Місце побузького стратиграфічного комплексу в загальній геохронологічній шкалі докембрію

Размещено на http://allbest.ru

12

Львівський національний університет ім. Івана Франка

УДК 551.71(477)

Місце побузького стратиграфічного комплексу в загальній геохронологічній шкалі докембрію

В.П. Кирилюк, д-р геол.-мінерал. наук, професор



Вступ

Проблема визначення стратиграфічного віку побузького комплексу, тобто його положення в загальній геохронологічній шкалі докембрію, протягом тривалого часу є однією з найбільш дискусійних проблем і її вирішення, без перебільшення, має важливе значення для стратиграфії всього Українського щита й навіть для фундаменту всієї Східноєвропейської платформи.

Для розуміння стану та суті проблеми варто коротко розглянути еволюцію уявлень щодо стратиграфічної позиції побузького комплексу, як і його окремих частин, у загальній геохронологічній шкалі докембрію. Ці уявлення протягом останнього понад півстоліття неодноразово змінювалися, як у зв'язку зі зміною підходів до загального стратиграфічного поділу докембрію, так і, головним чином, на підставі постійно оновлюваних ізотопно-геохронологічних визначень.



Еволюція уявлень стосовно поділу докембрію й стратиграфічної позиції побузького комплексу

У першому великому зведенні з геології України, яке узагальнювало як матеріали розпочатих після війни систематичних геологознімальних робіт, так і тематичних досліджень, утворення побузького комплексу увійшли до складу нижньо-архейської бузько-дніпровської серії [5], яку вважали найдревнішим загально-регіональним підрозділом Українського щита. У межах західної частини щита вона включала в себе "Комплекс піроксен-плагіоклазових гнейсов Побужжя і їх мігматитів з породами чарнокітовой формації і аплітопегматоіднимі гранітами", "хощевато-Завальевский комплекс графітових гнейсів і мармурів", "комплекс гранат-біотит-Кордієритові гнейсов Поділлі (басейну pp. Случа, Тетерева, Росі, Дністра , Південного Бугу) та Чуднова-бердичівські граніти ", а такоже" гнейсовий комплекс pp. Гірського і Гнилий Тікич "та" гнейсовий комплекс р. Тетерева ” [5, с. 997].

На час виходу цієї монографії загальновизнаних підходів до розчленування нижнього докембрію й визначення його підрозділів не існувало. Першу спробу визначити геологічні підстави та методичні засади поділу докембрію на “архей” і ”про терозой” під час геологічного картування було зроблено в “Методическом руководстве по картированию метаморфических комплексов”, підготовленому в Лабораторії геології докембрію АН СРСР (Ленінград) під редакцією В. А. Ніколаєва [28].

У цій праці фактично закладено основу історико-геологічного еволюційного підходу до практичного розчленування докембрію, відповідно до якого послідовно сформовані комплекси докембрію мають характерні структурно-речовинні ознаки, які відображають спрямовану еволюцію умов їх формування. Невдовзі після виходу цієї праці 1957 року геоеволюційні відмінності між археєм та протерозоєм одночасно й незалежно один від одного науково обґрунтували вчені Є. М. Лазько [18, 19] і Л. Й. Салоп [34, 35].

У методичному керівництві [28] наведено критерії, за якими рекомендували розрізняти архейську й протерозойську групи, а також узагальнено характеристику цих груп. Відокремлюючи їх, важливу роль приділяли ступеневі метаморфізму комплексів, їхнім структурним співвідношенням, характерним літологічним асоціаціям і супутнім інтрузивним породам.

Загалом до архею зараховували глибоко метаморфізовані комплекси (гнейси, мігматити, граніто-гнейси, кристалічні сланці амфіболітової та гранулітової метаморфічних фацій), а до протерозою - комплекси, які зазвичай метаморфізовані в умовах епідот-амфіболітової фації й фації зелених сланців, а також відділені від архейських комплексів перервою та структурною незгідністю. Водночас підкреслювали переважно місцевий, регіональний характер поділу на архей і протерозой та умовність їх застосування на той час як одиниць загальної шкали, а також вказували на можливість іноді підвищення метаморфізму протерозойських комплексів до рівня архейських.

Варто наголосити, що в цій праці [28] неодноразово висловлено сподівання на успіхи у вирішенні проблем розчленування фауністично “німого” докембрію на підставі встановлення “абсолютного віку” докембрійських комплексів, розроблення методів систематичного визначення якого розпочалося незадовго до виходу методичного керівництва. У ній зокрема сказано: “ Зовсім не виключено, що вже в найближчі роки успіхи в розробці методів визначення абсолютного віку дозволять внести суттєві і вкрай необхідні уточнення в стратиграфию докембрію ” [28, с. 123-124]. У цій же праці наведено уявлення того часу щодо вікової межі між археєм і протерозоєм. Їх базовано на перших ізотопно-геохронологічних визначеннях, згідно з якими “до архею Е. К. Герлинг вважає за можливе віднести освіти древнє 1,2 млрд років, до протерозою - освіти в межах 1,2 млрд - 500 млн років.

Остання цифра датує початок кембрійського періоду. Н. С. Шацький датує кордон між Архе і протерозою в 1,0 млрд років, проводячи її в підставі так званого Карельського комплексу Балтійського щита” [28, с. 123].

На початку 50-х років ХХ сторіччя майже одночасно в різних установах СРСР: Інституті геологічних наук АН УРСР (Київ), ГЕОХІ (Москва), Лабораторії геології докембрію АН СРСР (Ленінград), розпочалося планомірне “визначення абсолютного віку гірських порід (головним чином докембрійських). На підставі даних, одержаних методами абсолютної геохронології, переглянуто старі стратиграфічні схеми Українського щита. Починаючи з цього часу, опубліковано дуже багато схем стратиграфії Українського докембрію; в зв'язку з новими даними вони змінювались кожного року (А. П. Виноградов, М. П. Семененко, Ю. Ір. Половинкіна, Л. В. Комлєв, О. І. Тугарінов, О. П. Нікольський та багато інших)” [39, с. 13-14].

Зі сказаного видно, що сподівання на швидке вирішення проблем стратиграфічного розчленування й кореляції нижньодокембрійських комплексів, які пов'язували із запровадженням ізотопно-геохронологічних методів, не виправдалися.

Навпаки, з їх некритичним застосуванням розпочато низку частих змін стратиграфічних схем докембрію Українського щита, здебільшого необґрунтованих, і такий підхід, який базовано на визначальній ролі ізотопних методів у стратиграфії, на жаль, надовго утвердився й навіть поступово поглиблювався.

Водночас уже на початку 60-х років ХХ сторіччя безумовним науковим досягненням ізотопно-геохронологічних досліджень стало усвідомлення значно більшого, ніж вважалося раніше, “абсолютного віку” нижнього докембрію й тривалості його підрозділів. При цьому вже тоді для більшості геологів-докембристів стало зрозумілим, що ізотопно-геохронологічні дослідження не можуть бути використані для встановлення відносної вікової послідовності стратиграфічних комплексів і замінити в цьому плані геологічні спостереження.

Провідна роль геологічних методів відносного вікового розчленування докембрію й часто вторинний, “накладений”, “омолоджений” ізотопний вік докембрійських метаморфічних комплексів знайшли своє відображення в рішенні об'єднаного пленуму трьох постійних комісій Міжвідомчого стратиграфічного комітету СРСР (МСК) з нижнього докембрію, верхнього докембрію й абсолютного віку, який відбувся 25-28 березня 1963 р. у м. Ленінграді. Цей пленум вирішив “ зберегти в стратиграфічної шкалою докембрію два головних його підрозділи - архей і протерозой "[33, с. 34]. Водночас пленум зазначив, що "розчленування докембрію на основі визначення абсолютного віку порід з цих комплексів К-Ar, Rb-Sr і U-Tr-Pb методами не завжди збігається з розчленуванням за геологічними даними, що в значній мірі обумовлюється приуроченість цих комплексів до молодих геотектонічного структурам.

Так, наприклад, на Балтійському щиті абсолютний вік архейских утворень (біломорської комплекс) визначається в 1900-2000 млн років, в той час як вік протерозойских утворень для порід серії Імандра-Варзуга, свити Полмос і Порос і інших визначається в 2400-2700 млн років . У Східному Сибіру вік порід трьох ніжнедокембрійскіх комплексів - Алданского, станового і Янка-джелтулакского, по великому числу визначень визначається в межах 1800-2100 млн років і лише окремі визначення віку порід Алданского комплексу дають цифри 2300-2700 млн років.

У видаленні від платформи для порід цих комплексів визначено вік значно більш молодий, що, можливо, відображає результат процесів, обумовлених орогеніческімі рухами, аж до мезозойських, хоча в породах і не виявляється при цьому помітного накладеного метаморфізму " [32, с. 34]. Рішення об'єднаного пленуму було закріплено постановою МСК від 12 квітня 1963 р. [32].

Водночас більшість дослідників Українського щита віддає перевагу іншому підходові до розчленування нижнього докембрію, який базовано винятково на результатах ізотопно-геохронологічних визначень.

В основу цього підходу було покладено уявлення про циклічний, тобто повторюваний, а не спрямований, незворотній геоеволюційний розвиток регіону в докембрії. Такий підхід було прийнято в першому монографічному узагальненні з ізотопної геохронології докембрію України, в якому зокрема наголошено: “ В результаті структурно-геохронологічних досліджень стає очевидним п'ятичленних поділ докембрію на мегациклів I-V. Найбільш раціонально застосовувати цифрове позначення мегациклів. Однак, оскільки серед геологів Радянського Союзу вкоренилася певна термінологія для підрозділу докембрію, яка в даний час вже втратила свій первісний зміст, то для збереження наступності, не вдаючись у смислове значення термінів, пропонується в стратиграфічної схемою іменувати докембрийские мегациклів IV - катархея (докембрий I) , Архе (докембрий II), нижнім протерозою (докембрий III), верхнім протерозою (докембрий IV) і рифі (докембрий V) "[6, с. 174]. У Цій же праці Було визначили, що "формування геологічних формацій на Українському щиті відбувалося в період від 1200 до 3550 мільйонів років. Виділяється чотири мегацикла в млн років: докембрий I - від 2 700 (2 650 ± 50) до 3 550; докембрий II від 2 000 (1 950 ± 50) до 2 700; докембрий III від 1 700 (1 650 ± 50) до 2 000 і докембрий IV - від 1 200 (1 150 ± 50) до 1 700” [6, с. 6].

Такий подвійний підхід: з одного боку, поділ на архей і протерозой, а з іншого - їх відповідність мегациклам докембрію, було застосовано й у першій офіційній “Стратиграфічній схемі докембрію Українського щита”, яку секція докембрію Українського республіканського міжвідомчого стратиграфічного комітету (УРМСК) прийняла 18 серпня 1967 р. [8].

У ній “тетерево-бузьку (бузько-подільську) серію” зараховано до нижнього протерозою (докембрію ІІ), а слабкіше метаморфізовані дніпровську та конксько-верхівцівську серії - до архею. А вже в наступній монографії зі стратиграфії докембрію Українського щита [39] автори взагалі відмовилися від традиційної геохронологічної термінології докембрію. У ній зокрема йдеться, що “в раніше опублікованій стратиграфічній схемі (Семененко та ін., 1960, 1965) докембрійські мегацикли називали так: докембрій І - катархей, докембрій ІІ архей, докембрій ІІІ - протерозой І, докембрій IV - протерозой ІІ і докембрій V рифей. Терміни катархей, архей, протерозой і рифей значною мірою умовні й застарілі. Надалі при розгляді стратиграфії докембрію України ми прийняли цифрові позначення стратиграфічних підрозділів докембрію” [39, с. 20].

Між тим, у зв'язку з потребою єдиного уніфікованого підходу до стратиграфічного розчленування для державного геологічного картування УРМСК 18 березня 1970 р., відповідно до вимог МСК СРСР, затверджує “Стратиграфічну схему докембрійських утворень Українського щита”, основу якої складають офіційно визнані “архей” і “протерозой” у ранзі груп, поділених на підгрупи та серії [1]. Із цієї схеми, порівняно з попередньою [8], було вилучено уявлення про мегацикли докембрію, але провідна роль ізотопно- геохронологічнх засад у її побудові була очевидною. Вона знайшла відображення в тому, що найдавнішими архейськими беззаперечно вважали “гнейси біотитові, біотит-амфіболові з проверстками амфіболітів, які (за останніми даними геоло-гозйомочних робіт В. Ф. Кіктенка) на схід від р. Конка підстеляють породи конксько-верхівцівської серії. Вони виділені під назвою аульської серії. Вище залягає конксько-верхівцівська серія, віднесена до архею на підставі радіологічних даних (понад 2,6 млрд років)” [1, с. 139].

У цій же схемі гранулітовий комплекс Побужжя показано як нерозчленовану й частково розчленовану бузьку серію архею - нижнього протерозою. Підставою для цього стали отримані на той час визначення на Побужжі ізотопного віку як у понад 2,6 млрд років, так і 2,3-2,0 млрд років [1, с. 141]. У подальшому, у наступній “ "Кореляційній стратиграфічній схемі докембрійських утворень Українського щита ”, яку УРМСК затвердив 17 березня 1978 року, як це вже зазначено в статті 3, нерозчленовану “бузьку серію” схеми 1970 р. було показано як нерозчленовану “дністровсько-бузьку серію” архею, а “бузьку серію” переміщено в нижній протерозой. Такий поділ побузького комплексу в офіційних стратиграфічних схемах на дві різновікові серії, розділені великою перервою, зберігся до наших днів, хоч за час їхнього існування позицію серій у загальній геохронологічній шкалі докембрію неодноразово змінювали на підставі новіших ізотопно-геохронологічних даних.

Ці зміни обумовлено тим, що, по-перше, на Українському щиті провідна роль у стратиграфічному розчленуванні докембрію донині офіційно належить ізотопно-геохронологічним визначенням, а, по-друге, збережено панівний з-поміж більшості дослідників уніформістський підхід до розуміння геологічної історії ранніх етапів розвитку земної кори.

Відповідно до таких уявлень, упродовж усього раннього докембрію постійно існували однакові, або майже однакові, умови, які знайшли відображення в наявності подібних між собою різновікових комплексів, які були сформовані протягом послідовних геологічних циклів, але не несуть жодних вікових структурно-речовинних особливостей і відмінностей. За таких умов ізотопно-геохронологічні методи залишаються для прихильників уніформістського підходу єдиною підставою для визначення часу виникнення ранньодокембрійських порід і породних асоціацій, а для стратигенних метаморфічних комплексів - і для визначення їхнього стратиграфічного положення в загальній геохронологічній шкалі докембрію.

На відміну від такого уніформістського погляду на геологічний розвиток ранньодокембрійської земної кори і так само фундаменту Українського щита, продовжує існувати й розвиватися геоеволюційний підхід до ранньодокембрійської геологічної історії, науково обґрунтований у працях Є. М. Лазька та Л. Й. Салопа, прихильником якого є й автор цієї роботи. Цей підхід базовано передусім на матеріалах систематичного геологічного картування різних щитів території СРСР, отриманих ще в 50-80-х роках ХХ сторіччя, під час якого було встановлено наявність структурно-речовинних відмінностей усіх різновікових ранньодокембрійських комплексів [12, 13]. Для побузького комплексу та його аналогів у різних регіонах світу такими найбільш наочними кореляційними ознаками є передусім монофаціальний регіональний метаморфізм гранулітової фації, а також специфічний, неповторний склад геологічних формацій, які не мають аналогів ані в інших ранньодокембрійських, ані у фанерозойських комплексах.

За геологічними даними, монофаціальні гранулітові комплекси - найдревніші з відомих стратигенних утворень докембрію. Саме на підставі таких уявлень, а також реальних співвідношень зі стратиграфічно молодшим тікицьким комплексом, побузький комплекс вже під час виділення в кінці 60-х років ХХ сторіччя було визначено як найдавніший підрозділ західної частини Українського щита, зарахований до на той час неподільного архею [21, 22.

На підставі найдревніших ізотопно-геохронологічних визначень з побузького комплексу та гранулітових комплексів деяких інших регіонів світу, “абсолютний вік” їхньої верхньої стратиграфічної межі перевищує 3 800 млн років. Усі інші, “молодші” ізотопно-геохронологічні визначення не мають стратиграфічного значення. Вони “омолоджені” щодо “стратиграфічного віку” гранулітових комплексів і обумовлені подальшими метаморфічними й ультраметаморфічними перетвореннями комплексів або ще якимись можливими, поки що невідомими нам процесами, зокрема “власного життя” самих мінералів, з яких зроблено відповідні визначення, наприклад, унаслідок їх фізико-хімічного еволюціонування під час тривалого перебування в РГ-умовах гранулітової фації чи повільного остигання в складі комплексу.

Огляд основних ізотопно-геохронологічних визначень з побузького комплексу

Сучасні офіційні уявлення щодо поділу побузького комплексу й стратиграфічної позиції окремих його підрозділів, які показано в чинній “Кореляційній хроно- стратиграфічній схемі раннього докембрію Українського щита” (КХС УЩ) [16], базують винятково на ізотопно-геохронологічних засадах і деяких поширених запозичених концепціях, повністю ігноруючи як регіональні, так і узагальнені геологічні підстави для його зіставлення із загальною геохронологічною шкалою докембрію.

Як найдавніший стратиграфічний підрозділ гранулітового комплексу Побужжя, про що згадувано раніше, офіційно затверджено дністровсько-бузьку серію [16]. У ній на найнижчу стратиграфічну позицію, всупереч наведеним вище (стаття 2) даним, “призначено” (інакше не скажеш!) тиврівську товщу. Підставою для цього є нібито “молодші” ізотопно- геохронологічні визначення з порід березнинської товщі стосовно до тиврівської товщі, а також очевидне бажання надати останній, відповідно до поширених світових уявлень, статусу “найдавніших тоналіт-трондьємітових асоціацій”.

Одну зі спроб обґрунтувати таку позицію зробив М. П. Щербак зі співавторами [41]. Підсумовуючи винятково результати ізотопно-геохронологічних визначень, автори зазначають, що “судячи з наведеними даними, можна припустити, що в палеоархей до 3,4 млрд років Приазовський і Дністровсько-Бузький мегаблоки становили єдине ціле з давньої корою тоналіт-трондьемітового складу віком 3,65 млрд років” [41, с. 220]. І далі, на цій підставі інтервал у 3,67-3,4 млрд років автори вирізняють як найбільш ранній з відомих геологічних етапів розвитку Дністровсько-Бузького мегаблока, протягом якого відбулося “ формування тоналіт-трондьемітовой асоціації порід дністровсько-бузької серії ” [41, с. 223]. При цьому знову просто ігнорують наведені вище й неодноразово опубліковані дані про реальне структурно-стратиграфічне розміщення тиврівської світи вище за бе- резнинську світу.

Варто зауважити, що автори монографії знали про ці дані [41], і в праці навіть є посилання на Є. М. Лазька зі співавторами [22], на думку яких саме породи березнинської світи презентують собою “найбільш древні архейськие освіти Днестровско-Бузького мегаблоку і виділені в кінцігітовую формацію. Однак більшість дослідників поміщають в основу розрізу двупіроксеновимі кристалосланці і гнейси Тиврівській товщі, а гранат-біотитові, кордіеріт- і силіманіт-біотитових гнейси Бердичівського блоку відносять до раннього протерозою. Останнім часом уявлення про раннепротерозойских віці березнінской товщі підтверджені результатами Sm-Nd методу. Sm-Nd вік їх 2 200-2 470 млн років” [41, с. 108].

Незважаючи на те, що й березнинську, і тиврівську світи в чинних стратиграфічних схемах докембрію Українського щита вже понад тридцять років як, за геологічними спостереженнями про згідні стратиграфічні співвідношення, включено до однієї дністровсько-бузької серії, спроби рознести їх на різні стратиграфічні рівні на підставі ізотопно-геохронологічних визначень періодично здійснюють до останнього часу. Так, у недавній публікації знову зазначено, що “безумовно, вік значної частини дністровсько-бузької серії палеоархейскій і навіть еоархейський. Про це свідчать значення ізотопного віку (3790-3500 млн років), отримані для ядерних частин цирконів з ендербітів-гнейсів. Разом з тим Sm-Nd ізотопним методом виявлено, що плагіогнейси березнінской і Гніванської товщ мають вік не древнє палеопротерозойського. Більш того, кластогенного ядра в цирконію з бердичівських гранітів також мають палеопротерозойського вік, що однозначно свідчить про палеопротерозойського віці їх субстрату” [31, с. 102]. І далі, як висновок: “ Супракрустальні породи палеопротерозою на Українському щиті мають досить широке поширення ..., достовірно встановлено їх присутність в Дністровсько-Бузькому мегаблоці (березнінская товща)” [31, с. 103].

Цей висновок черговий раз іде врозріз із різними геологічними даними, але найбільше він суперечить тому, що всі геологи, які спостерігали реальні співвідношення березнинської й тиврівської світ (товщ), незалежно від уявлень про їхню відносну послідовність, зазначали про згідне залягання й поступові переходи між ними способом перешаровування типових членів контактувальних світ. Такі взаємовідношення між стратиграфічними підрозділами ще понад 40 років тому описав автор з колегами [22], які виділили березнинську світу як найнижчу в розрізі комплексу. Пізніше Ю. К. Пійяр зі співавторами, які дотримувалися протилежних поглядів щодо відносної стратиграфічної послідовності тиврівської й березнинської світ, однак теж зазначали, що “в зоні зчленування даних світ з'являється досить потужна (800 м) товща порід, яка може бути названа Гніванської; в ній простежується неодноразове чергування порівняно потужних (80-100 м) пачок порід, характерних як для однієї, так і для іншої свити” [29, с. 41]. Такі ж поступові переходи спостерігали в останні десятиріччя на території поширення світ усі геологи-зйомщики, а ще понад півсторіччя тому - І. О. Слензак [36], який уперше описав поступові переходи між цими підрозділами, хоч був прихильником зовсім інших, “нестратиграфічних” уявлень щодо їх природи.

Ці співвідношення однозначно свідчать про приналежність обох світ до одного стратиграфічного комплексу й відповідного етапу геологічного розвитку регіону. Що ж до нібито наявних протиріч між незалежними геологічними й ізотопно-геохронологічними даними, то з викладеного вище стає очевидним, що вони аж ніяк не стосуються геологічних спостережень і обумовлені винятково неузгодженостями між самими геохронологічними результатами. При цьому йдеться як про розбіжності між результатами, отриманими U-Pb та Sm-Nd методами з одних і тих самих порід, так і результати, одержані однаковими методами з порід різних світ- формацій.

На користь такого висновку свідчать і результати визначень, наведених в одній з недавніх публікацій І. М. Лісної зі співавторами [26]. За цими даними, Sm-Nd вік гіперстенових плагіогнейсів тиврівської світи з її стратотипового розрізу (кар'єр м. Тиврів) не відповідає палеоархею (нижньому архею), як це прийнято в чинній КХС УЩ [16], і становить лише 2 800 млн років, що не набагато більше за “ізотопний вік” порід березнинської світи, визначений у межах від 2 250 до 2 450 млн років, яка за тією ж схемою належить до неоархею. Одночасно Sm-Nd визначення віку ендербітів, які на території Подільського мегаблока, за нашими спостереженнями, повсюдно асоціюють з тиврівською світою, у різних місцях становлять від 2 101-2 490 до 3 610-3 650 млн років [26]. Найбільші значення у 3 610-3 650 млн років отримано з ендербітів кар'єру м. Літин сусіднього Малинівського кар'єру. При цьому максимальний U-Pb вік з ендербітів того ж кар'єру м. Літин становить тільки 815 млн років [41] і поряд з цим є ще “молодші” визначення - тільки в 2 0562 060 млн років [26].

Таким чином, з порід тиврівської світи й ультраметаморфічних похідних від них отримано такі самі визначення, як і з порід березнинської світи, і різниця полягає лише в тому, що в останній поки що (!) немає максимальних значень, які отримано тиврівської світи. Наявні дані дали змогу І.М. Лісній зі співавторами, лише на підставі ізотопно-геохронологічних даних (!), дійти закономірного висновку щодо входження обох світ до одного комплексу, тільки не архейського, а протерозойського: “ізотопні дані по породам березнінской товщі (кінцігітовая формація), бердичівським гранітам, утвореним з ним, а також за породами Тиврівській товщі (кальцифиров-крісталлосланцевая формація), свідчать про протерозойського віці осадово-вулканогенних утворень цих формацій” [26, с. 80]. А наявність древніх, у понад 3 600 млн років, Sm-Nd визначень з деяких ендербітів автори використали для припущення про те, що протерозойські формації “ можливо, відклалися на більш древньому палео-архейської фундаменті, який в районі Верхнього Побужжя виходить на поверхню у вигляді куполоподібних структур (Літинська куполовидна структура)” [26, с. 80].

Для останнього висновку авторів, який передбачає наявність двох ендербітовмісних структурних поверхів, немає жодних геологічних підстав і, головне, не існує структурно-геологічних методів для обґрунтування такого висновку, унаслідок чого ця ідея залишається суто умоглядною. А показані вище розбіжності й численні суперечливі ізотопні визначення, які можна було б зацитувати й з інших публікацій, свідчать про відсутність надійних і об'єктивних методів геологічної інтерпретації ізотопних даних і неможливість нині їх застосовувати для стратиграфічного розчленування нижньодо- кембрійських суперкрустальних асоціацій. Вони можуть лише підтверджувати, а не спростовувати чи навіть ставити під сумнів відомі геологічні співвідношення нижньодокембрійських стратиграфічних підрозділів, зокрема й ті, що стосуються побузького стратиграфічного комплексу.

Нагадаємо, що геологічні дані для зарахування побузького комплексу до нижнього архею полягають ось у чім. Цьому комплексові в повному обсязі, що включає дністровсько-бузьку й бузьку серії в їх сучасному розумінні, та його геолого-формаційним аналогам у інших регіонах притаманний найбільш високоградний монофаціальний гранулітовий метаморфізм. Ні на Українському щиті, ні на інших щитах світу не проведено геологічних спостережень, які б підтверджували наявність стратиграфічних або “первинно корових” комплексів, древніших за моно-фаціальні гранулітові комплекси. Уявлення щодо існування раніших утворень, таких як тоналіт-трондьєміт-гнейсові (“сірогнейсові”) або тоналіт-трондьєміт- гранодіоритові (TTG) асоціації амфіболітової фації, і навіть деякі зеленокам'яні комплекси, базуються винятково на ізотопно-геохронологічних даних і не мають геологічного підтвердження. Водночас на різних щитах є прямі чи опосередковані свідчення щодо молодшого стратиграфічного віку амфіболіто-гнейсових (“сірогнейсових”, TTG) і зеленокам'яних асоціацій стосовно до грануліто-гнейсових комплексів. На Українському щиті такими підрозділами є аульська та росинсько-тікицька амфіболіто-гнейсові серії й конкська та косівцівська зеленокам'яні серії. Ці підрозділи, на підставі їхньої відносної стратиграфічної послідовності, на регіональному рівні може бути визначено таким чином: перші - як середньоархейські, а другі - як верхньоархейські. За своїм геолого-історичним змістом, згідно з вимогами “Стратиграфічного кодексу України” [38], ці підрозділи відповідають рангу “комплексу”.

Повертаючись до питання про “абсолютний” вік побузького комплексу та його місця в загальній шкалі нижнього докембрію на підставі ізотопно-геохронологічних даних, нагадаємо, що різні частини комплексу, за його сучасним “офіційним” поділом, належать до двох різних підрозділів архею: нижню частину - дністровсько-бузьку серію - зараховано до палеоархею, і частково навіть до еоархею, а верхню - бузьку серію - до неоархею [16]. Тим часом прямих ізотопних визначень “стратиграфічного віку” за сингенетичними стратигенними мінералами (такими, що були утворені під час накопичення розрізу) немає ані в жодній із серій.

Для дністровсько-бузької серії максимальні U-Pb визначення у Верхньому Побужжі, про що зазначено вище, становлять лише 2 815 млн років [41] і їх отримано з ендербітів кар'єру м. Літин, які за геолого-петрологічними спостереженнями виникли внаслідок ультраметаморфізму за породами тиврівської світи. З того самого кар'єру Sm-Nd визначення віку ендербітів становлять 3 650 млн років і поки що незрозуміло, як ці різні визначення можна узгодити між собою й використати для стратиграфії.

Донедавна не існувало палеоархейських визначень і для бузько-дністровської серії з її виходів на Середньому Побужжі. У фундаментальній праці М. П. Щербака зі співавторами [41] наведено дані, за якими максимальні значення для цієї території з ендербітів за гнейсами тиврівської світи в кар'єрі с. Кошаро-Олександрівка становлять 2 838±30 млн років, а з аналогічних порід району м. Первомайська - 2 750 та 2 855 млн років. Лише в останні роки з'явилися публікації І. М. Лісної зі співавторами [23, 25], в яких оприлюднено ізотопні визначення ядер циркону з ендербітоїдів кар'єру м. Гайворон у 3 370 млн років по відношенню ²⁰⁷pb/²⁰⁶Pb та ізохронний вік у 3 500 млн років [23]. Без урахування цих даних для обґрунтування палеоархейського віку дністровсько-бузької серії до цього часу використовують визначення з гіперстенових порід околиць смт Завалля. За нашими даними, які вже неодноразово оприлюднено [10, 14, 15 та ін.], зокрема висвітлено в статтях 2 та 3, і буде ще раз розглянуто нижче, ці виходи належать до іншого стратиграфічного рівня, а не дністровсько-бузької серії.

Щодо верхньої частини побузького комплексу, яку відокремлено в КХС УЩ [16] під назвою “бузька серія”, то для неї теж немає прямих визначень її “стратиграфічного віку”. Ще понад 30 років тому за її нижню межу було прийнято вік у 2 800 млн років, отриманий з нібито обкатаного циркону кварцитів кошаро-олександрівської світи біля с. Шамраєвка, на підставі чого серію було віднесено до нижнього протерозою [17]. Наступні цілеспрямовані дослідження тих самих кварцитів не дали однозначної відповіді ані на питання щодо генезису цирконів з кварцитів, ані щодо віку останніх [24].

Серед цирконів у кварцитах автори [24] розрізняють два типи - округлі й призматичні. Округлі циркони мають вигляд (!) кластогенних, а призматичні кристали виникли способом обростання округлих цирконів зовнішніми оболонками й набуття ними призматичного габітусу. Вік усіх цирконів за відношенням ²⁰⁷Pb/²⁰⁶Pb лежить в інтервалі 2,5-2,7 млрд років. Кластогенну природу цирконів, за свідченням самих авторів, не доводять, а припускають: “Беручи кластогенного природу циркону з кварцитів с. Шамраївка, ми, визначивши вік кожного різновиду циркону, отримуємо "кластогенного мітку", що свідчить про те, що джерелом знесення були архейськие породи і бузька серія, таким чином, молодший дністровсько-бузької” [24, с. 72].

При цьому автори розглядають різні варіанти утворення кварцитів і цирконів у них, за одного з яких вік цирконів у кварцитах “ буде відображати вік первинної породи (можливо, кілька занижений), але порода в такому випадку буде належати не до бузької, а до дністровсько-бузької серії ” [24, с. 73].

У підсумку автори справедливо наголошують на тому, що “наведені в цій статті результати - скоріше інформація для роздумів, ніж чіткі докази природи циркону в кварциту с. Шамраївка, для визначення віку порід бузької серії бажано використовувати породи, що містять сінпетрогенний циркон” [24, с. 73].

Нещодавно здійснено нову спробу визначити вікові рубежі формування кошаро-олександрівської світи з допомогою ізотопного датування цирконів та монациту з її кварцитів біля с. Кошаро-Олександрівка [37]. Було виконано близько 100 визначень ²⁰⁷Pb/²⁰⁶Pb ізотопного віку в діапазоні від 2 708 до 3 556 млн років з ядер цирконів, які автори вважають кластогенними. Наймолодші з них прийнято за нижню вікову межу кошаро-олександрівської світи, а разом з нею, очевидно, і всієї бузької серії. Тут варто наголосити на тому, що кластогенну природу цирконів автори не доводять взагалі, тим більше для всіх аналізованих взірців, фактично приймаючи її a priori, хоч з-поміж них a posteriori з великою ймовірністю могли бути й метаморфогенні циркони. До того ж зовсім не розглянуто теоретичну можливість “омолодження” ізотопного віку, про що побічно може свідчити чомусь спеціально виділена, але не прокоментована вказівка авторів на те, що “ серед цирконів ядер, для яких отримані молоді (2,7-2,8 млрд років) значення віку, присутні кілька, а не один певний морфологічний тип ” [37, с. 210].

Верхню вікову межу кошаро-олександрівської світи прийнято за віком матаморфогенного (або метаморфічно омолодженого) монациту, що становить 2,06 млрд років. У підсумку можливий час формування світи, на думку авторів [37], охоплює діапазон від 2,7 до 2,06 млрд років, утім, яка його частина припадає на накопичення (літогенез) протоліту світи, а яка на її наступний метаморфізм - невідомо. Прямих визначень за мінералами, сингенетичними протоліту кварцитів, немає і, очевидно, не може бути в принципі. Але для кошаро-олександрівської світи в цілому таку спробу можна було б здійснити за синпетрогенними мінералами піроксеновмісних кристалічних сланців, які є одним з трьох основних породних компонентів кошаро-олександрівської світи і, імовірно, виникли завдяки метаморфізму вулканітів. Саме їх, мабуть, мала на увазі І. М. Лісна зі співавторами, мовлячи, як вже було зазначено вище, що “ для визначення віку порід бузької серії бажано використовувати породи, що містять сінпетрогенний циркон ” [24, с. 73].

Мету визначення вікових меж саме ко шаро-олександрівської світи, зокрема її нижньої границі, автори [37] не обговорюють, але абсолютно очевидним є те, що вона полягає в черговій спробі обґрунтувати ізотопними методами приналежність світи до неоархею, чи навіть палеопротерозою, та її стратиграфічну самостійність стосовно до палеоархейської дністровсько-бузької серії. Однак ізотопно-геохронологічні дані, які наведено й у цій і в раніших публікаціях з цього питання, самі по собі - непереконливі й суперечливі, але, крім того, вони, на наш погляд, ще й методично небездоганні.

Для обґрунтування геохронологічної самостійності кошаро-олександрівської світи можна було б дослідити ізотопний вік сусідньої з нею зеленолевадівської світи, для якої, до речі, немає ізотопних свідчень її приналежності до палеоархею, та провести вікове ізотопне порівняння петрографічно ідентичних кварцитів обох світ, а також дослідити й порівняти двопольовошпатові лейкократові гнейси, які переважають у зеленолевадівській світі, але трапляються, як уже згадувано в статті 2, і в складі кошаро-олександрівської світи. Проте всі ці дослідження і їх будь-які можливі ізотопно-геохронологічні результати не можуть поставити під сумнів наведені вище ознаки згідного залягання, геоісторичного й петрогенетичного зв'язку між цими світами-формаціями та їх приналежності до одного побузького стратиграфічного комплексу.

Що ж до “абсолютного стратиграфічного віку” побузького комплексу в цілому, то найбільш наближеним до нього є визначення у 3 780 млн років, яке отримала О. В. Бібікова [2] U-Pb методом з циркону гіперстеновмісних порід околиць смт За- валля, і близьке визначення С. Б. Лобач- Жученко зі співавторами [27] з тих самих місць у 3 648±32 млн років. Ці гіперстено- вмісні породи різні дослідники називають або “ендербітами гайворонського типу”, які вважають ультраметаморфічними утвореннями, або останнім часом “ендербіто-гнейсами” первинно-магматичного походження, хоч “в даний час немає достовірних доказів інтерпретації первинної природи ендербітів-гнейсов: чи є вони ефузивними або інтрузивними утвореннями або серед них присутні і ті, і інші.

З огляду на складну і тривалу структурно-метаморфіческую історію регіону, для кожного типу породи потрібно всебічна інформація для реставрації її походження” [27, с. 12]. Висловлено припущення щодо їх належності до палео-архейської тоналіт-трондьємітової асоціації [41], або до найдавнішої тоналіт-трондьєміт-гранодіоритової (ТТГ) асоціації древніх кратонів [4].

Саме ці визначення використовують нині, зараховуючи до палео- і навіть до еоархею тиврівську світу, а разом з нею й усю дністровсько-бузьку серію, хоч аналізовані породи не належать до цієї серії й займають зовсім інше стратиграфічне положення. Як уже зазначено в статті 2, і попередніх численних публікаціях, починаючи з 1982 р. [9, 10, 11, 15, 20 та ін. ], вони є частиною сальківської світи, яка перекриває хащувато-завалівську світу й займає найвище стратиграфічне місце в розрізі побузького комплексу. Таку її стратиграфічну позицію вперше довів Г. Г. Виноградов [3], а ми згодом підтвердили [10].

Нагадаємо, що у складі сальківської світи виділено дві (нижню й верхню) двокомпонентні частини розрізу, які складені гіперстеновими плагіогнейсами й двопіроксеновими основними кристалічними сланцями, та дві (нижню й верхню) чотирикомпонентні, в яких, крім названих двох петротипів, беруть участь гранатові гнейси й евлізити [15]. Вивчення складу й будови сальківської світи по схилах долини р. Південний Буг, від північного борту Завалівського кар'єру до с. Хащувате, уже під час польових спостережень не залишає сумніву в її стратигенній літогенно-вулканогенній природі [22]. Нещодавно деякі особливості речовинного складу породної асоціації, з якої отримано найдавніші визначення, дослідив Л. В. Шумлянський [40]. На думку автора, строката товща метаморфічних порід, складена гіперстеновими плагіогнейсами, стосовно до яких автор використовує як синонім термін “ендербітогнейси середнього (діоритового) і кислого (гранітоїдного) складу”, та мафіт-ультрамафітовими кристалічними сланцями, “виникла за рахунок контрастної вулканогенної товщі з деякою домішкою кластогенного осадового матеріалу. У подальшому ця строкатість була дещо підкреслена ультраметаморфізмом і помірним мігматитоутворенням” [40, с. 75].

Ця нижня двокомпонентна частина сальківської світи, яку дослідив автор [40], зовні дійсно подібна до тиврівської світи, але вона має потужність усього 300-400 м, тоді як тиврівська світа - 3 000-4 000 м.

Відмінні також петрографічні й фізичні властивості порід сальківської та тиврівської світ. На суттєві відмінності між гіперстеновмісними асоціаціями Голованівсько-Первомайського району, де поширена тиврівська світа, і Хащувато-Завалівського району розвитку сальківської світи та різний характер прояву в них ультраметаморфізму вже давно вказував Г. Х. Димитров [7]. Нещодавно відмінності між ендербіто-гнейсами Гайворон- ського кар'єру, які належать тиврівській світі дністровсько-бузької серії, і кар'єрів Козачий Яр та Одеський, з яких отримано найдавніші визначення ізотопного віку, у своїх дослідженнях довели І. М. Лєсная й В. Б. Соболєв [25]. картування геологічний сальківський стратиграфічний

Усе це підтверджує вже давно очевидні геологічні підстави, які свідчать про некоректне використання найдревніших визначень у 3650-3 780 млн років з кар'єрів Козачий Яр і Одеський для датування тиврівської світи, а разом з нею тільки дністровсько-бузької серії. Водночас ці визначення, у зв'язку з їх приналежністю до завершальної в розрізі грануліто-гнейсового комплексу сальківської світи, цілком виправдано може бути прийнято за верхню вікову межу побузького комплексу в цілому, включаючи хащувато-завалівську й кошаро-олександрівську світи бузької серії в її сучасному розумінні, та використано як підставу для зарахування всього комплексу до нижнього архею. Такий висновок, ясна річ, несподіваний для більшості сучасних користувачів офіційних стратиграфічних схем, які протягом останніх десятиріч звикли до уявлень про розірваність у часі з великою перервою дністровсько-бузької й бузької серій. Але принагідно варто нагадати, що ще понад 40 років тому з карбонатних порід хащувато-завалівської світи Pb-Pb методом було отримано визначення у 3 3003 600 млн років [30], які пізніше, у зв'язку з поширенням цирконометрії й безапеляційної довіри до неї, не було підтверджено U-Pb методами й відкинуто як нібито недостовірні.

Ураховуючи більш як 15-кілометрову потужність побузького грануліто-гнейсового комплексу й загальновідомий дуже повільний ранньодокембрійський літогенез, можна припустити значно древніший вік початку накопичення комплексу, який вочевидь перевищує 4 000 млн років.

Щодо відсутності відповідних визначень ізотопного віку з порід побузького комплексу, як і його аналогів на інших щитах, то тут варто нагадати думку з цього приводу відомого знавця метаморфізму й стратиграфії нижнього докембрію В. І. Шульдинера.

Ще понад 30 років тому він зазначив, що у визначенні “стратиграфічного віку” вихідних товщ нижнього архею навряд чи колись взагалі вдасться подолати “геохронологічний бар'єр” гранулітового метаморфізму, свідчення якого, як і супутнього ізофаціального ультраметаморфізму, за даними ізотопного датування в побузькому комплексі, відомі аж до 2,06-2,04 млрд років [27].



Таблиця. Стратиграфічна схема побузького комплексу (на геолого-формаційній основі)

Ізотопний вік	Світи	Суперкрустальні формації
	сальківська	ритмічно-шарувата глиноземисто-базитова
Понад 3 800 млн років	хащувато-	Верхня підсвіта	кондалітова
	завалівська	Нижня підсвіта	мармур-кальцифірова
	кошаро-олександрівська	високоглиноземисто- кварцитова
	зеленолевадівська	лейкогранулітова
	тиврівська	ендербіто-гнейсова
	березнинська	кінцигітова

Загальні висновки й рекомендації

1. Усебічний аналіз основних відомих геологічних та ізотопно-геохронологічних даних щодо стратигенних гранулітових асоціацій різних ділянок Побужжя показує, що немає реальних підстав виділяти серед них, як це показано нині в чинній КХС УЩ [16], різновікові підрозділи у вигляді дністровсько-бузької й бузької серій, розділених великою перервою, і такі, що нібито відповідають різним, розірваним у часі етапам розвитку фундаменту Українського щита.

Уся грануліто-гнейсова асоціація Верхнього й Середнього Побужжя належить одному найбільшому місцевому стратиграфічному підрозділу, який відповідає тривалому найдревнішому етапу розвитку західної частини Українського щита й, відповідно до чинного “Стратиграфічного кодексу України” [38], може бути виділений як побузький комплекс. У такому обсязі як цілісний підрозділ він може бути показаний у новій регіональній кореляційній стратиграфічній схемі докембрію Українського щита на рівні нижнього архею. )

2. Для побузького комплексу запропоновано стратиграфічну схему на геологоформаційній основі, яку показано в таблиці. Геолого-формаційний підхід до стратиграфічного поділу побузького комплексу, як і грануліто-гнейсових комплексів інших частин Українського щита, - найбільш раціональний, оскільки дає змогу об'єктивно визначати контакти світ і підсвіт як меж геологічних формацій, а також дозволяє прямо корелювати територіально відокремлені частини розрізів і світ грануліто-гнейсових комплексів різних мегаблоків Українського щита на підставі типоморфних структурно-речовинних ознак формацій.

3. Вважаємо за недоцільне збереження в складі побузького комплексу в новій регіональній стратиграфічній схемі докембрію Українського щита “дністровсько-бузької” і “бузької” серій КХС УЩ у зв'язку з багаторазовою зміною їхнього обсягу й стратиграфічного віку в попередніх схемах і спотвореною характеристикою в КХС УЩ. У новій схемі варто поки що взагалі утриматися від виділення серій у побузькому комплексі, оскільки ця проблема, як було показано в статті 3, потребує додаткового ретельного обговорення й виваженого рішення.

4. Так само це стосується й показаних у КХС УЩ гніванської й павловської товщ. Таку пропозицію обумовлено тим, що виділені під цією назвою частини розрізу побузького комплексу: а) несумірні за своїми розмірами зі світами, з-поміж яких вони розміщені в розрізі (потужність товщ становить сотні метрів проти 3 000-4 000 м потужності світ); б) невитримані на площі їх поширення по латералі й часто взагалі зникають з розрізу; в) за своїм складом і положенням у розрізі є перехідними між сусідніми світами-формаціями й за домовленістю можуть бути включені до однієї з них як підсвіти.

5. За даними ізотопної геохронології, вік побузького комплексу становить по

6. над 3 650-3 780 млн років, що дає підстави зарахувати його до еоархею Міжнародної шкали геологічного часу (GTS).



Післямова

Уже відправивши цикл статей до редакції, автор отримав змогу проштудіювати останній варіант “Міжнародної шкали геологічного часу” (GTS 2012) 2012 року (The Geologic Time Scale 2012. Volume 1. Published by Elsevier BV.). Із цієї оновленої шкали вилучено еоархей, об'єднаний у ній з палеоархеєм, верхню вікову межу якого визначено на рівні 3 490 млн років. Палеоархей поділено на дві частини: ісуаній (Isuan) з віковим інтервалом у 3 4903 810 млн років та акастаній (Acastane), віковий інтервал якого - 3 810-4 030 млн років. Побузький комплекс, відповідно до GTS 2012, належить до раннього палео- архею- акастанію, а не до еоархею (згідно з GTS 2004 та GTS 2008), як зазначено в цій статті. Додамо, що зміни в докембрійській частині GTS 2012, порівняно з GTS 2008, стосуються не лише раннього архею, але й молодших підрозділів, зокрема вікової межі архею й протерозою та її змісту. Ці зміни підтверджують думку багатьох науковців, зокрема й укладачів GTS, щодо її тимчасового характеру й природного постійного оновлення, передусім унаслідок одержання нових ізотопно-геохронологічних визначень, а також поглиблення наукових знань щодо розчленування, геологічних подій та умов формування ранньодокембрійських комплексів. Саме тому GTS не може бути основою регіональних стратиграфічних схем докембрію, як це прийнято в чинній “Кореляційній хроностратиграфічній схемі раннього докембрію Українського щита”, на чому спеціально наголошено в статті 1. Регіональну стратиграфічну схему нижнього докембрію Українського щита потрібно базувати винятково на матеріалах структурно-стратиграфічного розчленування стратигенної складової фундаменту щита з наступним зіставленням цієї схеми з GTS на підставі речовинних геоеволюційних (історико-геологічних) особливостей різновікових комплексів та ізотопно-геохронологічних даних.



Література

1. Бабков Ю. Б. Стратиграфическая схема докембрийских образований Украинского щита/Ю. Б. Бабков, Д. С. Булаевский, Д. С. Зайцев и др.//Геол. журнал. - 1970. - Т. 30. № 4. - С. 139-148.

2. Бибикова Е.В. Древнейшие породы Земли: изотопная геохронология и геохимия изотопов//Минерал. журнал. 2004. - Т. 26. - № 3. - С. 13-20.

3. Виноградов Г. Г. О генезисе пироксеновых гнейсов и некоторых вопросах стратиграфии докембрия Среднего Побужья/ Г. Г. Виноградов//Петрография докембрия Русской платформы. - К.: Наукова думка, 1970. - С. 352-357.

4. Вревский А. Б. Геологические, петрологические и изотопно-геохимические ограничения геодинамических моделей образования тоналит-трондьемит-гранодиоритовых ассоциаций древних кратонов/А.Б. Вревский, С.Б. Лобач-Жученко, В.П. Чекулаев и др.// Геотектоника. - 2010. - № 4. - С. 20-38.

5. Геология СССР. Т. V. Украинская ССР. Молдавская ССР. Часть І. Геологическое описание платформенной части//Ред. В. А. Ершов, Н. П. Семененко. - М.: Госгеолтехиздат, 1958. - 1000 с.

6. Геохронология докембрия Украины/Ред. Н. П. Семененко. - К.: Наукова думка, 1965. 262 с.

7. Димитров Г. Х. Чарнокитовая формация Среднего Побужья/Г. Х. Димитров. - К.: Препринт ИГФМ, 1977. - 56 с.

8. Дискусія з питань стратиграфії докембрію Українського щита//Геол. журнал. - 1970. № 4. - С. 136-138.

9. Карта геологических формаций докембрия Украинского щита. Масштаб 1:500 000. Объяснительная записка/В. П. Кирилюк, В. Д. Колий, В. И. Лашманов и др. - К.: ЦТЭ, 1991. - 116 с.

10. Кирилюк В.П. Стратиграфия докембрия западной части Украинского щита (на формационной основе). Ст. I. Стратиграф. комплексы докембрия и формации раннего архея//Геол. журнал. 1982. - № 3. - С. 88-103.

11. Кирилюк В. П. О стратотипических районах и стратотипах докембрия западной части Украинского щита/В. П. Кирилюк//Геол. журнал. - 1986. - № 2. - С. 36-46.

12. Кирилюк В. П. Формационное расчленение и корреляция гранитно-метаморфических комплексов щитов территории СССР: автореф. диссерт. докт. геол.-минерал. наук/ В. П. Кирилюк. - К., 1986. - 40 с.

13. Кирилюк В. П. Головні підсумки мор- фопарагенетичних геолого-формаційних досліджень нижнього докембрію/В. П. Кири- люк//Вісник Львів. ун-ту. Сер. геол. - 2005. Вип. 19. - С. 52-74.

14. Кирилюк В. П. Геологическая эволюция и геохронология побужского гранулито- вого комплекса западной части Украинского щита/В. П. Кирилюк//Изотопное датирование процессов рудообразования, магматизма, осадконакопления и метаморфизма. III Российская конференция по изотопной геохронологии. 6-8 июня 2006 г., Москва, ИГЕМ РАН. Материалы конференции. Т. 1. - М.: Геос, 2006. - С. 300-306.

15. Кирилюк В. П. Побужский гранулито- вый комплекс/В. П. Кирилюк//А. Б. Бобров, В. П. Кирилюк, С. В. Гошовский и др. Грану- литовые структурно-формационные комплексы Украинского щита - европейский стратотип. - Львов: ЗУКЦ, 2010. - С. 8-63.

16. Кореляційна хроностратиграфічна схема раннього докембрію Українського щита (пояснювальна записка)/К. Ю. Єсип- чук, О. Б. Бобров, Л. М. Степанюк та ін. - К.: УкрДГРІ, 2004. - 30 с.

17. Корреляционная стратиграфическая схема докембрийских образований Украинского щита и условные обозначения для крупномасштабных геологических карт крис- таллического основания/Я. П. Билынская, В. Г. Злобенко, В. М. Клочков и др. - К.: ЦТЭ Мингеол. УССР, 1980. - 65 с.

...