Про громадян України як платників податків у соціологічному вимірі

Key words: taxes, tax system, taxpayers, Index of taxpayer's knowledge ability, market mentality, post-soviet society

Постановка проблеми

платник податки соціологічний

В Україні за відсутності спеціальних соціологічних студій тема податків, однак, дотично присутня в певних дослідженнях соціально-політичного та соціально-економічного спрямування, де питання про узагальнене ставлення до податків з'являлось, але спорадично. Зокрема, в загальнонаціональному опи-туванні «Патріотизм, мова та зовнішньополітичні пріоритети», здійсненому в грудні 2019 року Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва, на запитання «Як Ви вважаєте, що таке патріотизм?» серед 13 альтернатив відповіді з можливістю вільного добору будь-якої кількості варіантів, 30,1% респондентів вказали, що це -- сплата належних податків, але після обмеження кількості варіантів трьома як пріоритетними складовими патріотизму опція щодо податків зайняла лише прикінцеву позицію (9,1%) на тлі більше підтримуваних опцій «любов до своєї країни» (66,8%), «готовність захищати свою країну» (48,0%) і «дотримання усіх законів країни» (34,7%). Регіональний профіль відповідей показав, що найбільше опцію «сплата належних податків» обирали мешканці Сходу (41,0%) і Півдня (35,7%) на противагу Заходу (23,5%) та Центру (24,9%) [Патріотизм, 2019]. Власне тут питання про ставлення до податків переходить вже з громадянської сфери у площину економічної моралі, чому, зокрема, свого часу було присвячене дисертаційне дослідження Л. Кондратик «Економічна моральність сучасного українського суспільства». Емпірична частина дослідження феномену економічної моральності базувалася на аналізі матеріалів порівняльного проєкту Європейського соціального дослідження (ЄСС), до якого Україна долучилася 2004 року (в проєкті, зокрема, є модуль із відповідною назвою), а також вивченні із застосуванням якісних методів проявів цього феномену в Західному реґіоні України. У висновках дисертації зазначалося, що в країнах колишнього соціалістичного табору неефективність та репресивність формальних організацій з часом спричинили відчуження від них значної частини населення з формуванням альтернативних неформальних соціальних мереж, які становлять структури обміну ресурсами за правилами, відмінними від формальних. Соціальна успішність в сучасному українському суспільстві значно більше пов'язана із залученням до неправо- вих і неморальних соціальних практик в економічній сфері, а нижчий рівень економічної моральності соціально успішних груп населення визначається не стільки чинниками індивідуального морально-етичного вибору, скільки структурними чинниками, тим самим леґітимуючи встановлення функційно- го режиму, за якого оцінки схвалення чи осуду практик в економічній сфері зумовлюються передусім прагматичністю та співвідношенням переваг і витрат сторін економічної взаємодії. Порівняльний підхід показав, що Україна посідає крайню нижню позицію серед європейських країн за інтеґрованим показником економічної моральності в економічних взаємодіях з представниками формальних інституцій держави [Кондратик, 2009]. Відчуження від держави може бути проілюстроване усталеними установками платників податків у чинній неефективній системі оподаткування, спрямованими переважно на пошуки шляхів і методів ухиляння від сплати податків, що розширює сектор ті-ньової економіки. Отже, високе податкове навантаження, фіскальний тиск та репресивний характер системи оподаткування сформували певну «податкову мораль» аґентів пострадянської економіки в дилемі «вигода-мораль» зі спотвореними радянською системою уявленнями про справедливість.

Тема неформальної, тобто тіньової економіки ґрунтовно вивчалася українськими економістами та соціологами, причому аспект ставлення до податків справедливо був серед важливих чинників її виникнення та поширення в пострадянській країні. Так, в останньому найбільшому дослідженні «Інститу- ційне середовище неформальних трудових відносин в Україні», здійсненому Українським центром економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова у 2019 році, зазначалося, що саме високе податкове навантаження зумовлює надмірну тінізацію у країнах із трансформаційною економікою та низькими доходами. Так, через схеми уникання оподаткування в Україні сформувалася тінь обсягом у 46.0%, що завдає збитків до 6-10% ВВП. У короткому розділі «Соціологічний погляд на неформальність» у звіті цього дослідження наведено дані про рівень і значення впливу різних причин поширення тіньової зайнятості, де положення «репресивний характер системи оподаткування, високе податкове навантаження» набирає 7,49 з 10 можливих балів (0 -- зовсім не має значення, а 10 -- має найбільше значення) [Інституційне середовище, 2019].

Способи зменшення обсягів неформальної економіки відомі, хоч і складні для реалізації, та за чіткої й цілеспрямованої державної політики, орієнтованої на дереґуляцію й оптимізацію податкового тиску, могли б суттєво обмежити економічну «тінь». Згідно з висновками Ф. Шнайдера -- австрійського економіста, котрий понад 30 років спеціалізується на вивченні й вимірюванні неофіційної економіки у світі, незацікавленість влади у зменшенні неформального сектору зумовлюється такими чинниками: по-перше, податкові втрати вважаються не надто важливими порівняно з доходами від неофіційної економічної діяльності, що швидко витрачаються в офіційній економіці; по-друге, тіньові доходи підвищують рівень життя щонайменше третини працездатного населення; по-третє (що майже завжди найважливіше для кожної влади), люди, зайняті в тіньовій економіці, мають менше часу для іншої активності, як-от соціальні протести, участь в демонстраціях тощо [Schneider, 2009]. Саме з цих причин кожній владі непросто визначитися з пріоритетами стосовно неформальної економіки, а не через те, що така боротьба їй не до снаги, хоча найпростіше, звичайно, було б створити адекватні умови для праці в офіційній економіці, зробивши її більш привабливою за неофіційну.

В економічній історії незалежної України, втім, були певні спроби змінити концепцію ідеології системи оподаткування з фіскальної на власне податкову, як і саму систему оподаткування, котра, за оцінкою міністра фінансів Н. Яресько (2014-2016), є «складною, незрозумілою, суб'єктивною і корупцій- ною» [Яресько, 2015]. Від самого початку формування системи оподаткування акцент було зроблено на фіскальній складовій, задля чого проєкт очолив не фахівець економічного чи фінансового спрямування, а призначений президентом Л. Кучмою «зручний» доктор геолого-мінералогічних наук М. Азаров, що з часом і спричинило утворення в Україні явища «шантажистської республіки» (М. Рябчук). На думку Н. Яресько та інших експертів, саме проблема адміністрування, а не розмір податку і далі залишається головною проблемою системи оподаткування в пострадянській Україні, де довгий час не акцентувалася тема податків у процесі державотворення, не було ні публічного роз'яснення значення податків як громадянського обов'язку, ні пропагандистської кампанії в цьому контексті. Реальний стан справ у соціальній політиці, руйнація фондів суспільного споживання і, відповідно, державної системи охорони здоров'я та освіти, незадовільний стан інфраструктури -- все це звелося в підсумку до суто позірної соціальної держави, коли громадяни вимушені були оплачувати майже всі послуги власним коштом на тлі появи дедалі нових дорогих будівель податкових адміністрацій, які маніфестували формування нової владної структури. Принагідно варто нагадати, що офіційно за кількістю податків (99- 135) система оподаткування в Україні вважається однією з найгірших у світі, а політичні спроби 2015 року змінити концептуально Податковий кодекс 2010 року залишилися нереалізованими.

Одним, якщо не єдиним спеціальним дослідженням з теми оподаткування можна вважати опитування «Податки та підприємництво: оцінки та очікування», здійснене Соціологічною групою «Рейтинґ» у жовтні-листопаді 2019-го у вирі змін та новацій щодо оподаткування (першою чергою ФОПів) зі зміною влади після тодішніх виборів президента. Основними висновками стосовно ставлення до податків виявились такі:

- 79% опитаних вважають, що податки сприяють розвитку України;

- 74% переконані, що посилення контролю за сплатою податків призведе до покращення економічного стану в Україні;

- 68% переконані, що своєчасна сплата податків забезпечує достойну пенсію в майбутньому і майже стільки ж підтримують твердження, що за несплату податків потрібно запроваджувати кримінальну відповідальність;

- 63% переконані, що розмір податків в Україні є дуже високим, причому таку думку поділяють переважно ті, хто має власний бізнес, і саме серед цієї групи найменше тих, хто виступає за кримінальну відповідальність за несплату податків;

- 47% вважають, що основну частину податків потрібно найперше спрямовувати в соціальну сферу, а 39% -- що на розвиток економіки;

- більш як 70% переконані, що треба збільшувати розмір податків для олігархів і великого бізнесу, і стільки ж виступають за збереження встановлених податків для ФОПів та малих підприємств; підприємці виступають загалом за зменшення податків для всіх, окрім олігархів;

- половина опитаних знають суму податків, яку сплачують державі щомісяця при отриманні прибутку чи заробітної платні, майже 30% -- не знають, а кожен п'ятий вказав, що не отримує зарплати/прибутку; найбільш обізнаними з темою податків є молодь і люди середнього віку, з вищим рівнем доходів, підприємці та охочі мати власну справу [Податки та підприємництво, 2019].

Проте отримані результати зазначеного опитування групи «Рейтинґ» мають характер узагальнених оцінок, не мають вагомого соціально-економічного значення та не дають нам розуміння патерну не лише ідеального платника податків, а й того реального, що сформувався у країні, адже респонденти виголошують загальники -- «багаті повинні сплачувати більше за бідних», чи «податки занадто високі», ідеологічно залишаючись в парадигмі пострадянського дискурсу та проґресивного оподаткування. І насамкінець, що найважливіше, ці дані не дають інформації про обізнаність платника податків щодо самої системи оподаткування, формування бюджету, прямого та непрямого оподаткування, тобто внеску громадян у державний бюджет не лише через податок на дохід, а й через сплату податків під час кожної покупки чи оплати отриманої послуги, що необхідно прояснити, перш ніж задавати складніші питання щодо сутності самої системи оподаткування.

Таким чином, на підставі аналізу архіву наведених дослідницькою групою «CASE Україна» даних соціологічних досліджень та опитувань громадської думки в Україні було ухвалено рішення про необхідність спеціального дослідження з метою вивчення рівня обізнаності громадян як платників податків, котрі повинні знати не лише про розмір частки свого доходу, сплачуваних у формі податків як обов'язку, але й, у термінах концепції відповідального громадянства, і про своє право виборця на контроль за витрачанням бюджетних коштів. Кінцевим завданням означеного пошукового дослідження є побудова Індексу обізнаності платника податків (ІОП) для регулярного щорічного моніторингу стану економічної та фінансової компетентності у спектрі базових знань із системи оподаткування України.

Отже, впродовж 2020 року на замовлення Центру соціально-економічних досліджень ««CASE Україна» було проведено три хвилі тематичного опитування соціологічного дослідження «Обізнаність громадян України з оподаткування» в межах проєкту «Ціна держави» за загальнонаціональною вибіркою (польовий етап здійснював КМІС), відповідно 8-18 лютого 2020 (перша хвиля); 24-31 травня 2020 (друга хвиля); 12-16 вересня 2020 (третя хвиля). Для здійснення опитування F2F (face-to-face) у звичних умовах було розроблено стратифіковану, чо- тириступеневу випадкову вибірку, але у зв'язку з пандемією і запровадженням карантину (12 березня 2020 року) було змінено метод збирання соціологічної інформації з особистого інтерв'ю на телефонне з використанням комп'ютера -- CATI (computer-assisted telephone interviews) -- на базі складної процедури добору респондентів з випадкової вибірки лютого 2020 року з огляду на наявність у 96% респондентів мобільних телефонів. Вибіркову сукупність становили 2038 респондентів (перша хвиля); 2000 респондентів (друга хвиля); 2001 респондент (третя хвиля) при генеральній сукупності -- доросле населення України 18+; вибірка репрезентативна для дорослого населення України віком 18+ станом на січень 2020 року без Криму і територій Луганської та Донецької областей, що тимчасово не контролюються Україною. Статистична похибка вибірки з імовірністю 0,95 не перевищувала: 3,3% для показників, близьких до 50,0%; 2,8% для показників, близьких до 25,0% або 75,0%; 2,0% для показників, близьких до 12,0% або 88,0%; 1,4% для показників, близьких до 5,0% або 95,0%; 0,7% для показників, близьких до 1,0% або 99,0%.

Опис первинної інформації та виявлення соціальних фактів

Одним із перших в контексті з'ясування сенсу поняття «податки» опитуваним пропонували запитання «З яким із цих визначень слова ««податки» Ви найбільше згодні?»; у своїх відповідях респонденти виявили себе як громадяни, свідомі того, на що мають йти сплачені ними податки, які вони сприймають переважно як обов'язкову плату державі та громадянський внесок для фінансування необхідних для всього суспільства програм, -- такої думки дотримуються сумарно 59,0%, тоді як 13,0% просто вбачають необхідність у сплаті податків державі за послуги, ймовірно, не пов'язуючи цей акт із громадянським обов'язком, на тлі того, що п'ята частина опитаних взагалі асоціює податки з грабунком. Аналіз двовимірного розподілу виявив такі особливості: жінкам більше, ніж чоловікам, притаманне розуміння того, що податки -- це обов'язкова плата і внесок громадян (40,0% : 27,0%), хоча це не відкидає більшої поширеності серед жінок і переконання щодо грабунку через податки (11,4% : 8,8%), що може свідчити про більшу «чутливість» жінок до цього питання через кращу обізнаність щодо отримання державних послуг у царинах освіти та медицини. В регіональному розрізі суттєвих відмінностей не знайдено, хоча й зафіксовано дещо більшу (на 1-3%) активність Центрального реґіону щодо всіх альтернатив. Міське населення порівняно із сільським більше схильне обирати перші дві альтернативи про обов'язок і громадянський внесок -- 41,0% : 18,0%, подібним чином реаґуючи на те, що податки -- це плата за послуги державі (9,0% : 4,0%), думками про грабунок містяни теж переймаються більше за селян (12,5% : 7,7%). За віковим розподілом спостерігаємо майже одностайність у всіх вікових групах, за винятком найстарших 60-70+, серед яких всі показники менші.

За результатами опитування першої хвилі при аналізі одновимірних розподілів відповідей на запитання «На Вашу думку, яка частка державних послуг (освіта, медицина, охорона кордонів і правопорядку, ремонт і будівництво доріг тощо) в Україні є безкоштовними?» виявилося, що переважна більшість (58,0%) населення вважає, що «жодна державна послуга не є безкоштовною», а з урахуванням думки тих 27,5%, для кого «більшість державних послуг не є безкоштовними», можна резюмувати, що абсолютна більшість громадян України (85,5%) переконані в тому, що всі державні послуги сьогодні не є безкоштов-ними; лише 11,0% респондентів все ще вбачають наявність соціальної ролі держави в наданні життєво необхідних послуг у сферах освіти, охорони здоров'я, охорони кордонів і правопорядку, ремонту та будівництві доріг тощо. Отримані дані суттєво підважують дієвість положення ст. 2 Конституції України, де її оголошено соціальною і правовою державою. Аналіз двовимірного розподілу дав певні уточнення, а саме: думку про те, що жодна послуга не є безкоштовною, здебільшого поділяють громадяни з повною вищою освітою (30,0%), середньою спеціальною освітою (35,0%) і повною середньою освітою (16,0%), хоча й відповідь про більшість безкоштовних державних послуг все ще обирають 46,0% з повною вищою освітою і 30,0% -- із середньою спеціальною. Диференційовано за видом занять серед пенсіонерів найбільше (35,0%) тих, хто вважає, що жодна послуга не є безкоштовною, як і 15,0% сільськогосподарських робітників. Ще виразніше звучать голоси про відсутність безкоштовних державних послуг серед загалу містян -- 37,0% (проти 21,0% мешканців села); з урахуванням відповідей про більшість послуг як небезкоштовних, що становлять 19,0% серед міських і 9,0% серед сільських жителів, це результується у 56,0% містян і 30,0% селян, позбавлених ілюзії про безкоштовність державних послуг. Стосовно альтернативи «жодна послуга не є безкоштовною» за віковим розподілом маємо таку картину: 10-відсоткові показники (з невеликим перевищенням у групі 30-39 років) було отримано в кожній віковій групі, окрім наймолодшої (18-29 років) і найстаршої (віком 60+), де цей показник становив лише 8,0%. Реґіональ- ний розподіл з цього запитання виявив, що з відповіддю «всі послуги платні» більше погоджуються мешканці Центрального (34,0%), Південного (27,5%) і Західного (25,0%) реґіонів, а найменше Східного -- 14,0%. Щодо статевого розподілу відмінності полягають у тому, що жінки частіше за чоловіків обирають опцію «жодна послуга не є безкоштовною» -- 55,0%, як і опцію «більшість послуг не є безкоштовними».

Це запитання було відібрано до алгоритму індексу обізнаності платника податків і відповідно включено до третьої хвилі; в результаті було отримано дещо інші відсотки згодних з тією чи іншою альтернативою з віяла відповідей (табл. 1). Позаяк запитання за змістом ідентичне, відповіді вказують на певну зміну в думках респондентів за вісім місяців 2020 року. І тут могли справити вплив кілька чинників: перший -- це зміна методу опитування з F2F на CATI, зважаючи на карантинні умови, другий -- це зміна підводки в Омнібусі КМІСу до блоку запитань без конкретизації теми опитування про податки і третій -- можлива зміна ставлення до сутності державних послуг у контексті пандемії, коли увиразнився кризовий стан системи охорони здоров'я та фінансового забезпечення, як і економічний спад загалом. Так чи інакше, але якщо в лютому відповідь «жодна державна послуга не є безкоштовною» обрали 58,0% опитаних, то у вересні частка таких помітно скоротилася і становила 46,4%, натомість дещо зросла частка тих, хто думає, що «більшість послуг не є безкоштовні» (з 27,5% до 31,2%), як і тих, хто вважає більшість послуг безкоштовними (з 8,4% до 12,7%). Якщо взяти до уваги те, що проведене опитування здійснювалося в межах соціологічного пошукового дослідження, дослідницька група має право розглядати отримані результати відповідей з цього запитання в динаміці, що показує нестійкість певної думки респондентів через вагання з уявленнями щодо відсутності безкоштовних державних послуг. Підкреслимо, що карантинна соціальна акцентуація та актуалізація проблем недореформованої системи охорони здоров'я та її можливостей щодо епідемічного навантаження, безперечно, не могли не відбитися на громадській думці стосовно доступності безкоштовних медичних послуг, зокрема в цьому конкретному випадку пов'язаних з пандемією COVID-19, починаючи з лабораторного тестування, телефонного контакту через гарячу лінію МОЗ чи сімейного лікаря й аж до подальшого лікування та госпіталізації, що могло бути спростованим чи підтвердженим лише через власний досвід. З іншого боку, такі результати показали не лише рівень обізнаності населення щодо платності державних послуг, а й окреслили «живе» питання, яке одночасно може свідчити і про поширену серед переважної більшості думку, і про вплив ефекту власного досвіду, своєї сім'ї, родичів, сусідів, знайомих тощо.

Найбільше нерозуміння чи незнання респондентів оприявнило запитання «На Вашу думку, на що витрачається найбільша частка сплачених Вами податків?» у першій хвилі, що насправді виявилося для них непростим, адже 36,5% заявили, що їм взагалі важко відповісти. Тільки 18,0% зазначили, що це стаття видатків на оборону й утримання війська, 16,4% --на виплату зовнішніх боргів країни, 10,0% -- на виплату пенсій, а 9,0% -- на правоохоронні органи, що в підсумку становить 53,5%, тобто лише половина громадян розуміють сенс оподаткування. Окремо необхідно зазначити, що мізерні показники щодо статті видатків на охорону здоров'я (1,4%) та освіту (0,4%) підтверджують фактичне нівелювання конституційного положення про соціальний характер держави Україна. Аналіз двовимірного розподілу виявив, що жінки трохи краще за чоловіків впоралися з конкретизацією призначення видатків; по кожній альтернативі -- їх хоч на пару відсотків, але більше, за винятком статті видатків на правоохоронні органи, де показники чоловіків більші, поряд із тим, жінок виявилось більше серед тих, кому важко відповісти. За рівнями освіти та реґіо- нальним розподілом суттєвих відмінностей не знайдено, за винятком того, що саме мешканцям Центрального реґіону визначитися з відповіддю було найважче (38,0%) порівняно з Півднем (25,0%) і Заходом (23,0%) й тим паче зі Сходом (14,0%). Міське й сільське населення помітно різнилося по всіх альтернативах відповідей -- містяни скрізь майже вдвічі активніше означилися, причому навіть щодо вагання з відповіддю (62,0% : 38,0%). У віковому розподілі суттєвих відмінностей не виявлено. Загалом необхідно зазначити, що такого «провального» голосування по статтях видатків на медицину і освіту (незалежно від статі, реґіону, освіти та віку), може, й не слід було очікувати, проте реалії сьогодення чітко відобразилися у відповідях респондентів, і жодну з решти статей видатків не було так неґативно оцінено.

Оскільки запитання про розподіл видатків бюджетних коштів було відібрано для побудови Індексу обізнаності платника податків (ІОП) і включено до третьої хвилі, в результаті чого було отримано майже однакові значення за кожною з альтернатив віяла відповідей подібно до першої хвилі, окрім статті витрат на правоохоронні органи, де було зафіксовано збільшення частки з 9,0% до 17,0%, як і певне зниження частки тих, кому важко сказати, -- до 29,7%, що загалом може свідчити про сталість оцінок громадян (табл. 2). Запитання справді цікаве з огляду і на зміни методу опитування з F2F на CATI, і на загальний соціально-економічний контекст періоду строгого карантину та стану неоголошеної війни, однак розподіл відповідей не змінився. Оцінні судження респондентів віддзеркалюють не так знання, як відчуття стосовно того, на що саме йдуть бюджетні видатки, коли стаття пенсій та соціальних виплат знову виявилася недооціненою як насправді найбільш витратна у бюджеті країни. Відстеження динаміки частоти обрання тих чи тих відповідей вкрай важливе для оцінки рівня обізнаності респондентів як відповідальних платників податків з можливістю активізації громадянської функції контролю за розподілом бюджетних коштів, чим власне пояснюється включення цього запитання до алгоритму розрахунку ІОП.

Таблиця 2