Просторові аспекти управління фінансовим потенціалом промисловості регіону

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Міністерство освіти і науки України

Сумський державний університет

ЗВIТ

ПРО НАУКОВО-ДОСЛIДНУ РОБОТУ

Просторові аспекти управління фінансовим потенціалом промисловості регіону

2014

РЕФЕРАТ

Звіт про НДР: __с., 5 табл., 6 рис., 91 джерело.

Об'єкт дослідження: закономірності формування фінансового потенціалу промислових підприємств України в системі фінансових відносин регіону, що супроводжують взаємодію між владою та бізнесом в процесі реалізації концепції сталого розвитку відповідних територій.

Метою роботи є дослідження фундаментальних закономірностей функціонування фінансового механізму формування узгодженого розвитку промислових підприємств регіону.

Методом дослідження є системно-еволюційний підхід, діалектичний метод та метод логічного узагальнення.

Результатом роботи є систематизація теоретичних підходів вітчизняних та зарубіжних вчених і практиків, а також нове осмислення змісту поняття фінансовий потенціал промисловості та механізмів забезпечення його нарощення на місцевому рівні.

Новизна результатів роботи: поглиблені науково-методичні основи аналізу змісту поняття фінансовий потенціал, як економічної категорії; обґрунтовані методологічні засади побудови ефективного організаційно-економічного механізму забезпечення нарощення фінансового потенціалу підприємства з урахуванням об'єктивних закономірностей розвитку урбанізованого простору. Сформульовано методологічні засади формування механізму реалізації політики інноваційного розвитку промислового сектору регіону на мезорівні.

Взаємозв'язок з іншими роботами: окремі результати доповідалися на науково-практичних конференціях, публікувалися в наукових виданнях.

Рекомендації по використанню результатів роботи: на підставі проведеного аналізу можуть бути запропоновані науково-методичні підходи до подальшого дослідження можливостей удосконалення фінансового механізму управління розвитком соціо-економічних систем в межах певних адміністративно-територіальних одиниць України з урахуванням регіональних особливостей такого розвитку.

Галузь застосування: для фінансового управління сталим розвитком окремих територіальних громад України на рівні законодавчої та виконавчої влади України.

Значущість роботи i висновки: створює теоретично-методичну базу для обґрунтування ефективних нормативно-законодавчих рішень в сфері фінансового управління розвитком промисловості на місцевому рівні.

Прогнозні припущення про розвиток об'єкту дослідження: подальше поглиблення наукового пізнання фундаментальних закономірностей формування фінансового потенціалу окремих промислових підприємств в контексті забезпечення синхронного розвитку промисловості регіону в цілому.

Фінансовий потенціал, Сталий розвиток, КЛастер, рівень спеціалізації, якість життя населення.

фінансовий потенціал промисловість регіон

ВСТУП

Історія розвитку багатьох країн світу у другій половині ХХ століття засвідчила, що намагання змінити життя людей на краще тільки за рахунок політичних, або економічних інструментів без відповідних інституційних перетворень є неефективними.

Будь-які явища та процеси, а особливо ті, які характеризують функціонування таких складних соціокультурних систем, як міста повинні досліджуватись системно із урахуванням специфіки їх еволюції як у просторі, так і у часі. Урбанізований простір накладає свої обмеження якісного та кількісного характеру щодо ресурсного забезпечення процесу розвитку суспільства в межах певної території.

Процеси формування вартості ключових ресурсів - землі, пряці та капіталу в межах населених пунктів мають свої об'єктивні закономірності, які повинні бути враховані при побудові ефективного механізму просторового розвитку в т.ч. за рахунок узгодженої синхронізації розвитку окремих сфер і ланок виробничої та фінансової систем певної території.

Об'єктивно існуючі переваги виробничої спеціалізації та можливості отримання додаткових економічних ефектів від масштабу виробничої діяльності стимулюють бізнес розміщати своє виробництво в межах великих міст і цілих агломерацій. Такі територіальні утворення дозволяють отримати і гідну роботу з відповідною матеріальною компенсацією висококваліфікованим спеціалістам. Доведеним фактом є існування залежності між розміром населеного пункту та відповідною величиною доданої вартості і регіональним валовим продуктом. Великі міста та конкуренція в них за обмежений простір призводять спочатку до зростання вартості обмежених факторів виробництва, а як наслідок - до вимушеного пошуку інноваційних технологій, які б дозволяли би бізнесу компенсувати додаткові витрати та отримувати значні прибутки.

Нарощення фінансового потенціалу промисловістю регіону є запорукою належного фінансового забезпечення місцевих громад і саме тому це питання є одним із найбільш актуальних для більшості регіонів України.

Зважаючи на зазначене, потребують наукового обґрунтування сучасні підходи до удосконалення механізмів управління формуванням фінансового потенціалу промисловості на місцевому та регіональному рівнях.

Метою дослідження є аналіз науково-методичних підходів до системного управлянні процесом формування фінансових ресурсів підприємств регіону в контексті реалізації концепції сталого розвитку.

Реалізація поставленої мети передбачає вирішення наступних задач: дослідження понять сталий розвиток території, фінансовий потенціал підприємства та його місце у формуванні фінансового потенціалу території; якість життя населення; аналіз закономірностей просторового регулювання інноваційного розвитку на регіональному рівні.

1. ФІНАНСОВИЙ ПОТЕНЦІАЛ ПРОМИСЛОВОСТІ У СКЛАДІ ФІНАНСОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ ТЕРИТОРІЇ: РОЛЬ ТА ЗНАЧЕННЯ

Базовою і необхідною умовою економічного зростання, прагнення до якого притаманне всім без винятку суб'єктам економічних відносин, є фінансовий потенціал. Саме тому стратегія розвитку території має формуватися на основі забезпечення умов ефективного використання наявного фінансового потенціалу, оскільки він відіграє визначальну роль у підтримці стабільності економіки, забезпеченні пропорційного та збалансованого функціонування різних її галузей. Вирішення завдань стратегічного управління потребує визнання вагомої ролі фінансового потенціалу в процесах економічного розвитку, адже недосконала політика формування і контролю його використання значно обмежує можливості й варіанти розвитку території. Щоб оцінити вагомість фінансового потенціалу території, виробити механізми ефективного управління ним, необхідно насамперед з'ясувати суть цього поняття, а також визначити його головні риси, складові та основні фактори впливу.

Перш ніж почати розгляд численних тлумачень поняття «фінансовий потенціал», необхідно визначити загальне значення поняття «потенціал». Багато науковців відзначають латинське походження цього слова (“potentia” - можливості, міць, сила, запаси, засоби, приховані потужності, що можуть бути використані) [18, 19, 20, 21, 22]. Таке розуміння потенціалу дійсно є базовим, що підтверджують визначення, наведені в табл. 1.1. Тлумачення авторів дещо відрізняються, однак їх усіх об'єднує використання таких понять, як ресурси, потужність, можливості, засоби, запаси, джерела, продуктивні сили.

Перш ніж з'явитися в економічних працях, поняття «потенціал» застосовувалося в таких науках, як фізика, хімія, біологія, математика. Цим і пояснюється той факт, що Радянський енциклопедичний словник розглядає потенціал у трьох аспектах:

1) як потенційна функція, що характеризує широкий клас фізичних силових полів (електричного, гравітаційного тощо);

2) як джерела, можливості, засоби, запаси, які можуть бути використані для вирішення будь-яких завдань, досягнення певної мети;

3) як можливості окремої людини, суспільства, держави в певній сфері [23].

Враховуючи вищезазначене, ключовим поняттям для формулювання змісту категорії «фінансовий потенціал» є саме «можливість», оскільки наявність фінансового потенціалу необов'язково передбачає його реалізацію. З огляду на це під потенціалом території потрібно вважати можливість залучення та використання ресурсів з метою забезпечення її ефективного функціонування. У такому разі низький потенціал території означає, що ця територія характеризується обмеженими можливостями щодо залучення ресурсів.

Таблиця 1.1. - Трактування поняття «потенціал»

Автор	Визначення поняття
Абалкін Л. І.	Потенціал - це узагальнена збірна характеристика ресурсів, прив'язана до місця й часу [24, c. 214]
Артем'єв Б. В.	Потенціал - це ступінь потужності, прихованих можливостей у якому-небудь відношенні, сукупність засобів, необхідних для чого-небудь [25]
Архангельський В. М.	Потенціал - засоби, запаси, джерела, які є в наявності й можуть бути мобілізовані для досягнення певної мети або розв'язання певної задачі [26, c. 7]
Голодова Ж. Г.	Потенціал - це сукупність джерел, можливостей, засобів, запасів, які можуть бути використані для вирішення якого-небудь завдання, досягнення якої-небудь мети [27]
Джаїн І. О.	Потенціал - це можливості, наявні продуктивні сили, що можуть бути реалізовані в перспективі [28, c.8]
Клімова Н. І.	Потенціал - це сукупність наявних засобів, можливостей у будь-якій сфері [29, с. 55]
Хомяков В. І., Бакум І. В.	Потенціал - джерела, можливості, засоби, запаси, які можуть бути приведеними в дію, використані для вирішення якогось завдання, досягнення певної мети, можливості окремої особи, суспільства, держави, підприємства в певній галузі [30, c.11]

Основу потенціалу території становить економічний потенціал. До інших складових належать соціальний і природний потенціали [32].

Згідно з визначенням, яке міститься в Економічному словнику, економічний потенціал використовується для забезпечення тільки матеріальних потреб держави, з чим важко погодитись, оскільки держава має й інші потреби, на забезпечення яких використовує свої економічні можливості - соціокультурні, політичні, екологічні тощо. Визначення Лапіна Є. В., а також Фігурнова Е. Б. теж обмежуються акцентуванням на створенні саме матеріальних благ.

Варіантів структури економічного потенціалу так само багато, як і варіантів його визначення. Згідно з працею за редакцією Балацького О. Ф. економічний потенціал складається з виробничого, трудового, природного, інноваційного та інституційного потенціалів [42]. Однак у цій структурі авторами не виділено фінансового потенціалу.

Шелегеда Б. Г., Савченко М. В., Савченко І. В. у складі економічного потенціалу виділяють природно-ресурсний, фінансовий, трудовий, науково-технічний потенціали, а також потенціал основних виробничих фондів [45].

Близьку за змістом структуру пропонує Тернова І. А., хоча деякі компоненти відрізняються: замість фінансового потенціалу вона пропонує виділяти фінансово-кредитний потенціал, а природно-ресурсний потенціал заміняє природним. До інших складових належать технічний, науково-інноваційний та трудовий потенціали. Крім того, Тернова І. А. виділяє інформаційний потенціал - це свідчить про те, що вона розцінює інформацію як важливий ресурс сучасної економіки [46].

Узагальнивши всі розглянуті варіанти структури економічного потенціалу території, можна виділити такі складові елементи: природно-ресурсний потенціал, виробничий потенціал, фінансовий потенціал, трудовий потенціал, інноваційний потенціал, інвестиційний потенціал, організаційно-управлінський потенціал та науково-інформаційний потенціал.

Отже, фінансовий потенціал є важливим елементом потенціалу території. Проведений аналіз дозволяє визначити його місце серед складових потенціалу території (рисунок 1.1).

Рисунок 1.1 - Фінансовий потенціал як складова потенціалу території

Для більш ґрунтовного розуміння особливостей фінансового потенціалу території необхідно з'ясувати його структуру. Аналізуючи підходи різних вчених щодо виділення структурних елементів фінансового потенціалу території [19, 54, 6, 44, 65, 53, 66, 67, 56, 46, 22], можна зробити висновок про відсутність єдиного підходу та плюралізм думок щодо цього питання. Багато в чому це пов'язане з комплексністю досліджуваного питання, а також із базовими підходами до проблеми. Проведений аналіз дозволив виділити два такі підходи.

Згідно з першим підходом фінансовий потенціал структурно становить сукупність взаємозв'язаних компонентів, що представлені фінансами різних суб'єктів економіки, починаючи від фінансів держави і закінчуючи фінансами домогосподарств та підприємств.

Другий підхід передбачає виділення в складі фінансового потенціалу території таких складових, як бюджетна, інвестицій та ощадна, тобто залежно від функцій, що виконують фінансові ресурси.

Розглянемо більш детально ці підходи відповідно до їх авторських трактувань як за основними складовими фінансового потенціалу, так і тими взаємозв'язками, що утворюються між ними.

Більш поширеним підходом до структурування фінансового потенціалу є перший підхід, основу якого становить макроекономічний підхід до характеристики фінансової системи країни. Зазначеного підходу в різних формах дотримуються Возняк Г. В., Свірський В. С., Ісаєв Е. А., Шумська С. С., Булатова Ю. І., Голодова Ж. Г., Конярова Е. К., Зенченко С. В., Колеснікова А. Н., Котомієць А. Л., Новікова І. А. (табл. 1.2.).

Як бачимо, більшість авторів розподіляють фінансовий потенціал за учасниками на фінансові потенціали, що формуються державою, суб'єктами господарювання, домогосподарствами. Що стосується авторських нюансів, то вони полягають у додаванні до цього переліку ряду специфічних суб'єктів, таких як фінансово-кредитні організації, зовнішні організації тощо.

Таблиця 1.2 - Підходи до формування структури фінансового потенціалу

Автор, джерело	Складові фінансового потенціалу
Возняк Г. В. [54]	Органи влади. Підприємства реального сектору економіки. Фінансові структури. Домогосподарства. Зовнішні джерела надходження фінансових ресурсів
Свірський В. С. [69]	Державні фінанси. Фінансовий потенціал суб'єктів господарювання. Фінансовий потенціал домогосподарств. Потенціал фінансового сектору економіки
Ісаєв Е. А. [65]	Сектор державних установ. Сектор нефінансових підприємств. Сектор домашніх господарств. Сектор фінансових установ. Сектор некомерційних організацій, що обслуговують домогосподарства
Шумська С. С. [22]	Фінансові ресурси у розпорядженні державних органів. Фінансові ресурси підприємств. Фінансові ресурси населення. Фінансові ресурси фінансового і страхового ринків
Булатова Ю. І. [19]	Фінансовий потенціал населення. Бюджетний потенціал. Податковий потенціал. Фінансовий потенціал фінансово-кредитних організацій. Фінансовий потенціал зовнішнього співробітництва. Фінансовий потенціал організацій
Голодова Ж. Г. [6]	Потенціал підприємств і організацій. Бюджетно-податковий потенціал. Потенціал кредитних організацій. Потенціал страхових компаній. Потенціал інвестиційних і пенсійних фондів. Потенціал домашніх господарств
Конярова Е. К. [5]	Бюджетний потенціал. Кошти фінансово-кредитної системи. Фінансові кошти населення. Фінансовий потенціал підприємств. Зовнішні інвестиції та запозичення
Зенченко С. В. [44]	Державні фінанси. Корпоративні фінанси. Кошти населення
Колеснікова А. Н. [66]	Власні фінансові кошти суб'єктів господарювання. Фінансові кошти кредитно-фінансових організацій. Фінансові кошти громадських організацій. Фінансові кошти населення. Фінансові кошти адміністрації території. Зовнішні запозичення
Котомієць А. Л., Новікова І. А. [67]	Фінансовий потенціал юридичних осіб. Фінансовий потенціал населення. Фінансовий потенціал держави

Другий підхід був розроблений Тимошенко І. І., який пропонує до елементів фінансового потенціалу відносити бюджетний, податковий, інвестиційний, кредитний, ощадний.

Можна відзначити ще одну важливу вимогу - це порівнянність даних, або однаковість. Кожне явище або сукупність, досліджувані в часі або в просторі, повинні бути порівняні. Для цього необхідно використовувати єдині вартісні оцінки, що особливо важливо в умовах інфляції, єдині територіальні межі, тобто строго дотримуватися єдності в методології.

На основі проведеного дослідження пропонуємо розглядати фінансовий потенціал регіону як сукупність внутрішніх джерел фінансових коштів, якими володіють регіональні органи влади, підприємства реального сектору економіки, фінансові структури, домогосподарства, та зовнішніх джерел таких коштів. Рівень кожного із зазначених джерел є різним, що пояснюється їх різним ресурсним потенціалом, що, у свою чергу, зумовлено нерівномірністю територіального розміщення природних ресурсів, відмінностями в територіальному поділі праці та соціальному складі населення, різним рівнем розвитку продуктивних сил та ступенем використання економічного потенціалу, крім того, наявний фінансовий механізм стимулювання економічних процесів на регіональному рівні не повною мірою відповідає сучасним потребам розвитку економіки.



Рисунок 1.2 - Фінансовий потенціал регіону в стійкому розвитку території [14]

У процесі дослідження фінансового потенціалу регіону важливе значення має не лише вивчення змісту та сутності даного поняття, але й визначення можливостей його зростання. Адже фінансові потоки змінюються нерівномірно, тому при зростанні окремих фінансових потенціалів необхідно розробляти додаткові заходи щодо їх використання. Так, збільшення інвестиційного потенціалу домогосподарств викликає необхідність проведення при складанні прогнозу соціально - економічного розвитку території вивчення каналів акумулювання грошових коштів, тобто розвитку фінансової інфраструктури.

У цілому стимулювання зростання регіонального фінансового потенціалу дозволяє розвивати бізнес і внутрішньорегіональні взаємозв'язки між виробниками, підвищувати добробут населення, збільшувати податкові та неподаткові доходи бюджетів різних рівнів.

Тому на сьогоднішній день перед регіональними органами влади стоїть важлива задача не тільки знайти джерела для формування фінансового потенціалу, але й правильно ними розпорядитися на основі чітких пріоритетів та жорсткого контролю за ефективністю їх використання.

Разом із цим зважаючи на все зазначене вище, можна прийти до висновку, що складна система, а така як фінансовий потенціал території - тим більше, ніколи не повинна розглядатися виключно, як сума окремих її елементів. Спрощений підхід до оцінки фінансового потенціалу території, як елементарної суми фінансових потенціалів окремих його складових є помилковим та таким, який не ґрунтується на глибокому розумінні природи та змісту зазначеної категорії.

Потенціал, як можливість визначається потенціалом суміжних ланок та елементів територіального устрою. Потенціал міста, як урбанізованої території не можна розглядати як алгебраїчну суму потенціалів домогосподарств, потенціал сектору державних установ, сектору підприємств та фінансових установ, хоча вони і є складовими фінансового потенціалу території, як це зазначалось раніше в таблиці 1.2.

В умовах обмеженої території населеного пункту (регіону) нарощення потенціалу одного підприємства майже автоматично призведе до скорочення фінансового потенціалу інших, за умови, якщо їх продукція є конкуруючою і навпаки - до зростання фінансового опотенціалу суміжних підприємств, якщо продукція таких підприємств знаходиться в одному ланцюгу руху матеріальних потоків.

Вочевидь, ідея максимального нарощування фінансового потенціалу території потребує напрацювання механізму синхронізації розвитку окремих пов'язаних між собою сфер та виробництва з метою підсилання позитивних та послаблення негативних тенденцій розвитку, які можуть мати місце на відповідній території.

У якості такого механізму може бути використана кластерна можель розвитку регіонального розвитку промислового виробництва.

Цільова трансформація структури промисловості в напрямі випереджального розвитку науково-технічних виробництв та інших галузей з високою питомою вагою доданої вартості та тих, що функціонують на задоволення споживчого попиту населення, підвищення якості життя та досягнення пріоритетних і ключових показників стратегічного плану розвитку регіону вимагають формування цілісної концепції зазначених змін.

Прогресивною в цьому плані є модель синхронізації інтересів суспільства та бізнесу, яка отримала назву кластерного розвитку промислового виробництва та була позитивно апробована в багатьох високо розвинутих країнах світу. Реалізація такої стратегії передбачає активну участь місцевих громад у співпраці із загальнодержавними органами управління. Сталий розвиток окремих територій потребує в тому числі і стратегічного бачення еволюції окремих процесів, яке можливе лише на загальнодержавному рівні. Не слід забувати і про обмеженість автоматичної функції саморегуляції ринкових механізмів. Норма прибутку є тим стимулом, який за умови відсутності контролю в першу чергу з боку держави, наприклад, за дотриманням соціальних, екологічних, санітарно-гігієнічних та інших стандартів, може спонукати бізнес до антисоціальної поведінки. Винесення шкідливого виробництва за межі території окремого населеного пункту, наприклад, автоматично наближує його територіально до суміжних населених пунктів, що вкрай небажаним для їх мешканців. Таким чином, з одного боку максимізація фінансового потенціалу певної території це виключна прерогатива відповідних органів місцевого самоврядування, а з іншого - потребує розробки механізмів зовнішнього стримування та контролю.

У загальному розумінні кластери (від англ. cluster - група, скупчення) - це сконцентровані за географічною ознакою групи взаємопов'язаних між собою компаній у відповідних галузях, спеціалізованих постачальників, а також причетних до їх діяльності організацій, що, конкуруючи між собою, разом із сприяють появі так званих синергійних ефектів.

До складу кластера, як правило, входить численна група підприємств та установ: підприємства-виробники продукції, університети та науково-дослідні установи, фінансові інститути, фірми, що займаються діяльністю в супутніх галузях виробництва, постачальники, органи влади центрального та місцевого рівнів.

Спільна дія перерахованих учасників кластера дозволяє забезпечувати підприємствам більший зиск, порівняно з тим, який би вони могли отримувати, працюючи відокремлено. Кластерна форма співробітництва сприяє більш гнучкому реагуванню фірм на постійні зміни умов для проведення бізнесу на різних рівнях управління, але зі збереженням при цьому переваг спеціалізації. Кластери є однією із найбільш сучасних форм просторової організації економічних відносин на певній території.

Слід зауважити, що існують проблемні питання, які ускладнюють процес реалізації концепції кластерного розвитку продуктивних сил на певній території, зважаючи на відсутність необхідної інформації для обрахунку ємності галузей промислового виробництва, обмеженість статистичних даних щодо обсягів товаропотоків, які спрямовуються з однієї галузі в іншу та інші причини, які іноді унеможливлюють проведення об'єктивних розрахунків з метою математичного обґрунтування доцільності кластерних утворень в тому чи іншому випадку зважаючи на умови, що склалися в конкретному місці.

Ефективність реалізації кластерної моделі розвитку багато в чому залежить від можливості спрогнозувати потенційний обсяг продукування товарів підприємствами кластеру, оцінити масштаби «споживання» промислової продукції складовими кластера та іншими кластер-структурами.

За умов високого ступеня невизначеності та варіативності факторів зовнішнього середовища в Україні та її регіонах, питання кластерного розвитку набуває особливої актуальності.

2. СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ ФІНАНСОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ АКТИВНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ ЯК КЛЮЧОВОГО ФАКТОРУ ФОРМУВАННЯ ФІНАНСОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ РЕГІОНУ

Чітке розуміння доцільності використання певного набору інструментів забезпечення інноваційного характеру розвитку регіонів України базується на визначенні його ефективності з урахуванням регіональної специфіки конкретної адміністративно-територіальної одиниці.

При цьому, очевидно, ефективність кожної окремої складової організаційно-економічного механізму стимулювання інноваційного розвитку регіонів України може бути охарактеризована в загальному вигляді сукупністю наступних характеристик:

дієвість - ступінь впливу на досягнення бажаних параметрів розвитку системи;

швидкість - період часу що розділяє ініціюючий вплив та викликану ним зворотну реакцію;

якість - тривалість збереження та автономність процесу самовідновлення досягнутих позитивних ефектів;

гнучкість - можливість досягнення або підтримання належного рівня інноваційного розвитку регіону через своєчасне застосування найбільш оптимального набору інструментів з точки зору відповідності інструментарію моменту застосування, місцю та ступеню необхідного впливу на системи відносин на регіональному рівні;

Зважаючи на необхідність дослідження питання визначення ефективної структури організаційно-економічного механізму стимулювання інноваційного розвитку регіонів України з урахуванням розкритої нами раніше змістовної сутності поняття «ефективність інструментарію», виникає потреба у поділі та послідуючому аналізу відповідного інструментарію за рівнями суб'єктів ініціювання (впровадження) та масштабом дії. Відповідний поділ передбачає роздільний аналіз існуючого інструментарію та ефективності його впливу на інноваційні процеси на рівні держави, окремого регіону та на місцевому рівні.

Така класифікація потребує деталізації і уточнення самого понятті регіон, оскільки управління на рівні регіону будь-яким процесом взагалі і інноваційним розвитком, зокрема, передбачає наявність (розмежування) відповідних повноважень, як у органів державної влади, так і у місцевого самоврядування, що в свою чергу може потребувати внесення певних коректив в існуючий в Україні адміністративно-територіальний устрій, фінансово-кредитну політику держави та інші сфери взаємних відносин центру та регіонів.

Існує кілька загальновідомих трактувань терміну регіон. Багато вчених-регіоналістів (Е.Б. Алаєв, Н.Н. Некрасов, О.М. Румянцев, А.М. Пробст, П.М. Алампієв, В.Ф. Павленко, В.О. Поповкін, М.Г. Чумаченко й ін.), як зазначає Т.Л. Миронова [70], досліджуючи поняття “регіон”, знаходили різні відтінки цього визначення, але загальним виявилося те, де за основу приймалися такі ознаки, як територія, спеціалізація й наявність економічних зв'язків. Причому регіон далеко не завжди виступає в якості територіальної одиниці держави.

Академік М.М. Некрасов ще 1975 році дав своє трактування терміну регіон, під яким він розумів велику територію країни з більш-менш однорідними природними умовами і характерною спрямованістю розвитку продуктивних сил на основі поєднання комплексу природних ресурсів із матеріально-технічною базою, виробничою і соціальною інфраструктурою. [71].

У діючих нормативно-правових актах України сьогодні взагалі немає жодних правових норм, які б закріплювали на базовому рівні ключові поняття, що стосуються питань регіонального розвитку. Так, термін “регіон” як об'єкт управління нерідко пов'язується з адміністративно-територіальним устроєм країни: в статті 1 закону України “Про стимулювання розвитку регіонів” під регіоном розуміється територія Автономної Республіки Крим, області, міст Києва та Севастополя [72].

Значно ширше в «Економічній енциклопедії» дає визначення терміну «регіон» В.Симоненко: «Регіон (лат. rеgіо (rеgіопis) -- область, округ) -- територія країни із специфічними природно-кліматичними та економічними умовами та характерною спрямованістю розвитку продуктивних сил з урахуванням демографічних, історичних, соціальних особливостей, розвиток якої здійснюється на основі законів національної економіки і регіональних, у результаті чого формуються регіональні економічні відносини» [73].

Неоднозначність трактування змісту поняття регіон потребує врегулювання. Зважаючи на той факт, що суб'єктом стимулювання інноваційного розвитку будь-якої території виступають як державні органи, так і органи місцевого самоврядування юрисдикція яких обмежується територією певної адміністративно-територіальної одиниці, оправданим нам здається ототожнення регіону із областю та в окремих випадках - територією великих населених пунктів і агломерацій. Доцільність такого підходу підтверджується і зручністю збору, обробки та аналізу первинної статистичної інформації у розрізі окремих існуючих адміністративно-територіальних одиниць, що дозволить визначати ефективність конкретних заходів стимулювання інноваційної активності.

Отже пропонується досліджувати механізми стимулювання інноваційного розвитку регіону на трьох рівнях: макрорівні - міждержавному рівні та рівні окремої країни; мезорівні - рівні регіону (області, міської агломерації) та мікрорівні - рівні окремого суб'єкта інноваційної діяльності. Відповідно до зазначеної класифікації інструментарій останніх двох рівнів справедливо можна вважати внутрішнім по відношенню до самого процесу регулювання інноваційним розвитком регіону.

При цьому слід зазначити, що вплив інноваційної активності окремого підприємства на активізацію інноваційної діяльності в регіоні і цілому, що відбувається через загострення конкурентної боротьби завдяки застосуванню більш прогресивних технологій та виробництву якісно нової продукції саме цим одним підприємством є несуттєвим, а отже об'єктом нашого дослідження бути не може.

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Рисунок 2.1 - Структура інструментарію державного управління інноваційною діяльністю

До загальновідомих важелів управління інноваційною діяльністю на державному рівні відноситься інструментарій, який може бути схематично зображено наступним чином:

Аналіз загальнодержавних важелів стимулювання інноваційного розвитку регіонів України показав наступне:

Законодавче регулювання. До позитивних моментів можна віднести намагання декількох останніх урядів України законодавчо врегулювати сферу інноваційної діяльності шляхом прийняття базових законопроектів: так, за останні роки були прийняті Закон України “Про інноваційну діяльність”, Закон України “Про науково-технічну діяльність”, Закон України “Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки” і т.д. Проте, як відмічають представники Національного інституту стратегічних досліджень, нормативно-правове поле, яким регламентується регулювання інноваційного регіонального розвитку, містить незначну частку законів як нормативних актів найвищої юридичної сили [74]. Визнано, що закони України займають не більше 2 % юридичного поля в цій сфері, а переважають за кількістю підзаконні нормативно-правові акти. Це зумовлює нестійкість конструкції регіонального інноваційного менеджменту через неоднозначне розуміння повноважень та сфери відповідальності усіх зацікавлених суб'єктів.

Фінансове забезпечення інноваційного процесу на регіональному рівні. На сьогоднішній день в Україні функціонує приблизно 300 загальнодержавних програм (комплексна програма реалізації на національному рівні рішень, прийнятих на Всесвітньому саміті зі сталого розвитку, на 2003-2015 роки); Загальнодержавна програма реформування і розвитку житлово-комунального господарства на 2009-2014 роки; Державна цільова економічна програма „Українське вугілля” на 2010-2015 роки; Державна цільова екологічна програма проведення моніторингу навколишнього природного середовища; Державна цільова соціально-економічна програма будівництва (придбання) доступного житла на 2010-2017 роки та ін.), 180 регіональних («Про Національну програму сприяння розвитку малого підприємництва в Україні»; Програма створення і використання матеріальних резервів для запобігання, ліквідації надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру та їх наслідків у Дніпропетровській області до 2022 року» і т.д.), та приблизно 200 програм місцевого та районного значення (Інвестиційна програма капітального будівництва і т.д.) [75]. Така значна численність цільових бюджетних програм неминуче призводить до можливості розпорошення й неефективного використання бюджетних ресурсів, що в свою чергу заважає досягненню взаємопов'язаних цілей і завдань соціально-економічного розвитку, суттєво ускладнює контроль за результативністю виконання цільових бюджетних програм.

Так, в Сумській області за останні роки не було практично реалізовано жодної програми підтримки інноваційної діяльності. Ініційована з початку 2009 року програма підтримки малого підприємництва на 2009-2010 роки передбачала використання всього 928,5 тис. гривень, з яких 809,8 тис. гривень - кошти обласного бюджету і 118,7 тис. гривень - кошти міст та районів області. Гроші фактично витрачено на фінансування чотирьох інвестиційних проектів, які не мали жодної ознаки інноваційної діяльності [76].

Роль, значення та ефективність державної фінансової підтримки інноваційного розвитку Сумської області стають очевидними після вже попереднього перегляду даних офіційної статистики [77].

Таблиця 2.1 - Науково-технічна діяльність в Сумській області (тис. грн.).

	2009	2010	2011	2012	2013	9 міс. 2014
Витрати на виконання наукових та науково-технічних робіт, тис.грн	105052,4	103461,8	119979,8	168100,7	139535,2	97445,1
з них:
за рахунок держбюджету	21313,4	22001,3	20880,4	22053,8	23937,0	14268,1
Чисельність працівників наукових організацій, осіб	2569	2309	2698	2141	2021	1901

Наведені дані однозначно свідчать про зменшення ролі держави у фінансовій підтримці науково-технічної та наукової діяльності. Так, якщо у 2009 році на долю держави припадало 20% загального обсягу фінансування відповідної діяльності, то у 2011 і 2013 роках цей показник становив 17,4% та 17,1 % відповідно.

При цьому підтвердженням факту низької ефективності використання розпорошених по чисельним галузевим бюджетним програмам державних коштів є ситуація, коли кількість державних та регіональних програм зростає, на відміну від кількості промислових підприємств, які впроваджують інновації у своїй діяльності.

Таблиця 2.2 - Характеристика інноваційної діяльності промислових підприємств Сумської області [78].

	Питома вага підприємств, що впроваджували інновації, %	Впроваджено нових технологічних процесів, процесів	у т.ч. маловідходні, ресурсозберігаючі	Освоєно  інноваційні види продукції, найменувань	з них нові види техніки	Питома вага реалізованої інноваційної продукції в обсязі промислової, %
2000	17,4	82	36	353	34	16,5
2001	22,3	68	7	405	44	11,9
2002	18,3	66	12	515	28	21,2
2003	11,2	35	18	333	64	12,7
2004	6,4	57	23	205	73	11,0
2005	4,3	55	17	143	95	18,9
2006	4,4	67	32	166	106	10,8
2007	4,8	56	27	165	104	8,8
2008	10,5	77	31	169	98	8,6
2009	13,8	78	57	256	63	8,8
2010	16,2	94	24	346	75	8,8
2011	16,0	102	24	276	69	12,4
2012	16,8	119	31	378	93	10,6
2013	13,2	71	25	172	62	10,4

Остаточно неспроможність державної фінансової підтримки серйозно впливати на інтенсивність інноваційної діяльності на рівні окремого регіону підтверджує аналіз розподілу джерел фінансування інновацій на території Сумської області.

Наведені нижче дані яскраво свідчать про те, що основним джерелом фінансування інноваційної діяльності вітчизняних підприємств за будь-якого уряду та за умов реалізації чисельних державних програм підтримки інноваційного розвитку є власні кошти підприємств.

Таблиця 2.3 - Розподіл обсягу фінансування інноваційної діяльності у промисловості у фактичних цінах, тис. грн. (складено на підставі [78])

	Загальна сума витрат	У тому числі за рахунок коштів
		власних	вітчизняних інвесторів	іноземних інвесторів	інші джерела (держфінансування, кредити, та ін.)
		тис. грн.	%	тис. грн.	%	тис. грн.	%	тис. грн.	%
2000	35440,1	25187,0	71,07	600,0	1,69	9063,5	25,57	589,6	1,66
2001	53547,9	48665,7	90,88	-		-		4882,2	9,12
2002	44942,1	42478,0	94,52	1185,1	2,64	973,7	2,17	305,3	0,68
2003	82624,8	77772,3	94,13	-		199,0	0,24	4653,5	5,63
2004	72354,7	64675,8	89,39	491,0	0,68	1276,0	1,76	5911,9	8,17
2005	109303,9	80091,6	73,27	5877,4	5,38	9084,9	8,31	14250,0	13,04
2006	127277,6	126182,6	99,14	-		1047,0	0,82	48,0	0,04
2007	149520,2	145948,5	97,61	-		1130,0	0,76	2441,7	1,63
2008	97202,4	92712,1	95,38	-		1001,2	1,03	3489,1	3,59
2009	72448,9	70352,3	97,11	38,3	0,05	932,4	1,29	1125,9	1,55
2010	218539,2	213289,7	97,60	96,7	0,04	225,6	0,10	4927,2	2,25
2011	415776,6	415478,8	99,93	14,3	0,00	33,5	0,01	250,0	0,06
2012	250022,2	249993,0	99,99	8,8	0,00	20,4	0,01	-
2013	281834,5	196096,4	69,58	210,0	0,07	490,6	0,17	85037,5	29,18

Саме тому, пошук напрямків активізації та стимулювання інноваційного розвитку регіонів України доцільно здійснювати серед таких непрямих методів регулювання інноваційної діяльності, як гнучка податкова та сприятлива фінансово-кредитна політика держави та іншого інструментарію, який був би здатен мобілізувати внутрішні механізми і резерви стимулювання та підтримання інноваційної активності.

У багатьох розвинених країнах саме суттєві пільги в рамках сприятливої податкової політики та вибіркова грошво-кредитна підтримка інноваційної діяльності, що проявляється у можливості отримання пільгових кредитних ресурсів створюють достатні преференції для успішного функціонування як окремих інноваційних структур, так і цілих регіонів.

Зважаючи на це саме оптимізація податкового законодавства повинна була закласти фундамент та визначити основний вектор інноваційного шляху розвитку українського суспільства. Натомість, в податковому кодексі 2010 року на відміну від скасованого Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» взагалі не згадується термін «інновація». Максимум, що собі дозволили автори цього документу, так це пільги у вигляді особливого режиму оподаткування прибутку підприємств, отриманого у зв'язку із впровадженням енергоефективних технологій». Крім того, витрати на науково-дослідні роботи, винахідництво та раціоналізаторство за Податковим кодексом належать до витрат, лише якщо вони пов'язані з основною діяльністю. Таке ставлення до інновацій автоматично говорить про законодавчо запрограмований занепад науки та освіти.

Вкрай низька ефективність інструментарію стимулювання інноваційного розвитку окремих регіонів на загальнодержавному рівні актуалізує питання реформування існуючого механізму управління інноваційною діяльністю в основу якого покладено імплементацію принципу субсидіарності. Принцип субсидіарності передбачає, що рішення у державі повинні прийматися на нижчому можливому рівні, а верхні ланки управління можуть вдаватись до будь-яких дій тільки у тому разі, якщо ці дії будуть ефективніші за відповідні дії нижніх ланок [78]. Стосовно оптимізації механізму стимулювання інноваційного розвитку регіонів це повинно означати, що найоптимальнішим та найдієвішим буде, як правило, той інструментарій, суб'єкт реалізації якого максимально наближений до самого регіону. Отже необхідно шукати саме внутрішні резерви та механізми.

Методологічні засади формування механізму реалізації політики інноваційного розвитку промислового сектору регіону на мезорівні. Аналіз інноваційної політики, яка з різним рівнем інтенсивності реалізовується сьогодні практично в усіх регіонах України свідчить про те, що здійснюється вона в основному фрагментарно, хаотично, шляхом іноді інтуїтивних та непослідовних дій органів державної влади та місцевого самоврядування без урахування реального рівня інтелектуального та матеріально-технічного потенціалу відповідної території.

Така ситуація стала наслідком відсутності єдиних на рівні держави підходів до визначення основних цілей, завдань та структури розбудови механізму розвитку регіональної інноваційної діяльності. Якщо Федулова Л.І. [79] головним напрямом оптимізації інноваційної політики на регіональному рівні вважає вдосконалення механізмів програмно-цільового фінансування, то, наприклад, Зінь Е. та Валюх А. [80] першочерговим завданням побудови механізму розвитку регіональної інноваційної діяльності вбачають створення на державному рівні правового й економічного механізмів розробки і впровадження новітніх технологій. При цьому більшість вчених погоджуються з тим, що ефективність організаційно-економічного, фінансового або інституційного механізму визначається здатністю останнього не лише стимулювати інноваційну діяльність, але і забезпечувати впровадження інновацій на території відповідного регіону.

Ефективний механізм стимулювання інноваційної активності на мезорівні повинен забезпечувати:

узгодженість інтересів регіональної інноваційної політики з національними пріоритетами державної політики та загальносвітовими тенденціями у розвитку виробничих сил;

послідовність у здійсненні заходів з реалізації інноваційної політики з метою мінімізації ресурсів, що залучаються з урахуванням логіки здійснення трансформаційних перетворень економіки регіону;

пріоритетність реалізації невідкладних для певної території заходів відповідно до потреб конкретного періоду часу;

залучення ефективних інвестицій у інноваційну діяльність, спрямування інвестиційних ресурсів реципієнтам вищих технологічних укладів з метою структурної перебудови економіки;

збереження, відтворення та примноження інноваційного потенціалу регіонів та ін.

Крім зазначених вище ключових завдань, які повинні бути розв'язані при моделюванні регіональної політики стимулювання та управління інноваційною діяльністю не менш важливим є завдання узгодження інтересів окремих суб'єктів інноваційного простору з метою отримання синергетичних ефектів як результату об'єднання розрізнених зусиль кожного окремого учасника. Саме відсутність комплексного підходу до інноваційної діяльності територій не дає можливості сконцентрувати фінансові ресурси для впровадження інновацій.

Реалізація принципу субсидіарності при формуванні механізму стимулювання інноваційного розвитку регіону у поєднанні із комплексним підходом дозволить побачити проблему інноваційного розвитку з різних точок зору: технологічної, екологічної, економічної, соціальної, демографічної, культурної, освітньої та інших. Це в свою чергу дозволить збалансувати та ув'язати між собою ресурсний і виробничий потенціал сусідніх регіонів.

Розробка саме такого комплексного механізму стимулювання інноваційного розвитку регіону надасть можливість поєднати переваги вільної ринкової економіки, що полягають у безперешкодному перетіканню капіталу до найбільш прибуткових секторів економіки і окремих регіонів із стратегічним баченням перспективних напрямків розвитку суспільства, яке може забезпечити лише адміністративне управління з боку держави. Акумуляція фінансових ресурсів з усіх джерел їх походження, при одночасному забезпеченні жорсткого порядку їх використання тільки за призначенням (на розробку і реалізацію відповідних інноваційних програм і проектів у визначені строки) може бути забезпечено лише виключно в рамках функціонування чітко регламентованої процедури управління інноваційним розвитком конкретного регіону.

Узгодження інтересів і відповідна консолідація зусиль може відбуватися як вже зазначалося нами раніше за територіально-адміністративним принципом на таких ієрархічних рівнях: підприємство район міста, місто або інша визначена зона впливу область Україна в цілому.

При цьому субсидіарність інноваційного регіонального менеджменту означає, що вищі ланки управління мають бути додатковими, або другорядними при вирішенні задач, які виникають на нижніх рівнях. Розбудова системи інноваційного менеджменту регіону знизу вверх передбачає наявність відносної самостійності у виборі інструментів та просторових і часових точок впливу на ситуацію, але з урахуванням загально обраного на рівні держави вектору розвитку суспільства та його технологічної бази.

Інкапсуляція повноважень регіональних ланок управління передбачає певний захист від втручання верхніх. Ця форма взаємовідносин «центру» з «регіонами» допускає наявність управлінської вертикалі, але без наскрізного управління зверху вниз, тобто перебирання верхніми ланками повноважень нижніх.

Таким чином процес формування механізму реалізації політики інноваційного розвитку регіону на мезорівні нам представляється логічним здійснити у три етапи:

на першому етапі доцільно дослідити та проаналізувати наявність усього доступного інструментарію, який є у розпорядженні органів місцевого самоврядування на регіональному рівні;

на другому - відібрати інструментарій, повноваження щодо можливості застосування якого вже зараз закріплені за місцевим самоврядуванням та регіональними представництвами органів державної влади;

на третьому етапі слід формалізувати та проаналізувати можливий механізм взаємодії окремих інструментів та важелів стимулювання регіонального інноваційного розвитку між собою та в рамках взаємовідносин «центр-регіони» з метою забезпечення реалізації ключових принципів його функціонування - субсидіарності та комплексності.

Такі передумови дозволяють вибудовувати ієрархічну структуру пріоритетних напрямків інноваційного розвитку, починаючи знизу, та інтегрувати їх поступово до обласного і державного рівнів.

Системність функціонування механізму стимулювання політики інноваційного розвитку регіону на мезорівні забезпечується шляхом його інтеграції у процес реалізації комплексної інноваційно-інвестиційної програми розвитку регіону, яка в свою хоча і має регіон у якості джерела походження, але фактично є тактичним уособленням стратегічного розвитку держави в цілому.

Зазначена програма повинна являти собою цілісну концепцію інноваційно-інвестиційного розвитку, спрямовану на підвищення комплексності розвитку окремих територій країни, на пропорційний і збалансований розвиток усіх галузей (рисунок 2.2) [81]. Програма повинна бути гнучкою та такою, яка б дозволяла їй трансформуватися з урахуванням необхідних коректив, викликаних зміною зовнішнього або внутрішнього середовища.

На мезорівні інструментарій механізму стимулювання інноваційного розвитку є достатньо розвиненим та змістовним: Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, районні ради відповідно до своєї компетенції затверджують регіональні інноваційні програми, що кредитуються з відповідних бюджетів; визначають кошти відповідних бюджетів для фінансової підтримки регіональних інноваційних програм; доручають органам державного управління їх фінансування через державні інноваційні фінансово-кредитні установи у межах коштів, виділених у цих бюджетах, і контролюють їх фінансування.

Рисунок 2.2 - Структура комплексної програми інноваційно-інвестиційного розвитку області

Представницькі органи місцевого самоврядування затверджують місцеві інноваційні програми; у межах коштів бюджету розвитку визначають кошти місцевих бюджетів для фінансової підтримки місцевих інноваційних програм; створюють комунальні інноваційні фінансово-кредитні установи для фінансової підтримки місцевих інноваційних програм за кошти місцевих бюджетів; доручають своїм виконавчим органам фінансування місцевих інноваційних програм за кошти місцевого бюджету через державні інноваційні фінансово-кредитні установи або через комунальні інноваційні фінансово-кредитні установи; контролюють фінансування місцевих інноваційних програм і діяльність комунальних інноваційних фінансово-кредитних установ [82].

Незважаючи на зазначене вище та з урахуванням результатів аналізу ефективності державної підтримки інноваційної діяльності на регіональному рівні з урахуванням фактичної динаміки інтенсивності інноваційних процесів у Сумській області за останні роки можна констатувати, що існуючий інструментарій не здатен якісно змінити ситуацію на краще. Саме тому особливої актуальності набувають питання пошуку нових мало затратних з точки зору ресурсів, що залучаються, механізмів стимулювання інноваційної активності на регіональному рівні.

На нашу думку серед такого інструментарію, важливість якого є значно недооціненою сьогодні, слід виокремити організаційно-правовий механізм регламентації просторового розвитку продуктивних сил на базі сучасних інноваційних технологій. Мова йде насамперед про внутрішні непрямі стимули інноваційного розвитку урбаністичних територій, які є просторовим базисом розвитку промислового сектору економіки держави. Структура і механізм дії такого інструментарію буде детально розглянуто у наступному підрозділі.

3. ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ФУНКЦІОНУВАННЯ МЕХАНІЗМУ ПРОСТОРОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ НА РЕГІОНАЛЬНОМУ РІВНІ

Сам по собі процес інноваційного розвитку регіону багатогранний та такий, що потребує комплексного і системного дослідження. Одним із найважливіших завдань, які ставлять перед собою дослідники що намагаються зрозуміти глибинну природу будь-якого явища або події є намагання останніх знайти місце та визначити закони розвитку досліджуваного феномену у просторі і часі. Саме тому для нас при дослідженні питання пошуку оптимального механізму стимулювання інноваційного розвитку регіону ключовою задачею є досягнення адекватного розуміння методів організації цього процесу у просторі і часі.

Будь-яке економічне явище, або процес породжують зміну певних характеристик у просторі або часі. Розуміння просторових особливостей еволюції процесу допомагає виявити його суть та більш об'єктивно і точно підібрати ефективні важелі впливу на процес з урахуванням його специфіки.

Розуміння просторової складової механізму стимулювання інноваційного розвитку регіону дозволить чітко виявити коло суб'єктів цього процесу, механізм дії окремих інструментів та спрогнозувати можливі наслідки.

Як відомо, просторовою базою розвитку продуктивних сил є земля. У випадку, коли мова йде про інноваційний розвиток регіону просторовою базою виступають землі конкретної категорії та цільового призначення.

Всі землі України узагальнено за основним цільовим призначенням можна поділити на землі сільськогосподарського призначення і землі несільськогосподарського призначення. Останні включають в себе землі житлової та громадської забудови, землі рекреаційного, природно-заповідного та оздоровчого призначення, землі промисловості, транспорту, енергетики та зв'язку.

Цільове призначення землі визначає єдиний можливий характер її використання. Отже інноваційний розвиток регіону може бути забезпечений фактично або на просторовій базі, що відповідає сільськогосподарському цільовому призначенню шляхом застосування інноваційних технологій саме у сільському господарстві, або як альтернатива - на землях населених пунктів, які в свою чергу включають і землі житлової та громадської забудови, і землі промисловості та ін.

В рамках даної роботи зосередимо свою увагу саме на індустріальній складовій забезпечення інноваційного шляху розвитку регіону. Спробуємо з'ясувати як саме відбувається управління розвитком окремої території, у кого в руках знаходяться основні важелі впливу на ситуацію та наскільки дієвим може виявитися локальний організаційно-економічний вплив.

Однією із провідних теорій регіональної економіки, опрацьованої незалежно одним від одного В. Крісталером і А. Кльошем у 30-х роках 20-го століття є теорія Центральних місць. В...