Геологічна будова та механізми формування Липнязької граніто-гнейсової структури

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 551.24+552.11(477.45)

Спеціальність 04.00.01 - Загальна та регіональна геологія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата геологічних наук

Геологічна будова та механізми формування Липнязької граніто-гнейсової структури

Кочетов Роман Вікторович

Київ - 2007



Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі загальної та історичної геології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: доктор геолого-мінералогічних наук, професор Шевчук Віктор Васильович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри загальної та історичної геології

Офіційні опоненти: доктор геолого-мінералогічних наук Занкевич Борис Олександрович, Інститут геохімії навколишнього середовища Національної Академії Наук та Міністерства надзвичайних ситуацій України, провідний науковий співробітник

кандидат геологічних наук Меркушин Ігор Єгорович, Український державний геологорозвідувальний інститут, завідувач сектору геології твердих корисних копалин

Провідна установа: Львівський національний університет імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України, м. Львів.

Захист відбудеться “23” лютого 2007 р. о 14.30 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.32 на геологічному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 03022, м. Київ, вул. Васильківська, 90.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, м. Київ, вул. Володимирська, 58

Автореферат розісланий “17” січня 2007 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат геолого-мінералогічних наук, доцент А.В. Сухорада



ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Протерозойська тектоно-магматична активізація в межах Українського щита (УЩ) відзначилася формуванням різноманітних за структурною формою та внутрішньою будовою автохтонних, параавтохтонних та алохтонних гранітоїдів. Особливого поширення набули автохтонні граніто-гнейсові структури, сформовані в процесі палінгенно-метасоматичних перетворень порід субстрату. Проблемні питання їхньої внутрішньої будови, взаємозв'язку петроґенезису та деформаційних процесів, динамічних умов та механізмів формування не мають однозначного вирішення. Розв'язання цих проблем має не лише теоретичне значення, а й прикладне, завдяки зв'язкам граніто-гнейсового структуроутворення і процесів рудогенезу. Особливо дискусійними є питання походження структур, складених порфіробластичними граніто-гнейсами, особливим представником яких є Липнязька граніто-гнейсова структура (ЛГГС).

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконувалась у рамках теми Українського державного геологорозвідувального інституту №02ДП049-05 “Відпрацювання ефективного комплексу методів структурних досліджень протерозойських гранітоїдних комплексів Українського щита для цілей геологічного картування та прогнозно-пошукових робіт” (№ держреєстрації 0102U005259) та держбюджетної теми Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Розробка новітніх технологій петролого-геохімічного, петрофізичного, структурно-тектонічного та біостратиграфічного моделювання еволюції рудоносності” (№ держреєстрації 0101U006957).

Мета роботи. На базі комплексного вивчення геологічної будови ЛГГС та її обрамлення встановити основні етапи геологічного розвитку ЛГГС та з'ясувати механізми структуроутворення.

Завдання досліджень.

1. Дослідження мінералого-петрографічних, структурно-текстурних особливостей формаційних комплексів, їх співвідношення в межах ЛГГС та її обрамлення.

2. Дослідження взаємозв'язку речовинних і деформаційних перетворень та послідовності їх формування.

3. Реконструкція динамічних умов формування різнорангових структурних парагенезисів.

4. Узагальнення отриманих даних та розробка механізму формування ЛГГС.

Об'єкт досліджень. Липнязька граніто-гнейсова монокліналь та її обрамлення.

Предмет досліджень. Геологічна будова та механізми формування ЛГГС. парагенезис петрографічний деформаційний різноранговий

Методи досліджень. Детальне геолого-структурне картування. Структурно-парагенетичний аналіз: дослідження різновікових парагенезисів, площинних і лінійних структурно-текстурних елементів.

Тектонічні дослідження: метод пресування кристалів за Ф. Блюменфельдом, методи польової тектонофізики (метод аналізу розривів та тріщин М.В. Гзовського, статистичний метод П.М. Ніколаєва, структурно-кінематичний метод В.Д. Парфьонова).

Термобарогеохімічні дослідження: методи гомогенізації та кріометрії.

Наукова новизна одержаних результатів.

1. ЛГГС вперше віднесено до структур типу граніто-гнейсових монокліналей на основі метаморфічно-зональної будови та моноклінального залягання порфіробластичної сланцюватості, вираженої план-паралельною орієнтацією порфіробластів калієво-польового шпату (КПШ), граніто-гнейсів ядра структури та очкових мігматитів периферійної частини.

2. Вперше показано структурну незгідність північного замикання ЛГГС із структурами рами (породами субстрату), що виражено у незгідному, до поперечного, простяганні порфіробластичної сланцюватості очкових, калішпатових мігматитів щодо простягання сланцюватості плагіогнейсів та смугастості амфіболітів.

3. Вперше встановлено напружено-деформаційні стани під час формування різновікових структурних парагенезисів ЛГГС на основі реконструкції полів напружень.

4. Встановлено реологічні та деформаційні механізми формування ЛГГС на основі дослідження речовинних і деформаційних процесів та їх взаємозв'язку.

Обґрунтованість і достовірність наукових положень, висновків і рекомендацій. Отримані результати досліджень базуються на достатньому фактичному матеріалі, їх обґрунтованість та достовірність підтверджується можливістю застосування визначеного при вивченні ЛГГС комплексу методів при дослідженні інших граніто-гнейсових структур УЩ та прогнозованістю висновків щодо механізмів їх формування.

Практичне значення одержаних результатів полягає:

1) у доцільності застосування комплексу методів структурно-тектонічних досліджень для підвищення якості геолого-знімальних робіт та, відповідно, геологічних та тектонічних карт;

2) у підвищенні надійності прогнозно-пошукових оцінок в межах ЛГГС при встановленні зв'язку запропонованої моделі автохтонного структуроутворення із структурною позицією Липнязького рудного вузла (Овражний та Контактовий рудопрояви золота).

Особистий внесок здобувача. Для виконання дисертаційної роботи автором протягом 3 польових сезонів зібраний фактичний матеріал в межах ЛГГС, Михайлівського масиву та їх обрамлення. Описано близько 300 відслонень, заміряно близько 1500 тріщин крихкого та субв'язкого характеру, підраховано понад 700 перекриттів порфіробластів КПШ у 45 площинах. Встановлено співвідношення між порфіробластичними граніто-гнейсами та мігматитами; мігматитами, плагіогнейсами та амфіболітами; граніто-гнейсами, лейкократовими дрібно-середньозернистими гранітами та пегматитами. Детально закартовано добре відслонену по

р. Сухий Ташлик та р. Добра північну частину ЛГГС. У лабораторних умовах виконано петрографічні дослідження близько 150 шліфів, проведено тектонофізичні дослідження крихкої тріщинуватості та субв'язких сколів, здійснено динамо-кінематичну реконструкцію деформаційної сланцюватості. Під керівництвом І.Т. Бакуменка в лабораторії геологічного факультету ЛНУ ім. І. Франка проведено спостереження за морфологією, фазовим складом, просторовими та віковими співвідношеннями між різними типами включень і їх розподілом у зернах кварцу з кварцових прожилок амфіболітів, калішпатових мігматитів та граніто-гнейсів.

За допомогою вище зазначених методів досліджень та аналізу механізмів формування різноманітних структурних парагенезисів під керівництвом В.В. Шевчука встановлено напружено-деформаційні стани під час формування різновікових структурних парагенезисів в межах ЛГГС.

Апробація результатів дисертації. Основні положення було викладено на наукових конференціях професорсько-викладацького складу геологічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Актуальні проблеми геології України” (м. Київ, 2003, 2004, 2005); конференції молодих учених в Інституті геологічних наук НАН України “Сучасні проблеми геологічної науки” (м. Київ, 2003).

Публікації. За темою дисертації опубліковано 8 наукових праць, у яких викладено основні результати роботи, у тому числі 5 статей (всі у фахових виданнях з геологічних наук), 3 - тез доповідей у збірниках матеріалів наукових конференцій.

Обсяг та структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел (113 найменувань), викладених на 184 сторінках друкованого тексту, а також 6 додатків. Робота ілюструється 98 рисунками та 11 таблицями. Дисертацію виконано на кафедрі загальної та історичної геології геологічного факультету Київського національного університету імені Т. Шевченка під керівництвом доктора геолого-мінералогічних наук, професора В.В. Шевчука, якому здобувач щиро вдячний за надані консультації, терпляче ставлення та постійну допомогу при виконанні дисертаційної роботи.

Дисертант висловлює щиру подяку за консультації щодо окремих аспектів: докторам геол.-мін. наук О.І. Лукієнко, І.Б. Щербакову, О.Б. Гінтову, кандидатам геол.-мін. наук А.М. Лисаку, В.М. Клочкову.

Велика подяка за допомогу у дослідженнях: доктору геол.-мін. наук О.Б. Боброву, кандидатам геол.-мін. наук О.В. Грінченку, Г.Г. Павлову, І.Т. Бакуменку, Б.Н. Іванову, доктору геол. наук І.В. Попівняку, кандидату геол. наук С.І. Ціхоню, мнс. І.М. Іщенко.

Також дисертант висловлює щиру подяку за допомогу під час польових досліджень С.П. Ярещенко та студенту Д.Ф. Марченкову.



ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Стан вивченості Липнязької граніто-гнейсової структури та її обрамлення

Липнязька граніто-гнейсова структура розташована в західній частині Інгульського мегаблоку УЩ, на території аркуша М-36-123-В-Г. В адміністративному відношенні - південніше с. Липняжка Кіровоградської області.

Найбільш детальні геологічні дослідження в межах аркуша проводилися в середині минулого століття державними геологічними підприємствами (ДГП) “Кіровгеологія” та “Північукргеологія”. Дещо пізніше геологорозвідувальні роботи в межах листа М-36-123-В-Г виконувалися ДГП “Центрукргеологія”. Також слід відзначити великий внесок у вивчення геології території дослідників геологічного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка, Інституту геохімії, мінералогії та рудоутворення НАН України, Українського державного геологорозвідувального інституту тощо.

Незважаючи на великий обсяг геологічних робіт, проведених дослідниками зазначених організацій, в межах ЛГГС та її безпосереднього обрамлення наразі немає єдиної позиції щодо її геологічної будови.

Традиційно вважається, що ЛГГС сформувалася під час ранньопротерозойської тектономагматичної активізації в результаті палінгенно-метасоматичної переробки гнейсового-кристалосланцевого, амфіболітового та плагіограніто-гнейсового комплексів.

У структурному відношенні ЛГГС розглядають як: 1) серію антикліналей та синкліналей (В.Ф. Труцько та ін., 1981); 2) гранітоїдний купол (Г.М. Яценко, 1979; Б.Н. Іванов, 2000 та ін); 3) граніт-мігматитовий массив (В.М. Клочков та ін., 2002). Ю.Л. Береза та ін. (1999) граніто-гнейсову складову ЛГГС розглядають як „тіло”, яке знаходиться в межах північної частини, значно більшого за розмірами Липнязького граніт-мігматитового масиву.

Дискусійними також є питання генезису і віку порід ЛГГС та її обрамлення. Згідно з стратиграфічною схемою (2003) різні за складом гнейси та кристалосланці відносяться до кам'яно-костоватської та рощахівської світ інгуло-інгулецької серії палеопротерозою. Проте деякі дослідники (О.П. Беліченко та ін.) вважають їх віковими аналогами порід архейського фундаменту. Плагіограніти та плагіомігматити умовно відносять до інгульського ультраметаморфічного комплексу мезоархею (НСК України, 2003). У 1999 р. за рішенням НСК України зазначені породи були умовно віднесені до тетіївського ультраметаморфічного комплексу неоархею, а до цього рішення вони відносились до палеопротерозойського кіровоградсько-житомирського ультраметаморфічного комплексу. Порфіробластичні граніто-гнейси центральної частини Липнязької структури згідно з стратиграфічною схемою відносять до ультраметаморфічних порід кіровоградського комплексу палеопротерозою. Такі дослідники як І.Б. Щербаков (1975) та ін. відносять їх до параавтохтонних гранітоїдів вознесенського комплексу палеопротерозою, не виділеного в сучасній стратиграфічній схемі.

Формаційні дослідження басейну рр. Сухий та Чорний Ташлик Г.М. Яценка, І.С. Паранька та ін. (1979), дали змогу припустити належність території до граніт-зеленокам'яних областей.

Структурно-парагенетичними дослідженнями в межах ЛГГС у 2002-2005 рр. займались В.В. Шевчук, О.В. Грінченко, Р.В. Кочетов, С.П. Ярещенко. Ними вона вперше була ідентифікована як граніто-гнейсова монокліналь, а також встановлено зв'язок структурних і речовинних перетворень. Вперше застосовано комплекс сучасних методів структурних досліджень, що дозволило аргументувати тектонофізичні умови формування структури.

Питання золоторудної мінералізації західного та північно-західного обрамлення ЛГГС (рудопрояви “Контактовий” та “Овражний”) висвітлено у роботах А.К. Бабиніна (1989), Г.М. Яценка (1998), Б.Н. Іванова, В.В. Лисенко (1999), Т.О. Павлюк, І.В. Попівняка (2001) та ін.; рідкіснометальної та срібної мінералізації - Б.Н. Іванова (2000), С.М. Бондаренка (2002) та ін.

В геофізичному відношенні територія ЛГГС забезпечена гравіметричною та магнітною зйомками масштабу 1:50000, 1:10000. Роботи виконувалися КП ”Кіровгеологія”, ДГП ”Північукргеологія” та ін.

Петрографічні, петрогенетичні, геохімічні та петрохімічні особливості порід, металогенія ЛГГС викладено у виробничих звітах КП „Кіровгеологія”, ДГП „Північукргеологія” та „Центрукргеологія”, наукових звітах науково-дослідних інститутів.

Перелічені вище наукові дослідження, геолого-знімальні, пошукові та геофізичні роботи вказують на відсутність єдиної позиції щодо геологічної будови ЛГГС, а питання механізмів її формування взагалі детально не вивчалися.

2. Основні риси будови західної частини Інгульського мегаблоку та тектонічна позиція Липнязької граніто-гнейсової структури ЛГГС розташована в західній частині Інгульського мегаблоку, яка сьогодні більшістю дослідників інтерпретується як Братський синклінорій. Останній на заході межує із Голованівською шовною зоною, зі сходу обмежений центральним вісьовим підняттям Інгульського мегаблоку, представленим Корсунь-Новомиргородським та Новоукраїнським інтрузивними масивами.

Уявлення про геологічну будову західної частини Інгульського мегаблоку базуються на роботах Г.К. Кужелова, І.М. Етінгофа, Г.І. Каляєва, В.А. Рябенка, Я.М. Бєлєвцева, В.М. Кобзаря, І.Б. Щербакова, Г.А. Шварца, А.А. Пітаде, Г.М. Яценка, І.С. Паранька, М.П. Семененка,

Р.Я. Бєлєвцева, А.Н. Комарова, Л.С. Галецького, Ю.П. Оровецького, Ю.П. Соломатіна, О.Б. Гінтова, В.М. Ісая, В.А. Крючечка, І.К. Пашкевича, С.С. Красовського, В.П. Кирилюка, В.М. Клочкова, О.П. Беліченко та ін.

За даними А.Н. Комарова та Г.І. Каляєва (1979) західна частина Інгульського мегаблоку має складну складчасто-блокову будову і представляє собою лінійно видовжену в субмеридіональному напрямку зону, ускладнену гранітами моноклінальної, антиклінальної та куполовидної форм і супракрустальними утвореннями, які складають синклінальні структури вищих порядків. Блочна будова синклінорію забезпечується Марківською та Звенигородсько-Ганнівською зоною глибинних розломів субмеридіонального простягання та відносно більш пізніми розломами західно-північно-західного, північно-західного та північно-східного простягання.

Супракрустальні утворення в межах території відносять до кам'яно-костоватської та рощахівської світ інгуло-інгулецької серії палеопротерозою, лише на південному заході мегаблоку виділяють нерозчленовані утворення палеоархейської дністровсько-бузької серії.

У межах кам'яно-костоватської світи вирізняється два типи розрізу. Для першого характерне чергування прошарків кристалосланців та піроксен-біотитових, піроксен-гранат-біотитових, амфібол-піроксен-біотитових плагіогнейсів із підлеглими прошарками гнейсів біотитових, гранат-, графіт-біотитових. Другий тип розрізу характеризується чергуванням прошарків амфіболітів, плагіогнейсів та кристалосланців біотит-амфіболових, амфібол-діопсидових, кумінгтоніт-біотит-роговообманкових, графіт-біотитових та графіт-діопсидових. Породи рощахівської світи представлені гнейсами гранат-біотитовими, кордієрит-гранат-біотитовими з поодинокими прошарками гнейсів діопсидових, гіперстенових і двопіроксенових. Контакти між світами згідні (Кореляційна хроностратиграфічна схема..., 2004).

Отримані різними дослідниками дані радіологічного віку утворень інгуло-інгулецької серії групуються в інтервалах 1840-2010 млн. років (калій-аргоновий метод) та 2570-2750 млн. років (уран - торій - свинцевий метод). Останній віковий інтервал отримано по піроксенових гнейсах та кристалосланцях (Ю.Л. Береза та ін., 1999).

Серед архейських нестратифікованих утворень дністровсько-бузької серії в межах південно-західної частини мегаблоку виділяють інтрузивні тіла ендербітів і чарнокітів палеоархейського ташлицького комплексу; в західній частині мегаблоку серед утворень інгуло-інгулецької серії виділяють ультраметаморфічні плагіограніти та плагіомігматити з невеликим вмістом лужного польового шпату, які умовно відносять до інгулецького комплексу мезоархею.

Палеопротерозойська тектономагматична активізація в межах західної частини Інгульського мегаблоку відзначилась формуванням ультраметаморфічних гранат-біотитових, біотитових, дрібно-середньозернистих, порфіробластичних, апліт-пегматоїдних гранітів, аплітів та пегматитів кіровоградського комплексу.

Липнязька граніто-гнейсова структура характеризується видовженою в північно-західному до субмеридіонального напрямку формою із моноклінальною внутрішньою будовою. Моноклінальна внутрішня будова виражена порфіробластичною сланцюватістю із азимутом падіння 700 кут падіння 700 (середні значення). На заході структура обмежена Гнатівською гілкою Марківського розлому, на сході - Добровеличківським розломом.

Очевидно, що саме фрагмент Марківського розлому із ознаками палеопротерозойської активності, разом із структурно-текстурними і речовинними особливостями будови західного його крила, безпосередньо обумовлювали позицію та зональність північного замикання ЛГГС. Тут, у долині р. Сухий Ташлик первинні директивні текстури кристалосланцево-гнейсового комплексу рами ЛГГС описують у плані коліноподібний згин із різкою зміною північ-північно-західного простягання у західному облямуванні ЛГГС на субширотне у північному, яка зберігається протягом 10-15 км і зрізається шовною зоною розломної структури. Такого ж вигину зазнає ланцюг лінзовидних тіл смугастих дрібнозернистих амфіболітів, які виявляються повсюдно конформними щодо сланцюватості плагіограніто-гнейсового комплексу. Поперечний до ЛГГС субширотний фрагмент ланцюга відзначається максимальною шириною виходу паралельних тіл амфіболітів (до ?1 км) та субвертикальним падінням.

Ця субширотна ланка паралельних тіл ортоамфіболітів відігравала, вірогідно, роль своєрідного бар'єру як щодо деформаційних процесів етапу палеопротерозойської активізації в силу механічних особливостей амфіболітів, так і для речовинних перетворень у зв'язку з різко обмеженою проникністю щодо термофлюїдних потоків.

У межах західного та північно-західного обрамлення структури розташовані рудопрояви золота “Контактовий” та “Овражний” відповідно. Мінералізація виражена окварцуванням та сульфідизацією катаклазованих біотитових, графіт-біотитових, амфібол-біотитових гнейсів та амфіболітів (Б.Н. Іванов, В.В. Лисенко, 1999).

У безпосередній близькості до мігматитової кайми знаходиться рудопрояв “Овражний”. Рудні кварц-сульфідні прожилки контролюється системою тріщин, орієнтація яких зазвичай згідна орієнтації директивних текстур вміщуючих порід (аз. прост. 20-600).

3. Геологічна будова Липнязької граніто-гнейсової структури

Спостереження, проведені в межах ЛГГС, показують, що вона характеризується зональною будовою як в речовинному так і в структурному відношеннях. Речовинно-метаморфічна зональність, яка була відмічена і попередниками, позначається поступовими переходами від

гнейсово-кристалосланцевих та плагіограніто-гнейсових утворень, що виконують роль субстрату, до дрібнопорфіробластичних, рідше - смугастих і порфіробластично-смугастих мігматитів і далі до однорідних у значних об'ємах, виразно сланцюватих, порфіробластичних граніто-гнейсів. Встановлена структурна зональність характеризується незгідним, до поперечного в північній частині структури, простяганням порфіробластичної сланцюватості очкових калішпатових мігматитів, граніто-гнейсів щодо сланцюватості плагіогнейсів та смугастості амфіболітів. Зазначена структурно-речовинна зональність дає право виділити раму, периферійну частину і ядро ЛГГС.

Рама структури, за даними геологічної зйомки (В.Ф. Труцько та ін., 1981) представлена породами гнейсово-кристалосланцевого комплексу, складеного гнейсами біотитовими, гранат-біотитовими, графіт-біотитовими, графіт-гранат-біотитовими, кордієрит-біотитовими, кордієрит-гранат-біотитовими, амфібол-біотитовими, гіперстен-біотитовими, клінопіроксеновими, двопіроксеновими кристалосланцями, кальцифірами; амфіболітового комплексу, складеного амфіболітами; та плагіограніт-гнейсового комплексу, складеного плагіогнейсами (плагіомігматитами) та плагіогранітами. Значне поширення серед порід рами структури мають лейкократові, середньо- дрібнозернисті граніти із скіалітами гнейсово-кристалосланцевих утворень.

За нашими дослідженнями вздовж долини р. Сухий Ташлик та її притоків безпосереднє облямування північно-західної, північної та північно-східної частини ЛГГС представлене плагіогнейсами із конформними тілами амфіболітів, які в плані формують єдину коліноподібну смугу.

Амфіболіти - темно-сірі, дрібнозернисті, тонкосмугасті породи, тіла яких мають форму видовжених у плані смуг і лінз із субвертикальним падінням. Для окремих амфіболітових тіл доведено конформність зовнішніх обмежень та внутрішньої смугастості. Так у західній та північно-східній частинах структури смугастість амфіболітів має північ-північно-західний напрямок (азимут простягання - 330-3400 при субвертикальних кутах падіння в пн.-сх. напрямку), протяжність тіл - близько 1750 м при максимальній ширині виходу 100 м, та 2250 м при ширині виходу 250 м, відповідно. У північній частині структури тіло амфіболітів субширотного простягання має протяжність до 4 км при ширині виходу не менше 250 м із падінням на північ (кут падіння 70-850). У північно-західній частині смуга амфіболітів у плані має форму коліноподібного згину (від північно-західного простягання у західній частині до субширотного - у північній). Протяжність смуги - до 10 км, ширина виходу якої збільшується із заходу на північ від 100 м до 1 км.

Смугастість амфіболітів тонка, виражена різним вмістом рогової обманки і плагіоклазу. Основні породоутворюючі мінерали: плагіоклаз (10-35%), амфібол (35-70%), біотит (до 10%), піроксени (3-5%), кварц (до 10%). За петрохімічними підрахунками амфіболіти представляють собою метаморфічні аналоги габро-базальту (В.Ф. Труцько та ін., 1981).

Амфіболіти розбиті численними тріщинами, серед яких, в межах північного та північно-західного обрамлення структури, виділяється витримана система спряжених тріщин сколу із наступними усередненими значеннями азимутів простягання 800 та 3400 при крутих кутах падіння. Тріщини сколу із азимутом падіння 0-3500, кут 800 мінералізовані кварцом.

Інша складова рами, яка відрізняється за своїми петрофізичними характеристиками і безпосередньо контактує із мігматитовою каймою у північно-західній, північній та східній частинах структури - це сірі, світло-сірі, середньо-крупнозернисті біотит-роговообманкові, кордієрит-біотитові, гранат-кордієрит-біотитові і біотитові плагіогнейси. Структура - гетерогранобластова, лепідогранобластова, катакластична. Текстура - сланцювата, виражена план-паралельною орієнтацією плагіоклазу, біотиту, кварцу.

Плагіогнейси в плані представляють собою єдину коліноподібну смугу, яка обволікає ЛГГС із зазначених сторін і пересікається лише у східній частині лінійно-видовженою в субмеридіональному напрямку зоною, складеною граніто-гнейсами в центральній частині та калішпатовими мігматитами по периферії.

Зазначимо, що у східній та західній частинах структури орієнтація сланцюватості плагіогнейсів має північ-північно-західний напрямок із падінням на схід (азимут простягання 330-3400). У північно-західній частині, вздовж р. Сухий Ташлик, можна спостерігати її завертання в північ-північно-східному напрямку (азимут простягання 25-400), а вже у північній частині - до субширотного (азимут простягання - 60-750) із падінням на північ при субвертикальних кутах падіння (70-850).

Породи мають ознаки метаморфізму амфіболітового рівня, але наявність гіперстену у плагіогранітах Східно-Лозоватського масиву, розташованого південніше ЛГГС (Ю.Л. Береза та ін., 1999), дозволяє припускати діафторитову природу принаймні частини цих утворень. Діагностика первинного складу і структурно-текстурних особливостей ускладнюється накладеними процесами ранньопротерозойської гранітизації.

Питання щодо генезису плагіограніто-гнейсового комплексу, гнейсово-кристалосланцевого та амфіболітового комплексів, їх співвідношень, віку на даний час є недостатньо вивченими.

Периферійна частина представлена калішпатовими, очковими, дрібнопорфіробластовими, меншою мірою - прожилковими мігматитами. Ступінь речовинних перетворень, яким передувала деструкція порід субстрату, значно інтенсивніший по середньо-крупнозернистих плагіогнейсах, ніж по кристалосланцево-гнейсовому комплексу порід, що, очевидно, пов'язано із петрофізичними властивостями порід. Характер співвідношення мігматитової кайми зі структурами рами можна трактувати як невиразно струменевий. Відзначено, що північно-західна

орієнтація сланцюватості калішпатових мігматитів у північній частині ЛГГС є перехресною до субширотної орієнтації сланцюватості плагіогнейсів, притому що у східній та західній частині їх орієнтація майже субпаралельна.

Структурно-речовинні перетворення плагіогнейсів у межах мігматитової кайми мають наступну послідовність. Спершу плагіогнейси піддавались крихким та крихко-пластичним деформаційним перетворенням. Крихка деформація в мікромасштабі виражена частковим крихким дробленням мінералів через мікросколи, мікророзриви, що призвело до розпаду порід на мікронодулі по всій масі. У межах відслонень така деформація виражена через мінералізований кварцовими агрегатами та біотитом розсіяний кліваж. Пластична деформація по плагіогнейсах виражена через рекристалізацію зерен кварцу, плагіоклазу. У межах відслонень по калішпатизованих плагіогнейсах спостерігались субв?язкі сколи, мінералізовані кварц-калішпатовою асоціацією, біотитом. Такі співвідношення дозволяють вважати синхронними субв?язкі сколи та речовинні перетворення (мігматизацію).

Особливо чітко субв?язкі сколи розрізняються поблизу гирла р. Добра, де їх орієнтація є в основному перехресною до субширотної сланцюватості плагіогнейсів і коливається від північно-західної до північ-північно-східної, при субвертикальному падінні.

Речовинні перетворення супроводжуються біотитизацією, окварцуванням та калішпатизацією порід субстрату, які проявляються через метасоматичні заміщення плагіоклазу КПШ з утворенням антипертитів, мірмекітів, заміщення амфіболів і кордієриту біотитом, ранньої генерації кварцу пізніми. По мірі збагачення порід порфіробластами КПШ, розміри яких сягають 0,5-1,2 см, строкатість у складі субстрату поступово нівелюється. У напрямку до ядра структури текстура мігматитів стає слабо сланцюватою і виражена паралельною орієнтацією очок, лінз кварцу, в меншій мірі - порфіробластів КПШ із добре вираженими кристалографічними гранями, та лусок біотиту. Азимут падіння сланцюватості 65-750, кут - 70-800.

Калішпатові мігматити - макроскопічно це сірі, рожево-сірі, дрібно-середньозернисті породи. Вміст зерен КПШ - 10-30%, кварцу - 20-30%, плагіоклазу - 15-25%, біотиту - 15-30%. Акцесорні мінерали: апатит, циркон; вторинні: хлорит, мусковіт. Структура - бластогранітова, гетерогранобластова, катакластична; текстура - слабо сланцювата, рідше масивна.

Значно менше поширення, зокрема по плагіогнейсах, у західній, північній та північно-східній частинах структури мають прожилкові мігматити. В основному вони розвиваються по гнейсово-кристалосланцевому субстраті (Ю.Л. Береза та ін., 1999). Жильний матеріал є невитриманий по простяганню і представлений крупнозернистою породою гранітного складу.

Ядро структури представлене, в основному, достатньо витриманими за структурно-текстурними характеристиками і мінеральним складом граніто-гнейсами, які спостерігаються у природних відслоненнях та невеликих кар'єрах вздовж рр. Добра та Сухий Ташлик. Межа між мігматитами і граніто-гнейсами проводиться умовно, лише за більшим вмістом та розміром порфіробластів КПШ.

Граніто-гнейси - макроскопічно сірі та рожеві, середньо-крупнозернисті, з чітко вираженою порфіробластичною сланцюватістю породи. Сланцюватість виражена план-паралельним розташуванням порфіробластів КПШ, які облямовуються кварц-польовошпатовими агрегатами та лусками біотиту. Середній вміст зерен КПШ (мікрокліну) зазвичай 30-50%, іноді сягає 60%, плагіоклазу - 5-15%, лусок біотиту - 15-30%, зерен кварцу - 20-30%. КПШ представлений ранньою та більш пізньою генераціями, асоціює із кварцом і двома генераціями дрібнолускуватого біотиту. Середній розмір зерен КПШ 0,4-0,7Ч0,8-1,2 см, іноді 1,0-1,5Ч2,0-2,5 см, зрідка сягає 3Ч8 см. Характерною рисою граніто-гнейсів є присутність гранату, нерівномірно розподіленого по масі, найбільша концентрація спостерігається в приконтактових зонах з лейкократовими гранітами та пегматитами. Гранат часто формує порфіробласти розміром до 1 см в розрізі та скупчення зерен в діаметрі до 5-6 см.

Суттєво зазначити, що субстрат у межах мігматитів та граніто-гнейсів зустрічається у вигляді мікроблоків (нодулів) кварц-біотитового, кварц-плагіоклаз-біотитового складу та невеликих за розміром нечисленних скіалітів. Це свідчить, що породи не проходили стадію гомогенізації.

Характерною особливістю граніто-гнейсового ядра структури є, окрім сірої, наявність рожевої різновидності граніто-гнейсів, колір якої визначають порфіробласти мікрокліну. Поширені в північно-східній та південно-східній частинах структури. Характеризуються такими ж структурно-текстурними особливостями та мінеральним складом як і сіра різновидність. Відмінність полягає у більш інтенсивно проявленому процесі окварцування, калішпатизації та дислокаційного метаморфізму, з розвитком катакластичних структур типу лепідогранокластової, брекчієвидної та мілонітової.

Піроксенвміщуючі різновидності порфіробластичних граніто-гнейсів, зустрінуті лише у свердловинах - макроскопічно це сірі, зеленувато-сірі породи. Основна тканина середньо-грубозерниста, в ній виділяються темно-сірий, до чорного кварц, біотит зустрічається разом із гіперстеном, амфіболом.

Петрографічний склад гіперстен-біотитових гранітів: мікроклін (30-50%), плагіоклаз (40-45%), кварц (20-30%), біотит (5-15%), гіперстен (5-10%), гранат (0,5%), рогова обманка, олівін. Акцесорні мінерали: апатит, циркон, ортит, монацит, рутил. Мікроклін утворює порфіробласти з погано вираженими двійниковими решітками, кородує плагіоклаз. Останній присутній в порфіробластах мікрокліну у вигляді включень розміром 0,3-1,0 мм (В.Ф. Труцько та ін., 1981).

Отже, основною директивною текстурою граніто-гнейсів, яка може використовуватись для визначення динамічних умов формування, є порфіробластична кристалізаційна сланцюватість, виражена субпаралельною орієнтацією порфіробластів КПШ у північно-західному напрямку із північно-східним падінням при крутих кутах падіння (азимут падіння 60-750 кут 65-750). Проявлена вона повсюдно, хоча її чіткість неоднакова, зустрічаються невеликі ділянки масивної текстури. Слід зазначити, що становлення порфіробластичної сланцюватості супроводжувалося пластичними деформаціями, вираженими через перекриття порфіробластами КПШ один одного, різноманітні зсувні складки із амплітудою переміщення до 1,5 м та субв'язкі сколи, по яких зміщується порфіробластична сланцюватість та синхронні жильні утворення. Азимут простягання субв'язких сколів коливається від 3000 до субмеридіонального при крутих кутах падіння, амплітуда переміщення від перших мм до перших десятків см. У зонах субв'язких сколів спостерігається дроблення мінералів із формуванням S-подібних деформаційних структур, виражених порфіробластами КПШ, та порфіробласти КПШ з чіткими кристалографічними гранями, орієнтація яких згідна орієнтації сколу.

Окрім синпорфіробластичних сколів спостерігаються пізньо-синпорфіробластичні зони розсланцювання, в межах яких відбуваються бластокатакластичні перетворення порфіробластів КПШ і формування деформаційної сланцюватості аж до появи бластомілонітових текстур з повним підпорядкуванням орієнтації порфіробластів КПШ та кварц-польовошпатових агрегатів загальному розсланцюванню. Потужність таких зон коливається від перших метрів до перших десятків, а вірогідно і більше.

Важливою особливістю геологічної будови центральної частини структури є наявність вже згаданих жильних утворень, синхронних граніто-гнейсам, представлених лейкократовими гранітами та ранніми пегматитами. Жильні утворення іноді концентруються у невитриманих смугах, орієнтація яких узгоджується з простяганням порфіробластичної сланцюватості. На синхронність граніто-гнейсів та жильних утворень вказують поступові переходи, згідне та субзгідне залягання, однакова поведінка порфіробластичної сланцюватості та жил при накладених синпорфіробластичних пластичних деформаціях.

Лейкократові граніти - макроскопічно світлосірі та рожево-сірі, дрібно-середньозернисті породи. Петрографічний склад: КПШ (мікроклін) - 45-60%, кварц - 30-35%, плагіоклаз - до 10%, біотит - 2-10%, гранат - до 5%. Структура порід під мікроскопом - гранобластова, бластогранітова, місцями катакластична, текстура - масивна. Прориваються ранніми пегматитами.

Пегматити в межах структури можна розділити на ранні, пластично деформовані та пізні недеформовані. Апліт-пегматоїдні граніти найбільш поширені в межах південної частини структури. Зазначені породи характеризуються подібним мінеральним складом, відмінними структурно-текстурними характеристиками.

Ранні сірувато-кремові, пластично деформовані пегматити мають значне поширення серед граніто-гнейсів центральної частини структури. Ці пегматити із граніто-гнейсами, в межах одного відслонення, характеризуються поступовими та різкими переходами, проривають лейкократові граніти, а також містять скіаліти граніто-гнейсів та лейкократових гранітів. Пізні недеформовані, чітко витримані по простяганню пегматити за кольором поділяються на сірі та рожеві. Простягання жил в межах західної та східної обрамлення структури доволі витримане, із азимутом простягання 310-350°, кут падіння 70-85°. У межах мігматитової кайми та ядра структури їх орієнтація не має витриманого простягання, а кут падіння коливається в межах 70-85°. У багатьох випадках у межах жил спостерігається зональність, виражена розвитком в центральній частині крупнозернистого пегматиту, а в приконтактових частинах - дрібнозернистого апліту. Іноді центральну частину жил виповнюють кварцові прожилки, скупчення, досить рідко аплітоїдні граніти. Слід відзначити, що у південній, менше - центральній частині структури, значне поширення мають апліт-пегматоїдні граніти значно більшої потужності. Макроскопічно це аплітовидні породи із крупними включеннями мікроклін-кварцового складу і незначною кількістю (до 5%) біотиту та гранату, містять релікти граніто-гнейсів.

Мінералогічний склад пегматитів та апліт-пегматоїдних гранітів: решітчастий мікроклін - 45-60%, плагіоклаз (№12-25) - 10-25%, кварц - 25-30%, біотит - 2%, гранат - 3%; мусковіт, циркон та рудні - поодинокі зерна. Структура - гранобластова, пегматитова, часто з елементами пойкілітової та мірмекітової, бластокатакластична. Текстура - масивна. Плагіоклаз кородується і заміщується мікрокліном та кварцом (В.Ф. Труцько та ін., 1981).

У межах північно-західного обрамлення структури геологорозвідувальними роботами 47-ї експедиції КП „Кіровгеологія” досліджено рожеві, червонуваті рідкіснометальні літієвмісні пегматити, що залягають лише у товщі амфіболітів і не виходять за їх межі. Екзоконтактові зміни вирізняються зонами біотитизації, потужність яких коливається від перших мм до 2-3см. Майже завжди - це біотитизовані породи, аж до мономінеральних біотититів (Б.Н. Іванов, В.В. Лисенко та ін., 2000).

Постметаморфічний етап еволюції ЛГГС характеризувався формуванням систем крихких тріщин сколу, відриву та зон мілонітизації.

Отже, ЛГГС має різко видовжену у субмеридіональному напрямку і асиметричну у плані форму. Асиметрія підкреслюється вузьким субмеридіональним відгалуженням, яке практично продовжує східну частину структури у вигляді лінійної зони, представленої в центральній частині, порфіробластичними граніто-гнейсами, по периферії - очковими мігматитами. Зональність ЛГГС, деформаційні та метасоматично-інтрасоматичні перетворення в межах мігматитової кайми та граніто-гнейсового ядра дозволяють віднести її до граніто-гнейсових структур, а моноклінальне залягання порфіробластичної сланцюватості - до типу граніто-гнейсових монокліналей.

Щоб вияснити механізм гранітизації через привніс та виніс флюїдами компонентів ми вивчали просторовий розподіл хімічних елементів у вихідних та метасоматично-змінених породах. Від плагіогранітів та плагіомігматитів, через калішпатизовані мігматити до граніто-гнейсів, процес гранітизації зводиться до зменшення кількості таких сполук як MgO, FeO, CaO та збільшення K2O, SiO2.

Під керівництвом І.Т. Бакуменка (2004) здійснені попередні дослідження включень кварцу із кварцових прожилок амфіболітів (рудопрояв Овражний), калішпатових мігматитів та граніто-гнейсів. У всіх взірцях встановлено широке розповсюдження водно-азотного гетерогенного флюїду з високим початковим флюїдним тиском (6,2 кбар і вище) за температури 370-3800. Майже всі включення розташовані в зарощених тріщинах, тобто є вторинними. За нашими даними, кварцові прожилки з амфіболітів рудопрояву контролюються системою тріщин сколу із азимутом падіння 0-3500, кут падіння 800.

4. Механізми формування Липнязької граніто-гнейсової структури

Згідно з вищевикладеним, структурно-речовинні перетворення в межах ЛГГС на різних етапах її формування призводили до становлення різних структурних парагенезисів, за якими реконструювались тектонічні поля напружень.

До раннього структурного парагенезису належать мінералізовані біотитом та біотит-кварц-калішпатовою асоціацією субв'язкі сколи в межах калішпатизованих плагіогнейсів. Аналіз просторової орієнтації субв'язких сколів дає змогу встановити субмеридіональне стиснення при деякому відхиленні в одних випадках до північного-західного, в іншому - до північно-східного при кутах падіння від субгоризонтального до 450.

Аналіз просторової орієнтації спряженої системи тріщин сколу в межах масивних амфіболітів (рудопрояв золота Овражний), які знаходяться поблизу контуру мігматитової кайми із породами рами, дає змогу встановити поле напружень, подібне вищезазначеному, проте із більш стійким північно-західним стисненням при субгоризонтальному положенні осі. Таке співпадіння орієнтації осей стиснення дає право припустити синхронність формування зазначених структурних парагенезисів.

Основний структурний парагенезис мігматитової кайми та граніто-гнейсового ядра представлений кристалізаційною порфіробластичною сланцюватістю північно-західного простягання (усереднений азимут падіння 70-75°, кут падіння 70-800) і паралельні та субпаралельні їй синхронні жильні тіла лейкократових гранітів і ранніх пегматитів.

Згідно механізму, запропонованого В.В. Шевчуком та Г.Г. Павловим (2003), формування вищезазначеного структурного парагенезису можливе в умовах транстенсії на фоні інфільтрації флюїдів, за умови, що швидкість росту порфіробластів КПШ буде більшою ніж сам розтяг. У результаті, таблиці КПШ орієнтуватимуться паралельно тріщинам відриву і жилам, оскільки більш швидким ріст буде в напрямку пропагації тріщин відриву. Нормально до цього напрямку ріст буде пригніченим, бо такий самий напрямок буде мати вісь максимального стиснення локального поля напружень, створеного кристалізаційними силами довкола кожного порфіробласту. Тривалість росту порфіробластів та їхні розміри контролюватимуться генеральним напружено-деформаційним станом і загальним збільшенням об'єму в межах граніто-гнейсової структури. Щодо з'ясування рівномірного розподілу порфіробластів у значних за об'ємами структурах, то автори її пов'язують із формуванням системи ешелонованих систем тріщин відриву, які з певним ступенем рівномірності проявляються у всьому об'ємі, при комбінації зсуву із розтягом.

Повертаючись до ЛГГС, кристалізаційна порфіробластична сланцюватість із північно-західною орієнтацією та субпаралельні їй жили лейкократових гранітів та ранніх пегматитів, згідно з вищезазначеним механізмом, формувалися в умовах простого лівого зсуву із субмеридіональним напрямком головних зміщувачів та додатковим субширотним розтягом на фоні інфільтрації флюїдів калій-кремнієвої спеціалізації. При такій орієнтації головних зміщувачів регіональна вісь стиснення буде орієнтуватись у північно-західному напрямку при пологому куту падіння.

Становлення зазначеного структурного парагенезису супроводжувалось пластичними деформаціями.

Для реконструкції пластичних деформацій, виражених через перекриття порфіробластами КПШ один одного, використовувався метод „пресування кристалів” (F. Blummenfeld, 1983). Підрахунки перекриттів різних напрямків здійснювались у площинах, орієнтованих відповідно до структурних осей: вісь „X” орієнтувалась паралельно лінії падіння сланцюватості, вісь „Y” - паралельно лінії простягання, перпендикулярно до них орієнтована вісь „Z”.

Типові перекриття в площині XZ свідчать про скидово-підкидовий характер деформаційного режиму. За даними підрахунків, встановлено переважання (60-70%) лівих перекриттів. Враховуючи азимут падіння сланцюватості, можна стверджувати про підкидовий характер переміщень у цій площині. Режим деформації у площині YZ свідчить про напрямок простого зсуву. Отримані результати вказують на слабке переважання лівосторонніх переміщень.

З вищенаведених даних випливає, що переміщення відбувались як у вертикальному так і в горизонтальному напрямку за схемою лівого підкидо-зсуву. Слід зазначити, що кількість перекриттів у обох площинах є доволі незначною, що підкреслює відносно невисоку інтенсивність деформаційного процесу.

Щодо з'ясування динамічних умов деформаційних процесів, на прикладі деформаційних структур кварцу та біотиту В.В. Шевчуком (2004) був застосований мікроструктурний аналіз. Петроструктурні діаграми по кварцу, в межах мігматитової кайми, мають складні візерунки, оскільки відображають кілька генерацій кварцу, що формувались у різних динамічних умовах. Діаграми с-осей кварцу не відзначаються сталістю, максимуми переважної орієнтації с-осей розташовуються без чітких закономірностей щодо сланцюватості. У той же час можна спостерігати реліктові пояси лівого субмеридіонального зсування при північно-західному стисненні.

Суттєво іншими є мікроструктури кварцу у порфіробластових граніто-гнейсах. Висока ступінь бластезу практично не залишає тут реліктів раннього кварцу активної гранітизації, що позначилось формуванням крупних зерен, які лише зрідка мають сліди пізніх локальних деформацій у вигляді хвилястого погасання. Діаграми переважної орієнтації с-осей кварцу демонструють тенденцію до малодугового розподілу с-осей з окремими посиленими максимумами. Так чи інакше, діаграми дозволяють припустити, що перекристалізація кварцу відбувалась у полі напружень із незначними девіаторними напруженнями та субвертикальною орієнтацією стиснення.

Реконструкція полів напружень по пластичних малоамплітудних зсувних структурах, субв'язких сколах в межах центральної частини структури вказує, що вони формувались у зсувних, скидо- та підкидозсувних умовах при орієнтації вісі стиснення в кутовому діапазоні 120-1600 при субгоризонтальних кутах падіння, та 190-2360, при кутах - 8-420.

На постпорфіробластичному етапі відбувається формування різноорієнтованих субвертикальних тріщин, по яких утворюються жильні пізні пегматити та апліт-пегматоїдні граніти. Найбільш ранніми та пізніми є пегматити із субмеридіональним простяганням, оскільки вони спершу прориваються субширотними пегматитами, а пізніше і проривають їх. Формування різноорієнтованої маси субвертикальних тіл гранітоїдів свідчить про субвертикальну орієнтацію осі стиснення, що можливе при збільшенні об'єму в глибинній частині структури та зростанні тиску від її гранітоїдного ядра.

При детальному аналізі пізніх тріщин сколу постметаморфічного етапу в межах всієї структури відзначаються чітко виражені системи із північно-західним та північно-східним простяганням та крутим падінням на фоні різноорієнтованої маси. Реконструкція палеотектонічних полів напружень вказує, що вісь стиснення мала в одних випадках субмеридіональну, в інших - субширотну орієнтацію при пологому заляганні. Отримані результати вказують на деяку успадкованість регіонального зсувного поля напружень на постметаморфічному етапі.

Щодо зв'язку структуроутворення із рудогенезом, слід відмітити, що кварцові прожилки в межах рудопрояву золота “Овражний” контролюються системою тріщин сколу, які сформувалися на ранніх етапах становлення ЛГГС. Наявність водно-азотного флюїду в межах зазначених кварцових прожилок рудопрояву та мігматитах і граніто-гнейсах ЛГГС може вказувати на генетичний зв'язок рудогенезу та гранітизації, як результат виносу рудних компонентів із зони гранітизації у деструктуризовані породи рами. Отримані результати підтверджують зроблені попередниками висновки.



ВИСНОВКИ

У дисертаційній роботі на основі відомих даних та матеріалів, отриманих у результаті авторських досліджень, викладені сучасні уявлення про геологічну будову ЛГГС та запропоновані вірогідні механізми її формування.

Основні результати виконаних досліджень полягають у наступному.

1. Липнязька граніто-гнейсова структура - видовжена у північно-західному до субмеридіонального напрямку зональна структура із моноклінальною внутрішньою будовою, вираженою порфіробластичною сланцюватістю того ж простягання.

2. Формування ЛГГС пов'язане із палінгенно-метасоматичним заміщенням порід субстрату та інтрасоматичними процесами на фоні зсувних крихко-пластичних деформацій.

Тісний взаємозв'язок деформаційних та кристалізаційних процесів в умовах поєднання субмеридіонального лівого зсуву та додаткового субширотного розтягу (за умови, що швидкість кристалізації порфіробластів КПШ більша за сам розтяг) призвів до формування порфіробластичної сланцюватості, вираженої план-паралельною орієнтацією порфіробластів КПШ північно-західного простягання та субпаралельних їй жильних тіл лейкократових гранітів та ранніх пегматитів. Сигмоїдальний у плані пояс лінзовидних тіл ортоамфіболітів, який обмежує структуру з півночі, слугував петрофізичним та геохімічним бар'єром щодо деформаційних та речовинних перетворень, що значною мірою визначило положення ЛГГС у регіональній структурі.

Становлення порфіробластичної сланцюватості супроводжувалося пластичними деформаціями у зсувних, скидо- та підкидозсувних умовах, що призвело до виникнення локальної деформаційної сланцюватості, субв'язких сколів та пластичних структур згину.

3. На пізньо- та постпорфіробластичному етапі формування ЛГГС відбувається становлення різноорієнтованих, субвертикальних жильних пегматитів та апліт-пегматоїдних гранітів, що вказує на субвертикальну орієнтацію осі стиснення. Перебудова напружено-деформаційного стану від субгоризонтальної орієнтації осі стиснення на ранніх етапах становлення ЛГГС до субвертикальної на пізніх пов'язана, вірогідно, з об'ємними ефектами фазових перетворень.

4. Постметаморфічний етап еволюції ЛГГС характеризується формуванням структур крихкого дроблення, реконструкція палеотектонічних полів напружень яких свідчить про певну успадкованість імпульсів зсувного характеру.



СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Грінченко О.В., Кочетов Р.В. Липнязька граніто-гнейсова структура, як вторинна монокліналь // Сучасні проблеми геологічної науки. - К.: ІГН НАН України, 2003. - С. 68-71. (Особистий внесок - узагальнення польових матеріалів, структурні та петрографічні дослідження порід).

2. Шевчук В.В., Грінченко О.В. Кочетов Р.В. Мікротектонічні особливості Липнязької граніто-гнейсової структури (Український щит) // Вісник Київського національного університету. Сер. геологія. - 2004. - Вип. 28. - С. 24-27. (Особистий внесок - відбір зразків та вивчення шліфів).

3. Шевчук В.В., Кочетов Р.В., Ярещенко С.П., Марченков Д.Ф. Особливості та можливі причини орієнтації порфіробластів польових шпатів у гранітоїдах Липнязької структури // Вісник Київського національного університету. Сер. геологія. - 2005. - Вип. 33. - С. 15-18. (Особистий внесок - статистична обробка матеріалу та їх узагальнення).

4. Бакуменко І., Кочетов Р. Включення азоту в кварці з порід Липнязької граніто-гнейсової структури // Вісник Львівського національного університету ім. І. Франка. Сер. геологія. - 2004. - Вип. 18. - С. 102-112. (Особистий внесок - гомогенізація та кріометрія газово-рідинних включень).

5. Шевчук В.В., Павлов Г.Г, Кочетов Р.В. Тектонофизические реконструкции на основе предпочтительных ориентировок мегакристаллов полевых шпатов в гранитоидах // Геофизический журнал. - 2005. - №1. - С. 55-63. (Особистий внесок - статистична обробка матеріалу та їх узагальнення в палінгенно-метасоматичних комплексах).

6. Шевчук В.В., Грінченко О.В., Кочетов Р.В. Особливості складу та структурні парагенезиси Липнязької граніто-гнейсової монокліналі (Український щит) // Матеріали наукової конференції професорсько-викладацького складу, присвяченої 60-річчю геологічного факультету КНУТШ “Актуальні проблеми геології України”. - К.: ВПЦ “Київський університет”, 2004. - С. 10. (Особистий внесок - реконструкція тектонічних полів напружень різновікових структурних парагенезисів)

...