Державні фінанси: формування, основи, аналіз структури, основні ланки. Система державних фінансів України - проблеми та перспективи розвитку

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Державні фінанси являють собою досить розгалужену систему відносин, яка опосередковується формуванням і використанням централізованих на різних рівнях адміністративного поділу фондів грошових коштів. Розгалуженість цієї системи і наявність значної кількості фондів обумовлюється різноманітністю функцій держави і завдань, які вона вирішує, а також розмежуванням функцій і повноважень між різними рівнями державної влади. Державні фінанси -- це сукупність розподільно-перерозподільних відносин, що виникають у процесі формування і використання централізованих фондів грошових коштів, призначених для фінансового забезпечення виконання державою покладених на неї функцій. Фінансові відносини, що виникають у держави з іншими суб'єктами, мають досить складний характер. З позицій держави, з одного боку, формування коштів централізованих фондів характеризує і відносини обміну, і розподілу, і перерозподілу. Відносини обміну досить незначні за обсягами і питомою вагою і пов'язані з надходженням доходів, отриманих від реалізації державного майна і ресурсів, що належать державі, від майнових прав, від надання послуг тощо. Відносини розподілу відображають частку держави у створеному ВВП, яку вона отримує у формі непрямих податків. Відносини перерозподілу відбивають формування фондів за рахунок оподаткування доходів юридичних і фізичних осіб. У процесі використання державних коштів виникають відносини розподілу і перерозподілу. Розподільні відносини з боку держави характеризують використання тієї частини державних доходів, що отримана нею на основі обміну і розподілу, а перерозподільні -- тих, що отримані на основі перерозподілу. З погляду юридичних і фізичних осіб державні фінанси мають насамперед яскраво виражений перерозподільний характер, хоча в них присутні й елементи обміну -- плата за державні послуги.

Склад державних фінансів розглядається за ланками і рівнями органів державної влади й управління. Ланками державних фінансів є:

--бюджет держави;

--фонди цільового призначення;

-- державний кредит;

--фінанси державного сектора.

За рівнями державні фінанси поділяються на загальнодержавні й місцеві. Загальнодержавні фінанси призначені для забезпечення тих потреб суспільства, які мають загальнонаціональний характер і відображають інтереси держави загалом. Вони, з одного боку, формують фінансову базу вищих органів державної влади й управління, а з іншого -- у їхніх руках є інструментом впливу на соціально-економічний розвиток країни. Через загальнодержавні фінанси здійснюється територіальний перерозподіл ВВП з метою збалансованого розвитку окремих регіонів. З їх допомогою здійснюється також структурна політика, яка покликана забезпечити оптимальний галузевий розвиток країни.

Місцеві фінанси являють собою фінансову базу місцевих органів влади та управління. Вони забезпечують регіональні потреби у фінансових ресурсах та доходах, їх внутрішньо-територіальний перерозподіл. Основне призначення місцевих фінансів--забезпечення відносної фінансової незалежності й автономності регіональних адміністративних формувань (областей, районів) та поселень.

1. Економіко-правові основи формування державних фінансів

Головне призначення державних фінансів -- за допомогою різних фінансових інституцій сприяти успішному економічному й соціальному розвитку держави, забезпеченню прав і свобод людини. Це досягається завдяки методам і формам мобілізації фінансових ресурсів у розпорядження держави та використання їх для розвитку економіки, забезпечення соціальних гарантій населення, утримання армії, органів усіх ланок влади.

Сукупність зазначених форм і методів дістала назву фінансового механізму системи управління в державі. Від того, наскільки він досконалий, залежать темпи економічного й соціального розвитку, добробут громадян. Важливе значення має й те, який обсяг фінансових ресурсів від їхньої загальної кількості, що створюються у державі, вона залучає в своє розпорядження й на які цілі використовує. Проте ці загальні показники ще не забезпечують повної характеристики ефективності функціонування державних фінансів.

Необхідність державних фінансів зумовлена тим, що за будь-якого типу економічної системи основним призначенням держави є забезпечення фінансовими ресурсами тих потреб, які не можуть бути задоволені через ринковий механізм, тобто через попит і пропозицію, а також особисто кожним громадянином з огляду на відповідні об'єктивні причини. До них належить зокрема, структурна перебудова економіки, боротьба з монополізмом, захист навколишнього середовища, оборона, правопорядок, захист тих громадян, які на ринку входять до числа споживачів -- інваліди, діти, престарілі, проведення фундаментальних наукових досліджень, загальна освіта, підготовка кадрів, соціальне забезпечення й страхування, охорона здоров'я тощо. Виходячи з цього, держава будує свою фінансову політику, головним завданням якої є пошук оптимальної моделі перерозподілу фінансових ресурсів із метою прискорення зростання матеріального виробництва й добробуту населення. Для побудови такої моделі треба визначити рівень втручання держави у господарську діяльність виробничих структур і рівень зобов'язань держави в питаннях соціального забезпечення своїх громадян. Від цих факторів залежить, яка частка валового внутрішнього продукту має зосереджуватися у фінансових інституціях, створюваних державою.

Слід ураховувати, що необґрунтовано висока частка централізації фінансових ресурсів призводить до негативних наслідків, оскільки централізовано важко вести раціональний розподіл і забезпечити його ефективне виконання. Однак зниження централізації при високому рівні державної власності зумовлює безгосподарність і різні перекоси в розподілі та використанні фінансових ресурсів, і врешті -- фінансовий розлад у державі. Потрібна також оптимізація перерозподілу фінансових ресурсів, що перебувають у розпорядженні населення. Якщо держава надмірно втручається в перерозподіл частки населення у валовому внутрішньому продукті, це усуває стимули до праці, знижує темпи економічного зростання. Водночас невтручання держави в цей процес або значне їх скорочення також має негативні наслідки -- стримує розвиток освіти, науки, призводить до зубожіння деяких верств населення тощо.

Перерозподільчі процеси, що здійснюються за допомогою державних фінансів, -- це явище макрорівня, проте роль державних фінансів виявляється не меншою мірою у формах і методах мобілізації фінансових ресурсів. Важливе значення має те, як мобілізуються ресурси, якими каналами та в якій формі відбувається їхній рух, на яких засадах вони виділяються й використовуються.

За умов ринку головною формою мобілізації фінансових ресурсів у розпорядження держави є податки, збори й відрахування. Визначення об'єкта оподаткування або обчислення платежів, передбачених пільг, ставок податків і платежів, строків сплати, відповідальності за несвоєчасну сплату є механізмом впливу на економічні та соціальні процеси, як й окреслює роль фінансів на мікрорівні.

При використанні ресурсів держава визначає метод фінансування витрат -- пряме бюджетне фінансування, бюджетне кредитування або самофінансування. Ринкова економіка передбачає залучення коштів через випуск акцій, облігацій, різних кредитних зобов'язань. Це форма реалізації ролі фінансів у господарському механізмі держави.

Аналізуючи бюджетні дані різних країн, можна сказати, що ресурси, які перебувають у розпорядженні держави, значно більші в країнах із перехідною економікою, ніж у країнах з економікою ринкового типу. Наприклад, наприкінці 80-х років частка видатків усіх рівнів державного управління у ВВП європейських країн із перехідною економікою в середньому становила приблизно 55%. Однак ці частки не досить значні,
якщо їх зіставити із аналогічними показниками низки промислово розвинутих країн із досконалими системами соціального забезпечення. Наприклад, у 1998 р. частка видатків усіх урядових рівнів у ВВП Нідерландів, Норвегії й Швеції становила приблизно 60%, а щодо Австрії, Бельгії, Ірландії та Люксембургу вона перевищувала 50 %.

Правове регулювання фінансових процесів, що виникають при створенні та використанні фондів фінансових ресурсів є однією з форм управління з боку держави економічним і соціальним розвитком. Усі дії держави в сфері фінансів мають ґрунтуватися на правових актах. Ці акти виконують такі основні функції: визначають коло юридичних і фізичних осіб, на які в конкретний період поширюється дія правової норми; забезпечують права й обов'язки юридичних і фізичних осіб щодо мобілізації та використання фондів фінансових ресурсів; є підґрунтям для вжиття відповідних заходів щодо виконання правових норм.

Суб'єктами фінансових правових відносин є держава, громадяни й підприємницькі структури. Усі фінансово-правові відносини виникають і припиняються на законодавчій основі. Вони можуть припинятися також у випадках, встановлених законом, наприклад, у разі сплати платежів, використання передбачених асигнувань тощо.

Правові норми, що регулюють фінансові відносини, становлять систему фінансового права, яка ґрунтується на конституції держави. Так, Конституцією України передбачено, що кожний громадянин зобов'язаний сплачувати податки й збори в порядку й розмірах, встановлених законом. Громадяни повинні щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом. Конституцією передбачено, що до повноважень Верховної Ради України належить затвердження державного бюджету України, ухвалення рішень щодо звіту його виконання. Виключно законами України визначаються: державний бюджет і бюджетна система України, система оподаткування, податки і збори; засади створення й функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; порядок утворення й погашення державного внутрішнього й зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їхні види й типи.

Окремі статті Конституції присвячуються бюджетній системі. Так, Конституцією України передбачено, що бюджетна система України будується на засадах справедливого й неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами й територіальними громадами. Виключно Законом "Про Державний бюджет України" визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків. Держава прагне до збалансованості бюджету України. Регулярні звіти про доходи й видатки державного бюджету України мають бути оприлюднені. Державний бюджет України затверджується щорічно Верховною Радою України на період із 1 січня до 31 грудня, а за виняткових обставин--на інший період.

Кабінет Міністрів України не пізніше 15 вересня кожного року подає до Верховної Ради України проект Закону "Про Державний бюджет України" на наступний рік. Разом із проектом закону подається доповідь про хід виконання державного бюджету України поточного року. Кабінет Міністрів України відповідно до закону подає до Верховної Ради України звіт про виконання державного бюджету України. Поданий звіт має бути оприлюднений. Контроль за використанням коштів державного бюджету України від імені Верховної Ради України здійснює Рахункова палата.

Конституцією України на Кабінет Міністрів як вищий орган виконавчої влади покладено завдання проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики. Він також розробляє проект Закону "Про Державний бюджет України" і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України державного бюджету України, подає до Верховної Ради України звіт про його виконання.

Аналогічні положення щодо державних фінансів мають місце в конституціях майже усіх країн світу, а в деяких із них державним фінансам відведено цілі розділи. На основі конституції приймається низка законів, що регулюють окремі сфери фінансових відносин. Це насамперед Закони "Про бюджетну систему України", "Про систему оподаткування України" та ін.

Від імені держави організаційну роботу щодо виконання чинного законодавства здійснюють фінансові органи. Систему фінансових органів очолює Міністерство фінансів. Воно несе відповідальність за фінансове становище держави, розробку й реалізацію фінансової політики. Для оперативного керівництва створюється колегія, яку затверджує Кабінет Міністрів України.

На колегії розглядаються проекти нового фінансового законодавства, звіти керівних працівників міністерства й підзвітних йому фінансових органів, проекти бюджету й питання контролю за його виконанням. В апараті міністерства створюються управління й відділи. На Міністерство фінансів покладені такі основні функції:

-- підготовка проекту державного бюджету України, подання його до Кабінету Міністрів, а після схвалення від імені уряду -- до Верховної Ради;

-- організація виконання бюджетів, підготовка звіту про його виконання й подання звіту на затвердження до Верховної Ради;

-- розробка проектів нового фінансового законодавства та нормативних актів з фінансових питань;

-- обґрунтування основних положень фінансової політики держави й подання на розгляд уряду й парламенту України концепції бюджетної та податкової політики;

-- розгляд і реалізація управлінських рішень, пов'язаних із використанням фінансових ресурсів;

-- здійснення контролю за дотриманням фінансового законодавства всіма органами управління;

керівництво оперативною роботою фінансових органів різних рівнів.

2. Аналіз структури державних фінансів, характеристика її основних ланок

2.1 Бюджет держави

Бюджет держави є складним і багатогранним явищем у суспільстві. Його розглядають з трьох сторін:

-- за економічним змістом;

-- за формою прояву;

-- за матеріальним змістом.

За економічним змістом бюджет являє собою сукупність грошових відносин між державою, з одного боку, і юридичними та фізичними особами, з іншого боку, з приводу формування і використання централізованого фонду грошових коштів, призначеного для забезпечення виконання державою її функцій.

Основним джерелом формування бюджету є ВВП. Права держави в його розподілі ґрунтуються на двох чинниках. По-перше, на виконанні нею зазначених суспільних функцій. Централізація частини ВВП у бюджеті є, по суті, платою суспільства за виконання державою її функцій. По-друге, держава може брати участь у розподілі ВВП як один із суб'єктів його створення, будучи власником засобів виробництва у державному секторі, тобто виконуючи підприємницьку діяльність. Характер і масштаби участі держави у розподілі ВВП залежать від моделі фінансових відносин у суспільстві. Причому саме порядок і рівень бюджетної централізації ВВП визначають той чи інший вид моделі.

Між бюджетом і ВВП існує складна система взаємозв'язку. Важливим чинником збільшення доходів бюджету є зростання ВВП. При цьому за умови стабільних пропорцій його розподілу, зростають доходи всіх суб'єктів розподільних відносин, у тому числі і держави. Однак стабільне зростання ВВП створює передумови для зменшення частки держави, оскільки її потреби на фінансове забезпечення виконання встановлених функцій відносно стабільні. Це поступово веде до зменшення рівня оподаткування юридичних і фізичних осіб, а відповідно до збільшення частки ВВП на споживання й виробничі потреби.

Специфічними ознаками бюджетних відносин є їх перерозподільний, всеохоплюючий та законодавче регламентований характер. Перерозподільний характер полягає у перерозподілі через бюджет доходів юридичних і фізичних осіб. Такий перерозподіл, з одного боку, є необхідним, оскільки завжди є особи, які в певний час потребують певний обсяг фінансової допомоги і підтримки. Однак, з іншого боку, такий перерозподіл має бути досить обмеженим, щоб не підривати стимулів до продуктивної діяльності у тих суб'єктів, у кого вилучаються доходи, і не створювати утриманських тенденцій у тих, хто отримує асигнування, субсидії і дотації з бюджету. Бюджетний перерозподіл здійснюється між галузями економіки і соціальної сфери, між окремими регіонами та між соціальними верствами населення. При цьому саме бюджет завдяки розгалуженій бюджетній системі, що охоплює усі регіональні формування та населені пункти, є основним інструментом перерозподілу і реалізації на цій основі економічної, фінансової та соціальної політики.

Всеохоплюючий характер бюджетних відносин виявляється у тому, що вони охоплюють абсолютно всіх -- кожного громадянина, кожне підприємство, кожну державну структуру. При цьому, як правило, бюджетні відносини мають двосторонній характер -- платежі до бюджету та асигнування з нього. Оскільки на цій основі здійснюється перерозподіл доходів, то взаємовідносини з бюджетом є ключовими інструментами фінансового регулювання діяльності суспільства у цілому і кожної юридичної та фізичної особи зокрема. Саме тому процеси складання, розгляду і затвердження та виконання бюджету перебувають у центрі уваги громадськості та політичних партій.

Оскільки бюджетні відносини мають перерозподільний і всеохоплюючий характер і відображаються на формуванні доходів юридичних і фізичних осіб та держави, вони регламентуються у законодавчій формі. Регламентування здійснюється на трьох рівнях:

- по-перше, відповідними законами про побудову бюджету і бюджетної системи, в яких визначається склад доходів і видатків бюджету, склад бюджетної системи і принципи її побудови, розмежування доходів та видатків між бюджетами, загальні засади бюджетного процесу, тобто порядку складання і виконання бюджету;

- по-друге, законами, що регламентують формування доходів і фінансування видатків (податкове законодавство, законодавство про окремі напрями діяльності держави, наприклад про освіту, і засади їх бюджетного фінансування);

- по-третє, на основі прийняття щорічних законів (чи відповідних рішень місцевої влади) про бюджет на поточний рік, в якому затверджується обсяг доходів і видатків бюджету поточного року, джерела їх формування і напрями фінансування, стан бюджету.

За формою прояву бюджет є основним фінансовим планом, в якому відображається діяльність держави та місцевих органів влади й управління. Як фінансовий план бюджет являє собою баланс доходів і видатків. Водночас це не просто розпис доходів і видатків держави -- це віддзеркалення її економічної і соціальної, міжнародної та оборонної, а головне фінансової (в усіх її напрямах) політики. Це форма прояву розглянутої вище сукупності перерозподільних відносин у суспільстві.

Бюджет як фінансовий план відіграє дуже важливу роль у діяльності держави. Він визначає її можливості й пріоритети, її роль і форми реалізації закріплених за нею функцій. Це документ, що спрямовує фінансову діяльність держави, робить її конкретною і фінансове забезпеченою.

За матеріальним змістом бюджет являє собою централізований грошовий фонд держави. Обсяг бюджету -- це річна сума коштів, що проходять через цей фонд. Він перебуває у постійному русі: практично щоденно до нього надходять кошти і здійснюється фінансування видатків. У зв'язку з цим необхідна чітко налагоджена система управління бюджетом з метою забезпечення своєчасного і повного надходження доходів та раціонального й ефективного використання його коштів.

Склад видатків бюджету визначається функціями держави та характером її фінансової діяльності:

а) функції видатки:

1) управлінська --державне управління;

-- судова влада і прокуратура;

-- правоохоронні органи і служба безпеки;

-- фінансові і митні органи;

-- міжнародні відносини.

2) оборонна -- національна оборона.

3) соціальна -- соціальний захист;

-- соціальне забезпечення;

-- соціальна сфера;

4) економічна -- економічна діяльність держави.

-- фундаментальні дослідження;

б) фінансова -- обслуговування державного боргу.

У зазначеному співвідношенні видатків бюджету і функцій держави треба враховувати певну умовність віднесення видатків на фундаментальні дослідження до економічної функції, адже ці дослідження здійснюються і в оборонній, і в соціальній сферах. У системі видатків бюджету це окрема група. Але основним напрямом фундаментальних досліджень є забезпечення розвитку економіки, і тому вони відображають насамперед економічну функцію держави.

З позицій використання централізованих у бюджеті коштів його видатки можна умовно поділити на дві групи -- державне споживання і бюджетне фінансування юридичних і фізичних осіб.

Державне споживання являє собою видатки на утримання державного апарату -- управлінського, правоохоронного, судового тощо та армії. Формування доходів бюджету в цій частині є платою з боку суспільства державі за послуги, що надаються нею у сфері управління країною та забезпечення її обороноздатності й правопорядку. Бюджетне фінансування відображає процес перерозподілу доходів у суспільстві. Якщо видатки бюджету в частині державного споживання відшкодовуються суспільству у вигляді відповідних послуг з боку держави, то бюджетне фінансування є, по суті, або поверненням суспільству, або суспільним споживанням, частини централізованого у бюджеті ВВП.

Бюджетне фінансування видатків, відбиваючи перерозподіл отриманих державою доходів, відображається у формуванні вторинних, а в окремих випадках, і первинних доходів юридичних і фізичних осіб. Воно може мати прямий і непрямий (опосередкований) характер. Прямий характер має формування доходів конкретних отримувачів бюджетних асигнувань -- розпорядників бюджетних коштів, опосередкований характер -- споживачів суспільних благ, які забезпечуються за рахунок бюджету.

Бюджетне фінансування може здійснюватися в таких формах:

-- бюджетні інвестиції;

державні трансферти;

бюджетні кредити;

-- кошторисне фінансування.

Бюджетні інвестиції можуть здійснюватися у різних формах. Основною формою є фінансування капітальних вкладень. Виділення коштів може здійснюватись окремим підприємствам, міністерствам і відомствам під певні об'єкти, а може мати форму проектного фінансування конкретного інвестиційного проекту. Бюджетні інвестиції можуть спрямовуватися також на придбання певної частки акцій акціонерних товариств. Державні трансферти являють собою цільове, безповоротне та безоплатне (нееквівалентне) виділення коштів з бюджету конкретним суб'єктам у вигляді державних субсидій, субвенцій і дотацій. Субсидії можуть виділятись юридичним і фізичним особам і мають форму фінансової допомоги чи відшкодування втрат доходів. Наприклад, в Україні надаються житлові субсидії малозабезпеченим громадянам на оплату житлово-комунальних послуг. У країнах з розвиненою ринковою економікою поширеними є субсидії виробникам сільськогосподарської продукції на відшкодування втрат доходів у зв'язку з підтриманням доступного рівня цін на продукти харчування. Субвенції і дотації надаються юридичним особам. Субвенції є різновидом цільових субсидій, які передбачають спільну участь отримувача і бюджету у фінансуванні певних витрат. Державні дотації видаються на покриття збитків підприємств, але у тому разі, коли вони викликані незалежними від підприємств причинами.

Бюджетні кредити -- це надання коштів з бюджету суб'єктам підприємницької діяльності на поворотній основі, що загалом не властиве бюджетним відносинам. На відміну від банківських кредитів вони видаються на більш пільгових умовах та за нижчими процентними ставками.

Кошторисне фінансування означає виділення коштів з бюджету на основі спеціального планового документа -- кошторису. Воно охоплює такі напрями видатків, як соціальна сфера, соціальне забезпечення, фундаментальні дослідження, оборона, управління. З погляду бюджетних установ воно є формою цільового, безповоротного і безоплатного фінансування. Працівники даних установ отримують на цій основі свої первинні доходи. З позицій споживачів суспільних послуг у соціальній сфері, це так звані безплатні послуги, що характеризують вторинні доходи користувачів даними послугами.

Формування доходів бюджету здійснюється за рахунок внутрішніх і зовнішніх джерел на основі використання різноманітних методів. Внутрішніми джерелами є вироблений у країні ВВП та національне багатство. Зовнішні джерела -- це надходження доходів до бюджету на основі міжнародного перерозподілу доходів і фінансових ресурсів.

У процесі формування доходів бюджету держава може використовувати як загальні методи, притаманні всім суб'єктам фінансових відносин (від продуктивної діяльності, від майна та державних угідь, запозичення), так і специфічні, властиві тільки їй, методи (податковий, емісійний).

Доходом держави від підприємницької діяльності є прибуток державних підприємств. За правом власності він належить державі. Однак, як правило, держава ніколи повністю не централізує його в бюджеті, а залишає певну частину на підприємстві. Мобілізація частини прибутку державних підприємств до бюджету може здійснюватися шляхом прямого вилучення або на основі податкового методу. У будь-якому разі це внутрішні взаємовідносини в системі державних фінансів.

Доходи від державних послуг надходять до бюджету у вигляді державного мита -- плати за нотаріальні послуги, видачу дозволів, патентів, документів тощо та у вигляді компенсаційних доходів за виконані державою роботи -- геологорозвідувальні, дорожні та ін.

Доходи від державного майна і майнових прав можуть надходити на постійній та разовій основі. Постійними доходами є орендна плата -- від передання державного майна в оренду, та дивіденди від акцій, що відображають корпоративні права держави на частку майна акціонерних товариств, якою володіє держава. Разові доходи держава отримує від реалізації свого майна чи корпоративних прав (наприклад доходи від приватизації).

Доходи від державних угідь пов'язані із загальнонародною, по суті державною, власністю на землю та, відповідно, на угіддя, що на ній знаходяться, і надра землі. Вони можуть надходити у вигляді платежів за використання лісових та водних ресурсів, за видобування корисних копалин, а також у вигляді доходів від концесій -- передання прав користування угіддями і ресурсами.

Податковий метод формування доходів бюджету пов'язаний з перерозподілом доходів юридичних і фізичних осіб на користь держави. Основна частина податків відбиває перерозподіл виробленого у країні ВВП.

Певна частина податкових доходів відображає міжнародний перерозподіл доходів та формується за рахунок зовнішніх джерел (мита, що сплачується нерезидентами при ввезенні, вивезенні чи транзиті товарів через митний кордон; податки, які сплачені за рахунок доходів, отриманих за кордоном, тощо).

Використання державою позикового методу формування бюджету має специфічний характер. Адже, якщо у суб'єктів підприємництва фінансова діяльність ґрунтується на кругообігу ресурсів (у тому числі позикових, які після їх використання в одному чи кількох оборотах можуть бути повернені власнику), то держава здійснює фінансування з бюджету, як правило, на безповоротній основі. Тобто залучення позик вимагає і здійснення видатків на обслуговування державного боргу, котрий, крім суми заборгованості, включає виплату процентних чи дисконтних доходів. Це означає, що для фінансової діяльності держави запозичення доцільні у тому разі, коли вони забезпечуються належною фінансовою результативністю, передусім зростанням ВВП. Якщо це не забезпечується, то і внутрішні, і зовнішні позики -- це лише тимчасові доходи. Водночас з позицій бюджету поточного року-- це надходження, що забезпечують фінансування його видатків. За визнаною в усьому світі методологією державні позики належать не до доходів бюджету, а до джерел його фінансування, тобто покриття дефіциту.

Якщо позикові доходи держави є тимчасовими, то емісійний дохід, що являє собою різницю між номінальною вартістю випущених в обіг грошей і витратами на їх друкування (досить значними, але практично не відчутними порівняно з номінальною вартістю), є, по суті, фіктивним. Він не відображає ні вартості створеного ВВП, ні реалізованого національного багатства. З позицій поточного бюджетного року емісійний дохід, як і державні позики, забезпечує фінансування передбачених видатків. Однак, враховуючи його специфіку, він теж належить не до доходів бюджету, а до джерел його фінансування.

Основою формування доходів бюджету держави є податковий метод, а головним джерелом -- ВВП. За різними оцінками, частка податків у доходах бюджету має становити 90--95%. Це пояснюється, по-перше, їх характером -- обов'язковість, безповоротність, нееквівалентність, регулярність платежів. Саме вони найбільше відповідають схемі фінансової діяльності держави і ставлять її на стабільну основу. По-друге, інші методи формування бюджету мають суттєві обмеження. Так, емісійний дохід взагалі є небажаним і використовується у крайньому разі. Позикові доходи обмежені реальними джерелами їх погашення. При цьому взагалі вважається, що бюджетний дефіцит не повинен перевищувати 2--3% від ВНП (ВВП), що відносно обсягу бюджету (при середньому рівні бюджетної централізації ВНП 40--45%) становить 5--7%. Доходи від підприємницької діяльності держави в умовах ринкової економіки досить обмежені, оскільки державний сектор функціонує, як правило, у непривабливих, тобто малоприбуткових чи взагалі збиткових сферах і секторах економіки. А доходи від державних послуг, державного майна й угідь у переважній більшості країн вкрай обмежені та нестабільні. Фінансова політика держави має ґрунтуватися тільки на реальному бюджеті. Оптимізація складу та структури доходів і видатків бюджету відображає збалансованість фінансової політики.

Оскільки бюджет є системою всеохоплюючих перерозподільних відносин, то його формування і стан мають особливе значення для держави, кожної юридичної і фізичної особи та суспільства загалом. Формування бюджету передбачає вирішення триєдиного завдання. По-перше, визначення реальних обсягів доходів. По-друге, оптимізацію структури видатків на основі критерію забезпечення максимального рівня зростання ВВП при задоволенні мінімуму соціальних потреб. По-третє, збалансування бюджету. Проблеми збалансування полягають у тому, що, як правило, потреби будь-якого суб'єкта, у тому числі й держави, перевищують можливості.

Збалансування бюджету можливе за рахунок:

а) збільшення доходів -- введення нових податків, підвищення ставок чи розширення об'єкта оподаткування з діючих податків, розширення використання неподаткових доходів;

б) скорочення видатків -- пропорційного чи селективного;

в) на основі прийняття бюджетного дефіциту з установленням джерел його покриття (державні позики або грошова емісія).

За наявності значних фінансових проблем усі ці способи збалансування бюджету можуть використовуватися у комплексі.

Стан бюджету як фінансового плану відображає не тільки фінансовий стан держави, а й характеризує багато в чому фінансову ситуацію країни загалом і тому цікавить усіх громадян та кожну підприємницьку структуру. Він характеризується трьома показниками:

-- рівновага доходів і видатків;

-- перевищення доходів над видатками;

-- перевищення видатків над доходами.

Урівноваженість доходів і видатків є найбільш природним та доцільним станом, що випливає зі схеми фінансової діяльності держави:

Доходи>видатки. При цьому фінансовий результат діяльності держави не визначається, адже, з одного боку, держава має збирати стільки доходів, скільки їй потрібно для забезпечення видатків бюджету, а з іншого -- вона може профінансувати стільки видатків, скільки збирає доходів. Відтак будь-яке відхилення від цієї врівноваженості є порушенням засад фінансової діяльності держави і недоцільне.

Перевищення доходів над видатками загалом відображає стабільну фінансову ситуацію, хоча і не є метою діяльності держави. Воно може проявлятися в різних формах. По-перше, це можуть бути свого роду бюджетні резерви: заплановане перевищення використовується на фінансування непередбачених видатків у поточному році, а фактично отримане за підсумками бюджетного року -- переходить у доходи наступного року, за рахунок чого можуть бути або збільшені видатки, або скорочені доходи. Однак на практиці бюджетні резерви, як правило, мають правові засади формування, наприклад, в Україні в складі Державного бюджету виокремлюється Резервний фонд Кабінету Міністрів. По-друге, перевищення доходів над видатками може виникати внаслідок надмірної (порівняно з нормованими органами влади та управління вищого рівня видатками) дохідної бази окремих бюджетів. В Україні таке перевищення має форму «бюджетного надлишку» і підлягає вилученню до бюджету вищого рівня. По-третє, таке перевищення може мати форму бюджетного профіциту, за умов збалансування бюджету в межах не одного, а кількох років. В окремі роки встановленого періоду формуються бюджетні профіцити, а в окремі -- дефіцити. Обсяги бюджетних дефіцитів і профіцитів при цьому збалансовані.

Перевищення видатків над доходами, тобто бюджетний дефіцит, є найбільш складним явищем. Насамперед, дефіцит зовсім не означає незбалансованості бюджету, адже це перевищення видатків тільки над постійними доходами бюджету. Крім того, дефіцит бюджету треба оцінювати з позицій як окремо держави, так і фінансової системи у цілому. Для держави це завжди небажане і досить часто негативне явище. Іншими ж суб'єктами фінансових відносин та сфер і ланок фінансової системи воно може оцінюватися по-різному.

Обсяги фінансових ресурсів і отриманих доходів у суспільстві визначаються потужністю та ефективністю фінансової системи загалом, а не станом бюджету. Брак коштів у бюджеті може мати місце і при достатньому забезпеченні суб'єктів підприємницької діяльності фінансовими ресурсами та досить високому рівні доходів юридичних і фізичних осіб. За таких умов не може йти мова про фінансову кризу в тій чи іншій країни -- це тільки проблеми, пов'язані з формуванням бюджету, що спричинені певними об'єктивними чи суб'єктивними чинниками. Але дефіцит бюджету може бути викликаний і обмеженістю фінансових ресурсів, що обумовлює незначні обсяги виробленого ВВП і, відповідно, низький рівень доходів юридичних та фізичних осіб. За таких умов ознаки фінансової кризи в країні очевидні та стосуються всіх суб'єктів.

Бюджетний дефіцит розглядається за формою прояву, за причинами виникнення та за напрямом дефіцитного фінансування. За формою прояву виділяють відкритий -- офіційно зафіксований, та прихований дефіцити. Прихованість дефіциту є ознакою нереальності фінансової політики держави. За причинами виникнення розрізняють свідомий і вимушений дефіцит. Свідомий виникає в умовах достатності ресурсів у суспільстві та досить високому рівні доходів юридичних та фізичних осіб. Він пов'язаний з політикою помірного оподаткування з метою зміцнення фінансової бази підприємницьких структур. За таких умов досить активною є політика позикових фінансів. Вимушений дефіцит пов'язаний з низьким рівнем виробленого ВВП, коли навіть високий рівень оподаткування може забезпечити бюджет держави достатніми доходами. За напрямами дефіцитного фінансування дефіцит може мати пасивний характер -- спрямування залучених під його покриття коштів на поточні потреби, та активний -- фінансування бюджетних інвестицій, насамперед капітальних вкладень у високоефективні інвестиційні проекти.

Характеризуючи бюджетний дефіцит, треба відзначити, що в його основі завжди лежить банальна причина -- намагання використати коштів більше, ніж є реальних доходів. Теоретично вирішити проблему дефіциту досить просто -- збільшити податки чи інші доходи або скоротити видатки. Однак насправді все набагато складніше: збільшувати податки або недоцільно, або неможливо, а скорочувати видатки теж неможливо, бо вони досягли критичного мінімуму. Тому система дефіцитного фінансування державних потреб є досить звичною практикою у країн з різними фінансовими можливостями.

Структура бюджету як фінансового плану відображає склад і питому вагу доходів і видатків. Загалом вона є досить стабільною, хоча щороку можуть відбуватися певні зміни. Структура зведеного бюджету України, за винятком цільових фондів (оскільки склад фондів, що включаються до бюджету, постійно змінюється, то це впливає на реальну структуру доходів та видатків) в останні роки характеризується такими показниками.

2.2 Фонди цільового призначення

Бюджет є основним централізованим фондом грошових коштів держави. Кошти бюджету знеособлені і забезпечують реалізацію його функцій. Однак у держави можуть бути певні потреби, які мають особливе значення і тому повинні мати відповідне гарантоване фінансове забезпечення. Це і є причиною формування фондів цільового призначення.

Цільові фонди поділяються на дві групи. Першу становлять постійні фонди, створення яких пов'язане з виділенням окремих функцій держави. Так, в реалізації соціальної функції особлива увага приділяється соціальному страхуванню. У зв'язку з цим окремо створюються спеціальні фонди для гарантованого забезпечення цих видатків. Другу групу становлять тимчасові фонди, які формуються з метою прискореного вирішення актуальних проблем. Вони створюються у разі конкретної необхідності і після вирішення проблеми закриваються.

У різних країнах формуються різні цільові фонди, які відображають специфічні риси фінансових систем цих країн. В Україні на даний час створюються такі основні цільові фонди:

А. У сфері соціального страхування:

-- Пенсійний фонд;

-- Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності;

Фонд соціального страхування на випадок безробіття;

Фонд соціального страхування від нещасних випадків;

Б. Тимчасові:

-- Фонд соціального захисту інвалідів;

-- Фонд охорони навколишнього природного середовища. Соціальне страхування -- це самостійна галузь страхування, що охоплює сукупність відносин з приводу формування і використання колективних страхових фондів, призначених для виплати відшкодування при постійній чи тимчасовій втраті працездатності або місця роботи.

У системі державного соціального страхування роль страховика виконує держава, яка бере на себе зобов'язання щодо створення колективних страхових фондів і виплати страхового відшкодування. На ринку страхових послуг можуть функціонувати також недержавні компанії соціального страхування, які доповнюють і розширюють спектр страхових послуг. Страхувальниками є підприємства й організації, громадяни, держава, а застрахованими -- працівники підприємств і організацій, а з деяких виплат і непрацюючі громадяни.

Систему державного соціального страхування становлять чотири цільові фонди. При цьому між ними чітко розмежовані сфери функціонування. Пенсійний фонд відображає страхування на випадок постійної втрати працездатності. Формою страхового відшкодування є пенсії. Фонди соціального страхування передбачають страхування на випадок: тимчасової непрацездатності у зв'язку з хворобою, вагітністю і пологами; тимчасової чи постійної втрати працездатності внаслідок нещасних випадків; втрати джерела отримання доходів унаслідок безробіття. Формами страхового відшкодування є пенсії і різного роду допомоги та виплати. До цієї групи можна віднести також Фонд соціального захисту інвалідів, хоча він відображає відносини фінансової допомоги, а не страхування.

Кожен фонд має закріплені доходи та видатки і відповідну систему управління.

Управління коштами здійснює некомерційна самоврядна організація -- Фонд соціального страхування від нещасних випадків, який діє під контролем держави, представників застрахованих осіб і роботодавців.

Склад тимчасових фондів цільового призначення досить мобільний. У різні роки до їх складу в Україні належали фонд розвитку паливно-енергетичного комплексу, фонд розвитку промисловості, фонд конверсії, фонд охорони праці, державний інноваційний фонд, фонд соціального захисту інвалідів та ін.

Особливе місце в системі фондів цільового призначення займав Фонд для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення. З одного боку, Фонд Чорнобиля можна розглядати як тимчасовий, оскільки він був призначений для ліквідації наслідків аварії. З іншого боку, цей процес триватиме досить довго, внаслідок чого ці видатки мають ознаки постійних. Вони спрямовувались на підтримання безпеки на Чорнобильській АЕС та в зоні відчуження, на переселення жителів із забруднених регіонів, на допомогу та лікування ліквідаторів і осіб, що постраждали внаслідок аварії. З 1999р. формування Фонду скасовано, а його видатки передано до бюджету.

2.3 Державний кредит

Державний кредит являє собою доволі специфічну ланку державних фінансів. Він не має ні окремого грошового фонду (кошти, що мобілізуються з його допомогою, проходять, як правило, через бюджет), ні відокремленого органу управління. Разом з тим він характеризує особливу форму фінансових відносин держави і тому виділяється в окрему ланку.

Державний кредит безпосередньо пов'язаний з бюджетним дефіцитом, будучи джерелом його покриття. В окремих випадках з його допомогою можуть мобілізовуватися кошти у фонди цільового призначення чи під цільові проекти. Крім того, до системи державного кредиту належать позики, що надаються під державні гарантії та на поповнення валютних резервів центрального банку від Міжнародного валютного фонду.

Державний кредит може мати дві форми: ощадна справа і державні позики.

Ощадна справа належить до державного кредиту, якщо залучені кошти спрямовуються в доходи бюджету. Однак, як правило, ощадні банки незалежно від форми власності діють на комерційних засадах і мобілізовані кошти формують їхні кредитні ресурси. Частина цих ресурсів може спрямовуватись на придбання державних цінних паперів і тому належати до державного кредиту.

Державні позики є основною формою державного кредиту. За правовим оформленням розрізняють державні позики, що надаються на підставі угод і забезпечені випуском цінних паперів. Угодами оформляються, як правило, кредити від урядів інших країн, міжнародних організацій та фінансових інституцій. З допомогою цінних паперів мобілізуються кошти на фінансовому ринку.

Оформлення державних позик може здійснюватись двома видами цінних паперів -- облігаціями і казначейськими зобов'язаннями (векселями). Облігація являє собою боргове зобов'язання держави, за яким у встановлені строки повертається борг і виплачується дохід у формі процента чи виграшу. Вони можуть бути знеособленими (на покриття бюджетного дефіциту) і цільовими (під конкретні проекти). Облігація має номінальну вартість --зазначену суму боргу -- і курсову ціну, за якою вона продається і перепродається залежно від її дохідності, надійності й ліквідності. Різниця між курсовою ціною і номінальною вартістю облігації становить курсову різницю. Казначейські зобов'язання (векселі) мають характер боргового зобов'язання, спрямованого тільки на покриття бюджетного дефіциту. Виплата доходу здійснюється у формі процентів чи на дисконтній основі. Казначейськими зобов'язаннями, як правило, оформляються короткострокові позики (іноді середньострокові -- казначейські ноти), облігаціями -- середньо- та довгострокові.

Залежно від місця розміщення позик їх поділяють на внутрішні -- на внутрішньому фінансовому ринку (надаються юридичними і фізичними особами даної країни та нерезидентами) і зовнішні -- надходять ззовні від урядів, юридичних і фізичних осіб інших країн, міжнародних організацій і фінансових інституцій.

За правом емісії розрізняють державні й місцеві позики. Державні позики випускаються центральними органами управління. Надходження від них спрямовуються у центральний бюджет. Місцеві позики випускаються місцевими органами управління і спрямовуються у відповідні місцеві бюджети.

За ознакою характеру використання цінних паперів є ринкові та неринкові позики. Облігації (казначейські зобов'язання) ринкових позик вільно купуються, продаються і перепродаються на ринку цінних паперів. Неринкові позики не допускають виходу цінних паперів на ринок, тобто їх власники не можуть їх перепродати.

Залежно від забезпеченості державні позики поділяються на заставні й беззаставні. Заставні позики відображають один з головних принципів кредитування -- принцип матеріальної забезпеченості. Заставні позики забезпечуються державним майном чи конкретними доходами. Беззаставні не мають конкретного матеріального забезпечення, їх надійність визначається авторитетом держави.

Відповідно до терміну погашення заборгованості розрізняють короткострокові (термін погашення до одного року), середньострокові (від 1 до 5 років), довгострокові (понад 5 років).

За характером виплати доходу державні позики поділяються на процентні, виграшні та дисконтні (з нульовим купоном). За процентними позиками дохід установлюється у вигляді позичкового процента. При цьому може встановлюватись як твердо фіксована на весь період позики ставка, так і плаваюча, тобто така, яка змінюється залежно від різних чинників, насамперед попиту і пропозиції на кредитному ринку. Виплата процентного доходу здійснюється на купонній основі. Вона може проводиться щорічно, раз на півріччя, щоквартально. При виграшних позиках виплата доходу здійснюється на підставі проведення тиражів виграшів. Дохід у цьому разі отримують не всі кредитори, а тільки ті, чиї облігації виграли. Така система доцільна при незначних сумах позики, що припадають на одну особу, внаслідок чого процентний дохід не може істотно стимулювати надання позики державі. Дисконтні позики характерні тим, що державні цінні папери купуються з певною знижкою, а погашаються за номінальною вартістю. Зазначена різниця формує дохід кредитора. На таких цінних паперах відсутні купони, тому їх ще називають облігаціями з нульовим купоном.

За характером погашення заборгованості розрізняють два його варіанти: одноразова виплата і виплата частинами. При погашенні частинами може застосовуватись три варіанти. Перший -- позика погашається рівними частинами протягом кількох років. Другий -- позика погашається щоразу наростаючими сумами. Третій -- щоразу сума зменшується. Другий варіант застосовується тоді, коли передбачається в перспективі щорічне зростання доходів держави, третій -- навпаки, коли доходи будуть зменшуватись чи зростати державні видатки.

Залежно від зобов'язань держави в погашенні боргу розрізняють позики з правом і без права довгострокового погашення. Право довгострокового погашення дає змогу державі враховувати ситуацію на фінансовому ринку.

Таким чином, державний кредит являє собою сукупність досить різноманітних форм і методів фінансових відносин. Такий підхід спрямований на створення сприятливих передумов для залучення коштів як для держави, так і для її кредиторів. Різноманітність форм дає змогу максимально врахувати різнобічні інтереси юридичних та фізичних осіб.

2.4 Фінанси державного сектора

Фінанси державних суб'єктів господарювання -- складова фінансової системи держави. Проте це відносно самостійна і особлива сфера фінансових відносин, яка має свою специфіку і принципи функціонування. Специфіка фінансів підприємств і організацій полягає в тому, що вони безпосередньо обслуговують процес виробництва, де здійснюється створення і первинний перерозподіл ВВП. Залежно від того, на яких принципах і правових засадах ґрунтується цей розподіл, функціонує фінансовий механізм держави в цілому.

Об'єктом розподілу, здійснюваного за допомогою фінансів, коли фінанси починають діяти як самостійний елемент економіки, виступає дохід від реалізації продукції, робіт і послуг як на стадії виробництва, так і при просуванні товару до споживача. Для початку виробництва потрібні відповідні фонди фінансових ресурсів цільового призначення, за рахунок яких формуються основні та оборотні фонди, фонд оплати праці тощо.

Після кожного виробничого циклу зазначені фонди поновлюються, а також створюється чистий дохід, який розподіляється на фонди розширення виробництва і удосконалення його матеріально-технічної бази, фонди споживання і стимулювання виробництва, страхові та резервні фонди, а також фонди централізованого загальнодержавного і бюджетного призначення. До них належать Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування, Фонд зайнятості, платежі з прибутку до бюджету.

При первинному розподілі виручки від реалізованої продукції, робіт і послуг створюються фонди фінансових ресурсів різноманітного призначення. Проте тільки частина з них є ресурсами підприємницьких структур. Насамперед це прибуток як від основної діяльності, так і від різних видів робіт і послуг. Частина прибутку вноситься до бюджету у формі податків, решта залишається на підприємстві та є його власністю.

Друга важлива частина фінансових ресурсів -- амортизація. Крім того, після кожного виробничого циклу поповнюються власні обігові кошти. Підприємства й організації, що займаються виробничою діяльністю, можуть мати ресурси, які надходять від реалізації майна, у формі пайових внесків членів трудового колективу, від продажу акцій та інших видів цінних паперів. Фінансові ресурси можуть надходити також у формі кредитів, страхових відшкодувань за ризиками, що настали, бюджетних субсидій і кредитів. Проте це вже вторинний перерозподіл, який здійснюється за допомогою фінансів.

При функціонуванні фінансів підприємницьких структур виникають відповідні економічні відносини при створенні та використанні фондів фінансових ресурсів. Ці відносини виникають всередині підприємства -- між підприємством і працівниками цього підприємства при розподілі прибутку, залученні коштів працівників через продаж акцій та інших цінних паперів; між окремими підприємствами при наданні комерційних кредитів, організації спільних виробництв, розрахунках з штрафів; між підприємствами і банками при одержанні кредитів, розрахунках за користування ними; між підприємствами і державою при сплаті платежів до бюджету, одержанні фінансування і дотацій з бюджету.

Зазначені відносини визначають сутність і зміст фінансів підприємницьких структур. Вони є основним об'єктом наукового аналізу і подальшого удосконалення фінансового механізму в державі у цілому. Від того, наскільки досконалою є система економічних відносин у підприємницьких структурах при створенні та використанні фондів фінансових ресурсів, залежатиме фінансовий стан держави.

3. Система державних фінансів України: проблеми та перспективи розвитку

На сьогодні державні фінанси України опосередковують майже 70% від усіх фінансових ресурсів і містять різні фінансові інституції, за допомогою яких держава здійснює свою фінансову діяльність. Державні фінанси охоплюють державний бюджет, централізовані та децентралізовані фонди цільового призначення, фінанси підприємств і організацій державної власності, державний кредит, державне страхування.

Усі ланки державних фінансів мають власну сферу функціонування, однак вони тісно пов'язані між собою. Основу державних фінансів становлять фінанси підприємств державної власності. Тут створюється понад 55% від валового внутрішнього продукту, який є головним об'єктом фінансових відносин. За умов розвитку ринкової економіки частка державного сектора зменшуватиметься, однак ще тривалий час цьому сектору належатиме визначальна роль у процесах розподілу й перерозподілу, що здійснюються за допомогою фінансів.

...