Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

• Вступ
• 1. Теоретичні основи діагностики фінансової кризи та загрози банкрутства
• 1.1 Методи діагностики фінансової кризи та загрози банкрутства
• 1.2 Фінансова криза на підприємстві: симптоми та фактори, що її спричиняють
• 1.3 Загальна характеристика фінансових ресурсів підприємства
• 2. Організаційно-економічна характеристика основних фінансових показників підприємства
• 2.1 Організаційно-правовий статус підприємства
• 2.2 Аналіз фінансового стану підприємства
• 3. Діагностика банкрутства підприємства
• 3.1 Оцінка ймовірності банкрутства підприємства
• 3.2 Шляхи вдосконалення системи прогнозування та протидії банкрутства
• Висновки
• Список використаних джерел

Вступ

Становлення ринкової економіки в Україні поставила перед суспільством ряд нових проблем, найважливішою з яких є антикризове управління. Це пояснюється тим, що одним з факторів сучасної української економіки є неплатоспроможність більшості підприємств. Актуальність цієї теми полягає в тому, що за неформальними критеріями, в сучасних умовах дві третини вітчизняних підприємств перебувають у стані кризи і є потенційними банкрутами. Висока собівартість продукції вітчизняного виробництва та істотне зменшення попиту на неї стали головними причинами фінансової кризи переважної більшості українських підприємств.

В умовах ринкової економіки суб'єкти господарювання повинні постійно адаптуватися до змін попиту: розширювати асортимент, поліпшувати якість, знижувати собівартість та ціни, оптимізувати структуру витрат, тобто випускати конкурентоспроможну продукцію. Але через недосконале законодавство, відсутність належного теоретико-методичного забезпечення санації, дефіцит кваліфікованого фінансового менеджменту, брак державної фінансової підтримки виробничих структур та з інших об'єктивних і суб'єктивних причин багато з потенційно життєздатних підприємств, у тому числі таких, що належать до пріоритетних галузей народного господарства України, стають потенційними банкрутами.

Об'єктом дослідження курсової роботи є сукупність факторів і відносин які призводять до фінансової кризи на підприємстві та дослідження методів діагностики кризового стану підприємства.

Предметом дослідження є причини та наслідки виникнення фінансової кризи, механізм і форми її дії.

Метою даної роботи є вивчення наукової основи виникнення та функціонування фінансової кризи, вивчення методів діагностики кризового стану підприємства з метою застосування правильних антикризових заходів.

Основними завданнями виконання курсової роботи є:

- визначити сутність методів діагностики фінансової кризи та загрози банкрутства;

- дослідити фінансову кризу на підприємстві: симптоми та фактори, що її спричиняють;

- надати загальну характеристику фінансових ресурсів підприємства;

- дослідити організаційно-правовий статус підприємства;

- проаналізувати фінансовий стан підприємства;

- провести оцінку ймовірності банкрутства підприємства;

- розробити шляхи вдосконалення системи прогнозування та протидії банкрутства.

Проблемам діагностики кризового стану підприємства присвячено багато праць зарубіжних учених - економістів, таких як: Е. Альтман, Т. Таффлер, І. Романе, У. Бівер, російських - Н. Дмітрієв, А. Колосова, Е. Коротков та українських - Л. Лігоненко, Л. Ситник, К. Залигіна, О. Манойленко, частково І. Бланк. Аспекти виходу підприємства з фінансової кризи стали предметом дослідження таких учених, як: В.Г. Герасимчук, К. Котел, О.В. Ткаченко, В.М. Шаповал.

Інформаційною базою дослідження є законодавчі та нормативно-правові документи, статистичні та звітні дані, науково-методичні публікації у періодичній пресі, довідкова і монографічна література, дані мережі Інтернет.

У практичній частині роботи застосовані дані бухгалтерської, статистичної звітності та дані оперативного обліку.

В дослідженні застосовано логіко-діалектичний метод пізнання, методи системного аналізу, абстракції, синтетичних оцінок, метод багатовимірного статистичного аналізу, групувань, вибірок тощо.

1. Теоретичні основи діагностики фінансової кризи та загрози банкрутства

1.1 Методи діагностики фінансової кризи та загрози банкрутства

Методичне забезпечення діагностики кризового стану та загрози банкрутства характеризується великою різноманітністю підходів та інструментів її проведення. Практично кожне дослідження зарубіжних та вітчизняних фахівців з фінансового аналізу та антикризового управління містить викладення різноманітних методичних прийомів, які можуть використовуватися для здійснення цієї роботи.

Наявність різноманітних методик діагностики кризових явищ підприємства обумовлює доцільність їх системної класифікації, яка надасть можливість об'єднати різноманітні методичні підходи в окремі групи, визначити спільні проблеми та недоліки, що притаманні окремим розробкам.

Залежно від статусу методичні підходи до проведення діагностики поділяються на державні (обов'язкові) та наукові (рекомендаційні).

Державні методики проведення діагностики фінансового стану та загрози банкрутства затверджуються Міністерством фінансів України, Агентством з питань банкрутства, іншими державними органами та є обов'язковими для використання в певних ситуаціях, перелік яких визначено.

В Україні прикладом державних методик є:

* «Методика проведення поглибленого аналізу фінансово-господарського стану неплатоспроможних підприємств та організацій», яка затверджена наказом Агентства з питань запобігання банкрутству № 37 від 21.03.1997 p.; її цільове призначення - надання методичної допомоги фахівцям Агентства, спеціалістам міністерств, відомств, податкових органів тощо стосовно прийняття рішення про визнання структури балансу підприємства задовільною (незадовільною), підприємства - платоспроможним (неплатоспроможним), подання пропозицій щодо доцільності внесення цього підприємства до Реєстру неплатоспроможних підприємств та організацій;

* «Методичні рекомендації щодо виявлення ознак неплатоспроможності підприємства та ознак дій з приховування банкрутства, фіктивного банкрутства чи доведення до банкрутства», затверджені наказом Міністерства економіки України від 17 січня 2001р. №10 [17, с. 65].

Наукові методики діагностики кризи і загрози банкрутства підприємства розроблюються та пропонуються для практичного використання фахівцями - фінансовими аналітиками, спеціалістами з антикризового управління. Вони використовуються на вибір та за потреби. Як правило, існують базові (загальновідомі) та авторські (комерційні) методики. Перші широко висвітлюються в спеціальній літературі, застосовуються в навчальному процесі та науково-дослідній роботі, інші - є комерційною таємницею та нематеріальним активом консалтингових фірм, що спеціалізуються на професійній діяльності з питань антикризового управління та фінансового консультування. Творчо розвиваючи базові методики, комерційні методичні розробки передбачають використання оригінального переліку критеріїв (показників) та стандартів оцінювання (визначення критичних меж), технології отримування експертного висновку тощо. банкрутство ліквідність платоспроможність

Залежно від напряму дослідження (функціонального спрямування оціночних показників) методичні підходи до проведення діагностики можуть бути орієнтовані на дослідження таких сфер діяльності підприємства:

1) фінансово-майновий стан;

2) результати господарської діяльності підприємств з окремих напрямів (операційної, фінансової, інвестиційної);

3) організація управління підприємством;

4) ресурсний потенціал підприємств;

5) комбінований підхід (збалансована система діагностичних показників у розрізі різних аспектів діяльності підприємства, наприклад ресурсна, клієнтська, фінансова, менеджерська складова).

Найбільш коректним та доцільним для використання слід вважати комбінований підхід, який дає можливість узагальнити усі складові виникнення та перебігу кризових явищ. Найменш вдалим варіантом є використання тільки фінансових показників, які обчислюються на підставі балансу підприємства, оскільки вони лише констатують становище, що склалося, і не дають змоги встановити фактори, які його спричинили. Навіть для експрес-діагностики доцільним є сумісне використання фінансових та економічних показників.

Залежно від інформаційного забезпечення діагностики існуючі методичні підходи до її проведення можуть передбачати використання виключно кількісної, якісної або змішаної інформації (сумісне використання кількісних та якісних показників діяльності підприємства).
Найбільш продуктивним є третій підхід, оскільки окреме застосування тільки кількісної (об'єктивної) або тільки якісної (суб'єктивної) інформації має суттєві недоліки, які можуть бути нівельовані за умов спільного використання [6, с. 134].

Основним недоліком кількісної інформації є, по-перше, її статичність, оскільки більшість оціночних показників розраховується за даними звітності підприємств на певну дату або за період діяльності, по-друге, можлива некоректність, зумовлена неадекватним бухгалтерським обліком та звітності або цілеспрямованими діями керівництва підприємства щодо її викривлення, по-третє, застосування тільки кількісних показників не завжди забезпечує ранню діагностику, виявлення передвісників кризи та не забезпечує можливості коректно визначити фактори, що її зумовлюють.

Перелік та методика збирання якісної інформації визначається особою, що проводить діагностику, а отже, залежить від її особистих професійних якостей, досвіду роботи, коректності організації збирання інформації, відвертості відповідей опитуваних фахівців тощо, тобто висновок стосовно глибини кризових явищ має суб'єктивний характер банкрутства підприємства.

Залежно від джерел інформації, які використовуються для розрахунку кількісних показників, виокремлюються методичні підходи, що базуються на використанні:

1) виключно затверджених форм фінансової та статистичної звітності підприємств;

2) поєднання інформації форм фінансової та статистичної звітності з матеріалами оперативного та управлінського обліку підприємств.

Перший підхід використовується для проведення експрес-діагностики, тобто для попередньої, негайної та зовнішньої діагностики, яка доступна широкому колу зацікавлених осіб та може здійснюватися навіть без згоди оцінюваного підприємства, на базі його публічної звітності.

Другий підхід використовується для поглибленої (фундаментальної) діагностики та передбачає в обов'язковому порядку допуск експерта-діагноста до внутрішньої інформації стосовно діяльності підприємства. Безумовно, перелік оціночних показників, що використовується в цьому випадку, може бути досить широким та різноплановим [22, с. 67].

Якісні показники, які використовуються в перебігу діагностики, також можуть мати різні джерела отримання: особисті спостереження експерта-діагноста, опитування різного кола респондентів (керівники та фахівці самого підприємства, усі робітники підприємства, власники, банківські фахівці, найбільші споживачі та постачальники, незалежні експерти тощо).

Найбільш коректним та доцільним для використання є комбінований підхід, оскільки він дає можливість узагальнити усі складові виникнення та перебігу кризових явищ. Найменш вдалим варіантом методичного забезпечення діагностики є використання тільки фінансових показників, які обчислюються на основі балансу підприємства, оскільки вони лише констатують становище, що склалося, і не дають змоги встановити фактори, що його спричинили. Навіть для експрес-діагностики доцільним визнається сумісне використання фінансових та економічних показників.

Залежно від методики визначення оціночних показників можуть бути виділені такі методичні підходи:

1) коефіцієнтний підхід, який передбачає розрахунок та використання різноманітних коефіцієнтів (відносних показників), що обраховуються шляхом порівняння певних абсолютних показників (наприклад, коефіцієнт абсолютної ліквідності, фінансової автономії, прибутковості тощо);

2) індексний підхід, який передбачає розрахунок динамічних показників зміни стану об'єкта дослідження у часі (темп зростання, приросту тощо); у перебігу діагностики предметом дослідження може бути як одиничний індекс (оцінка значення відносно одиниці), пара індексів (перевірка співвідношення між ними), так і динамічний ряд індексів за певний період, вивчення якого дозволить визначити швидкість уповільнення або прискорення відповідних процесів;

3) агрегатний підхід, суть якого полягає в обчисленні оціночних агрегатів - абсолютних оціночних показників, що розраховуються за спеціальними методиками, наприклад нормальні джерела фінансування запасів, нетто-результат експлуатації інвестицій, результат господарсько-фінансової діяльності тощо; у перебігу дослідження провадиться порівняння абсолютних значень певних пар агрегатів або перевірка їхньої позитивності.

Залежно від методики дослідження оціночних показників знайшли розповсюдження такі методичні підходи:

* динамічний (ретроспективний) аналіз певних показників, який передбачає їх вивчення в динаміці;

* порівняльний аналіз, підґрунтям якого є зіставлення фактично досягнутого значення показника із середньогалузевим або середнім по групі аналогічних підприємств;

* еталонний аналіз, проведення якого передбачає порівняння фактично досягнутого значення показника з певним еталоном (стандартом), який визначено як допустима (критична) межа його зміни [34, с. 76].

Найбільш простим вважається еталонний аналіз, однак передумовою його проведення є наявність системи еталонних значень оціночних показників. Як свідчить зарубіжна практика, розробка обґрунтованих еталонів є найбільш складним питанням як з методичної, так і з практичної точки зору. Коректне вирішення цього завдання має передбачати, по-перше, застосування репрезентативної бази даних, по-друге, застосування сучасних математичних методів обробки інформації для встановлення коректного висновку відносно критичних меж зміни показників оцінювання.

У багатьох країнах світу національні та галузеві стандарти фінансового стану підприємств розроблюються спеціальними агентствами, асоціаціями аудиторів тощо, що значно полегшує проведення діагностики кризи конкретного підприємства. Наприклад, в США найбільш значну роль відіграють дві організації:

* «Robert Morris Associates» - банківська асоціація, яка публікує інформацію фінансової звітності підприємств, які зверталися за отриманням кредиту;

* «Dun and Bradstreet» - консалтингова фірма, що спеці алізується на проведенні фінансових досліджень та щорічно публікує огляд «key business ratios», який містить середньогалузеві значення найважливіших фінансових коефіцієнтів, що в подальшому використовується тисячами фінансових аналітиків.

У нашій країні застосовуються або запозичені з іноземних джерел, або емпірично встановлені значення еталонів, що суттєво погіршує обгрунтованість висновків, які отримуються в перебігу їх застосування. Тому доцільним є поєднання різних методик дослідження оціночних показників.

Залежно від методики формування узагальнюючого висновку стосовно наявності кризи та загрози банкрутства підприємства сучасні методичні підходи можна об'єднати у дві великі групи:

1) які передбачають формування узагальнюючого висновку суб'єктивним шляхом;

2) які передбачають отримання узагальнюючого висновку шляхом певної обробки результатів дослідження з окремих напрямків та на базі застосування різних методик.

У першому випадку узагальнення проводиться особою, що здійснює діагностику самостійно (індивідуально), враховуючи усі особливості конкретного підприємства. У другому випадку використовуються спеціально розроблені методи агрегування індивідуальних результатів дослідження, що суттєво полегшує формування узагальнюючого діагностичного висновку.

Залежно від характеру формування та спрямованості діагностичного висновку в міжнародній практиці прийнято виділяти такі види аналізу неплатоспроможності:

* дескриптивний - який представляє результати проведеного дослідження (переважно експрес-аналіз фінансової звітності) в описовій формі;

* нормативний - в перебігу якого діагностичні висновки формуються на основі порівняння фактичних значень показників по досліджуваному підприємству з певним нормативом або плановим показником;

* предикативний - який носить прогностичний характер та використовуємся для прогнозування певних подій, наприклад визначення майбутніх доходів та фінансового становища підприємства.

Серед найбільш поширених методів формування є:

1) індексний метод, при використанні якого окремі оціночні показники переводяться в індекси шляхом порівняння з еталонними значеннями, попередньо досягнутими показниками або показниками інших підприємств, з подальшим розрахунком інтегрального індексу;

2) бальний метод, сутність якого полягає у присвоєнні кожному оціночному показникові певної кількості балів відповідно до його фактичного значення за спеціально розробленою шкалою оцінювання; залежно від суми набраних балів формується загальний висновок відносно глибини кризи;

3) графічний метод, застосування якого передбачає побудову деякого «поля оцінювання», його поділ на певні зони, які відповідають певному рівню ризику банкрутства та знаходження положення конкретного підприємства в межах певних зон;

4) статистичний метод, який для отримання узагальнюючого висновку передбачає використання спеціально розроблених економіко-математичних моделей (Z-рахунку та йому подібних) на основі попередньої математичної обробки (дискримінантного або кластерного аналізу) великого обсягу статистичної інформації стосовно діяльності підприємств, що реально стали банкрутами або запобігли цій ситуації [13, с. 57].

Застосування цього методу є найбільш поширеним у зарубіжній практиці завдяки його простоті та високій точності результату. Однак в умовах України використання запозичених з іноземних джерел різноманітних моделей діагностування є некоректним у зв'язку зі специфікою діяльності українських підприємств та їх невідповідністю умовам діяльності підприємств, на базі яких побудовано модель (має місце часова, параметрична та методична невідповідність). У той же час використання дискримінантного та кластерного аналізу для обробки відповідним чином сформованої статистичної бази українських підприємств дозволяє формувати адекватні статистичні моделі, що мають високу прогностичну якість.

Найбільш суттєвим при використанні різноманітних методичних прийомів формування узагальнюючого висновку є значущість (вагомість) окремих показників оцінки. У графічному методі оціночні даного підходу, оскільки окремі оцінні показники мають різну значущість для оцінки глибини кризи підприємства), в інших методах використовуються спеціальні вагові коефіцієнти для кожного показника, які визначають ступінь його значущості для узагальнюючої оцінки. Вагові коефіцієнти, як правило, встановлюються суб'єктивно (на розсуд суб'єкта оцінювання), що суттєво погіршує об'єктивність діагностичного висновку, хоча в спеціальній літературі широко описані методики, використання яких дозволяє обґрунтувати вагомість окремих напрямів дослідження або суджень окремого експерта.

За засобом обробки інформації методичні розробки з питань діагностики кризового стану та загрози банкрутства поділяються на ручні (неавтоматизовані) та автоматизовані. Останні передбачають виконання усіх необхідних розрахунків та отримання діагностичного висновку на базі застосування ЕОМ шляхом використання спеціально розроблених програмних продуктів.

Застосування автоматизованих діагностичних систем значно спрощує та прискорює процедуру діагностики, дає можливість використовувати сучасний математичний апарат для обробки інформації, накопичувати інформацію в базах знань та використовувати її для подальших досліджень.

1.2 Фінансова криза на підприємстві: симптоми та фактори, що її спричиняють

Під фінансовою кризою розуміють фазу розбалансованої діяльності підприємства та обмежених можливостей його впливу на фінансові відносини.

На практиці з кризою, як правило, ідентифікується загроза неплатоспроможності та банкрутства підприємства, діяльність його в неприбутковій зоні або брак у фірми потенціалу для успішного функціонування.

Для вибору найефективніших форм санації, прийняття правильних рішень щодо усунення негативних процесів передовсім необхідно ідентифікувати причини фінансової неспроможності суб'єкта господарювання, тому фінансову кризу на підприємстві характеризують за трьома параметрами:

- джерела (фактори) виникнення кризи;

- вид кризи;

- стадія розвитку кризи [21, с. 145].

Фактори, які можуть спричинити фінансову кризу, поділяються на

зовнішні, або екзогенні (які не залежать від діяльності підприємства) та внутрішні, або ендогенні (що повністю визначаються умовами діяльності самого підприємства).

Головними зовнішніми факторами є ринкові, національні та міжнародні. Ринкові фактори включають психографічні, науково-технічні та фактори конкуренції. Національні фактори складаються з економічних, політичних та демографічних. Міжнародні фактори формуються з урахуванням загальноекономічних, міжнародної конкуренції та стабільності міжнародної політики.

Таким чином, зовнішні фактори визначають:

1. Зменшення купівельної спроможності, споживчий вибір, навички, традиції, рівень доходності та накопичень населення;

2. Значний рівень інфляції, рівень витрат виробництва, технології, якості, маркетингу;

3. Нестабільність податкового законодавства та непрофесійність в управлінні;

4. Посилення конкуренції, фінансову, політичну та економічну нестабільність, нестабільність валютних ринків;

5. Сезонні коливання та кризи окремих галузей;

6. Посилення монополізму на ринку;

7. Міжнародний маркетинг тощо [29, с. 148].

Головними внутрішніми факторами є принципи та шляхи діяльності, конкурентоспроможність продукції, можливості залучення та використання ресурсів, необхідні маркетингові стратегії, фінансовий та інвестиційний менеджмент.

Таким чином внутрішні фактори визначаються:

1. Неякісним менеджментом, невідповідним рівнем кваліфікації керівного складу та всього працюючого персоналу, традиціями, репутацією, іміджем підприємства;

2. Застарілою організаційно-штатною структурою та структурою управління підприємством;

3. Недоліками у виробничій сфері, інноваційній та інвестиційній діяльності;

4. Недосконалою концентрацією та диверсифікацією виробництва;

5. Низьким рівнем маркетингу та втратами ринків збуту продукції (збутова та цінова політика), фінансовим дефіцитом;

6. Відсутністю або незадовільною роботою служб контролінгу.

Усі наведені вище основні фактори і принципи виникнення кризового стану тісно взаємозв'язані і створюють складний комплекс причинно-наслідкових зв'язків. Звичайно, досліджуючи те чи інше підприємство, той чи інший випадок фінансової кризи, можна виділити певні специфічні причини фінансової неспроможності, але всі вони, як правило, зводяться до вже перелічених нами.

Типовими наслідками впливу вищенаведених причин та факторів на фінансово-господарський стан підприємства є:

1. Зменшення кількості замовлень і контрактів із збуту продукції;

2. Неритмічного виробництва, неповного завантаження продуктивності праці;

3. Втрати оптових та роздрібних покупців готової продукції;

4. Підвищення собівартості та різкого зниження продуктивності праці;

5. Збільшення розміру неліквідних оборотних засобів та наявності наднормативних запасів;

6. Поганого ціноутворення;

7. Виникнення внутрішніх та зовнішніх конфліктів плинності кадрів;

8. Істотного зменшення обсягів реалізації, а відтак недоотримання виручки від реалізації;

9. Низької конкурентоспроможності виробів та підприємства взагалі;

10. Зниження рівня прибутку та рентабельності тощо.

Розрізняють три види кризи:

Стратегічна криза. Виникає, коли на підприємстві зруйновано виробничий потенціал та відсутні довгострокові фактори успіху.

До першопричин цього виду кризи відносять:

1) неправильно визначене місце розташування підприємства;

2) недосконале прогнозування та планування;

3) погану асортиментну та збутову політику;

4) дефіцит організаційної структури;

5) неправильну політику диверсифікації;

6) форс-мажорні обставини та інше.

Криза прибутковості. Виникає, коли перманентні збитки вихолощують власний капітал і це призводить до незадовільної структури балансу.

До першопричин цього виду кризи відносять:

1) несприятливе співвідношення ціни та собівартості;

2) ризик великих проектів;

3) зростання собівартості при стабільних цінах;

4) зменшення оберту від реалізації продукції;

5) заскладованість;

6) неефективна маркетингова політика тощо.

Криза ліквідності. Виникає, коли підприємство неплатоспроможне або існує реальна загроза втрати його платоспроможності.

До першопричин цього виду кризи відносять:

1) незадовільну структуру капіталу;

2) незадовільну роботу з дебіторами;

3) надання незабезпечених товарних кредитів;

4) високий рівень кредиторської заборгованості;

5) форс-мажорні обставини тощо [5, с. 238].

Перелічені види кризи мають тісні причинно-наслідкові зв'язки: стратегічна криза спричиняє кризу прибутковості, яка у свою чергу призводить до втрати ліквідності. Зумовлене внутрішніми та зовнішніми факторами зменшення обсягів реалізації продукції приводить, з одного боку, до зниження прибутковості та до збитковості, а з іншого - до зниження рівня ліквідності та платоспроможності.

Важливою передумовою застосування правильних антикризових заходів є ідентифікація глибини фінансової кризи. Розрізняють три стадії кризи.

Перша стадія складається з певних етапів. На першому етапі підприємство не має на конкретний момент вільних коштів, аби погасити заборгованість. На другому етапі власний капітал підприємства не покриває заборгованості.

Друга стадія відкриває можливість для визначення шляхів усунення неплатоспроможності підприємства.

На третя стадія - керівництво підприємства та його кредитори приходять до якоїсь угоди, яка вирішує долю підприємства.

Проте, Л.О. Кукурудза запропонував більш чітку трифазну ідентифікацію кризового стану підприємств [35, с. 57]:

а) прихована криза - фаза кризи, яка безпосередньо не загрожує функціонуванню підприємства (за умови переведення його на режим антикризового управління). Характерними ознаками є зменшення ефективності діяльності підприємства, яке виявляється у прибутковості, обороті капіталу та його ринковій вартості;

б) криза неплатоспроможності - фаза, яка загрожує дальшому існуванню підприємства і потребує негайного проведення фінансової санації. Характеризується періодичним та тривалим дефіцитом грошових коштів підприємства для виконання своїх зобов'язань та фінансування поточної діяльності. Проявляється у затримці сплати поточних платежів і виникненні економічних санкцій;

в) банкрутство (неплатоспроможність) - кризовий стан, який не сумісний з дальшим існуванням підприємства і призводить до його ліквідації. Настає тоді, коли підприємство не спроможне задовольнити вимоги кредиторів протягом певного часу (згідно з чинним законодавством - трьох місяців).

Ідентифікація фази, виду, причин фінансової кризи є необхідною передумовою правильної реакції на неї. Таким чином, якщо підприємець ризикує, сподіваючись на комерційний успіх своєї справи (одержання прибутку), йому необхідно вміти приймати такі управлінські рішення, реалізація яких передбачала б антикризову програму розвитку даного виробництва, стабільність підприємства.

1.3 Загальна характеристика фінансових ресурсів підприємства

З позицій фінансового менеджменту фінансові ресурси підприємства характеризують загальну вартість коштів в грошовій, матеріальній та нематеріальній формі, інвестованих в формування його активів.

Розглядаючи економічну сутність фінансових ресурсів підприємства, необхідно в першу чергу відмітити такі їх характеристики:

1. Фінансові ресурси підприємства є основним фактором виробництва. В економічній теорії виділяють три основні фактори виробництва, які забезпечують господарську діяльність підприємства - капітал, землю, та трудові ресурси. В системі цих факторів фінансовим ресурсам належить важлива роль, так як вони об'єднують всі фактори в єдиний виробничий процес.

2. Фінансові ресурси характеризують грошові ресурси підприємства, які приносять прибуток. Вони можуть також виступати окремо від виробничого процесу - в формі позикового капіталу, який забезпечує формування доходів підприємства в фінансовій (інвестиційній) сфері діяльності.

3. Фінансові ресурси є головним джерелом формування добробуту його власників. Вони забезпечують необхідний рівень цього добробуту як у поточному, так і в перспективному періоді. Спожита в поточному періоді частина фінансових ресурсів виходить із їх складу, будучи спрямованою на задоволення поточних потреб його власників (тобто перестаючи виконувати функції капіталу). Частина фінансових ресурсів, що накопичується, покликана забезпечити задоволення потреб його власників у перспективному періоді, тобто формує рівень майбутнього їхнього добробуту [14, с. 38].

4. Фінансові ресурси підприємства є головним вимірювачем його ринкової вартості. У цій якості виступає насамперед власний капітал підприємства, що визначає обсяг його чистих активів. Водночас, обсяг використовуваного підприємством власного капіталу характеризує одночасно і потенціал залучення позикових фінансових ресурсів, що забезпечують одержання додаткового прибутку. У сукупності з іншими, менш значними чинниками, це формує базу оцінки ринкової вартості підприємства.

5. Динаміка фінансових ресурсів підприємства є найважливішим барометром рівня ефективності його господарської діяльності. Спроможність власного капіталу до самозбільшення високими темпами характеризує високий рівень формування та ефективний розподіл прибутку підприємства, його спроможність підтримувати фінансову рівновагу за рахунок внутрішніх джерел. У той же час зниження обсягу власного капіталу є, як правило, наслідком неефективної, збиткової діяльності підприємства.

Висока роль фінансових ресурсів в економічному розвитку підприємства і забезпеченні задоволення інтересів держави, власників і персоналу, визначає їх як головний об'єкт фінансового управління підприємством, а забезпечення ефективного їх використання відноситься до числа найбільш відповідальних задач фінансового менеджменту.

Рівень ефективності господарської діяльності підприємства багато в чому визначається цілеспрямованим формуванням його фінансових ресурсів. Основною ціллю формування фінансових ресурсів підприємства є задоволення потреби в придбанні необхідних активів і оптимізація їх структури з позицій забезпечення умов ефективного їх використання.

З урахуванням цієї цілі процес формування фінансових ресурсів підприємства будується на основі таких принципів [21, с. 287]:

1. Врахування перспектив розвитку господарської діяльності підприємства. Процес формування обсягу і структури фінансових ресурсів підпорядкований задачам забезпечення його господарської діяльності не тільки на початковій стадії функціонування підприємства, але й в найближчій перспективі. Забезпечення цієї перспективи формування капіталу підприємства досягається шляхом включення всіх розрахунків, пов'язаних із його формуванням, у бізнес-план проекту створення нового підприємства.

2. Забезпечення відповідності обсягу залучених фінансових ресурсів обсягу сформованих активів підприємства. Загальна потреба в капіталі підприємства ґрунтується на його потребі в оборотних і необоротних активах. Ця загальна потреба в капіталі, необхідному для створення нового підприємства, включає дві групи майбутніх витрат:

а) передстартові витрати;

б) стартовий капітал.

При визначенні загальної потреби в фінансових ресурсах знову утворюваного підприємства використовуються звичайно два основних методи. Прямий метод розрахунку загальної потреби в фінансових ресурсах ґрунтується на визначенні необхідної суми активів, що дозволяють новому підприємству почати господарську діяльність. Цей метод розрахунку виходить з алгоритму: загальна сума активів дорівнює загальній сумі, що інвестується капіталу. Тому розрахунок загальної потреби в активах дозволяє одержати уявлення про загальну потребу в капіталі для створення нового підприємства, тому що розрахунок потреби в активах створюваного підприємства здійснюється в трьох варіантах (мінімально необхідна сума активів; необхідна сума активів, що забезпечує достатні розміри страхових запасів по окремих їх видах; максимально необхідна сума активів), він дозволяє диференціювати і загальну потребу в капіталі нового підприємства в межах від мінімальної до максимальної [27, с. 189].

Непрямий метод розрахунку загальної потреби в фінансових ресурсах ґрунтується на використанні показника «капіталомісткості продукції». Цей показник дає уявлення про те, який розмір капіталу використовується в розрахунку на одиницю виробленої (або реалізованої) продукції. Він розраховується в розрізі галузей економіки шляхом розподілу загальної суми використовуваного капіталу (власного і позикового) на загальний обсяг виробленої (реалізованої) продукції .

3. Забезпечення оптимальності структури фінансових ресурсів з позицій ефективного їх функціонування. Умови формування високих кінцевих результатів діяльності підприємства в значній мірі залежать від структури використовуваного капіталу.

Структура капіталу являє собою співвідношення власних і позикових фінансових засобів, використовуваних підприємством у процесі своєї господарської діяльності.

Структура капіталу, використовуваного підприємством, визначає аспекти не тільки фінансової, але також операційної й інвестиційної його діяльності, робить вплив на кінцеві результати цієї діяльності. Вона впливає на коефіцієнт рентабельності активів і власного капіталу (тобто на рівень економічної і фінансової рентабельності підприємства), визначає систему коефіцієнтів фінансової стійкості та платоспроможності (тобто рівень основних фінансових ризиків) і в кінцевому рахунку формує співвідношення прибутковості і ризику в процесі розвитку підприємства [16, с. 23].

Формування структури капіталу пов'язано з врахуванням особливостей кожної із його складових частин.

Власний капітал характеризується такими основними позитивними особливостями:

1. Простотою залучення, тому що рішення, пов'язані зі збільшенням власного капіталу (особливо за рахунок внутрішніх джерел його формування) приймаються власниками і менеджерами підприємства без необхідності одержання згоди інших суб'єктів господарювання.

2. Більш високою спроможністю генерування прибутку в всіх сферах діяльності, тому що при його використанні не потрібна сплата відсотків.

3. Забезпеченням фінансової стабільності розвитку підприємства, його платоспроможності в довгостроковому періоді, а відповідно і зниженням ризику банкрутства.

Водночас, йому властиві такі недоліки [30, с. 341]:

1. Обмеженість обсягу залучення, а отже і можливостей розширення операційної й інвестиційної діяльності підприємства в періоди сприятливої кон'юнктури ринку і на окремих етапах його життєвого циклу.

2. Висока вартість у порівнянні з альтернативними позиковими джерелами формування капіталу.

3. Відсутність можливості приросту коефіцієнта рентабельності власного капіталу за рахунок залучення позикових фінансових ресурсів , тому що без такого залучення неможливо забезпечити перевищення коефіцієнта фінансової рентабельності діяльності підприємства над економічною.

Таким чином, підприємство, що використовує тільки власні фінансові ресурси, має найвищу фінансову стійкість (його коефіцієнт автономії дорівнює одиниці), але обмежує темпи свого розвитку (тому що не може забезпечити формування необхідного додаткового обсягу активів у періоди сприятливої кон'юнктури ринку) і не використовує фінансові можливості приросту прибутку на вкладений капітал [35, с. 61].

Позиковий капітал характеризується такими позитивними особливостями:

1. Достатньо широкими можливостями залучення, особливо при високому кредитному рейтингу підприємства, наявності застави або гарантії поручителя.

2. Забезпеченням росту фінансового потенціалу підприємства при необхідності розширення його активів і зростання темпів росту обсягу його господарської діяльності.

3. Більш низькою вартістю в порівнянні з власним капіталом за рахунок забезпечення «ефекту податкового щита» (вилучення витрат по його обслуговуванню з оподаткованої бази при сплаті податку з прибутку).

4. Спроможність генерувати приріст фінансової рентабельності (коефіцієнта рентабельності власного капіталу).

У той же час використання позикового капіталу має такі недоліки:

1. Використання цього капіталу генерує найбільше небезпечні фінансові ризики в господарській діяльності підприємства - ризик зниження фінансової стійкості і втрати платоспроможності. Рівень цих ризиків зростає пропорційно росту питомої ваги використання позикового капіталу.

2. Активи, сформовані за рахунок позикового капіталу, генерують меншу (за інших рівних умов) норму прибутку, що знижується на суму виплаченого позичкового відсотка у всіх його формах (відсотка за банківський кредит; лізингової ставки; купонного відсотка по облігаціях; вексельного відсотка за товарний кредит і т.п.).

3. Висока залежність вартості позикового капіталу від коливань кон'юнктури фінансового ринку. У ряді випадків при зниженні середньої ставки позичкового відсотка на ринку використання раніше отриманих кредитів (особливо на довгостроковій основі) стає підприємству невигідним у зв'язку з наявністю більш дешевих альтернативних джерел кредитних ресурсів.

4. Складність процедури залучення (особливо у великих розмірах), тому що надання кредитних ресурсів залежить від рішення інших суб'єктів господарювання (кредиторів), потребує в ряді випадків відповідних сторонніх гарантій або застави (при цьому гарантії страхових компаній, банків або інших суб'єктів господарювання, надаються, як правило, на платній основі).

Таким чином, підприємство, що використовує позиковий капітал, має більш високий фінансовий потенціал свого розвитку (за рахунок формування додаткового обсягу активів) і можливості приросту фінансової рентабельності діяльності, проте в більшій мірі генерує фінансовий ризик і загрозу банкрутства (зростаючі в міру збільшення питомої ваги позикових засобів у загальній сумі використовуваного капіталу).

5. Забезпечення мінімізації витрат по формуванню капіталу з різноманітних джерел. Така мінімізація здійснюється в процесі управління вартістю капіталу.

6. Забезпечення високоефективного використання капіталу в процесі його господарської діяльності. Реалізація цього принципу забезпечується шляхом максимізації показника рентабельності власного капіталу при допустимому для підприємства рівні фінансового ризику [6, с. 236].

Оптимізація структури капіталу є однією з найважливіших задач, які вирішуються в процесі фінансового управління підприємством. Оптимальна структура капіталу представляє собою таке співвідношення власного та позикового капіталу, при якому забезпечується найбільш ефективне співвідношення між рентабельністю та фінансовою стійкістю підприємства, тобто максимізується його ринкова вартість.

2. Організаційно-економічна характеристика основних фінансових показників підприємства

2.1 Організаційно-правовий статус підприємства

Товариство з обмеженою відповідальністю «ОВІС» (надалі підприємство) створене у відповідності до Господарського кодексу України та інших законодавчих актів 24.11.2008 р.

Товариство з обмеженою відповідальністю «ОВІС» засноване на власності фізичних осіб: Онищенко В.П., Суховарова І.О.

Назва підприємства:

- повна: Товариство з обмеженою відповідальністю «ОВІС».

- скорочена: ТОВ «ОВІС».

Місцезнаходження підприємства: 38500, Україна, Полтавська обл., Диканський район, с. Стасі, вул. Яковенка, буд.5, кв. 24.

З моменту державної реєстрації ТОВ «ОВІС» набуває прав юридичної особи, як суб'єкт цивільного права, має постійне місцезнаходження, власне фірмове найменування, відокремлене майно, може від свого імені укладати угоди, набувати майнові та особисті немайнові права, нести обов'язки, бути позивачем та відповідачем у загальних господарських та третейських судах, може бути учасником та засновником підприємств, об'єднань, інших господарських формувань, дочірніх підприємств, філій та представництв, у відповідності до чинного законодавства України.

Товариство створене з метою задоволення громадських потреб у його продукції, роботах, послугах та реалізації на основі одержаного прибутку соціальних та економічних інтересів трудового колективу та Учасників.

Підприємство здійснює підприємницьку та комерційну діяльність на підставі та у відповідності з чинним законодавством України та статутом підприємства.

Підприємство є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в банках, необхідні печатки, штампи, емблему, товарний знак та інші реквізити.

Відповідно до цілей своєї діяльності підприємство вступає у взаємовідносини з юридичними та фізичними особами на договірних засадах на предмет виробництва і реалізації продукції, товарів, послуг, виконання робіт, спільної діяльності; самостійно здійснює господарську діяльність в межах повноважень, передбачених статутом підприємства, що не суперечить чинному законодавству.

Підприємство має право самостійно здійснювати господарську діяльність, виходячи з реального попиту, укладати будь-які угоди, які не заборонені законодавством України, угоди про спільну діяльність з підприємствами, установами, організаціями; на добровільних засадах вступати в договірні об'єднання, створювати структурні підрозділи для здійснення господарської діяльності; одержувати кредити від будь-яких фінансово-кредитних установ на договірних засадах; реалізовувати товари, роботи, послуги за цінами та тарифами, що встановлюються самостійно або на договірних засадах, а у випадках, що передбачені чинним законодавством України та нормативними актами - за державними цінами; розпоряджатися майном, придбаним за рахунок доходів, отриманих від здійснення господарської діяльності; самостійно розпоряджатися прибутком, що залишився після здійснення розрахунків з бюджетом, кредиторами, працівниками; здійснювати інші види діяльності, що не суперечать установчим документам, прямо не заборонені законодавством та сприяють вирішенню поставлених статутних завдань.

Майно підприємства складають основні фонди та оборотні кошти, а також інші матеріальні кошти, вартість яких відображається в балансі підприємства.

Прибуток, що залишився після виконання зобов'язань перед бюджетом, кредиторами та працівниками, залишається у розпорядженні

підприємства та використовується ним самостійно.

Підприємство веде самостійний баланс, має поточний та інші рахунки в установах банків, печатку та штамп з назвою підприємства, може мати товарний знак, який реєструється у встановленому порядку відповідно з чинним законодавством України.

Предметом діяльності підприємства є:

- виробництво та реалізація, оптова, роздрібна торгівля непродовольчими товарами, в тому числі товарами широкого вжитку, продукцією виробничого призначення, сировиною, комплектуючими та запасними частинами, будівельними матеріалами та столярними виробами;

- здійснення оптової та роздрібної торгівлі, імпортно-експортної діяльності;

- здійснення закупівлі, поставок, переробки і реалізації сировини, матеріалів та виробів з них, різних видів газу, нафти і інших енергоносіїв та продуктів їх переробки, паливно-мастильних матеріалів;

- створення СТО та реалізація автомобілів, запчастин;

- здійснення посередницької, товарно-закупівельної діяльності;

- брокерська діяльність на товарно-сировинних, фондових та інших біржах;

- здійснення у встановленому порядку зовнішньоекономічної діяльності;

- створення спільних підприємств із залученням зарубіжних країн;- надання послуг населенню з виконання робіт на їх замовлення;

- послуги у сфері маркетингу, інжинірінгу, управлінські, дизайнерські;

- комплекс рекламних послуг, в тому числі редакційно-видовищні, поліграфічні;

- науково-технічна та дослідна діяльність;

- проведення торговельно-закупівельної діяльності, пов'язаної з придбанням, накопиченням продукції;

- благодійна діяльність.

Підприємство ТОВ «ОВІС» самостійно визначає перспективи розвитку, планує та здійснює свою діяльність, виходячи з попиту на продукцію, роботи та послуги, необхідності забезпечення виробничого та соціального розвитку.

Підприємство здійснює свою діяльність на принципах госпрозрахунковості, самофінансування та самоуправління. Підприємство здійснює оперативний облік своєї діяльності, веде бухгалтерську та статистичну звітність у встановленому законодавством порядку. Підприємство має право самостійно здійснювати зовнішньоекономічну діяльність відповідно до чинного законодавства. Управління підприємством здійснюється відповідно до його статуту, чинного законодавства.

Виконавчим органом підприємства є директор, який вирішує усі питання діяльності підприємства, за винятком тих, що входять до виключної компетенції засновника.

Директор:

- проводить у життя рішення засновника;

- вирішує поточні питання роботи підприємства;

- вирішує кадрові питання;

- вирішує питання обліку, звітності, внутрішнього контролю;

- визначає порядок та розміри оплати праці позаштатних працівників підприємства;

- розпоряджається майном підприємства;

- укладає будь-які угоди та юридичні акти;

- представляє підприємство в усіх органах, установах, організаціях.

Вищим органом управління ТОВ «ОВІС» є Загальні збори Засновників Товариства.

Головний бухгалтер підпорядковується директору. Бухгалтерія займається забезпеченням виконання законодавства України, яке регулює фінансово-господарську діяльність.

Основними задачами є:

- забезпечення раціональної системи документообігу, застосування прогресивних форм і методів ведення бухгалтерського обліку на базі сучасної обчислювальної техніки, яка дозволяє здійснювати контроль за раціональним і економічним використанням матеріальних, трудових і фінансових ресурсів;

- забезпечення повного обліку надходжень грошових коштів, товаро-матеріальних цінностей і основних засобів, а також своєчасне відображення їх переміщення;

- забезпечення достовірного обліку витрат виробництва і обігу коштів, виконання кошторису витрат, реалізації продукції, робіт і послуг;

- забезпечення правильного нарахування та своєчасного перерахування

платежів в державний бюджет, внесків на державне соціальне страхування, коштів на фінансування капітальних вкладень, погашення у встановлені строки заборгованості банкам по позиках; відрахування в інші фонди і резерви.

Бухгалтерія бере участь у проведенні економічного аналізу господарсько-фінансової діяльності за даними бухгалтерського обліку і звітності з метою виявлення внутрішньогосподарських резервів попередження втрат і невиробничих витрат.

Також підлежним у директора знаходиться й економіст. Він здійснює організацію економічної діяльності підприємства, спрямованої на підвищення продуктивності праці, забезпечення ефективності й рентабельності виробництва, якості продукції, що випускається, зниження її собівартості, забезпечення правильних співвідношень темпів росту продуктивності праці і заробітної плати, досягнення найбільших результатів при найменших витратах матеріальних, трудових і фінансових ресурсів. Проводить роботу з удосконалення планування економічних показників діяльності підприємства, досягнення високого рівня їхньої обґрунтованості зі створення й поліпшення нормативної бази планування. У його підпорядкуванні знаходиться планово-економічний відділ.

Інженер з охорони праці та техніки безпеки відповідає за організацію роботи щодо створення безпечних і здорових умов праці на підприємстві, здійснює контроль за дотриманням чинного законодавства з охорони праці вказівок вищих організацій, наказів органів державного нагляду, правил і норм з безпеки та гігієни праці і виробничої санітарії, проведенням профілактичних заходів з попередження аварій, нещасних випадків і професійних захворювань.

В підпорядкуванні директора знаходиться начальник відділу постачання. У його підпорядкування знаходиться відділ постачання.

Задачі відділу постачання є найбільш важливими:

- пошук постачальників;

- організація закупівель та доставки;

- приймання товарів;

- прийом замовлень та постачання товарів.

Головний інженер визначає науково-технічну політику, перспективи

розвитку підприємства й шляхи реалізації комплексних програм з усіх напрямів удосконалення, реконструктуризації, реконструкції і технічного переозброєння виробництва, його спеціалізації та кооперування, забезпечує постійне підвищення рівня технічної підготовки виробництва, його ефективності, скорочення матеріальних, фінансових і трудових витрат на виробництво продукції, робіт, послуг, їх високу якість, довговічність, згідно з державними стандартами, технічними умовами і вимогами конструювання, раціональне використання виробничих фондів і всіх видів ресурсів.

Центральним елементом організаційного механізму є структура управління, за допомогою якої поєднуються різні сторони діяльності підприємства (технічна, економічна, виробнича, соціальна), регламентуються внутрішні виробничі зв'язки і досягається стійка система службових взаємовідносин між структурними підрозділами підприємства і працівниками апарату управління. Отже, від структури управління значною мірою залежить дієвість усього господарського механізму.

Структура управління - це упорядкована сукупність взаємозвґязаних елементів системи, що визначає поділ праці та службових звґязків між структурними підрозділами і працівниками апарату управління з підготовки, прийняття та реалізації управлінських рішень. Вона організаційно закріплює функції за структурними підрозділами й працівниками і регламентує потоки інформації у систему управлінської структури, виражається в схемі й параметрах структури управління, певному співвідношенні структурних підрозділів і працівників апарату управління, положеннях про відділи та служби, у системі підпорядкування і функціональних звґязків між персоналом управління.

Для виконання функції управління виробництвом створюється апарат управління.

Структура апарату управління виробництвом - це кількість і склад ланок і ступенів управління, їх підлеглість і взаємозв'язок. Вона активно впливає на процес функціонування системи управління розвитком виробництва.

Аналіз організаційної структури управління показує, що управлінські зв'язки та відносини можуть мати вертикальний або горизонтальний характер. Основою вертикальних управлінських відносин є відносини субординації між вищими і нижчими ланками системи управління (вертикальні зв'язки вниз), нижчими ланками і вищими (вертикальні зв'язки вгору) або функціональні відносини між спеціалістами вищого та нижчого рівнів управління, а також між функціональними ланками управління і керівниками середньої ланки. Як горизонтальні зв'язки можуть розглядатися службові (професійні) відносини між ланками (працівниками) одного рівня господарської ієрархії. У цьому разі кожний структурний підрозділ (працівник) має зв'язки з іншими підрозділами, але дістає розпорядження тільки зверху.

...