Філософія в Україні другої половини ХІХ - початку ХХ століття

Знати сутність, або природу, речі означає осягати ту первісну основу, за якою в ній дані ті чи інші характерні властивості, певні причини, чому вони існують саме так, а не інакше. Мислення, яке має метою дослідження первинних основ буття, і є філософією. Отже, "філософія є таке розмірковування, або мислення, єдиною метою якого є досягнення первинних основ буття і життя", або точніше -- "наука, яка прагне до пізнання сутності, законів і зв'язків дійсності" (Гам же. -- С. 59). Відповідно до цього предметом філософії і є все те, що може бути пізнаним, первинне, основне в бутті речі, а основним способом його пізнання є розмірковування або мислення про нього. Звідси основні завдання філософії: показати, як відноситься це первинне, основне до наступного, умовного в бутті речей, зробити знання про нього переконливим, обгрунтованим, тому що коли філософія показує основу, то ми маємо бути переконаними в тому, що пізнання речей так, як вони є самі по собі, для нас доступне і досягається нашим розумом.

Залежно від змісту філософських систем П. Ліницький поділяв їх відповідно до характеру прояву двох основних напрямів -- ідеалізму та емпіричного реалізму. Перший визнає існування в кожній речі розумної ідеї, якою вона служить в порядку буття, внаслідок чого мислення тут є не тільки органом, а й джерелом дійсного філософського знання, оскільки спостереження повинні виводитися з того, що мислиться. На відміну від ідеалізму емпіричний реалізм вважає, що наші загальні уявлення розуму не є чимось, що має місце поза нами, в самому бутті речей, а самі речі є тільки приводом до утвердження їх в нашому мисленні, так що первинне існує, реальне існування яких не мислиться і не мислення є початком пояснення по відношенню до спостереження; навпаки, те, що ми мислимо, має бути виведене із спостереження і відповідати йому. Між ідеалізмом і емпіричним реалізмом можуть бути різні варіанти, проте які б вони не були, все рівно є чи перше, чи друге.

Розглядаючи філософію як справу розуму людського, вираження самосвідомості, де кожний наступний етап досліджень розкриває нові сторони поставлених питань, шляхів їх розв'язання, Ліницький особливо цінував античну філософію. Він зазначав, що "ніколи з такою енергією і з такою силою і гідністю не проявляла вона (філософія. -- Авт.) своєї діяльності, як це було у древній грецькій філософії", і якщо "ми хочемо знати в сутності філософії, що для неї доступне і до чого дійсна філософія приводить, -- то краще за все для цього звернутися до вивчення грецької філософії" (Ліницкий П. И. Платон -- представитель идеализма в древней философии // Тр. Киев, духовной акад. -- 1868. -- Т. III. -- С. 49). Заслугу грецької філософії він бачив у тому, що, замінюючи собою науку і релігію, вона розкривала зв'язки з народними релігійними уявленнями, а люди, віддані філософії, шукали в ній не тільки знання у власному розумінні слова, а й переконання, необхідні для життєвої практики. В грецькій філософії Ліницький розрізняв два напрями, що йшли від Геракліта та елейців. Представники першого напряму -- це власне фізики, які шукали причини, порядок або закономірності повсякденної мінливості існуючого. Витоки цього напряму Ліницький виводить з міфологічної релігійності, в якій відбивалися уявлення загального, народного союзу з дією різних сил природи. Це згодом знайшло своє вираження на перших етапах розвитку філософії, однак не загальних, а індивідуальних свідомостей, в яких зовнішні образи споглядання дійсності постають як більш-менш зрозумілі для розуму. Звідси споглядальний характер давньогрецької філософії, уява Геракліта про те, що все походить з вогню і в нього перетворюється, постійний перехід протилежностей з однієї в іншу. Для елейців буття не приходить, воно є всюди реально-тотожне і не міняється, а тому і думка про сутність і множину буття не є чимось іншим, ніж буття, проте тотожним йому. Звідси розуміння єдності буття, яке є абстрактним поняттям.

П. Ліницький досить об'єктивно оцінив внесок у філософію Ксенофана, Зенона, софістів, зокрема Протагора. Так, на його думку, Ксенофан був першим філософом, який проголосив про невідповідність язичницького антропоморфізму, оскільки божество не має нічого спільного з людиною, висунув думку про єдність буття під виглядом ідеї про єдине божество. Зенон постає як перший діалектик, діалектика якого полягала в спростуванні загальноприйнятих уявлень про сутність мінливості, руху. Протагорівське "людина є мірою всіх речей, мірою сутнього як воно є, і не сутнього, оскільки воно не є" стало першою спробою пояснити все, виходячи із прагнень людини. Однак, зазначає Ліницький, предметом філософствування перших грецьких філософів був світ зовнішньої дійсності, і тільки софісти підійшли до визначення свідомості особи, хоча повною мірою проблема формування особи стала справою Сократа, який зробив спробу заглянути у внутрішнє життя людини, вказав на необхідність потреби в самосвідомості її, чіткого мислення і дії, оскільки самосвідомість постає началом єдності знання і справи, втіленням як розумного, так і практичного життя особи.

Висунувши вимогу "пізнай сам себе", Сократ вніс ідею про єдність, гармонійну цілісність внутрішнього життя особи, яка грунтується на розумі. "Коли Сократ висловив вимогу самосвідомості, то разом із тим було покладено початок розвитку власне наукової розумової діяльності" (Гам же. -- С. 73). Однак у Сократа і його послідовників ця діяльність мала переважно моральний характер. Теоретичне вираження обґрунтовується Платоном, який показав, що людина має не тільки душу, а й розум, через який лише з'єднується із знанням ідеї і який завжди має справу із загальним і з нього виводить часткове. Життя душі, знайшовши в свідомості ідею вищої об'єднувальної мети свого прагнення, поєднує все в гармонійну єдність. Саме в цьому відношенні П. Ліницький і називає Платона одним із перших представників ідеалізму в давній філософії, неодноразово звертаючись потім до його творчості.

Більш ґрунтовний аналіз розвитку філософії впродовж її історії П. Ліницький дає в праці "Обзор философских учений". Тут аналізуються погляди мислителів Александрійського періоду, християнських гностиків (Іустин, Климент Александрійський, Орігена) з виходом на проблему номіналізму і реалізму в їх схоластичній інтерпретації (І. Скот Ерігена, Ансельм, Абеляр). Значну увагу приділяв він розгляду філософських побудов Т. Аквінського, основних рис філософії і вчень В. Оккама, Е. Мейстера, Р. Лулія. Звертаючись до критики схоластики, П. Ліницький зазначав, що вона перетворилась в сухе, відірване від життя штучне ковзання вигаданих розумом логічних формул. Подальший розвиток філософії він пов'язував із формуванням природної діалектики Л. Валла, П. Рамуся, пробудженням інтересу до природознавства, де найбільшою постаттю серед інших натурфілософів постає Джордано Бруно. Основні напрями філософії Нового часу П. Ліницький пов'язує з Беконом, Декартом і Локком. Загальний розгляд історико-філософського процесу завершується німецькою класичною філософією (Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель), розкриттям загального і специфічного в поглядах цих мислителів як поступального розвитку філософської думки. Конкретизацію історико-філософського процесу П. Ліницький здійснює, розглядаючи питання філософського мислення і основних відмінностей філософських систем у розв'язанні цих питань. Такими основними питаннями філософського мислення він вважає питання про пізнання, про сутність буття, про перші причини буття, практичні принципи і мету людської діяльності. Під час розгляду питання про пізнання він виділяє такі напрями філософської думки: а) емпіризм і сенсуалізм, де представниками першого постають Бекон і Локк, а другого -- Конділяк, позитивізм -- Конт; б) ідеалізм в його трьох формах: ідеалізм, який виводить весь зміст фізичного знання з мислення (Платон), трансцендентальний ідеалізм Канта, ідеалізм, який заперечує існування незалежного від свідомості матеріального світу речей (Берклі, Юм); в) скептицизм (скептики, Юм); г) містицизм (неоплатонізм, Якобі); д) філософія здорового глузду (Томас Рид). Залежно від відповіді на друге питання основними напрямами постають: а) матеріалізм (античні атомісти, Ламетрі, Гольбах, Гельвецій), а відповідно Фейербах і всі види сучасного атомізму; б) ідеалізм (елейці, піфагорійська школа, Платон, Арістотель, Декарт, Спіноза); в) реалізм як протиставлення абстрактному ідеалізму (Лейбніц); г) спекулятивний ідеалізм (Шеллінг, Гегель).

За характером відповіді на третє питання про перші причини буття він виділяє теїзм як визнання безумовною причиною усього буття Бога, Божества; пантеїзм, тобто "розтворення" Бога в природі, ототожнення природи і Бога; атеїзм -- заперечення будь-якого божества. І, нарешті, з питанням про практичні принципи і мету людської діяльності він пов'язував такі напрями, як евдемонізм, утилітаризм, систему морального обов'язку та аскетизм. Щодо останнього, то істинний аскетизм П. Ліницький вбачав у очищенні і досконалості своєї природи людиною, служінні загальному благу, в подвигах любові, словом у діяльності позитивній, що має метою здійснення моральних ідей, а не в одному тільки заперечливому настрої духу. Загалом аналіз наведених напрямів у П. Ліницького, як і в його попередників (О. Новицький, С. Гогоцький, П. Юркевич), досить витриманий в критичному відношенні із з'ясуванням як обмеженостей, так і позитивних моментів, за винятком матеріалізму та атеїзму, до яких ставлення П. Ліницького різко негативне.

Як ми бачимо, П. Ліницький не стояв осторонь від проблем теорії пізнання, проте гносеологічну проблематику найбільш повно він висвітлював у праці "Об умозрении и отношении умозрительного познания к опыту". Це збірник статей з журналу "Труды Киевской духовной академии" за 1880--1881 рр., в яких систематизовано І розглянуто основні положення праці Б. Чичеріна "Наука и религия" (М., 1879), а відповідно і викладено свою точку зору на питання про закони мислення, співвідношення досвіду і умоглядності, діалектики і логіки, пізнання і буття, свободи і необхідності.

Характеристику поглядів П. Ліницького за наведеною проблематикою доречно розпочати з його твердження про те, що в природі нашого розуму слід шукати і знаходити ті керівні начала, з якими мають узгоджуватися ознайомлення з питаннями науковими і літературними, оскільки потреба мислити і обговорювати все є однією з вищих і дорогоцінних переваг людини. Треба враховувати, що такою ж мірою, як у фізичному світі, все відбувається за своїми законами, розумова діяльність має свої власні закони, або нормативні правила. Основний закон людської думки вимагає, щоб кожний предмет ми мислили і обговорювали саме як такий, а не інший. Пізнання як діяльність духу того, хто пізнає, також підпорядковується своїм формам, які розкриваються через поняття, категорії. Особлива роль тут належить поняттю сутності, яке є необхідною формою нашої думки, оскільки вона обумовлює основні закони нашого мислення і в самій природі нашого розуму лежить потреба визнавати наявність сутності навіть тоді, коли ми намагаємося переконати себе в тому, що сутність не пізнається. В цілому ми не повинні задовольнятися в пізнанні тим, що маємо ідею про предмет, а повинні вимагати, щоб ідея узгоджувалася з предметом, бути переконаним у самостійності і незалежності існуючих речей, які ми уявляємо.

При розгляді питання про співвідношення розуму і умоглядності П. Ліницький виступає проти однобічності ідеалізму і реалізму, де, з одного боку, критикує раціоналізм, містицизм, суб'єктивізм, а з другого -- емпіризм, скептицизм і матеріалізм за те, що перші наголошують тільки на умоглядності нашого знання, а другі на його емпіричну основу. Не заперечуючи досвідної основи знання, того, що досвід і умоглядність йдуть рука об руку, він все-таки основну увагу звертає саме на умоглядність, під якою розуміє притаманну людському розуму діяльність, що має свої власні закони і форми. Оскільки предметом умоглядності можуть бути тільки дії нашого розуму, то основна помилка ідеалізму після Канта полягала в тому, що цей спосіб пізнання, який має місце тільки до просвітлення розумової діяльності, Ідеалізм намагався зробити всезагальним, поширити на всю пізнавальну діяльність. Фактично умоглядність відноситься тільки до мислення, діяльність якого є для нас прообразом всієї діяльності, оскільки все, що ми робимо, "робимо це з думками". Саме мислення є діяльністю, яка полягає в утворенні понять, де розум не вимагає для себе ніяких пояснень, оскільки він постає знаряддям пояснення і тому нашому мисленню необхідна і безпосередня переконаність у тому, що порядок, який існує в світі, повинен бути узгоджений із законами мислення (Линицкий П. И. Об умозрении и отношении умозрительного познания к опыту. -- К., 1881. -- С. 65).

Аналізуючи розвиток уявлень про діалектику від Платона до Гегеля, П. Ліницький не погоджується з тими мислителями, які розглядають діалектику як верховну філософію або ототожнюють діалектику і філософію, хоча і не заперечує її значення для логіки. Для П. Ліницького діалектика -- це мистецтво, що близьке до ораторського мистецтва, проте на відміну від нього володіє діалогічністю. Загалом для нього діалектика є не що інше "як рух мислення виключно в галузі абстрактних загальних понять, які вона розглядає по їх взаємному відношенню і незалежно від одиничних речей і явищ, що мисляться через ці поняття" (Там же. -- С. 77).

Таке розуміння П. Ліницьким діалектики, ймовірно, випливає з того, що, будучи близьким до неокантіанства, він не сприймав спекулятивних побудов німецької класичної філософії в особі Гегеля, а відповідно і російського гегельянства, представником якого був Б. Чичерін. Переконаний в тому, що буття міститься в пізнанні і не виступає поза ним, де пізнання, яке має наука, узгоджується з чуттєвим спостереженням або безпосереднім досвідом і умоглядністю, він критично ставився не тільки до Гегеля, а й до Берклі, механістичного матеріалізму за їх зведення речей тільки до відчуттів, або до матеріальних речей і процесів, заперечення ідеальних моментів в знанні про них. На думку П. Ліницького, буття для нас переважно є те, що відкривається у зовнішньому досвіді, тоді як пізнання, будучи процесом, який відбувається у нас, є предмет внутрішнього досвіду -- самоспостереження або самосвідомості (Там же. -- С. 154). Ось чому він захищав дуалізм, який, на його думку, прокладав межу між духом і тілом.

При розгляді проблеми свободи і необхідності П. Ліницький в релігійному дусі показав необхідність дотримання віри в Бога, яка аналогічна вірі в існування світу, де перша відноситься до світу морального, а друга -- до світу фізичного, проте і та, і інша необхідні, оскільки дають людям переконання і впевненість. При цьому, зазначав він, релігійна віра не виключає свободи дослідження, оскільки її основним завданням є незмінне збереження істини, тієї віковічної істини, яка викладається людству заповітами християнства.

П. Ліницькому властиве усвідомлення ролі і значення категорій з урахуванням їх змісту і того, що проявляється за ним, визнання конкретності підходу, обережності від впливів особистих симпатій чи антипатій, критичність ставлення до гіпотетичних думок. Найголовніше -- це врахування історичного підходу до процесів і явищ, які досліджуються, особливо по відношенню до розвитку суспільства, духовного життя, які не обмежуються індивідуальними силами людини, поширюються на все суспільство, переходячи з одного покоління до другого, а також на зв'язки між народами -- людство. Плідність зазначених вимог і підходів П. Ліницький наочно демонструє при критичному огляді поглядів і суджень про різні види суспільної діяльності і начала суспільного благоустрою.

При висвітленні цього питання філософ виходить з розуміння людини як діяльної істоти, де праця в усіх її видах становить найближче призначення людини, відведене їй самою природою, лежить в основі всієї людської гідності, щастя, блаженства, матеріального і морального добробуту. "Людина розумна -- це по загальному смислу перш за все людина діяльна, тобто володіє мистецтвом найкращим чином виконувати відому справу, а також здатна пристосовуватися легко до того чи іншого заняття" (Линицкий П. И. Критическое обозрение обычных взглядов и суждений о различных видах общественной деятельности и началах общественного благоустройства. -- Харьков, 1884. -- С. 10). Діяльність він поділяє на практичну і теоретичну. Практична -- це зовнішня діяльність, спрямована на виробництво зовнішніх змін у речах (власність, культура) й особах (різні види суспільного управління). Теоретична -- внутрішня діяльність, яка полягає у виробництві змін в стані самої діяльності, в основному розумової. Ці види діяльності специфічні, відрізняються один від одного, однак в живій меті існування людини пов'язані між собою.

Розкриваючи зміст першого виду діяльності, П. Ліницький зазначає, що всяка справа, з одного боку, пропонує відому мету, а з другого -- потребує для досягнення мети відповідних засобів. В усіх видах практичної діяльності метою, яку потрібно здійснити, є користь або так зване суспільне благо чи благо приватне. Найближчим з них постає встановлення матеріального добробуту, підвищення рівня якого пов'язане з удосконаленням знарядь і засобів діяльності, що зумовлюють зміни її історичних форм. Досягнення матеріального добробуту і достатку потребує також розподілу праці між багатьма людьми, тому що одна людина не може сама добувати і виробляти все необхідне для життя, а потребує сприяння інших, організації людей в суспільство. Відносини між людьми в суспільстві постають як у вигляді простого об'єднання, так і підпорядкування та панування, де останнє є належністю будь-якого співжиття, хоч і обмеженого, оскільки для людини в суспільстві є прагнення до власної свободи і зміни умов та форм праці.

Із спільноти людей постає держава, основним принципом існування якої є ідея права, або справедливість. Все несправедливе має бути чужим державній ідеї. Справедливість, як існування держави за законом, полягає в забезпеченні сукупності інтересів, які мають право на існування -- матеріальні, моральні, релігійні та ін. Цілком зрозуміло, що чим вищий будь-який інтерес, який існує в державі, тим більше зусиль має докласти держава для його забезпечення. В свою чергу, громадяни повинні служити державі. За цю службу держава забезпечує життя всіх громадян такою мірою, щоб вони могли повністю посвятити себе завданням та інтересам вибраного служіння (Гам же. -- С. 18). При цьому держава має на увазі тільки загальне благо, визначені моральні інтереси. Приватні особи і суспільство переслідують насамперед приватні інтереси, узгодження яких із загальними цілком можна досягти при сукупній дії уряду і суспільства. Оскільки справедливість є найвищою користю для всіх, то вона вимагає досягнення користі чи вигоди за рахунок не шкоди чи збитку інших, а підпорядкування корисних інтересів інтересам суспільства. Стосовно Ідеї справедливості, то вона через різні інтереси проявляється специфічно у різних народів залежно від умов їх життя.

Якщо основою практичної діяльності є ідея користі, вигоди, то теоретичної -- ідея істини. Для П. Ліницького істина є те, що пізнається, і тому вона лежить у відношенні до пізнання і тільки для того, хто пізнає. Вона існує об'єктивно, не залежить від нашої свідомості, але дається нам тільки в уявленнях, поняттях, ідеях, тобто постає як єдність об'єктивного і суб'єктивного. При цьому істина не є чимось постійно незмінним. Вона -- процес розвитку наших уявлень про світ, предмети і явища світу, де істинне -- це все дійсне, але зрозуміле і представлене відповідно до справжнього свого значення (Гам же. -- С. 27).

Як і всі види діяльності, теоретична діяльність пропонує розподіл праці, відповідно до чого виникають різні науки. П. Ліницький виступає з критикою скептицизму за негативне відношення до істини, а особливо позитивізму та емпіризму в їх спробах підмінити конкретними науками філософію, або надання філософії статусу конкретної науки. "Завдання, -- наголошує П. Ліницький, -- полягає не в тому, щоб філософію зробити наукою, а навпаки, для спеціальних наук, щоб вони проникнулися духом філософії, тому що вони зайняті винятково спеціальними, дрібними дослідженнями, що може привести їх до ступені ремесла" (Гам же. -- С. 32).

Не менш різко виступає філософ і проти схоластики, підкреслюючи, що в теоретичній діяльності слово і діло мають бути тісно пов'язані між собою. Адже якщо діло -- це будь-яке використання власних наших сил, а також сил зовнішньої природи, спрямоване на досягнення якоїсь мети, то слово є відображенням дійсного або необхідного здійснення і як відбиття дійсних можливостей міститься в думці, значення якої вимірюється словом. Людина, що займається теоретичною діяльністю, робить свою справу за внутрішнім потягом, вимагає не тільки індивідуальної свободи, а й свободи слова. Щоправда, на думку П. Ліницького, ідеї мають бути під контролем суспільства, бо вони не байдужі до практичної діяльності, а тому вимагати абсолютної свободи слова неможливо. Однак і заборона свободи думки і слова, якими б вони не здавалися шкідливими для суспільства, суспільних партій та індивідів, є зло.

При характеристиці поглядів П. Ліницького варто звернути увагу на такий момент. Ставлячи запитання про суспільний прогрес, він вимагає чіткого усвідомлення змісту понять "прогрес" і "застій", того, що називається рухом вперед і відсталістю. Великого значення він надає праву власності, з якою пов'язує характер діяльності людини, вибір вільного змагання як найкращого способу створення умов свого добробуту і розвитку, наголошуючи при цьому, що принцип свободи без матеріального забезпечення є не більш, ніж ілюзія. Цим зумовлюється і відношення П. Ліницького до соціалізму. Не заперечуючи проти здатності соціалізму гармонізувати відносини між людьми, він водночас підкреслював, що соціалізм стане справою безперспективною, якщо не здійснить інтелектуальну революцію. Як типовий представник академічної духовно-релігійної філософії П. Ліницький обґрунтовував необхідність релігійної віри, проте був противником будь-якого релігійного фанатизму. Основне завдання релігії він вбачав у моральному вихованні людей, підтримці в них свідомості обов'язку, любові до істини. Саме для цього потрібна віра, чистота і непорочність серця, які укріплюють людський дух, дають людині моральні та етичні почуття. Наявність релігійних почуттів, стверджував П. Ліницький, не перешкоджає займатися наукою. Коперник, Галілей, Кеплер, Ньютон були людьми, які відзначалися живим релігійним почуттям, постаючи водночас як великі вчені. Філософ вбачав певну суперечність православ'я у вимозі ним постійного обмеження особистої свідомості і особистої суб'єктивної свободи, однак зазначав, що ЦІ обмеження вибираються людьми добровільно і вільно або самим виконанням акту морального самовиховання в дусі церкви як прагнення людини до необмеженої свободи (Гам же. -- С. 147).

Рекомендована і використана література

Авсенєв П. С. Из записок о психологии: Сб. лекций бывших профессоров Киев, духовной акад. -- К., 1869.

Гогоцкий С С Два слова о прогрессе // Тр. Киев, духовной акад. -- 1860. -- Т. 1.

Гогоцкий С. С. Введение в историю философии. -- К., 1871.

Гогоцкий С. С. Критический взгляд на философию Конто. -- К., )847.

Гогоцкий С. С. Обозрение системы философии Гегеля. -- К., 1860.

Гогоцкий С. С. Философия XVII и XVIII веков в сровнении с философией XIX века и отношение той и другой к образованию. --К., 187

Размещено на Allbest.ru