Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. СУТЬ ФІНАНСОВОЇ ПОЛІТИКИ

1.1 Фінансова політика, як складова економічної політики, її види та значення

1.2 Стратегія і тактика фінансової політики та її реалізація

РОЗДІЛ 2. ДЕРЖАВНА ФІНАНСОВА ПОЛІТИКА В СУЧАСНИХ УМОВАХ ТА В УКРАЇНІ

2.1 Фінансова політика України на різних етапах державотворення

2.2 Фінансова політика України на сучасному етапі

РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ ТА НАПРЯМИ УДОСКОНАЛЕННЯ ФІСКАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ



ВСТУП

Громадянське суспільство не може успішно функціонувати та розвиватись без держави. Держава, в свою чергу, як організація публічної влади, неминучою умовою реалізації притаманних їй завдань і функцій передбачає наявність державних фінансів. Державні фінанси - це цілісна система суспільних відносин, пов'язаних з формуванням, розподілом і використанням централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів з метою виконання завдань і функцій держави, а також забезпечення умов розширеного відтворення [23]. Тобто фінансова діяльність держави зумовлена об'єктивною необхідністю і є процесом збирання, розподілу, перерозподілу та використання централізованих та децентралізованих фондів грошових коштів, що забезпечують практичне виконання функцій державою.

Актуальність теми даної курсової роботи у тому, що на даний час економічний і соціальний людський розвиток, яким впливає держава через фінансову політику, особливо важливий.

Предмет вивчення даної курсової роботи - складові фінансової політики, її типи, основних напрямів і цілі, та методи їх реалізація

Мета даної курсової роботи: розглянути фінансову політику держави.

Завдання курсової:

- Розкрити зміст і сутність фінансової політики держави

- Розглянути види фінансової політики

- Вивчити роль держави у житті суспільства

- Розглянути фінансову політику держави в Україні:

Отже, фінансова діяльність держави - одна з найважливіших сфер її діяльності, передбачених законодавством України. Вона спричинена необхідністю держави здійснювати та перерозподіл національного доходу [27].

Функціонування фінансової системи спрямоване на вирішення певних завдань, що стоять перед суспільством [11]. Цим завданням підпорядковуються й організація фінансових відносин у суспільстві, і процеси руху і розміщення фінансових ресурсів та ціноутворення на них, і пропорції їх централізацією і децентралізацією, і порядок формування, розподілу та перерозподілу доходів, і спрямованість витрат окремих суб'єктів підприємницької діяльності, громадян та держави, і структурне співвідношення між окремими сферами та ланками фінансової системи держави, і характер взаємовідносин між ними, і пропорції між індивідуальним та суспільним споживанням. При цьому можлива практично безмежна чисельність варіантів організації фінансових відносин і фінансової діяльності, з яких необхідно вибрати саме той, що найбільше підходить даній країні у даний час. Вибір цих варіантів і становить основу фінансової політики, яку здійснює держава.



РОЗДІЛ 1. СУТЬ ФІНАНСОВОЇ ПОЛІТИКИ

1.1 Фінансова політика, як складова економічної політики, її види та значення

політика фінансовий україна

Фінансова політика є важливою складовою частиною економічної політики держави.

Фінансова політика держави - це особлива форма її діяльності, направлена на мобілізацію фінансових ресурсів, їх раціональний розподіл і використання для здійснення функцій держави.

Проявляється фінансова політика у вигляді форм і методів мобілізації фінансових ресурсів і використанні їх на різні потреби держави, з метою забезпечення зростання валового внутрішнього продукту країни і підвищення добробуту всіх членів суспільства 19.

Залежно від рівня економічної системи виділяють:

- фінансову політику держави (макрорівень);

- фінансову політику суб'єктів господарювання (мікрорівень);

- фінансову політику міжнародних організацій і фінансових інституцій (рівень світового господарства).

Отже, фінансову політику можна розглядати як цілеспрямовану діяльність держави та інших суб'єктів господарювання у сфері формування, розподілу і використання фінансових ресурсів для досягнення поставленої мети.

Основна мета фінансової політики полягає у підвищенні рівня суспільного добробуту шляхом оптимального розподілу ВВП між галузями національної економіки, соціальними групами населення, територіями. На цій основі повинні забезпечуватися стійке зростання економіки, удосконалення її структури, створення умов для розвитку господарських одиниць різних форм власності. У цих умовах важливе значення також має створення надійних соціальних гарантій населенню 21.

Фінансова політика сприяє забезпеченню ресурсами цільових програм, зосередженню коштів на ключових напрямах розвитку економіки, стимулюванню зростання ефективності виробництва, використанню місцевих ресурсів.

При розробці фінансової політики необхідно враховувати ряд вимог, яким вона повинна відповідати:

- фінансова політика повинна розроблятися на основі наукового підходу, що передбачає відповідність фінансової політики закономірностям суспільного розвитку;

- урахування специфіки конкретних історичних умов, кожного етапу розвитку суспільства, особливостей внутрішнього і міжнародного стану, реальних економічних і фінансових можливостей держави;

- - ретельне вивчення попереднього господарського і фінансового досвіду, світового досвіду, нових тенденцій і прогресивних явищ; дотримання комплексного підходу при виробленні і проведенні фінансової політики;

- облік безлічі чинників при багатоваріантності розрахунків з використанням методу накладення фінансових заходів на конкретну економічну ситуацію в країні, прогнозування результатів при виробленні концепції фінансової політики;

- наявність обширної і достовірної інформації про фінансовий потенціал, об'єктивні можливості держави, про стан справ в економіці, всебічне використання математичного моделювання і електронно-обчислювальної техніки тощо.

Результативність фінансової політики тим вище, чим більше вона враховує потреби суспільного розвитку, інтереси всіх шарів суспільства, конкретно-історичні умови 16.

При розробці фінансової політики держави необхідно враховувати певні принципи фінансової політики. Принципи фінансової політики держави у кожному конкретному випадку, в кожній окремо узятій державі, в певний період можуть змінюватися.

Перший принцип фінансової політики можна сформулювати як постійне сприяння розвитку виробництва, підтримка підприємницької активності і підвищення рівня зайнятості населення.

Другим принципом фінансової політики держави є мобілізація і використання фінансових ресурсів для забезпечення соціальних гарантій.

Третій принцип фінансової політики - вплив за допомогою фінансової політики на раціональне використання природних ресурсів, заборона технологій, що загрожують здоров'ю громадян. З одного боку, держава вимагає від виробничих структур компенсацію витрат на оновлення природного середовища, а з іншого, використовуючи фінансові джерела, - закриття шкідливих виробництв і впровадження передових технологій, що сприяють збереженню природних ресурсів.

Головні засади та напрями фінансової політики на практиці відображаються у:

- фінансовому законодавстві;

- системі форм і методів мобілізації фінансових ресурсів;

- перерозподілі фінансових ресурсів між окремими верствами населення, галузями, регіонами;

- структурі доходів і видатків бюджетів.

Основне завдання фінансової політики держави - забезпечення реалізації державних програм необхідними фінансовими ресурсами.

Для того, щоб краще з'ясувати зміст, завдання і вимоги до фінансової політики і розділити сфери фінансових відносин, виходячи з їх суті і змісту, слід розрізняти як самостійні складові частини фінансової політики: податкову, бюджетну і грошово-кредитну політику 26.

Податкова політика як невід'ємна частина фінансової політики реалізує інтереси держави. Її головне призначення полягає у вилученні частини валового внутрішнього продукту на загальнодержавні потреби, в мобілізації цих засобів і перерозподілі через бюджет.

Під бюджетною політикою розуміють визначення державою:

- джерел формування доходів державного і місцевих бюджетів;

- пріоритетних напрямів витрат бюджету;

- допустимих меж незбалансованості бюджету;

- джерел фінансування бюджетного дефіциту;

- принципів взаємин між окремими ланками бюджетної системи

Під грошово-кредитною політикою розуміють дії, за допомогою яких уряд впливає на забезпечення стабільності грошового обороту через управління емісією, регулювання інфляції і курсу національної грошової одиниці; забезпечення своєчасності розрахунків в народному господарстві і в різних ланках фінансової системи через регламентацію і регулювання діяльності банківської системи; управління діяльністю фінансового ринку через регламентацію емісії і розміщення державних і корпоративних цінних паперів і регулювання їх прибутковості 12.

Крім перерахованих вище самостійних складових, фінансова політика включає також митну політику, боргову політику, інвестиційну політику, а також певні напрямки державної діяльності у галузі страхування, соціальній сфері, сфері фінансового ринку та ін.

Головним суб'єктом фінансової політики є держава.

Крім держави, будь-який інший суб'єкт господарювання (підприємство, установа, організація) також розробляє і здійснює свою фінансову політику, дотримуючись вимог чинного законодавства.

1.2 Стратегія і тактика фінансової політики та її реалізація

Фінансова політика залежно від тривалості періоду, на який вона розрахована, і характеру завдань, що вирішуються, включає фінансову стратегію і фінансову тактику [17]. Причому вони тісно взаємозв'язані. Стратегія визначає сутність і напрями тактики. У свою чергу, тактичні можливості обмежують вибір стратегії, адже безглуздо визначати стратегічні цілі і завдання, для вирішення яких недостатньо належних тактичних засобів. Водночас слід наголосити на тому, що тільки та фінансова політика, яка ґрунтується на поєднанні та взаємоув'язці стратегії і тактики, їх єдності і підпорядкованості, може бути успішною. Фінансова політика, що не має стратегічних орієнтирів, а полягає лише у вирішенні тактичних завдань, має обмежений характер і, як правило, малоефективна [19].

Фінансова стратегія - довготривалий курс фінансової політики, розрахований на перспективу, і передбачає рішення великомасштабних завдань, визначених економічною і соціальною стратегією держави. Це також вибір довготривалих цілей і складання цільових програм у фінансовій політиці потрібні для концентрації фінансових коштів на головних напрямках економічного і соціального розвитку [12].

Фінансова політика спрямована на вирішення завдань конкретного етапу розвитку суспільства шляхом своєчасних змін способів організації фінансових зв'язків, перегрупування фінансових ресурсів.

Фінансова тактика - поточна політика, що спрямована на вирішення конкретних завдань відповідного періоду на основі розробленої фінансової стратегії. Вона здійснюється через переорієнтацію фінансових ресурсів та змін в організації фінансової діяльності [6].

При відносній стабільності фінансової стратегії фінансова тактика повинна відрізнятись гнучкістю, що визначається змінністю, рухливістю економічних умов і соціальних факторів. Стратегія і тактика між собою пов'язані.

У фінансовій політиці стратегія утворює сприятливі можливості для вирішення тактичних завдань.

Тактика, виявляючи вирішальні дільниці і вузлові проблеми розвитку економіки, соціальної сфери шляхом зміни способів, форм організації фінансових відносин, зв'язків, дозволяє в більш стислі строки, з найменшими затратами вирішувати завдання, які намічає фінансова стратегія.

Важливим станом здійснення фінансової політики в державі є вибір форм і методів її реалізації. Реалізація фінансової політики політичними силами, що перебувають при владі, є досить складним процесом, який потребує відпрацювання повної стратегії і тактики у використанні фінансів при управлінні економічними й соціальними процесами в державі [8].

Для оцінки фінансової політики уряду і для рекомендації з її коригування в першу чергу необхідно мати ясну, чітку програму суспільного розвитку з виділенням інтересів всього суспільства чи його окремих груп, характеристикою перспективних і найближчих завдань, визначенням строків і методів їх вирішення.

Тільки за таких умов можна розробити і успішно проводити фінансову політику, дати їй об'єктивну оцінку [13].

Результативність фінансової політики тим вища, чим більше вона враховує потреби суспільного розвитку, інтереси, зацікавленість всіх прошарків і груп суспільства, конкретно-історичні умови і особливості життя [11]. Не меншою мірою успіх політики залежить від якісної розробки механізму узгодження і реалізації зацікавленості шарів суспільства і наявності в державі об'єктивних можливостей, тобто механізму свідомого використання усесторонніх, деколи навіть суперечливих факторів впливу на хід реалізації політики, з врахуванням змін в соціальній структурі суспільства, в стані суспільної свідомості і психології.

З огляду на це конкретні форми та методи реалізації бюджетної й податкової політик, що є основними складовими фінансової, передбачають [17]:

- знаходження і використання науково обґрунтованої величини перерозподілу фінансових ресурсів через бюджетну систему відповідного рівня економічного розвитку держави, використання методів державного регулювання економічного і соціального розвитку;

- удосконалення бюджетного процесу, запровадження його чіткої регламентації на стадіях розробки проекту бюджету, його виконання й контролю за витрачанням коштів, створення науково обґрунтованої системи прогнозування показників бюджету, поступовий перехід до середньострокового та перспективного фінансового і бюджетного планування;

- скорочення обсягу окремих видів дотацій та субсидій, які надаються з бюджету, з одночасним посиленням соціального захисту малозабезпечених верств населення;

- постійне здійснення фінансового контролю за діяльністю державних підприємств, організацій та установ з метою запобігання безгосподарності та марнотратству, ефективне використання бюджетних коштів і державного майна;

- вдосконалення міжбюджетних відносин, забезпечення їх стабільності, посилення зацікавленості місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у збільшенні власних доходів і своєчасному справлянні податків;

- досягнення стабільності податкової системи та її спрощення, зниження податкового навантаження, справедливий підхід до всіх платників податків, скасування чисельних пільг, що негативно позначається на формуванні вартісних показників в економіці держави;

- при оподаткуванні юридичних осіб необхідно поступово зменшувати нарахування на фонд оплати праці, які впливають на рівень цін, їхню структуру, конкурентоспроможність українських товарів. Щодо оподаткування фізичних осіб, то необхідно зменшувати податкове навантаження на громадян із порівняно низькими доходами.

Для оцінки фінансової політики уряду використовують показники, такі як[9]:

- фінансоємкість;

- фінансовіддача.

Фінансоємкість - така кількість фінансових ресурсів, що необхідна на виконання тої чи іншої програми.

Фінансовіддача - кількість прибутку, що отримано на вкладені ресурси.

Основною задачею є зниження фінансоємкості і підвищення фінансовіддачі в суспільному виробництві. При цьому необхідно пам'ятати, що важливим резервом збільшення фінансових ресурсів є покращена виробнича структура фінансових ресурсів вартості суспільного продукту.

Фінансова політика реалізується за двома напрямами: регламентування фінансових відносин у суспільстві та здійснення поточної фінансової діяльності. Регламентування фінансових відносин характеризує стратегію фінансової політики, а поточна фінансова діяльність - її тактику. Базовим елементом є регламентування фінансових відносин, яке може здійснюватися державою у законодавчій та адміністративній формах [21].

Законодавче регламентування полягає у прийняття відповідних законодавчих актів, які встановлюють суб'єктів фінансових відносин, їх права і зобов'язання, порядок і методи здійснення фінансової діяльності тощо. Адміністративне регламентування передбачає надання прав регулювання фінансових відносин органам державного управління. Головною формою вироблення фінансової політики є законодавче регламентування фінансових відносин, оскільки воно ставить фінансову діяльність на стабільну правову основу, що робить стійкою і фінансову політику.

Залежно від ступеня законодавчого чи адміністративного регламентування фінансових відносин, який характеризується тією часткою доходу, що розподіляється і споживається відповідно до чинних законів чи адміністративних рішень, розрізняють три типи фінансової політики:

- жорстка регламентація;

- помірна регламентація;

- політика мінімальних обмежень.

Жорстка регламентація полягає в тому, що переважна частина фінансових відносин регулюється державою. Права підприємств і громадян у здійсненні фінансових операцій визначаються не стільки їх інтересами, скільки правилами, установленими законами чи адміністративними рішеннями. Така політика проводиться в умовах або адміністративної економіки і відповідної її фінансової моделі, або в умовах обмеженості фінансових ресурсів. Подібна фінансова політика малоефективна, оскільки підриває стимули до продуктивної діяльності, адже фінансовим продуктом діяльності - доходом - більше розпоряджається держава, ніж його власники - юридичні і фізичні особи. Передбачає досить високий рівень бюджетної централізації ВВП 24.

Помірна регламентація здійснюється у законодавчій формі та охоплює обмежену частину фінансових відносин - взаємовідносини з державою, окремі елементи взаємовідносин на кредитному, фондовому, валютному та страховому ринках. Помірна регламентація має врівноважити інтереси держави і суспільства загалом та інтереси окремих юридичних і фізичних осіб. Вона забезпечує юридичним і фізичним особам достатні стимули для продуктивної діяльності і водночас дає змогу державі вживати заходи на соціально-економічний розвиток суспільства.

Політика мінімальних обмежень спрямована на формування максимальної заінтересованості суб'єктів підприємницької діяльності та громадян в ефективному господарюванні. У даному разі в основному регламентуються тільки взаємовідносини з державою, які до того ж зводяться до мінімуму. Переважна частина фінансових відносин за таких умов регламентуються на договірних засадах між окремими суб'єктами 15 .

Поточна фінансова діяльність держави відображає тактику реалізації фінансової політики. Її основним знаряддям є бюджет. Його структуризація за джерелами формування доходів і напрямами фінансування видатків, за рівнями адміністративно-територіального поділу характеризує ту чи іншу фінансову політику.

Залежно від завдань, на розв'язання яких спрямована фінансова політика, вона поділяється на такі види:

- політика стабілізації;

- політика економічного зростання;

- політика стримування ділової активності.

Політика стабілізації спрямована на підтримання макроекономічної рівноваги на основі сталих обсягів виробництва при стабільності цін. Її реалізація ґрунтується на забезпеченні стабільних обсягів фінансових ресурсів при сталих пропорціях розподілу і перерозподілу отриманих доходів. Розрізняють два різновиди цієї політики, які досить суттєво відрізняються один від одного. Перший - це політика стабілізації після економічного спаду, яка має стимулюючий характер. Другий - політика стабілізації в період економічного підсилення, яка має обмежувальне спрямування.

Політика економічного зростання спрямована на досягнення необхідного для країни рівня щорічного збільшення обсягів ВВП з урахуванням її потенціалу. Вона націлена на розширення обсягу фінансових ресурсів та забезпечення їх доступності як за цінами, так і за умовами залучення. Реалізація фінансової політики економічного зростання може здійснюватись трьома основними способами - через зростання державних видатків, зниження рівня оподаткування та проведення політики “дешевих грошей”. Використання державних видатків як стимулу зростання ВВП відбиває прямий державний вплив на основі фінансування економічних потреб. Це фінансування відображає приплив додаткових зовнішніх ресурсів, необхідних підприємствам для розширення обсягів виробництва. Зниження рівня оподаткування веде до збільшення маси внутрішніх ресурсів підприємств. Політика “дешевих грошей” полягає у мінімізації процентних ставок за кредитами і розширює можливості підприємств у залученні кредитних ресурсів 28.

Політика стримування ділової активності використовується для регулювання економічного циклу з метою запобігання кризи надвиробництва чи недопущення виснаження економіки внаслідок надмірних темпів економічного зростання. Вона здійснюється такими самими способами, як і за політики економічного зростання, тільки у зворотному напрямі - скорочення державних видатків, підвищення рівня оподаткування, встановлення високих процентних ставок за кредитами.

За характером реалізації фінансова політика буває дискреційна та недискреційна. Дискреційна політика передбачає здійснення державою певних заходів, спрямованих на реалізацію фінансової стратегії і тактики. Заходи (стимулюючі або стримуючі) застосовуються відповідно до ситуації, що склалася в економіці та фінансах. Недискреційна політика полягає у використанні певних фінансових інструментів - “стабілізаторів”, які автоматично регулюють ситуацію в економіці. “Стабілізаторами” є податки, соціальні державні виплати, різні субсидії. У фінансовій практиці використовуються одночасно і “стабілізатори”, і засоби дискреційної політики.

Процес формування і реалізації фінансової політики охоплює кілька етапів[19]:

Визначення цілей, постановка завдань

Вибір типу фінансової політики

Вибір напрямів реалізації (монетарна чи фіскальна) та розмежування завдань між ними

Вибір інструментів реалізації

Координація дії окремих інструментів

Здійснення конкретних заходів

Контроль за ходом реалізації

Рис.1. Етапи формування та реалізації фінансової політики

Дієздатність фінансової політики залежить від ефективності діяльності держави на кожному етапі та правильності прийнятих рішень. Її формування та постановки обґрунтованих завдань. Виходячи з цього здійснюється вибір типу фінансової політики - жорстка чи помірна регламентація, або політика мінімальних обмежень; дискреційна чи вбудованих стабілізаторів. На цій основі обираються напрями реалізації (вирішуються, які завдання забезпечуються засобами монетарної, а які фіскальної політики) та інструменти реалізації і способи забезпечення скоординованості їх дії 14.

На основі сформованої політики здійснюються конкретні заходи у сфері фінансів. При цьому дуже важливо забезпечити дієвість фінансових інструментів, адже результативність фінансової політики залежить як від її обґрунтованості, так і від того, як реалізуються механізми її здійснення. У зв'язку з цим вкрай важливим є контроль за ходом реалізації виробленої фінансової політики. Фінансові відносини і фінансова діяльність настільки складні та багатофакторні, що будь-які зміни в економічному середовищі можуть або змінити дію фінансових інструментів, або спрямувати їх в інший бік. Це, у свою чергу, може призвести до зовсім інших результатів, порівняно з тими, які очікувалися від даної фінансової політики.

Організація здійснення фінансової політики полягає у створенні відповідної системи фінансових органів та інституцій, наданні їм достатніх функцій і повноважень для реалізації тієї чи іншої політики, чіткому розмежуванні функцій з метою забезпечення повноти здійснення фінансової політики та досягнення скоординованості дій цих суб'єктів. Система управління фінансами охоплює досить розгалужену сукупність фінансових органів та інституцій. Кожний із цих органів має свою сферу діяльності і несе відповідальність за реалізацію фінансової політики в певному напрямі. Координуючими центрами в цій системі є Міністерство фінансів України та Національний банк України.

Міністерство фінансів розробляє засади фінансової політики України у цілому і реалізує та координує фіскальну політику. Воно складає проект Державного бюджету й забезпечує його виконання [30]. Водночас бюджет як фінансовий план складається на основі бюджетної резолюції, що розробляється Верховною Радою України, яка і затверджує бюджет. Отже, фіскальна політика держави є відображенням спільних дій законодавчої та виконавчої гілок влади. Законодавча влада визначає засади цієї політики, а виконавча, насамперед в особі Міністерства фінансів України, забезпечує її реалізацію.

Національний банк України розробляє засади монетарної політики та забезпечує її втілення. На відміну від Міністерства фінансів, яке входить до складу уряду, він є незалежною фінансовою інституцією. Водночас Рада Національного банку України формується наполовину за призначенням ВРУ і наполовину за призначенням Президента України. Голова правління НБУ затверджується Верховною Радою Такий статус Національного банку робить його відносно незалежним у здійсненні монетарної політики. Так, Рада Національного банку України самостійно розробляє основні засади грошово-кредитної політики та забезпечує її реалізацію 18.

Особливості статусів Міністерства фінансів та центрального банку відбиваються на виробленні та реалізації фінансової політики і забезпеченні взаємозв'язки її фіскальної та монетарної складових. З одного боку, відсутність єдиного підпорядкування може обумовити різновекторність монетарної та фіскальної політики. Але з іншого боку, у цьому полягає притаманна демократичному суспільству система противаг, яка сприяє збалансованості фінансової політики у цілому. Водночас це вимагає обов'язкової координації дій Міністерства фінансів та Національного банку України. І фіскальна, і монетарна політика мають бути спрямовані на вирішення основних завдань соціально-економічного розвитку [16].



РОЗДІЛ 2. ДЕРЖАВНА ФІНАНСОВА ПОЛІТИКА В СУЧАСНИХ УМОВАХ ТА В УКРАЇНІ

Зміст фінансової політики, її основні напрями ґрунтуються на теоретичних концепціях, які визначають ступінь участі держави в управлінні економікою і використанні окремих інструментів реалізації фінансової політики, тобто конкретних форм організації фінансових відносин [23].

Основні напрями в теорії фінансів відносно ролі держави в розвитку суспільства в ХХ ст. визначались дослідженнями класиків політекономії Адама Сміта і Давида Рікардо, а також англійського економіста Джона Мейнарда Кейнса та їх послідовників.

Сутність концепції Адама Сміта і Давида Рікардо зводилась до невтручання держави в економіку, збереження вільної конкуренції. У ній головна роль у регулюванні економічного життя суспільства відводилась ринковому механізму. Виходячи з цих принципів, фінансова політика до кінця 20-х років ХХ ст. була спрямована на обмеження державних витрат і податків, на забезпечення збалансованого бездефіцитного бюджету держави.

Наприкінці 20-х років та в 30-40-ті роки завдання фінансової політики зводилися до послаблення впливу кризи надвиробництва на економіку, підтримання високої ділової активності і розширення платіжного попиту. Основні засади такої політики базувалися на кейнсіанській теоретичній концепції, яка обґрунтувала необхідність посилення ролі держави в розвитку економіки через втручання в регулювання циклічного розвитку відтворювального процесу.

Результатом практичної реалізації такої теоретичної концепції стало зростання державних витрат на створення нових робочих місць, підвищення зайнятості населення, скорочення безробіття, активізацію підприємницької діяльності і формування додаткового попиту, що дало змогу збільшити національний дохід, а звідси з'явились можливості для збільшення видатків на фінансування соціальних потреб.

На відміну від попередньої теоретичної концепції кейнсіанська фінансова політика допускала можливість бюджетного дефіциту і навіть більше того - відводила бюджетному дефіциту активну роль у стимулюванні економічного зростання [15].

У 70-х роках особливості фінансової політики визначаються неокласичним напрямком економічної теорії. Цей період в країнах з ринковою економікою характеризується підвищенням нестабільності, сповільненням темпів економічного зростання, збільшенням резервної армії праці, зростанням бюджетного дефіциту, державного боргу, інфляції. Циклічні кризи 1974-1975 та 1980-1982 рр. переплелися з валютно-фінансовою, енергетичною, сировинною, екологічною та продовольчою кризами на тлі структурних змін, що відбувались у продуктивних силах. У таких умовах практичні рекомендації державного втручання стосувались не тільки доходів і видатків державного бюджету, а й регулювання грошового обігу, валютного курсу, ризику позичкових капіталів і цінних паперів. Неокласики запропонували розробку довгострокової стратегії, яка дала б змогу проводити стабільну фінансову політику. На їхню думку. Відсутність різких реакцій з боку держави на кожне циклічне зрушення - кращий спосіб не тільки пом'якшення самих коливань у довгостроковій перспективі, а й обмеження ролі держави і забезпечення вільної ринкової системи 7.

У сучасних умовах більшість розвинутих країн у своїй фінансовій політиці використовують різні елементи як кейнсіанської, так і неокейнсіанської теорії державного регулювання.

В країнах соціалістичної орієнтації фінансова політика формувалась під впливом марксистсько-ленінської теорії сутності і функцій соціалістичної держави та спиралась на принцип фінансової централізації. Держава безпосередньо керувала всіма сферами суспільного життя за допомогою планів економічного і соціального розвитку. Фінансова централізація призвела до монопольного державного регулювання ціноутворення, грошового обігу, системи розрахунків, кредитних відносин.

Оцінюючи фінансову політику, що проводилась в умовах адміністративно-командної системи управління, тяжко визначити чи вона була поганою чи хорошою. Основним є те, наскільки вона відповідає інтересам суспільства і наскільки сприяє досягненню поставлених цілей і вирішенню конкретних завдань. У роки перебудови і переходу до ринкових відносин планово-адміністративна фінансова політика перестала відповідати конкретно-історичним умовам. Завищена оцінка ролі монетарних механізмів у регулюванні перехідної економіки, втрата керованості економікою посилили масштаби фінансової кризи.

Фінансова політика на нинішньому етапі повинна характеризуватись якісно новими підходами до суб'єктів господарювання з урахуванням переходу на ринкові відносини, реформи цін, оплати праці, податкової і кредитної системи, спрямованих на формування нового фінансового механізму.

2.1 Фінансова політика України на різних етапах державотворення

Історичний огляд еволюції фінансів України доводить, що її фінансова система пройшла тривалий шлях становлення і розвитку, упродовж якого формувались ЇЇ структура, функції та засадничі положення.

Перші ознаки фінансових відносин з'явились в Україні за часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства (ІХ-ХШ ст.). Основними потребами слов'янських політичних союзів були утримання князя, військові заходи, державне управління, судочинство, підтримка дипломатичних зв'язків та ін. Задоволення цих потреб здійснювалося переважно за рахунок особистих повинностей і натуральних зборів. Князь жив переважно на доходи від власного господарства, важливими складовими якого були мисливство, рибальство, торгівля, скотарство та землеробство і до якого належала ціла система повинностей навколишнього населення (ставити княжий двір, годувати княжих коней, косити княжі луки, обробляти княжі поля тощо).

Головним джерелом доходів князівської скарбниці були примусові побори, найдавнішою формою яких була данина - військова контрибуція, що сплачувалася підкореними племенами. Згодом вона набула значення родового поняття, до складу якого входили всі обов'язкові платежі населення на користь князя. Ними були натуральні збори, які князь збирав особисто (полюддя) або які доставлялися йому самим населенням (повози). До них додавалися добровільні дарунки населення - дари, поклони, почесть. Невдовзі ці збори набувають, повністю або частково, грошової форми. Поряд з цим, князівська скарбниця поповнювалась за рахунок надходжень від торгівлі (одна із найбільш надійних і безперебійних статей князівських доходів), доходів від органів судочинства, доходів від надання позик тощо.

Важливу роль у слов'янському державному житті відіграла татарська данина, яка спочатку виникла як наслідок підкорення переможцю, а згодом привчила населення до сплати прямого податку та призвела до виникнення поняття тягла, як податного обов'язку населення. З часом збір татарської данини перейшов у руки московського князя. Нічого не змінилось і після знищення татарського ярма: населення продовжувало платити данину, але тепер, надійшовши до великокнязівської казни, вона там і залишалась.

Отже, Київська Русь мала доволі розгалужену систему поповнення державної казни, яка відображала існуючий соціально-економічний уклад. Однак фіскальні операції здійснювались хаотично, не планово та без відображення результатів, що врешті-решт призвело до зменшення доходів княжої казни, а згодом до занепаду держави 20.

Без розвиненої економіки і міцного державного управління Київська Русь та Галицько-Волинське князівство стали підвладні сильнішим державам - Польщі та Литві. Період Польсько-Литовської доби (XIV-XVI ст.) характеризувався поступовим втрачанням атрибутів української державності (мови, традицій, державної символіки) та національних особливостей законодавчої, судової і податкової систем. Упродовж другої половини XVI-XVII ст. фінансово-податкова система України зазнала істотних змін. У Литовському князівстві основним податком вважалась сербщина, у Польському королівстві - десятина на користь церкви та стадія (натуральна повинність на утримання війська). Отже, разом із втратою державності у середині XIV ст. фінансову систему України та її складові визначали та регламентували іноземні країни (Польща, Литва, Угорщина, Молдавія).

Відновлення державності та фінансового устрою України відбулося під час Козацької доби (XV-XVIII ст.). Запорізька Січ мала чіткий адміністративний устрій, завершену систему надходжень та витрачання коштів скарбу.

У 1563 р., за часів гетьманування Б. Хмельницького, було організовано державну скарбницю, вперше запроваджено податкову систему, Основними джерелами доходів Запорізької Січі були військова здобич, кошові регалії і домени, королівські та царські субсидії, мито, торговельний, подимний, мостовий та інші збори, орендна плата тощо.

Основне податкове навантаження було покладено на нижчі верстви населення, тоді як доходи української шляхти, козацької старшини та православного духівництва не оподатковувались. Організатором та управителем казни був гетьман, хоча фактично вона перебувала у віданні підскарбія. Полковники і сотники керували місцевими фінансами відповідних адміністративно-територіальних одиниць і військових підрозділів.

Поряд із чітким розмежуванням доходів скарб Січі мав визначені статті витрат, зокрема: утримання та спорядження Запорізького війська; поточне утримання кошового господарства; видача кредитів; виплати членам війська та допомога козакам; утримання церковних установ; видатки на користь Російської імперії; задоволення претензій від інших держав; резервні кошти тощо.

Із посиленням впливу царської Росії в Україні и фінансове становище щоразу погіршувалось. Так, існувала заборона експорту української продукції в Європу, на українське населення накладався тягар утримання російського війська, з обігу до російської скарбниці вилучались золоті монети. Царат вимагав надавати йому правдиву інформацію щодо доходів та витрат української скарбниці.

За царювання Петра І скарбницю в Україні було ліквідовано, почався цілеспрямований відтік фінансових ресурсів у Росію. Останнє намагання відстояти фінансову незалежність України зробив гетьман К. Розумовський, однак його спроба була невдалою, і разом із ліквідацією у 1764 р. інституту гетьманства фінансову систему України було об'єднано з фінансовою системою Російської імперії.

Наприкінці XVIII ст. українські землі знову були поділені та протягом майже двох століть перебували у складі Російської, Австрійської та Австро-Угорської Імперій. Панування інших імперій негативно позначилось на економічній, культурній та інших сферах суспільного життя України, гальмувало розвиток її фінансової системи.

В умовах промислового розвитку кінця XIX - початку XX ст. значно вдосконалилась кредитно-банківська система України, з'явилось багато фінансово-кредитних установ, таких як Торговельно-Промисловий банк, страхове агентство «Дністер», Міщанський союз кредитовий і каси взаємодопомоги. Основи власної фінансової системи формувалися в Україні одночасно зі спробами створити свою незалежну державу.

Особливе значення в історії вітчизняних фінансів мав період 1917-1920 рр., коли під впливом революційних подій було зроблено декілька спроб відродити українську державність та її основні інститути. Вищим виконавчим органом Української Центральної Ради став Генеральний секретаріат, який після проголошення Української Народної Республіки став першим українським урядом XX ст. З червня 1917 р. у складі Секретаріату діяло Генеральне секретарство фінансових справ. У грудні 1917 р. у Харкові було створено радянський уряд і в його складі - Народне секретарство фінансів, яке в 1919 р. було перейменовано в Наркомат фінансів, а в 1946 р. - у Міністерство фінансів УРСР 20.

В Українській державі в уряді гетьмана П. Скоропадського і в Українській Народній Республіці в уряді Директорії С. Петлюри фінансову політику проводило Міністерство фінансів України. Уряд Центральної Ради 1 березня 1918р. запровадив власну грошову одиницю - гривню та ухвалив закон про надходження податків і прибутків, зібраних на території Української Народної Республіки, в державну скарбницю. За часів правління гетьмана П. Скоропадського було складено, але не виконано з об'єктивних причин перший бюджет української держави [5].

Із входженням України до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік кардинально змінюється її фінансово-економічне становище. В усіх союзних республіках фінансово-економічна політика здійснювалась однаково і полягала в націоналізації банків, залізниць, підприємств, запровадженні контрибуції для заможних верств населення. Усі фінансові органи нашої країни були безпосередньо підпорядковані РСФРР, яка проводила фінансово-кредитну політику за посередництва Народного комісаріату фінансів РСФРР через свого уповноваженого в Україні, а з 1923 р. - через Народний комісаріат фінансів УРСР. У перші роки радянської влади в Україні завдяки фінансово-кредитній системі надавалась допомога націоналізованим підприємствам, які фінансувалися безпосередньо з державної скарбниці. Фінансування здійснювалось через Народний банк, який було створено після націоналізації радянською владою банківських установ.

Із запровадженням у 1922 р. нової економічної політики (НЕП) змінились і пріоритети фінансово-економічної політики держави, зокрема, основними її напрямами були: запровадження стійкої грошової одиниці, дозвіл на приватну торгівлю, денаціоналізація малих І середніх підприємств, зменшення тиску держави на фінансово-економічний сектор, введення єдиної податкової системи, створення ощадних кас та Ощадного банку. Внаслідок проведення таких заходів господарські взаємозв'язки пожвавішали, з'явилися перші ознаки відродження фінансових відносин. Однак, незважаючи на певні переваги НЕПу (зростання промислового виробництва, розвиток торгівлі, зняття суспільного напруження), були й значні недоліки (відсутність зовнішньої торгівлі, харчова криза та ін.), що І призвело до ліквідації НЕПу та встановлення командно-адміністративної системи управління.

Загалом перебування України у складі Радянського Союзу дало їй змогу наростити економічний, промисловий, сільськогосподарський, військовий потенціал, але водночас була знищена державна самостійність нашої країни. Фінансова система України як адміністративно-територіальної складової СРСР існувала символічно, оскільки параметри цієї політики затверджував уряд СРСР. У зв'язку з цим розвиток фінансової та кредитно-грошової систем відбувався за законами адміністративно-командної економіки.

У формуванні і становленні фінансової політики в Україні можна виділити три етапи [17].

Перший - 24 серпня 1991 р. - 16 листопада 1992 р., тобто від проголошення політичної незалежності і до здобуття незалежності української економіки від російського рубля. Як відомо, рубль продовжував обслуговувати наш безготівковий обіг, доки не було введено купоно-карбованець (до 16 листопада 1992 р.).

Другий період - з листопада 1992 р. по вересень 1992 р. Це період пошуків державою “власного обличчя” у фінансовій політиці.

Третій період триває з жовтня 1993 р. Це етап реальних кроків у фінансовій політиці, які характеризуються певними позитивними зрушеннями у фінансово-грошовій сфері, погашенням гіперінфляції. Його можна трактувати як переддень економічних реформ в Україні, беручи до уваги і грошову реформу 1996 р.

Під час першого періоду фінансова політика України як суверенної держави майже повністю залежала від фінансової політики Росії. Україна вслід за Росією лібералізувала ціни. Від моменту лібералізації цін у січні до травня - червня реальна грошова маса (номінальна, скоригована на зростання цін) зменшилась у 7-8 разів. У товарному обігу виникла серйозна диспропорція, що поклало початок кризі не платежів. Це значно зумовило розрив господарських зв'язків, прискорило спад виробництва, впровадження бартерних операцій та остаточний розвал грошової системи. В Україні на той час функціонували дві валюти - купоно-карбованець, що обслуговував готівковий обіг, і російський рубль, який, будучи валютою іншої держави, обслуговував безготівковий обіг. Тоді ж були проіндексовані обігові кошти державного сектора. Набув розвитку нелегальний “чорний” ринок рубля.

У результаті інтенсивної емісії на фінансовому ринку України нагромадилася велика маса грошей, яка у значній кількості мігрувала до Росії, - там були порівняно вищі відсоткові ставки за кредити, а ціни були нижчими. Тому в наступні місяці Україна знову опинилася без фінансових ресурсів.

В Україні й далі поглиблювалися фінансово-економічні проблеми. Підприємства через обмеженість ринку збуту та відсутність джерел сировини опинилися в глибокій кризі.

Другий етап характеризувався тим, що фінансовий стан підприємств різко погіршився через лібералізацію цін на енергоносії, у результаті чого ефективне функціонування багатьох енергомістких виробництв стало неможливим. Платіжна криза продовжувала зростати. Банки затримували на рахунках кошти клієнтів, а комерційні структури використовували ці кошти для свого збагачення.

Стрімко розвивався інфляційний процес, оскільки ціни на енергоносії та всі види сировини різко зростали. Нестача фінансових ресурсів стала хронічною і наростала величезними темпами, що почало загрожувати повним крахом фінансової системи.

Із запровадженням Росією світових цін на енергоносії Україна мала б запровадити аналогічну плату за транзит товарів Росії та інших країн СНД своєю територією. Цей транзит у шість разів перевищує обсяги нашого транзиту територією Росії та країн СНД. Вартість транзиту нафти і газу через Україну становить 3,7 млрд. дол. США, за транзит інших видів вантажів (усіма видами транспорту) Україна могла б отримати ще 5,1 млрд. дол. США. Загальна сума становила б 8,8 млрд. дол [31].

Криза платежів, яка виникла восени 1992 р., змусила уряд України прийняти рішення про вихід із рубльової зони та девальвувати свою національну валюту 1,5 рази.

Крім того, у період з 24 серпня 1991 р. до 16 листопада 1992 р. уряд України припустився таких помилок [17]:

1. Купон не був уведений у готівковий і безготівковий обіг одночасно.

2. Не було створено стабілізаційного фонду для підтримки національної грошової одиниці. Рішення про такий фонд прийнято лише на початку 1994 р.

3. Купон у ролі тимчасової української валюти, як свідчить світовий досвід, мав змогу ефективно функціонувати лише п'ять-шість місяців. Пізніше його потрібно було замінити повноцінною валютою (гривнею) ще принаймні в червні 1992 р.

Купон не виконував функції нагромадження, тобто його не сприймали як одну із форм майна. Тому в 1991-1992 рр. відбулася “втеча” купона в реальні товарні цінності, що стало ще однією причиною зростання цін, крім того, процес нагромадження відбувався у вільно конвертованій валюті, а це теж спричиняло падіння ціни купона.

Отже, протягом першого періоду розвитку фінансової політики незалежної України було втрачено сприятливий момент для введення повноцінної української валюти.

За період 1991-1993 рр. загострювалася криза й у валютній системі, відбулося штучне заниження в десятки разів курсу національної валюти стосовно російського рубля. Не було гарантовано і забезпечено репатріацію (повернення) валютного виторгу експортерів. Зменшився зовнішньоторговельний оборот з негативним для України сальдо платіжного балансу.

Кредитні емісії НБУ не сприяли гальмуванню спаду виробництва. Понад 80% кредитів були спрямовані у державний сектор економіки на підтримку передусім збанкрутілих підприємств. Найдоцільніше було б закрити такі підприємства згідно з Законом “Про банкрутство”, надаючи підтримку тільки найважливішим з них. Проте були прокредитовані підприємства і цілі галузі без урахування їхньої значимості, що і стало вирішальним інфляційним фактором.

Унаслідок перелічених негараздів в економіці України відбулося сторазове зростання роздрібних цін за вдвічі нижчих темпів зростання заробітної плати. Частка заробітної плати в собівартості продукції зменшилася майже вдвічі. Поволі зникали і стимули до праці.

У фінансовій політиці Української держави значне місце посідає грошова реформа 1996 р. Середньомісячна інфляція за серпень 1996 р. - липень 1997 р. становила 1,4%, а за відповідний період 1995-1996 рр. - 1,5%. Зміцнення гривні сприяло зміні структурі грошової маси. Якщо на початок серпня 1996 р. питома вага національної валюти в структурі грошової маси М2 становила 82,1%, то на відповідний період 1997 р. - 85,3%*. Найважливіші фінансово-економічні наслідки грошової реформи наведено в додатку у табл. 1.

Довіра до нової грошової одиниці зумовила зростання вкладів населення в комерційні банки. Питома вага строкових вкладів у загальній сумі вкладів населення за аналогічний період зросла майже на 10%.

Пожвавився і валютний ринок. За липень 1996 - червень 1997 рр. продано 23 млрд. дол. США, тоді як за липень 1995 - червень 1996 рр. - 13,5 млрд. Національна валюта почала працювати на свою економіку - на 24,8% зросли реальні кредитні вкладення (додаток, табл. 2). Порівняно дешевшими стали і самі кредити [17].

Отже, стабільні гроші - це фундамент розвитку економіки будь-якої країни і основа складання правильної та відповідної фінансової політики у державі у певний період. При цьому сума грошей в обігу має відповідати кількості товару для реалізації. Надлишок грошей, як і їх брак, негативно впливають на кругообіг капіталу і фінанси держав в цілому

2.2 Фінансова політика України на сучасному етапі

Сьогодні фінансово-економічна ситуація в Україні є складною, суперечливою і неоднозначною. Об'єктивно самим процесом розвитку ситуації в центр економічної політики нині поставлено питання про збільшення реального економічного зростання. Останнє можливе за наявності грошової, фінансової і виробничої стабілізації.

В процесі своєї діяльності держава вирішує досить суперечливі завдання, і тому, відповідно фінансова політика повинна бути балансуючою. Основними напрямками фінансової політики в сучасних умовах є:

1) проведення заходів щодо остаточного переведення підприємств, і особливо державних, до ринкових відносин;

2) оздоровлення грошово-кредитної системи та повний вихід з кризового стану фінансів держави;

3) комплекс заходів по соціальному захисту населення [21]

Отже, головне завдання фінансової політики в період сучасних перетворень в нашій країні полягає не тільки в тому, щоб забезпечити матеріально ці перетворення, але й запобігти соціальній напрузі в суспільстві і максимально пом'якшити переходу від однієї системи відносин до іншої.

На сьогоднішній день Верховна Рада України кожен рік затверджує Основні напрями бюджетної політики, а Національний банк України - Основні засади грошово-кредитної політики. Ці документи є визначальними у формуванні поточної фінансової політики держави 4.

Так, пріоритетними напрямами бюджетної політики на 2017 рік є:

- створення умов для подальшої стабілізації економіки;

- забезпечення економічного зростання та розбудову конкурентоспроможної економіки

- забезпечення бездефіцитності бюджетів соціальних фондів;

- розвиток внутрішнього ринку державних цінних паперів і підвищення їх ліквідності;

- здешевлення відсоткових ставок за кредитами, а також фінансової підтримки окремих інвестиційних проектів, тощо.

Сучасна фінансова політика повинна враховувати всю багатофакторність, багатокомпонентність та багатоваріантність управління фінансами для досягнення поставленої мети та виконання завдань щодо ефективного її розвитку. Державна фінансова політика не може визначатися раз і назавжди. Навпаки, на сучасному етапі розвитку вітчизняної економіки вона повинна бути гнучкою та коригуватися у відповідь на зміни зовнішніх та внутрішніх факторів.

Основу фінансової політики становить бюджетна політика, яка пов'язана насамперед із формуванням та виконанням бюджетів усіх рівнів. Економічна нестабільність і спад виробництва негативно впливають на формування доходів та фінансування видатків бюджету. Важливою проблемою за- лишається визначення оптимальних меж функціонування бюджетів усіх рівнів і забезпечення їх якісного і ритмічного виконання при збереженні провідної ролі Державного бюджету України [25].

Упродовж 2014 р. економіка України функціонувала в украй несприятливих умовах. Російська агресія завдала Україні безпрецедентних гуманітарних і соціальних втрат і спричинила серйозні деструктивні процеси, в т. ч. руйнацію інфраструктури на території бойових дій, дезорганізацію усталених виробничих зв'язків і критично важливих постачань ресурсів, часткову втрату зовнішніх ринків та експортного потенціалу. Водночас, абсолют- но необхідне для країни кардинальне реформування внутрішніх економічних механізмів залишилося невиразним, а окремі зміни запроваджувалися дуже повільно.

Якщо в І півріччі 2014 р. промисловість знизилася на 4,7 %, то за результатами року падіння склало 10,7 %. У сфері будівництва падіння прискорилося з 9 % до 22,7 %, вантажообігу - з нульового показника до 10,8 %. Лише позитивна динаміка аграрного сектору (річне зростання - 2,8 %) утримала загальні показники економіки України від повного обвалу [22].

...