Теоретичні положення, які набагато випередили свій час, Гумбольдт виклав у праці «Космос. Досвід фізичного світоописання» (на основі чудових лекцій, які читав у Берлінському університеті). Цікавою є також книга «Картини природи», де автор описує природу комплексно, у взаємозв'язку всіх її основних компонентів. Його перу належить більше 600 наукових робіт.

Карл Ріттер був «кабінет-ним» ученим, і не любив мандрувати. Його головні праці Ї «Землезнавство по відношенню до природи та історії людини або Загальна порівняльна географія» в 19-ти томах (1822-1859 рр.), та «Ідеї у порівняльному землезнавстві». Вважав, що географія повинна об'єднувати два підходи: хорологічний (просторовий) та історичний. Географія Ріттера антропоцентрична, тісно пов'язана із історією, а природні умови розглядалися ним як передумова розвитку суспільства і пояснення історії. Він розглядав Землю, як житло роду людського. К.Ріттер підкреслював роль географії як інтегратора у природознавстві; у своїх працях висловив ідею про періодичність явищ у природі. Йому належать введення у науковий обіг понять про рельєф і ландшафт. К.Ріттер широко застосував не тільки порівняльно-географічний, але й кількісний (математичний) метод. Він увів у навчальний процес традицію вивчення учнями й студентами великого обсягу географічної номенклатури.

Карла Ріттера, за його внесок у теорію географії називали «Ератосфеном Нового часу». Він був президентом Берлінського географічного товариства, засновником першої кафедри географії (Берлінський університет), прекрасним лектором, мав багато учнів і створив велику наукову школу, в числі якої видатні вчені різних країн (француз Е.Реклю, німець Ф.Ратцель, росіянин П.Семенов та інші).

Починаючи з середини ХІХ ст. ера натурфілософського енциклопедизму завершилася. Успіхи природознавства зіграли вирішальну роль в розхитуванні метафізики й натурфілософських концепцій. Геологія відмовляється від пануючої до цього теорії катастроф і переходить до еволюційних теорій розвитку земної кори. Чарльз Дарвін створює еволюційне учення в розвитку організмів. Завдяки застосування методу актуалізму Чарльза Лайеля природознавство отримало науковий метод пояснення природних процесів, що дозволило формулювати закони.

Швидкий розвиток капіталізму створив передумови для розвитку науки (і навпаки). В усіх науках почалася бурхлива диференціація, у тому числі й «розповзання» географії на окремі галузі (спеціалізовані науки). На методології географії позначився вплив позитивізму, -- філософського напряму, який заперечував метафізику і ґрунтувався на принципі, що справжнє (позитивне) знання може бути отримане лише як результат спеціальних наук.

Усі спеціалізовані науки (геологія, метеорологія, гідрологія тощо) мають чітко визначений об'єкт і предмет дослідження, а також свій набір методів. Ці галузі розвивалися використовуючи, передусім, теоретичний і методичний арсенал фізики. Фізична географія потрапляє під вплив фізики. Наслідком цього виявилося надмірне фізичне трактування явищ природи. Основна увага приділялася вивченню неживої природи, а органічний світ досліджували досить обмежено.

Розвивалися спеціалізовані державні служби (геологічна, метеорологічна, статистична), у тому числі і в Росії. Ці служби реалізовували на практиці результати наукових досліджень.

У середині ХІХ століття одна частина географів перейшла в «чисте» природознавство, розвиваючи ідеї фізичної географії (саме дослідження природи за допомогою фізичних методів вважалося основним завданням географії), а інша частина розробляла проблеми регіональної географії.

У кінці XIX ст. відбулося різке зростання обсягу знань про Землю. Їх систематизація за різними компонентами природи призвела до швидкого формування нових галузей фізичної географії (ботанічної, зоологічної). Розвиток нових географічних дисциплін створив вирішальну передумову для здійснення фізико-географічного синтезу. На основі розвитку ідей А.Гумбольдта такий синтез був здійснений у працях Василя Васильовича Докучаєва (учення про ґрунт і чинники ґрунтоутворення, про природну зональність, природний комплекс).

В регіональній географії історія суспільства розглядалась під визначальним впливом природних умов. У кінці ХІХ століття крайнім проявом цього напрямку став розвиток антропогеографії. Її фундатором став німецький професор географії Фрідріх Ратцель. Антропогеографія Ф. Ратцеля -- це концепція застосування до дослідження розміщення населення і діяльності людей теоретичних положень дарвінізму (так званий соціал-дарвінізм). Розвиток суспільних явищ пояснювався ним як наслідок прямого впливу природних умов. У «Політичній географії» (1897) Ф. Ратцеля містяться витоки геополітичних ідей.

У ХІХ столітті на базі статистики поступово формувалася економічна географія. Її засновником є німецький дослідник Іоганн Генріх фон Тюнен (1783-1850), який запропонував метод математичного моделювання. Економічна географія, яка ще мало відособилася від статистики, швидко потрапляє під вплив політичної економії.

Таким чином, у другій половині ХІХ ст. географи розкололася у своїх поглядах на предмет вивчення науки: дуалісти визнавали як фізично-біологічний (природничий) так історично-антропологічний напрями географії, а унітарії (прихильники «єдиної географії») виключали з географії людину, вважаючи, що її діяльність є предметом вивчення країнознавства, історії, етнографії та статистики.

Ще з початку ХІХ століття почали створюватися громадські й державні товариства природодослідників і географів. Перше географічне товариство було засноване в Парижі у 1821 році. У подальшому географічні товариства були створені у 1828 році в Берліні (Німеччина), 1830 року в Лондоні (Королівське товариство Великої Британії), 1845 року в Санкт-Петербурзі (Росія), у 1852 році - в Нью-Йорку (з 1888 року - Національне географічне товариство США).

2.6 Формування наукових географічних шкіл в Російській імперії. Географія в Україні

У ХІХ ст. в Російській імперії, до складу якої входила більша частина території сучасної України, склалися чотири наукові географічні школи, традиції яких певною мірою, зберігаються і донині. Розвиток географії в Росії був зумовлений як накопиченням великого фактичного матеріалу про природу різних регіонів імперії упродовж ХVІ - початку ХІХ ст., так і впливом європейської теоретичної думки (чимало географів були іноземцями за народженням - П.С. Паллас, І.А. Гюльденштадт, Карл Бер та інші). Ще з ХVІІІ століття активні географічні дослідження велися під егідою Російської Академії Наук (так звані «Академічні експедиції»).

Першою науковою географічною школою (з 1832 р.), слід вважати Військову Академію Генерального штабу, офіцери якої ґрунтовну освіту, в тому числі і географічну, збирали й обробляли обширну інформацію про природу, населення й господарство губерній та інших частин Імперії з метою забезпечення потреб армії та охорони її кордонів.

Другою за часом виникнення є наукова школа Російського Імператорського географічного товариства (з 1845 р.). У числі його засновників і найактивніших членів - Ф.П. Літке, К.І. Арсеньєв, К.М. Бер, В.І. Даль, І.Ф. Крузенштерн, П.П. Семенов-Тань-Шанський, М.М. Пржевальський, М.М. Міклухо-Маклай, О.І. Воєйков, П.О. Кропоткін. Заслуга цієї школи - в накопиченні первинної географічної інформації, розвитку регіональної географії та широкій популяризації географічних знань. Впродовж 41 року Географічне товариство очолював П.П. Семенов-Тань-Шанський (1827-1914 рр.). Він був організатором ряду блискучих за своїми наслідками експедицій. Зокрема своєї - в гори півдня Сибіру й Центральної Азії; М.М. Пржевальського - на Далекий Схід, у гори й пустелі Монголії та Китаю; М.М. Міклухо-Маклая - у Нову Гвінею тощо. Керівники експедицій залишили цікаві описи своїх подорожей.

У 1869-1870 роках під керівництвом Павла Платоновича Чубинського була організована експедиція товариства на Україну (для вивчення побуту й традицій населення). За ініціативою П.П.Чубинського в Києві був створений Південно-Західний відділ географічного товариства (невдовзі закритий царським урядом).

Дослідження окремих представників школи мали значний вплив і на розвиток теорії географії. Так, О.І.Воєйков є основоположником сучасної кліматології. Його праця «Клімати земної кулі, в особливості Росії» принесла йому світове визнання. П.А.Кропоткін поклав початок розробці теорії льодовикового періоду.

К.І.Арсеньєв, П.П.Семенов, М.П.Огарьов та інші вчені заклали основи статистичної географії (попередниці соціально-економічної географії) в Росії. Вони застосовували метод районування.

Для довідки: Район -- територіальна система, яка завжди є частиною найкрупніших територіальних підрозділів всієї земної поверхні -- континентів, океанів, країн (держав), природних зон і так далі. Районування -- процес виявлення і вивчення об'єктивно існуючої (в природі, розселенні, господарстві) територіальної структури, впорядкованості, організованості і ієрархічної підлеглості. Виділення районів -- шлях до управління територіальною організацією сукупністю явищ в природі, розселенні людей, господарстві.

Перший досвід економічного районування Росії був здійснений К.І. Арсеньєвим.

П.П. Семенов Тянь-Шанський із 1863 по 1897 роки стояв на чолі служби державної статистики Росії. Під його редагуванням виданий «Географічно-статистичний словник Російської імперії» (у 5-ти томах, 1863-1885 роки), «Статистика поземельної власності і населених місць Європейської Росії» (8 випусків, 1880-1886 роки) і «Росія. Повний географічний опис нашої Вітчизни» (11 томів, 1899-1913 рр). У цей же період розвивається земська статистика.

Третьою є географічна школа Московського університету, фундатором якої є Д.М.Анучин (1843-1923). З 1884 року він очолював кафедру географії університету. У дусі того часу він вважав географію не єдиною наукою, а комплексом наук. Йому належить вузівські підручники «Курс землезнавства» та «Курс фізичної географії». У 1894 р. організував і тривалий час був редактором журналу «Землеведение». Д.М.Анучин мав широке коло наукових інтересів (антропологія, етнографія, археологія, фізична географія, геоморфологія, гідрологія) і виховав цілу плеяду фахівців у різних галузях географії - геоморфології, країнознавства, загальної і регіональної фізичної географії тощо. Багато з його учнів створили свої галузеві наукові школи (Л.С.Берг - комплексної фізичної географії та ландшафтознавства, О.О. Крубер - школу карстознавства).

У Петербурзькому університеті знаходяться витоки четвертої за часом виникнення - знаменитої докучаєвської комплексної конструктивно-географічної школи. Заснована В.В.Докучаєвим (1846-1903) у кінці ХІХ ст. школа - унікальне у світовій науці явище по переліку видатних імен вчених, ідейному багатству, конструктивному духу і тому величезному впливу, який вона мала на всю географічну науку ХХ століття й сучасності.

В.В.Докучаєв був засновником наукового ґрунтознавства, одним із основоположників прикладної (конструктивної) географії, автором концепції про взаємодію і взаємозв'язок між усіма компонентами єдиної і неподільної природи, з урахуванням впливу всіх природних і антропогенних чинників. У своїй праці «Вчення про зони природи» він виклав «закон світової зональності». Кожна зона - це закономірна природна система, в межах якої явища живої і мертвої природи - клімат, води, процеси вивітрювання і ґрунтоутворення, рослинний і тваринний світ - тісно взаємозв'язані й взаємообумовлені.

Завдяки своїй практичній діяльності, зокрема, на теренах Полтавщини, та застосування методу географічного синтезу він проводив ідею географічного комплексу і можливості управління процесами, що протікають у його межах. Його учні поглибили ідею про природний комплекс (Л.С.Берг, А.М.Краснов, Г.Ф.Морозов, Г.М.Висоцький, Г.І.Танфільєв), і ґрунт, як особливе природне тіло (К.Д.Глінка, А.І. Прасолов, Б.Б.Полинов). Діяльність багатьох учених школи Докучаєва тісно пов'язана з Полтавщиною. Так, А.М.Краснов (1860-1914) був засновником кафедри географії Харківського університету, фундатором фітогеографії, автором першого підручника «Основи землезнавства» (1895-1899), виконав «Ботаніко-географічний нарис Полтавської губернії». В.І.Вернадський (1863-1945), розпочав свою діяльність із дослідження геологічної будови й ґрунтів Кременчуччини, а пізніше став усесвітньо відомим ученим, фундатором учення про біосферу й ноосферу. Певний час проживав у Полтаві і Шишаках.

У Київському університеті працював П.І. Броунов (1853-1927), випускник Петербурзького університету, кліматолог, який висловив ідею про екзосферу (зовнішню оболонку), як об'єкт вивчення географії. Ця ідея отримала розвиток лише у 30-х роках ХХ ст.

Вагомий доробок у розвиток географії у ХХ столітті внесли українські вчені Степан Львович Рудницький і Павло Аполлонович Тутковський.

С.Л.Рудницького вважають основоположником української національної географії. Учений був організатором і першим директором Українського географічного інституту в Харкові (у кінці 1920 - на початку 1930-х років). С.Л.Рудницький визначив географію як загальну просторову науку про Землю й обґрунтував її центральне місце серед наук про природу. Учений вказував, що особливістю географії є те, що вона розглядає земні об'єкти і явища не самі по собі, а в їхніх усебічних взаємозв'язках. Видатний географ дав характеристику природи України та її регіонів. У роки Першої світової війни і після неї С.Л. Рудницький написав багато праць із політичної географії України, у яких показав, що українці мають створити власну державу в межах території свого розселення.

Академік П.А.Тутковський є засновником українського країнознавства та географічного краєзнавства. Учений відкрив багато географічних та геологічних об'єктів в Україні (наприклад, давніх вулканів). Він досліджував мінерали, гірські породи та форми земної поверхні, підземні води України.

2.7 Стан зарубіжної географії з кінця ХІХ століття

Однією з найбільш потужних шкіл залишалася німецька антропогеографічна школа. У найбільш завершено вигляді ідеї географічного детермінізму сформував учень К.Ріттера - Фрідріх Ратцель (1844 - 1904), автор праці «Політична географія» в якій заклав основи геополітики.

Представник наступного покоління німецьких географів - Альфред Геттнер (1859-1941), видатний країнознавець. За Геттнером у географії немає свого предмета дослідження, але є особливий просторовий підхід, який полягає у вивченні положення в просторі окремих тіл та явищ у межах окремої території (регіону), яка є унікальною і неповторною. Цей напрям називають хорологічним. За Геттнером, географію не цікавлять загальні закони і типології. Її завданням має бути, перш за все, вивчення розміщення різноманітних географічних об'єктів у просторі і відносно один одного. Географія, на його думку, «хорологічна наука про земну поверхню, яка вивчає земний простір за його відмінностями та просторовими взаємовідношеннями».

А.Геттнер розглядав людину, як компонент ландшафту, у відриві від суспільства.

У Геттнера в 1920 - 1930 рр. було багато прихильників у СРСР та США (Р.Хартшторн, А.А.Крубер, В.П.Семенов-Тань-Шанський). В українській науці хорологічні та гуманістичні ідеї географії Геттнера знайшли своє відображення у працях П.Тутковського, С.Л.Рудницького, К.Г.Воблого, В.Кубійовича, А.С.Синявського. Вони були спрямовані на широкий краєзнавчий аналіз території, її природниче та економіко-географічне вивчення.

Хорологічний напрямок у географії в середині ХХ ст. пов'язаний з ім'ям американського вченого Р.Хартшорна. За ним, головним завданням географії є детальний опис регіонів, межі яких виділяються довільно, у залежності від поставленої дослідником мети. Кожен регіон - унікальний. І немає потреби у виявлені якихось загальних (універсальних) закономірностей.

Розвиток ландшафтної географії пов'язаний із працями З.Пассарге (Німеччина, 1867-1958). Він вважав, що головне завдання географії -- вивчення природних ландшафтів. Географи почали розглядати ландшафт як інтегральний об'єкт географічних досліджень.

Тісно пов'язана з німецькою французька географічна школа, для якої характерне переплетіння географічних та історичних знань. Учень К.Ріттера Ї Елізе Реклю (1830 - 1905) писав: «Географія по відношенню до людини є не що інше як історія в просторі, тоді як історія є географією часі». Е.Реклю є автором першої країнознавчої енциклопедії - 19-томника «Земля і люди» (в якому він виклав погляди на еволюцію людського суспільства).

Фундатором французької школи географії людини є Поль Відаль де ла Бланш (1845-1918). Він є автором концепції географічного посибілізму (менш жорсткого варіанту географічного детермінізму, де особливості розвитку народів і країн пояснюються можливістю використанням або не використанням природних умов і ресурсів території). Дослідником було складено атлас географії та історії світу. Він також керував колективом по створенню багатотомної праці зі всесвітньої географії.

Найбільш яскравим представником антропоцентричного напрямку у вітчизняній географії був В.П.Семенов-Тань-Шанський (1870 - 1942).

Крім хорологічної й геополітичної антропогеографічної шкіл у ХХ ст. на Заході розвивались: «регіональна географія» - як поглиблення хорологічної концепції, яка сформувалася в першій половині 1950-х років (засновник напряму -- американський економіст У. Ізард); американська школа екології людини (К.О.Зауер, Х.Барроуз, І.Боуманн), математична географія, суть якої полягає у виявленні математичних показників розміщення об'єктів у географічному просторі (В.Кристалер, А.Льош у Німеччині, В.Бунге й П.Хаггет в США), радикальна географія, яка займалася дослідженням найбільш життєво важливих проблем тощо.

Великий вплив на розвиток науки ХХ століття, у тому числі географії, мало вчення К.Маркса і Ф. Енгельса про єдність людини з суспільством і природою (що розглядається як єдність і боротьба протилежностей).

На Заході у 1960 - 1970-ті роки сформувався системний підхід до вивчення складних об'єктів різного походження, який в географії проявився як геосистемний (теорія геосистем).

2.8 Радянська й пострадянська географія

Після 1917 року в Росії продовжили свою діяльність московська і петербурзька школи, дещо зменшилась реальна роль Географічного товариства (організація стала громадським координатором досліджень), значну організа-торську роботу виконував Інститут географії АН СРСР. Виникали нові наукові школи.

Слід виділити економіко-географічну школу М.М. Баранського (1881-1963), М.М. Коло-совського (1891-1954), та їх послідовників (Ю.Г.Саушкіна, В.М.Четиркіна та інших).

Серед фізико-географічних шкіл перелічимо: докучаєвську комплексну ландшафтознавчо-землезнавчу школу (Л.С.Берг, А.А.Борзов, С.В.Калесник, А.Г.Ісаченко), геохімічну й ґрунтознавчу школу (В.І.Вернадський, Б.Б.Полинов, А.І.Перельман, М.А.Глазовська), біогеоценологічну (Г.Ф.Морозов, В.М.Сукачов, А.Г.Воронов), океанологічну (Ю.М.Шокальський та інші), геоморфологічну й палеографічну (К.К.Марков, І.П.Герасимов, Ю.О.Мещеряков), геофізичних методів у географії (А.О.Григор'єв), антропогенного ландшафто-знавства (Ф.М.Мільков), історичної географії (В.К.Яцунський, Л.М.Гумільов, В.С.Жекулін).

Практично кожна школа мала своїх послідовників в Україні. Між різними школами були безперечні зв'язки та взаємозапозичення.

У радянський період (1917-1991 рр.) відбулась дегуманізація географічного знання, відчутний «розкол» географії на природничий та суспільний напрямки. Тільки з 1990-х років почалося відновлення антропогеографії, її гуманістичних традицій. Спостерігаються активні інтеграційні тенденції в географії та на її межі з іншими науками.

Коротко зупинимося на ученнях, що формували переважно радянські вчені-географи:

· Вчення про географічну оболонку, як головний об'єкт вивчення географії, основи якого розробив А.О.Григор'єв (1883-1968) і розвивали С.В.Калесник, М.І.Будико, А.Г.Ісаченко та інші. А. О. Григор'єв у праці «Досвід аналітичної характеристики складу і будови фізико-географічної оболонки земної кулі» (1937) вказує на якісну своєрідність цієї оболонки в усепроникненні літосфери, атмосфери, гідросфери, органічного життя. Основні фактори, що визначають фізико-географічні процеси і структуру географічної оболонки -- сонячна радіація і циркуляція атмосфери. Заслугою А.О.Григор'єва було введення кількісних методів для її дослідження.

Для довідки. На ідеї цілісності географічної оболонки ґрунтуються всі сучасні уявлення фізичної географії. Це означає, що зміни в будь-якій частині оболонки (територіальній чи структурній) неодмінно позначаються на всіх інших. До важливих особливостей географічної оболонки слід віднести також наявність кругообігу, ритміку (повторюваність) явищ, безперервність розвитку. Наслідком безперервності розвитку оболонки є: територіальна диференціація природного середовища, полярна асиметрія, неоднакова швидкість різних процесів.

Закономірності розвитку географічної оболонки об'єктивні і незмінні, але сама вона дедалі більше трансформується, перетворюючись на змінене людьми географічне середовище. Тому більшої актуальності набувають дослідження проблем впливу природи на життя суспільства. Серед них і проблема використання природних ресурсів, і проблема пристосування до природних умов, і проблема зміни основних властивостей навколишнього середовища під впливом людини.

· Учення про географічну зональність (Л.С.Берг, А.О.Григор'єв, А.М.Рябчиков та інші).

· Учення про ландшафт, сформоване на початку ХХ століття у працях Г. М. Висоцького, Г.Ф. Морозова, Л.С. Берга, А.А. Борзова, Р.І. Аболіна, М.А. Солнцева. Природний ландшафт, за словами Л.С. Берга, -- це область, в якій характер рельєфу, клімату, рослинного і ґрунтового покриву становить єдине ціле, яке повторюється на території певної зони Землі.

· Учення про географічний поділ праці (М.М. Баранський, Ю.Г. Саушкін та інші).

· Учення про територіально-виробничий комплекс, територіальну організацію суспільства (М.М.Колосовський, Б.С.Хорєв, Е.Б.Алаєв).

2.9 Міжнародне співробітництво в організації географічних досліджень

В епоху глобалізації глобалізується і географія (через взаємопроникнення ідей, методів, застосування новітніх інформаційних технологій). Форми міжнародного співробітництва різноманітні: Міжнародна програма, Міжнародний рік, Міжнародний експеримент тощо. Найчастіше об'єктами міжнародних географічних досліджень стають Арктика, Антарктида, Світовий океан, процеси в атмосфері та літосфері.

Ще у ході проведення першого Міжнародного полярного року (1882 р.) узяли участь 12 країн. Було створено 13 науково-дослідних станцій в Арктиці і дві -- поблизу Антарктики. Учені створили перші карти поширення полярних сяйв, здобули відомості про погоду та рух криги у Північному Льодовитому океані, явища у магнітному полі Землі. Дослідники з'ясували, що погода у помірних широтах північної півкулі (у тому числі в Україні) певною мірою залежить від руху повітря в Арктиці.

У 1932-1933 роках проведено другий Міжнародний полярний рік за участю 44 країн. Діяло понад 100 станцій у різних районах Землі. Радянські учені створили першу карту глибин Північного Льодовитого океану, встановили безпосередній зв'язок полярних сяйв із сонячною активністю. Американські вчені здобули перші відомості про товщину льодового покриву Антарктиди.

1 липня 1957 року почалося вивчення фізичних процесів у літосфері, атмосфері та гідросфері за програмою Міжнародного геофізичного року. Спостереження проводили 3 тис. наукових станцій. У дослідженні брали участь 70 суден. Спеціально організована служба безперервно спостерігала за сонячною активністю.

У 1970-х роках у результаті міжнародного експерименту досліджена мінливість океанічних течій, а також виявлені гігантські водяні вихори.

У 1978-1979 роках проводилася міжнародна програма дослідження глобальних атмосферних процесів. Дослідження велися з радянських та американських штучних супутників Землі. Були здобуті відомості про стан атмосфери, поверхні суходолу та океану на усій земній кулі, характер взаємодії атмосфери та океану. У результаті досліджень створено теоретичні основи довгострокових прогнозів погоди та змін клімату.

У наш час використовуються космічні знімки для вивчення природних процесів і несприятливих змін довкілля в різних місцях Землі.

В Антарктиді постійно проводяться дослідження ученими різних країн (США, Австралії, Великобританії, Росії та інших). Діє й українська станція «Академік Вернадський».

Координація географічних досліджень у світі здійснює Міжнародний географічний союз, який проводить свої з'їзди кожні чотири роки.

Організацією й координуванням сучасних вітчизняних географічних досліджень займається Інститут географії Національної Академії наук України (директор -- академік Л.Г.Руденко), та Географічне товариство України (президент -- професор П.Г.Шищенко).

Сучасні тенденції у вітчизняній географії.

В сучасну епоху глобалізації слід виділити такі основні напрямки розвитку географії:

· Традиційний хорологічний (найбільш повно сформульований А.Геттнером, який полягає в описанні й інвентаризації регіонів).

· Комплексно-географічний (основополож-ники - Б.Вареній, А.Гумбольдт, В.Докучаєв).

· Антропоцентричний (гуманістичний), більше характерний для зарубіжної - французької, німецької географії, але в останні десятиліття отримав розвиток і в Україні. Сутність цього підходу полягає в тому, що в центрі дослідження стоїть не стільки об'єкт (природний, суспільний), скільки людина - з її потребами, поглядами, емоціями тощо.

· Екологічний (геоекологія - наука про взаємодію суспільства й навколишнього середовища). Поєднання методів екологічних і географічних досліджень дозволяє глибше пізнавати довкілля.

· економічний (методи соціально-економічної географії трансформуються у так звану регіональну економіку);

· Конструктивно-географічний, пов'язаний з прогнозуванням стану довкілля і плануванням природокористуванням за для раціонального використання природних умов і ресурсів.

Узагалі спостерігається тенденція запозичення географічних підходів іншими науками, й запозичення методів, ідей, концепцій, теорій інших наук географією. Це закономірний процес у формування сучасної наукової картини світу. Одночасно відбувається зближення і переплетіння різних філософських підходів і методологій в географічних дослідженнях. Відбувається інформатизація географії (що знайшло відображення у створенні геоінформаційних систем (ГІС).

Отже географія -- наука з високим світоглядним потенціалом.

Географічні знання мають і практичне значення. Вони використовуються для складання кадастрів природних ресурсів (узагальнених відомостей про них) та наукового обґрунтування їх раціонального використання; раціонального планування території (міст, сільських районів); меліорації земель тощо.

Знання фізико-географічних закономірностей, географічних карт знадобляться, ким би не стали учні в дорослому житті. Наприклад, топографічні карти необхідні у туристичному поході. Для водія необхідні знання карт автомобільних доріг, уміння орієнтуватися на місцевості у різних умовах. Менеджерам потрібно знати особливості природних умов і природних ресурсів території для розміщення підприємств із найбільшим прибутком для власника і якнайменшою шкодою для навколишнього середовища й здоров'я людей.

Література для самостійного опрацювання

1. Жекулин В.С. Введение в географию. - Л.: ЛГУ, 1989. - С. 37 - 102.

2. Поросёнков Ю.В., Поросёнкова Н.И. История и методология географии. - Воронеж, 1991. - С. 208-219.

3. Исаченко А.Г. Развитие географических идей. - Л.: ЛГУ, 1979. - 202 с.

4. Дитмар А.Б. География в античное время. - М., 1980.

5. Дитмар А.Б. Родосская параллель Жизнь и деятельность Эратосфена. - М., 1965.

6. Дитмар А.Б. От Скифии до Элефантиды. Жизнь и путешествия Геродота. М., 1961.

7. Мукитанов Н.К. От Страбона до наших дней. Эволюция географических представлений и идей. - М., 1985.

8. Забелин И.М. Возвращение к потомкам (Об А. Гумбольдте). - М., 1988.

9. Скурла Г. Александр Гумбольдт. - М., 1985.

10. Есаков В.А. Д. Н. Анучин и создание русской университетской географической школы. - М., 1955.

11. Молявко Г.И. и другие. Геологи. Географы. Биографический справочник. - К.: Наукова думка, 1985.

12. Саушкин Ю.Г. Географическая наука в прошлом, настоящем и будущем. - М., 1980.

13. Саушкин Ю. Г. История и методология географической науки. - М., 1976.

14. Научные школы в географии. - М., 1983.

15. Жупанський Я.І. Історія географії в Україні. - Видання друге. - К., 2006.

16. Исаченко А.Г. Теория и методология географической науки. - М.: Academia, 2004. - С. 55-70.

17. История и методология естественных наук: География. - М.: Наука, 1987.- 235 с.

18. Маринич О.М., Руденко Л.Г. Основні напрями географічних досліджень в Академії наук України (1918-2002 рр.) // Український географічний журнал. - 2003. - №4. - С. 4-10.

19. Багров Н.В. География на рубеже тысячелетий // Український географічний журнал. - 2006. - № 1. - С. 13-16.

20. Голубчик М.М., Евдокимов С.П., Максимов Г.Н. История географии. - Смоленск: Изд-во Смолен. гум. ун-та, 1998.

Контрольні запитання

1) Схарактеризуйте особливості міфологічних уявлень про довкілля. Наведіть приклади уявлень про світ та елементів географічних знань людей у стародавньому світі. 2) У чому полягає сутність натурфілософії? 3) Схарактеризуйте знання про світ і географічні уявлення різних стародавніх культурних народів Сходу. 4) Наукова школа -- неформальний творчий колектив дослідників різних поколінь, об'єднаних загальною програмою і стилем дослідницької роботи, які діють під керівництвом визнаного лідера. Схарактеризуйте наукові школи стародавньої Греції. 5) Які заслуги в розвитку античної географії мають Аристотель, Геродот, Ератосфен, Клавдій Птоломей? 6) У чому полягає відмінність розвитку античної географії у стародавніх Греції та Римі? 7) У чому полягає особливість розвитку географії в різних частинах планети впродовж середньовіччя? 8) Перелічіть передумови розвитку географії в епоху Відродження (пізнього середньовіччя). 9) Схарактеризуйте погляди й заслуги перед географією основоположників німецької географічної школи кінця ХVIII ст. - першої половини XIX ст. 10) Схарактеризуйте й порівняйте географічні школи в Російській імперії, що сформувалися впродовж XIX століття. 11) Які вчення були розроблені радянськими ученими-географами? 12) Схарактеризуйте погляди Альфреда Геттнера. 13) Схарактеризуйте основні напрямки розвитку сучасної географії. 14) Яке практичне значення географічних знань?

Тема 3. Методологія і методи географічних досліджень

Основний зміст: Методологія як процес отримання нового знання. Загальне уявлення про принципи, підходи, концепції, закони й теорії сучасної географії. Методи сучасних географічних досліджень. Прикладне значення географічних знань.

Методологія - це вчення про принципи побудови, форми й способи науково-пізнавальної діяльності. Методологія характеризує процес отримання нового знання. Це своєрідний інструментарій наукового дослідження, учення про методи пізнання і перетворення дійсності, своєрідна стратегія дослідження.

Метод - це певна послідовність дій, прийомів і операцій, виконання яких необхідно для досягнення раніше поставленої мети. Метод - це «інструмент» для досягнення поставленого наукового завдання. Про методи географічних досліджень потрібно знати для того, щоб розуміти: як отримують нові знання?

Прийнято виділяти три рівні методологічного знання за ступенем його узагальнення:

1) із найвищим рівнем узагальнення - філософський (теоретичний). Нове знання цього рівня формується за допомогою методів абстрагування, формалізації, ранжування, типізації тощо;

2) загальнонауковий (міждисциплінарний) рівень знання досягається за допомогою застосування методів: статистичного, системного, моделювання тощо. Можна вести мову про методи, загальні для усіх наук, що входять до складу природознавства чи суспільствознавства;

3) конкретно-науковий (емпіричний, теоретико-емпіричний) рівень передбачає застосування методів, характерних для певної науки. Але й арсенал кожної науки включає теоретичні й загальнонаукові методи дослідження.

У сучасній географії використовується багато методів. Одні із методів є загальнонауковими чи запозиченими з інших наук; інші застосовуються тільки у вузьких рамках певної галузі географії. Про історію виникнення і розвитку методів географічних досліджень ішлося в попередній темі.

Є групи методів географічних досліджень, які застосовують для збирання первинної інформації про певну територію чи явище.

Польові методи застосовують під час географічних експедицій, коли вчені досліджують певну територію чи явище одноразово або час від часу.

Стаціонарні методи полягають у довготривалому спостереженні за змінами природи на одному й тому ж місці, багаторазовому вимірюванні різних показників за допомогою приладів, із застосуванням методів фізики, хімії, біології. Стаціонарно досліджують стан погоди на метеорологічних станціях; річковий стік на гідрологічних постах; ґрунти у межах певної ділянки поля.

Дистанційні методи почали застосовувати з появою приладів і технологій, які дають змогу вивчати земну поверхню і зміни природи навіть із далекої відстані (із застосуванням приладів-датчиків, авіаційної й космічної техніки). Так, за допомогою даних, отриманих на основі вивчення космічних і авіаційних фотознімків, складаються топокарти, прогнози погоди тощо. Розрізняють фотографічні, електронні, геофізичні і візуальні аерокосмічні методи (з борта літального апарата).

Нові знання можна отримати і за допомогою групи методів обробки вже накопиченої географічної інформації. Їх умовно слід поділити на загальнонаукові й власне географічні.

До загальнонаукових методів дослідження нале-жать: аналіз і синтез, індукція і дедукція, абстра-гування, узагальнення, моделювання, ідеалізація.

Аналіз -- це уявне розчленування предмета на його складові частини (ознаки, властивості, відношення) з метою їхнього всебічного вивчення.

Синтез -- це об'єднання раніше виділених частин (ознак, властивостей, відношень) предмета в єдине ціле. Аналіз і синтез діалектично суперечливі та взаємообумовлені методи наукового дослідження. Аналіз виконує попереднє розчленування предмета на складові частини і розгляд кожної з них. Проте, відіграючи велику роль у пізнанні, аналіз не дає знання об'єкта в єдності. Це завдання виконує синтез. Аналіз і синтез органічно взаємопов'язані і обумовлюють один одного на кожному етапі процесу пізнання.

Абстрагування -- це метод відволікання від другорядних властивостей об'єкта і зосередження основної уваги на його головних властивостях, які є безпосереднім предметом наукового дослідження. Абстрагування сприяє пізнанню сутності об'єктів і явищ, схематизує дійсність. Абстрагування є лише одним із методів пізнання, який застосовується в комплексі з аналізом, синтезом, узагальненням та іншими методами наукового пізнання.

Узагальнення -- це метод наукового пізнання, за допомогою якого виявляються найбільш загальні ознаки та властивості об'єктів та здійснюється перехід від одиничного -- до загального.

Індукція -- це метод наукового пізнання, коли на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне. У процесі пізнання індукція завжди виступає в єдності з дедукцією.

Дедукція -- це метод пізнання, за допомогою якого логічним шляхом з одних положень виводиться нове знання про окреме. За допомогою цього методу окреме пізнається на основі знання загальних закономірностей.

Ідеалізація -- це спосіб логічного моделювання, завдяки якому створюються ідеалізовані об'єкти. Ідеалізація спрямована на процеси мислимої побудови можливих об'єктів. Прикладами ідеалізації є: загальна схема циркуляції атмосфери; схема розташування природних зон на «ідеальному» континенті тощо.

Моделювання -- це вивчення об'єкта шляхом створення та дослідження його моделі, яка в спрощеному (узагальненому, редукованому) виглядові замінює об'єкт. Метод моделювання надзвичайно розширює можливості наукового пізнання, оскільки дає змогу наочніше уявляти досліджувані явища. Виділяють дві групи моделей: матеріальні та ідеальні. Приклади матеріальних моделей -- глобус, карта, об'ємна модель вулкана тощо. До ідеальних моделей належать результати логіко-математичного та інформаційного моделювання, що здійснюється засобами математики, математичної логіки та кібернетики. В середині ХХ століття багато вчених-географів захопилися ідеєю математичного моделювання. Навіть виник термін «математична географія». Хоча математичні моделі детально пояснювали особливості окремих географічних процесів, але у зв'язку з тим, що географія вивчає дуже складні об'єкти, на які впливають безліч чинників, то математичні методи просто не в змозі їх охопити і вичерпно пояснити.

До моделювання належить і картографічний метод, який є чи не найважливішим у географії. Карта є головною моделлю географії. На картах виявляються закономірності, які неможливо помітити при застосуванні інших методів дослідження.

На сучасному етапі розвитку наукового пізнання особливо велика роль належить комп'ютерному моделюванню. Комп'ютер, який працює за спеціальною програмою, здатний моделювати найрізноманітніші реальні процеси: зростання народонаселення, кількісні параметри розвитку природи - наприклад, прогноз погоди.

Сучасне геоінформаційне моделювання (створення геоінформаційних систем - ГІС) базується на використанні передусім математико-картографічних методів дослідження та відповідних комп'ютерних програм (зокрема, ArcView, MapInfo, Surfer тощо). Основними різновидами геоінформаційних моделей є такі: картографічні моделі (передбачають побудову карт просторової організації різних видів людської діяльності у регіонах), моделі «статистичного рельєфу», імітаційні моделі (наприклад, моделі просторової дифузії, еволюції транспортних мереж, моделі прийняття рішень щодо локалізації та переміщення у просторі тощо).

Одним із найважливіших завдань науки є систематизація знань. Наукова систематизація дозволяє прослідкувати у явищах що дослід-жуються певний порядок, підсумовувати знання про їх подібність і відмінність і разом з тим полегшувати процес вивчення складних систем, дає можливість швидше виявити їх закономірності. Видами систематизації є класифікація, типологія, групування, районування. В географії систематизація знань про більш-менш значні за площею території здійснюється у вигляді географічного районування (фізико-географічного, якщо вивчаються природні об'єкти; економіко-географічного, якщо вивчаються територіальні аспекти господарської діяльності, спеціалізованого - якщо мова йде про вузьку галузь географії). Районування - це процес членування території на відносно цілісні частини. Наприклад, фізико-географічне районування - це виділення і описання великих територій, для яких характерна певна єдність і неповторність рис природи.

Здійснимо короткий огляд інших методів обробки первинної географічної інформації. Найдавнішим є метод географічного описання. Вже географи стародавнього світу вміли яскраво й образно описувати природу, населення і господарство відвіданих земель.

Порівняльний метод не зводиться до співставлення тих чи інших географічних об'єктів і явищ. Він покликаний виявити найбільш істотні риси е і відмінностей природи, господарського використання територій тощо. Метод географічного порівняння ви застосовуватимете, наприклад, для виявлення спільних і відмінних рис природних зон України, Кримських і Карпатських гір, та інших подібних об'єктів (країн, районів, міст, річок тощо). Порівняння відбувається за певним алгоритмом (у певній послідовності, за планом).

Застосування історичного методу зумовлене тим, що природа і суспільство на одній і тій же території з часом змінюється. Ми вивчатимемо причини зміни рельєфу, рослинного покриву тощо. Щоб дізнатися про сучасний стан природи, населення чи господарства території, слід проаналізувати історію її розвитку.

Різновидом історичного методу є діахронічний метод - вивчення етапів історії розвитку територій з моменту їхнього утворення і дотепер. Як правило, цей метод реалізується через створення серії карт, які відображають стан однієї й тієї ж території в різні історичні епохи. Отже, перше завдання діахронічного підходу - правильно визначити генезис досліджуваного об'єкта. Друге завдання полягає у вивченні стадій його розвитку (зміни). При цьому географа насамперед цікавлять загальні тенденції розвитку, що викликали зміну об'єкта.

Метод наукового пояснення полягає в застосуванні фізичних, хімічних і біологічних методів для пояснення географічних явищ на основі знання законів природи (загальних - збереження, спрямованості процесів до рівноваги, періодичності їх протікання; конкретних - фізичних, хімічних і біологічних законів). Наприклад, загальний закон періодичності застосовується при поясненні закономірностей формування різних геологічних структур, рівнин і гір. Закони фізики ми будемо застосовувати при поясненні утворення невеликих форм рельєфу (зсувів, карстових порожнин, западин), циркуляції повітряних мас над територією України тощо. Не досить часто, але застосовуються експериментальні методи наукового пояснення географічних явищ. Прикладом експериментів в географії є: вивчення на установках динаміки руслових процесів у річці; хвилювання у морі; зміни в навколишній території при будівництві дамби тощо. Для дослідження швидкості танення льодовика поверхня його посипається чорною речовиною -- це теж експеримент. На полігонах вивчається ефективність меліорації за заданих умов: різній частоті дренажних каналів, неоднаковому використанні технічних пристроїв і матеріалів тощо.

Системний метод базується на розгляді будь-якого географічного об'єкту як складної динамічної системи. Згідно твердження засновника системного підходу австрійського вченого Л. Берталанфі, системою є комплекс елементів, що знаходяться у взаємодії. До основних властивостей системи відносяться цілісність, структурність, взаємозалежність системи і середовища, ієрархічність тощо. Стадії системного дослідження включають: чітке формування проблеми, визначення мети і критеріїв оцінки реалізації мети; структурний аналіз досліджуваного об'єкта, розробка концепції його розвитку і знаходження шляхів досягнення поставленої мети; аналіз проблеми, розробка моделі та її розв'язання, одержання варіантів рішень; синтез досліджуваної проблеми і прийняття рішень.

Початок широкого впровадження системного підходу в географію може бути датоване 1963 р., коли російський учений В.Б. Сочава ввів у літературу поняття «географічна система» (геосистема): «Геосистеми - це природна єдність усіх можливих категорій - від планетарної геосистем» (географічної оболонки або географічного середовища в цілому) до елементарної геосистеми». Специфічною особливістю геосистем, що відрізняє їх від інших систем, є їх територіальність. Термін «геосистема» орієнтує географів на використання принципів і методів загальної теорії систем. У наш час цей термін застосовується при вивченні не тільки природних, але й суспільних об'єктів. Статистичний метод дозволяє шляхом обробки даних спостережень визначати залежність між компонентами природи, населення і господарства, а також давати їхню порівняльну характеристику. Статистичний метод, базується на аналізі даних про господарство і населення, прив'язаних до певних територій і форм економічної діяльності і життя людей, дає можливість визначити просторові взаємодії різних територіально-економічних систем. Застосування статистичного методу означає одержання первинних статистичних матеріалів, використання статистичних довідників, обробку і аналіз усіх цих матеріалів у відповідності з поставленою метою.

До статистичного методу близьким є соціологічний метод, який, як і статистичний метод, найчастіше застосовується в суспільній географії. Основна суть методу полягає в опитуванні населення (з використанням науково обґрунтованих анкет і статистичних методів обробки отриманих результатів).

Література для самостійного опрацювання

1. Гришанков Г.Е. Введение в физическую географию. Предмет и метод. - К., 2001. - С.73-223.

2. Жекулин В.С. Введение в географию. - Л.: ЛГУ, 1989. - С. 103 - 160.

3. Мороз С.А., Онопрієнко В.І, Бортник С.Ю. Методологія географічної науки. - К.: Заповіт, 1997. - 234 с.

4. Дьяконов К.Н., Касимов Н.С., Тикунов В.С. Современные методы географических исследований. - М.: Просвещение, 1996. - 224 с.

5. Максаковский В.П. Географическая культура. - М.: Владос, 1998. - С. 51-228.

6. Исаченко А.Г. Теория и методология географической науки. - М.: Academia, 2004. - С.55-143.

7. Методы географических исследований // Основы конструктивной географии. - М., 1986. - С. 252 - 281.

8. Боков В.А., Черванёв И.Г. Введение в физическую географию и рациональное природопользование. - Харьков, 1989. - С. 20 - 30.

9. Методы географических исследований // Основы конструктивной географии.- М., 1986. - С. 252- 281.

10. Основы научных исследований. География / Под ред. Н.Д. Пистуна, Г.И. Швебса. - К.: Выща школа, 1988. - 192 с.

11. Ильченко В.Р. Формирование естественнонаучного миропонимания школьников. - М., 1993. - С. 28-38.

12. Поросёнков Ю.В., Поросёнкова Н.И. История и методология географии. - Воронеж, 1991. - С. 208-219.

13. Пащенко В.М. Методологія і теоретичні проблеми природничо-географічних наук на рубежі тисячоліть // Український географ. журнал. - 1999. - № 4. - С. 10-16.

Контрольні запитання

1) Які методи географічних досліджень застосовують для збирання первинної інформації? Переробіть текст у таблицю з двох стовпчиків (назви заголовків стовпчиків підберіть самостійно).

Назва методів	Характеристика методів
Методи збирання первинної фізико-географічної інформації
Польові	Застосовують під час географічних експедицій, коли дослідники працюють з виїздом, як часто кажуть - «у поле», на певну територію, вивчаючи її одноразово або час від часу
Методи обробки вже накопиченої фізико-географічної інформації
Географічне порівняння: виявлення спільних і відмінних рис певних територій (материків, природних зон, країн, областей тощо)

2) Схарактеризуйте загальнонаукові методи досліджень. Наведіть приклади їх застосування в географічних дослідженнях.

3) За текстом теми 2 складіть перелік методів географічних досліджень (у послідовності їх виникнення).

географічний науковий вчений

Словничок термінів і понять

Факти - розрізнені відомості певної науки.

Поняття - узагальнені властивості різних фактів, виражені термінами і категоріями.

Терміни - слова або словосполучення, які виражають спеціальні поняття науки.

Категорії - фундаментальні властивості дійсності.

Гіпотеза - вірогідне знання, яке після практичної перевірки може виявитися істинним чи хибним. Гіпотеза з'являється на основі інтуїції.

Закон - загальні для даної галузі відносини і зв'язки, що відображають необхідні суттєві явища дійсності, які стійко повторюються.

Закономірність - результат сукупного прояву кількох законів.

Наука - область творчої дослідницької діяльності людства спрямована на отримання нових знань про природу, суспільство та мислення. З одного боку наука - це процес отримання нових знань (пізнання), а з іншого - всі знання, зведені в систему.

Географічна оболонка - сфера взаємопов'язаного й взаємозумовленого розвитку верхньої частини літосфери, усієї гідросфери й біосфери до нижньої частини атмосфери.

Географічне середовище - частина географічної оболонки, яка суттєво змінена внаслідок життєдіяльності людства. Багато вчених вважає г. с. об'єктом вивчення географії.

Натурфілософія - система поглядів на світ, що пояснює природу засобами споглядання й логічних суджень, а не за допомогою інструментальних досліджень, вимірювань і розрахунків.

Космогонія - учення про походження світу (міфологічні чи наукові).

Космологія - учення про будову світу (міфологічні чи наукові).

Методологія - вчення про принципи побудови, форми й способи науково-пізнавальної діяльності.

Метод - певна послідовність дій, прийомів і операцій, виконання яких необхідно для досягнення раніше поставленої мети дослідження.

Список навчальної та наукової літератури

1. Баттимер А. Путь в географию. М., 1990.

2. Гавриленко О.П. Методологія наукових досліджень. К.: Ніка-Центр, 2008. - 172 с.

3. Гришанков Г.Е. Введение в физическую географию. Предмет и метод. - К., 2001. - 249с.

4. Жекулин В.С. Введение в географию. - Л.: ЛГУ, 1989. - 272 с.

5. Замятин Д. Н. Гуманитарная география. Пространство и язык географических образов. - М.: Алетейя, 2003.

6. Исаченко А.Г. Развитие географических идей. - Л.: ЛГУ, 1979. - 202 с.

7. Исаченко А.Г. Теория и методология географической науки. - М.:Academia, 2004. - 400 с.

8. Максаковский В.П. Географическая культура. - М.: Владос, 1998. - 416 с.

9. Мороз С. А., Онопрієнко В. І., Бортник С. Ю. Методологія географічної науки: Навч. посібник. - К.: Заповіт, 1997. - 333 с.

10. Основы научных исследований. География / Под ред. Н.Д.Пистуна, Г.И.Швебса. - К.: Выща школа, 1988. - 192 с.

11. Поросёнков Ю.В., Поросёнкова Н.И. История и методология географии. - Воронеж, 1991. - 222 с.

12. Топчієв О.Г. Основи суспільної географії. - Одеса: Астропринт, 2001. - 540 с.

Список науково-популярної літератури

13. Карпенко М. Universut sapiens (Вселенная разумная). - М.: Мир географии, 1992. - 400 с.

14. Крик мамонта. - М., 1991. - 224 с.

15. Кульский А.Л. На перекрестках Вселенной. - Донецк: Сталкер, 1997. - 437 с.

16. Мир географии. - СПб: МиМ-Экспресс, 1995. - 176 с.

17. Муранов А.П. В мире необыкновенных и грозных явлений природы. - М., 1979.

...