Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський національний університет імені Івана Франка

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора географічних наук

Етномовна географія України

11.00.02 - економічна та соціальна географія

Лозинський Роман Мар'янович

Львів - 2010

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі географії України географічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України.

Науковий консультант: доктор географічних наук, професор

Заставний Федір Дмитрович

Офіційні опоненти: доктор географічних наук, професор

Топчієв Олександр Григорович

Одеський національний університет імені І. І. Мечнікова,

завідувач кафедри економічної та соціальної географії

доктор географічних наук, професор

Заставецька Ольга Володимирівна

Тернопільський національний педагогічний

університет імені Володимира Гнатюка,

завідувач кафедри географії України і туризму

доктор економічних наук, провідний науковий співрообітник

Садова Уляна Ярославівна

Інститут регіональних досліджень НАН України,

завідувач відділу соціально-гуманітарного розвитку регіону

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Мовна проблема в Україні, попри здобуття в 1991 р. незалежності, не втрачає актуальності. Сучасні тенденції розвитку етномовних процесів відображають дедалі більше ускладнення у пострадянський період мовної ситуації в державі. Чимало науковців зазначають про підвищення ступеня поляризації території України за мовною ознакою внаслідок зростання територіальних відмінностей мовного складу населення. Наразі не вирішеною є проблема русифікації українців, а також представників багатьох інших етнічних спільнот. З іншого боку, за період незалежності дещо посилилися процеси українізації низки етнічних меншин. Зокрема, доволі суттєво збільшилася частка осіб, які вважають рідною мовою українську, серед росіян, білорусів, молдован, представників деяких інших етнічних груп, що живуть в Україні.

Мовна проблематика є предметом досліджень і дискусій спеціалістів з різних наукових дисциплін і напрямів, однак її географічний аспект у сучасній науці досліджено недостатньо. Не належно вивчено регіональні відмінності мовного складу населення й етномовних процесів в Україні, вплив на їхню динаміку різноманітних географічних чинників.

Суспільно-географічне дослідження сучасної мовної ситуації в Україні особливо актуальне в контексті проблематики модернізації українського етносу. Загальновідомо, що однією з найбільших проблем суспільного розвитку українців як етнічної спільноти є незавершеність процесу їхньої модернізації, зокрема відсутність впродовж майже усього ХХ ст. повноцінних україномовних міських середовищ. Те, що українцям впродовж тривалого періоду не вдалося сформувати власну урбаністичну субкультуру, значно пов'язане з проблемою їхньої мовної русифікації.

Завдяки суспільно-географічному дослідженню мовної ситуації в Україні можна віднайти шляхи до вирішення низки важливих питань сучасної державної мовної політики, виробити конкретні пропозиції з оптимізації мовних відносин, зокрема, на регіональному рівні, що сприятиме забезпеченню повноцінного розвитку титульного етносу й етнічних менших, гарантуватиме їх мовні права відповідно до чинного в Україні законодавства й міжнародних правових норм. Оскільки мова є одним з головних критеріїв етнічності, то географічне дослідження мовних проблем в Україні сприятиме розв'язанню низки важливих питань загальної теорії етносу, пов'язаних із стадіями розвитку етнічних спільнот, генезисом і динамікою етнічних процесів, допоможе уточнити чимало спірних питань формування та розвитку українського етносу, особливо шляхів його модернізації.

Зв'язок з науковими роботами, програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана в межах наукових тем “Географічні проблеми Західного регіону України” (НДР 0101U001424), та «Актуальні питання географії України» (НДР 0101U006377), в яких автор брав участь на кафедрі географії України географічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка.

Мета і завдання дисертаційного дослідження. Метою роботи є розроблення теоретичних і методичних засад етномовної географії на основі суспільно-географічного вивчення сучасної мовної ситуації в Україні, зокрема визначення її територіальних особливостей, тенденцій розвитку та головних проблем, а також обґрунтування загальнодержавної мовної політики й її регіональних аспектів.

Для досягнення цієї мети було поставлено такі головні завдання:

­ обґрунтувати теоретичні положення етномовного напрямку в суспільній географії, визначити його роль і місце серед наукових напрямків, що виникли на основі синтезу географії та мовознавства;

­ розкрити наукову сутність поняття «мовна ситуація» в суспільно-географічних дослідженнях;

­ розробити методику суспільно-географічного дослідження мовної ситуації, зокрема мовного складу населення, етномовних процесів, виявити вплив на них різноманітних географічних чинників;

­ проаналізувати історико-географічні особливості розвитку мовної ситуації в Україні впродовж ХХ ст., виявити їхній вплив на сучасні мовні відносини в державі;

­ визначити головні параметри сучасної мовної ситуації в Україні, зокрема роль і поширення найчисленніших за кількістю носіїв етнічних мов, етномовні процеси, а також етномовне домінування;

­ дослідити територіальну організацію етномовного простору України, здійснити етномовне районування території держави;

­ виявити головні проблеми та тенденції розвитку мовної ситуації в Україні на початку ХХІ ст.;

­ обґрунтувати, з суспільно-географічного погляду, концептуальні засади загальнодержавної та регіональної мовної політики в сучасній Україні.

Об'єктом дослідження є етномовний простір України, як форма буття мовних груп населення, що живуть в конкретних етномовних середовищах, в їхній динаміці та територіальних взаємозв'язках.

Предметом дослідження є територіальна організація етномовного простору України, а також тенденції та проблеми його розвитку.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження є фундаментальні положення теорії суспільної географії.

У дисертаційному дослідженні передусім використовувався порівняльно-географічний підхід, поєднувалися логічний та історичний підходи. Для вивчення сучасної мовної ситуації головним був геоситуаційний підхід, для визначення тенденцій розвитку мовної ситуації - системний підхід, активно використовувалися статистичний і картографічний методи.

У процесі написання дисертаційної роботи було використано теоретичні та прикладні напрацювання відомих українських і зарубіжних географів: Е. Алаєва, С. Брука, Я. Жупанського, В. Джамана, М. Дністрянського, Б. Заставецького, О. Заставецької, Ф. Заставного, С. Іщука, В. Круля, Г. Лаппо, Я. Олійника, М. Пістуна, В. Руденка, В. Покшишевського, А. Степаненка, О. Топчієва, М. Фащевського, О. Шаблія й ін.

Для визначення теоретичних засад етномовного напрямку в суспільній географії важливу роль мали також матеріали та дослідження відомих мовознавців, соціолінгвістів і соціологів, зокрема Л. Ази, В. Алпатова, М. Бородіної, Є. Верещагіна, В. Виноградова, І. Дзюби, В. Жирмунського, Л. Масенко, Г. Мацюк, Ю. Мусоріна, Л. Нікольського, В. Радчука, С. Савоскула, В. Хмелько й ін. Для формування теоретичних засад суспільного-географічного вивчення мовної ситуації суттєвими були дослідження класиків зарубіжного мовознавства та соціолінгвістики, таких як Р. Белл, У. Вайнрайх, Б. Гавранек, Дж. Грінберг, Ст. Ліберзон, В. Розенцвейг, Е. Хауген. Серед робіт відомих етнологів, істориків й демографів використовувалися передусім наукові праці Ю. Бромлея, М. Губогло, Я. Дашкевича, Р. Еберхардта, Я. Ісаєвича, Л. Гумільова, В. Козлова, В. Наулко.

Для дослідження історико-географічних особливостей розвитку мовної ситуації в Україні залучалися праці відомих українських науковців довоєнного періоду В. Кубійовича, О. Барвінського, Ю. Корчака-Чепурківського, В. Охрімовича, С. Рудницького.

У роботі використано численні матеріали Державного комітету статистики України, обласних управлінь статистики, обласних державних архівів, підсумки переписів населення радянського періоду, переписів населення Австро-Угорщини, Польщі, Румунії, Чехословаччини, відомості поточної статистики населення, матеріали загальнодержавних, регіональних і місцевих соціологічних досліджень з мовної проблематики, що проводилися в України в останнє десятиріччя.

Наукова новизна отриманих результатів дослідження полягає у наступному:

­ розроблено теоретичні засади суспільно-географічного дослідження мовних проблем, виокремлено етномовний напрямок у суспільній географії, визначено його головні завдання, термінологічну основу, встановлено місце в системі суспільно-географічних наук, зв'язок з іншими галузями наукових знань;

­ визначено суспільно-географічну сутність поняття «мовна ситуація», яка розглядається як стан мовного складу населення, етномовних процесів і територіальна організація мовних груп населення у конкретний період часу на певній території;

­ розроблено методику суспільно-географічного вивчення мовного складу населення, визначено п'ять головних етапів його дослідження, проаналізовано інформаційну основу для аналізу етнічного складу населення в Україні, визначено найважливіші абсолютні та відносні показники, що характеризують його стан і динаміку;

­ визначено найважливіші етномовні процеси, розроблено їхню типологію, виділено дві групи процесів: процеси, що виникають внаслідок взаємодії етнічних мов, та процеси, пов'язані з розвитком етносу, а також самої етнічної мови як важливого компонента етнічної системи; охарактеризовано методичні відмінності вивчення етномовних процесів в Україні;

­ простежено історико-географічні особливості розвитку мовної ситуації в Україні в XX ст. та їхній вплив на сучасну мовну ситуацію, виокремлено головні етапи розвитку мовної ситуації, її кількісні й якісні параметри та динаміку на різних етапах, закономірності розвитку етномовних процесів;

­ виявлено сучасний стан і тенденції мовної ситуації в Україні, зокрема параметри та співвідношення мовної структури населення, динаміку етномовних процесів (передусім мовної асиміляції та двомовності), поширення в Україні різних етнічних мов, розселення мовних груп, особливості етномовного домінування;

­ проаналізовано територіальні відмінності мовної ситуації в Україні, здійснено етномовне районування території держави, виділено (із застосуванням методу багатопоказникового аналізу) й охарактеризовано 12 етномовних районів, головні параметри та тенденції розвитку мовної ситуації в кожному з районів;

­ визначено напрямки розвитку мовної ситуації в Україні в найближче десятиріччя, на основі аналізу переписних матеріалів і результатів соціологічних досліджень виділено три сценарії розвитку мовної ситуації (з врахуванням можливої зміни дії головних чинників), виділено слабкі й сильні сторони української та російської мов у процесах їхньої взаємодії;

­ обґрунтовано загальнодержавні та регіональні засади мовної політики, основою якої водночас із гарантуванням мовних прав населення України різного етнічного походження має бути забезпечення повноцінного розвитку української мови як єдиної державної.

Практичне значення результатів. Матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані центральними, регіональними та місцевими органами державної влади у формуванні мовної політики, при вирішенні актуальних мовних проблем у регіонах України, розробці програм розвитку української й інших етнічних мов, міністерством культури та освіти України в процесі вироблення освітньої політики, зокрема щодо забезпечення мовно-освітніх прав населення держави.

Теоретичні та прикладні положення дисертації можуть бути використані у процесі викладання навчальних дисциплін “Економічна і соціальна географія України”. “Географія населення”, “Етногеографія”. Теоретичні та прикладні положення дисертаційного дослідження включено до наукових звітів кафедри географії України за 2003-2009 рр.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою працею, усі результати дисертаційного дослідження отримані автором самостійно.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертаційного дослідження було представлено на наукових конференціях і семінарах: Всеукраїнській науковій конференції “Актуальні проблеми розвитку економіко-географічної науки та освіти в Україні” (Київ, 2003); ІІІ Всеукраїнській науково-практичній конференції “Суспільно-географічні проблеми розвитку продуктивних сил України” (Київ, 20-21 квітня 2004 р.); ХІ з'їзді Українського географічного товариства (Чернівці, 2004); Міжнародній науковій конференції присвяченій 70-річчю географічного факультету Таврійського національного університету “Геополитические и географические проблемы Крыма в многовекторном измерении Украины” (Сімферополь, 20-22 травня 2004 р.); Міжнародній науковій конференції присвяченій 70-річчю географічного факультету Білоруського державного університету “География в ХХІ веке: проблемы и перспективы” (Мінськ, 4-8 жовтня 2004 р.); міжнародному науковому семінарі “Львівська суспільно-географічна школа у національному та європейському вимірах” (до 60-річчя кафедри економічної і соціальної географії Львівського національного університету імені Івана Франка) (Львів, 2005); Міжнародній науково-практичній конференції “Екологічні та соціально-економічні аспекти збереження етнокультурної та історичної спадщини Карпат” (м. Рахів, 1-5 вересня 2005 р.); Всеукраїнській конференції “Проблеми розвитку наук про Землю в баченні молодих науковців” (м. Київ, 29-30 травня 2008 р.); V Всеукраїнському соціолінгвістичному семінарі (Львів, 15 квітня 2008 р.); Міжнародній науково-практичній конференції “Міграційні процеси в Україні: сучасні виклики та регіональна специфіка” (Львів, 2009); на пленарному засіданні XV наукової сесії Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка (Львів, 2004); на засіданнях географічної комісії НТШ; наукових семінарах кафедри географії України географічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка й ін.

За підсумками наукового дослідження 27 квітня 2009 р. проведено спільний науковий семінар кафедри географії України й кафедри економічної і соціальної географії Львівського національного університету імені Івана Франка на тему «Етномовний напрямок у суспільній географії».

Публікації. Результати дослідження опубліковано в двох монографіях: “Мовна ситуація в Україні (суспільно-географічний погляд)” (Львів: Вид. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2008 р. - 40,5 ум. друк. арк.), “Етнічний склад населення Львова (у контексті суспільного розвитку Галичини)” (Львів: Вид. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2005 р. - 28,8 ум. друк. арк.); у 32 публікаціях в наукових журналах, збірниках наукових праць, наукових вісниках, наукових записках, в т. ч. у 22 статтях у фахових виданнях, 10 матеріалах і тезах конференцій та семінарів, інших наукових виданнях. Всього за темою дисертації опубліковано 34 наукові праці загальним обсягом 78,5 ум. друк. арк.

Обсяг і структура дисертації. Повний обсяг дисертації становить 407 сторінок, у тому числі основна частина (вступ, чотири розділи, висновки) - 352 сторінки. Робота містить 35 таблиць, 23 рисунки і картосхеми, 7 додатків. У списку використаних джерел 309 найменувань.

Основний зміст

У першому розділі дисертаційної роботи “Теоретичні засади суспільно-географічного дослідження мовних проблем” проаналізовано теоретичні питання взаємодії географії та мовознавства, шляхи формування суміжних наукових дисциплін і, зокрема, етномовної географії. Запропоновано суспільно-географічне трактування терміну «мовна ситуація», зазначено відмінності цього трактування порівняно з соціолінгвістичним, а також проаналізовано географічні чинники мовної ситуації.

Синтез географії та мовознавства триває понад сторіччя, однак дослідження на перетині цих наук є доволі вузькою сферою наукових досліджень, результати яких здебільшого невідомі фахівцям із суміжних суспільних наук, і не знаходять належного використання у практиці. На перетині географії й мовознавства виникає одразу декількох наукових дисциплін мовно-географічного спрямування. Одним з найдавніших напрямків суспільно-географічного дослідження мовної проблематики є етномовний. На основі цього напрямку формується нова наукова дисципліна - етномовна географія, яка географічними методами досліджує мовні ознаки населення. Етномовна географія є частиною етнічної географії. Крім етномовної географії до наукових дисциплін суспільної географії, що досліджують мовну проблематику, належить також мовно-культурна географія (рис. 1).

В етномовній географії мову досліджують передусім як критерій етнічної ідентичності людини. Натомість в лінгвістичній географії, яка географічно вивчає мовні факти й явища, мова виступає як знакова (семіотична) система. В мовно-культурній географії мова - це передусім невід'ємна складова людської культури в найширшому розмінні цього поняття.

Становлення етномовного напряму в суспільній географії відбулося у ХІХ ст. Розвиток етномовної географії у Європі в цей період значно був спричинений частим використанням критерію мови для визначення етнічного складу населення країн і регіонів. Зокрема, ще в 1846 р. мовний критерій було включено в програму перепису населення Бельгії, в 1950 р. - Швейцарії, 1956 р. - Німеччини, 1961 р. - Італії. Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. водночас із дослідженнями з етномовної географії активно розпочалося географічне вивчення мов і мовних явищ у межах традиційного мовознавства та низки суміжних наукових дисциплін. Зокрема, розвивалася діалектологія, відбулося становлення лінгвістичної географії й ареальної лінгвістки.

Головним напрямом досліджень в етномовній географії традиційно вважають вивчення територіальних особливостей поширення різних етнічних мов у державі чи регіоні. Вирішення цього завдання охоплює такі головні питання: мовний склад населення території, мовні території, мовні кордони та мовні перехідні смуги (контактні зони), специфіка мовного складу населення сільських та міських поселень, демографічна потужність мов тощо.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Не менш важливим завданням етномовної географії є суспільно-географічне дослідження етномовних процесів, які є одним із видів етнічних процесів, тобто процесів зміни головних критеріїв етнічності людини (етнічної самосвідомості, мови, етнічної культури тощо). Етномовні процеси пов'язані зі зміною мовної ідентичності людини.

Головним поняттям в етномовній географії є “мовна ситуація”. Термін «мовна ситуація» спершу з'явився в соціолінгвістиці. В цій науці є декілька головних підходів до вивчення мовної ситуації, що склалася на конкретній території. Зокрема, в основі підходу, який запропонував Ч. Фергюсон, є типологія мов за кількісними параметрами та функціями, на підставі якої мовознавці складають спеціальні формули мовної ситуації. Натомість, основою підходу, розробленого науковцями колишнього СРСР, є вивчення різноманітних критеріїв мовної ситуації та виділення типів мовних ситуацій відповідно до кожної групи критеріїв.

У формуванні та розвитку мовної ситуації значною є роль суспільно-географічних чинників. Зокрема, на мовну ситуацію значно впливають географічне положення поселень і місцевостей, особливості розвитку систем розселення, щільність населення, людність поселень, їх функціональний тип тощо.

Соціолінгвістичне вивчення мовних ситуації засвідчило необхідність введення в науковий обіг суспільно-географічного трактування терміну “мовна ситуація” та дослідження її за допомогою географічних методів та підходів. У суспільно-географічному трактуванні мовна ситуація - це стан мовного складу населення, етномовних процесів і територіальна організація мовних груп населення у конкретний період часу на певній території. Актуальним науковим завданням є уточнення методики суспільно-географічного дослідження головних складових мовної ситуації.

Для дослідження територіальної організації етномовного простору важливим є поняття «етномовне середовище». Етномовне середовище - історично сформована комунікативна спільнота, що складається з територіально локалізованих в межах конкретної системи розселення мовних груп населення. Суспільно-географічне дослідження етномовних середовищ здійснюється за чотирма головними групами параметрів, які відображають стан системи розселення, етнічну, демографічну та мовну ситуації. В проблематиці етномовних середовищ важливими невирішеними питаннями є розробка їхньої типології й усунення термінологічних суперечностей, потребує також уточнення методика досліджень.

У другому розділі дисертаційної роботи “Напрямки і методика суспільно-географічного дослідження мовної ситуації” запропоновано методику дослідження мовного складу населення, етномовних процесів (особливу увагу звернено на процеси мовної асиміляції та поширення двомовності, як найважливіші в етномовній проблематиці), а також охарактеризовано статистичні джерела етномовного дослідження території України.

Вивчення мовної ситуації зазвичай розпочинається з вивчення мовного складу населення. Мовний склад населення - це його розподіл за мовними ознаками. Суспільно-географічне дослідження мовного складу жителів країни, регіону чи поселення за матеріалами переписів населення доцільно поділити на п'ять етапів: аналіз мовних критеріїв, які введено до програми перепису населення; аналіз абсолютних показників мовного складу населення; аналіз відносних показників; дослідження зв'язку мовного складу населення з демографічними, соціальними й іншими параметрами населення; характеристика територіальних особливостей мовного складу населення.

Найчастіше до програми переписів населення вводять показник рідної мови населення. Рідна мова - це перша мова людини, яку вона засвоїла в дитинстві, “мова колиски”, або мова матері. Крім цього, використовують критерії “розмовна мова”, “побутова мова”, “мова грамотності” й ін. Застосування певного мовного критерію в програмі перепису має бути науково коректним, щоб уникнути неоднозначних трактувань і фальсифікацій підсумків переписів.

Абсолютні показники мовної ситуації, отримані внаслідок проведення перепису населення, зазвичай ще не дають достатнього уявлення про особливості мовного складу населення в регіоні чи поселенні. Їхнє застосування в наукових дослідженнях доволі обмежене. Здебільшого для наукового аналізу використовують відносні показники, зокрема показник частки (питомої ваги). Крім цього, матеріали переписів населення можна використовувати значно ефективніше, якщо обчислювати складніші етномовні показники, отримані в процесі застосування методів математичної статистики. В науковій літературі найвідомішими є такі етномовні показники: різномовності, багатомовності, рівня комунікації, етномовного домінування (превалювання), демографічної та комунікативної потужності мови. Застосувавши ці етномовні показники, можна простежити більшість аспектів сучасної мовної ситуації в Україні, зокрема, виявити та кількісно й якісно схарактеризувати її територіальні особливості, спрямування й інтенсивність етномовних процесів, а також простежити зв'язки мовної ситуації з географічними, політичними, економічними, історичними й іншими нелінгвістичними факторами.

Етномовні процеси - це процеси, які пов'язані зі зміною мовної належності людини, її переходом з однієї етнічної мови на іншу, найчастіше - з мови своєї етнічної спільноти на мову іншого етносу. Щодо терміна “етномовні процеси” доцільно ввести вузьке та широке його трактування. У вузькому розумінні етномовні процеси - це ті процеси, які безпосередньо пов'язані зі зміною людиною або спільнотою своєї мовної належності. В ширшому трактуванні етномовні процеси - це всі процеси, що пов'язані зі зміною мовних ознак населення, в яких мова виступає передусім як критерій етнічної ідентичності людини, й які пов'язані з буттям етнічної спільноти, її генезисом і розвитком. мовний політика географічний

Етномовні процеси, доцільно поділити на процеси, які виникають внаслідок взаємодії етнічних мов, та процеси, пов'язані із структурним розвитком етносу, а також етнічної мови як важливого компонента етнічної системи. До першої групи зараховуємо: поширення двомовності та багатомовності, мовну асиміляцію, формування допоміжних засобів міжетнічного спілкування (койне, лінгва франка, піджини). До другої групи відносимо: формування та поширення унормованої етнічної мови, формування територіальних і соціальних діалектів, формування варіантів етнічної мови, процеси розділення етнічних мов (етномовну парціацію й етномовну сепарацію).

Одним з головних етномовних процесів є поширення двомовності. Трактування двомовності значно залежить від аспекту дослідження, а також від використаної для побудови визначення термінологічної системи. У. Вайнрайх, один з найавторитетніших теоретиків проблематики мовних контактів, визначав двомовність як практику альтернативного використання двох мов, а багатомовність - трьох і більше. Двомовність є умовою та наслідком інтенсивних міжетнічних процесів. Роль двомовності є найбільшою в прикордонних контактних територіях або в ізольованих мовних ареалах, коли етнічна група оточена етнічною територією іншої спільноти, а також у культурі тих етносів, які живуть в багатонаціональних державах, коли друга мова є засобом міжетнічного спілкування. Інакше кажучи, двомовність передбачає розвинені міжетнічні та, відповідно, мовні контакти.

Інформаційною основою досліджень в етномовній географії є передусім матеріали переписів населення. Мовні показники в програмах переписів населення, що проводилися на території України, вперше з'явилися наприкінці ХІХ ст. Зокрема, мовний критерії було включено в програму переписів населення Австро-Угорщини (1880, 1890, 1900, 1910 рр.) та Російської імперії (1897 р.) У ХХ ст. мовні питання були в програмах майже всіх переписів населення, незалежно від країни, до складу якої належала та чи інша частина української території. Переписи найчастіше визначали рідну мову населення. Інформація про мову населення, яку розробляли та оприлюднювали за підсумками переписів населення, здебільшого доволі детальна. Зазвичай основою для розробки матеріалів був адміністративний район (повіт, округ). Майже у всіх переписах населення є окремо матеріали про мовний склад міського та сільського населення. Крім того, за підсумками більшості переписів населення маємо відомості про мовний склад населення міських поселень (або принаймні найбільших з них), іноді - про мовний склад сільських населених пунктів. Інформація про мовний склад населення зазвичай поєднана з інформацією про національний склад (в деяких переписах - з інформацією про віровизнання) населення. Наявна переписна інформація дає змогу доволі детально простежити мовну ситуацію й етномовні процеси в Україні (загалом у державі, в окремих регіонах, серед окремих етнічних груп, у міському та сільському населенні) впродовж майже всього ХХ ст. Є змога дослідити генезис головних мовних проблем сучасної України, вплив на їхнє формування та розвиток різноманітних суспільних факторів, простежити тенденції.

В третьому розділі дисертаційної роботи “Мовна ситуація в Україні: суспільно-географічний аспект” досліджено історико-географічні особливості розвитку мовної ситуації в Україні в ХХ ст., сучасний мовний склад населення, головні етномовні процеси, етномовне домінування, а також здійснено етномовне районування території держави.

Можливість детально простежити розвиток мовної ситуації в Україні, в тому числі її територіальні особливості, вперше з'явилася лише наприкінці ХІХ ст. - на початку ХХ ст. після того, як у державах, до складу яких входили українські етнічні землі, було налагоджено систему статистичного обліку населення, зокрема, розпочалося проведення переписів.

Впродовж усього ХХ ст. в Україні, внаслідок процесів мовної асиміляції українців, їх фізичного винищення, а також численної міграції росіян і осіб іншого етнічного походження, неухильно зменшувалася частка україномовного населення. Тільки за період 1959-1989 рр. в Україні частка жителів, для яких рідною мовою була українська, зменшилася з 73,0 до 64,7 %, натомість частка осіб, для яких рідною мовою була російська, зросла з 24,3 до 32,8 % (табл. 1). Серед українців, кількість осіб, що вважали рідною мовою російську, збільшилася з 2,1 млн. в 1959 р. до 4,6 млн. в 1959 р.

Напередодні проголошення незалежності мовна ситуація в Україні мала такі головні тенденції. У мовному складі населення УРСР абсолютну більшість становили жителі, для яких рідною мовою була українська. Частка осіб, які вважали рідною російську мову, становила майже третину

Таблиця 1

Мовний склад населення України в другій половині ХХ ст. - на початку ХХІ ст. (за підсумками переписів населення)

від загалу жителів України. Серед міського населення перевага осіб, які рідною вважали українську мову, була відносно невеликою (в 1989 р. вона була рідною для 54,1 % жителів міст, російська - для 44,1 %).

Натомість сільська місцевість була майже суцільно україномовною, за винятком Криму й окремих місцевостей компактного проживання етнічних меншин. Більшість жителів України була двомовною, вільно володіла українською та російською мовами. Причому російською мовою в 1989 р. вільно володіло населення вже дещо більше, ніж українською (78,4 % проти 78,0 %). Рівень мовної русифікації населення неухильно зростав.

Мовна ситуація мала суттєві територіальні відмінності. З заходу на схід і південь збільшувалися кількість осіб, для яких рідною була російська мова, зростав рівень мовної русифікації українців. Російська мова домінувала майже у всіх регіонах України у більшості сфер суспільного життя. Це призводило до мовної асиміляції сотень тисяч українців щороку, зокрема у великих русифікованих містах. Іншим важливим чинником мовної асиміляції були особливості міграційних процесів, внаслідок яких до України постійно прибувала значна кількість російськомовного населення з інших регіонів колишнього СРСР. Головними чинниками, які почасти стримували мовну асиміляцію українського населення, були дещо вищі показники природного приросту українців, доволі висока щільність українського сільського населення в окремих регіонах. В тих областях, де українці мали зазначену вище перевагу, - Волинська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька, - частка осіб, що вважали рідною мовою українську, підвищувалася.

Здобуття Україною незалежності в 1991 р. докорінно змінило спрямування суспільних процесів, в тому числі суттєво вплинуло на етномовні процеси. Підсумки Всеукраїнського перепису населення 2001 р. засвідчують, що в останнє десятиріччя ХХ ст. в Україні поступово підвищувалася суспільна роль української мови та зменшувалася - російської. Зокрема, цей висновок підтверджують: зростання в складі населення України частки осіб, які вважають рідною мовою українську (з 64,7 % в 1989 р. до 67,5 % в 2001 р.); зменшення частки осіб, для яких рідною є російська мова (з 32,8 до 29,6 %); підвищення темпів українізації національних меншин; збільшення кількості осіб, які вільно володіють українською мовою як другою (з 20,3 до 36,1 %); суттєве підвищення показника вільного володіння українською мовою населенням держави (з 78,0 % до 87,8 % від загалу жителів України). З іншого боку, статистичні матеріали також підтверджують, що у державі надзвичайно велике значення й далі має російська мова, якою в 2001 р. вільно володіло 2/3 жителів України. За мовним складом деякі регіони України (Крим, Донецька, Луганська області) є майже цілком російськомовними (табл. 2).

Простежено суттєві територіальні відмінності мовного складу населення в Україні. Своєрідними полюсами тут є західні галицькі області та східні. У Галичині, за винятком найбільших міст, сформувалося майже суцільне україномовне середовище. Натомість у Луганській і Донецькій областях, навіть після проголошення незалежності України, процеси мовної русифікації населення не припинялися. У 90_их роках ХХ ст. російськомовне середовище у цих областях за деякими параметрами навіть зміцніло. Зазначимо також, що у мовній ситуації доволі чітко простежено поділ держави на два макрорегіони, характерний для більшості суспільних процесів і явищ в Україні. До одного макрорегіону ввійшли західні, центральні та північні українські області, тобто територія давнього заселення, на якій відбувалися процеси формування українського етносу. Другий макрорегіон охоплює степові південні та східні області, масова сільськогосподарська колонізація яких почалася лише наприкінці ХVІІІ ст.

Найпоширенішою мовою в Україні є українська. В 2001 р. нею вільно володіло близько 90 % жителів держави. В структурі населення, яке володіє українською мовою, понад 75 % - це ті, хто вважає її рідною мовою. Рівень володіння українською мовою у сільській місцевості є суттєво вищим, ніж у міських поселеннях. Серед найчисельніших етнічних меншин України найвищий показник володіння українською мовою мають поляки, євреї і білоруси, найнижчий - кримські татари, румуни, болгари.

Рідною українську мову вважає близько 70 % від загалу жителів України. В державі є значні територіальні відмінності в ступені володіння населення українською мовою, а також в частці осіб, які вважають її рідною (рис. 2).

Частка осіб, що рідною вважають українську мову найвищою, є у західних і центральних областях України. Найнижчою - в Криму, східних областях і на Одещині. В цих регіонах доволі значна частина населення узагалі не володіє українською мовою.

Якщо будуть продовжуватися тенденції останнього міжпереписного періоду (1989-2001 рр.), у найближчому майбутньому в Україні й далі підвищуватиметься частка населення, яке вільно володіє українською мовою, однак значно повільніше, ніж у 90-х роках ХХ ст. Адже, за матеріалами деяких соціологічних досліджень цей показник уже перевищив 90 %, тому потенціал для його росту є незначним. За 10-15 років в Україні залишаться тільки два великих регіони, де значна частина населення не володітиме вільно державною мовою, Крим і Донбас. На заході й у центрі України у найбільших містах й далі посилюватимуться позиції української мови, натомість на сході держави збережеться домінування російської мови. Частка населення, для якого рідною є українська мова, також ймовірно зростатиме, однак повільно.

Другою за поширеністю після української в державі є російська мова. Нею вільно володіє більшість жителів держави, рідною її в 2001 р. вважало 29,6 % населення України. Близько 90 % осіб, які вважають російську мову рідною, зосереджено у міських поселеннях, зокрема, в найбільших містах. Також близько 90 % населення, яке вважає російську мову рідною, живе у східних і південних областях України. Після 1991 р. в Україні кількість жителів, які вільно володіють російською мовою, доволі швидко зменшувалася, особливо інтенсивно у сільській місцевості. Зменшувалася також кількість і частка осіб, для яких російська мова є рідною, однак значно повільніше.

В структурі населення, яке вільно володіє російською мовою, а також яке вважає її рідною, збільшується частка українців, натомість частка росіян і представників інших етнічних спільнот - зменшується. Ця тенденція збережеться й надалі. Ймовірно, що вже до перепису 2011 р. серед осіб, які вважають рідною мовою російську, домінуватимуть українці, а не етнічні росіяни. У багатьох регіонах України російська далі виконує функцію мови міжетнічного спілкування, тому що етнічні меншини здебільшого володіють нею ліпше, ніж українською мовою. Однак, в перспективі роль російської мови як мови міжетнічного спілкування збережеться тільки на півдні й сході України, натомість на заході, зокрема, в поліетнічних районах Закарпатської й Чернівецької областей, мовою міжетнічного спілкування поступово стає українська.

Україна є державою з високим рівнем мовної асиміляції населення, що зумовлено, передусім, особливостями історичного розвитку. За підсумками перепису 2001 р. змінило рідну мову з мови своєї національності на якусь іншу понад 7 млн. осіб, що становить майже 15 % від загалу жителів держави. З них 2,3 млн. осіб узагалі не знають мови своєї національності. В 2001 р. серед білорусів України таких було 68,3 %, поляків - 72,4, євреїв - 92,4, греків - 76,6, грузинів - 50,9, німців - 69,1 %.

Головним напрямком мовної асиміляції в Україні є русифікація, тобто перехід особи з рідної мови своєї національності на рідну російську мову. Русифікованими є більшість білорусів, євреїв, греків України, значна частка українців, болгар, молдован, представників деяких інших етнічних спільнот. Мовної українізації найбільше зазнало польське населення України. Русифіковане населення мешкає здебільшого у великих містах, зокрема в урбанізованих регіонах сходу та півдня України (Запорізька, Дніпропетровська, Донецька, Луганська, Одеська, Харківська області). У сільській місцевості відбувається українізація етнічних меншин, однак цей процес є значно менш інтенсивним, ніж русифікація населення у великих містах. Процеси мовної українізації найчіткіше виражені на заході України (Івано-Франківська, Львівська, Тернопільська області).

Більшість населення сучасної України є двомовною. Найпоширенішою двомовність є в східних і південних областях держави. Крім тривалого перебування у сфері впливу Росії, поширенню двомовності сприяли історико-географічні особливості заселення (колонізації) території, а також проживання етнічних меншин. Адже тут мешкає більшість російського населення України, а також кримські татари (у Криму), греки, молдовани, болгари, гагаузи. Крім південних і східних областей, значно поширена двомовність також у інших регіонах із неоднорідним етнічним складом населення, зокрема у Закарпатській і Чернівецькій областях. В 2001 р. найвищим рівень двомовності був у Запорізькій (74,8 % жителів вільно володіло щонайменше двома мовами), Харківській (72,8) Дніпропетровській (72,1), Одеській (71,3) областях, м. Києві (71,2 %).

Найменше поширена двомовність населення на заході України, особливо у галицьких і західноволинських областях. Порівняно незначне поширення двомовності спричинене передусім тим, що ці регіони остаточно відійшли до складу СРСР тільки після Другої світової війни. Тому мовна русифікація населення тут розпочалася пізніше, ніж у інших областях. Крім цього, Галичина та Західна Волинь є найбільш одноманітними в Україні за етнічним складом населення. Стримує поширення двомовності також нижчий ступінь урбанізації західних областей, порівняно зі східними та південними. В 2001 р. лише 19,2 % жителів Тернопільської області зазначило, що вільно володіють двома мовами, у Львівській області цей показник становив 21,5 %, Івано-Франківській - 23,2, Рівненській - 35,1, Закарпатській - 37,0 %.

Порівняння коефіцієнтів етномовного домінування серед українців і росіян у розподілі за адміністративними регіонами засвідчує, що в 2001 р. серед усього та міського населення українська мова домінувала в 16 областях, російська - в восьми, а також в АР Крим, Києві та Севастополі. У сільській місцевості українська мова домінувала в усіх регіонах, крім Криму, Донецької, Запорізької та Луганської областей. Аналіз коефіцієнтів етномовного домінування в розподілі за адміністративними районами та містами обласного значення засвідчує, що територія домінування російської мови в Україні значно більша, ніж територія, на якій особи, що вважають рідною мовою російську, становлять більшість населення. Усього в етномовних середовищах з домінуванням російської мови живе понад 40 % від загалу жителів України.

За показниками етномовного домінування виділено головні райони русифікації населення в Україні, в яких у міжетнічних відносинах майже цілковито домінує російська мова: Донецький, Придніпровський, Кримський, Київський, Сіверський, Харківський, Північно-Причорноморський, Приазовський, Південно-Бессарабський.

Для того, щоб відобразити територіальну диференціацію мовної ситуації в Україні, виділено 12 етномовних районів: Закарпатський (Закарпатська область), Чернівецький (Чернівецька), Галицький (Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська), Західно-Волинський (Волинська, Рівненська), Поліський (Житомирська, Київська, Чернігівська області, м. Київ), Подільський (Хмельницька, Вінницька), Центральний (Черкаська, Полтавська, Кіровоградська), Північно-Східний (Сумська, Харківська), Донецький (Донецька, Луганська), Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька), Південний (Одеська, Миколаївська, Херсонська), Кримський (АР Крим і м. Севастополь) (рис. 3).

В основу виділення таксономічних одиниць у процесі етномовного районування закладено аналіз мовної ситуації на певній території, а також сукупності факторів її формування, які діють у кожному конкретному випадку. У процесі районування, в разі потреби, залучалися матеріали про етнічний склад населення, особливості демографічної ситуації, особливості історичного розвитку, географічне, зокрема, етногеографічне положення, специфіку господарського розвитку тощо. Для уточнення етномовного районування застосовано також метод математичної формалізації - багатовимірний аналіз. За допомогою програмного продукту STATISTICA 6 на основі аналізу 18 показників побудовано «дерево поєднань» областей України.

З виділених 12 етномовних районів найвищою частка населення, що вважає рідною мовою українську, є в Західно-Волинському, далі йдуть Галицький, Подільський, Центральний. У всіх цих районах частка осіб, для яких рідною є українська мова, перевищує 90 %. Районів, у яких перевагу має населення, що вважає рідною російську мову, є лише два - Кримський і Східний.

У четвертому розділі дисертаційного дослідження “Проблеми і перспективи розвитку мовної ситуації в Україні” охарактеризовано сучасні тенденції та напрямки розвитку мовної ситуації в державі, виділено найважливіші мовні проблеми, запропоновано концептуальні засади загальнодержавної та регіональної мовної політики.

У перше десятиріччя ХХІ ст. головною тенденцією розвитку мовної ситуації в державі є поступове зростання частки осіб, які вважають рідною мовою українську. В структурі україномовного населення далі зростає частка жителів Західної України. Цьому найбільше сприяють: найліпша порівняно з усіма іншими регіонами демографічна ситуація на заході; несприятлива демографічна ситуація впродовж тривалого періоду в центральній частині України (особливо у сільській місцевості), де зосереджена найбільша кількість україномовного населення; мовна русифікація українців на сході та півдні. В структурі осіб, що вважають рідною мовою українську, підвищується частка міських жителів, інакше кажучи, зростає рівень урбанізації україномовного населення. Це засвідчує про деяке поліпшення його соціальної структури та підвищення соціального статусу.

Після проголошення незалежності суттєво підвищилася територіальна концентрація населення, що вважає рідною російську мову. В 2001 р. 50,8 % від загалу жителів держави, для яких рідною мовою є російська, було сконцентровано у трьох регіонах України - Донецькій, Луганській областях і Криму (АР Крим і м. Севастополь). В 1989 р. цей показник становив 43,9 %. У західних і центральних областях України відбувається геопросторовий процес стягування російськомовного населення, міграція його з малих і середніх за людністю міст у великі міста, зокрема обласні центри.

Важливою тенденцією сучасної мовної ситуації в Україні, яка вагомо впливає на чимало мовних показників, а також загалом на суспільно-політичну ситуацію в Україні, є тенденція до чіткішої мовної ідентифікації жителів держави, чіткішої мовної поведінки. Зокрема, за матеріалами низки соціологічних досліджень в останні роки зменшувалася кількість жителів України, які висловлювали сумніви щодо того, яка саме мова є їхньою рідною (українська чи російська), зменшувалася кількість ситуативних білінгвів, а також кількість носіїв так званого суржику. Ця тенденція зумовлена передусім значною політизацією мовного питання після політичних подій наприкінці 2004 р.

Головною мовною проблемою України є поглиблення територіальних відмінностей мовного складу населення. Однак, потрібно зазначити, що розподіл держави на російськомовну й україномовну частини не є чітким. На мовні карті України насправді не існує якоїсь мовної межі. Східні та південні області не є суцільно російськомовними, тут є чимало територій, де абсолютна більшість населення рідною мовою вважає українську. Уявлення про суцільну російськомовність східних і південних областей України, зокрема тих місцевостей, де за статистичними даними все-таки домінує українська мова, формують такі чинники: майже цілковите домінування російської мови в інформаційному просторі; значне поширення суржику; використання україномовним населенням великої кількості російських слів; слабка його мовна стійкість, швидкий перехід на російську мову в розмові з російськомовною особою; домінування політичних партій, які відстоюють доцільність підвищення статусу російської мови в державі.

Іншою вважливою проблемою є протиставлення у мовному відношенні великих російськомовних міст та україномовної сільської місцевості. Впродовж усього ХХ ст. це був один з головних чинників мовної русифікації українців. Серед десяти найбільших міст держави лише у Львові домінує українська мова. В усіх інших простежується значне домінування російської мови, незважаючи на те, що в етнічному складі жителів переважають українці, а навколишня сільська місцевість навколо деяких великих міст україномовна. Серед 25 найбільших міст України лише в шести жителі є здебільшого україномовними.

Актуальність проблеми “російськомовне місто - україномовне село” в останні десятиріччя дещо зменшується. Адже в урбанізованих районах сходу русифікація охопила й сільську місцевість, особливо там, де, крім українців, мешкають у значній кількості росіяни та представники інших етнічних груп. З іншого боку, на заході України вже сформовано доволі потужні й структуровані україномовні середовища у міських поселеннях, в тому числі й найбільших (Львів, Івано-Франківськ, Тернопіль, Рівне, Луцьк, Чернівці). Посилюються позиції української мови у великих містах центральної частини держави.

Не втрачає актуальності проблема мовної русифікації жителів України різного етнічного походження. Подальшій мовній русифікації українців значно сприяє інерційність цього процесу. На збереження сильних позицій російської мови впливає також зовнішня політика сусідньої Росії, яка активно використовує мовне питання для посилення свого впливу на політичну ситуацію в країнах пострадянського простору. Крім того, посиленню російськомовних середовищ сприяє русифікація представників низки етнічних меншин (болгари, гагаузи, греки), які впродовж тривалого періоду компактно мешкають в окремих регіонах України.

Оптимізації мовних відносин в Україні, посиленню ролі української мови, подоланню наслідків мовної русифікації значно перешкоджає незнання значною частиною населення державної мови. За підсумками перепису 2001 р. українською мовою не володіло майже 5,9 млн. осіб, що становило 12,2 % від загалу жителів держави. Найбільш гострою ця проблема є в Криму, де за підсумками перепису 2001 р. понад 60 % населення не володіло вільно державною мовою.

Дослідження розвитку мовної ситуації в Україні в найближчі десятиріччя дає змогу зробити висновок, що становище української мови в більшості регіонів держави має тенденцію до поступового поліпшення. Чіткішою стає тенденція до остаточної мовної українізації більшості центральних областей України, попри наявність тут значної кількості російськомовного населення в столиці й обласних центрах.

На відміну від Центральної України, на сході й у великих містах півдня швидке посилення ролі української мови малоймовірне. Збереженню домінування російської мови у східних областях передусім сприятиме відсутність повноцінних українських мовних середовищ. Крім того, значну частку російськомовного населення на сході та півдні становлять етнічні росіяни, мовна стійкість яких значно вища, ніж українців. Збереженню вагомої ролі російської мови на сході сприятиме також географічне сусідство з Росією, інтенсивні українсько-російські контакти у різних суспільних сферах. Відповідно, розподіл України на здебільшого україномовну й здебільшого російськомовну частини зберігатиметься ще впродовж тривалого періоду.

На тенденції розвитку мовної ситуації суттєво впливатиме державна мовна політика. За умов проведення цілеспрямованої та послідовної мовної політики щодо забезпечення повноцінного функціонування української мови, підвищення її комунікативної потужності, теоретично у більшості регіонах України можливе доволі швидке подолання наслідків мовної русифікації українців. Для цього потрібні успіхи в економічній сфері, значне підвищення добробуту населення, що сприятиме формуванню довіри громадян до держави, національної єдності населення. Підвищення частки україномовних жителів буде відбуватися головно завдяки свідомому переходу на українську мову російськомовних українців, тобто реальної реасиміляції внаслідок підвищення престижу української мови й Української держави.

За умов реалізації сценарію, який передбачає збереження статусу української мови як єдиної державної, проте відсутність дієвих засобів на підтримку цього статусу, посилиться роль регіональних влад у процесі формування та реалізації мовної політики. Частка населення, яке вважає рідною мовою українську, буде підвищуватися повільно, головно внаслідок демографічних переваг україномовного населення. Збережуться значні відмінності мовної ситуації в регіонах України.

Надання статусу другої державної російській мові, або якесь інше підвищення її статусу, подібно до сучасних спроб у деяких областях проголосити її регіональною чи офіційною, остаточно призведе до формування суцільної смуги російськомовного населення на сході й півдні, що провокуватиме постійне загострення мовного питання.