Фінансова система України

Таблиця 2.3 Податкові надходження до бюджету України у 2010-2013 рр. млрд. грн.[1]

Частка податкових надходжень до Державного бюджету України
2010	2011	2012	2013
млрд. грн.	% до всіх надходжень до бюджету	млрд. грн.	% до всіх надходжень до бюджету	млрд. грн.	% до всіх надходжень до бюджету	млрд. грн.	% до всіх надходжень до бюджету
190,6	76,80%	256,9	85,20%	311,1	83,40%	282,4	80,80%

Мета системи оподаткування -- це розробка економічного механізму нарахування та сплати податкових платежів, встановлення відповідних прав та зобов'язань суб'єктів оподаткування, відповідальності за порушення чинного законодавства. Загалом вона повинна відповідати тій системі розширеного відтворення, яка існує в державі, а також її фазі розвитку. По суті, податок виступає як примусове зобов'язання платника податку перед суспільством. Це вилучення частини доходу суб'єкта оподаткування до державного бюджету і об'єктивне зменшення його доходів. Тому велике значення має відношення держави до громадян, якість та кількість виконаних нею функцій. У податковій системі відображені позитивні та негативні риси тієї економічної політики, яку проводить держава, недоліки державного управління. Від цього залежить і відношення платників податків до держави, культура та обов'язковість сплати податкових платежів. Основним податком в Україні є ПДВ (рис. 2.3.).

ПДВ - непрямий багатоступінчастий податок, що збирається частково або повністю звільняється від податку на додану вартість. Платниками ПДВ є - юридичні та фізичні особи, які здійснюють від свого імені виробничу або іншу підприємницьку діяльність на території України залежно від форм власності та мають індивідуальний податковий номер. Об'єктивно ПДВ це різниця між «вихідним» та «вхідним ПДВ.

Рис. 2.3 Надходження від ПДВ з 2010 по 2013р., млрд. грн.[12]

Основними принципами законодавчої бази податкової системи є: державність, науковість, стабільність, повнота, лояльність та порядок прийняття.

Державність: законодавча база повинна відповідати економічній політиці держави як у сучасних умовах, так і в майбутньому. Перспективи розвитку економіки держави залежать значною мірою від наявності фінансових ресурсів. Основне їх джерело -- бюджет держави, а в ньому найбільшу питому вагу мають податкові платежі. Але податки не мають бути важким тягарем для платника. Разом з тим податки повинні мати прогресивний характер, що пояснюється зростанням фінансових потреб держави у подальшому економічному розвитку та збільшенням її функцій. Особливе значення мають підзаконні правові акти та методики розробки.

Науковість: закони держави та різні правові документи повинні базуватися на глибокому вивченні чинних загальноекономічних законів суспільства і закономірностей розвитку економічної системи. З розвитком держави та зміною основної мети та економічної стратегії змінюється і законодавча база, яка повинна відображати ці особливості. Крім того, при розробці конкретних методик необхідно застосовувати новітні технології, способи розрахунків.

Стабільність: законодавчі документи, які приймає держава, повинні однаково визначати термінологію податкового платежу, методику його розрахунку. Із розвитком суспільства, економіки держави відбуваються постійні зміни як у зовнішньому, так і у внутрішньому середовищі, які повинні відображатися у законодавчих документах. Але зміни та доповнення у чинні закони мають вноситися нечасто і стосуватися передусім другорядних положень, наприклад надання пільг, зміни ставок оподаткування, визначення об'єкта та суб'єкта оподаткування тощо. Цей принцип має важливе значення при розробці податкової стратегії підприємства, прогнозуванні його розвитку в майбутньому.

Повнота: у законах про податкові платежі повинні відображатися всі елементи цього принципу: від термінології до відповідальності платника податку. У світовій практиці неможливі ситуації, коли окремі поняття або положення, що стосуються податку, його розрахунку та сплати, визначаються в підзаконних актах.

Лояльність: закони про оподаткування повинні носити не репресивний характер стосовно платників податку. Держава існує за рахунок платника і для платника податкового платежу. Тому її дії мають бути спрямовані на побудову такої системи, яка була б найефективнішою для платника. Лояльність законодавчої бази визначається наявністю податкових пільг, їх обґрунтованістю і впливом на фінансову систему держави. Особливу увагу необхідно приділяти законодавчим документам, спрямованим на зменшення податкового тягаря.

Порядок прийняття: порядок прийняття законів визначається становищем у державі. Але слід зазначити, що в деяких державах закони про введення нових податкових платежів можуть прийматися тільки після обговорення та підтримки всього населення держави. Скасування окремих податкових платежів має позитивне значення для платника, але може негативно вплинути на державний бюджет та проведення економічної та соціальної політики.

Приймаючи закони про оподаткування, держава повинна спрямовувати свої зусилля не тільки на поповнення до державного бюджету, а й на захист вітчизняного платника податків, тобто виробника та споживача. Так, у більшості країн світу при досить високих окремих податкових ставках виробникам і громадянам надаються пільги, які суттєво зменшують податковий тиск. Загалом зниження або звільнення від сплати податків збільшує доходи платника, а також добробут населення.[4,14]

2.1.3 Видатки державного бюджету України

Відповідно до термінології Бюджетного кодексу України, під видатками державного бюджету слід розуміти кошти, що спрямовуються на здійснення програм та заходів, передбачених законом про державний бюджет на відповідний бюджетний період, за винятком коштів на погашення основної суми боргу та повернення надміру сплачених до бюджету сум. Видаткова частина державного бюджету (див. рисунок 2.4.), як і його дохідна складова, поділяється на два структурних підрозділи: видатки загального фонду та видатки спеціального фонду. Видатки спеціального фонду фінансуються за рахунок цільових доходів, визначених під конкретну мету. Видатки загального фонду фінансуються шляхом залучення коштів, які не мають закріплених джерел фінансового забезпечення. Для детальнішого з'ясування ролі бюджетних видатків їх можна класифікувати за такими критеріями:

1) за економічною характеристикою;

2) за функціями, що виконує держава;

3) між головними розпорядниками бюджетних коштів;

4) між бюджетними програмами.



Рис. 2.4 Видатки Державного бюджету України 2010-2013р., млрд. грн.[1]

Розмежування видатків за економічними ознаками здійснюється з позицій впливу державних видатків на рух сукупного продукту та процес розширеного відтворення і базується на визначенні поточних і капітальних видатків та кредитування за вирахуванням погашення. Їх склад визначається Кабінетом Міністрів України. Поточні видатки -- це видатки бюджету на утримання мережі підприємств, установ і організацій, яка діє на початок бюджетного року та набуває чинності в цьому році, а також на фінансування заходів щодо соціального захисту населення та ін.

Водночас видатки державного бюджету розподіляють між головними розпорядниками бюджетних коштів та розпорядниками коштів нижчого рівня. Розпорядники бюджетних коштів -- це бюджетні установи в особі їх керівників, уповноважені на отримання бюджетних асигнувань, взяття бюджетних зобов'язань та здійснення видатків із бюджету. Головним розпорядником бюджетних коштів є бюджетна установа в особі її керівника, якій встановлюються бюджетні призначення, -- повноваження, що мають кількісні та часові обмеження і дають змогу надавати бюджетні асигнування. У свою чергу, розпорядником бюджетних коштів нижчого рівня є бюджетна установа, яку представляє її керівник, уповноважений отримувати бюджетні асигнування, брати бюджетні зобов'язання та здійснювати платежі з конкретною метою в процесі виконання бюджету.

Програмна класифікація видатків бюджету використовується, коли бюджет формується за програмно-цільовим методом. Цей метод дає змогу оцінити та обрахувати ефективність витрачання бюджетних ресурсів, переносячи акцент із контролю за виконанням зобов'язань на забезпечення ефективності й досягнення конкретних результатів розпорядниками бюджетних коштів. Програмно-цільовий метод складання бюджету -- це практика групування різних видів бюджетних видатків в окремі програми так, щоб кожна стаття видатків була закріплена за певним видом програми. Як правило, кожна програма -- це фіскальне зобов'язання одного головного розпорядника коштів, ефективність роботи якого оцінюється з погляду успішності досягнення мети програми.

Бюджетним кодексом передбачене здійснення таємних видатків із державного бюджету для забезпечення діяльності окремих органів державної влади або їх структурних підрозділів в інтересах національної безпеки країни. Процедура проведення таємних видатків, порядок обліку, звітності та контролю за їх здійсненням виписана у ст. 31 Кодексу. На відміну від інших видатків, таємні видатки передбачаються у бюджеті без деталізації і широкого обговорення їх доцільності. У державному бюджеті передбачається резервний фонд бюджету в розмірі до одного відсотка обсягу видатків загального фонду державного бюджету для фінансування непередбачених видатків, що не мають постійного характеру і не могли бути передбачені при складанні бюджету. Порядок використання коштів із резервного фонду державного бюджету визначається Кабінетом Міністрів України.

Згідно зі ст. 55 Бюджетного кодексу України законом про Державний бюджет України має визначатися перелік захищених статей видатків бюджету. Захищеними статтями видатків бюджету визнаються статті видатків Державного бюджету України, обсяг яких не може змінюватися у разі скорочення затверджених бюджетних призначень.

Важливим завданням удосконалення структури видатків є спрямування їх на забезпечення сталого розвитку України та її регіонів.[15]

2.1.4 Дефіцит державного бюджету України та його фінансування

Бюджетний дефіцит характеризує стан бюджету як фінансового фонду держави. З касової точки зору бюджет не може мати перевищення вихідних грошових потоків над вхідними. Тому, коли мова йде про бюджетний дефіцит (перевищення видатків над доходами), це означає, що таке негативне сальдо покривається з особливих джерел. У зв'язку з цим центральну роль при розгляді сутності бюджетного дефіциту відіграє розуміння того, що саме є бюджетними доходами і які фінансові ресурси не належать до них, а є способом фінансування дефіциту. У практиці бюджетного планування та обліку існує чітке розмежування бюджетних доходів та інших фінансових ресурсів (надходжень) бюджету, а також бюджетних видатків й інших витрат бюджету.

У фінансовому плані (бюджеті) надходження, які не є доходами бюджету, розглядаються як джерела фінансування дефіциту і записуються окремо - "нижче лінії", яка розмежовує доходи і фінансування бюджету. Тут же відображаються платежі на погашення державного боргу. Збільшення податків та інших дохідних джерел, а також скорочення видатків зменшує розмір дефіциту та потреб у запозиченнях, необхідних для його покриття. Отже, податки не є джерелом фінансування дефіциту - вони визначають його розмір. Рівень бюджетного дефіциту зображено на рисунку 2.5. належать внутрішні й зовнішні запозичення та грошово-кредитна емісія. Крім того, до них відносять зменшення залишку бюджетних коштів, залучення коштів із депозитних рахунків уряду, кошти від продажу цінних паперів, що перебувають у власності уряду, а також приватизаційні надходження.



Рис. 2.5 Дефіцит Державного бюджету в 2010-2013р. в млрд. грн.[12]

До складу джерел фінансування бюджетного дефіциту звичайно Грошова емісія як джерело фінансування бюджетного дефіциту заборонена законодавством більшості країн світу, оскільки має потужний інфляційний вплив на економіку. У розвинутих країнах взаємовідносини між центральними банками й урядом набули такого розвитку, що перші є реально незалежними органами, тому грошово-кредитна емісія часто розглядається не як функція уряду, а як функція органів грошово-кредитного регулювання (центрального банку). Фактично це виводить надходження від грошово-кредитної емісії з безпосереднього підпорядкування бюджету. Бюджетні надходження пов'язані з нею через операції запозичення. З цієї причини в більшості країн законодавчо заборонене пряме кредитування уряду центральним банком країни, а також придбання ним державних цінних паперів, емітованих національним урядом, на первинному ринку.

Поширеною практикою останніх десятиліть стало здійснення приватизації державного майна. Надходження від реалізації матеріальних активів, які належать державі, традиційно були бюджетними доходами. Проте, ураховуючи, що уряд втрачає свої активи (тобто стає біднішим), а також беручи до уваги масштабність і разовий характер надходжень від приватизації, традиційно розрахований бюджетний дефіцит неадекватно відбиватиме потреби в запозиченнях. Тому грошові ресурси, отримані бюджетом у результаті реалізації державного майна, дедалі частіше розглядають як джерела фінансування дефіциту, а не як бюджетні доходи.

Звичайно наймасштабнішим джерелом фінансування бюджетного дефіциту є державні запозичення - внутрішні й зовнішні. Хронічний характер дефіцитів зумовив постійне використання боргового методу формування бюджетних ресурсів і рефінансування боргу. Приблизно з кінця 1960-х років це призвело, як уже зазначалося, до виникнення ефекту самозростання державного боргу (боргової спіралі), коли потреба коштів для обслуговування державного боргу змушує уряд звертатися до нових державних запозичень, тобто утворювати нові борги. Відповідно до вітчизняного бюджетного законодавства для фінансування бюджетного дефіциту в Україні призначені насамперед державні внутрішні й зовнішні запозичення. При цьому емісійні кошти НБУ не можуть бути джерелом фінансування дефіциту або утворення профіциту.

Бюджет як фінансовий план побудований на основі бюджетної класифікації. Джерела фінансування бюджетного дефіциту в ній відображаються окремо від доходів бюджету і включаються до складу операцій з "фінансування бюджету". Бюджетний кодекс України так визначає фінансування бюджету: надходження та витрати бюджету, пов'язані зі зміною обсягу боргів, обсягів депозитів і цінних паперів, кошти від приватизації державного майна, зміна залишків бюджетних коштів, які використовуються для покриття дефіциту бюджету або визначення його профіциту. Фінансування бюджету можна охарактеризувати так:

· операції з фінансування бюджету включають як надходження, так і витрачання фінансових ресурсів;

· у бюджеті ці операції відображаються "нижче лінії", оскільки не належать до доходів і видатків бюджету;

· так само як бюджетне сальдо може набувати форми не тільки дефіциту, а й надлишку, так і фінансування бюджету може бути і "позитивним" (коли обсяг операцій із залучення джерел фінансування дефіциту перевищує обсяг операцій з погашення державного боргу та придбання активів для управління ліквідністю бюджетного фонду), і "від' ємним" (обернена ситуація);

· розмір бюджетного дефіциту/надлишку дорівнює розміру нетто-фінансування (перевищення позитивного фінансування над від'ємним - дефіциту, а інакше - надлишку).

Отже, доходимо висновку, що фінансування бюджету є складнішим поняттям, ніж джерела фінансування бюджетного дефіциту. Операції з фінансування бюджету мають на меті забезпечити не лише покриття дефіциту, а й управління ліквідністю бюджету. Під управлінням ліквідністю бюджету розуміють заходи з покриття касових розривів з метою повного і своєчасного виконання урядом узятих на себе зобов'язань. При цьому уряд може використовувати свої ліквідні активи (наприклад, депозити) для поповнення бюджетних фінансових ресурсів (що буде розцінено як джерело фінансування бюджетного дефіциту) або ж вкладати бюджетні кошти в надбання таких активів. Ті касові розриви, які за результатами бюджетного року залишаються неліквідованими, збільшать розмір дефіциту, який буде відображено у річному звіті про виконання бюджету.

В українській бюджетній практиці операції з фінансування бюджету згруповані в три групи: фінансування за борговими операціями; надходження від приватизації державного майна; фінансування за активними операціями. Останні відображають управління ліквідністю бюджету. Класифікація фінансування бюджету за борговими операціями здійснюється за двома ознаками: за типом боргового зобов'язання і за типом кредитора. За кожною з цих ознак бюджетна класифікація виділяє внутрішнє і зовнішнє фінансування.

У таблиці 2 4. наведено фінансування Державного бюджету України, передбачене на 2012 р. Основним джерелом фінансування бюджетного дефіциту є державні запозичення. При цьому сформувалася така їх структура: внутрішні запозичення уряду становлять 53 %, тоді як зовнішні - 47 %. Із загального обсягу державних запозичень 68 % (65 899 561,1 тис. грн) спрямовується на погашення державного боргу в поточному році. Тобто цілком очевидним є рефінансування державного боргу і розгортання в Україні боргової спіралі.[16]

Таблиця 2.4 Фінансування державного бюджету України на 2012р.,тис. грн.[1]

Показник	Усього	Загальний фонд	Спеціальний фонд
ЗАГАЛЬНЕ ФІНАНСУВАННЯ	25 129 484,10	21 244 850,80	3 884 633,30
Фінансування за борговими операціями	31 585 000,00	23 244 850,80	9 340 149,20
Запозичення	98 484 561,10	88 352 636,90	10 131 924,20
Внутрішні запозичення	60 952 636,90	55 952 636,90	5 000 000,00
Зовнішні запозичення	37 531 924,20	32 400 000,00	5 131 924,20
Погашення	-65 899 561,10	-65 107 786,10	-791 775,00
Внутрішні зобов'язання	-34 650 959,60	-34 650 959,60	0
Зовнішні зобов'язання	-31 248 601,50	-30 456 826,50	-791 775,00
Надходження від приватизації державного майна	10 000 000,00	10 000 000,00	-
Фінансування за активними операціями	-17 455 515,90	-12 000 000,00	-5 455 515,90
Зміни обсягів депозитів і цінних паперів, що використовуються для управління ліквідністю	-12 460 515,90	-12 000 000,00	-460 515,90
Розміщення бюджетних коштів на депозитах або придбання цінних паперів	-12 460 515,90	-12 000 000,00	-460 515,90
Зміна обсягів бюджетних коштів	-4 995 000,00	-	-4 995 000,00
На початок періоду	5 000,00	-	5 000,00
На кінець періоду	5 000 000,00	-	5 000 000,00

2.2 Державні цільові позабюджетні фонди України. Система державного соціального страхування та страховий ринок

Державні позабюджетні фонди з'явилися в Україні тільки після того, як вона стала суверенною державою. Виконавча влада не може використовувати бюджетні кошти на цілі, які не заплановані в бюджеті. За допомогою позабюджетних фондів органи державної виконавчої влади могли більш ефективно фінансувати різні потреби, на які з цільовим призначенням виділилися кошти підприємствами, організаціями, але цих позабюджетних цільових фондів створилося стільки, що у підприємств прибутку на сплату податків не вистачало. І, як показала практика, не всі кошти з цільових фондів витрачалися на ті цілі, для фінансування яких вони відраховувалися. Майже всі позабюджетні фонди почали керуватися своєю адміністрацією, а управління, як відомо, вимагає багато витрат. Поступово щороку, коли приймався Закон про Державний бюджет, консолідувався якійсь фонд, а починаючи з 1998 року всі позабюджетні фонди були включені в Державний бюджет. До 2001 р. існували позабюджетні кошти установ і організацій, а ст. 61 Закону України "Про Державний бюджет України на 2001 рік" передбачила включення в бюджети усіх рівнів позабюджетних коштів цих установ. Починаючи з 2001 р. діючі державні позабюджетні цільові фонди: Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування, Фонд соціального страхування на випадок безробіття та Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань хоча і є позабюджетними, але у визначеному законодавством порядку звітують перед Державним казначейством про формування і цільове використання. П.8 ст.13 Бюджетного кодексу забороняє створення позабюджетних фондів органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування та Іншими бюджетними установами.

Бюджетний кодекс України передбачає можливість складання бюджету із загального та спеціального фонду. До спеціального фонду Державного бюджету включені доходи, які визначаються виключно законами України. Тепер спеціальний фонд бюджету включає бюджетні призначення на видатки за рахунок конкретно визначених джерел надходжень, які раніше були джерелами позабюджетних фондів.

Державні цільові позабюджетні фонди дозволено утворювати на державному рівні відповідно до законів України з метою ефективної реалізації соціальних завдань держави, правова база цих фондів велика. Наприклад, найбільший цільовий позабюджетний державний фонд -- Пенсійний. Пенсійне забезпечення в Україні регулюється багатьма законами, міжнародними угодами, указами Президента України та Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", який введений в дію з 1 січня 2004 р.

Державне соціальне страхування відіграє важливу роль у розвитку суспільства. У Конституції України (ст. 46) зазначено: "Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених Законом". З метою забезпечення таких прав в Україні створена система загальнообов'язкового державного соціального страхування. Поряд розвиваються форми добровільного соціального страхування.

Загальнообов'язкове державне соціальне страхування - це система гарантій, які надаються з метою впровадження соціального захисту громадян за рахунок державних страхових коштів. Такий захист, зокрема, передбачає організацію матеріального забезпечення громадян у разі хвороби, втрати працездатності (повної, часткової або тимчасової), втрати годувальника, безробіття, у старості, народження дитини, необхідності догляду за малолітньою дитиною, хворими членами сім'ї, У випадках смерті громадянина та ін. З метою фінансового забезпечення соціального захисту населення створено цільові державні страхові фонди, на які покладаються задачі надання матеріальної допомоги громадянам.

Залежно від страхового випадку розрізняють такі види загальнообов'язкового соціального страхування:

· пенсійне страхування;

· страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням;

· медичне страхування;

· страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності;

· страхування на випадок безробіття;

· інші види страхування.

Для забезпечення певних видів соціального страхування створюються відповідні державні фонди. Страхові фонди - установи, що здійснюють мобілізацію страхових внесків та забезпечують фінансування передбачених виплат застрахованим особам. Усі застраховані громадяни є членами відповідних страхових фондів залежно від виду соціального страхування. Державні страхові фонди належать до некомерційних самоврядних організацій. Як правило, цільові страхові державні фонди не можуть займатися іншою діяльністю, крім тієї, для якої їх створено. Таким фондам забороняється також використовувати свої кошти на цілі, не пов'язані з виконанням їх функцій. Кошти цільових страхових державних фондів не входять до складу Державного бюджету України. Ці фонди мають самостійні бюджети. Управління страховими фондами здійснюється на паритетній основі представниками держави та суб'єктів соціального страхування (страхувальників і страховиків). Для забезпечення стабільної діяльності фондів створюються резерви страхових коштів. Фонди зобов'язані публікувати в засобах масової інформації свої бюджети.

Основними джерелами доходів фондів соціального страхування є обов'язкові внески роботодавців та застрахованих осіб, асигнування та інші кошти. Розміри внесків до фондів визначають, ґрунтуючись на необхідності забезпечити достатній рівень фінансування соціальних програм, що реалізуються державою. Порядок створення страхових фондів регламентується законодавством України. Виплати застрахованим особам здійснюються з періоду настання страхових випадків.

Страховий ринок є важливим елементом у формуванні страхових фондів, оскільки він виступає як інструмент розподілу страхового фонду для забезпечення страхового захисту фізичних та юридичних осіб. Страховий ринок можна розглядати і як особливу систему організації грошових відносин із формування і розподілу страхового фонду, щоб забезпечити страховий захист суспільства за допомогою створення структури страхових організацій, які беруть участь у продажу відповідних страхових послуг. Об'єктивними умовами існування страхового ринку є суспільна потреба у страхових послугах та наявність страховика, здатного її задовольнити. На ринку відбувається суспільне визнання страхової послуги, а його головною функцією є акумуляція та розподіл страхового фонду. Основна мета страхового ринку - забезпечення безперервності процесу суспільного відтворення через продаж специфічної фінансової послуги (страхової гарантії), що здійснює матеріальну компенсацію шкоди (збитку), яка заподіяна майновим інтересам страхувальників у результаті настання подій, що називаються страховими випадками. Ринкова економіка грунтується на свободі вибору продавця і покупця. Вільна гра попиту і пропозиції в умовах ринкової економіки стимулює появу таких страхових послуг, що об'єктивно потрібні страхувальнику. Свобода ціноутворення, виражена у тарифних ставках на страхові послуги, створює умови для конкуренції між страховиками.

Страховий ринок представляє всю сукупність економічних відносин, що виникають при купівлі-продажу страхового продукту, і реалізує прямі відношення між страховиком і страхувальником за допомогою наповнення змісту страхової послуги конкретними товарно-грошовими відносинами. Особливістю ціноутворення у страхуванні є той факт, що ціна страхової послуги складається з таких компонентів:

· коштів, що використовуються для формування страхового фонду для відшкодування збитків страхувальників після настання страхових випадків;

· коштів, що потрібні для реалізації страхової послуги;

· коштів, що формують прибуток страховика.

Закон вартості, діючи у ринковій економіці, проявляється у наявності на страховому ринку послуги за ціною, що сформована на основі співвідношення попиту і пропозиції. При цьому очевидно, що ринкова ціна на страхову послугу повинна бути однакова для всіх страховиків, діючих на цьому ринку.[17,18,19]

2.3 Державний кредит. Державні цінні папери та фінансовий ринок

Державний кредит - одна із важливих форм державних фінансів. За допомогою державного кредиту залучаються фінансові ресурси для фінансування дефіциту державного бюджету та платіжного балансу країни, забезпечення програм розвитку окремих галузей та підприємств, стабілізації валютної системи та ін. Державний кредит - це операції із залучення та надання кредитних ресурсів, що здійснюються органами державного управління (див. табл. 2.5).

З одного боку, державні кошти можуть надаватися державним та недержавним установам на умовах кредиту. З іншого - державні органи управління залучають грошові кошти, використовуючи позикові механізми. Суб'єктами державного кредиту є уряд, центральний банк та державні цільові фонди.

Державний кредит формується і за умов залучення грошових коштів урядом АР Крим та місцевими органами виконавчої влади.

Таблиця 2.5 Державне кредитування в 2010-2013р. в млрд. грн.[1]

Рік	Надання кредитів	Повернення кредитів	Разом
2010	6,8	-5,5	1,3
2011	6,7	-10,1	-3,4
2012	12,2	-13,1	-0,8
2013	13,4	-12,1	1,3



Джерелами фінансування кредиту є: грошові кошти юридичних та фізичних осіб (резидентів та нерезидентів), іноземних держав, міжнародних фінансових організацій, центральних та провідних комерційних банків. Фінансові ресурси, залучені шляхом використання державного кредиту, спрямовуються до державного бюджету, центрального банку або державного цільового фонду для фінансування визначених програм. Залучені кошти використовуються на умовах позики (платності, повернення, забезпечення тощо).

Мобілізація ресурсів за умов державного кредиту передбачає використання різних форм. Вибір форм і методів кредитування здійснюється державними органами управління в процесі визначення умов кожної конкретної позики. При цьому враховуються як інтереси держави, так і кредиторів. У світовій практиці використовуються різні підходи щодо кредитування, які враховують певні конкретні ситуації.

До основних форм державного кредиту належать:

1. державні позики, що надаються на підставі кредитних угод;

2. позики, які залучаються державними органами управління шляхом емісії та розміщення державних боргових цінних паперів;

3. держані гарантії, що надаються урядом підприємствам і установам з метою залучення кредитних ресурсів;

4. вклади громадян в ощадні банки країни;

5. інші форми.

Державні позики, що одержують на підставі кредитних угод, можуть бути внутрішніми і зовнішніми. За строками погашення вони бувають коротко-, середньо- і довгостроковими. За забезпеченням позики поділяються на заставні (забезпечені заставою) та беззаставні. Заставою можуть бути матеріальні цінності, грошові кошти, що перебувають у власності держави, або будуть одержані в майбутні періоди та ін. Беззаставні позики не мають певного забезпечення, їх надійність гарантується фінансовою стійкістю держави.

Позики, що залучаються з використанням державних цінних паперів, також функціонують в різних варіантах. Це можуть бути цінні папери, що пропонуються внутрішнім і зарубіжним інвесторам. Вони, в свою чергу, можуть бути неринковими, тобто не підлягають обігу на фінансових ринках, і ринковими. Державні цінні папери також можуть бути процентними, виграшними і дисконтними.

Також, в Законі України «Про Державний бюджет України» наведений перелік кредитів (позик), що залучаються державою до спеціального фонду Державного бюджету України від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій для реалізації інвестиційних програм (проектів). На рисунку 2.6. зображена загальна сума кредитів (позик), що залучаються державою до спеціального фонду Державного бюджету України в період з 2011 по 2013р.

Рис. 2.6 Сума кредитів (позик), залучених Україною в 2011-2013р., млрд. грн.[1]

Державні гарантії за кредити підприємствам і установам також входять до складу державного кредиту. Вони не передбачають витрачання державного бюджету в період одержання кредитів. Але в разі неповернення гарантованих позик у строки, передбачені кредитними угодами, погашення їх має здійснюватися за рахунок коштів державного бюджету. Проте їх раціональне використання сприяє стабілізації розвитку підприємницької діяльності і, тим самим, збільшенню надходжень до державного бюджету. Державні гарантії можуть бути внутрішніми, тобто надаватися резидентам, і зовнішніми, тобто такими, що надаються нерезидентам.

Важливим елементом державного кредитування є амортизація і обслуговування позик. Під амортизацією позик розуміють погашення суми одержаної позики. Обслуговування позики - це виплата доходів за її користування. Амортизація та обслуговування позик, залучених за умов державного кредиту, здійснюється за рахунок таких джерел, як:

· доходи державного бюджету;

· доходи, одержані від інвестицій, проведених за рахунок позик;

· кредити, одержані від центрального банку;

· кошти, одержані від проведення додаткових емісій боргових цінних паперів;

· проведення реструктуризації позик.

Порядок проведення амортизації та обслуговування позик визначається в період емісії цінних паперів або угодами про надання кредитів уряду. Такі операції проводяться згідно з планом, який є додатком до умов позики, або кредитної угоди.

Держава за допомогою цінних паперів має змогу погашати державні позики. Отже, державні цінні папери можуть покривати державний кредит. Але основним завданням ринку державних цінних паперів є оптимальне забезпечення потреб державного бюджету. Державні облігації, казначейські зобов'язання, казначейські векселі та ноти, інші державні боргові зобов'язання емітуються центральними урядами та місцевими органами влади з метою мобілізації грошових ресурсів для:

* фінансування бюджетного дефіциту;

* погашення розміщених раніше позик;

* фінансування цільових програм;

* згладжування нерівномірності надходження податкових платежів;

* забезпечення касового виконання державного бюджету тощо.

Кошти, отримані від продажу боргових зобов'язань, емітованих центральним урядом, надходять до державного бюджету. Кошти від реалізації облігацій, випущених місцевими органами влади, надходять до місцевих бюджетів.

Державні цінні папери є важливим джерелом неінфляційного покриття дефіциту бюджету. (Покриття дефіциту бюджету через емісію грошей призводить до надходження в обіг незабезпечених реальними активами платіжних засобів, а отже, до інфляції.) Вважається, що випуск державних цінних паперів є одним з ефективних методів фінансування бюджетного дефіциту. Державні цінні папери випускають не тільки для покриття дефіциту бюджету, а й для погашення емітованих раніше державних боргових зобов'язань. З допомогою нових випусків державних цінних паперів здійснюються виплата доходу та погашення боргових зобов'язань попередніх випусків.

Основними джерелами погашення державних позик є:

* доходи від вкладення залучених за допомогою державних позик коштів у інвестиційні проекти в різні галузі економіки;

* додаткові надходження від сплати податків;

* кошти, отримані від зменшення видатків;

* емісія грошей;

* кошти, залучені від випуску нових держаних зобов'язань.

При первинному розміщенні державних цінних паперів головнуроль відіграють центральні банки, міністерства фінансів або спеціальні підрозділи за управління державним боргом. Часто первинне розміщення державних цінних паперів проводиться серед комерційних банків. Передплата на державні цінні папери провадиться на добровільній основі серед широкого кола юридичних та фізичних осіб. Переважна більшість власників державних цінних паперів -- комерційні банки, страхові та інвестиційні компанії, пенсійні фонди, фізичні особи, місцеві органи влади, іноземні й міжнародні учасники ринку та ін. Державні цінні папери поділяють на дві основні категорії: ринкові та неринкові. Ринкові цінні папери можуть перебувати у вільному обігу на фінансовому ринку. Неринкові цінні папери це підлягають вільному обігу, тобто не можуть бути передані або продані іншій особі. В умовах випуску таких паперів часто передбачається можливість дострокового погашення, при якому власнику цінного папера будуть сплачені понижені проценти. Неринкові цінні папери розміщуються тільки серед фізичних осіб.

Фінансовий ринок - це специфічна сфера економічних відносин, де відбувається купівля - продаж фінансових ресурсів. Фінансовий ринок включає в себе ринок капіталів, ринок кредитів і ринок цінних паперів. Всі ринки складають одну систему і не можуть існувати окремо один від одного. Ринок цінних паперів у вигляді акцій, облігацій, зобов'язань Державної скарбниці, ощадних сертифікатів та векселів є прямим продовженням кредитного ринку. А кредитний ринок, в свою чергу, є продовженням фінансового ринку.

Фінансовий ринок є винятково складною структурою з великою кількістю учасників-фінансових посередників, споживачів фінансових послуг - юридичні, фізичні особи, держава, які вступають в економічні відносини, оперуючи різноманітними фінансовими інструментами. Характерною особливістю фінансового ринку є те, що ці відносини реалізуються на етапах розподілу й перерозподілу фінансових ресурсів і коштів здійснюваного процесу розширеного відтворення. Тому фінансовий ринок слід розглядати як специфічну сферу грошових відносин, що виникають у процесі руху фінансових фондів між державою, юридичними та фізичними особами за допомогою спеціалізованих фінансових інститутів.

Основне завдання фінансового ринку полягає у забезпеченні переміщення фінансових ресурсів від тих, хто має їх надлишок, до тих, хто потребує інвестицій. При цьому, зазвичай, вони спрямовуються від тих, хто не може ефективно використовувати кошти, до тих, хто використовує їх продуктивно. Це сприяє не тільки підвищенню ефективності та продуктивності економіки загалом, а й поліпшенню економічного добробуту кожного члена суспільства. Так, для сучасної ринкової економіки фінансовий ринок є центром господарського організму. За станом фінансового ринку можна судити про стан економіки, впливаючи на фінансовий ринок, можливо керувати економічною активністю суспільства.

Фінансовий ринок виконує такі функції.

1. Функція ціноутворення. Фінансовий ринок встановлює ціни на фінансові ресурси, які врівноважують попит і пропозицію на них. Ціною фінансових ресурсів є дохід, який сплачує покупець (емітент) продавцю (інвестору або власнику фінансових ресурсів) - банківський відсоток, купонна ставка за облігаціями, дивіденди по акціях.

2. Функція забезпечення ліквідності. Чим ефективніше функціонує фінансовий ринок, тим вищою є ліквідність фінансових ресурсів, які обертаються на ньому, оскільки будь-який інвестор може швидко й майже без витрат у будь-який момент перетворити фінансові ресурси на готівку.

3. Функція економії на витратах. Фінансовий ринок зменшує витрати на проведення операцій та інформаційні витрати. Фінансові посередники, здійснюючи великі обсяги операцій з інвестування та залучення коштів, зменшують для учасників ринку витрати й відповідні ризики від проведення операцій із фінансовими ресурсами. Фінансові посередники зменшують витрати через здійснення економії на масштабі операцій і вдосконалення процедур оцінювання фінансових ресурсів, запропонованих до продажу.

Структура фінансового ринку може залежить від таких ознак:

· строку обігу фінансових ресурсів;

· інституційного складу;

За першою ознакою структура фінансового ринку поділяється на два основних сектори: ринок грошей і ринок капіталів. На ринку грошей обертаються короткострокові фінансові ресурси (терміном до 1 року); на ринку капіталів - середньо- та довгострокові фінансові ресурси (терміном понад 1 рік).

За інституційним складом структуру фінансового ринку формують такі учасники: інститути позафінансової сфери, держава, населення, професійні учасники ринку - фінансові інститути та інститути інфраструктури, а також іноземні учасники ринку.

Держава виступає на фінансовому ринку позичальником, який регулярно розміщує на зовнішньому та внутрішньому ринках свої боргові зобов'язання. Крім цього вона виконує специфічну й дуже важливу функцію - регулювання фінансового ринку. Іноді держава виступає як інвестор, здійснюючи фінансову підтримку тих чи інших суб'єктів господарювання.

Фінансовий ринок є складною різноманітною структурою, тому існують й інші способи його класифікації.[20,21,22]



3. Вдосконалення напрямків функціонування фінансової системи в Україні

Україна вступає до етапу свого розвитку, який потребуватиме відчутного збільшення абсолютного обсягу бюджетних видатків з метою фінансування цілей реалізації соціальних програм, державного будівництва та соціально-економічного розвитку. Між тим, ця потреба не повинна ототожнюватися з можливістю значного збільшення позичкового фінансування бюджету, особливо - із зовнішніх джерел. Збереження можливості звернутися до інструментів позичкового фінансування у випадку депресії та стагнації вимагає скористатися періодом економічного зростання, яке відбувається під впливом активної зовнішньої кон'юнктури, з позитивним сальдо поточного рахунку платіжного балансу та зростанням надходження прямих іноземних інвестицій, для зменшення обсягів зовнішньої заборгованості України. Відтак, враховуючи також комплекс макроекономічних проблем та загроз, які супроводжують процес позичкового фінансування державних видатків, економічна стратегія держави має бути спрямована на пошук альтернатив такому фінансуванню. Йдеться як про безпосереднє наповнення бюджету держави завдяки послідовній політиці оптимізації податкового навантаження та детінізації економіки, так і про зменшення потреби в прямих бюджетних видатках внаслідок децентралізації фінансування відповідних завдань. На мою думку, пріоритетними напрямками такої політики мають бути:

· оптимізація ефективності фінансування завдань, які належать до сфери компетенції держави та місцевої влади: житлово-комунальної сфери, медичного обслуговування, інформаційного забезпечення тощо, шляхом залучення до їхнього підрядного виконання на тендерній основі приватних компаній та суб'єктів підприємництва;

· розвиток страхових механізмів пенсійного забезпечення, медичного обслуговування, страхових принципів фінансування отримання вищої та спеціальної освіти тощо;

· заохочення комерційного кредитування суб'єктів господарської діяльності, насамперед, тих, які сьогодні обґрунтовано отримують державну фінансову підтримку у вигляді податкових та інших пільг, субсидій, дотацій тощо;

· заохочення розвитку механізмів випуску корпоративних облігацій, розрахованих як на внутрішній, так і на зовнішній ринки;

· цілеспрямований розвиток інститутів та інструментів фондового ринку, в тому числі - підтримка первинної емісії цільових інвестиційних цінних паперів. В Україні протягом тривалого часу сформувалась стійка мотивація дій монетарної влади, спрямованих на накопичення золотовалютних резервів (ЗВР). Стрімке їх зростання протягом останніх років до майже 12 млрд дол. США - 21 % від ВВП (наприклад, у Росії цей показник становить 18 %), або 180 тижнів імпорту, створює підґрунтя для розробки технологій залучення цих коштів до економічного обороту.

Зважаючи на специфічне призначення ЗВР, їх безпосереднє спрямування на фінансування бюджетних програм, безперечно, є недоцільним. Між тим, вони можуть бути використані, по-перше, як гарантійний фонд для залучення інвестиційних кредитів, по-друге, як фонд для довгострокового рефінансування банківської системи. В умовах існування над-ліквідності банківської системи слід зважати на можливість інфляційних наслідків використання коштів ЗВР. Це обумовлює важливість дотримання умов жорсткої інвестиційної спрямованості інвестицій, гарантованих за рахунок ЗВР чи наданих за рахунок рефінансування банків. Необхідними передумовами включення відповідних механізмів є ринковий, а не державно-бюрократичний характер механізмів розподілу фінансових коштів, ефективна робота фінансових інститутів, використання державних фінансових активів для підтримки та активізації дії ринкових механізмів. Слід зазначити, що за умови збереження значного позитивного сальдо зовнішньоторговельного балансу створені на базі ЗВР гарантійні фонди також виконуватимуть функцію стерилізації валютних надходжень, що дозволить зняти гостроту необхідності стерилізації емісії грошової маси внаслідок викупу валюти. Важливим кроком, який дозволив би посилити мультиплікативний ефект від коштів, які акумулюються фіскальними засобами, може стати продаж тимчасово вільних коштів на рахунках головних розпорядників Держказначейства, на ринку міжбанківських кредитів. Вихід Держказначейства на міжбанк вже практикувався наприкінці 2000 р. (з наданням кредитів “овернайт” найбільшим комерційним банкам України), хоча й не був урегульований нормативно. На нашу думку, такий механізм міг би стати досить дієвим важелем зменшення потреби в державних запозиченнях та збільшення кредитного потенціалу економіки. Про останнє свідчить значний обсяг залишків на рахунках уряду - 13,2 млрд грн. на початок грудня 2006 року. Важливим напрямом диверсифікації боргової політики держави має стати розширення місцевих позик. Останні поки що не набули в Україні помітного значення як одне із джерел формування доходів місцевих бюджетів. Розмір місцевого боргу станом на середину 2006 року склав 0,2-0,3 % ВВП і до кінця року не перевищить 0,5 % ВВП. Позики на зовнішніх ринках розмістив лише Київ - 150 млн дол. на 5 років у 2005 р. та 200 млн дол. - на 7 років у 2006. У 2007 р. на міжнародні ринки капіталу готуються вийти Донецьк, Одеса і Харків. До перешкод на шляху розвитку інституту місцевих позик в Україні належать існування значних макрофінансових ризиків, обумовлених непрозорістю фінансових операцій на місцевому рівні, труднощами, пов'язаними з оцінкою ризикованості місцевих інвестиційних проектів, відсутністю навичок управління проектами на місцевому рівні, слабким захистом прав кредиторів щодо повернення вкладених коштів (держава не несе відповідальності за зобов'язаннями щодо запозичень до місцевих бюджетів). Високий рівень ризиків значно підвищує вартість місцевих позик, тим самим зменшуючи можливості їх застосування. Існуюча законодавча база є фрагментарною і неповною, не містить цілісної системи регулювання запозичень місцевих органів і виконання їх зобов'язань перед кредиторами. Діюча в Україні система нормативно-правового регулювання місцевих позик (статті 73,74 Бюджетного кодексу України, Указ Президента України “Про впорядкування внутрішніх і зовнішніх запозичень, що провадяться органами місцевого самоврядування” (1998 р.), Постанова Кабміну “Про затвердження Порядку здійснення запозичень до місцевих бюджетів” (2005 р.), Рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку “Про затвердження Положення про порядок випуску облігацій внутрішніх місцевих позик” (2005 р.)) врегульовує технічні питання ведення реєстру місцевих запозичень та зобов'язує місцеві органи погоджувати розмір позик з Міністерством фінансів України. Законодавчо встановлюються сума запозичень, мета запозичень і напрями використання коштів, види забезпечення і способи захисту прав кредиторів.

Видатки на обслуговування боргу місцевих бюджетів не можуть щорічно перевищувати 10 % видатків від загального фонду місцевого бюджету. Між тим, законодавством практично не унормовано питання захисту прав кредиторів, надання державних гарантій за місцевими позиками, інструменти цільового використання запозичених коштів, регламентацію предметів застави і процедури врегулювання дефолтів. Відтак розробка ефективного регулятивного механізму управління місцевими запозиченнями все ще залишається на порядку денному. Враховуючи усе вище зазначене, можна зробити висновок, що кожна ланка фінансової системи України має ще низку проблем, які потребують поступового вирішення. Першочерговості у вирішенні даних питань встановити не можливо, оскільки кожна ланка фінансової системи здійснює певний вплив на економіку в цілому. Але позитивним є те, що ситуація не є безвихідною, рішення вище розглянутих проблем існує, Уряду нашої країни необхідно лише серйозно ставитися до даного питання - інакше, Україну, в недалекому майбутньому, чекає неминуча фінансова криза.[23,24]



Висновки

Проаналізувавши ту кількість інформації, яка подана вище можна зробити висновок, що фінанси являють собою досить складне суспільне явище. Вони охоплюють широку гаму обмінно-розподільних відносин, які відображаються в різноманітних грошових потоках. При єдиній сутності цих відносин у них виділяються окремі елементи, які мають свої характерні ознаки й особливості. Вивчення фінансів ґрунтується як на розумінні їх необхідності, сутності й ролі у суспільстві, так і на детальному засвоєнні конкретних форм фінансових відносин.

Головним завданням побудови національної фінансової системи є забезпечення максимальної мобілізації наявних у суспільстві фінансових ресурсів та залучення при обґрунтованих потребах їх ззовні, установлення передумов для їх ефективного використання і максимізації на цій основі виробництва ВВП. Рух грошових потоків через ланки та сфери фінансової системи повинен сприяти формуванню у кожного суб'єкта доходів, що відображають його продуктивність і є достатніми для забезпечення потреб його діяльності. Формування системи фінансових органів та інституцій, і розмежування функцій і повноважень між ними має забезпечити надійне та ефективне управління фінансами в країні.

Основним завданням органів управління фінансовою системою є забезпечення злагодженості у функціонуванні окремих сфер і ланок фінансових відносин. Це досягається чітким розмежуванням функцій і повноважень між фінансовими органами та інституціями.

Отже, фінансова система - це сукупність окремих її ланок, які функціонують як єдине ціле при дотримані таких принципів:

· ефективність використання фінансових ресурсів за напрямами;

· збалансованість між витратами на споживання та розвиток;

· забезпеченість стабільності національної валюти;

· заохочуваність розвитку підприємництва в державі;

· забезпеченість зростаючого рівня життя населення;

· економність та ефективність використання природних ресурсів.

Я вважаю, що мета курсової роботи досягнута і поставлені завдання виконані.



Література

1. «Про державний бюджет України» // Верховна Рада України. 2014. М. І. Карлін. Фінансова система України / 2007

2. Л.О. Миргородська - Фінансові системи зарубіжних країн.

3. О.П. Орлюк. Фінансове право // Навчальний посібник. - Київ. - Юрінком Інтер. 2003

4. Н.М. Сушко. Фінанси // Київ. 2010.

5. Державний бюджет: суть та призначення

6. Фінанси. Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни // О.Р. Романенко, С.Я. Огородник, М.С. Зязюн, А.А. Славкова.

7. І.О. Лютий. Податкова система // Київ. 2008.

8. В.Д. Базилевич. Страхування // Київ. 2008.

9. С.М. Еш. Фінансовий ринок // Навчальний посібник - Київ. 2009.

Размещено на Allbest.ru

...