Фінансовий потенціал функціонує у певному середовищі, а тому зазнає прямого чи опосередкованого впливу з боку різноманітних факторів.

У науковій літературі немає єдиного підходу щодо структуризації факторів, які визначають пріоритети його нарощення.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рисунок. 4.1 - Фактори, які обумовлюють розвиток елементів фінансового потенціалу.

Однак за змістом дані фактори можна розділити на такі групи:

1) нормативно-правові;

2) фінансово-економічні;

3) організаційні.

Оскільки інноваційний потенціал є важливою складовою фінансової діяльності, то й нормативно-правове поле функціонування фінансового потенціалу необхідно розглядати через призму нормативно-правового поля здійснення інноваційної діяльності [10].

Однак аналізуючи українське інноваційне законодавство, можна окреслити ряд недоліків:

? законодавчо не врегульовано ряд фундаментальних проблем: не розроблено чіткого механізму торгівлі інтелектуальною власністю, зокрема створеної у державному секторі економіки; не розроблено механізму державного або приватного страхування інноваційних ризиків; відсутні ефективні механізми залучення фінансових ресурсів в інноваційну сферу;

? наявність надзвичайно великої кількості різноманітних постанов, які тільки тимчасово врегульовують існуючі проблеми та встановлюють щораз нові правила гри в інноваційному бізнесі;

? значна кількість прийнятих нормативних актів носить декларативний та суперечливий характер;

З нормативно-правовими факторами тісно пов'язана друга група факторів, а саме - фінансово-економічні.

До цієї групи належать:

1) система фінансування інноваційної діяльності;

2) система формування сприятливого економічного середовища в інноваційній сфері.

Розвиток інноваційної діяльності як на рівні окремого підприємства, так і на рівні держави в цілому повинен передбачати створення добре обґрунтованої системи фінансування. Тільки в цьому випадку можуть бути створені необхідні умови для накопичення і маневрування фінансовими ресурсами і можливості їх концентрації за основними напрямками інноваційної політики.

С. Онишко, досліджуючи механізм фінансового забезпечення інноваційного розвитку економіки, зміст останнього вбачає у цілісному процесі, по-перше, власне фінансового забезпечення, по-друге, можливостей накопичування та відтворення фінансових ресурсів, по-третє, регулятивного потенціалу. На перший план у такому процесі виходить формування «фінансового потенціалу», в якому об'єднуються наявні фінансові ресурси та їх резерви. Розвиваючи свої положення фінансового забезпечення інноваційного розвитку в роботі [6], автор зосереджує увагу на ролі структури та співвідношення між окремими джерелами фінансування, в основному - бюджетно-податкового.

Аналізуючи публікації з цього питання, можна сформулювати синтезоване визначення, що характеризує логіку підходів до визначення категорії фінансового механізму управління інноваційним розвитком економіки, - сукупність дій фінансових інструментів та методів як засіб реалізації фінансової політики держави, націленої на розширене відтворення інновацій в економіці.

При цьому поняття фінансових методів та важелів застосовуються у їх загальновживаному розумінні.

Фінансові методи - це способи впливу фінансових відносин на економічні процеси. Усі фінансові методи ми розділяємо на методи забезпечення інноваційного розвитку, що відображають способи забезпечення відповідних процесів необхідними фінансовими ресурсами, та методи регулювання інноваційного розвитку - способи цілеспрямованого впливу на хід таких процесів. До методів фінансового забезпечення відносимо бюджетне фінансування наукових досліджень, кредитування впровадження інновацій у виробництво, інвестування та самофінансування їх реалізації. До методів регулювання - планування (у тому числі і програмування) процесів інноваційного розвитку, оподаткування виробництв з метою стимулювання реалізації інновацій, відповідне кредитне регулювання та страхування.

Фінансові важелі - це інструменти, що застосовуються при використанні певного фінансового методу. У даному випадку розмежовуємо бюджетні, податкові й кредитні важелі, а також виділяємо прибуток як головний мотиваційний важіль стимулювання та інструмент оцінки реалізації інноваційного розвитку.

До основних бюджетних інструментів управління інноваційним розвитком відносимо бюджетні асигнування на інноваційні цілі, дотації суб'єктам, що займаються інноваційною діяльністю. До податкових - податки та збори, у тому числі екологічного характеру, інноваційні податкові пільги, штрафи та пені за порушення податкового законодавства.

До кредитних - кредити на інноваційні цілі, відсотки за даними кредитами, кредитне забезпечення та гарантії повернення кредитів на інноваційні цілі.

Окрім традиційних джерел фінансування інноваційної діяльності перспективним вбачається розвиток нових форм інвестицій в інновації. До таких форм, необхідно віднести емісійне, зокрема облігаційне фінансування. Суть його полягає у випуску муніципальних облігацій під конкретні інноваційні проекти з високою надійністю отримання доходу.

До фінансово-економічних інструментів впливу на розвиток інноваційного потенціалу регіону можна віднести:

* пільгове кредитування інноваційних проектів, що мають бути впроваджені в регіональному господарському комплексі;

* позики зі зменшеною ставкою відсотка;

* субсидії, що являють собою спеціальні виплати підприємствам, що освоюють передові зарубіжні технології;

* інвестиційні субвенції регіонам, що надаються на цілі інноваційного розвитку на безвідплатній основі.

Законом України "Про інноваційну діяльність" передбачені наступні види фінансової підтримки інноваційної діяльності [11]:

а) повне безвідсоткове кредитування (на умовах інфляційної індексації) пріоритетних інноваційних проектів за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів бюджету Автономної Республіки Крим та коштів місцевих бюджетів;

б) часткове (до 50 %) безвідсоткове кредитування (на умовах інфляційної індексації) інноваційних проектів за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів бюджету Автономної Республіки Крим та коштів місцевих бюджетів за умови залучення до фінансування проекту решти необхідних коштів виконавця проекту і (або) інших суб'єктів інноваційної діяльності;

в) повна чи часткова компенсація (за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів бюджету Автономної Республіки Крим та коштів місцевих бюджетів) відсотків, сплачуваних суб'єктами інноваційної діяльності комерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам за кредитування інноваційних проектів;

г) надання державних гарантій комерційним банкам, що здійснюють кредитування пріоритетних інноваційних проектів.

Отже, практично усі пільги, які передбачені законодавством для суб'єктів інноваційної діяльності передбачають використання бюджетних коштів. А оскільки бюджетне фінансування інноваційної діяльності перебуває на дуже низькому рівні, то ефективність та спроможність виконання передбачених пільг викликає значний сумнів.

До третьої групи належать організаційні фактори:

1) формування ефективного механізму здійснення інноваційної діяльності в регіоні. Такий механізм повинен включати організацію системи фінансування інноваційної діяльності; організацію формування інноваційної інфраструктури регіону; організацію формування інноваційної культури регіону;

2) формування та реалізацію інноваційної політики регіону. Сюди необхідно включити визначення пріоритетних напрямків здійснення інноваційної діяльності в регіоні; формування стратегічних та тактичних програм розвитку інноваційної сфери в регіоні.

Розвиток інноваційної діяльності на макрорівні відбувається через розвиток ефективних регіональних інноваційних систем, які створюють сприятливі умови для реалізації інноваційного потенціалу територій і формують «точки зростання» національної економіки в цілому і регіональної економіки зокрема.

Фактори мікрорівня виявляються через реалізацію конкретного інноваційного проекту. Фактори мікрорівня являють собою внутрішньофірмові умови щодо спрямування частини прибуткових надходжень на розробку інноваційних технологій.

За інструментами регулювання розрізняють такі фактори становлення інноваційного потенціалу:

- оподаткування;

- фінансово-кредитне регулювання;

- цінове регулювання.

Система оподаткування включає регулюючі та фіскальні податки. Вони спрямовані на відчуження частини доданої вартості. При визначенні ставок податків враховуються показники технічної можливості та економічної рентабельності господарської діяльності, заснованої на інноваційних технологіях.

Політика пільгового кредитування має на увазі надання пільгових кредитів на інноваційну діяльність з бюджету, а також залучення банківських кредитів.

Цінове регулювання передбачає стимулювання виробництва і споживання інноваційної продукції. Це здійснюється через пільгове ціноутворення. Його суть полягає в тому, що інноваційна продукція, випущена із застосуванням маловідходних і безвідходних технологій, реалізується за нижчою ціною, ніж аналогічна продукція, вироблена на морально та фізично застарілому обладнанні.

За формою підтримки розрізняють державно-ринкові та ринково-державні фактори:

1) державно-ринкові - за допомогою цільового фінансування з регіональних бюджетів та місцевих інноваційних фондів і стимулюються наукові установи, що виконують фундаментальні дослідження;

2) ринково-державні - НДДКР фінансуються за рахунок підприємств усіх форм власності, систематично отримуються науково-економічні інновації та комерційні вигоди від запровадження їх у виробництво.

За результативністю дії на темпи нарощення інноваційного потенціалу регіону варто виділити стримуючі та каталізуючі фактори. Для розробки дієвих регуляторних інструментів активізації інноваційної діяльності необхідно виявити фактори, що стримують нарощення інноваційного потенціалу.

Формування і розвиток інноваційного потенціалу України передбачає облік і аналіз специфіки інноваційного середовища її окремих регіонів. Адже в умовах динамічності і нестабільності економічної ситуації доцільно в кожному регіоні, враховуючи його специфічні умови розвитку та виходячи з наявності ресурсів, кадрів, інфраструктури, розвивати його інноваційне середовище - домінуючий чинник формування конкурентоспроможності регіону в майбутньому, оскільки саме інновації дозволяють створити стратегічні переваги в конкурентних сферах.

Здатність регіону як окремої економічної одиниці в існуючих соціально-економічних та політичних умовах, використовуючи власний науково-технічний потенціал створювати та отримувати новації або проміжні результати ззовні та, враховуючи наявну інноваційну інфраструктуру регіону і сформовану інноваційну культуру, доводити їх до кінцевого споживача визначає інноваційний потенціал регіону.

Так, аналізуючи ступінь інноваційного середовища Сумської області слід зазначити, що в «Стратегії соціально-економічного розвитку Сумської області на період до 2015 року», інноваційна політика посідає чільне місце. Місцевими перевагами для її реалізації є наявність достатньо розвиненого науково-технічного потенціалу.

За 2005-2009 роки підприємствами Сумської області освоєно 899 найменувань нових видів продукції, з них близько 52% або 466 найменувань нових видів техніки. Упроваджено 333 нових технологічних процесів, з них 164 - маловідходних та ресурсозберігаючих.

На підприємствах машинобудівного комплексу за п'ять останніх років упроваджено понад 75% усіх нововведень, а це - 254 нові технологічні процеси, 681 новий вид продукції. У хімічній промисловості впроваджено 46 нових технологічних процесів, освоєно виробництво 93 найменувань нових видів продукції.

У 2007 році в області освоювали інновації 13 промислових підприємств, або 4,8% від їх загальної кількості, у 2008 році питома вага підприємств, що впроваджували інновації складала 10,5%, а у 2009 - 13,8% (табл. 4.1). Усі інноваційно-активні підприємства реалізовували інноваційну продукцію, 10 - впроваджували інноваційні види продукції, 9 - нові технологічні процеси.

Таблиця 4.1 - Впровадження інновацій на промислових підприємствах Сумської області

Показник	2007	2008	2009	2010
Питома вага підприємств, що впроваджували інновації, %	4,8	10,5	13,8	16,2
Впроваджено нових технологічних процесів, процесів	56	77	78	94
у т.ч. маловідходних, ресурсозберігаючих	27	31	57	24
Освоєно інноваційних видів продукції, найменувань	165	169	256	346
з них нових видів техніки	104	98	63	75
Питома вага реалізованої інноваційної продукції в обсязі промислової, %	8,8	8,6	8,8	8,8

Таблиця 4.2 - Обсяги бюджетного фінансування інноваційної діяльності в Сумській області.

Показник	2007	2008	2009	2010
Витрати на виконання наукових та науково-технічних робіт, тис. грн.	102423,7	128749,4	105052,4	103461,8
з них за рахунок держбюджету	20697,1	35288,1	21313,4	106914,8
Витрати на інноваційну діяльність	149520,2	97202,4	72448,9	22001,3
з них за рахунок держбюджету	0	900	300	218539,2
Питома вага обсягу виконаних наукових і науково-технічних робіт за рахунок коштів державного бюджету у ВВП, %	2,87	3,72	2,33	2,01
Питома вага обсягу витрат на інноваційну діяльність за рахунок коштів державного бюджету у ВВП, %	0	0,09	0,03	0

Загальний обсяг коштів промислових підприємств, витрачений на інновації, у 2009 році склав близько 73 млн. грн. У структурі витрат найбільшу частку (майже 62%) займають витрати на придбання машин, обладнання та програмного забезпечення.

Згідно з законом України «Про наукову і науково-технічну діяльність» обсяги бюджетного фінансування науки повинні становити не менш ніж 1,7% ВВП.

Таблиця 4.3- Джерела фінансування інноваційної діяльності в Сумській області, тис. грн.

Рік	Загальна сума витрат	У тому числі за рахунок коштів
		власних	державного бюджету	іноземних інвесторів	інші джерела
2006	127277,6	126182,6	0	1047,0	48,0
2007	149520,2	145948,5	0	1130,0	2441,7
2008	97202,4	92712,1	900,0	1001,2	2589,1
2009	72448,9	70352,3	300,0	932,4	864,2
2010	218539,2	213289,7	0	225,6	2,3

Однак з кожним роком питома вага бюджетних асигнувань на наукові дослідження знижується. Так в 2007 році витрати на виконання наукових та науково-технічних робіт Сумської області становили 102,4 млн. грн., а питома вага обсягу виконаних наукових і науково-технічних робіт за рахунок коштів державного бюджету у ВВП становила - 2,87%, у 2008 році відповідно 124,7 млн. грн. та 3,72%, у 2009 році 105,05 млн. грн. та 2,33%.

Фінансування інноваційної діяльності в регіоні за рахунок коштів державного бюджету має тенденцію до зниження (табл. 4.2, 4.3). Так, питома вага обсягу витрат на інноваційну діяльність за рахунок коштів державного бюджету у ВВП у 2008 році становила 0,09% та 0,03% у 2009, що свідчить про низький рівень держаної підтримки даного напрямку діяльності в Сумській області (табл. 4.3).

В умовах реального бюджетного дефіциту і постійного скорочення асигнувань в інноваційну сферу одним з найбільш потужних та одночасно невикористаних резервів зростання інноваційної активності та основним джерелом стимулювання нововведень на регіональному рівні нині є іноземні інвестиції - гранти та участь в міжнародних програмах фінансування. Однак, недостатній рівень підготовки фахівців спричиняє значну пасивність українських інноваційних структур в міжнародних програмах фінансування.

Саме тому в цьому контексті слід звернути увагу на кадрову проблему. Через недостатні обсяги фінансування в Україні скорочується кількість осіб, що займаються науково-дослідною діяльністю як своєю основною роботою. Безпосереднім наслідком цього стала еміграція багатьох висококваліфікованих фахівців у інші країни, а також збільшення частки іноземних коштів у фінансуванні інноваційної діяльності майже до 30% у науково-технологічній сфері, що дає можливість надолужити можливості активного інноваційного розвитку.

Аналіз чисельності виконавців наукових та науково-технічних робіт в Сумській області дає можливість зробити висновки про суттєве зниження числа допоміжного персоналу з 1314 осіб у 2007 році до 427 осіб у 2008 та про скорочення кількості кандидатів наук, котрі займаються виконанням наукових та науково-технічних робіт.

Попит на інновації завжди існує, однак він обмежується можливим доступом до джерел їх фінансування. Сучасний інвестиційний ринок України характеризується недостатністю фінансових ресурсів і відносно невеликим набором методів фінансування інновацій. Через це актуальним є звертання до накопиченого світового досвіду при побудові механізму економічного стимулювання інноваційної діяльності. У більшості країн світу проблема компенсації витрат на інноваційну діяльність для підприємницьких структур вирішується за рахунок бюджетних кошів, прибутку та різноманітних пільг.

У період кризи економіки необхідно забезпечити впровадження базових інновацій, що сприяють значному удосконаленню потреб з метою отримання довгострокового позитивного ефекту від впровадження інновацій. Тому активне державне втручання в цей період сприяє економічному зростанню та виходу з кризи. Участь держави у розвитку інноваційної діяльності в країні може бути як прямою (адресна підтримка стратегічно важливих інновацій), так і непрямою (створення інноваційної інфраструктури, законодавче забезпечення інноваційного процесу). Саме ці фактори найбільшою мірою вплинули на інноваційний потенціал регіонів.

5. ФОРМАЛІЗАЦІЯ ЗАГАЛЬНИХ ПІДХОДІВ ДО ОЦІНКИ ПОТЕНЦІАЛУ ТЕРИТОРІЇ

Обмеженість фінансових ресурсів на регіональному рівні негативно впливає на формування регіональної інфраструктури та ускладнює вирішення комплексу соціально-економічних проблем, розв'язання яких неможливе без збалансованості функцій місцевої влади та обсягів фінансових ресурсів, які є в її розпорядженні.

У зв'язку з цим, за умов розширення відповідальності місцевих органів влади за стійкий соціально-економічний розвиток території постають проблеми формування та використання фінансових ресурсів, за рахунок всіх можливих джерел, зосереджених не тільки всередині а й поза межами системи.

Для оцінки потенціалу території та визначення напрямків його ефективного розвитку необхідна наявність певного методологічного та методичного забезпечення. На сьогоднішній день здебільшого для оцінки свого стану регіони продовжують застосовувати стандартні методики аналізу, котрі в основному ґрунтуються на розрахунку фінансових коефіцієнтів, та не передбачають виділення сильних та слабких сторін регіону, виявлення прихованих резервів з метою підвищення ефективності його діяльності. Здійснюваний на основі коефіцієнтів аналіз дає не повну, а односторонню картину, не дозволяючи тим самим об'єктивно оцінити прийняті в минулому рішення, а також обґрунтувати перспективні плани.

Саме тому на сучасному рівні розвитку зростає актуальність досліджень в галузі розробки та узагальнення системи показників, які б дозволяли виявляти сучасні досягнення та потенційні можливості території до підвищення ефективності використання всіх складових елементів свого потенціалу. Виникає необхідність модифікації існуючих методик оцінки потенціалу, існує потреба в системному підході, котрий дозволяє розглядати потенціал в комплексі - як взаємопов'язану сукупність складових, котрі вносять свій вклад в кінцевий результат функціонування території.

Науковий інтерес до проблем оцінки потенціалу вперше з'являється в 70-80 рр. ХХ століття. Так, наприкінці 1970-х, на початку 1980 рр. було опубліковано значну кількість робіт, котрі висвітлювали різноманітні аспекти поняття «потенціал». В більшості з них відмічалася важливість дослідження та вивчення проблем оцінки потенціалу та вказувалося на існування значних відмінностей у визначенні даного поняття, його сутності, структури та співвідношення з іншими категоріями.

Оцінку потенціалу в капіталістичних країнах почали здійснювати в 60-рр. двадцятого століття. На початку дослідження серед зарубіжних вчених існував лише ресурсний підхід до визначення сутності поняття «потенціал». Він розвивався в двох головних напрямках: перше - потенціал являє собою сукупність ресурсів у вартісному вигляді. Взаємозв'язок окремих видів ресурсів в даному випадку не враховувався. Другий - потенціал - сукупність ресурсів, здатних виробляти матеріальні блага.

На території колишнього СРСР перші роботи стосовно оцінки потенціалу з'являються лише на початку 70 років. Так, в 1985 році США опублікували оцінку ресурсного потенціалу своєї країни, котрий за даними досліджень складав 12,5 трл. доларів США. На території Японії аналогічні дослідження були здійснені в 1995 році, потенціал котрої оцінювався в 65 трл. доларів США[3].

З метою підвищення ефективності управління потенціалом території важливого значення набуває наявність систематичного спостереження за станом об'єктів, явищ, процесів з метою їх оцінки, контролю або прогнозування. Однак, незважаючи на значні теоретичні напрацювання категоріального апарату поняття «потенціал», методичні аспекти його оцінки цілому та окремих складових у вартісному виразі розроблені недостатньо.

Оцінка потенціалу повинна ґрунтуватися на наступних принципах:

1. Цілісності - процес оцінки потенціалу необхідно розглядати як цілісну систему, сукупність елементів якої функціонують в постійному взаємозв'язку та цілісній єдності.

2. Оперативності. Об'єктивна та повна оцінка складових елементів потенціалу досягається у випадку наявності необхідного обсягу аналітичних даних, котрі здатні відображати реальну ситуацію.

3. Оцінка є гнучким інструментом, котрий дозволяє виявити позитивні та негативні аспекти управління потенціалом, здатний забезпечити необхідним обсягом інформації керівників та управлінців різних ієрархічних рівнів.

4. Тотожності. Процес побудови оцінки потенціалу повинен максимально відповідати сутності досліджуваного об'єкта та його головним характеристикам.

5. Комплексності. Даний принцип передбачає постійне спостереження за трансформацією не лише окремих складових, але й в цілому потенціалу як системи. Крім того оцінка повинна враховувати особливості її проведення, котрі полягають в комплексності охоплення багатоконтурного зовнішнього середовища з метою розробки оптимальних варіантів оперативних, стратегічних та тактичних рішень.

6. Адаптованості. Оцінка потенціалу повинна бути максимально адаптована до умов ринкового середовища.

Аналіз методик оцінки рівня фінансового забезпечення регіону, показав, що найбільш адекватно відображають рівень потенційних фінансових можливостей регіону ті методики, котрі виконані на основі розрахунку інтегрального показника фінансового потенціалу. Така методика дозволяє оцінити не лише величину потенціалу, на основі показників рівня забезпеченості інвестиційними, бюджетними, податковими, інноваційними ресурсами окремих регіонів та в кінцевому підсумку інтегрального індексу фінансового потенціалу, що є важливим для визначення перспектив регіонального розвитку, але і оцінити рівень ефективності та адекватності його використання, що на нашу думку, може служити основою для розробки необхідних корегуючих управлінських рішень.

Розрахунок будь-яких інтегральних показників складається з трьох етапів:

Перший етап передбачає вибір приватних індикаторів, з яких буде будуватися інтегральний показник. Так аналізуючи рівень фінансової забезпеченості регіону, основними приватними індикаторами є:

Індикатори бюджетної стійкості регіону: коефіцієнт бюджетної самостійності (співвідношення доходів місцевого бюджету без міжбюджетних трансфертів до загальних доходів місцевого бюджету); частка трансфертів від органів державного управління у загальній величині доходів місцевого бюджету, включаючи трансферти, коефіцієнт стійкості бюджету (співвідношення трансфертів до доходів місцевого бюджету без міжбюджетних трансфертів) коефіцієнт податкової самостійності; коефіцієнт податкової спроможності;

Індикатори стійкості суб'єктів господарювання регіону: коефіцієнт фінансової незалежності (автономії) або концентрації власного капіталу суб'єктами господарювання; коефіцієнт фінансової залежності суб'єктів господарювання; коефіцієнт фінансової стабільності; коефіцієнт структури покриття довгострокових вкладень.

Індикатори фінансової стійкості населення регіону: рівень власних доходів населення за вирахуванням суми соціальної допомоги та інших одержаних поточних трансфертів у загальних доходах; рівень бюджетного забезпечення соціальної сфери (сума витрат місцевого бюджету за соціальними статтями - на освіту, охорону здоров'я, соціальний захист і соціальне забезпечення, фізичну культуру і спорт щодо ВРП), у % до ВРП.

Індикатори інвестиційної стійкості регіону: коефіцієнт концентрації внутрішніх джерел фінансування інвестицій в основний капітал (частка внутрішніх джерел фінансування інвестицій в основний капітал; частка коштів іноземних інвесторів у джерелах фінансування інвестицій в основний капітал; співвідношення внутрішніх і зовнішніх джерел фінансування інвестицій в основний капітал; коефіцієнт покриття імпорту експортом.

Індикатори інноваційної стійкості регіону: кадрові показники: кількість і кваліфікація спеціалістів, які займаються науково-технічною діяльністю в різних галузях і сферах суспільного виробництва; кількість і якість підготовки спеціалістів з вищою і середньою спеціальною освітою; відповідність кадрової структури науково-технічної сфери загальним задачам і вимогам економічного розвитку суспільного виробництва; матеріально-технічні показники: витрати на наукові дослідження, науково-технічні, дослідно-конструкторські роботи.

На другому етапі відбувається трансформація приватних індикаторів для їх порівнянності один з одним; цей етап необхідний в силу того, що при розрахунку інтегральних індикаторів підсумовуються абсолютно різні приватні індикатори, в тому числі вимірювані в різних одиницях (гривнях на душу населення, відсотках і т.п.), котрі не підлягають зіставленню та містять значні внутрішньорегіональні коливання, необхідним є процес стандартизації цих показників. З метою приведення показників в однорідний стан, необхідно розрахувати стандартизоване відхилення (дисперсію).

Третій етап аналізу полягає в розрахунку інтегрального показника забезпеченості фінансовими, трудовими, природними та виробничими ресурсами регіонів. Інтегральний показник визначатиметься як відношення суми значень інтегральних показників забезпеченості окремими видами ресурсів і-го регіону до кількості даних інтегральних показників. Тому він зводиться до вибору способу агрегування трансформованих приватних індикаторів.

Система показників, що характеризують потенціал території, - це відкрита система, що являє собою сукупність взаємозалежних елементів (показників), які дають всебічну характеристику окремих складових потенціалу.

Метою розроблення системи показників, що характеризують потенціал, є необхідність оцінювання його рівня для прийняття рішень, спрямованих на раціоналізацію кожної складової в діяльності території. Ця мета повинна узгоджуватись з цілями управління регіоном, а результати оцінки повинні сприяти формуванню ефективної політики на всіх фазах відтворення потенціалу.

В процесі відбору основних показників, на основі яких буде здійснюватися оцінка потенціалу, до них повинні висуватися певні вимоги. Дані показники мають бути:

· аналізованими, тобто придатними для економіко-статистичного та статистико-математичного аналізу та аналітичними, тобто пояснювати причини явищ, відображуваних аналізованими показниками;

· коректними - забезпечувати потрібну для практичних цілей вірогідність відображуваного досліджуваного об'єкта;

· прогностичними і динамічними, а саме, придатними для відображення зміни чи процесу явища в часі;

· однозначними - допускати лише одне тлумачення при їх інтерпретації;

· вимірними - піддаватися кількісному вимірюванню;

· документальними - ґрунтуватися на достовірних даних первинного обліку та звітності;

· ефективними, тобто результат при застосуванні повинен перевищувати витрати, пов'язані з одержанням цього результату [11].

Враховуючи важливість якісного компоненту потенціалу, потрібно брати до уваги такі правила під час його оцінювання: не надавати переваги якомусь одному показнику чи групі показників, оскільки це може призвести до нехтування іншими, не менш важливими характеристиками; визначати необхідну і достатню кількість показників для охоплення всіх істотних аспектів діяльності, які водночас не перевантажували б та не ускладнювали сам процес оцінювання.

У наукових працях з проблем формування і реалізації потенціалу зазвичай недостатньо розроблено питання вимірювання його величини і рівня ефективності використання. Безліч найрізноманітніших думок висловлюється щодо підходів до оцінки потенціалу, особливо щодо базового принципу оцінки: за допомогою єдиного (інтегрального) показника чи системи показників?

У теоретичній суперечці відносно питання про оцінку ефективності діяльності господарської системи за допомогою інтегрального показника чи групи, системи показників Б. П. Плишевський, Г. M. Сорокін та Н. А. Хрущ, дотримуються верховенства системи часткових показників, не вимагаючи обов'язкового їх зведення до єдиного показника. Адже загальний синтетичний показник не може охопити а, точніше, врахувати всі умови перебігу процесу виробництва, рівень його організації. Зведення часткових показників у синтетичні, інтегральні за використання якісно різнорідних або різноспрямованих показників може призвести до суперечливості чи несумісності окремих елементів такого показника [13].

Базуючись на визначенні розглянутого нами поняття потенціалу території, оцінку його величини, на нашу думку, можна визначити як суму фактичних значень складових. Але при цьому постає питання: в яких показниках вимірювати ці складові? Використання натуральних показників є надто складним, оскільки елементи потенціалу значно відрізняються один від одного за змістом і формою. У зв'язку з цим відрізняються й натуральні одиниці, що їх характеризують. Тому багато хто з дослідників вважає найліпшим вимірювання значень елементів потенціалу за допомогою одного показника-еквівалента, виходячи з властивості ресурсів взаємно замінюватись. Але більшість дослідників вважає, що найбільш універсальним вимірювачем елементів потенціалу території є вартісні одиниці. У такому разі визначення величини економічного потенціалу території буде пов'язане з оцінкою його вартості та вартості його складових. Проте визначення величини потенціалу території за їх вартістю також має певні недоліки, оскільки визначити вартість основних виробничих фондів досить легко, але дати вартісну оцінку трудових ресурсів можна лише непрямим способом з великою мірою умовності, оскільки для живої праці визначальне значення мають її якісні характеристики.

Складнощі, що виникають за умов застосування вартісної оцінки потенціалу території, є причиною того, що деякі дослідники пропонують оцінювати його за допомогою відносних показників.

Багато хто з економістів (наприклад, З. Ковачов, С. Головнін) дійшли висновку, що оцінка діяльності має бути комплексною. Специфіка комплексної оцінки полягає в тому, що її отримують за гармонізації результатів комплексного економічного аналізу. У ній містяться узагальнені висновки про діяльність об'єкта, які базуються на принципі системності. З. Ковачов рекомендує розглядати процес оцінки за такими основними елементами: а) об'єкт оцінки; б) суб'єкт оцінки; в) критерій; г) показник (система); д) одиниці (шкала) вимірювання; е) оцінка. Основні елементи перебувають між собою у відповідному зв'язку і відповідних відношеннях. Процес оцінки відбувається також у певній послідовності і потребує чіткої організації.

Діагностування потенціалу території шляхом застосування інтегральної моделі має на меті створення та дослідження динаміки інтегрального показника, побудованого на чітко обумовленому механізмі математичних залежностей між обраними групами показників. Діагностування потенціалу шляхом експертного оцінювання або аналізу коефіцієнтів - це аналіз основних показників діяльності території у динаміці та спроба екстраполяції й прогнозу цієї динаміки на майбутнє. У більшості підходів пропонують оцінити загальне середовище функціонування території з урахуванням зовнішніх та внутрішніх чинників шляхом експертного оцінювання. Таке оцінювання пропонується здійснювати щодо тих показників та факторів, які не мають або не можуть мати чисельної оцінки, як, наприклад, політичні ризики, поведінка конкурентів тощо. Моделі мають на меті порівняння динаміки фінансових показників і "нечисельних" факторів та надання висновку щодо відповідності розвитку території і ступеня освоєння потенціалу до стратегії та ефекту впливу зовнішніх показників.

Четвертим етапом є визначення інтегрального індексу забезпеченості регіону інвестиційними ресурсами та надання регіонам певної рейтингової позиції.

Найвищий інвестиційний рейтинг матиме, той регіон, значення показника якого є найвищим. Інтегральний індекс інвестиційного потенціалу визначається як середня арифметична інтегральних показників забезпеченості регіону фінансовими, трудовими, виробничими та природними ресурсами.

Останнім етапом є розрахунок рейтингових оцінок рівня фінансової забезпеченості регіону за окремими групами індикаторів. Для визначення коефіцієнтів відносної важливості критеріїв та їх елементів можна використовувати: метод попарного порівняння одночасно досліджуваних критеріїв або метод визначення коефіцієнтів важливості на основі бальної системи експертної оцінки.

У результаті ранжування кожному регіону присвоюється певний ранг на основі алгоритму, відповідно до якого регіон з найвищим рівнем рейтингової оцінки отримує перший ранг - перше місце в рейтингу регіонів, а регіон з найнижчим рівнем рейтингової оцінки - останнє місце. При цьому найвищий рейтинг забезпеченості фінансовими ресурсами буде мати той регіон, що має максимальне значення інтегрованого показника. Різниця між одиницею і частковим коефіцієнтом, що є дестимулятором розвитку фінансових процесів віднімається, а між тим, що є стимулятором додається. Наприклад, в даному дослідженні показник, що характеризує рівень безробіття є дестимулятором, оскільки збільшення показника характеризує негативну ситуацію, на відміну від показника наявного доходу в розрахунку на одну особу, який в напрямку зростання показує збільшення фінансових ресурсів регіону.

Однак слід зазначити, що головною особливістю всіх інтегральних оцінок економіки регіонів є їх суб'єктивність. Тому ніяку інтегральну оцінку економіки регіону не можна сприймати як абсолютну істину, а при використанні інтегральних оцінок завжди необхідно розуміти, за якою методикою ці оцінки проводилися, і чи відповідають підходи котрі в ній використовувалися запитам ефективного стратегічного управління регіону.

ВИСНОВКИ

Незважаючи на значимість регіонального фінансового потенціалу у вирішенні територіальних проблем, в даний час поки не напрацьована теоретична і практична база методів його комплексної оцінки, що негативно позначається на використанні існуючих можливостей нарощування фінансових потоків на конкретних територіях. Причиною цього є слабке опрацювання проблеми, відсутність комплексних наукових рекомендацій, якими могли б скористатися органи влади і управління. Таким чином, як з теоретичної, так і з практичної точки зору необхідні методологічні та практичні розробки, що забезпечують оцінку регіонального фінансового потенціалу та вироблення на цій основі шляхів стимулювання його зростання як основи стійкого розвитку територій.

Більшість підходів до визначення поняття „потенціал” базуються на аналізі та розробці рекомендацій щодо визначення потреби в певному складі ресурсів, ефективності процесу їхнього залучення та використання для досягнення поставленої мети - зміни якісного стану об'єкта дослідження. Однак, на нашу думку ресурсна концепція розуміння потенціалу відіграє важливу роль в процесі планування та управління виробничою діяльністю, але не вичерпує найістотніших його характеристик.

Концепція формування фінансового потенціалу регіону - це безперервний процес, що визначає механізм прийняття тактичних і поточних рішень, спрямованих на поліпшення і стабілізацію соціально-економічного розвитку регіону. Тому результуючим елементом концепції виступає не визначений план, а саме економічний розвиток регіону. Безпосередньо дана концепція має бути складовою частиною концепції соціально-економічного розвитку регіону і покликана визначати цілі і пріоритети, а також конкретні дії адміністрації регіону, необхідні для забезпечення фінансово-стійкого розвитку території в напрямку досягнення бажаного майбутнього результату.

ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ

1. Druker P. Management: Tasks. Responsibilities. Practices/ P. Druker - New-York. - 1985, - p. 783, 787-788.

2. Kanter R. M. The Change Masters: Corporate Entrepreneurs at Work/ R. M. Kanter. - London: Allen and Unwin. - 1983. - p. 20.

3. Pasiczny L. Ekonomika przedsiebiorstwa./ L. Pasiczny, J. Wiechowski. - Warszawa. - 1981.- p. 122 - 124.

4. Poznanski K. Innowacje w gospodarсe kapitalistycznej/ K. Poznanski. - Warszawa, 1979

5. Strategic Planning in the Small Business. - Dallas: South - western Publishing co. - 1987. - p. 113 - 114.

6. The Measurement of Scietific and Technological Activities. Proposed Standard Practice for Surveys of Research and Experimental Development: FRASKATY Manual. - 1993. - s. 277.

7. Zaltman G. Innovations and Organizations/ G. Zaltman, R. Duncan and J. Holbeek. - London: John Wiley and Sons. - 1973. - p. 12, 40-67, 164.

8. Абалкин Л. И. Диалектика социалистической экономики/ Л. И. Абалкин - М., 1981. - С. 24.

9. Архангельский В. Н. Управление научно-техническим прогрессом в машиностроении/ К. Маркс , Ф. Энгельс - М., 1983. - С. 6.

10. Боронос В. Г. Аналіз економічного змісту фінансового потенціалу регіону/ В. Г. Боронос, І. В. Карпенко // Аналітично-інформаційний журнал «СХІД». Спецвипуск - 2011. - №1(108) - С. 32-36

11. Боронос В. Г. Роль та місце бюджетно-податкового потенціалу регіону в системі регіонального фінансового управління/ В. Г. Боронос, І. В. Карпенко // Город, регион, государство: экономико-правовые проблемы хозяйствования: материалы VIII Междунар. науч.-практ. конф./ [НАН Украины. Ин-т экономико-правовых исследований; Редкол.: Богачев С. В. (отв. ред. и др.]. - Донецк: Изд-во «Ноулидж». - 2011. - С. 41-44

12. Боронос В. Г. Проблеми інформаційного забезпечення оцінки фінансового потенціалу регіону/ В. Г. Боронос // Вісник Криворізького економічного інституту КНЕУ- 2011. - С. 99-101

13. Боронос В. Г. Фінансовий потенціал підприємств регіону: основні види та фактори росту/ В. Г. Боронос // Сучасні проблеми управління виробництвом: тези доповідей V Міжнародної науково-практичної конференції, м. Донецьк, ДонНТУ, 14-15 жовтня 2010 р. - Донецьк: ДВНЗ «ДонНТУ» , 2010 - С. 66-67

14. Боронос В. Г. Формування комплексної методики оцінки фінансового потенціалу регіону/ В. Г. Боронос // Збірник тез доповідей Міжнародної науково-практичної конференції, м. Суми, 6-7 травня 2010р. / редкол.: О. В. Прокопенко та ін. - Суми: Вид-во СумДУ, 2010. - C. 38-40

15. Боронос В.Г , Кулєшова І.П. Системно-структурний зміст фінансового потенціалу регіону/ В. Г. Боронос, І. П. Кулєшова // Збірник тез доповідей Міжнародної науково-практичної конференції, м. Суми, 6-7 травня 2010р. / редкол.: О. В. Прокопенко та ін. - Суми: Вид-во СумДУ, 2010. - C. 42-44

16. Боронос В. Г. Концепція формування фінансового потенціалу/ В. Г. Боронос, І. В. Карпенко // Збірник тез доповідей Сьомої Міжнародної науково-практичної конференції молодих вчених «Економічний і соціальний розвиток України в ХХІ століття: національна ідентичність та тенденції глобалізації. - Т.: Тернопільський національний економічний університет, 2010 - C. 101-102

17. Боронос В. Г. Проблеми управління фінансово-економічною стратегією регіонального розвитку/ В. Г. Боронос, І. В. Карпенко // Збірник тез доповідей Міжнародної науково-практичної конференції, м. Суми, 6-7 травня 2010р. / редкол.: О. В. Прокопенко та ін. - Суми: Вид-во СумДУ, 2010. - C. 40-42

18. Боронос В. Г. Моделювання макроекономічних індикаторів розвитку регіонів: оцінка рейтингу/ В. Г. Боронос, І. В. Карпенко // Збірник тез доповідей 11 Всеукраїнської науково-практичної конференції “Статистична оцінка соціально-економічного розвитку” 20 травня 2011 року. - Хмельницьк: Хмельницький університет управління та права, 2011. - С. 143-146

19. Вейц В. Потенциальные и кинетические производительные силы мирового хозяйства / В. Вейц - Кн. 1. - М., 1927. - С. 22.

20. Власова А. М. Інноваційний менеджмент: Навч. посібник/ А. М. Власова, Н. В. Краснокутська. - К.: КНЕУ, 1997. - 92 с.

21. Воблый К. Г. Производительные силы Украины. Техника, экономика и право / К. Г. Воблый // Науч. записки Ин-та нар. хоз-ва. -- 1924. - № 4-5. - С. 126-149.

22. Воронкова А.Э. Стратегическое управление конкурентоспособным потенциалом предприятия: диагностика и организация/ Воронкова А.Э. - Луганск: Изд-во Восточноукраинского национального университета, 2000.

23. Економічна енциклопедія: В 3-х томах. - К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. - Том 1. - 864 с.

24. Игнатенко Н. Т. Производственно-ресурсный потенциал территории/ Н. Т. Игнатенко , В. П. Руденко . - К., 1986. - С. 7.

25. Іванух Р. А. Інвестиційна політика держави і розвиток науково-технічного прогресу/ Р. А,, Іванух Л. В. Колобова, А. Г. Ягодка // Фінанси України. - 1998. -№4. - С. 77 - 86.

26. Каломиец А.Л. О понятиях налогового и финансового потенциалов региона/ А.Л. Каломиец, А.Д. Мельник // Налоговый вестник. - 2000. - № 1.

27. Коробейников О. П. Роль инноваций в процессе формирования стратегии предприятий/ О. П. Коробейников, А. А. Трифилова, И. А. Коршунов // Менеджмент в России и за рубежом. № 3. 2000.

28. Кунцевич В.О. Підходи до діагностики фінансового потенціалу підприємства / В.О. Кунцевич // Актуальні проблеми економіки. - 2004. - №1(43). - С. 68-75-130.

29. Лапко О. Інноваційна діяльність в системі державного регулювання/ О. Лапко. - К.: ІЕП НАНУ, 1999. - 254 с.

30. Макаренко І. Інновація: порятунок чи "кризова пастка" / І. Макаренко // Вісник НАН України. - 1997. - №7 - 8. - С. 28 - 42.

31. Маркс К. Соченения/ К. Маркс , Ф. Энгельс - 2-е изд. - М., 1960. - Т. 23. - С. 217.

32. Перлаки А. И. Нововведения в организациях: Пер. со словац./ А. И Перлаки.. - М.: Экономика, 1980. - 144 с.

33. Пригожин А. И. Нововведения: стимулы и препятствия:(Социальные проблемы инноватики)/ Пригожин А. И..-М.:Политиздат, 1989.- 270 с.

34. Санто Б. Инновация как средство экономического развития: пер. с венг./ Б. Санто - М.: Прогрес, 1990. - 296 с

35. Федонін О.С. Потенціал підприємства: формування та оцінка: Навч. посібник./ О.С. Федонін, І.М. Рєпіна - К.: КНЕУ, 2004. - 361 с.

36. Фінансовий словник./А.Г.Загородній, Г.Л. Вознюк, Т.С. Смовженко. - 4-те вид., випр. та доп. - К.: Т-во “Знання”, КОО; Л: Вид-во Львів. банк. ін-ту НБУ. - 566 с.

37. Харів П. С. Інноваційна діяльність підприємства та економічна оцінка інноваційних процесів/ П. С. Харів. - Тернопіль: “Економічна думка”, 2003. - 326 с. (с. 3-24)

38. Хучек М. Социально-экономическое содержание инновации на предприятии/ М. Хучек // Вестник Московского университета. Серия экономика. - 1995. - №1. - С. 62 - 71.

39. Шпак Н.О. Економічна оцінка регулювання ефективності інноваційних підприємницьких проектів/ Н.О. Шпак // Автореферат на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук. - Львів, 1999. - 18 с.

40. Шумпетер Й. Теория экономического развития (Исследование предпринимательской прибыли, кредита, процента и цыкла коньюктуры): Пер. с нем/ Й. Шумпетер. - М.: Прогресс, 1982. - 453 с.

41. Яшина Н. И. Методология управления территориальным бюджетом субъекта РФ: дис. д-ра экон. наук/ Н. И. Яшина. - Н. Новгород, 2004.

Размещено на Allbest.ru

...