Пріоритетні напрями удосконалення фінансової політики підприємства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні основи фінансової політики суб'єктів господарювання

1.1 Сутність та зміст фінансової політики суб'єктів господарювання

1.2 Основні напрямки політики управління фінансами підприємств

1.3 Напрями реалізації фінансової політики

Розділ 2. Оцінка та аналіз фінансової політики підприємства

2.1 Затрати на виробництво і реалізацію продукції, результати їх реалізації та джерела їх фінансування.

2.2 Оцінка фінансової діяльності підприємства

2.3Аналіз формування і використання обігових коштів підприємства

Розділ 3. Пріоритетні напрями удосконалення фінансової політики підприємства

3.1 Способи підвищення ефективності використання оборотних коштів підприємства

3.2 Напрями підвищення фінансових результатів діяльності підприємства

3.3 Чинники та шляхи зростання ефективності виробництва

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми. Функціонуючи в ринковій економіці як суб'єкт підприємницької діяльності, кожне підприємство має забезпечувати такий стан своїх фінансових ресурсів, за якого воно стабільно зберігало б здатність безперебійно виконувати свої фінансові зобов'язання перед своїми діловими партнерами, державою, власниками, найманими працівниками. Набуваючи в ринкових умовах не уявної, а справжньої фінансової незалежності, несучи реальну економічну відповідальність за ефективність господарювання і за своєчасне виконання фінансових зобов'язань, підприємства здатні досягти стабільності своїх фінансів лише при суворому додержанні принципів комерційного розрахунку, головним серед яких є зіставлення витрат і результатів, одержання максимального прибутку за мінімальних витрат.

Стрижневою метою розробки фінансової політики організації є створення раціональної системи управління фінансовими ресурсами, спрямованої на забезпечення стратегічних і тактичних завдань її діяльності. Ці завдання індивідуальні для кожного суб'єкта господарювання (наприклад, досягнення оптимальної фінансової стійкості і платоспроможності, рентабельності активів і власного капіталу та ін). Ці аспекти діяльності піддаються управлінню за допомогою фінансового, податкового і управлінського обліку і аналізу.

У сучасних умовах для багатьох організацій характерна оперативна форма управління фінансами, тобто управлінські рішення є реакцією на поточні проблеми. Така форма управління фінансами часто викликає суперечності між інтересами організації та її партнерів. Тому актуальна проблема переходу до управління фінансами на основі аналізу фінансового стану, постановки стратегічних цілей діяльності організації, адекватних ринковим умовам, і пошуку шляхів їх досягнення в межах прийнятої фінансової політики.

Фінансова політика є цілеспрямованим використанням фінансів для досягнення довгострокових і короткострокових завдань, визначених установчими документами (статутом) організації. Наприклад, посилення позицій на ринку товарів (послуг), досягнення прийнятного обсягу продажу, прибутку, прибутковості (рентабельності) активів і власного капіталу, збереження платоспроможності і ліквідності балансу.

Більшість організацій, що довгий час працювали в умовах нестабільного економічного середовища, високої інфляції, непередбачуваної податкової і грошово-кредитної політики держави, як і раніше вирішують поточні фінансові проблеми, реагуючи на макроекономічні установки державних владних структур. Така політика в управлінні фінансами породжує ряд суперечностей між інтересами господарюючих суб'єктів і фіскальними інтересами держави, ціною зовнішніх запозичень і рентабельністю виробництва, прибутковістю власного капіталу і фондового ринку, інтересами виробництва і фінансової служби.

Зміст фінансової політики багатогранний і складається з таких ланок;

1. Розробки оптимальної концепції управління фінансовими ресурсами організації, що забезпечує поєднання високої прибутковості і захисту від підприємницького ризику.

2. Визначення основних напрямків використання фінансових ресурсів на поточний період (місяць, квартал) і на перспективу (рік і триваліший період). При цьому враховують перспективи розвитку виробничої і комерційної діяльності, стан макроекономічної кон'юнктури (оподаткування, облікова ставка банківського відсотка, тарифи внесків до державних позабюджетних фондів, норми амортизаційних відрахувань по основних засобах і нематеріальних активах та ін.).

3. Здійснення практичних дій, направлених на досягнення поставленої мети (фінансовий аналіз і контроль, вибір способів фінансування підприємства, оцінка реальних інвестиційних проектів і т. п.

Єдність трьох стрижневих ланок визначає зміст фінансової політики, стратегічними завданнями якої є:

- максимізація прибутку;

- оптимізація структури капіталу і забезпечення фінансової стійкості організації;

- досягнення фінансової прозорості організації для власників (акціонерів, засновників), інвесторів і кредиторів;

- використання ринкових механізмів залучення капіталу за допомогою емісії корпоративних цінних паперів;

- розробка ефективного механізму управління фінансами (фінансового менеджменту) на основі діагностики фінансового стану, бюджетування і прогнозування руху капіталу, доходів і витрат з урахуванням постановки стратегічних цілей і пошуку шляхів їх досягнення.

При розробці ефективної системи управління фінансами постійно виникають проблеми гармонізації різних інтересів організації (власників і управлінського персоналу), наявність достатнього обсягу грошових ресурсів для розширення виробництва і збереження високої платоспроможності.

Об'єктом дослідження є ВП НУБіП України НДГ «Ворзель».

Метою фінансової політики є оптимізація рішень фінансування і інвестування.

Основними завданнями конструктивної фінансової політики є:

1) забезпечення джерел фінансування виробництва;

2) недопущення збитків і збільшення маси прибутку;

3) вибір напрямків і оптимізація структури виробництва з метою підвищення її ефективності;

4) мінімізація фінансових ризиків.

Пріоритетним завданням оперативного управління фінансами організації є забезпечення її ліквідності і фінансової стійкості.

фінансовий управлінні затрата оборотний

Розділ 1. Теоретичні основи фінансової політики суб'єктів господарювання

Фінансова політика організації - складова частина її економічної політики. Вона відображає сукупність заходів щодо організації і використання фінансів для здійснення своїх функцій і завдань, якісно певного напрямку розвитку, що стосується сфер, засобів і форм її діяльності, системи взаємин усередині організації, а також позицій організації в зовнішньому середовищі.

Об'єкт фінансової політики - господарська система і її діяльність у взаємозв'язку з фінансовим станом і фінансовими результатами, грошовий обіг господарюючого суб'єкта, що є потоком грошових надходжень і виплат. Кожному напрямку витрачання грошових фондів повинні відповідати певні джерела: на підприємстві до джерел належать власний капітал і пасиви, які інвестуються у виробництво і набувають форми активів.

У діючій організації неможливо визначити початкову і кінцеву точки грошового обороту. Обсяг грошових коштів, яким розпоряджається організація, змінюється в часі і залежить від характеру виробничого процесу, обсягу продажу, погашення дебіторської заборгованості та ін. Розмір запасів сировини, незавершеного виробництва, готової продукції на складі, дебіторській заборгованості і належний оплаті комерційний кредит також коливаються залежно від реалізації, виробничого процесу і фінансової політики організації щодо кредиторської і дебіторської заборгованості, формування запасів.

Предмет фінансової політики - внутрішньофірмові і міжгосподарські фінансові процеси, відносини і операції, у т. ч. виробничі процеси, створюючі фінансові потоки і такі що визначають фінансовий стан і фінансові результати, розрахункові відносини, інвестиції, питання придбання і випуску цінних паперів і т. п.

Суб'єкти фінансової політики - засновники організації і керівництво (працедавці), фінансові служби, які розробляють і реалізують стратегію і тактику фінансового менеджменту в цілях підвищення ліквідності і платоспроможності підприємства за допомогою отримання і ефективного використання прибутку.

Фінансова політика полягає в постановці цілей і завдань фінансового управління, а також у визначенні і використанні методів і засобів їх реалізації, в постійному контролі, аналізі і оцінці відповідності процесів, що відбуваються, наміченим цілям.

Фінансова політика виявляється в системі форм і методів мобілізації і оптимального розподілу фінансових ресурсів, визначає вибір і розробку фінансових механізмів, способи і критерії оцінки ефективності і доцільності формування, напрямку і використання фінансових ресурсів в управлінні.

1.1 Сутність фінансової політики суб'єктів господарювання

Крім держави, будь-який інший суб'єкт господарювання (підприємство, установа, організація) також розробляє і здійснює свою фінансову політику, дотримуючись вимог чинного законодавства.

Фінансова політика підприємства є цілеспрямованим використанням фінансів для досягнення довгострокових і короткострокових завдань, визначених засновницькими документами (статутом) підприємства.

Фінансову політику підприємства визначають засновники, власники, проводить фінансове керівництво, виконують фінансові служби, виробничі структури, підрозділи і окремі працівники. Фінансова політика знаходить своє відображення в балансі підприємства.

Реалізація фінансової політики поєднує стратегічні і тактичні фінансові рішення, які можна розділити на дві групи:

1) інвестиційні рішення;

2) рішення фінансування.

Інвестиційні рішення пов'язані з освітою і використанням активів (майна) організації і дають відповідь на питання: "Куди вкласти?".

Рішення фінансування пов'язані з освітою і використанням пасивів і дають відповідь на питання: "Де узяти кошти?".

Два типи фінансових рішень взаємозв'язані і взаїмопереплетені. Для організації пріоритетними є рішення інвестування, оскільки їх мета - отримання доходу від ефективного вкладення капіталу.

Рис. 1.1 Структура фінансової політики підприємства

Фінансова політика відображає суб'єктивну сторону функціонування

фінансів. Власне фінанси і фінансова система є об'єктивними явищами.

Вони існують незалежно від волі окремих суб'єктів фінансових відносин і загалом відображають об'єктивні закономірності розвитку. Але механізм функціонування фінансів, організація фінансових відносин і рух грошових потоків, хоч і підпорядковані цим об'єктивним закономірностям, не спрацьовують самі по собі, їх організовують конкретні суб'єкти, які керуються багатьма чинниками політичного, економічного і гуманітарного характеру, поєднуючи при цьому як загальні суспільні, так і власні інтереси. Тому фінансова політика завжди є переплетенням різноманітних інтересів окремих політичних партій і владних структур, центральних і місцевих органів влади і управління, різних верств населення, підприємців, споживачів, інвесторів і тому подібного.

Із цієї точки зору, фінансова політика -- це цілеспрямована діяльність держави та інших суб'єктів господарювання у сфері формування, розподілу та використання фінансових ресурсів задля досягнення поставленої мети.

Залежно від рівня реалізації розрізняють:

- Фінансову політику держави (макрорівень).

- Фінансову політику суб'єктів господарювання (мікрорівень).

- Фінансову політику міжнародних організацій та фінансових

інституцій (міжнародний рівень).

Основна мета фінансової політики -- створення раціональної системи управління фінансовими ресурсами, спрямованої на забезпечення стратегічних і тактичних завдань діяльності.

Зміст фінансової політики багатогранний і може бути представлений як єдність трьох складових частин:

- вироблення науково обґрунтованих концепцій розвитку фінансів;

- визначення основних напрямків використання фінансів на перспективу і поточний період;

- здійснення практичних дій, направлених на досягнення поставленої мети.

Організація фінансової політики будується на певних принципах:

1. Принцип самоокупності і самофінансування. Самоокупність припускає, що засоби, що забезпечують функціонування організації, повинні окупитися, тобто принести дохід, який відповідає мінімально можливому рівню рентабельності. Самофінансування означає повну окупність витрат на виробництво і реалізацію продукції, інвестування в розвиток виробництва за рахунок власних грошових коштів і, за необхідності, за рахунок банківських і комерційних кредитів.

2. Принцип самоврядування або господарської самостійності полягає в:

- самостійному визначенні перспектив розвитку організації (передусім, на основі попиту на вироблювану продукцію, виконувані роботи або послуги, що надаються);

- самостійному плануванні своєї діяльності;

- забезпеченні виробничого і соціального розвитку фірми.

3. Принцип матеріальної відповідальності означає наявність певної системи відповідальності організації за ведення і результати господарської діяльності. Фінансові методи реалізації цього принципу різні для окремих організацій, їх керівників і працівників залежно від організаційно-правової форми.

4. Принцип зацікавленості в результатах діяльності. Об'єктивна необхідність цього принципу визначається основною метою підприємницької діяльності - систематичним отриманням прибутку.

5. Принцип здійснення контролю за фінансово-господарською діяльністю підприємства. Як відомо, фінанси підприємства виконують контрольну функцію, оскільки вона об'єктивна, то на ній ґрунтується суб'єк-тивна діяльність - фінансовий контроль.

Розрізняють декілька видів контролю залежно від суб'єктів, що здійснюють його:

- загальнодержавний (позавідомчий) контроль здійснюють органи державної влади і управління;

- відомчий контроль здійснюють контрольно-ревізійні відділи міністерств, відомств;

- незалежний фінансовий контроль здійснюють аудиторські фірми.

6. Принцип формування фінансових резервів, пов'язаний з необхідністю забезпечення безперервності підприємницької діяльності з врахуванням високого рівня ризику внаслідок коливань ринкової кон'юнктури.

За напрямками здійснення фінансова політика організації поділяється на внутрішню і зовнішню.

Внутрішня фінансова політика спрямована на фінансові відносини, процеси і явища, що відбуваються всередині організації.

Зовнішня фінансова політика спрямована на діяльність організації в зовнішньому середовищі: на фінансових ринках, у кредитних відносинах і т.п.

Виходячи з тривалості періоду і характеру вирішуваних завдань, фінансову політику поділяють на фінансову стратегію і фінансову тактику.

Фінансова стратегія - довготривалий курс фінансової політики, що розрахований на перспективу і припускає рішення великомасштабних завдань розвитку організації. Фінансові рішення і заходи, розраховані на період більше 12 місяців або на період, що перевищує операційний цикл, належать до довгострокової фінансової політики.

До найважливіших елементів фінансової стратегії належать:

- вироблення кредитної стратегії;

- управління основним капіталом, у т.ч. і амортизаційна політика;

- цінова стратегія;

- вибір дивідендної та інвестиційної стратегії.

Фінансова тактика спрямована на вирішення локальних завдань конкретного етапу розвитку організації шляхом своєчасної зміни фінансових зв'язків, перерозподілу грошових ресурсів між видами витрат і структурними підрозділами (філіалами).

Фінансові рішення і заходи, розраховані на період менший 12 місяців або на період тривалості операційного циклу, якщо він перевищує 12 місяців, належать до короткострокової фінансової політики.

Тактичними завданнями, досягнення яких повинне забезпечувати управління фінансами, є:

1) розробка цінової політики;

2) управління поточними витратами;

3) управління оборотними активами і кредиторською заборгованістю;

4) управління фінансуванням поточної діяльності;

5) організація поточного фінансового планування.

Метою вибору фінансової тактики є визначення оптимального розміру оборотних активів і джерел їх фінансування, як власних, так і залучених.

Якщо фінансова політика націлена на розвиток, вдосконалення фінансових відносин або на позитивний результат для відповідного об'єкта фінансових відносин, її слід вважати конструктивною. У випадку, якщо особисті, групові і інші інтереси за певних умов приносять збиток, перешкоджають розвитку об'єкта, то така фінансова політика вважається деструктивною.

Фінансова політика може бути протизаконною (кримінальною), якщо в ній допускаються відхилення від чинного законодавства. Не кожна деструктивна фінансова політика є протизаконною, оскільки суб'єкти не тільки конструктивної, але і деструктивної політики прагнуть діяти в межах закону.

1.2 Основні напрямки політики управління фінансами підприємств

Підприємство обирає зручну для нього форму організації фінансової роботи, виходячи з конкретних умов господарювання, структури управління, наявності територіальне відокремлених підрозділів (філій, представництв).

Організаційний механізм господарювання - це сукупність правил, організаційно-правових нормативів і стандартів, що визначають та регулюють структуру фінансового управління.

Він також включає в себе: обов'язки, права та відповідальність органів управління і управлінських працівників, організацію процесу їхньої діяльності; розподіл робіт між різними виконавцями; оснащення управлінської праці засобами оргтехніки, чисельність працівників в управлінні, матеріальне і моральне стимулювання їхньої праці.

Отже, організаційний механізм охоплює організацію структури управлінської системи і організацію процесу функціонування системи, якою управляють.

Централізованим елементом організаційного механізму є структура управління, за допомогою якої поєднуються різні центри фінансового управління, регламентуються внутрішні зв'язки і досягається стійка система службових взаємовідносин між структурними підрозділами і працівниками апарату управління.

Структура фінансового управління - це упорядкована сукупність взаємопов'язаних елементів системи, що визначає поділ праці і службових зв'язків між фінансовими підрозділами і працівниками апарату управління з підготовки, прийняття і реалізації управлінських рішень. Вона організаційно закріплює функції за структурними підрозділами та працівниками і регламентує потоки інформації у систему управлінської структури.

Апарат управління фінансами - важлива частина загального апарату управління господарюючого суб'єкта. На великих підприємствах може бути створена фінансова дирекція на чолі з фінансовим директором чи головним фінансовим менеджером. Вона створюється за рішенням правління акціонерного товариства чи дирекції підприємства.

Підрозділами фінансової дирекції можуть бути фінансовий відділ, планово-економічний відділ, бухгалтерія, сектор економічного аналізу, відділ валютних операцій. Структура, функції і відповідальність всіх підрозділів, їх відносини з іншими ланками управління повинні визначатись Положенням про фінансовий відділ.

Функції фінансової дирекції:

1) забезпечення фінансування господарської діяльності підприємства;

2) розробка фінансової програми розвитку підприємства;

3) визначення інвестиційної політики;

4) визначення кредитної політики;

5) встановлення кошторисів витрат грошових коштів для всіх підрозділів підприємства;

6) розробка валютної політики і забезпечення валютної доходності;

7) фінансове планування, участь в складанні бізнес-плану;

8) здійснення розрахунків з постачальниками, підрядчиками, банками, бюджетом;

9) забезпечення страхування від фінансових ризиків;

10) проведення трастових, лізингових та інших операцій;

11) аналіз фінансово-господарської і зовнішньоекономічної діяльності;

12) ведення фінансового обліку, складання бухгалтерського балансу та інших фінансових документів.

Відповідає за організацію фінансової роботи на підприємстві фінансова служба. Під фінансовою службою підприємства розуміють самостійний структурний підрозділ, який виконує визначені функції в системі управління підприємством. Зазвичай таким підрозділом є фінансовий відділ. Його структура і чисельність залежать від організаційно_правової форми підприємства, характеру господарської діяльності, обсягу виробництва та загальної кількості працівників підприємства.

Характер господарської діяльності та обсяг виробництва. визначають величину грошового обігу, кількість платіжних документів, пов'язаних з розрахунками з іншими підприємствами, постачальниками і замовниками, комерційними банками, бюджетом. Кількість працівників впливає на обсяг касових операцій та розрахунків з працівниками і службовцями.

Враховуючи обсяги і складність задач, що вирішуються, фінансова служба підприємства може бути представлена:

* фінансовим управлінням - на великих підприємствах;

* фінансовим відділом - на середніх підприємствах;

* фінансовим директором або головним бухгалтером, який займається не тільки питаннями бухгалтерського обліку, але й питаннями фінансової стратегії - на малих підприємствах.

Основні напрями фінансової роботи на підприємствах - фінансове планування, оперативна і контрольно-аналітична робота.

На малих підприємствах фінансова робота може виконуватись фінансовим сектором в складі фінансово-збутового відділу чи бухгалтерії. На великих підприємствах фінансовий відділ складається з кількох груп, за якими закріплені визначені функції. Начальник відділу безпосередньо підпорядкований керівництву підприємством.

На малих підприємствах з невеликими обігами і незначною чисельністю працівників функції фінансиста можуть бути об'єднаними з функціями бухгалтера, але на акціонерних товариствах наявність фінансової служби в системі управління підприємством є необхідною умовою.

Приблизна структура фінансової служби показана на рис. 1.

Рис. 1.2 Структура фінансової служби підприємства

На бухгалтерію покладаються обов'язки вести бухгалтерський облік підприємства та формувати його відкриту публічну фінансову звітність у відповідності до встановлених вимог та положень.

Аналітичний відділ зобов'язаний аналізувати й оцінювати фінансовий стан підприємства, виконання планових завдань по прибутку, обсягам виробництва та реалізації, підтримувати ліквідність та рентабельність підприємства.

Відділ фінансового планування розробляє плани та бюджети підприємства (баланс доходів і видатків, бюджет руху грошових коштів, баланс активів і пасивів тощо).

Оперативний відділ виконує збір рахунків, накладних, простежує їх оплату, забезпечує ефективні взаємовідносини з банками з приводу безготівкових розрахунків та отримання готівкових коштів, контрагентами - з приводу оплати товарів, послуг, вирішення спірних питань, державою - з приводу сплати податків, обов'язкових платежів, штрафів, пені та інших заходів економічного впливу на підприємство.

Відділ по роботі з цінними паперами займається формуванням й управлінням портфелем цінних паперів, забезпечує його ефективність з позиції доходності і ризику.

Умовно фінансову роботу на підприємстві можна згрупувати за такими напрямками:

-фінансове планування;

-оперативна фінансова робота;

-контрольно-аналітична робота.

Фінансова робота складається з процедур різного рівня складності та відповідальності.

Перший рівень ставить наступні задачі: а) прийняття фінансових рішень по перспективах розвитку підприємства і поточній діяльності; б) залучення джерел інвестування та їх використання; в) проведення фінансової політики.

Другий рівень ставить наступні задачі: а) здійснення фінансових розрахунків; б) оформлення фінансових документів; в) складання звітності тощо.

Задачі першого рівня вирішують керівники вищих ланок управління і лише частково делегуються нижчим ланкам.

Задачі другого рівня, як правило, делегуються.

В ринкових умовах господарювання важливими задачами фінансових служб є:

1) виконання зобов'язань перед бюджетом, банками, постачальниками, працівниками підприємства;

2) організація розрахунків;

3) контроль за використанням власних і позикових коштів;

4) організація фінансового менеджменту.

Фінансовий менеджер і фінансова дирекція - це вища ланка управління фінансовим персоналом. Завданням фінансового персоналу є пошук коштів і фондів та використання їх з метою отримання максимального прибутку для свого підприємства.

Обов'язки фінансового персоналу є наступними:

1. Прогнозування і планування. Фінансовий персонал повинен взаємодіяти з працівниками інших відділів, коли вони займаються прогнозуванням і складанням перспективних планів.

2. Здійснення основних інвестиції та прийняття фінансових рішень. У фірм, які мають успіх, спостерігається зростання обсягу продаж, що потребує інвестицій у виробництво. Фінансовий персонал повинен допомогти визначити оптимальний розмір продаж і обрати найкращий спосіб фінансування для придбання фондів.

3. Взаємодія та управління. Фінансовий персонал повинен взаємодіяти з іншими працівниками з метою забезпечення найбільш ефективної діяльності підприємства.

4. Діяльність на фінансовому ринку. Фінансовому персоналу доводиться мати справу з операціями на ринку грошей та капіталів.

У фінансовій роботі на підприємстві головну роль відіграє фінансовий менеджер як фахівець в області фінансів. На великих підприємствах, в АТ працює декілька фінансових менеджерів, кожний з яких виконує визначені посадові обов'язки. Групу фінансових менеджерів очолює провідний фінансовий менеджер, а якщо таких груп кілька, - головний менеджер.

Професійний рівень фінансового менеджера визначається його знаннями

в області фінансів і кредиту, банківської, біржової і фінансової діяльності, бухгалтерського обліку, вмінням аналізувати фінансову звітність підприємства.

Фінансовому менеджеру необхідно орієнтуватись у валютному законодавстві, вміти працювати на фінансовому ринку. Основні функції фінансового менеджера представлені на рис.2.

Рис. 1.3 Функції фінансового менеджера на підприємстві



Однією з головних задач діяльності фінансового менеджера є пошук шляхів удосконалення фінансової роботи.

До напрямів удосконалення фінансової роботи на підприємстві відносять:

1) системний і постійний фінансовий аналіз їх діяльності;

2) організацію обігових засобів відповідно до існуючих вимог з метою оптимізації фінансового стану;

3) впровадження управлінського обліку і на цій підставі оптимізацію витрат підприємства;

4) оптимізацію розподілу виручки і вибір найбільш ефективної дивідендної політики;

5) більш широке впровадження комерційного кредиту з метою оптимізації джерел грошових коштів;

6) застосування лізингових операцій з метою розвитку виробництва;

7) впровадження сучасної системи управління грошовими потоками;

8) розробка і реалізація стратегічної фінансової політики підприємства.

Практика довела ефективність організації управління фінансами, коли поєднується делегування відповідальності за одержання доходу (прибутку) і надаються достатньо широкі повноваження в управлінні поточною діяльністю з централізацією прийняття фінансових рішень по розподілу та використанню фінансових результатів.

1.3 Напрями реалізації фінансової політики

Функціонування фінансової системи спрямоване на вирішення певних завдань, що стоять перед суспільством. Цим завданням підпорядковуються і організація фінансових відносин у суспільстві, і процеси руху та розміщення фінансових ресурсів, і пропорції між їх централізацією та децентралізацією, і порядок формування, розподілу та перерозподілу доходів, і спрямованість витрат окремих суб'єктів підприємницької діяльності, громадян та держави, і структурне співвідношення між окремими сферами і ланками фінансової системи, і характер взаємовідносин між ними, і пропорції між індивідуальним та суспільним споживанням. При цьому можлива практично безмежна чисельність варіантів організації фінансових відносин і фінансової діяльності, з яких необхідно вибрати саме той, що найбільше підходить даній країні у даний час. Вибір цих варіантів і становить основу фінансової політики, яку здійснює держава.

Таким чином, фінансова політика має самостійне значення і водночас є важливим засобом реалізації політики держави в будь-якій сфері суспільної діяльності -- економіці, соціальній сфері, військовій реформі, у міжнародних відносинах.

За допомогою фінансів і фінансової політики здійснюється багатосторонній регулювальний вплив на ринкові відносини і процес розширеного відтворення, а саме:

-- фінанси і фінансова політика активно використовуються для сприяння процесу нагромадження капіталу, який визначає темпи економічного зростання;

-- за допомогою фінансів держава впливає на процес реалізації сукупного суспільного продукту у цілому і додаткової вартості, зокрема;

-- фінанси відіграють важливу роль у процесі відтворення робочої сили.

Фінансова політика -- комплекс дій і заходів, що здійснюються державою в межах наданих їй функцій і повноважень у сфері фінансової діяльності суб'єктів господарювання і фінансових інституцій, громадян і безпосередньо держави з метою вирішення певних завдань і досягнення поставлених цілей.

Фінансова політика повинна враховувати потреби суспільного розвитку, реальні економічні і фінансові можливості держави, тому вона залежить від конкретних історичних умов і завдань, які стоять перед суспільством. Вивчаючи вимоги, які теорія і практика господарювання ставлять до фінансової політики, слід усвідомити дуже важливий висновок -- фінансова політика має бути адекватною закономірностям суспільного розвитку. Порушення цієї важливої вимоги призводить до значних втрат у національному господарстві.

Зміст фінансової політики, її основні напрями ґрунтуються на теоретичних концепціях, які визначають ступінь участі держави в управлінні економікою і використанні окремих інструментів реалізації фінансової політики, тобто конкретних форм організації фінансових відносин.

Так, представники західної економічного думки відводять важливе місце фінансам як ефективному засобу впливу на формування ринку (кейнсіанський варіант -- зростання прибутку визначається сферою ринку, тобто процесом реалізації вартості) або заощаджень (неокласичний варіант -- достатністю грошового капіталу для інвестицій).

У сучасних умовах більшість розвинутих країн у своїй фінансовій політиці використовують різні елементи як кейнсіанської, так і неокейнсіанської теорії державного регулювання.

Основною метою фінансової політики є оптимальний розподіл ВВП між галузями народного господарства, соціальними групами населення, територіями. На цій основі мають забезпечуватися стійке зростання економіки, удосконалення її структури, поліпшення добробуту населення.

Головне завдання фінансової політики -- забезпечення відповідними фінансовими ресурсами реалізації тієї чи іншої державної програми соціально-економічного розвитку.

Поняття фінансової політики держави можна розглядати у вузькому і широкому розумінні (табл. 1).



ЗМІСТ ФІНАНСОВОЇ ПОЛІТИКИ

У вузькому розумінні	У широкому розумінні
Включає дві підсистеми, або взаємопов'язані напрями діяльності держави: Ш -політика у сфері державних фінансів; Ш -політика у сфері недержавних фінансів (за галузями, регіонами тощо)	Механізм державного регулювання всіх соціально-економічних процесів та явищ, що включає широкий арсенал фінансових інструментів, засобів, форм і методів розподілу та перерозподілуВВП й національного доходу і діє через національну фінансову систему країни
Ефективним методом взаємодії державних і недержавних фінансів вважається такий, що сприяє оптимальному зростанні національного доходу. Під останнім розуміється макроекономічний стан співвідношення доходів і витрат у складі бюджетів усіх учасників національного господарства, що забезпечують оптимум процесів зберігання, накопичення та споживання	Склад фінансової політики: Ш -бюджетно-податкова; Ш -грошово-кредитна; Ш -інвестиційна; Ш -страхова; Ш -амортизаційна; Ш -валютна; Ш -митна; Ш -інші

Залежно від тривалості періоду і характеру завдань, що вирішуються, фінансова політика поділяється на фінансову стратегію і фінансову тактику. Ці поняття між собою тісно взаємопов'язані. Стратегія визначає сутність і напрями тактики. У свою чергу, тактичні можливості обмежують вибір стратегії, адже безглуздо визначати стратегічні цілі і завдання, для вирішення яких недостатньо належних тактичних засобів. Тільки та фінансова політика, яка ґрунтується на поєднанні стратегії і тактики, їх єдність і підпорядкованість, може бути успішною. Фінансова політика, що не має стратегічних орієнтирів, а полягає лише у вирішенні тактичних завдань, має обмежений характер і, як правило, малоефективна.

Фінансова стратегія -- довготривалий курс фінансової політики, розрахований на перспективу, який передбачає вирішення великомасштабних завдань, визначених економічною і соціальною стратегією. Спрямованість фінансової стратегії визначається конкретними завданнями розвитку суспільства на певному історичному етапі розвитку. В умовах економічної кризи головним завданням є фінансове забезпечення макроекономічної стабілізації, в умовах економічного розвитку -- досягнення оптимальних темпів зростання ВВП. За будь-яких умов основою фінансової стратегії є надійне забезпечення потреб економіки фінансовими ресурсами і створення достатніх стимулів для ефективної діяльності суб'єктів господарювання.

Фінансова тактика спрямована на розв'язання завдань конкретного етапу розвитку суспільства за допомогою перегрупування фінансових ресурсів і зміни способів організації фінансових зв'язків. Фінансова тактика більш мобільна, оскільки полягає у вчасному реагуванні на економічні проблеми і диспропорції. Її основне завдання -- досягнення стратегічних цілей розвитку.

Щоб краще усвідомити зміст, завдання і вимоги до фінансової політики, виділяють як самостійні складові податкову, бюджетну, грошово-кредитну, митну політику.

Податкова політика реалізує інтереси держави. Її головне призначення -- вилучення частини ВВП на загальнодержавні потреби, перерозподіляючи ці кошти через бюджет.

Під бюджетною політикою розуміють визначення державою:

-- джерел формування доходів державного і місцевих бюджетів;

-- пріоритетних напрямів видатків бюджету;

-- допустимих меж розбалансованості бюджету;

-- джерел фінансування бюджетного дефіциту;

-- принципів взаємовідносин між окремими ланками бюджетної системи.

Податки і державні видатки є основними інструментами фіскальної політики. Основні цілі фіскальної політики відображено на рис. 3.1.

Рис. 3.1 Цілі фіскальної політики

Фіскальна політика має дві основні форми: дискреційну і автоматичну.

Дискреційна (активна) фіскальна політика - це свідоме маніпулювання податками і державними видатками з боку органів законодавчої і виконавчої влади з метою зміни реального обсягу національного виробництва та зайнятості, контролю за інфляцією, прискорення темпів економічного зростання.

У світовій практиці розрізняють два види дискреційної фінансової політики, а саме:

а) стимулююча фіскальна політика. Її суть полягає в збільшенні державних видатків, зниженні податків і одночасному поєднанні першого та другого.

Ця політика проводиться в період економічного спаду і безробіття, але внаслідок її проведення може збільшитися дефіцит бюджету, що може, у свою чергу, призвести до інфляції;

б) суть стримуючої фіскальної політики полягає в зниженні державних видатків, збільшенні податків і одночасному поєднанні першого та другого.

Ця політика проводиться в період високої інфляції та спрямована на скорочення дефіциту державного бюджету.

Автоматична (пасивна) фіскальна політика здійснюється за допомогою «вбудованих стабілізаторів» (податків і державних витрат, трансфертів). Необхідні зміни в рівні державних видатків і податків вводяться автоматично. Це так звана автоматична, або вбудована стабільність.

Вбудовані стабілізатори -- це будь-який захід, що зумовлює тенденцію до збільшення дефіциту державного бюджету в період економічного спаду або скорочення дефіциту державного бюджету в період економічного зростання та інфляції, без спеціальних активних заходів з боку уряду і законодавчої влади.

Державний бюджет завдяки фіскальній політиці в період економічного зростання та інфляції повинен мати рестриктивний (стримуючий) вплив, а в період економічного спаду і безробіття -- експансивний (стимулюючий) вплив.

За допомогою вбудованих стабілізаторів амортизується економічний спад і обмежується зростання.

До недоліків фіскальної політики відносять: часовий лаг (період) між прийняттям рішення і його впливом на економіку; адміністративні затримки (бюджетний процес, зміни податкового законодавства вимагають визначення терміну і можуть мати довгостроковий характер).

Під грошово-кредитною (монетарною) політикою розуміють забезпечення стабільності грошового обігу через управління емісією, регулювання інфляції і курсу національної грошової одиниці; забезпечення своєчасності розрахунків у національному господарстві і в різних ланках фінансової системи через регламентацію і регулювання діяльності банківської системи; управління діяльністю фінансового ринку через регламентацію емісії і розміщення державних і корпоративних цінних паперів і регулювання їх дохідності.

Об'єктами монетарної політики виступають такі змінні грошового ринку, як пропозиція (маса) грошей; відсоткова ставка; валютний курс; швидкість обігу грошей тощо.

Виділяють такі основні інструменти грошово-кредитної політики:

¦ облікова (дисконтна) політика. Її суть полягає в регулюванні облікової ставки центрального банку, за якою він надає позички комерційним банкам у порядку їх рефінансування;

¦ регулювання норми обов'язкових резервів для комерційних банків та інших депозитних установ, які повинні зберігати частину залучених коштів на кореспондентських рахунках у центральному банку без права їх використання і виплати відсотків за ними;

¦ операції на відкритому ринку, що пов'язані з купівлею і продажем цінних паперів центральним банком на ринку цінних паперів. У країнах з розвинутими ринковими відносинами вони є найбільш поширеним методом грошово-кредитного регулювання.

Через валютну і митну політику держава захищає свої інтереси на міжнародному рику.

Валютна політика -- це сукупність економічних, юридичних і організаційних форм і методів у галузі валютних відносин,

що здійснюються державою та міжнародними валютно-фінансовими організаціями. Регулювання курсу національної валюти здійснюється за допомогою валютних інтервенцій центрального банку, які впливають на попит і пропозицію національної валюти та іноземних валютних цінностей у країні.

Відповідно до зацікавленості держави в розширенні або скороченні свого експорту чи імпорту застосовується система митних платежів або конкретний митний режим. Головним завданням митної і валютної політики є забезпечення примноження золотовалютних резервів держави.

Дієздатність фінансової політики значною мірою визначається узгодженістю її окремих складових. Усі вони мають бути спрямовані на досягнення однієї мети -- стабільного економічного розвитку країни. Тільки скоординована і узгоджена політика може дати позитивні результати.

Розділ 2. Оцінка та аналіз фінансової політики підприємства

2.1 Затрати на виробництво і реалізацію продукції, результати їх реалізації та джерела їх фінансування

В процесі своєї діяльності підприємство здійснює матеріальні та грошові витрати. Залежно від ролі, яку вони відіграють у процесі відтворення, їх поділяють на три групи:

1.Витрати, пов'язані з основною діяльністю підприємства. Це витрати на виробництво або реалізацію продукції, так звані поточні витрати, які відшкодовуються за рахунок виручки від реалізації продукції (послуг).

2.Витрати, пов'язані з інвестиційною діяльністю, тобто на розширення та оновлення виробництва. Одноразові витрати на просте та розширене відтворення основних фондів, приріст оборотних коштів та формування додаткової робочої сили для нового виробництва. Джерелами фінансування цих витрат є амортизаційні відрахування, прибуток, емісія цінних паперів, кредити тощо.

3.Витрати на соціальний розвиток колективу (соціально-культурні, оздоровчі, житлово-побутові та інші потреби). Ці витрати не пов'язані з процесом виробництва, а тому джерелом їх фінансування є прибуток.

Найбільшу питому вагу у загальному обсязі витрат підприємства мають витрати на виробництво.

Розрізняють витрати економічні та бухгалтерські. Економічні витрати - це всі види виплат постачальникам за сировину та матеріальні ресурси. Ці витрати складаються із зовнішніх (явних) та внутрішніх (неявних або імпліцитних). Зовнішні витрати -- це платежі постачальникам матеріальних ресурсів, виплата заробітної плати, нарахування амортизації тощо. Ця група витрат і становитиме бухгалтерські витрати, які фактично відповідають витратам наших підприємств.

Внутрішні витрати мають неявний, імпліцитний характер, оскільки відображають використання ресурсів, що належать власнику підприємства у вигляді землі, приміщень, активів тощо, за які він формально не платить. Підприємець фактично здійснює ці витрати, але не в явній формі, не в грошовій. Звідси:

Економічні витрати - Імпліцитнг = Бухгалтерські витрати.

Поняття "економічні витрати" є загальноприйнятим, бухгалтерські -- обчислюються на практиці для визначення реальної суми фактично здійснених витрат, оподаткованого прибутку тощо.

Розрізняють витрати на одиницю продукції та загальні витрати на весь обсяг виготовленої продукції (наданих послуг).

При плануванні, обліку та аналізі витрати класифікують за різними ознаками. Основними з них є ступінь однорідності, економічна роль у формуванні собівартості, спосіб обчислення на окремі види продукції, зв'язок з обсягом виробництва, час виникнення та обчислення.

Залежно від ступеня однорідності витрати поділяються на прості (елементні) та комплексні. Прості (елементні) -- це витрати однорідні за економічним змістом (сировина, основні матеріали, заробітна плата). Комплексні витрати різнорідні за своїм складом, вони охоплюють кілька економічних елементів (витрати на утримання та експлуатацію машин, загальновиробничі, втрати від браку тощо).

За економічною роллю у формуванні собівартості продукції витрати поділяють на основні та накладні: основні витрати безпосередньо пов'язані з процесом виготовлення виробів і утворюють їх головний речовий зміст. Це витрати на сировину, основні матеріали, технологічне паливо та енергію, заробітну плату основних виробничих робітників. З допомогою накладних витрат створюються необхідні умови для функціонування виробництва, його організації, управління, обслуговування (загальновиробничі витрати).

За способом обчислення на окремі види продукції витрати поділяються на прямі та непрямі. Прямі витрати безпосередньо відносять на собівартість виготовлення конкретного виду продукції і можуть бути розраховані на її одиницю прямо (матеріали, паливо, заробітна плата). Непрямі витрати пов'язані з виготовленням різних видів продукції, в цьому разі не можна безпосередньо обчислити витрати на окремі види продукції (загальновиробничі витрати, витрати на утримання та експлуатацію машин тощо). Непрямі витрати розподіляються на окремі види продукції пропорційно визначеній базі. Зростання частки прямих витрат у загальній сумі підвищує точність обчислення витрат на одиницю продукції.

Залежно від зв'язку з обсягом виробництва витрати поділяють на постійні та змінні. Постійні витрати - - це такі, абсолютна величина яких у даний період при зміні обсягу виробництва в певних межах не змінюється. При істотних змінах обсягів виробництва, наслідком яких є зміни виробничої та організаційної структури підприємства, величина постійних витрат змінюється стрибкоподібне, після чого вона знову залишається постійною. Це витрати на утримання й експлуатацію будівель, споруд, управління цехом, орендна плата. До постійних витрат відносять також витрати, які неістотно змінюються внаслідок зміни обсягів виробництва, тому їх називають умовно-постійними.

Змінні витрати - це такі витрати, величина яких у даний період безпосередньо залежить від обсягу виробництва. У свою чергу, змінні витрати поділяють на пропорційні, прогресивні і регресивні.

Пропорційні змінні витрати змінюються прямо пропорційно до обсягу виробництва (коефіцієнт пропорційності дорівнює одиниці). Це витрати на сировину, основні матеріали, комплектуючі вироби, відрядну заробітну плату.

Прогресивні змінні витрати зростають у відносно більшій пропорції, ніж обсяг виробництва (коефіцієнт пропорційності більший за одиницю). До них можна віднести витрати на відрядно-прогресивну оплату праці.

Регресивні змінні витрати змінюються у відносно меншій пропорції, ніж виробництво (коефіцієнт пропорційності менший за одиницю). До цих витрат належать витрати на експлуатацію машин та устаткування, його ремонт, інструмент тощо.

Поділ витрат на постійні та змінні дає змогу визначити кількісну залежність різних витрат від змін в умовах виробництва та реалізації при здійсненні планування, виборі варіантів рішень.

Залежно від часу виникнення витрати можуть бути поточними, одноразовими, майбутніми. Поточні витрати здійснюються щоденно в даному періоді, одноразові - це разові витрати, що здійснюються не частіше як один раз на місяць. Майбутні витрати -- це витрати, на які резервуються кошти в кошторисно-нормативному порядку (оплата відпусток, сезонні витрати та ін.).

Такий вид класифікації дає змогу забезпечити економічно обґрунтований рівномірний у часі розподіл витрат на виробництво продукції.

Собівартість продукції - це виражені в грошовій формі сукупні витрати на підготовку і випуск продукції (робіт, послуг). Собівартість характеризує ефективність усього процесу виробництва на підприємстві, оскільки в ній відображаються рівень організації виробничого процесу, технічний рівень, продуктивність праці та ін. Чим краще працює підприємство, ефективніше використовує виробничі ресурси, тим нижча собівартість продукції (робіт, послуг).

При обчисленні собівартості важливе значення має склад витрат, які до неї входять. Собівартість повинна включати до свого складу витрати необхідної праці, тобто витрати, що забезпечують процес відтворення всіх факторів виробництва (предметів і засобів праці, робочої сили і природних ресурсів), і не включати витрат додаткової праці, що відшкодовуються за рахунок прибутку.

Згідно з зазначеним до собівартості продукції (робіт, послуг) входять витрати на підготовку, освоєння та обслуговування виробництва, охорону праці й безпеку праці, оплату праці та підготовку кадрів, інші витрати.

Витрати на підготовку та освоєння виробництва включають витрати на виготовлення нових видів продукції в період їх освоєння, і витрати, пов'язані з освоєнням нових виробничих цехів, технологічних ліній, удосконаленням технології й організації виробництва.

Обслуговування виробництва містить витрати на забезпечення підприємств сировиною, матеріалами, паливом, енергією, водою, інструментами, іншими засобами та предметами праці. До цієї групи належать витрати, пов'язані з раціоналізацією та винахідництвом, амортизаційні відрахування на відновлення основних фондів, витрати на здійснення технологічного контролю за виробничими процесами та якістю продукції (робіт, послуг).

Охорона праці та техніка безпеки потребують витрат на створення необхідних санітарно-гігієнічних умов праці; на охорону та протипожежну безпеку, підтримання чистоти та порядку на підприємстві, обладнання кімнат відпочинку і прийому їжі; витрати, пов'язані з охороною навколишнього природного середовища.

До витрат на оплату праці та підготовку кадрів входять виплати працівникам, які беруть безпосередню участь у виготовленні продукції (наданні послуг), витрати пов'язані з найманням робочої сили та підготовкою кадрів для підприємства.

До інших витрат відносять відрахування на соціальні заходи, плату за оренду тощо.

Слід зауважити, що з різних причин на практиці немає повної відповідності між справжніми витратами на виробництво та собівартістю продукції. Так, наприклад, до собівартості включаються витрати на оплату часу працівникам, які залучаються для виконання державних або громадських обов'язків, якщо ці обов'язки виконуються в робочий час; оплата працівникам-донорам днів обстеження, здавання крові та відпочинку та ін. Разом з тим до собівартості не входять загальногосподарські (адміністративні) витрати та витрати на збут продукції (робіт, послуг).

Склад витрат, які входять до собівартості, не є незмінним, він може з тих чи інших практичних міркувань змінюватись. Та за всіх умов собівартість має найповніше відображати витрати на виробництво продукції (робіт, послуг).

Залежно від часу розрахунку розрізняють: планову собівартість,яку визначають перед початком планового періоду на основі прогресивних норм витрат ресурсів та цін на ресурси, що склались на момент складання плану; фактичну собівартість, яка відображає фактичні витрати на виробництво продукції за даними бухгалтерського обліку; нормативну собівартість, що відбиває витрати на виробництво та реалізацію продукції, розраховані на основі поточних норм витрат ресурсів; кошторисну собівартість, яка характеризує витрати на окремий виріб або замовлення, що виконується в разовому порядку.

Залежно від обсягу витрат, що входять до собівартості, розрізняють технологічну, цехову, виробничу собівартість.

Технологічна собівартість включає витрати, пов'язані з технологічним процесом виготовлення продукції. Цехова собівартість охоплює витрати цехів на виготовлення продукції. Виробнича собівартість -- це витрати підприємства, пов'язані з процесом виробництва продукції. Фактично виробнича собівартість збігається з цеховою собівартістю.

За тривалістю розрахункового періоду розрізняють собівартість місячну, квартальну, річну, а також індивідуальну собівартість і середньогалузеву. Індивідуальна собівартість відбиває витрати на виготовлення продукції в умовах окремого конкретного підприємства, середньогалузева -- відображає витрати на виготовлення однотипної продукції в середньому по галузі.

Індивідуальна собівартість використовується для планування, аналізу та порівняння витрат виробництва окремих підприємств, середньогалузева -- головним чином для ціноутворення.

Слід розрізняти собівартість продукції (робіт, послуг) і кошторис виробництва. Кошторис виробництва -- це витрати підприємства, пов'язані з його основною діяльністю за певний період незалежно від того, відносяться вони на собівартість чи ні. Таким чином, кошторис виробництва і собівартість загального випуску продукції не збігаються.

Витрати, що входять до кошторису виробництва, класифікуються за економічними елементами:

1)матеріальні витрати;

2)витрати на оплату праці;

3)відрахування на соціальні заходи;

4)амортизація основних фондів і матеріальних активів;

5)інші витрати, пов'язані з основною діяльністю.

Таке групування для всіх підприємств промисловості є ідентичним. До складу елемента "Матеріальні витрати" включається вартість витрачених матеріалів (крім продукту власного виробництва):

* сировини й основних матеріалів;

* купованих напівфабрикатів та комплектуючих виробів;

...