Постмодерна географія людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Постмодерна географія людини

Лозинський Роман Мар'янович

доктор географічних наук, професор,

Львівський національний університет імені Івана Франка, Україна

Анотація

Статтю присвячено постмодерній географії людині - науковому підходу в сучасних географічних дослідженнях, у якому враховано постмодерністські філософські течії, що протиставляють себе традиційній філософії модернізму. Встановлено найважливіші риси постмодерної географії людини, сутність її головних концептів. Проаналізовано найвідоміші наукові тексти, завдяки яким постмодернізм як метод вдалося адаптувати до географії, - праці М. Фуко, Д. Гарві, Е. Соджи. Схарактеризовано нові напрями, що розвинулися завдяки постмодернізму, - нову культурну географію і географію відмінностей.

Ключові слова: географія людини, постмодернізм, простір, виробництво простору, місце, географія відмінностей, нова культурна географія. географія модернізм людина

Вступ

У другій половині ХХ ст. світова географія людини, яку в Україні переважно називають суспільною, економічною та соціальною або, рідше, соціальною географією, зазнала докорінних змін. Науковцям-географам, що вивчають людину й суспільство, вдалося доволі швидко ввести у свої дослідження найсучасніші методи й підходи. Спочатку відбулася просторово - кількісна революція, завдяки якій у географії розпочалося масове застосування статистичних і математичних методів, моделей, прогнозування і системного підходу, далі для її потреб адаптовано критичну теорію, гуманістичні підходи, різноманітні постмодерністські філософські напрями. Завдяки цим змінам географія людини почала досліджувати найважливіші соціальні проблеми, за висловами іноземних географів, вона, нарешті, стала "релевантною наукою", тобто такою, що належно відповідає суспільним запитам. Престиж географії суттєво підвищився, географічне мислення, географічний спосіб пізнання зацікавили представників різноманітних соціальних і гуманітарних наук, де відбувся т. зв. "просторовий поворот".

Суспільна географія в Україні до 90-х років ХХ ст. не мала належних умов для розвитку. Вона перебувала в тіні радянської "економічної і соціальної географії" та знаходилася під жорстким ідеологічним контролем, який передбачав постійну перевірку її результатів на відповідність панівному в колишньому СРСР псевдонауковому "вченню марксизму-ленінізму". Дослідження українських діаспорних суспільних географів зосереджувалися на українознавчих студіях. Умови для повноцінного розвитку української суспільної географії почали з'являтися лише з проголошенням незалежності України, однак і сьогодні питання повноцінного входження української суспільної географії у світову географічну науку все ще є актуальним.

Сутність постмодерної географії. Постмодерна географія - це підхід у географії людини, у якому враховано т. зв. "постмодерністські" філософські течії, що протиставляють себе традиційній філософії модернізму, з його вірою в наукову істину, раціональність, об'єктивно пізнавану реальність Можливо, правильніше було б "постмодерністська географія", тому що йдеться про географію, що розвинулася на засадах постмодернізму, а не географію періоду постмодерну. Однак у науковій літературі зазвичай використовують термін "постмодерна географія"..

Найраніші публікації, що пов'язували географію і постмодернізм, з'явилися ще в 1980-х роках у провідних на той час географічних журналах, їхніми авторами були Девід Гарві, Едвард Соджа, Дерек Грегорі, Майкл Дір, Девід Лей та ін. Найбільше значення для осмислення феномену постмодернізму географами мали твори Д. Гарві та Е. Соджи. Обидва були представниками радикальної географії й орієнтувалися на ідеї марксизму, тому ранній постмодернізм у географії людини поєднується з критичним аналізом актуальних проблем суспільства. Книги Д. Гарві "Умови постмодернізму. Встановлення джерел культурних змін" (1989) й Е. Соджи "Постмодерні географії: відновлення простору в критичній соціальній теорії" (1989) є ключовими текстами з ранньої постмодерної географії.

У 1990-х роках новий поштовх до проникнення ідей постмодернізму в географію людини надала філософія простору відомого французького філософа й соціолога, неомарксиста Анрі Лефевра, викладена в книзі "Виробництво простору". Вона з'явилася у Франції ще в 1974 р., але стала популярною серед географів лише після перекладу її в 1991 р. англійською мовою в США. Ці три книги, - А. Лефевра, Д. Гарві й Е. Соджи, - стали парадигмальними в постмодерній географії людини, вони вважаються обов'язковими для прочитання, їх часто цитують не лише географи, але й культурологи, антропологи, соціологи й ін. Відомими теоретиками постмодерної географії є також Ніл Сміт і Майк Дж. Дір.

Постмодерна географія запропонувала географії людини чимало новаторських підходів до найважливіших наукових тем, зокрема, вона:

- критично переосмислила розуміння простору, а також процесів, що породжують просторові структури;

- пов'язала географію з передовими дослідженнями в галузях соціології, культурології, лінгвістики та деяких інших соціальних і гуманітарних науках;

- суттєво розширила тематику досліджень завдяки підвищенню уваги до проблем неоднорідності та відмінностей, локального і специфічного тощо.

Впровадження постмодернізму в географію, як і в інші науки, означало насамперед руйнування ранішої парадигмальної логіки та загалом скептичне ставлення до лінійної реконструкції історії дисципліни [1].

Найбільший вплив постмодерна географія мала на геоурбаністику (географію міст), культурну географію, політичну географію та геополітику, соціальну географію. Найважливіші теми, у які увійшла постмодерна географія, це: культурні ландшафти та "творення місця"; економічні ландшафти гнучкого накопичення та постфордизму; філософські та теоретичні суперечки про простір і мову; проблеми репрезентації в географічних творах і створенні образів; політика постмодерну та відмінності; конструювання особистості; усвідомлення важливості природи та екологічного питання [2].

Сутність постмодернізму. Про постмодернізм пишуть як про стиль, епоху й метод. Розрізняють "постмодерн" і "постмодернізм". Поняття "постмодерн" (лат. post - після і modernus - сучасний) - одне з основних у сучасної теорії суспільних і гуманітарних наук, воно позначає відрізок історичного часу, що хронологічно почався з кризи індустріального суспільства і тягнеться в майбутнє. Сама назва означає, що цей етап замінив "модерн". Постмодерн (постмодерність) - це стан культури, тип мислення, світогляд людей, наприклад, часто говорять "людина постмодерну". Постмодернізм - це напрям у філософії та мистецтві, науковий метод. Синонімами терміну "постмодерн" в українській мові є "постсучасність", "стан постсучасності".

Уперше термін modernus ще в V ст. використали християнські теологи, щоби протиставити новий християнський світ, що повставав у Середземномор'ї, попередньому язичницькому суспільству. Повторно термін застосовано щодо епохи Просвітництва, щоби протиставити новий буржуазно - індустріальний лад, що лише формувався, феодальним відносинам. Саме тоді модернізм ввійшов у філософію як символ утвердження розуму, наукової раціональності, проекту "Просвітництво".

Для модернізму характерною є думка, яка з'явилася ще в епоху Відродження, про те, що є певні наукові істини, найзагальніші судження, на основі яких можна побудувати теорію, що десь є такі засадничі положення, які можна використати для пояснення речей і для встановлення того, що можна назвати "правдиве знання". Такі погляди називають модерністським мисленням, його століттями притримувалися представники більшості наукових напрямів. Вершиною філософського модернізму був позитивізм. Натомість постмодернізм заперечує подібне мислення. Представники постмодернізму не вірять в істину, правдиве знання, об'єктивно пізнавану реальність і т. ін.

У географії людини модерністського мислення дотримувалися не лише представники позитивістської просторово-кількісної географії. Воно домінувало в усіх її провідних наукових напрямах станом на 1980-ті роки: у радикальній географії (суспільство пояснювали, аналізуючи виробничі сили та виробничі відносини), гуманітарній (з людського досвіду), феміністичній географії (відносини між чоловіками й жінками).

Вважається, що термін "постмодернізм" уперше вжито в 1870 р., коли Джон Воткінс Чепмен запропонував "постмодерністський стиль живопису" як спосіб відійти від французького імпресіонізму [3]. В 1917 р. німецький філософ Рудольф Панвіц (1881-1969) використав термін "постмодерн" у праці "Криза європейської культури" [4]. У 1926 р. Бернард Іддінгс Белл, президент Коледжу святого Стівена, опублікував працю "Постмодернізм та інші нариси", уперше використавши цей термін для опису історичного періоду після сучасності [5]. У 1934 р. іспанський літературознавець Федеріко де Оніз (1885-1966) у книзі "Антологія іспанської та латиноамериканської поезії" використав термін post- modernismo як реакцію поетів на модернізм, зокрема, намагання іспаномовної поезії початку ХХ ст. відкинути канони минулих епох [6].

У середині 1950-х років терміни "постмодерн" і "постмодернізм" стрімко ввійшли в літературу й науковий обіг. В 1960-х роках феномен постмодернізму почали досліджувати в культурологічних статтях, у мистецтві, архітектурі. У 1970-х роках він набув філософського підґрунтя, його почали використовувати в контексті проблематики переходу людства до епохи постіндустріалізму. Постмодернізм вийшов за межі науки й культури, став тенденцією розвитку всієї цивілізації, суспільним явищем, світоглядом значної частини людей. Зрештою, наприкінці 1980-х - у 1990-х роках постмодерн став невіддільною рисою суспільства. Руйнуванню ідеалів модерну значно сприяли процеси зростання нерівності між людьми, їхнє відчуження.

Найважливішими ознаками епохи постмодерну є: постіндустріальне, інформаційне виробництво; поява "інтегрованих комунікацій" і їхній вплив на суспільство; перехід від масового до спеціалізованого виробництва; фрагментована ("кластерна") соціальна структура; підвищення ролі постматеріальних цінностей, індустрії розваг; естетизація в повсякденному житті; конструювання ідентичності на підставі індивідуального вибору; різний досвід осмислення часу і простору; зростання цінності самостійності й конкуренції; зменшення соціальної ролі держави і т. ін.

Загалом же, зникли колишні уявлення про єдину культуру суспільства, про його прогресивний розвиток висхідною лінією від однієї стадії до іншої. Філософи, науковці, художники щоразу більше почали звертатися до фрагментарних, відсторонених, релятивістських репрезентацій світу, відображаючи невдоволення дійсністю. Постмодерн вивів наперед відмінності (difference), позиціювання (positionality) і ситуативність (situatedness). Він передбачає також множинність інтерпретацій, культурну багатоманітність минулого й сучасного, а також географічних контекстів.

Філософські засади постмодернізму. З постмодернізмом пов'язано чимало філософських концепцій, у яких трапляються несумісні положення. Постмодернізм передусім опирається на критичну теорію, яка розкриває і критикує вплив влади на суспільство, культуру, історію. Він також передбачає:

- суб'єктивізм: абсолютизацію ролі суб'єкта, суб'єктивного досвіду, власної розумової діяльності як основи усього;

- "широкий" скептицизм: визнання сумніву головним принципом мислення, недовіра до наукових знань і раціональності;

- плюралізм: дотримання принципу множинності, що визнає різноманіття незалежних основ буття чи істинного знання;

- еклектизм: відмова від жорсткої єдиної парадигми чи системи припущень, опора на теорії, стилі чи ідеї, що взаємно доповнюють розуміння дійсності, або ж застосування різних теорій у конкретних випадках;

- епістемологічний релятивізм: твердження про відносність істини (вона створюється конкретною культурою й існує лише в цій культурі), неможливість відшукати щодо об'єкта вивчення якогось єдиного правильного підходу, який був би адекватним реальному стану справ у світі;

- моральний релятивізм: відносність і рівноцінність ("рівно-не-цінність") моральних норм, відмова від пошуку критеріїв моральності;

- самореференцію: здатність суб'єкта говорити про себе або посилатися на себе;

- антиесенціалізм: невизнання в речей сутності, уявлення про те, що речі - це соціальні й культурні конструкти;

- антифундаменталізм: невіра в існування якихось основ наукових знань, відштовхуючись від яких можна вивести все інше.

Провідними філософами, що досліджували феномен постмодерну, були Зигмунт Бауман, Жан Бодріяр, Моріс Бланшо, Фелікс Гваттарі, Жиль Делез, Жак Дерріда, Фредерік Джеймісон, Жан-Франсуа Ліотар, Мішель де Серто, Мішель Фуко.

Уперше "постмодернізм" набув статусу філософського концепту в книзі Жана-Франсуа Ліотара (1924-1998) "Стан постмодерну" (1979) [7]. Автор пов'язав постмодернізм із відчуттям вичерпаності основних принципів західної цивілізації, потребі в нових. Він уважав, що епоха постмодерну вже настала внаслідок поступових непомітних змін. Тобто перехід до епохи "постмодерну" не є якоюсь радикальною, чітко позначеною хронологічно подією. Розтягнутий у часі, починаючи з 1960-х років, цей перехід триває аж до сьогодення. Філософ вважав постмодерн позитивною зміною, закликав відкинути модерн, особливо два його важливих постулати, які вже не відображали нової реальності, а саме:

- повну свободу індивідууму, пов'язану з ідеологією ліберального гуманізму, підприємництвом за умов вільного ринку;

- лінійний детермінований історичний розвиток, що відображав ідеологію марксистського соціалізму, ідеї наукового прогресу.

Щоб зрозуміти географічні аспекти постмодернізму, важливою є праця Фредріка Джеймісона (нар. 1934 р.) "Постмодернізм, або Культурна логіка пізнього капіталізму" (1991) [8]. Постмодернізм він описує як процес спатіалізації (spatiality - посилення просторовості, набуття просторових форм, від англ. space - простір) культури під тиском глобально організованого капіталізму. Спатіалізація пояснює культурну фрагментацію суспільства. Відповідно постмодерна культура є значно більш просторовою, ніж модерна. Постмодернізм також нерозривно пов'язаний із виникненням "сервіс-класу" - прошарку освічених, орієнтованих на кар'єру і високу мобільність людей з індивідуальною системою цінностей і слабкими зв'язками з місцевими громадами. Такі люди є рушійною силою спатіалізації.

Постмодернізм відкидає багато концептів, які раніше вважалися загальноприйнятими у філософії та науці. Зокрема, він із підозрою ставиться до т. зв. "універсалій", тобто загальних, видових, або родових понять, відкидає тотальні пояснення ("метанарративи" - всеосяжні доктрини, парадигми, ідеології розвитку суспільства). Він відмовляється від понять "джерела" і "причини", натомість пропонує термін "слід". Не сприймає "сутність", яка орієнтує на пошук глибин, коріння, натомість пропонує "поверхню", "різому". Замість "цілі", "задуму" перевагу мають "гра", "випадок". Постмодернізм спрямований не на творення, синтез, творчість, а на "деконструкцію" (виявлення в тексті прихованих суперечностей з метою показати можливість неоднозначної його інтерпретації) і "деструкцію" (порушення цілісності, розхитування, руйнування та перебудову традиційних концептів, колишньої структури інтелектуальної практики й культури взагалі). Якщо модернізм прагнув до "визначеності", то постмодернізм тяжіє до "невизначеності", роблячи це поняття одним із центральних у своїй інтелектуальній практиці.

Докорінна зміна базових філософських настанов, яку запропонував постмодернізм, швидко стала популярною серед молодих науковців, однак її не сприйняло старше покоління. Проте застосування ідей постмодернізму в суспільних і гуманітарних науках, у тому числі в географії людини, довело, що він як метод доволі адекватно описує сучасне суспільство, передає світогляд значної частини населення. Адже реальність дійсно стала "постмодерною".

Виробництво простору. Концепція виробництва простору є наріжним каменем постмодерної географії. Виробництво (продукування, творення) простору - це процес сприйняття простору людиною, осмислення його й безпосередньо життя в різних просторах, які переходять одне в інше (perceived - conceived - lived spaces) [9]. Термін запропонував французький теоретик постмодернізму Анрі Лефевр (1901-1991), творчість якого в останні десятиріччя мала величезний вплив на розвиток географії людини. До появи його книги "Виробництво простору" (фр. La production de i'espace) у географії панувало матеріалістичне розуміння простору, він же показав його суспільну природу, діалектичну взаємозалежність суспільних і просторових відносин.

До А. Лефевра більшість науковців у географії, історії, соціології та інших суспільних науках вивчали простір (та інші географічні концепти - "місце" "регіон") як відображення різноманітних аспектів природи, культури та суспільства. Натомість визначний французький філософ стверджує у своїй книзі, що простір виробляється через конкретні дії людей. Причому кожен спосіб виробництва в будь-якому локальному суспільстві виробляє свій власний простір. Це означає, що простір - це наслідок певного набору виробничих відносин, і того, як їх використовують для перетворення природи, щоб мати прибуток. Інструментальні можливості виробляти простір передусім мають ті, у кого є влада, роблять вони це для того, щоб її (владу) відтворювати й посилювати. Отож простір стає головним концептом для розуміння будь -якого способу виробництва в будь-якому суспільстві.

А. Лефевр не заперечує існування фізичного простору. Проте він вважає, що є й інший простір - простір нашого життя, що створюється і відтворюється суспільством у процесі його функціонування, під впливом економічних, культурних та інших чинників. Погоджуючись, що простір є формою буття матерії, він вважає, що розуміти простір як суто фізичний феномен - це помилкове епістемологічне припущення, що нехтує його "другою природою".

Простір виявляє фізичні якості, але він також і соціальний (ідеологічний, політичний), тобто є соціальним продуктом. А. Лефевр розрізняє простір, у якому "живуть", і простір, яким "мислять", який "домислюють", тобто, простір фізичний та простір концептуалізований і репрезентований. Відношення між простором, в якому живуть, і простором, яким мислять, відображає рівень суспільного розвитку. Автор пропонує "розшифрувати" цей інший простір та його значення, заново його привласнити, надати йому нового значення.

Різні простори (об'єктивний і суб'єктивний), виділяли й раніше, однак лише А. Лефевр спробував подолати їхню дихотомію, об'єднати їх. Для цього він пропонує концептуальну тріаду, яка описує і пояснює різні способи, якими соціальний простір виробляється і відтворюється, а саме: просторова практика - репрезентація простору - репрезентований (представлений) простір.

Просторова практика (сприйнятий простір - perceived space) - це "виробництво та відтворення, відведені місця та просторові множинності", або ж певний тип розподілу багатств, людських ресурсів, способи організації сімейного, суспільного життя в просторі міста чи села в певну історичну епоху (наприклад, просторова практика феодалізму). Просторова практика забезпечує послідовність, зв'язаність, спадкоємність і згуртованість, завдяки яким для кожного члена суспільства передбачено гарантований рівень компетенції та певний рівень продуктивності.

Репрезентації простору (задуманий (уявлений) простір - conceived space) - це знання, знаки, коди, "прямі" відносини, які виростають на основі просторових практик і визначають повсякденне життя людини. Усі разом вони формують просторовий код - це не лише спосіб читання та інтерпретації простору, швидше спосіб життя в просторі, а також спосіб його виробництва. Новий спосіб виробництва створює новий тип простору на уламках старого, новий просторовий код, що особливо помітним є в містах: інший тип забудови міста, нова архітектура показують хто у ньому головний, чия влада.

Репрезентований простір (представлений, життєвий (обжитий) простір - representational space, lived space) - це "живий досвід людей, які взаємодіють із простором", індивідуальний суб'єктивний просторовий досвід, сформований символами, образами, особистими емоціями. Він синтезує просторові практики й репрезентації простору. Це простір, у якому ми живемо, який безпосередньо сприймаємо (як природну даність), але який насправді створено (або "вироблено") через економічні практики й репрезентаційну, символічну роботу.

Унаслідок виробництво простору постає процесом, у якому сприйняття простору, осмислення його і безпосереднє проживання переходять одне в інше, утворюючи циклічну структуру, де неможливо відокремити базис від надбудови, первинний простір - від вторинного.

"Постмодерні географії'' Е. Соджи. Едвард Соджа (1940-2015) - це визначний американський географ і урбаніст, представник знаменитої Лос- Анджелеської школи урбаністики, яка складалася здебільшого з географів (крім Е. Сожди, ще Майкл Дж. Дір, Аллен Дж. Скотт, Майкл Сторпер й ін.). У книзі "Постмодерні географії: відновлення простору в критичній соціальній теорії" він, використавши ідеї А. Лефевра про виробництво простору, показав якою має бути роль географії в постмодерністських дослідженнях, через її взаємозв'язки із критичною соціальною теорією [10].

Термін "критична соціальна теорія", виведений у назву книги, означає соціальну теорію, орієнтовану на критику і зміну суспільства (на відміну від традиційної теорії, орієнтованої тільки на краще розуміння чи пояснення), теорію, яка прагне звільнити людину від ідеології, яку їй нав'язала влада. Книга Е. Соджи з'явилася тоді, коли, з одного боку, соціальна теорія ставала щоразу критичнішою, з іншого - стрімко зростала популярність постмодернізму. Відповідно книга насправді не є суто постмодерністською, вона поєднує ідеї модернізму, постмодернізму, західного марксизму, узгоджує їх з географією.

Історицизм у географії. Щоб увести географію в постмодерністський дискурс, Е. Соджа повністю переосмислює її роль у гуманітарних і суспільних науках. Спочатку він жорстко критикує історицизм, тобто соціально-філософські теорії, орієнтовані на відкриття в історії "тенденцій" і "законів розвитку", завдяки яким час та історія опинилися в привілейованому становищі в науці. На думку Е. Соджи, історицизм не дає змоги належно розв'язати проблеми сучасності, заважає пояснити реальність, тому його потрібно відкинути. Критика історицизму не є чимось новим у філософії, це робили різні філософи впродовж усього ХХ ст., найбільше тут відомі твори британсько-австрійського філософа Карла Поппера (1992-1994) "Відкрите суспільство та його вороги" (1945) і "Злиденність історицизму" (1945) [11-12]. Заслугою ж Е. Соджи є висновок, що, за умов постмодерної сучасності, швидше простір, ніж час, географія, а не історія, є провідними в розумінні повсякденності та розробленні суспільних теорій. На відміну від ХІХ ст., коли панували ідеї розвитку, еволюції, циклів, криз, історичні за сутністю, настала епоха простору, коли наперед виходять такі категорії як одночасність, сусідство, близьке й далеке, розсіювання і розосередження. Відповідно потрібно подолати підпорядковане становище простору і спроби маргіналізації географії. Крім цього, він ще раз наголошує на важливості для географії філософії, а також розвитку географії передусім як соціальної науки.

Е. Соджа наново переглядає історію географії, щоби показати, як у ній вкоренився історицизм. У цьому він звинувачує два головних і конкурентних в критичній соціальній теорії філософські напрями теоретизування, - марксизм і позитивізм, - які перемогли ще у 80-х роках ХІХ ст. Вони перетворили критичну теорію в історицистську. Після падіння Паризької Комуни історичність і просторовість уже не використовувалися спільно як засоби пояснення, у думках марксистів перемогла історицистська "революційна теорія". Географічні дослідження було маргіналізовано, у соціальній теорії їх замовчували. Перемогли історичний матеріалізм у критичному варіанті й науковий позитивізм. Географічні пояснення перестали використовувати в теорії західних соціальних наук. Географія опинилася під впливом культурної антропології, згодом соціології й, нарешті, економіки. У географії спочатку "запанували" регіони, а потім підходи, що наголошували на просторовому порядку і "великих теоріях". Унаслідок панування позитивізму в географії перемогли геометричне сприйняття простору (через масове некритичне використання картографії) й описові способи дослідження. Це позбавило географію критичних перспектив і теорії. Виникло специфічне бачення простору в картографічному стилі. Його перемозі сприяли посилення буржуазних "держав-націй", становлення імперій, де панівні верстви прихильно сприймали описи й карти. Картографічне пояснення простору проникло у всю соціальну теорію, стало важливим елементом світоустрою, "заблокувало" спроби інших пояснень простору. Так було впродовж майже всього ХХ ст. Навіть "кількісна революція" в географії 1960-х років - це була всього-на-всього "математична версія географічного опису". Лише з розвитком радикальної географії в соціальну теорію почала проникати просторова мова, тому географія потребує деконструкції, зміни формулювань. Цього вимагають також постісторицизм (переорієнтація з часу на простір) і постфордизм (гнучкий, неорганізований режим капіталістичного накопичення).

Перспективи постмодерної географії. Щоби пояснити перспективи постмодерної географії, Е. Соджа одним із перших "імпортував" в географію т. зв. "нову французьку просторову школу", зокрема концепцію виробництва простору А. Лефевра й теорію влади М. Фуко. Застосувавши їх, він створив концепцію соціопросторової діалектики (socio-spatial dialectic), вплив якої особливо значний в урбаністиці. В її основі - нове розуміння просторовості, визнання, що простір - це соціальний продукт, який проявляється, як і суспільство, у двох формах, як конкретні "просторовості", і як взаємозв'язки між індивідами та групами.

Е. Соджа пише, що, подібно до "товару" в науковій концепції К. Маркса, простір потрібно розмістити в центрі географії людини. Простір первісно заданий, але організація та значення простору - це продукт суспільного виробництва, суспільної трансформації та суспільного досвіду. Простір не можна вивчати просто як посередника, у якому знаходять своє вираження соціальні, економічні та політичні процеси. Суспільне та просторове діалектично нероздільні, тобто відбувається безперервний двосторонній процес, соціопросторова діалектика.

Капіталістичне виробництво - це нерівномірно розвинена просторовість. Автор аналізує еволюцію міських форм у постіндустріальному місті й для нього видається очевидним, що конфігурація міського простору чітко залежить від складу населення. Тобто спатіалізація є відображенням класової та етнічної сегрегації. Циркуляція капіталу в нерухомості значно залежить від соціально вибудованого простору, від того, як його сприймає населення, схвально чи ні. У містах щоразу більше прибутку йде на створення "дорогого", "якісного", "безпечного" простору. Так міський простір стає ще одним джерелом класового розшарування й експлуатації. Щоб наочно це пояснити, він в останньому розділі, присвяченому постмодерністському Лос-Анджелесу, запропонував новий постмодерністський його опис. Автор здійснює уявний політ над містом, розділивши його на частини за годинниковою стрілкою, спостерігаючи фрагментарну, децентралізовану урбаністичну структуру, яка є продуктом географічних переміщень, ущільнення та постіндустріальної економіки.

Значення книги. "Постмодерні географії" стала ключовою книгою в процесі переходу географії до постмодернізму, вона пояснила географам і представникам інших наук, якою має бути географія в період постмодернізму і в чому її сутність, довела, що перехід марксизму в постмодернізм, - необхідний етап критичної географії людини, що справжня постсучасна географія має осмислити нове розуміння взаємозв'язків між простором, часом і буттям.

Е. Соджа в книзі постійно наголошує, що географічне мислення потрібно реабілітувати в гуманітарних і соціальних науках. І значною мірою авторові вдалося це зробити. Його книга надала географії нового поштовху, спрямувала до неї багатьох не-географів. Вона мала глобальне поширення, її перекладено на багато мов. Особливо великим був її вплив на сучасне розуміння міської тематики. Е. Соджа довів, що географія, географічний спосіб пізнання, просторова теорія критично важливі для розуміння сучасного міста й життя в ньому, а отже - для розвитку соціальних наук.

Застосувавши ідеї постмодернізму, Е. Соджі почасти вдалося вирішити давно виявлену проблему синхронності в географії, або ж проблему географічного опису. її суть в тому, що "Послідовність географічних фактів набагато складніше представити, ніж послідовність історичних фактів. Події слідують одна за одною в часі у притаманній їм драматичній манері, що робить зіставлення в часі легшим для передачі за допомогою письмового слова, ніж зіставлення в просторі. Географічний опис неминуче складніший, ніж історичний наратив" [13]. Намагаючись розв'язати цю проблему, географи раніше намагалися здійснювати дослідження в контексті ідеалізованих сільських чи "ізольованих" регіонів, що не розуміли в інших науках. Натомість Е. Соджа вирішив узяти за приклад Лос-Анджелес, величезний міський регіон, місце, де "все сходиться воєдино", у якому мікро- та макро-, ідіографічне та номотетичне, конкретне та абстрактне можна бачити одночасно.

В.Е. Соджи є й інші постмодерністські книги: "Третій простір: Подорож до Лос-Анджелеса та інших реальних і уявлених місць", (Thirdspace: Journeys to Los Angeles and Other Real-and-Imagined Places) [14], "Постметрополіс: критичне дослідження міст та регіонів" (Postmetropolis: Critical Studies of Cities and Regions), а також чимало інших монографії на різні теми [15]. На початку ХХІ ст. Е. Соджа був одним із найавторитетніших світових урбаністів. У 2015 р. одержав Премію Вотрена Люда, найпрестижнішу географічну відзнаку.

"Умови постмодернізму. Встановлення джерел культурних змін" Д. Гарві. Ця книга розширює статтю, яка в 1987 р., вийшла в журналі радикальної географії Antipode [16]. У статті Д. Гарві стверджує, як і Ф. Джеймісон (в праці "Посмодернізм або культурна логіка пізнього капіталізму"), що постмодерність - це лише "культурна оболонка" гнучкого накопичення капіталу. Однак він значно ґрунтовніше пояснює глибинні причини того, чому саме відбувся постмодерністський поворот у культурі й філософії, яка тут роль капіталізму. Книга Д. Гарві не є постмодерністською за методом, зовсім навпаки - це марксистський опис стану постмодерну у світі [17]. Назва книги Д. Гарві перекликається з книгою Ж.-Ф. Ліотара "Стан постмодерну" (1979), написана, щоб продовжити її.

Фордизм і жорстке накопичення капіталу. Щоби пов'язати світові економічні процеси з постмодернізмом, зокрема накопичення капіталу, Д. Гарві відштовхується від 1914 р., коли Генрі Форд увів восьмигодинний робочий день для робітників на створеному ним конвеєрі з виробництва автомобілів, що дало змогу суттєво підвищити продуктивність праці. Саме тоді з'явився т. зв. "фордизм" - система масового потокового виробництва на основі використання конвеєра. Цей термін запропонував італійський теоретик марксизму Антоніо Ґрамші (1891-1937).

Макроекономіка фордизму набула глобальних рис після Бреттон-Вудської угоди 1944 р., яка перетворила долар у світову резервну валюту та прив'язала світовий розвиток до фіскальної та монетарної політики США, відкривши глобальні ринки для американських корпорацій. Настав період економічної гегемонії США, їхня частка у світовому виробництві становила до 40 %. Фордизм, а також пов'язана з ним кейнсіанська ідеологія (яка визнає важливість державного регулювання ринкової економіки), поширилися повсюдно. Фордизм розвинувся до рівня суспільного договору між капіталістами та профспілками, переріс в т. зв. "державу суспільного добробуту" (social welfare state). Політико-економічну систему контролю над ринками та виробничим процесом, що запанувала після Другої світової війни на основі фордизму, Д. Гарві назвав системою жорсткого накопичення капіталу, Впродовж декількох десятиліть вона загалом забезпечувала економічне зростання, підвищення рівня життя, відносну гармонію між соціальними класами та прошарками.

Постфордизм і гнучке накопичення капіталу. До середини 1960-х років деякі національні й макрорегіональні ринки виросли до рівня суперників ринку США із самостійною економічною політикою. Фордизм почав руйнуватися як жорстка система, тому що недостатньо реагував на кризи перенакопичення капіталу. Криза фордизму стала однією з причин світової економічної кризи 1973 р., коли арабські монархії відмовилися постачати нафту країнам, що підтримали Ізраїль у конфлікті з Сирією та Єгиптом. Криза капіталізму, зумовлена зростанням цін на нафту, спричинила в розвинених країнах масове безробіття і стагфляцію (стагнація виробництва, що супроводжується інфляцією). Капіталізму вимушено довелося змінити режим накопичення капіталу, методи економічного зростання та отримання прибутку.

Цей новий режим Д. Гарві назвав "гнучке накопичення капіталу, завдяки йому відбулося становлення т. зв. "постфордизму" (термін у 1970-х роках запропонував французький економіст Мішель Альєтта). Гнучке накопичення капіталу передбачає: швидкі зміни на ринках праці, товарів і споживання; швидкі технологічні зміни; зростання зайнятості у сфері послуг; зменшення впливу профспілок; постійний підвищений рівень безробіття; зниження рівня захищеності робітників, від яких очікують більшої гнучкості, щоби пристосуватися до постійно мінливих запитів роботодавців. Воно також сприяє появі цілком нових секторів виробництва, нових способів надання фінансових послуг, нових ринків, а також інтенсивній інноваційній діяльності. Усе це спричинило культурні зміни, які було названо "постмодернізм".

Гнучкість постфордистської системи накопичення капіталу мала різні виміри, зокрема, вона була:

- секторальною: капітал спрямував інвестиції у сферу обслуговування;

- виробничою: виробництво товарів із коротким життєвим циклом;

- організаційно-технологічною: відбувся зсув до гнучкіших трудових відносин й аутсорсингу;

- географічною: для капіталізму зросла потреба просторово закріплювати ("фіксувати") кризи, через мобілізацію способів зниження витрат, відкриття нових ринків, зростання прибутків;

- трудовою: посилення експлуатації, нестабільність трудових відносин, "номадизм" робітничого класу.

Географічні наслідки гнучкого накопичення капіталу. За умов гнучкого накопичення капіталу бізнес вимушений постійно адаптуватися, тому що в нього вже немає регулярних і довготермінових прибутків. Масова продукція стає щоразу менш прибутковою. Постійне впровадження нових товарів, нових послуг, особливо у сфері дозвілля, зумовило культурні зміни. Капіталісти стимулюють швидку зміну моди. Вони також вимушені освоювати порівняно невеликі ринки зі спеціалізованими запитами. Зрештою - самі починають стимулювати культурну різноманітність, щоб споживачі постійно купляли нові товари й обирали нові послуги. Ці економічні зміни стали основою культурних, політичних і соціальних змін, які зумовили появу постмодернізму.

Важливі наслідки постфордизму - це зростання географічної мобільності, постійні переміщення в пошуках кращої роботи, розвиток іноземного туризму, що сприяє змішуванню культур. В епоху постмодернізму відчуття сталості часу і простору послабилося. У великих містах постійно присутні запозичення з усього світу (наприклад, у кухні, моді), люди дивляться фільми про різні країни, отримують міжнародні новини з різних джерел. Вони бачать різноманітність. Світ ніби скомпресувався, стиснувся.

Час, місце й культура змішуються у вузьких просторах і це відображається в суспільстві - у мистецтві, філософії, а також людській свідомості. Формується т. зв. "фрагментарність", яка вигідна капіталізму. Якась місцева подія економічно майже одразу впливає на весь світ через світові ринки та біржі. Світова фінансова система стала настільки складною, що національним урядам майже неможливо належно зрозуміти її, не кажучи вже про контроль (особливо, якщо немає сильної місцевої економічної науки). Це веде до політичних змін, перманентної нестабільності, зростання ролі іміджу в політиці.

Гнучке накопичення капіталу в постіндустріальну епоху зумовило повсюдне поширення процесу, який Д. Гарві назвав "конвергенція (зближення, стиснення, сходження) часу-простору". Економічні, соціальні й культурні зміни, особливо - дешеві подорожі й засоби масової комунікації, вплинули на сприйняття та оцінювання людьми простору і часу. Набув популярності т. зв. "просторовий фетишизм" (аналогічно до товарного фетишизму, про який писав К. Маркс), коли певні простори, території чи місця набувають особливого соціального значення ("Я побував у Венеції!"), а люди відсуваються на задній план. Стиснення часу і простору дезорієнтує, а також здійснює руйнівний вплив на політику й економіку, культурне та соціальне життя.

Зв'язок модернізму й постмодернізму. Постмодернізм як інтелектуальний, архітектурний, мистецький рух - не випадкове явище, це прямий наслідок гнучких змін капіталізму. Цим висновком Д. Гарві "перевернув" уявлення про постмодернізм, адже раніше науковці вважали, що він є наслідком культурних трансформацій, як-от зростання ролі індустрії розваг. Але насправді культура лише слідувала за економікою. Ефемерність, колаж, фрагментарність і дисперсія приховують, маскують процес гнучкого накопичення капіталу.

Ще один важливий висновок Д. Гарві - зміни в суспільстві, зумовлені постмодернізмом, не є фундаментальними, насправді постмодернізм є прямим продовженням модернізму, адже останній так само з'явився під впливом сил капіталізму. Вони обидва відображають одну й ту ж динаміку капіталізму. Модернізм і постмодернізм, фордизм і постфордизм співіснують у сучасному світі. Базові, сутнісні риси капіталістичної економічної системи в постмодернізмі збережено, а саме:

- економічне зростання, якщо його немає, то настає криза капіталізму;

- недостатня оплата праці робітників, щоб максимізувати прибуток;

- динамічні зміни за умов конкуренції, постійні інновації.

Суспільні наслідки постмодернізму. Постмодерн прихильний до нових політичних і соціальних рухів (релігійних, гуманітарних, комунальних, містичних тощо), що представляють різноманітні приватні групи чи інтереси. Він підвищує увагу до проблем фемінізму, етнічних меншин, антирасизму, екології, сексуальних меншин, бідності в країнах третього світу. Однак роль суспільних класів і робітничого руху як противаги капіталізму зменшилася. Політична опозиція капіталізму стала менш згуртованою, роздробленішою.

Д. Гарві припустив, що чимало нових рухів виникли внаслідок еволюції капіталізму в напрямку до постмодерну. Причому капіталізм використовує ці рухи у своїх цілях, адже в їхній основі є позиційність (positionality) і політика формування ідентичностей. Однак постмодерністські стратегії й аргументації через політику ідентичностей та позиційності прогресивні лише на перший погляд. Насправді - це стратегії фрагментації культури, що нерозривно пов'язані з так само фрагментованими практиками виробництва й накопичення в сучасному капіталізмі. Усе це пов'язано з трансформацією простору.

Висновки Д. Гарві. Сотні років у Європі розвивалося те, що згодом називали "сучасність", "модерність". А потім раптом виявилося, що основи модерності, - віра в людську раціональність, логіку, прогрес, науку, технологію, естетичну цінність, справедливі етичні системи, - знецінилися, західний світ вступив у нову епоху. Змінилося сприйняття часу і простору, впевненість у зв'язку наукових і моральних суджень зникла, естетичне запанувало над етичним, картинки підім'яли під себе розповідь, ефемерне і фрагментарне превалюють над вічними істинами й цілісною політикою, а наукові пояснення змістилися в напрямку до розгляду автономних культурних і політичних практик. Постмодерн зруйнував уявлення про світ, який є незалежним від нашої свідомості, основою реальності став "суб'єкт". Постмодерн - це культурний продукт пізнього капіталізму, коли накопичення капіталу на основі масового виробництва (фордизм), змінилася на значно гнучкіше накопичення на основі швидких змін усіх складових ринку (постфордизм). Ці зміни супроводжувалися фрагментацією культури. Однак постмодерн не заперечує модерн, він є його продовженням, зі змінами, спричиненими трансформацією капіталістичного виробництва й накопичення.

Зі змісту книги "Умови постмодернізму. Встановлення джерел культурних змін" бачимо, що її автор загалом доволі критичний до постмодерну, до багатьох змін, зумовлених його приходом. Д. Гарві вважає, що в основі соціального життя насправді мають бути реальні відносини між людьми, а також безліч форм дієвого опору сформованим відносинам влади й панування. Однак, оцінюючи постмодернізм, Д. Гарві виокремив деякі позитивні його елементи, зокрема увагу до відмінностей, намагання подолати труднощі комунікації, відобразити складність і нюанси інтересів, культур, місць тощо.

Завдяки творам Д. Гарві й Ф. Джемістона з'явилася можливість вивчати постмодернізм науковими методами. їм вдалося історизувати, локалізувати й пояснити постмодернізм, виявити його соціально-економічне підґрунтя. Адже в 1980-х роках постмодернізм усе ще сприймали як дивне й малозрозуміле поєднання інтелектуальної думки, культурних трендів, економічних трансформацій, політичних процесів. Висновки Д. Гарві щодо джерел постмодернізму, отримані завдяки його географічному світогляду, поширилися далеко поза межі географії. Адже в книзі насправді здійснено критичний географічний аналіз економічного й культурного стану суспільства впродовж усього ХХ ст. "Умови постмодернізму" - одна з найпопулярніших у світі географічних книг, академічний бестселер. Ще до початку ХХІ ст. вона розійшлася накладом майже 100 тис. примірників різними мовами, мала великий вплив на соціальні та гуманітарні науки, визнана однією зі ста найкращих книг другої половини ХХ ст. за версією британського журналу "New Statesman/New Society" [18].

Постмодернізм, "культурний поворот" і нова культурна географія. Завдяки постмодернізму в географії людини завершено т. зв. "культурний поворот" - переосмислено поняття культура, пожвавилися дослідження з географії культури (поява "нової культурної географії'), "культурна" проблематика" ввійшла до ширшого кола дисциплін, включно з економічною географією, зросло використання якісних методів дослідження. Подібні зміни відбулися також в багатьох інших соціальних і гуманітарних науках, однак дещо раніше - в 1970-х роках [19].

Докорінна трансформація культурної географії розпочалася ще наприкінці 1970-х років, суттєво посприяли цьому своїми працями раніші радикальна (з її фокусом на соціальній структурі) та гуманістична (з увагою до людської активності) географії. Завдяки постмодернізму культурна географія відродилася і посилилася, вона стала "законодавцем" моди в географії людини. її називають "нова культурна географія", щоб у такий спосіб диференціювати від традиційної культурної географії, яка займалася географічними аспектами поширення культури, її "розподілом" на земній поверхні в контексті фізичних, біологічних, економічних та іншими чинників. Нова культурна географія відійшла від традицій К. Зауера, намагаючись дослідити, як культура пов'язана з владою, економікою, ідеологією, вона вивчає простір як соціальний продукт, результат економічного і культурного виробництва, що приховує умови свого формування і постає як природний, наперед заданий.

Методологічно нова постмодерна культурна географія базується на ідеях французького постструктуралізму, марксизму, британської політекономії. її інструментарій значно імпортовано із соціології, культурології та частково літературознавства. Серед найавторитетніших філософів постмодернізму, на ідеї яких опиралися перші представники нової культурної географії - Мішель Фуко [20], Жиль Делез [21], Мішель де Серто.

Нова культурна географія найбільше виражає інтереси тих індивідуумів та суспільних груп, які найбільше постраждали від детериторіалізації сучасного простору внаслідок змін державних і культурних кордонів, нео - і постколоніального розвитку, маргіналізації одних і підвищення інших регіонів, територій. У новій культурній географії, як і загалом у постмодерністській географії, переосмислено концепт "місце", який став інструментом політичного аналізу економічних інтересів, які відображено в культурних ландшафтах. У новій культурній географії значно більше уваги, порівняно з традиційною, звертається на вивчення великих міст, для яких в урбаністиці з'явився термін "гетерополіс" - місто культурного різноманіття, стимульованого імміграцією. Постмодерністському повороту в новій культурній географії найбільше посприяли британські географи - Д. Грегорі, С. Деніелс, П. Джексон, Д. Дункан та Д. Косгроув.

Завдяки працям Д. Гарві, а також деяких інших західних географів другої половини ХХ - початку ХХІ ст. нарешті вдалося поєднати два важливих напрями географії людини, які десятиліттями розвивалися майже незалежно: культурну та економічну географії. У більшості країн культурна географія до кінця 1980 -х років перебувала під впливом емпіризму й гуманістичного підходу, економічна географія - позитивізму та марксизму. Критична теорія і постмодернізм пов'язали ці галузі, ще раз підтвердивши залежність культури від економіки.

У географії людини почали вивчати взаємозв'язки культури з політичними й економічними процесами, використовуючи методи контент - і дискурс-аналізу текстів, засобів масової інформації. Найвідомішими працями в цьому напрямі стали книги "Столична культура: гендер на роботі в Лондонському Сіті" Лінди Мак-Довелл (1997, авторка пов'язує культурний аналіз, економічну географію і фемінізм) [22], "Культурна економіка міст" Алана Скотта (2000, вивчення економічних основ індустрій культури Лос-Анджелеса й інших глобальних міст) [23], "Пізнаючи капіталізм (теорія, культура та суспільство)" Найджела Тріфта (2005) [24].

"Влада місця: Міські ландшафти як публічна історія" Долорес Гейден. Серед відомих праць із нової культурної географії, що пропонують і розвивають нову теорію місця, - книга Д. Гейден "Влада місця: Міські ландшафти як публічна історія". Долорес Гейден (нар. 1945) - американська архітекторка, урбаністка, географ (нова культурна географія і феміністична географія), дослідниця міської історії, письменниця. У Лос-Анджелесі вона заснувала некомерційну та гуманітарну групу під назвою "Влада місця" (1984-1991), яка досліджувала культурні ландшафти центру міста.

У книзі "Влада місця: Міські ландшафти як публічна історія" (1996) вона пише, що "місце" - це носій соціальної та культурної пам'яті етносу, локального суспільства, тобто заперечує Д. Гарві, в якого місце не може мати влади або пам'яті, оскільки такі думки - це фетишизація місця. Місце Д. Гейден досліджує в контексті боротьби різних соціальних і расових спільнот за право збереження власної версії міської історії [25].

Вона наводить приклад американського міста Лос-Анджелеса, унікального своєю культурною різноманітністю, в якому у період з 29 квітня до 4 липня 1992 р. відбувалися масові заворушення чорношкірого населення у відповідь на виправдання судом чотирьох білих поліціянтів, що побили чорношкірого Родні Кінга за опір під час під час затримання за перевищення швидкості. За шість днів натовп, здебільшого з афроамериканців і латиноамериканців, але й також зі значною кількістю білих американці та вихідців з Азії, розгромив декілька кварталів міста. Було зруйновано або спалено понад 5,5 тис. будинків, у тому числі урядових будівель, загинуло 55 осіб, 2,4 тис. - поранено, 12 тис. - арештовано. Шкода, завдана місту, становила понад 1 млрд доларів.

Однією з причин цього бунту Д. Гейден назвала особливості міського середовища, сформованого в Лос-Анджелесі, його расову недоброзичливість, неприхильність, "неприязнь". Десятиліттями зусилля архітекторів і міських дизайнерів зосереджувалися на тому, щоб зберегти та збагатити в місті архітектурні й середовищні образи білої протестантської культури. Д. Гейден у книзі доводить, що всі рішення, щодо того, що в місті треба створювати, реставрувати чи консервувати - це фактично були рішення, про те, яка версія історії та пам'яті має домінувати.

Авторка робить загальний висновок, що заворушення, які трапляються періодично в містах США, - це культурна війна, у якій расові, соціальні й гендерні меншини намагаються обстоювати своє право на "місце" в міському середовищі. Щоб уникнути заворушень, міське середовище в США має стати більш расово "доброзичливим" і етнічно різноманітним, - таким, у якому б образи білої протестантської культури не домінували однозначно.

Актуальне питання збереження культурної спадщини минулого в містах, як правило, видається дуже простим, безпроблемним: зберігати потрібно те, що становить естетичну й художню цінність. Однак збережена культурна спадщина зазвичай "консервує" просторові практики та суспільні відносини минулих епох. Тому, збереження архітектурних пам'яток у США дуже часто стає вибором збереження історичної пам'яті на користь "білого протестантського населення середнього класу й аристократії". Натомість пам'ять й історія чорношкірого населення, латиноамериканців, китайців та індійців, пролетаріату, дрібних крамарів і торговців в пам'ятках культурної спадщини не представлена. За умов расово- і класово неоднорідного суспільства це веде до постійної соціальної напруженості.

"Справжнє минуле" - це значно більше, ніж особняки заможних міщан та роботи найвідоміших архітекторів. Це також і будівлі - свідки життя людей зі скромним соціальним статусом, які є невіддільною частиною міської повсякденності. Тому, Д. Гейден у книзі досліджує також приклади, коли міським громадам вдавалося зберігати об'єкти й місця, які несуть у собі пам'ять і культуру соціально незахищених верств населення, такі як історичний квартал Маленький Токіо в Лос-Анджелесі.

Лін Лофланд "Публічна сфера: досліджуючи сутність соціальної території міста". Дослідження міського простору, його сутності й структури, розвинуто в творах американської урбаністки, соціолога й географа Лін Лофланд (19372022). Вона є авторкою численних праць з урбаністичної соціології, написаних ще з позицій традиційної модерністської науки. Серед них - класична праця

"Світ незнайомців. Лад і дія в міському публічному просторі" (1973), в якій досліджено знеособленість взаємодій жителів міста - одну з ключових ознак міського середовища [26].