінійні начальники і керівники середньої і вищої ланки можуть усвідомлювати необхідність забезпечення загальнодоступності, проте при цьому у них може бути відсутньою мотивація до досягнення цих цілей, що наводить до збоїв. Тому надзвичайно поважно створити такі інституційні механізми, які забезпечували б визнання актуальності цього завдання і давали б установку на її досягнення при ухваленні рішень про надання кредитів. Такий механізм може мати, зокрема, форму законодавчо закріпленої вимоги про установу порад в комерційних банках з представництвом в них різних акціонерів, включаючи сектори, традиційно не одержуючи кредитів, з тим аби забезпечити контроль за фінансовим сектором і його загальнодоступність.

Стимулювання попиту.

І нарешті, для забезпечення «загальнодоступності фінансового сектора» недостатньо просто позначити цю мету в офіційних мандатах і чекати кредитоспроможних клієнтів. Дрібні, недосвідчені і малозабезпечені позичальники можуть не мати уявлення про варіанти кредитів і не уміти розробити і оформити проект так, щоб він був успішним і привабливим для кредиторів. Тому, для того, щоб банківська система була загальнодоступною, необхідні установи, які узяли б на себе завдання стимулювання попиту і займалися б пошуком потенційних підприємців з привабливими з точки зору фінансування проектами, надавали б їм допомогу на етапах підготовки проектів і експертизи кредитів і забезпечували б успішне і своєчасне здійснення проектів. Але і цим їх стосунки не повинні вичерпуватися. Кредитна установа повинна використовувати той вплив, який воно отримує за рахунок своєї підтримки, для спостереження за функціонуванням малих і середніх підприємств, з тим аби вони були продуктивними і спроможними у фінансовому плані.

Стратегії стимулювання припливу фінансових коштів в ключові з точки зору розвитку сектори зародилися не в країнах, що розвиваються.

З точки зору розвитку це означає, що фінансові установи повинні не лише служити для надання кредитів по встановлених процентних ставках, але і активно брати участь в ухваленні рішень тих організацій, які вони фінансують. Для цього їм необхідно залучати кращих кваліфікованих техніків, компетентних керівників і фахівців з маркетингу для того аби сприяти перетворенню засобів, передаваніх фермерським господарствам, фермам і приватним особам, в інвестиції в рентабельні об'єкти і проекти, що відрізняються великим соціальним ефектом.

Виконуючи подібну роль, фінансові посередники переходять з категорії простих накопичувачів заощаджень, як вони зазвичай сприймаються, в носіїв знань і досвіду, що дозволяє їм вирішувати проблеми з координацією, властиві розрізненим суб'єктам, що діють в ринкових системах.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Буковинський С.А., Фінансова стабілізація як основа фінансової політики // Фінанси України, № 4, 2007 р.

2. Василик О.Д., Теорія фінансів: Підручник. К.: НІОС. 2000.

3. Ван Хорн Дж. К. Основы управления государственных финансов / М., 2001.

4. Вахненко Т., Напрями вдосконалення боргової політики держави // Економіка України, 2002, № 5.

5. Вахрин П.И., Немитой А.С., Финансы. Гл. 3. М.: Информационно-внедренческий центр «Маркетинг», 2000.

6. Діденко В.М., Прядко В.В., Курс лекцій “Фінанси”. Чернівці.: “Ратуша”, 2003.

7. Загородній А.Г., Вознюк, Смовженко Т.Г., Фінансовий словник. 4-те видання, випр. Та доп. К.: Т-во “Знання” КОО; Л.: Вид-во “Львів”. с. 412.

8. Іванух Р.А., Колобова Л.В., Фінансова політика держави на шляху стабілізації економіки // Фінанси України № 5, 2003.

9. Кемпбелл Р. Макконнелл і Стенлі Л. Брю, Аналітична економія, принципи, проблеми і політика, Частина І, Макроекономія / Тринадцяте видання / Львів.: “Просвіта”. 2001.

10. Лагутіч В., Монетарна політика і державні фінанси // Економіка України, 2002, № 7, с. 10-16.

11. Лаптев С.В., Основы теории государственных финансов, М.: 2001.

12. І. Михасюк, А. Мельник, М. Крупка, З. Залога, Державне регулювання економіки / За ред. Д-ра екон. Наук, проф. і акад. АН Вищої школи України І.Р. Михасюка / - Львівський національний університет ім. І. Франка, Львів: “Українські технології”, 1999 р. С. 164-170.

13. Опарін В.М. Фінанси (Загальна теорія): Навч. Посібник. 2-ге вид. доп. і перероб. К.: КНЕУ, с. 47-73.

14. І.О. Петровська, Д.В. Клиновий, Фінанси (з елементами статистики фінансів), навчальний посібник. К.: ЦУЛ, 2002. С. 18-19.

15. Пирожков С.І., Сухоруков А.І., Григоренко О.В., Фінансова політика в Україні та Російський Федерації: порівняння, досвід, проблеми; Монографія / За ред. А.І. Сухорукова - К.: МІУРВ, 2000, с. 64-65, 140.

16. Полозенко Д.В., Фінансова політика перехідної економіки // Фінанси України, № 8, 1999. с. 3-11.

17. Романенко О.Р., Фінанси: Підручник - К.: Центр навчальної літератури. 2004. с. 36-41.

18. Финансы / Под ред. М.В. Романовського, О.В. Врублевской, Б.М. Сабанти. Гл-3. М.: Изд-во «Перспектива», Изд-во «Юрант» 2000. с. 520.

19. Фінанси: вишкіл студії, навчальний посібник / За ред. Д.ек.н., проф. Юрів С.І. - Тернопіль: Карт - Баланш, 2002 р. С. 37-38.

20. Фінансове право: Підручник / (Алісов Е.О., Воронова Л.К., Кадькаленко С.Т. та ін.); Керівник авторського колективу і відп. Ред. Л.К. Воронова. Х.: Фірма “Консули”, 2006. С. 10-11.

21. Фінансово-кредитні важелі державного регулювання економіки: Ред.кол. Л.І. Даниленко (відп. Ред) та ін. К. 2002. 160 с, 92-95.

22. Хеддевик К. Финансово-экономический анализ деятельности предприятий. М.: Финансы и статистика, 2002.

23. Шеремет А.Д., Сайфулин P.C., Негашев Е.В. Методика финансового анализа. 3-е изд., перераб. и доп. М.: ИНФРА-М, 2001. 208 с.

24. Юрій С.І., Бескид Й.М., Бюджетна система України: Навчальний посібник: К.: НІОС, 2000. С. 46.

25. Яцюта В.П., Удосконалення фінансової політики // Фінанси України / 2001, № 8, с. 60-66.

Размещено на Allbest.ru