провідні ідеї, теорії, методи, прийоми, засоби викладання географії в середній школі.

Назва науки «географія» походить від давньогрецьких слів «гЭб» («гео») - «земля» і «гсЬцщ» («графо») - «пишу». Це одна із найдавніших наук. Як і кожна наука, географія має певний об'єкт і предмет дослідження.

Наука - це область творчої дослідницької діяльності людства спрямована на отримання нових знань про природу, суспільство та мислення. З одного боку наука - це процес отримання нових знань (пізнання), а з іншого - сума усіх здобутих людством знань.

Знання - це перевірений практикою результат пізнання дійсності, адекватне відбиття дійсності у свідомості людини (у вигляді основних понять, наукових фактів, законів і закономірностей, принципів, ідей).

Об'єкт дослідження - це предмет матеріального світу, явище, певні властивості, а також зв'язки між явищами та властивостями дійсності. Об'єкт існує незалежно від суб'єкта пізнання - людини. Упродовж розвитку науки уявлення вчених про об'єкт вивчення географії змінювалися.

Наша планета є об'єктом вивчення родини наук про Землю (сюди, разом з географією, входять геологія, біологія, геофізика, геохімія тощо).

Але географія вивчає не всю Землю. У першій половині ХХ ст. виникло вчення про географічну оболонку як основний об'єкт вивчення географії. Географічна оболонка - це сфера взаємопов'язаного й взаємозумовленого розвитку верхньої частини літосфери (земної кори до глибини 10...80 км), усієї гідросфери й біосфери до нижньої частини атмосфери (до озонового шару - на висоті 22...25 км). У наш час географічну оболонку однозначно вважають об'єктом вивчення фізичної (природничої) географії.

Упродовж останніх десятиліть в географії все більше уваги приділяється вивченню просторових закономірностей діяльності людства, взаємодії людини і природи. Тому стала поширеною точка зору про те, що об'єктом вивчення всієї географії є географічне середовище - як частина географічної оболонки, яка суттєво змінена внаслідок життєдіяльності людства. Географічне середовище формується в результаті впливу суспільства на оточуючу його земну природу упродовж конкретного історичного етапу. При цьому основа географічного середовища залишається природною, але на неї діє велика кількість чинників суспільного характеру. Цей процес історично набуває дедалі більшої масштабності.

Предмет дослідження - це ті властивості об'єкта, які хоче вивчити дослідник. Як правило, предметом географічних досліджень є аналіз взаємозв'язків між природними чи суспільними об'єктами, а також між природою, населенням і господарством у просторі й часі.

Географія - це система наук. І кожна з географічних наук має свій предмет і об'єкт дослідження (наприклад, кліматологія має об'єктом вивчення атмосферу Землі, а предметом дослідження - її багаторічний стан в певному місці за певним час).

Людина, яка хоче присвятити себе даній галузі науки чи навчати інших її основам для успішної діяльності повинна мати певні особистісні якості та певний стиль мислення. На нашу думку, учителем географії успішно можна працювати, маючи такі особистісні якості: займати активну життєву позицію, мати жвавий інтерес до стану довкілля, подій у світі, своїй країні і рідному краї, бажання і намагання змінити довкілля і світ на краще, уміти пояснити ці події, застосовуючи знання географічних, екологічних, економічних та історичних закономірностей і навчати аналізувати їх інших; займатися туристично-краєзнавчою роботою; мати хороше просторове мислення і уяву. На останньому хотілося б акцентувати Вашу увагу.

Суть географічного мислення полягає в умінні бачити світ в об'ємі (в просторі й часі), аналізувати чисельні взаємозв'язки і взаємодії, які зумовлюють певні закономірності розміщення природних і суспільних об'єктів. Розібравшись у причинно-наслідкових зв'язках кваліфікований учений-географ може пояснити просторову організацію оточуючого світу, прогнозувати його зміни.

А кваліфікований учитель географії навчає дітей геопросторового мислення - уміння бачити наш чудовий світ, як результат багатьох взаємозв'язаних процесів, що відбувалися колись і протікають зараз на певній території. Мета навчання географії - сформувати в свідомості учня наукову картину рідного краю, своєї країни і всього світу, застосовувати знання і вміння у різних життєвих ситуаціях.

1.2 Місце географічної картини світу в загальнонауковій картині світу

Наукова картина світу, НКС (інакше - модель світу, інтегральний образ світу, теоретичний аналог світу) - це наукове світорозуміння, яке ґрунтується на актуальних для сучасності законах, теоріях, концепціях тощо. Наука розвивається, тому змінюється і НКС. У складі НКС виділяють природничо-наукову і суспільно-наукову картини світу, а ті, в свою чергу, поділяють на часткові наукові картини світу (до яких належить і географічна).

Так, природничо-наукова картина світу (ПНКС) - це вищий рівень узагальнення й систематизації знань наук про природу, їх принципів, законів і концепцій, які дають цілісне уявлення про природу. ПНКС можна також визначити як систему наукових знань про природу, сформовану у свідомості людства.

НКС - це узагальнене поняття, яке стосується надбання усього людства. Якщо ж мова йде про конкретну людину, то стосовно неї вживається поняття «науковий світогляд». Світогляд - це форма самосвідомості людини, засобами якого вона сприймає, осмислює і оцінює навколишню дійсність, визначає своє місце й призначення в ньому. Світогляд людини формується через світорозуміння. Розуміння - один із основних видів мисленєвої діяльності, який полягає в розкритті найсуттєвішого в предметах і явищах дійсності. Світорозуміння формується в процесі пізнання - мисленнєвої діяльності людини, націленої на формування у її свідомості системи знань про навколишній світ.

Головною метою освіти є формування у свідомості індивідуума наукового світорозуміння, максимально наближеного до сучасного стану наукової картини світу. Навчальні плани закладів освіти націлені на організацію пізнавальної діяльності (учнів, студентів), в процесі якої не тільки формується науковий світогляд, але й розвиваються творчі здібності індивідуума, його здатність поглиблювати наукову картину світу. Цей процес є поступовим і ускладнюється з кожним наступним рівнем освіти.

Вищий навчальний заклад, відповідно до вимог освітньо-професійної програми, розробляє навчальний план підготовки фахівця на весь термін його навчання. Крім нормативних дисциплін, навчальний план включає і дисципліни за самостійним вибором студента (див. додаток А посібника).

Оскільки існують три головні, взаємопов'язані між собою сфери світу -- природа, суспільство і мислення, -- все наукове знання поділяється відповідно на три головні галузі: природознавство (природничі науки), соціально-економічні (суспільні) науки і науки про мислення, про людський дух -- філософські та психологічні.

Географія - чи не єдина наука, яка входить до складу як природничих, так і суспільних наук, оскільки формує знання про територіальну організацію як природи, так і суспільства. Тому географічна освіта націлена на формування у людини цілісного уявлення про закономірності розташування як природних, так і суспільних об'єктів у межах географічної оболонки. Вона є «містком» між природничо-науковою і суспільно-науковою картиною світу. Світ дуже складний, і кожна наука розглядає його очима дослідників через певну «призму». Географ розглядає світ через призму просторових взаємозв'язків поблизу земної поверхні.

1.3 Структура системи географічних наук

Структура географічної науки є результатом процесів її диференціації та інтеграції ( у т.ч. - з іншими науками). У складі системи географічних наук умовно слід виділити три підсистеми (блоки) наук: природничо-географічні; суспільно-географічні; наскрізні й допоміжні. Кожен із указаних блоків поділяють на галузеві (вивчають одну із галузей діяльності суспільства) або компонентні (вивчають із один природних компонентів); комплексні (вивчають природні комплекси, як наслідок взаємодії природних компонентів, або суспільні комплекси, як наслідок взаємозв'язаного розвитку галузей господар-ства), інтегральні (які вивчають різні аспекти взаємодії природи і суспільства, або сформувалися на межі географії й інших наук).

Великі галузі географії, в свою чергу, поділяють на менші галузі. Наприклад, гідрологія як загальна наука, складається із гідрології суходолу й океанології. У свою чергу, гідрологія суходолу поділяється на руслознавство (наука про водні потоки - річки, струмки), лімнологію (наука про озера), болотознавство.

За охопленням території як компонентні, так і комплексні географічні науки поділяють на глобальні, регіональні (вивчають регіони - від материка до окремої країни), і локальні (вивчають території розміром від адміністративної області й менше).

Нижче подаються таблиці, які у спрощеному вигляді характеризують систему географічних наук. Інші автори бачать цю систему у вигляді «дерева», від стовбуру якого відходять великі гілки, від великих - менші - і так далі; треті вчені поділяють систему географічних наук на «поверхи». Використовуючи дані табл. 1 спробуйте самостійно скласти «дерево» системи географічних наук.

Таблиця 1. Структура сучасної географії, як системи наук

У кожної галузі географії є свій предмет досліджень, але він пов'язаний і з іншими науками (див. табл. 2). Географічна наука має справу з простором і людиною у часі, розуміючи, що саме на людині пересікається більша частина досліджень. Географія чимало може дати іншим наукам і чимало отримати від них.

Таблиця 2. Приклади зв'язків окремих галузей географії з іншими науками

Таблиця 3. Приклади географічних наук за охопленням території:

Література для самостійного опрацювання

1. Міжнародна хартія географічної освіти // Географія та основи економіки в школі. - 2000. - № 2. - С. 3-12.

2. Державний стандарт спеціальності: «Педагогіка і методика середньої освіти. Географія».

3. Освітньо-кваліфікаційний рівень: 6.010100 Бакалавр. - К.: МОіН, 2002. - 846 с.

4. Шищенко П. Г. Концепція стандарту вищої базової географічної освіти: Монографія / П. Г. Шищенко,

5. Я. Б. Олійник, О. Ю. Дмитрук. - Київ: Тандем, 2000. - 588 с.

6. Жекулин В.С. Введение в географию. - Л.: ЛГУ, 1989. - С. 8- 33.

7. Гришанков Г.Е. Введение в физическую географию. Предмет и метод. - К., 2001. - С. 73-90.

8. Исаченко А.Г. Теория и методология географической науки. - М.: Academia, 2004. - С.19-24.

9. Максаковский В.П. Географическая культура. - М.: Владос, 1998. - С. 10-48.

10. Поросёнков Ю.В., Поросёнкова Н.И. История и методология географии. - Воронеж, 1991. - С. 208-219.

Контрольні запитання

1) Назвіть об'єкт і предмет вивчення сучасної географії. 2) У чому полягає особливе місце географії в системі наук? 3) Перелічіть основні блоки в системі географічних наук. 4) Назвіть наскрізні й допоміжні географічної науки, поясніть, чому вони так названі? 5) Перелічіть компонентні фізико-географічні науки. З якими природничими науками вони тісно пов'язані? 6) Перелічіть комплексні географічні науки. На які групи їх поділяють за охопленням території? 7) Назвіть міжгалузеві науки (укажіть предмет їх вивчення). 8) Яка, з вашої точки зору, мета шкільної географічної освіти? 9) Які особисті якості повинен мати учитель географії?

Тема 2. Коротка історія розвитку географії

Основний зміст: в основних рисах сформувати уявлення про еволюцію географічних уявлень і наукових географічних знань у контексті історії формування загальної картини світу (етапи: космологічний або міфологічний, ранній натурфілософський, античний натурфілософський, середньовіччя, епохи Відродження, нового часу, новітнього часу й сучасності).

2.1 Етап міфологічних уявлень (донауковий)

У первісних суспільствах накопичувалися практичні географічні знання, які були необхідні для різних видів господарської діяльності (наприклад знайдена на березі річки Росава поблизу села Межиріч на території Черкаської області «карта» видряпана 15-17 тис. років тому на кістці, могла слугувати мисливцям). Знання жерців і шаманів про рух небесних тіл допомагало у плануванні землеробської праці.

Загострена спостережливість і хороше знання окремих фактів поєднувалося у людей стародавнього світу з нерозвиненістю мислення. Звідси невміння пояснювати багато природних процесів і явищ (посух, землетрусів, повеней тощо), що знайшло своє вираження в анімізмі (уявленні про духів і душу) і магії (чаклунстві). Уявлення первісної людини про походження речей було фантастичним і передавалося в усній формі з покоління в покоління - здебільшого у формі фольклорних творів - міфів, які передавалися із покоління у покоління.

Поступово формувалися уявлення про суть і будову Світу Серед міфів різних народів вирізняється група, що пояснює залежність природних явищ від космічних та надприродних сил. Ці міфи, й відповідно, уявлення про світ, називають космогонічними. У міфах Стародавньої Греції стверджується, що Світ рухається від Хаосу (безпорядку) - до Космосу (впорядкованого розвитку). Часто роль повелителів природних явищ відводилася богам (Еолові - богу вітру, Плутону - богу підземель-ля), або героям - Ахіллесові, Гераклу тощо.

У світогляді давніх слов'ян теж існував свій пантеон богів, що «відповідали» за певні природні явища (Перун, Мокш, Даждьбог тощо).

Варто відзначити, що люди первісних суспільств часто інтуїтивно глибоко проникали в суть і властивості природних тіл. Зокрема, деякі древні народи мали дивовижно точні уявлення про Космос і природні ритми.

2.2 Географічні уявлення стародавніх культурних народів Сходу та ранні натурфілософські вчення

У IV тисячолітті до н.е. в землеробських народів Малої Азії, Єгипту, Північної Індії і Китаю з'явилися перші рабовласницькі держави. Їх розвиткові сприяло положення уздовж широких заплав великих річок з родючими зрошуваними ґрунтами і природні рубежі - гори і пустелі. Саме в цих державах, сформувалися ранні натурфілософські учення (здебільшого незалежно одне від одного). Натурфілософія - система поглядів на світ, що пояснює природу засобами споглядання й логічних суджень (а не за допомогою інструментальних досліджень, вимірювань і розрахунків). Натурфілософські вчення виникли у різних частинах планети (Древніх Індії, Китаї, Вавилоні, Єгипті та Греції), переважно незалежно одне від одного.

Уявлення про природу культурних стародавніх народів були дуже перемішані з міфологією. Ще в ІV-III тис. до н.е. шумери створили міфи про створення світу, потоп і рай. У Британському музеї є географічні карти на глиняних табличках, очевидно, виготовлені біля 6 тис. років тому! На одній з них зображена північна частина Межиріччя (Євфрату і Тигру) та два гірські ланцюги.

Наступники шумерів - вавилоняни розвивали уявлення про походження світу («космогонію»), і його будову («космологію»). Тут, очевидно виникла писемність (клинопис) та календар. Світ вавилоняни уявляли куполоподібним, а небо - твердим «дахом», поверх якого знаходяться дощові води. До «даху» прикріплені зірки, а під «дахом» рухаються Сонце і Місяць (який вавилоняни вважали головним небесним світилом. Землю вони уявляли підвищенням, яке оточене водою - Океаном. Під поверхнею землі, вважали вони, знаходиться печера (пекло, підземелля). Ці уявлення можна віднести до міфологічних.

Але наряду з цим, користуючись методами логіки і спостережень (тобто натурфілософ-ськими підходами), вавилонян відкрили й ряд нових законів:

Ш Послідовне розташування від Землі п'яти відомих тоді планет.

Ш Виявили періодичність сонячних та місячних циклів та затемнень.

Ш Почали поділяти рік на 12 місяців; добу - на 24 години.

Ш Увели поділ 60-ричної шкали часу й шкали вимірювання окружності (60 хв.; 360^_).

Ш Запропонували поділ екліптики (великого кола небесної сфери, по якому відбувається рух Сонця серед зірок) на 12 знаків Зодіаку, сформували зоряний («астральний») світогляд. Його сутність полягає у вірі в прямий вплив космічних тіл на долю людей.

Пізніше космогонічні уявлення поширилися і в інших державах Близького Сходу. Між Вавилоном і Стародавнім Єгиптом були безперечні зв'язки. Проте головне місце серед небесних тіл давні єгиптяни відводили не Місяцю, а Сонцю. Понад 3,5 тис. років тому вони першими точно визначили тривалість року й поділяли його на 12 місяців рівної тривалості (по 30 днів + 5 днів додавали понад цих місяців). Жерці прогнозували розлив Нілу в залежності від періодів календаря.

Значно розширили контури стародавнього світу «народи моря» - фінікійці й карфагеняни. Вони відкривали нові землі (завдяки урахуванню знань з астрономії при навігації по Середземномор'ю).

У стародавній Індії ще в середині І тис. до н.е. сформувалися релігійні й етичні учення, в яких було закладено матеріалістичне відношення до навколишнього світу: джайнізм (уявлення про матерію, простір і час, принцип «не заподіяння шкоди»), «Вайшешика» (5 субстанцій: земля, вода, світло, повітря та ефір, що складаються із вічних атомів, різних за якостями). Ці ідеї з'явилися одночасно, або навіть дещо раніше ніж у Стародавній Греції.

Китайці у І ст. до н.е. вже знали компас і гномон, рисували картосхеми на папері. Поміт-не місце у світогляді давніх китайців відігравало вчення даосизму (суть якого полягає у тому, що життя природи й людей по природному шляху - «дао», в русі і зміні субстанції речей - «ци»).

2.3 Натурфілософські вчення античності

Античність охоплює період тривалістю понад тисячу років (його початок відносять до 546 року до н.е. - встановлення рабовласницького ладу в Греції, а кінець - до 476 року н.е., - часу падіння Західної Римської імперії під натиском варварів). Античність умовно поділяють на два підперіоди: 1) Домінування Стародавньої Греції (елліністичний, 546 - 146 роки до н.е., коли країна була захоплена Римською державою), і 2) Стародавнього Риму (146 р. до н.е. - 476 р. н.е.). Рабовласницька культура античності перейняла від минойців і єгиптян геометрію та сонячний календар, від ассирійців і вавилонян - астрономічні знання, ділення доби, креслення, від фінікійців Ї алфавіт.

В Античній Греції процвітали натурфілософські учення (які прийшли на зміну космогонічним уявленням попереднього періоду). Замість міфів про всемогутніх богів, процеси у природі натурфілософи пояснювали взаємодією природних тіл.

Географія, як і всі інші науки стародавнього світу, розвивалася спочатку усередині натурфілософії, як цілісної системи мислення (без поділу на окремі науки). Натурфілософи античності розглядували світ як природну єдність. Людина об'єднувалася з природою, включалася в неї. Географічні ідеї були пов'язані з неподільною на частини географією, що вивчає простір за допомогою описового методу.

На початку античного періоду в Греції панували погляди на Землю, як диск; про висихання моря й зростання площі суходолу; про відому грекам і освоєну ними частину Землі - Ойкумену. Поступово межі Ойкумени розширялися (внаслідок завоювань, торгівлі, мандрівок). Розвиток мореплавання і торгівлі призвів до появи перших географічних описів - периплів і периєгезів. Перипли описували береги і були прообразом сучасних лоцій. Периєгези - це опис ділянок суходолу. Авторів таких описів називали логографами. Відомим логографом був Гекатей із Мілета (546-480 р. до н.е.), який узагальнив перипли і периєгези і склав опис усіх відомих країн.

У VІ ст. до н.е. виникають перші наукові школи, які намагалися сформувати цілісну картину Світу. Очолювали школи видатні мислителі того часу. Кожна школа займалася вивченням першооснови, від якої залежить усе різноманіття світу.

Найбільшим центром наукової думки був Мілет (іонічне місто-колонія Древньої Греції в Малій Азії), де виникли перші натурфілософські школи. Проте тлумачення природних явищ іонійськими натурфілософами було умоглядним.

Школа очолювана Фалесом Мілетським за першооснову світу вважав воду. Фалес у своїх судженнях наблизився до ідеї про кругообіг води.

Учень Фалеса - Анаксимандр (610-546 рр. до н.е.) в якості першооснови усього на Землі вважав «апейрон» (невизначену вічну й безмежну матеріальну субстанцію, що містить невичерпну творчу енергію, яка існує у русі, переходячи від одного стану речовини в інший). Всесвіт Анаксимандр розумів як сукупність світів, одним з яких є Земля. Він склав першу карту Ойкумени.

Одним із учнів Анаксимандра був Анаксимен. Першоосновою всього сущого він вважав повітря.

Один із античних мислителів - Емпедокл, - першопричиною світу вважав чотири стихії: землю, воду, повітря і вогонь.

Видатний учений античності Гіппократ бачив людину в космічній гармонії. Людина - це мікрокосмос. Він - частка мезокосмосу (географічної дійсності) і макрокосмосу. Ідеальний лише макрокосмос, тоді як мезокосмос (середовище) може бути кращим, різноманітнішим і помірнішим, або ж гіршим, жаркішим або холоднішим. Дисгармонія людини з середовищем (довкіллям) зумовлює хвороби. Чи не правда, ці ідеї є ще актуальнішими для сучасності?

У VI столітті до н.е. у грецькій колонії на півдні Італії виникла Піфагорійська школа, засновником якої був філософ і видатний математик Піфагор (біля 580-500 р. до н.е.). Піфагорійці вчили, що першоосновою всього та мірою всіх речей є числа. Саме цю «гармонію чисел» вони і намагалися відшукати у природі. Піфагор розробив так звану музично-числову модель Всесвіту. Суть цієї моделі полягає в тому, що в центрі Всесвіту перебуває «вічний вогонь» навколо якого по орбітах обертаються космічні тіла (Місяць, Сонце і п'ять відомих на той час планет).

Евдокс Кнідський (біля 480-355 до н.е.) обґрунтував ідею про кліматичні пояси, поклавши в основу їх виділення різницю в нахилі сонячних променів на земну поверхню у міру зростання широти (звідси з грецького «клімат» означає «нахил»). Він вперше застосував гномон для визначення широтного положення географічних об'єктів.

Виходячи з логічних міркувань, у класичний період Стародавньої Греції (V ст. до н.е.) сформувалася ідея про Землю, як кулю (оскільки куля - найбільш досконала геометрична фігура). Авторами цієї ідеї називають Парменіда, Піфагора або Евдокса. Але тільки видатний філософ античності Аристотель (384-322 рр. до н.е.) довів кулеподібність фігури Землі (його докази: розширення горизонту при піднятті по схилу гори, поступове зникнення корабля за лінією горизонту, кругла тінь від Землі на Місяці під час його затемнення). На жаль Аристотель сформував хибну геоцентричну модель Всесвіту (яка пізніше увійшла в священні книги християнства й стала канонічною, надовго затримала розвиток уявлень про Всесвіт - аж до пізнього середньовіччя, тобто була панівною 2 тисячі років). Геоцентрична модель Всесвіту удосконалювалася пізніше Гіппархом і Клавдієм Птоломеєм.

Майже одночасно з ідеями геоцентризму виникли й ідеї геліоцентризму - обертання Землі навколо Сонця (Гераклід Понтійський, Аристарх Самоський), які втім не отримали достатнього розвитку. Аристарх Самоський (ІІІ ст. до н.е.) приблизно визначив відстань від Землі до Сонця.

Аристотель є основоположником загального землезнавства й компонентної фізичної географії (зокрема, науки про явища в атмосфері - у своїй знаменитій праці «Метеорологіка»). Отже, від Аристотеля починається розділення єдиної, нерозчленованої натурфілософії на окремі науки, серед котрих відособилася і географія.

Він висунув ідеї, близькі до географічного детермінізму (про безпосередній вплив географічних чинників на життя, господарську діяльність та історію народів). Ці ідеї використовували і в політичних цілях, пояснюючи право греків управляти іншими народами розквітом грецької культури і сприятливими природними умовами.

Основоположником іншого - країнознавчого напрямку є Геродот (484 - 428 рр. до н.е.), якого також називають «батьком історії». Геродот у своїй «Історії» в дев'яти книгах дає повний опис світу, відомого грекам. У IV книзі «Мельпомена» містяться відомості про географію Скіфії (південної частини сучасної України). Країнознавчий (регіональний) напрям у розвитку географії розвивався за допомогою описового методу.

Серед учених елліністичного часу слід відзначити внесок Ератосфена із Кірени (276-194 рр. до н.е.), якого називають «батьком географії». Йому належить сам термін «географія», авторство у визначенні довжини меридіану Землі (40 тис. км) та складання першого глобуса, виділення на ньому «кліматів» - широтних смуг із різною тривалістю дня та певними особливостями природи, спроба першого фізико-географічного районування Землі. У своїх працях він об'єднав усі три напрями античної географії: математичний, землезнавчий і країнознавчий.

Ідею широтної зональності не тільки клімату, а й усієї природи розвинув Посідоній (ІІ - І ст. до н.е.). Зокрема, ним виділено 13 поясів (їх кількість відповідає кількості географічних поясів, що виділяють і зараз).

Для ознайомлення. Як Ератосфен виміряв Землю.

Ератосфен чув, що у місті Сієна на Нілі (нині - Асуан у Єгипті) у найдовший день року сонячний диск відбивається у найглибших колодязях. «Це означає, - подумав учений, - що сонячні промені в цей день подають прямовисно, під кутом 90^о». Поставив він стовпчик у цей же день у себе у дворі, у столиці тодішнього Єгипту - Александрії, й виявив, що кут падіння сонячних променів виявився приблизно на 7^о менший (7^о ? 1/50 діаметра Землі). Знаючи відстань між Александрією й Сієною (?780 км), Ератосфен зробив розрахунки, за допомогою яких визначив окружність Землі (х):

Так без подорожі навколо Землі й без складних приладів Ератосфен виміряв її окружність. Визначення виявилося досить точним.

Отже, у працях давньогрецьких натурфілософів знайшли відображення важливі властивості географічної оболонки: цілісність, континуальність (безперервність) та дискретність (поділ на складові частини, зокрема, пояси і країни), розвиток природи (постійні зміни земної поверхні). Давньогрецькі вчені заклали основи уявлень про розвиток Космосу, форму й розміри Землі, розвивали землезнавчий, країнознавчий і компонентний фізико-географічний напрямки у науці. Погляди давньогрецьких натурфілософів на багато століть «освітило» шлях розвитку географії.

Поступово з нерозчленованої на галузі натурфілософії виросли природознавчі науки, у тому числі - основи географії та країнознавства.

Традиції, закладені давньогрецькими вченими, продовжили географи й країнознавці, що жили у Стародавньому Римі (до речі, чимало вчених давньоримського часу були греками).

Особливостями географії цього часу є енциклопедичність та прагматизм (спрямованість на використання полководцями й державними діячами у справі управління).

Видатним енциклопедистом древності був Страбон (64 р. до н.е. - 23 р. н.е.). Йому належать праці «Географія» у 17 книгах (що дійшла до нашого часу), та «Історія» у 43 томах (збереглися лише відомості). Його географічні праці були описово-країнознавчими (Страбон стверджував, що географія повинна описувати межі, положення, клімат Ойкумени та її частин). У таких країнознавчих описах Страбон бачив прикладне значення географії і її користь для правлячих кіл держави, військових і торговців. Тому його вважають за головного ідеолога описово-країнознавчої (хорографічної) географії.

Вершиною античної географії вважаються праці Клавдія Птоломея (90 - 168 рр.), родом з єгипетської царської династії, що жив в Александрії. Його головна енциклопедична праця - «Керівництво з географії» у 8 томах.

Птоломей широко використовував математичні методи, був автором конічної рівновідстаневої проекції, яка використовується для навігації до нашого часу, завершив модель геоцентричної будови світу, поглиблюючи погляди Аристотеля. Погляди Птоломея більш землезнавчі, ніж Страбона, який був країнознавцем. Але й одного і другого не цікавила суть природних явищ (на відміну від Аристотеля). У цьому й полягала криза античної (римської) натурфілософії.

2.4 Географія середньовіччя й епохи Відродження (середина V - середина ХVІІ ст.)

У середні віки, порівняно з античним періодом, у Європі спостерігається застій і навіть деградація науки, в тому числі географії. Сам термін «географія» в майже повністю вилучається з обігу.

Певний поступ уперед спостерігався на арабському Сході, де отримала розвиток математична географія (земля вважалася кулею, і відповідно, проводилися її виміри), та описове країнознавство. Певною мірою арабські вчені (Ібн-Сіна, Аль-Біруні) зберегли і продовжували традиції античних наукових шкіл. Астроном Аль-Баттані з великою точністю визначив тривалість тропічного року, відкрив зміщення сонячного апогею відносно зірок.

Одним із найвідоміших арабських мандрівників був Ібн Баттумта. Побував він і в Східній Європі, зокрема, в Криму та на узбережжі Азовського моря (1330-ті роки), про що залишив згадку в надиктованих спогадах.

У середньовічну епоху окремі географічні відомості про українські землі, крім арабських купців і мандрівників, знаходять у порівняно не чисельних візантійських і західноєвропейських джерелах. Зокрема, візантійський імператор Костянтин Порфірородний зазначає назви порогів на Дніпрі. Відомості про територію нашої Батьківщини в ті часи знайшли відображення на рукописних картах. Важливими історичними й географічними джерелами знань є давньоруські літописи: літописне зведення 1073 року; «Повість временних літ» (1114-1116 рр.), у якій, зокрема, описується торговий шлях «із варяг у греки» - від Скандинавії до Чорного й Середземного морів.

В Європі у кінці ХV ст. почалася епоха Відродження, яка співпала з початком епохи Великих географічних відкриттів. Цей час ознаменував зародження ранньо-капіталістичних відносин у суспільстві і певний поворот до наукового природознавства. Перевидавалися твори античних авторів. Як і в античності, для вчених була характерною різнобічність занять і захоплень (як приклад - діяльність Леонардо да Вінчі). Як наслідок розширення Ойкумени (після подорожей Васко да Гами, Колумба, Магеллана та інших) накопичувалася географічна інформація. Відкривалися не лише нові землі, а й течії в океані, розширилися потреби у більш точній системі навігації (як результат - циліндрична нормальна рівнокутна проекція, розроблена у 1569 році для нової карти світу нідерландським картографом Г.Меркатором).

Відбулися істотні прориви вперед у розвитку фізики й астрономії, які дозволили перевести теоретичну географію з площини метафізики в площину доказової науки, що ґрунтується на інструментальних дослідженнях.

У своїй праці «Про обертання небесних сфер» (1543 р.) Миколай Коперник виклав нові погляди на будову Світу. Зокрема, розповів про розташування планет навколо Сонця, описав рухи Землі (добове обертання, річний рух навколо Сонця) тощо. Теоретично сформовану М.Коперником геліоцентричну систему світобудови практично довів Галілео Галілей (за допомогою сконструйованого ним телескопа, який збільшував у 30 разів). Дещо пізніше були опубліковані погляди Дж. Бруно про безкінечність Всесвіту й множинність світів.

За допомогою барометра, за методом Блеза Паскаля (1648 р.), почали здійснювати барометричне нівелювання й складання карт висот. Розвивалося картографування суходолу (наприклад, Г.Л. де Боплан створив карту України і прилеглих до неї земель).

Поряд з успіхами спостережного природознавства, велику роль відіграло створення наукових умовисновків методом індукції (Френсіс Бекон) і дедукції (Рене Декарт). Користуючись своїм методом Р.Декарт сформував гіпотезу походження Сонця і планет, у тому числі Землі.

Н.Стенон розробив першу періодизацію історії розвитку Землі.

Чи не вперше після Аристотеля, у ХVІІ ст. були здійснені спроби систематизувати цілісні уявлення про природу Землі, на новому рівні закласти основи загального землезнавства. Так, у 1625 р. в Оксфорді видається книга-узагальнення Ніколая Карпентера «Географія». Винятковим явищем стало видання в Нідерландах у 1650 р. книги Бернхарда Варенія «Географія генеральна» - перша спроба визначити предмет географії («земноводну кулю»), ґрунтуючись на відомостях, зібраних в епоху Великих географічних відкриттів.

Географія пізнього середньовіччя і початку Нового часу - природознавча. У ній майже не знаходиться місця людині та її діяльності. Підсумком цієї епохи було завершення в загальних рисах описового етапу в розвитку географії.

2.5 Географія ХVІІІ - ХІХ століть (Нового часу)

ХVІІІ століття - час подальшого розширення Ойкумени (відбуваються відкриття в Африці, Австралії й Океанії, російські експедиції до Сибіру, тощо). З'явилися підручники з географії (наприклад В.М.Татищев «О географии вообще и русской в особенности», І. Гюбнер «Земноводного круга краткое описание», 1719г., С. Наковальнин «Политическая география» (1758-1772), Г. Крафт «Краткое руководство к математической и натуральной географии» (1738), Х.Чеботарев «Географическое методическое описание Российской империи» (1776) та інші.

З'явилися наукові гіпотези про виникнення Землі й Сонячної системи (Г.Лейбніц, М.Ломоносов, Е.Кант). Особливо слід відзначити космологічні й землезнавчі погляди німецького мислителя Еммануїла Канта. У праці «Загальна природна історія і теорія неба» він виклав гіпотезу про походження Землі внаслідок згущення матерії. Для своїх натурфілософських гіпотез він використовував теорію руху матерії І.Ньютона, закони рухів космічних тіл І.Кеплера тощо. За Кантом, географія займається явищами, які протікають у просторі в один і той же час: «Географія дає ідею цілого по відношенню до простору». Географія, на його думку, не має свого предмета дослідження, займається вивченням різних предметів у просторі, і у залежності від предмету вивчення поділяється на фізичну, математичну, політичну тощо.

Не дивлячись на певні успіхи, географія ще не стала теоретичною наукою і у ХVІІІ столітті виконувала по суті довідкову (описову) функцію. Тільки в кінці XVIII ст. географія почала відділятися від космографії і фізики й формуватися як самостійна галузь знання.

У кінці ХVІІІ ст. - на початку ХІХ ст. були закладені основи сучасної фізичної географії. Провідну роль відігравала німецька географічна школа, найбільш видатними представниками якої були Александр фон Гумбольдт (1769 - 1859) і Карл Ріхтер (1779 - 1859). Це були люди різного складу розуму й стилю життя.

А. Гумбольдт - невтомний мандрівник, чудовий популяризатор знань про природу, енциклопедист. Так, у 1799-1804 рр. він вивчає природу Центральної і Південної Америки (матеріали досліджень були опубліковані ним у 30-ти томах і викликали великий інтерес). Заслуга А.Гумбольдта - в умінні бачити світ як єдине ціле. Він відкрив значення аналізу взаємозв'язків між природними компонентами, як провідної ідеї фізичної географії, застосував порівняльно-географічний і художній методи опису природи. Застосування порівняльного методу дозволило Гумбольдту встановити декілька важливих географічних закономірностей, зокрема широтної зональності й висотної поясності; залежності висоти снігової лінії в горах від географічної широти і клімату. Основним завданням географії Гумбольдт вважав пізнання причинних зв'язків у земних явищах, зокрема вивчення залежності органічного життя від неживої природи.