Кредитування останньої інстанції та слабкі інститути: погляд з позиції теорії ігор

- внаслідок дій у кожному наступному раунді ітерацій або буде запущено процес пристосування й виходу з кризи, або з'явиться один із чотирьох шоків, що кумулятивно характеризуватиме динаміку кризи, її масштаб, глибину та макрофінансовий профіль. Зацикленість, або хаос, може бути маргінальним випадком.

Рисунок змальовує дерево гри. Центробанк має два варіанти дій: або реалізувати кредитування останньої інстанції, або вступити в кризову смугу без нього. В обох випадках банки мають можливість відреагувати відповідно до соціально оптимальної лінії поведінки й опортуністично. Втім, саме хід центробанку закладає сценарії перебігу гри.

Рисунок. Дерево гри

Побудовано автором.

Умовні позначення: КОІ - хід центробанку у вигляді кредитування останньої інстанції; Стоп КОІ - хід центробанку у вигляді відсутності кредитування останньої інстанції; коі - хід банків неопортуністичного характеру; коіО - хід банків опортуністичного характеру; СТОП - початок пристосування внаслідок поведінки, консистентної з виходом із кризової смуги; A, B, C, D - характерні шоки, що визначають модальності кризи.

У першому випадку (хід центробанку КОІ), коли банки реагують соціально оптимально (коі), після невеликого шоку (А) криза прямує в бік розв'язання. Однак опортуністична реакція банків (коіО) повністю змінює результат, призводячи до появи шоку (С). Як наслідок, центробанк має можливість відреагувати у вигляді або припинення масштабної пропозиції ліквідності (Стоп КОІ), генеруючи шок (D), або продовження обраної політики від самого початку, подвоюючи негативний результат за рахунок генерування шоку (С). Банки, у свою чергу, після припинення кредитування останньої інстанції можуть змінити свою попередню лінію гри (з коіО на коі), генеруючи шок (D), за котрим ситуація балансуватиме на межі виходу з деструктивної зони, оскільки очікування відновлення активності центробанку вже будуть сформовані. Або ж зміна поведінки банків (з коіО на коі) спричинятиме припинення гри (СТОП), тобто активацію процесу пристосування й виходу з кризи. В протилежному випадку, за відсутності корекції центробанком лінії поведінки (після другого шоку, С), банки можуть продовжити опортуністичну лінію (коі), тим самим відкриваючи шлях до поглиблення кризи (Хаос), чи почати дотримуватися логіки пристосування до шоку (А), тим самим сприяючи виходу зі стресової ситуації (СТОП).

Друга лінія, активована стриманим центробанком (Стоп КОІ), передбачає дещо інакший набір альтернатив. Банки мають можливість відреагувати соціально оптимально (коі), проте внаслідок цього виникає шок відсутності пропозиції екстреної ліквідності (В), або ж повестися опортуністично (коіО), генеруючи шок (D). У першому випадку продовження жорсткої лінії з боку центробанку (Стоп КОІ) сприяє збереженню шоку (В), але зміна лінії поведінки (КОІ) допускає шок (А) і початок процесу пристосування з виходом із кризи. Подальше дотримання неопортуністичної лінії з боку банків (коі) як реакція на збереження жорсткої лінії центробанку (КОІ) після подвоєння шоку (В) призводить до розгортання процесу пристосування та виходу з кризи (СТОП), тоді як альтернативна лінія вже навряд чи можлива (?), адже всі учасники гри були послідовними. Розвиток подій із точки шоку (D) вказує на два варіанти. Збереження жорсткої лінії центробанку (Стоп КОІ) відкриває шлях до виходу із зони стресу, тимчасом як зміна поведінки (КОІ), наприклад під політичним тиском, у випадку неопортуністичної реакції банків (коі) призводить до початку виходу з кризи, а в протилежному випадку (коіО) - генерує появу шоку (C) із перспективою перетворення на не- контрольований процес (Хаос).

Аналіз ігрових сценаріїв показує, що за перший раунд (ходи центробанку й банків) соціально оптимальна траєкторія можлива лише в одному випадку (див. табл. 3), тоді як усі інші генерують відмінні за характером шоки. Після наступного кроку центробанку завершення гри ймовірне виключно у випадку, коли його перший крок не був пов'язаний із кредитуванням останньої інстанції, а в протилежному випадку спостерігається найбільша дестабілізація (подвійний шок (С)). Закінчення другого раунду (після реакції банків на другий хід центробанку) свідчить про те, що шлях у бік неконтрольо- ваної кризи властивий обом лініям початкової гри центробанку, а ймовірність завершення гри приблизно однакова в обох випадках, однак із різним набором генерованих шоків. Табл. 4 узагальнює результати обох стартових ліній гри центробанку, вказуючи на відносний характер втрат і вигід кожної з них та загалом несприятливий вибір альтернатив (worse trade-off).

З табл. 4 видно, що якість інститутів визначає ефективність кредитування останньої інстанції, котре буде також дуже чутливим до проблеми інформаційної асиметрії. Досяжність найшвидшого варіанта виходу з кризи залежить саме від якості інститутів і правильності інтерпретації центробанком інформації про стан фінансової системи й потенційну поведінку фінансових гравців. Водночас факт слабких інститутів ще не є критерієм оцінки того, наскільки оптимальним вибором центробанку є здійснення чи нездійснення кредитування останньої інстанції. Можна лише сказати, що у випадку слабких інститутів імовірність опортуністичної поведінки банків є високою, тому оптимальною стратегією центробанку буде та, яка це враховує, за умови можливості наперед ранжувати величину шоків В, С, D. Саме через складність з'ясування переваги комбінації "2В + D + 2С” над "3С + 2D” для суспільства не можна однозначно сказати, що випадок реакції центробанку щодо обмеження кредитування останньої інстанції є оптимальним. Тільки коли наперед відомі факт слабкості інститутів і висока ймовірність опортуністичної поведінки з боку банків та відносні деструктивні наслідки кожного з шоків В, С, D, можна стверджувати, що жорстка лінія центробанку буде кращою.

Таблиця 4. Результати гри

Складено автором на основі рисунка.

Отже, теорія ігор вказує на ймовірну перевагу саме такого підходу за умов, що комбінація "2В + D + 2С” є меншим злом, ніж "3С + 2D”, але при цьому вона дає змогу краще зрозуміти логіку перебігу кризових процесів на основі аналізу ймовірних ходів центробанку й фінансових гравців.

Екстраполяція цих висновків на Україну та недавні події дають підстави для низки застережень. Кризи 2008-2009 і 2014-2016 рр. істотно відрізняються між собою за очікуваннями щодо транзитивності й персистентності шоку. Отже, мотивація до опортуністичної поведінки істотно варіювалася, внаслідок чого частка банків, охоплених схильністю до такої поведінки, в першому випадку була меншою. Втім, це не означає, що якість інститутів була кращою в період глобальної фінансової кризи; нагромадження ризиків мало радикально іншу природу. В другому випадку банківська система була значно вразливішою до стресу завдяки тому, що інституціональні викривлення посилились, а концентрація ризиків досягалася за рахунок не так циклічної експансії, як пов'язаного кредитування та відносної замкненості фінансування політичних бізнес-груп. При цьому в обох випадках пропозиція ліквідності з боку НБУ на початку кризи не сприяла стабілізації очікувань, а була складовою зростання попиту на безпечні активи. В другому випадку масштаби кризи відобразили не лише сам факт екстреної пропозиції ліквідності (обсяги такої пропозиції були навіть меншими, ніж у першому випадку), а й різке зміщення в напрямку опортуністичної поведінки, котре не було передбачене ex ante, зокрема через те, що НБУ не міг адекватно інтерпретувати сигнали про стан банківської системи, яка мала непрозору структуру власності та ставала дедалі вразливішою до концентрації ризиків. Дії НБУ у 2014-2016 рр., котрі часто вважають непослідовними, можна пояснити з позиції наведеного вище ігрового підходу. Вичерпання простору політики провокувало відповідні зміни в очікуваннях із боку банків.

Серйозні труднощі із запобіжниками опортуністичній поведінці банків (застави та їх оцінка) вказують на те, що Україна виявилася типовим прикладом залежності кредитування останньої інстанції від якості інститутів. Ця проблема значно обмежила позитивні ефекти такого кредитування, піддавши сумніву його соціальну оптимальність. Отже, в умовах інформаційної асиметрії та низької якості інститутів кращою альтернативою є стриманість у пропозиції екстреної ліквідності. Така стриманість буде тим адек- ватнішою, чим нижчими є валютні резерви, вищими - рівень доларизації та схильність до виведення капіталів у офшорні юрисдикції, більшими - очікування щодо персистентності шоку. До речі, війна й втрата частини території належать до персистентних шоків.

Підсумовуючи викладене, доходимо таких висновків. Під час глобальної фінансової кризи практика кредитування останньої інстанції вийшла за межі класичних принципів У. Бейджхота. Разом із тим слабкість інститутів істотно викривляє можливості активної пропозиції екстреної ліквідності з боку центробанку. Це пов'язано з неспроможністю останнього адекватно оцінювати рівень ризиків, акумульованих банками, з інформаційною асиметрією, яка є інструментом стратегічної поведінки, з відсутністю запобіжників опортуністичної поведінки у фінансовому секторі та схильністю до виведення активів через канали пов'язаного кредитування. Саме особливості інституціонально слабких економік вказують на те, що від характеру поведінки центробанків і фінансових посередників залежать модальність перебігу кризи та її макрофінансові форми. Теорія ігор допомагає зрозуміти, що соціальна оптимальність кредитування останньої інстанції досягається виключно в умовах неопортуністичної поведінки банків. Динамічна гра, побудована на основі того, що центробанк робить перший хід, а банки реагують або опортуністично, або соціально оптимально, засвідчує наявність несприятливого вибору з-поміж альтернатив. Результат "перший кращий” досягається в разі кредитування останньої інстанції та неопортуніс- тичної поведінки банків. Однак зазначений сценарій є недосяжним в умовах слабких інститутів, тому кумулятивні втрати від такого першого ходу центробанку будуть вищими, порівняно з випадком, коли центробанк розпочинає гру, утримуючись від екстреної пропозиції ліквідності. Навіть якщо він потім змінює початковий хід, саме в рамках цього сценарію досягається “другий кращий” результат та збільшується ймовірність швидшого виходу з кризи. Проте однозначна перевага одного сценарію над іншим приховується через проблему ранжування втрат від різних шоків, котрі генеруються комбінаціями в поведінці центробанку й фінансових гравців. Екстраполяція цих висновків на Україну дає підстави стверджувати, що кредитування останньої інстанції потребувало значно стриманішої реалізації у світлі відсутності точної інформації про стан банківської системи та ймовірність сильного опортуністичного ухилу в поведінці банків, обізнаність щодо чого, втім, підпадає під значну інформаційну асиметрію.

Список використаних джерел

1. Bagehot W. Lombard Street: A Description on the Money Market / ed.: E. Johnstone, H. Withers. London : Henry S. King and Co., 1873.

2. Holmstrom B., Tirole J. Private and Public Supply of Liquidity. Journal of Political Economy. 1998. Vol. 106, #1. P. 1-40.

3. Solow R. “On the Lender of Last Resort” in Financial Crises: Theory, History and Policy. N. Y. : Cambridge University Press, 1992. 23 p.

4. Laidler D. Central Banks as Lenders of Last Resort - Trendy or Passe? Economic Policy Research Working Paper. 2004. No. 8. P. 1-42.

5. He D. Emergency Liquidity Support Facilities. IMF Working Paper. 2000. No. 79. P. 1-36.

6. Bauducco S., Bulir A., Cihak M. Taylor Rule Under Financial Instability. IMF Working Paper. 2008. No. 18. P. 1-43.

7. Tucker P. The Lender of Last Resort and Modern Central Banking: Principles and Reconstruction. Re-Thinking the Lender of Last Resort. BIS Paper. 2014. No. 79. P. 10-40.

8. The Lender of Last Resort Function after the Global Financial Crisis / Dobler M. et al. IMF Working Paper. 2016. No. 10. P. 1-61.

9. Lavoie S., Sebastian A., Traclet V. Lessons from the Use of Extraordinary Central Bank Liquidity Facilities. Bank of Canada Spring Review. 2011. Spring. P. 27-36.

10. Calomiris Ch. W., Haber S. H. Fragile by Design: The Political Origins of Banking Crises and Scarce Credit. Princeton, NJ : Princeton University Press, 2014. 584 p.

11. Acharya V. Financial Stability in the Broader Mandate for Central Banks: A Political Economy Perspective. Hutchins Center Working Paper. 2015. No. 11. P. 1-19.

12. Balls E., Howart J., Stansbury A. Central Bank Independence Revisited: After the Financial Crisis, what should a Model Central Bank Look Like? Mossavar-Rahmani Center Working Paper. 2016. No. 67. P. 1-113.

13. Domanski D., Sushko V. Overview. Re-Thinking the Lender of Last Resort. BIS Paper. 2014. No. 79. P. 1-9.

14. Benefits and Costs of Bank Capital / Dagher J. et al. IMF Staff Discussion Note. 2016. No. 4. P. 1-38.

15. Laeven L., Valencia F. Systemic Banking Crises Database: An Update. IMF Working Paper. 2012. No. 163. P. 1-32.

16. Giannini C. Enemy of None but a Common Friend of All? An International Perspective on the Lender-of-Last-Resort Function. IMF Working Paper. 1999. No. 10. Р. 1-58.

17. Jeanne O., Wyplosz Ch. The International Lender of Last Resort: How Large is Large Enough? IMF Working Paper. 2001. No. 76. Р. 1-37.

18. Eichengreen B., Kletzer K., Mody A. The IMF in a World of Private Capital Markets. IMF Working Paper. 2005. No. 84. P. 1-34.

19. Obstfeld M. The Immoderate World Economy. 3^rd Annual Journal of International Money and Finance Conference. UC Santa Cruz, May 2009. P. 1-23.

20. ObstfeldM. Lenders of Last Resort in a Globalized World : Keynote address prepared for the 2009 International Conference, Institute for Monetary and Economic Studies, Bank of Japan. Tokyo, May 27-28, 2009. P. 1-30.

21. Cihak M. Price Stability, Financial Stability, and Central Bank Independence. Oesterreichische Nationalbank38^th Economic Conference. Wiena, 2010. P. 45-55.

22. Kane E., Klingebiel D. Alternatives to Blanket Guarantees for Containing a Systemic Crisis. Journal of Financial Stability. 2004. No. 1. P. 31-63.

2 3 . KaneE. Dynamic Inconsistency of Capital Forbearance: Long-Run vs Short-Run Effects of Too-Big-to-Fail Policymaking. Boston College, 2000.

24. Козюк В. В. Пов'язане кредитування: олігархічний банкінг та фінансова нестабільність. Фінанси України. 2016. № 8. C. 38-58.

References

1. Bagehot, W. (1873). Lombard Street: A Description on the Money Market. London: Henry S. King and Co.

2. Holmstrom, B., Tirole, J. (1998). Private and Public Supply of Liquidity. Journal of Political Economy, Vol. 106, No.1, 1-40.

3. Solow, R. (1992). “On the Lender of Last Resort” in Financial Crises: Theory, History and Policy. N. Y.: Cambridge University Press.

4. Laidler, D. (2004). Central Banks as Lenders of Last Resort - Trendy or Passe? Economic Policy Research Working Paper, 8, 1-42.

5. He, D. (2000). Emergency Liquidity Support Facilities. IMF Working Paper, 79, 1-36.

6. Bauducco, S., Bulir, A. & Cihak, M. (2008). Taylor Rule under Financial Instability. IMF Working Paper, 18, 1-43.

7. Tucker, P. (2014). The Lender of Last Resort and Modern Central Banking: Principles and Reconstruction. Re-Thinking the Lender of Last Resort. BIS Paper, 79, 10-40.

8. Dobler, M. et al. (2016). The Lender of Last Resort Function after the Global Financial Crisis. IMF Working Paper, 10, 1-61.

9. Lavoie, S., Sebastian, A. & Traclet, V. (2011). Lessons from the Use of Extraordinary Central Bank Liquidity Facilities. Bank of Canada Spring Review, Spring, 27-36.

10. Calomiris, Ch. W., Haber, S. H. (2014). Fragile by Design: The Political Origins of Banking Crises and Scarce Credit. Princeton, NJ: Princeton University Press.

11. Acharya, V. (2015). Financial Stability in the Broader Mandate for Central Banks: A Political Economy Perspective. Hutchins Center Working Paper, 11, 1-19.

12. Balls, E., Howart, J. & Stansbury, A. (2016). Central Bank Independence Revisited: After the Financial Crisis, what should a Model Central Bank Look Like? Mossavar-Rahmani Center Working Paper, 67, 1-113.

13. Domanski, D., Sushko, V. (2014). Overview. Re-Thinking the Lender of Last Resort. BIS Paper, 79, 1-9.

14. Dagher, J. et al. (2016). Benefits and Costs of Bank Capital. IMF Staff Discussion Note, 4, 1-38.

15. Laeven, L., Valencia, F. (2012). Systemic Banking Crises Database: An Update. IMF Working Paper, 163, 1-32.

16. Giannini, C. (1999). Enemy of None but a Common Friend of All? An International Perspective on the Lender-of-Last-Resort Function. IMF Working Paper, 10, 1-58.

17. Jeanne, O., Wyplosz, Ch. (2001). The International Lender of Last Resort: How Large is Large Enough? IMF Working Paper, 76, 1-37.

18. Eichengreen, B., Kletzer, K. & Mody, A. (2005). The IMF in a World of Private Capital Markets. IMF Working Paper, 84, 1-34.

19. Obstfeld, M. (2009, May). The Immoderate World Economy. 3^rd Annual Journal of International Money and Finance Conference (pp. 1-23). UC Santa Cruz.

20. Obstfeld, M. (2009, May 27-28). Lenders of Last Resort in a Globalized World: Keynote address prepared for the 2009 International Conference, Institute for Monetary and Economic Studies, Bank of Japan (pp. 1-30). Tokyo.

21. Cihak, M. (2010). Price Stability, Financial Stability, and Central Bank Independence. Oesterreichische Nationalbank38^th Economic Conference (pp. 45-55). Wiena.

22. Kane, E., Klingebiel, D. (2004). Alternatives to Blanket Guarantees for Containing a Systemic Crisis. Journal of Financial Stability, 1, 31-63.

23. Kane, E. (2000). Dynamic Inconsistency of Capital Forbearance: Long-Run vs Short-Run Effects of Too-Big-to-Fail Policymaking. Boston College.

24. Kozyuk, V. V. (2016). Pov'yazane kredy'tuvannya: ol^a^^ny') banldnh ta fmansova nestab^^st' [Related lending: oligarchic banking and financial instability]. Finansy' Ukrayiny' [Finance of Ukraine], 8, 38-58 [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru