Методи та методики створення природоохоронних територій в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

природоохоронна територія екологічна мережа

Вступ

1. Законодавче забезпечення створення природоохоронних територій (ПТ) в Україні

1.1 Законодавчі акти України

1.2 Міжнародні конвенції та угоди

2. Природоохоронні території у складі національної екологічної мережи України

2. 1. Визначення та структурні елементи національної екологічної мережи України

2.2 Перелік існуючих природоохороних територій у складі екомережи України

2.3 Проектування подальшого розвитку національної екомережи України

2.4 Проблеми, що супроводжують створення екомережи України

2.5 Створення системи транскордонних ПТ

3. Методика створення природоохоронних територій в Україні

3.1 Процедура створення ПТ в Україні

4. Оформлення документації для організації нового заповідного об?єкту чи території

4.1 Клопотання про оголошення об?єкту ПЗФ

4.2 Проект створення об?єкту ПЗФ

4.3 Положення про об?єкт ПЗФ

5. Труднощі, що виникають під час створення ПТ

6. Контроль за дотриманям режиму заповідних територій та об?єктів

Заключення

Використана література

Вступ

Природоохоронні території (далі - ПТ) відіграють ключову роль на Землі у збереженні її природного каркаса, відтворенні життя та біологічного різноманіття. На даному етапі розвитку цивілізації жодній світовій проблемі не було присвячено стільки рішень ООН, Конвенцій, саммітів керівників країн, вищих органів влади держав, світової громадськості тощо, як збереженню біологічного різноманіття та його сталому використанню. [1]

Територія України та її регіонів зазнає значного техногенного впливу, який багатократно перевищує світовий пересічний рівень щодо інтенсивності господарського навантаження території. В країні склалася економічно малоефективна й екологічно небезпечна система природокористування. Рівень господарського, зокрема сільськогосподарського використання територій на даний час один з найбільш високих у світі. Наслідком такої ситуації є невпинно зростаюче виснаження природних ресурсів та деградація довкілля. [6]

Україна - найбільш розорана держава Європи (рілля охоплює 55% території). Вона є “лідером” за площею еродованих земель (близько 30% сільгоспугідь). Це стосується і площі природної рослинності на одну людину, яка є найменшою і становить лише 0, 35 га. Площа заповідних земель у 2, 5 раза менша від середньоєвропейської. І навпаки, забрудненість атмосфери у два-чотири рази більша, а кількість чистої води на одного мешканця - у 10 разів менша. В комплексі з іншими чинниками це негативно позначається на здоров'ї та соціальних умовах людей і відповідно на середній тривалості життя, що на 10-12 років коротша, ніж у розвинених країнах.

Досвід країн Західної та Центральної Європи (Англії, Франції, Швейцарії, Німеччини, Чехії, Польщі та ін.) свідчить про необхідність обов'язкового дотримання щонайменше трьох вимог, а саме: ступеня розораності земель, який не повинен перевищувати 20-30% території держави (що так і є в цих країнах), високого відсотку заповідності та відповідного законодавства. Приміром, у Швейцарії заповідна площа становить 18, 5%, Австрії - 25%, Німеччині - 24%.

За останнє десятиріччя кількість охоронюваних природних територій та їхня площа у світі збільшились більше ніж удвічі: нині під охороною перебуває понад 12% поверхні суходолу (окрім Антарктиди, де режим суворої охорони поширюється на 10% її території).

Тенденції розвитку національної мережі природоохоронних територій, в першу чергу об'єктів природно-заповідного фонду, за цей період були близькими до світових. Так, за роки незалежності площа природно-заповідного фонду України зросла більш ніж удвічі, проте вона є недостатньою і залишається значно меншою, ніж у більшості країн Європи, де середній відсоток заповідності становить 15, 3. Площа заповідних земель у Європі на одну людину становить близько 2220 мІ при 570 мІ в Україні.

Окрім того, в останні три роки намітились негативні тенденції у розвитку заповідної справи. Площі природно-заповідного фонду збільшуються у середньому на 20 тис. га. Відсоток заповідності, який до 2006 р. планувалось довести до 7 від площі держави, не досягнутий і дотепер.

Зростає загроза втрати уже заповіданих і зарезервованих під заповідання унікальних та еталонних природних комплексів через їхнє нецільове використання та вилучення зі складу земель природно-заповідного фонду. Не відповідає сучасним вимогам стан моніторингу природних комплексів на територіях природно-заповідного фонду загальнодержавного та міжнародного значення тощо. Основною причиною є низький рівень фінансового та матеріально-технічного забезпечення, недотримання чинного законодавства. [1]

Важливим елементом охорони природних екосистем є охоронювані території - території, на яких заради їх природних властивостей природокористування та управління регламентується спеціальними нормативними актами які визначають спеціальний режим природокористування: повне чи часткове, постійне чи тимчасове обмеження людської діяльності, а в окремих випадках - проведення відновлювальних заходів. [7]

Створення нових природоохоронних територій - завдання надзвичайно важливе для України

Збереження цінних природних комплексів, організація науково обґрунтованих систем територій, що охороняються, - одне з першочергових завдань. Необхідно продовжувати створення і поліпшувати благоустрій зелених зон міст і селищ, розширювати мережу біосферних заповідників, національних природних парків, заказників та інших природних територій

Порівнюючи матеріали досліджень у заповідниках із даними вивчення суміжних територій, що освоюються людиною, ми з'ясовуємо ступінь порушень екологічних зв'язків у екосистемах в результаті нераціонального використання природних ресурсів. В інтересах народного господарства, науки і культури мережа заповідників як наукових лабораторій живої природи має бути в кожній фізико-географічній зоні. Крім заповідників, доцільно збільшити площі заказників, заповідних урочищ та інших унікальних об'єктів, які становитимуть основу єдиної системи природних комплексів, що охороняються. В цьому плані необхідно враховувати народногосподарське значення регіону, його природних ресурсів, ступінь і обсяги їх господарського освоєння, форми використання всіх природних багатств. [10] Створення екологічної системи (екомережі) - формування взаємообумовленого комплексу природних охоронних територій, що забезпечують екологічну рівновагу, біорізноманіття ландшафтів і чистоту біосфери. Створення науково-обґрунтованої екомережі передбачає забезпечення сприятливих екологічних умов для життя органічного світу; відтворення і збереження рідкісних природних об'єктів, ресурсів або територіальних комплексів; задоволення наукових і культурних потреб суспільства, створення передумов для збалансованого використання земельних, водних, лісових ресурсів та сталого розвитку території; збереження біорізноманіття, захист життєво важливих екологічних процесів, екосистем і ландшафтів. [8]

Мета даної роботи полягає в тому, щоб провести аналіз системи пректування та створення природоохоронних територій в Україні.

Завдання роботи:

Розглянути законодавче забезпечення створення ПТ

Охарактеризувати всі природоохоронні території та об?єкти природно-заповідного фонду (ПЗФ) як елементи національної екомережи

На основі законодавчих актів чітко сформулювати методику створення ПТ в Україні, зокрема процедуру цього процесу та його документальне оформлення.

1. Законодавче забезпечення створення природоохоронних територій (ПТ) в Україні

1.1 Законодавчі акти України

У Конституції України проголошено: багатство природних ландшафтів є надбанням українського народу, його природною спадщиною і має служити нинішньому і майбутнім поколінням.

Вперше термін природоохоронні території з'явився в Законі України «Про охорону навколишнього середовища» № 1268-XII від 26 червня 1991 року. [2] Вже в цьому законі було зазначено, що природні території та об'єкти, що підлягають особливій охороні, утворюють єдину територіальну систему і включають території та об'єкти природно-заповідного фонду, курортні та лікувально-оздоровчі, рекреаційні, водозахисні, полезахисні та інші типи територій та об'єктів, що визначаються законодавством України.

В статті 5 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” “Об'єкти правової охорони навколишнього природного середовища” сказано: “особливій державній охороні підлягають території та об'єкти природно-заповідного фонду Української РСР”. Згідно статті 35 охорона територій та об'єктів природно-заковідного фонду України підлягає державному контролю. Території та об'єкти природно-заповідного фонду України згідно зі статтею 60 належать до природних територій та об'єктів, що підлягають особливій охороні. Стаття 61 повністю присвячена природно-заповідному фонду:

“Ділянки суші та водного простору, природні комплекси й об'єкти, які мають особливу екологічну, наукову, естетичну і народногосподарську цінність і призначені для збереження природної різноманітності, генофонду видів тварин і рослин, підтримання загального екологічного балансу та фонового моніторингу навколишнього природного середовища, вилучаються з господарського використання повністю або частково і оголошуються територією чи об'єктом природно-заповідного фонду Української РСР.

До складу природно-заповідного фонду Української РСР входять державні заповідники, природні національні парки, заказники, пам'ятки природи, ботанічні сади, дендрологічні та зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва, заповідні урочища.

Порядок організації, використання і охорони територій та об'єктів природно-заповідного фонду, додаткові їх категорії визначаються законодавством Української РСР та Кримської АРСР”.

“Невиконання вимог охорони територій та об'єктів природно-заповідного фонду Української РСР…” тягне за собою дисциплінарну, адміністративну, цивільну і кримінальну відповідальність згідно статті 63 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища.

Основним законодавчим актом, який визначає правові основи створення, охорони, ефективного управління територіями природно-заповідного фонду України є Закон України “Про природно-заповідний фонд України” (1992 р.) № 2456-XII від 16 червня 1992 року. [3]

“Природно-заповідний фонд України становлять ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об'єкти які мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу навколишнього природного середовища.

У зв'язку з цим законодавством України природно-заповідний фонд охороняється як національне надбання щодо якого встановлюється особливий режим охорони, відтворення і використання”.

Законом визначені категорії територій та об'єктів природно-заповідного фонду:

природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища (природні території та об'єкті) ;

ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва (штучно створені об'єкти).

Природні та біосферні заповідники, національні природні парки належать до територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення. Регіональні ландшафтні парки є природоохоронними установами місцевого чи регіонального значення. Залежно від міри екологічної та наукової цінності заказники, пам'ятки природи, ботанічні сади, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва можуть бути загальнодержавного або місцевого значення. Заповідні урочища мають статус територій природно-заповідного фонду місцевого значення.

Нашим завданням є ознайомлення з методикою організації заповідних урочищ, заказників, та пам'яток природи місцевого значення.

Залежно від походження, особливостей природних комплексів, мети створення та режиму охорони заказники та пам'ятки природи поділяються на:

заказники ландшафтні, лісові, ботанічні, загальнозоологічні, орнітологічні, ентомологічні, іхтіологічні, гідрологічні, загальногеологічні, палеонтологічні та карстово-спелеологічні;

пам'ятки природи комплексні, ботанічні, зоологічні, гідрологічні, геологічні.

Стаття 8 Закону визначає основні засоби збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду України.

“Збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду забезпечується шляхом:

встановлення заповідного режиму;

організації систематичних спостережень за станом заповідних природних комплексів та об'єктів;

проведення комплексних досліджень з метою розробки наукових основ їх збереження та ефективного використання;

додержання вимог щодо охорони територій та об'єктів природно-заповідного фонду під час здійснення господарської, управлінської та іншої діяльності, розробки проектної і проектно-планіровочної документації, землевпорядкування, лісовпорядкування, проведення екологічних експертиз;

запровадження економічних важелів стимулювання їх охорони;

здійснення державного та громадського контролю за додержанням режиму їх охорони та використання;

встановлення підвищеної відповідальності за порушення режиму їх охорони та використання, а також за знищення та пошкодження заповідних природних комплексів та об'єктів;

проведення широкого міжнародного співробітництва у цій сфері;

проведення інших заходів з метою збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду”.

Право громадян на внесення пропозицій про включення до складу природно-заповідного фонду найбільш цінних природних територій та об'єктів, а також про організацію нових територій та об'єктів природно-заповідного фонду, участь у здійсненні контролю за охороною заповідних територій та об'єктів визначене статтею 10 та 13 Закону.

Статус і основні вимоги щодо режиму заказників, пам'яток природи та заповідних урочищ визначені главами 5-7 Закону (статті 25-30) :

Заказниками оголошуються природні території (акваторії) з метою збереження і відтворення природних комплексів чи їх окремих компонентів.

На території заказника обмежується або забороняється діяльність, що суперечить цілям і завданням, передбаченим положенням про заказник.

Господарська, наукова та інша діяльність, що не суперечить цілям і завданням заказника, проводиться з додержанням загальних вимог охорони навколишнього природного середовища.

Пам'ятками природи оголошуються окремі унікальні природні утворення, що мають особливе природоохоронне, наукове, естетичне і пізнавальне значення, з метою збереження їх у природному стані.

На території пам'яток природи забороняється будь-яка діяльність, що загрожує їх збереженню або призводить до деградації чи зміни первісного їх стану.

Заповідними урочищами оголошуються лісові, степові, болотні та інші відокремлені цілісні ландшафти, що мають важливе наукове, природоохоронне і естетичне значення, з метою збереження їх у природному стані.

На території заповідних урочищ забороняється будь-яка діяльність, що порушує природні процеси, які відбуваються у природних комплексах, включених до його складу, відповідно до вимог, встановлених для природних заповідників.

Оголошення заказників, пам'яток природи та заповідних урочищ провадиться без вилучення земельних ділянок, водних та інших об'єктів у їх власників або користувачів.

Власники або користувачі земельних ділянок та інших об'єктів, оголошених заказником, пам'яткою природи або заповідним урочищем беруть на себе зобов'язання щодо забезпечення режиму їх охорони та збереження.

Розділ 5 Закону присвячений науково-дослідній діяльності на територіях та об'єктах природно-заповідного фонду.

“На території заказників, пам'яток природи, заповідних урочищ та інших територіях та об'єктах природно-заповідного фонду, де не створені спеціальні наукові підрозділи, дослідження організовуються природними заповідниками, біосферними заповідниками, національними природними парками, ботанічними садами та дендрологічними парками загальнодержавного значення, розташованими у цих регіонах.

Координацію наукових досліджень на територіях та об'єктах природно-заповідного фонду України здійснює Академія наук України разом з Міністерством охорони навколишнього природного середовища України.

Навчально-виховна робота учбових закладів на територіях та об'єктах природно-заповідного фонду проводиться на основі угод, укладених з їх адміністраціями чи підприємствами, установами та організаціями, у підпорядкуванні яких перебувають вказані території та об'єкти”.

Охорона заказників, пам'яток природи та заповідних урочищ покладається на установи, підприємства та організації, у віданні яких вони перебувають (ст. 60).

“Відповідальність за порушення законодавства про природно-заповідний фонд несуть особи, винні у:

а) нецільовому використанні територій та об'єктів природно-заповідного фонду, порушенні вимог проектів створення та організації територій природно-заповідного фонду;

б) здійснення в межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду, їх охоронних зон забороненої господарської діяльності;

в) організації на територіях та об'єктах природно-заповідного фонду, в їх охоронних зонах господарської діяльності без попереднього проведення екологічної експертизи або з порушенням її висновків;

г) невжитті заходів щодо попередження і ліквідації екологічних наслідків аварій та іншого шкідливого впливу на території та об'єкти природно-заповідного фонду;

д) порушенні строків і порядку розгляду клопотань про створення територій та об'єктів природно-заповідного фонду;

е) порушенні вимог щодо використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду;

є) перевищенні допустимих хімічних, фізичних, біотичних та інших впливів і антропогенних навантажень, порушенні вимог наданих дозволів на використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду;

ж) псуванні, пошкодженні або знищенні природних комплексів територій та об'єктів природно-заповідного фонду та зарезервованих для включення до його складу;

з) самочинній зміні меж, відведенні територій та об'єктів природно-заповідного фонду для інших потреб”.

Відомчі акти, що регулюють порядок організації нових територій та об?єктів ПЗФ:

12 квітня 1996 р. Начальником Головного управління національних природних парків і заповідної справи затверджені методичні вказівки “Порядок оголошення заказників, заповідних урочищ, пам'яток природи та передачі їх під охорону”.

“Методичні рекомендації щодо розробки Положень про території та об'єкти природно-заповідного фонду України” затверджені наказом Головного управління національних природних парків і заповідної справи 20 травня 1999 р.

Нове комплексне поняття “екологічна мережа” було запроваджено у Загальнодержавній програмі формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки, затвердженої Законом України від 21 вересня 2000 року [4]. Законом передбачено створення каркаса екологічної безпеки країни як єдиної системи територій, що підлягають особливій охороні, які складені землями природно-заповідного фонду, оздоровчого та рекреаційного призначення, історико-культурного призначення, а також землями лісогосподарського та водного фонду, ділянками під природною рослинністю у складі земель сільськогосподарського призначення, житлової та громадської забудови та іншого призначення. Закон визначає формування національної та регіональних екологічних мереж як одну з найважливіших передумов сталого соціально-економічного розвитку країни.

Програма розроблена в контексті вимог щодо подальшого опрацювання, вдосконалення та розвитку екологічного законодавства України, а також відповідно до рекомендацій Всеєвропейської стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття щодо питання формування Всеєвропейської екологічної мережі як єдиної просторової системи територій країн Європи з природним або частково зміненим станом ландшафту.

Основною метою Програми є збільшення площі земель країни з природними ландшафтами до рівня, достатнього для збереження їх різноманіття, близького до притаманного їм природного стану, та формування їх територіальної єдиної системи, побудованої відповідно до забезпечення можливості природних шляхів міграції та поширення видів рослин і тварин, яка б забезпечувала збереження природних екосистем, видів рослинного і тваринного світу та їх популяцій.

У Програмі зазначено, що період її реалізація поділяється на два етапи - 2000 - 2005 та 2006 - 2015 роки.

На першому етапі передбачається забезпечити збільшення площі окремих елементів національної екологічної мережі, застосування економічних важелів сприяння їх формуванню на землях усіх форм власності, створення відповідної нормативно-правової бази, здійснення комплексу необхідних наукових досліджень та організаційних заходів.

На другому етапі планується довести площу національної екологічної мережі до рівня, необхідного для забезпечення екологічної безпеки країни, введення в дію сталої системи природоохоронних заходів збереження ландшафтного і біологічного різноманіття.

З метою формування національної екологічної мережі як складової Всеєвропейської екологічної мережі та підтримання життєзабезпечуючих функцій довкілля, створення необхідних умов для реструктуризації та зниження антропогенного впливу на нього до екологічно припустимого рівня, Генеральною схемою планування території України, яка затверджена Законом України від 7 лютого 2002 року, передбачається розширення площі територій національної екологічної мережі шляхом: а) створення об'єктів природно-заповідного фонду на територіях, що відповідають умовам забезпечення охорони особливо цінних природних комплексів та об'єктів; б) збільшення площі існуючих територій та об'єктів природно-заповідного фонду; в) збереження природних ландшафтів на ділянках, що мають історико-культурну цінність; г) включення до програм екологічного оздоровлення басейнів річок Сіверського Дінця, Південного Бугу, Дністра, Дунаю, Західного Бугу заходів щодо створення та упорядження водоохоронних зон і прибережних захисних смуг водних об'єктів, запровадження особливого режиму використання земель на ділянках витоку річок; ґ) формування транскордонних природоохоронних територій міжнародного значення; д) створення захисних лісових насаджень та полезахисних лісових смуг, залуження земель; е) консервації деградованих і забруднених земель з наступною їх натуралізацією; є) збереження природних ландшафтів на землях промисловості, транспорту, зв'язку, оборони; ж) екологічно доцільне збільшення площі лісів; формування єдиної територіальної системи, що об'єднує елементи національної екологічної мережі, встановлення спеціального режиму її охорони та використання цих територій. Розділ IV РЕАЛІЗАЦІЯ ГЕНЕРАЛЬНОЇ СХЕМИ 1. Етапи реалізації Реалізація Генеральної схеми розрахована на два етапи: 2001-2010 та 2011-2020 роки. На першому етапі передбачається: удосконалення законодавчого, наукового, інформаційного, проектного, організаційного забезпечення планування території на загальнодержавному рівні; організація проведення моніторингу реалізації Генеральної схеми; здійснення першочергових заходів щодо планування території відповідно до вирішень Генеральної схеми, які забезпечуватимуть досягнення найбільшого економічного, соціального та екологічного ефекту. На другому етапі передбачається здійснення заходів щодо планування території відповідно до вирішень Генеральної схеми та проведення моніторингу її реалізації. [9]

Закон України «Про екологічну мережу» № 1864-IV був прийнятий 24 червня 2004 року і вступив в силу з 1 січня 2005 року. В цьому законі сформульовані основні принципи формування, збереження та використання екомережі. Також в Законі визначені повноваження Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, заповідної справи, а також гідрометеорологічної діяльності й місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у сфері формування, збереження та використання екомережі, охарактеризовані основні структурні елементи екомережі. [5]

Інші правові документи.

Порядок відведення земельних ділянок установам ПЗФ, процедури узгодження включення в їх територію земель, як і будь-які інші питання, що відносять до сфери земельних відносин, визначаються Земельним кодексом України (від 25. 10. 2001 р. № 2768-ПІ). Цим Кодексом регламентується також компетенція місцевих рад в галузі регулювання земельних відносин, порядок надання земель в користування та порядок погодження питань, пов'язаних із вилученням земель. Більш детально повноваження сільських, селищних, міських, районних і обласних рад щодо організації об'єктів природно-заповідного фонду (ст. 26, 43) визначені в Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні».

При розробленні документації, пов'язаної зі створенням об'єктів ПЗФ у частині визначення складу, порядку розроблення та узгодження проектів територіального планування, мають бути врахованими основні положення законів «Про планування і забудову територій» (20. 04. 2000 p.), «Про основи містобудування» (від 16. 11. 1992 р.) а також вимоги містобудівних норм і правил.

Крім вищезазначених нормативно-правових документів, при створенні об'єктів природно-заповідного фонду враховуються також й інші закони, постанови та положення. Серед них важливе значення мають: Закон України «Про туризм» від 15 вересня 1995 p., Закон України «Про охорону культурної спадщини» від 8 червня 2000 p., Закон України «Про мораторій на проведення суцільних рубок на гірських схилах в ялицево-букових лісах Карпатського регіону» від 10 лютого 2000 p., Водний кодекс України від 6 червня 1995 p., Лісовий кодекс України від 21 січня 1994 p., закони України “Про тваринний світ” від 13 грудня 2001 року, “Про рослинний світ” від 9 квітня 1999 року.

1.2 Міжнародні конвенції та угоди

Серед міжнародних конвенцій та угод при створенні об'єктів ПЗФ особливе значення мають: Конвенція про біологічне різноманіття (Ріо-де-Жанейро, 1992 р), Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовище існування водоплавних птахів (Рамсарська конвенція, 1971 p.), Конвенція про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ існування в Європі (Бернська конвенція, 1979 p.), Конвенція про захист Чорного моря від забруднення (Бухарест, 1992 p.), Конвенція про охорону світової культурної та природної спадщини (Париж, 1972 р.).

2. Природоохоронні території у складі національної екологічної мережи України

2.1 Визначення та структурні елементи національної екологічної мережи України

Для забезпечення екологічної рівноваги на теренах України, забезпечення здатності екосистем до відновлення, сталого розвитку, створення сприятливих умов для розмноження і збереження об'єктів тваринного і рослинного світу утворюється екологічна мережа. Вона являє єдину територіальну систему, яка включає природні комплекси, що підлягають особливій охороні: території та об'єкти природно-заповідного фонду, курортні і лікувально-оздоровчі, рекреаційні, водозахисні, полезахисні території та об'єкти інших типів, що визначаються законодавством України.

Природоохоронні території за законодавством України об'єднуються у складі національної екологічної мережі, що знаходиться в стадії формування.

Екологічна мережа (екомережа) України - це єдина територіальна система, яка створюється з метою формування та відновлення довкілля, підвищення природно-ресурсного потенціалу території України, зібереження ландшафтного та біологічного різноманіття, місць оселення та зростання цінних видів тваринного й рослинного світу, генетичного фонду, шляхів міграції тварин через поєднання територій та об'єктів природно-заповідного фонду, а також інших територій, які мають особливу цінність для охорони навколишнього природного середовища і відповідно до законів та міжнародних зобов'язань України підлягають особливій охороні. [1]

Концепція екомережі на даному етапі збереження довкілля повинна передбачити інтеграцію, тобто бути обов?язковою ланкою, що об?єднує в єдине ціле всі концепції і системи охорони природи. ЇЇ метою є відновлення генетичної, екологічної і функціональної нерозривної єдності біосистем як взаємообумовленої цілісності. Базовими елементами екологічної мережи є: природні ядра, буферні зони, екологічні коридори, відновні території та території природного розвитку. В своїй неперервній єдності вони і створюють екомережу, яка функціонально об?єднує осередки різноманіття в єдину національну и континентальну систему.

Ключові території забезпечують збереження найбільш цінних і типових для даного регіону компонентів ландшафтного та біорізноманіття. Сполучні території (екокоридори) поєднують між собою ключові території, забезпечують міграцію тварин та обмін генетичного матеріалу. Буферні території забезпечують захист ключових та сполучних територій від зовнішніх впливів. Відновлювані території забезпечують формування просторової цілісності екомережі, для яких мають бути виконані першочергові заходи щодо відтворення первинного природного стану.

2.2 Перелік існуючих природоохороних територій у складі екомережи України

Перелік ключових територій екомережі включає території та об'єкти природно-заповідного фонду, водно-болотні угіддя міжнародного значення, інші території, у межах яких збереглися найбільш цінні природні комплекси. Насамперед це регіони Карпат, Кримських гір, Донецького кряжу, Приазовської височини, Подільської височини, Полісся, витоків малих річок, окремих гирлових ділянок великих річок, прибережно-морської смуги, континентального шельфу тощо.

Перелік буферних зон екомережі включає території навколо ключових територій екомережі, які запобігають негативному впливу господарської діяльності на суміжних територіях. Це можуть бути не лише природні території екстенсивного використання (пасовища, сіножаті, експлуатаційні ліси, ставки тощо), а й орні території з досить безпечним (зокрема без застосування мінеральних добрив) веденням сільського господарства.

Перелік сполучних територій екомережі включає території, що забезпечують зв'язки між ключовими територіями та цілісність екомережі. Це 3 широтних природних коридори, що забезпечують природні зв'язки зонального характеру:

Поліський (лісовий) екокоридор, що охоплює основні болотні масиви, регіони головного водозбору Дніпра з притоками та частково - водозборів Західного Бугу, Південного Бугу, Дністра, Сіверського Дінця; на цій території порівняно багато незмінних ландшафтів.

Галицько-Слобожанський (лісостеповий) екокоридор, до якого потрапляють ділянки басейнів усіх рік першої величини, зони Карпатської та Подільської ендемічності, пралісові ділянки - букові та смерекові - в Карпатах, діброви Поділля та Слобожанщини, сосняки Слобожанщини, грабові ліси Розточчя, степові ділянки Опілля, Придніпров'я, реліктові крейдові ценози Сіверського Дінця, рефугіуми реліктових угруповань в Карпатах, на Опілля, Поділлі.

Південноукраїнський (степовий) екокоридор, до якого потрапляють клаптики степових ділянок, літоральні та аквальні екосистеми, петрофітні та плавневі ценози, ендеми та релікти Прибужжя, Приазов'я, степового Криму.

Також до сполучних територій екомережі відносяться меридіональні екокоридори, просторово обмежені долинами великих річок - Дніпра, Дунаю, Дністра, Західного Бугу, Південного Бугу, Сіверського Дінця, які об'єднують водні та заплавні ландшафти - шляхи міграції численних видів рослин і тварин.

Окремий природний коридор, що має міжнародне значення, формує ланцюг прибережно-морських природних ландшафтів Азовського і Чорного морів, який оточує територію України з півдня.

Перелік відновлюваних територій екомережі включає території, що являють собою порушені землі, деградовані і малопродуктивні землі та землі, що зазнали впливу негативних процесів та стихійних явищ, інші території, важливі з точки зору формування просторової цілісності екомережі. [14]

2.3 Проектування подальшого розвитку національної екомережи України

Створення екомережі вимагає комплексної оцінки стану території за багатьма природними і соціальними показниками, з?ясуваня чинників, що загрожують її сталому розвитку тощо.

Є категорії земель, які цілком увійдуть до складу екомереж. Це території та об'єкти природно-заповідного фонду, лісові землі, рекреаційні території. Але таких земель у більшості регіонів країни небагато. Головним резервом для формування екомереж повинні стати землі водного фонду. Глава 18 Водного кодексу України для охорони вод передбачає встановлення правового режиму охоронних зон таких видів: водоохоронні зони, у межах яких виділяють прибережні захисні смуги та смуги відведення, берегові смуги водних шляхів та зони санітарної охорони. Для них встановлений відповідний нормативно-правовий статус і введені обмеження щодо господарського використання. Разом з тим на даний час землі водного фонду на місцевості (в натурі) не виділені і їх використання практично не регламентоване, що є перешкодою для формування екологічних мереж України та її регіонів [5]. Одну з найважливіших складових екомереж становлять водно-болотні угіддя, які є, безумовно, необхідним компонентом для підтримання ландшафтного й біологічного різноманіття. Вони виконують природо захисні, гідрологічні та соціально-екологічні функції, зокрема у розвантаженні ґрунтових вод, затриманні наносів, токсинів і біологічно активних речовин, очищенні води і стримуванні паводків, ерозії берегів. Значний резерв земель для створення екомереж являють деградовані та малопродуктивні сільськогосподарські угіддя, які внаслідок інтенсивного та нераціонального використання втратили свій агровиробничий потенціал. Наша країна в цілому виділяється надзвичайно високою і невиправдано високою сільськогосподарською освоєністю, зокрема розораністю. З 1995-1997 років в Україні вводиться Державний земельний кадастр, за наявності якого стає можливим реально вивести з обробітку малопродуктивні та деградовані сільськогосподарські землі, консервувати їх та поступово повернути до стану природних угідь. У більшості регіонів такої трансформації потребують 10-15% сільськогосподарських земель [12, 591]. Включення територій та об'єктів до складу екологічної мережі не призводить до зміни форми власності і категорії земель на відповідні земельні ділянки та інші природні ресурси, їх власника чи користувача. В разі потреби зміна форми власності на земельні ділянки та інші природні ресурси чи категорії земель та об'єктів, включених до екологічної мережі, здійснюється у порядку, передбаченому законом. Державне управління у сфері формування, збереження та використання екологічної мережі здійснюють Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, а також інші центральні та місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування відповідно до чинного законодавства. Державне управління здійснюється із залученням громадськості, забезпеченням її широкого доступу до інформації з цих питань. З метою забезпечення науково обґрунтованого формування, збереження та використання екологічної мережі, збереження та відновлення біологічного та ландшафтного різноманіття, прискорення створення банків даних та географічних інформаційних систем (ГІС) проводяться відповідні наукові дослідження згідно з програмами, що затверджуються в установленому порядку. Розроблення проектів таких програм забезпечується центральним органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища за участю Національної академії наук України. Режим охорони та використання територій та об'єктів екологічної мережі являє собою систему науково обґрунтованих та встановлених відповідно до законодавства вимог щодо охорони та використання природних ресурсів таких територій та об'єктів, спрямованих на запобігання погіршенню їх стану, а також забезпечення їх збереження в екологічних, наукових та інших цілях. Додержання режиму територій та об'єктів екологічної мережі забезпечується підприємствами, установами, організаціями та іншими власниками і користувачами земельних ділянок, на яких розташовані такі території та об'єкти. При цьому включення територій та об'єктів до переліків територій та об'єктів екомережі не завдає шкоди правам тих, на чиїй території вони розташовані. Власники і користувачі територій та об'єктів, включених до переліків територій та об'єктів екомережі, беруть на себе зобов'язання щодо збереження природних ресурсів, їх екологічно збалансованого та раціонального використання.

Всеєвропейською стратегією збереження біологічного та ландшафтного різноманіття Європи опікується Комітет щодо діяльності Ради Європи у сфері збереження біологічного та ландшафтного різноманіття. Головними впроваджувачами на національному рівні Можуть бути центральні та місцеві органи влади, двосторонні донори, Міжнародні організації та фінансові заклади, організації та асоціації, що діють у сфері економіки, приватні підприємства, дослідницькі організації, просвітницькі організації, приватні та колективні землевласники, неурядові організації та громадськість (організації на базовому рівні та об'єднання громадян), корінні народності та місцеве населення регіонів Європи.

У рамках виконання програми має бути створено 29 національних природних парків, 7 біосферних заповідників, розширено межі трьох природних та трьох біосферних заповідників, п'яти національних природних парків. Загалом площа природно-заповідного фонду України має розширитися більш ніж вдвічі і досягти 10 відсотків від площі держави.

Формування екологічної мережі передбачає зміни в структурі земельного фонду України шляхом віднесення частини земель до категорій, що підлягають особливій охороні для забезпечення цілісності екологічної мережі на підставі наукового обґрунтування та економічної доцільності.

Програмою передбачено здійснення таких основних заходів:

* розширення та оптимізацію мережі об'єктів природно-заповідного фонду,

* формування транскордонних природоохоронних територій,

* створення захисних лісових насаджень, полезахисних лісових смуг, залуження земель,

* рекультивацію та ренатуралізацію земель,

* забезпечення охорони водно-болотних угідь,

* забезпечення збереження популяцій видів рослин і тварин,

* здійснення спеціальних заходів для забезпечення міграції тварин,

* створення умов для відтворення різноманіття видів рослин і тварин,

* здійснення заходів щодо запобігання негативному впливу на природні комплекси екологічної мережі.

Програмою передбачено проведення спеціальних інвентаризаційних та наукових досліджень, створення центрів штучного розведення рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів рослин і тварин, інформування громадськості, здійснення заходів, що випливають з міжнародних зобов'язань України.

Загальнодержавна програма формування національної екомережі передбачає підготовку заявок щодо визнання цінностей природних територій України, насамперед у межах її природно-заповідного фонду, на міжнародному рівні, складання національного переліку об'єктів природної спадщини. Мають бути підготовлені подання на міжнародне визнання нових біосферних заповідників, внесені пропозиції до Переліку водно-болотних угідь міжнародного значення та Світової мережі біосферних резерватів, Смарагдової мережі Європи та для нагородження Європейським дипломом для природоохоронних територій.

Проектування екологічної мережі є одним із завдань територіального планування України, яке здійснюється відповідно до законів «Про планування та забудову територій», та «Про основи містобудування».

Головним принципом проектування природно-заповідних територій є багатоетапна, послідовна деталізація проектних рішень, тобто стадійність проектування. При цьому забезпечується змістовна спадкоємність на всіх стадіях проектування.

Для визначення територіальної структури екологічної мережі України, планування заходів щодо її формування, узгодження регіональних та місцевих схем, а також національної екологічної мережі із Всеєвропейською екологічною мережею розробляється Генеральна схема екологічної мережі України. Ця схема є складовою частиною Генеральної схеми планування території України.

Генеральна схема планування території України розроблена інститутом «Діпромісто» І затверджена Законом України від 7 лютого 2002 року. Разом із визначенням основних проблем використання та планувальної організації території України, комплексною оцінкою екологічних, економічних, соціальних, інженерно-технічних та інших передумов та обмежень використання територій, обґрунтуванням районів розміщення підприємств, які мають значний вплив на довкілля та на територіальну організацію економіки держави, визначає також райони розміщення природно-заповідних територій, розширення існуючих і створення нових об'єктів природно-заповідного фонду відповідно до Загальнодержавної програми формування національної екомережі України.

Постановою Кабінету Міністрів України № 1296 від 29 серпня 2002 року передбачений моніторинг і заходи з реалізації Генеральної схеми планування території. України. Серед показників моніторингу і заходів з реалізації схеми значне місце займають заходи з формування національної екомережі, в тому числі і визначення потенційних природоохоронних територій міжнародного значення. Відображення в Генеральній схемі перспективи створення нових природно-заповідних територій є резервуванням території для подальшого заповідання. Розташування природно-заповідних територій більш детально обґрунтовується в схемах і проектах районного планування областей, адміністративних районів, територіальних комплексних схемах охорони природи.

Проектування екологічної мережі здійснюється шляхом розробки Генеральної схеми екологічної мережі України, регіональних схем Автономної Республіки Крим та адміністративних областей, а також місцевих схем екологічної мережі міст Києва, Севастополя та адміністративних районів. У разі необхідності можливе розроблення схем екологічної мережі басейнів річок, окремих природно-територіальних комплексів та інших територій.

При проектуванні елементів та схем екологічної мережі не досить провести лише інвентаризацію та картографування складових частин як існуючих, так і потенційних. Необхідно визначити умови ЇХ управління і інтегрувати їх у комплексне управління територіями. Одним із основних завдань планування національної, регіональних та місцевих схем екомережі є забезпечення умов відносно безконфліктного функціонування природи і суспільства. Тому кількісні параметри екомережі не можуть бути однаковими в різних районах і залежать від цілого комплексу природних і соціально-економічних факторів.

Всеєвропейською стратегією збереження біологічного та ландшафтного різноманіття Європи опікується Комітет щодо діяльності Ради Європи у сфері збереження біологічного та ландшафтного різноманіття. Головними впроваджувачами на національному рівні Можуть бути центральні та місцеві органи влади, двосторонні донори, Міжнародні організації та фінансові заклади, організації та асоціації, що діють у сфері економіки, приватні підприємства, дослідницькі організації, просвітницькі організації, приватні та колективні землевласники, неурядові організації та громадськість (організації на базовому рівні та об'єднання громадян), корінні народності та місцеве населення регіонів Європи.

2.4 Проблеми, що супроводжують створення екомережи України

Суттєвими особливостями реалізації заходів щодо розбудови екомережі в Україні є: * Примат юридично-правових та інтуїтивно-вольових підходів до формування екомережі перед науково-аналітичними: на законодавчому рівні, з урахуванням досвіду й суб'єктивного бачення проблеми певними фахівцями, було визначено структуру національної екомережі й критерії вибору її базових елементів, які не відповідають прийнятим у країнах Європи; законодавчо прийнята концептуальна схема екомережі за рівнем узагальненості практично не відповідає біогеографічним критеріям. * Фактичне ігнорування базових критеріїв, що полягають у виборі територій спеціальної охорони на підставі даних про поширення видів і типів оселищ. Причому жодний правовий акт України (крім документів щодо ратифікації відповідних конвенцій, які в Україні на практиці в аспекті аналізованого питання мають лише другорядне значення) не визнає базового принципу вибору ділянок для формування елементів екомережі - тобто не визнає категорії “тип оселища” як інструмента визначення об'єктів охорони. * Практична відсутність підтримки на державному рівні проведення відповідних досліджень щодо поширення видів, класифікації та інвентаризації типів оселищ, що підлягають охороні.

Україна катастрофічно відстала від країн Європи у справі простої інвентаризації видової та ландшафтної різноманітності. Без сумніву не можна не погодитися, що підходів і методів щодо виділення об'єктів охорони може й має бути багато й усі вони мають право на існування, особливо в науковому середовищі. Але з практичної точки зору необхідність уніфікації у межах Європи підходів щодо визначення принципів територіальної охорони є очевидною

2.5 Створення системи транскордонних ПТ

Формування національної екомережі України забезпечить її поєднання з екомережами суміжних країн, що входять до Загальноєвропейської екомережі, сприятиме розвитку міжнародної співпраці у цій сфері. [1]

Європейська екомережа запланована як фізична мережа природних і напівприродних територій європейського значення. Її формування є головним напрямом реалізації Загальноєвропейської стратегії збереження біотичної та ландшафтної різноманітності, котра була затверджена на конференції міністрів довкілля країн Європи у Софії 1995 року

В основі виділення територій, перспективних для включення до екомережі, за прийнятими в країнах Європи критеріями, лежить виділення типів оселищ (біотопів, ділянок земної поверхні [sites], місць існування, оселищ [habitats], екосистем, ландшафтних виділів тощо), яким характерна наявність відповідних складових (як біотичних, так і абіотичних), що визначають їхню особливу роль у збереженні умов виживання й розвитку популяцій видів, котрі потребують охорони.

В Україні були запроваджені дещо інші критерії до формування екомережі, що значною мірою зробило схеми екомережі України несумісними з аналогічними схемами європейських країн. Особливо відчутно це проявляється на прикордонних територіях, де виникає необхідність узгодження структури регіональних екомереж України з європейськими. Принциповим є фактичне ігнорування в Україні “оселищних (“біотопних”) критеріїв” вибору складових елементів екомережі й абсолютизація значення територій та об'єктів природно-заповідного фонду як основи екомережі з подальшим, часто штучним, залученням природоохоронних територій іншого статусу (водоохоронних, рекреаційних тощо) як елементів екомережі допоміжного рангу: буферних зон, відновних територій, екокоридорів тощо.

Створення міждержавних природно-заповідних територій є важливим аспектом діяльності МСОП (IUCN). Нині в світі в 113 країнах існує близько 160 міждержавних природно-заповідних територій (Transboundary..., 2001), із них більше половини - в країнах Європи, де багато невеликих за площею країн і відповідно багато кордонів (Міждержавні..., 1998).

Міждержавні природно-заповідні території мають важливе значення для охорони біорізноманіття на території сусідніх країн і в цілому - в Європі (Biosphere reserves..., 2000). При цьому зростає площа територій із заповідним режимом, послаблюється так званий «острівний ефект» відокремлених природно-заповідних територій, потрапляють під охорону більші, отже, і більш життєздатні популяції, створюються умови для міграції тварин. Полегшується проведення реінтродукції тварин, особливо великих хижаків, яким потрібна площа. Прикордонні території з охоронним режимом можуть мати спільний банк насіння та розсадник рідкісних видів, які підтримуються людиною. В міждержавних природно-заповідних територіях об'єднуються зусилля країн в боротьбі з пожежами, браконьєрами, незаконною торгівлею, насамперед, рослинною та тваринною сировиною. Великі переваги у цих територій в розвитку туризму, в екологічному вихованні, поширенні інформаційних 'матеріалів. Статус біосферного резервату для прикордонних територій підвищує їх імідж у світі (Transboundary.... 2001).

Європейські держави приділяють велику увагу екологічній значущості міждержавних природно-заповідних територій. Вони є тими «вузлами», які з'єднують між собою екологічні мережі різних країн. Вони у Всеєвропейській екомережі виконують одночасно роль центрів та екокоридорів.

При створенні міждержавних природно-заповідних територій здійснюється співробітництво країн, які їх заснували, у організаційному, науковому, еколого-просвітницькому та інших аспектах.

Для України, яка розташована у Центрально-Східній Європі, і межує із сімома державами та має з ними у транскордонних зонах ряд спільних природоохоронних завдань, особливо актуальною є міжнародна екологічна співпраця. Так, на Заході на кордоні з Польщею, Словаччиною та Румунією розташована Карпатська гірська система, на кордоні з Польщею знаходяться Розточчя та Західне Полісся з оригінальними лісовими й болотними ландшафтами. На півночі лісові ландшафти України межують із лісовими масивами Білорусії та Росії. У пониззі Дністра на прикордонній території з Молдовою збереглися цінні у науково-природничому відношенні транскордонні ландшафти варті спільної охорони. В Україні беруть початок такі водні артерії міждержавного значення як Уж, Латориця, Тиса, Західний Буг, Дністер, через її територію протікає Дніпро, що бере початок у Росії й протікає через Білорусь. У басейнах цих річок є також ряд спільних екологічних проблем. Так, наприклад, екологічні наслідки повеней на річках Латориці й Ужа стають відчутними у прикордонній зоні Словаччини, а в басейні Тиси - в Угорщині. Забруднення Західного Бугу, притоки Вісли, несприятливо впливає на її санітарний стан.

Нині в Україні вже створено декілька міждержавних природно-заповідних територій, які є біосферними резерватами. Перший з них був створений в Карпатах у 1999 р. Національний природний парк «Ужанський» та Надсянський регіональний ландшафтний парк увійшли до складу першого у Центральній Європі трилатерального українсько-польсько-словацького біосферного резервату «Східні Карпати». В рівнинній частині України створений Дунайський біосферний заповідник, який входить до складу міждержавного українсько-румунського біосферного резервату «Дельта Дунаю». В 2002 р. був затверджений ЮНЕСКО українсько-польський біосферний резерват «Західне Полісся», до якого увійшли з українського боку Шацький національний природний парк, а з польського - Поліський парк народовий (національний) та три прилеглих регіональних ландшафтних парки.

...