Геоморфологія, як наука

У текстовій, графічній, табличній, математичній та інших формах відображення представляються осмислені дослідником та синтезовані відомості про закономірні геоморфологічні явища.

За певних обставин, особливо на ранніх етапах розвитку геоморфологічної теорії, головні концепції геоморфології формулювалися завдяки лише тільки осмисленню спостережуваних геоморфологічних явищ. Частка кількісної характеристики була вельми незначною. Головним чинником формулювання понять, категорій, методів, методологічних підходів була ерудиція конкретного дослідника, його експертні висновки.

Вчення В. Дейвіса, В. Пенка, концепція К. Маркова, морфогенетична спрямованість концепції І. Щукіна, тріада геотектур, морфоструктур та морфоскульптур І. Герасімова - це неповний перелік побудови нових теоретичних моделей геоморфологічного середовища Землі, що вибудовувалися, насамперед, теоретичними узагальненнями геоморфологічних даних якісного характеру, високою освіченістю та ерудицією вчених, доповненою інколи незаперечним авторитетом.

Пізніші геоморфологічні концепції, теорії, методологічні підходи виникали вже на грунті величезних масивів даних, одержаних у результаті тривалих кількісних геоморфологічних досліджень.

13.4 Перевірка достовірності теоретичних побудов і їх коригування

Суть цього важливого етапу геоморфологічних досліджень полягає в апробації закономірностей, встановлених на попередньому етапі дослідження, та у перевірці знайдених закономірностей для інших регіонів чи геоморфологічних явищ. У процесі цієї процедури можуть виявитися певні відхилення від тих закономірностей, що здаються дослідникові незаперечними.

Так, наприклад, розроблені принципи і встановлені критерії геоморфологічного районування не справджуються у регіонах із надзвичайно сильним впливом неврахованих чинників. У результаті з'являється необхідність розрізнення додаткових таксонів районування, що робить його більш достовірним. Перевірка також доповнює експериментальну (емпіричну) частину геоморфологічного дослідження новими фактами, завдяки чому його результати стають більш обгрунтованими та достовірними.

13.5 Практичне застосування нової інформації про досліджувані явища

Даний етап геоморфологічних досліджень є спробою реалізувати нові знання, одержані протягом охарактеризованих вище етапів, для удосконалення відомих методів практичного використання знань про рельєф та геоморфологічні процеси. Він має виразну прикладну спрямованість, а його наслідком у геоморфології стало виникнення та значні досягнення науково-прикладних напрямків: пошукової, інженерної та екологічної геоморфології.

Послідовність одержання нового геоморфологічного знання є деякою мірою умовною. Її можна сформулювати лише за умови тривалого осмислення процедури геоморфологічного дослідження, що завершується повністю і має монографічний характер. Проте, у випадках конкретних геоморфологічних досліджень їхня процедура дещо спрощена. Вона має суворі методичні канони, а кожен її етап завершується одержанням конкретних, методично перевірених результатів. Це продиктовано характером «геоморфологічного виробництва», що як і всяке інше, має відповідні технологічні правила свого здійснення, відповідне фінансування і суворі форми звітності.

Тому, в залежності від призначення геоморфологічні дослідження можна розрізнити на загальні та часткові. Перші - охоплюють усі геоморфологічні об`єкти і мають на меті комплексну їх характеристику (з`ясування морфології, морфометрії, генезису, віку, динаміки рельєфу). У більшості випадків такі дослідження підсумовує процедура складання геоморфологічної карти значного за територією регіону.

Другі - проводяться для вирішення окремих проблем, пов`язаних із використанням знань про рельєф земної поверхні. Вони переслідують дещо іншу мету, намагаються встановити роль окремих (часткових) властивостей рельєфу чи геоморфологічних процесів, інших геоморфологічних явищ для використання, передусім, у вирішенні вузько наукових чи прикладних завдань.

До часткових належать дослідження:

3) карстового рельєфу у районах значного промислового, цивільного чи гідротехнічного будівництва,

4) яружно-ерозійного рельєфу для грамотного використання сільськогосподарських угідь,

5) еолового рельєфу і еолових процесів при освоюванні пустель тощо.

Проведення геоморфологічних досліджень різного масштабу та призначення називають ГЕОМОРФОЛОГІЧНОЮ ЗЙОМКОЮ.

Підсумковим результатом геоморфологічної зйомки є отримання геоморфологічної карти великого масштабу. Для досягнення цієї мети під час геоморфологічної зйомки вирішуються такі завдання:

1) вивчення рельєфу і отримання даних про походження окремих його форм і типів;

2) визначення і уточнення меж поширення різних типів рельєфу;

3) вияснення зв'язку рельєфу з іншими елементами географічного ландшафту і в першу чергу з геологічною будовою;

4) отримання детальних морфометричних і морфологічних показників рельєфу. Геоморфологічна зйомка ділиться на три етапи: підготовчий, польовий та камеральний.

Упродовж підготовчого етапу проводиться вивчення відомостей про природу регіону, що нагромаджені попередніми дослідженнями: аналізуються опубліковані літературні джерела, науково-технічні звіти, картографічні матеріали, жерела з мережі Інтернет, матеріали аерофотозйомки та космічні знімки. На підставі вивчення таких матеріалів складається програма майбутніх польових досліджень, окреслюються вірогідні маршрути геоморфологічної зйомки, місця закладання гірничих виробок (свердловин, шурфів) та інших спеціальних робіт.

Польовий етап є головною складовою частиною експедиційних геоморфологічних досліджень, саме він покликаний дати нові відомості про різні риси рельєфу, що досі були невідомими. Крім власне польової геоморфологічної зйомки, що містить опис спостережуваних геоморфологічних явищ, вимірювання деяких морфометричних показників рельєфу, характеристики геологічних відслонень, гірничих виробок тощо, проводиться відбір зразків гірських порід, фотографування і замальовка характерних форм рельєфу, наносяться на польову карту первинні дані про особливості геоморфологічної будови регіону. Також у польових умовах складається ескіз майбутньої геоморфологічної карти - так звана польова карта.

Спільною особливістю для польових геоморфологічних досліджень різного масштабу і призначення є проведення оглядових рекогносцирувальних маршрутів, які накреслюються ще у підготовчий період. Їхня мета - одержати найшвидше загальне уявлення про всю досліджувану територію, щоб встановити найбільш складні її ділянки, які вимагають детальнішого і спеціального вивчення. Такі маршрути також уточнюють програму польових робіт, окреслену раніше. Оптимальним способом рекогносцирувальних маршрутів є певна частка аеровізуальних спостережень.

Камеральний етап є часом оброблення усього зібраного фактичного матеріалу, його всебічного осмислення та зведення у єдиний інформаційний пакет. Упродовж нього проводяться також різні аналітичні роботи, що сприяють розумінню закономірностей будови рельєфу (мінералогічний, спорово-пилковий, петрографічний, палеонтологічний, радіометричний та інші аналізи, що сприяють встановленню віку, генезису та динаміки рельєфу). Заключне дешифрування дистанційних матеріалів (карт, аерофото- та космічних знімків), що проводиться для території, яка вже знайома дослідникові за час польових маршрутів, довершує складання заключної геоморфологічної карти та інших звітних матеріалів.

13.6 Основні методи польових геоморфологічних спостережень

Історично польові геоморфологічні дослідження проводилися з метою візуальної оцінки різних явищ, пов`язаних з рельєфом земної поверхні. При цих дослідженнях встановлювалися особливо цікаві (ключові) ділянки, на яких у подальшому здійснювалися інструментальні дослідження. Слід відзначити, що візуальні геоморфологічні дослідження переважають і в наш час. З їх допомогою безпосередньо вивчається або закладається основа для встановлення будови, походження та динаміки рельєфу і гірських порід, що складають різні форми рельєфу або є корелят ними їм. При візуальних спостереженнях широко застосовується також прості польові прилади та інструменти: анероїдний висотомір, гірський компас, екліметр, геологічний молоток, рулетка, лупа, ехолот, дальномір тощо. Часто візуальні дослідження поєднуються з аеровізуальними, що проводяться з літаків на малій висоті й швидкості, або з вертольотів.

Наземні польові геоморфологічні дослідження проводяться шляхом «площадної маршрутної зйомки», а також на заздалегідь визначених («найцікавіших») ключових ділянках. Площадна зйомка зазвичай, виконується у процесі польових геологічних досліджень або при спеціальних дослідженнях для різних видів господарської діяльності на замовлення відповідних установ (для різних видів господарської діяльності). Дослідження по ключових ділянках здійснюються головним чином при проведенні наукових досліджень, коли є чітке розуміння геоморфологічної будови, походження, віку та динаміки рельєфу, але необхідно мати більш детальну інформацію про геоморфологічні явища, що дозволить встановити тенденції і закономірності функціонування рельєфу.

При виконанні польових геоморфологічних маршрутів візуальний аналіз рельєфу проводиться «на ходу» від точки до точки спостереження. Самі точки обираються таким чином, щоб особливості навколишніх нерівностей земної поверхні були доступними для детального опису, можливого вимірювання певних морфометричних характеристик, попередніх висновків щодо походження, віку та динаміки рельєфу. За необхідності детально вивчаються природні відслонення, копаються шурфи та буряться свердловини.

Саме у процесі польових візуальних геоморфологічних досліджень часто можна встановити походження рельєфу, одержати зразки для визначення віку рельєфу, мати відомості про динаміку рельєфу (інтенсивність процесів його формування).

Кількість точок спостереження визначається масштабом досліджень, складністю рельєфу і часто залежить від якості топографічних та аерофотоматеріалів, а також від міри відкритості території (наявності природних відслонень). Фактичні дані, що одержуються у процесі польових геоморфологічних досліджень, перші аналітичні висновки та узагальнення (власні версії спостерігача) заносяться до польового щоденника спостережень у відповідності з існуючими вимогами. Опис рельєфу супроводжується замальовками, фотографіями, профілями, складеними «у полі».

До інструментальних геоморфологічних досліджень належать різноманітні види одержання числової геоморфологічної інформації. Вимірювання швидкості регресивної ерозії за допомогою мережі реперів, швидкості нагромадження акумулятивних шлейфів, відступу абразійних уступів, підрахунки кількості свіжих форм рельєфу, що виникають у певні сезони та багато інших операцій, при яких використовуються вимірювальні інструменти. Це далеко неповний перелік інструментальних геоморфологічних досліджень.

Загальновизнано, що у цілому методика польових геоморфологічних досліджень вельми різноманітна, адже використовується низка прийомів та методик суміжних геолого-географічних та технічних дисциплін. Вона визначається також завданнями, що стоять перед геоморфологічними дослідженнями та характером досліджуваних геоморфологічних явищ.

13.7 Геоморфологічне картографування

Геоморфологічна карта та її значення

Карта - це найбільш виразний спосіб узагальнення матеріалів польових геоморфологічних досліджень, який має велике значення для наукового пізнання території. Зміст геоморфологічної карти в самих загальних рисах випливає зі змісту геоморфології як науки.

Геоморфологія вивчає форми земної поверхні їз точки зору їх зовнішніх рис, походження, розвитку, генетичних співвідношень, взаємних поєднань та поширення. Це означає, що на геоморфологічній карті повинні бути безпосередньо відображені такі суттєві ознаки рельєфу: його морфологія (морфографія і морфометрія), генезис, вік і сучасна динаміка. Названі ознаки разом або окремо можуть бути покладені в основу побудови різноманітних геоморфологічних карт. Суттєвим для всіх цих карт буде генетичний підхід до рельєфу.

Загалом, можна стверджувати, що геоморфологічна карта - це необхідний і важливий результат геоморфологічних досліджень, який має важливе значення для теоретичного узагальнення геоморфологічних даних та є основою для їх практичного використання.

Коло питань, пов'язаних із створенням та використанням геоморфологічних карт розглядає спеціальна дисципліна - геоморфологічна картографія. Вона вивчає:

6) історію розвитку принципів та прийомів побудови геоморфологічних карт;

7) класифікацію об'єктів геоморфологічного картографування стосовно до вимог картографії;

8) способи зображення на картах різноманітних геоморфологічних об'єктів;

9) класифікацію геоморфологічних карт;

10) зміст, принципи побудови і способи оформлення різних типів геоморфологічних карт;

11) способи утворення геоморфологічних карт (польові та камеральні);

12) застосування геоморфологічних карт у господарській діяльності.

Потреба в геоморфологічних картах дуже велика. За їх допомогою можна отримати уявлення про основні особливості геоморфології району, ставити питання про подальше вивчення рельєфу, планувати і здійснювати ті чи інші господарські заходи. Геоморфологічні карти в наш час знаходить застосування для вирішення таких господарських завдань, як сільськогосподарська організація територі, розробка заходів по боротьбі з грунтово-яружною ерозією, дослідження для промислового, цивільного, гідротехнічного, дорожнього будівництва. Геоморфологічне картографування відіграє особливо велику роль в геологічних дослідженнях, сприяючи здійсненню комплексних робіт з пошуків та розвідки корисних копалин.

Типи геоморфологічних карт

Геоморфологічні карти розрізняють за змістом, призначенням і масштабом.

За змістом виділяють карти галузеві та загальні. Галузеві геоморфологічні карти складаються на основі окремих показників, які відносяться тільки до морфографії, морфометрії, походження, віку рельєфу тощо. Прикладом таких карт можуть служити карти густоти розчленування рельєфу, крутизни земної поверхні, віку рельєфу, походження та ін.

Загальні геоморфологічні карти дають характеристику рельєфу за сукупністю окремих показників, з яких найважливішими є: морфографія, морфометрія, генезис та вік рельєфу.

При розробці принципів побудови загальних геоморфологічних карт потрібно виходити з таких основних положень:

1) поряд із загальними картами можливе складання галузевих карт і карт геоморфологічних районів. Тому не треба намагатися на одній загальній карті, дати все геоморфологічне навантаження, використовуючи в разі необхідності створення серії карт;

2) загальні карти повинні бути генетичними, тобто повинні основуватись на генетичній класифікації рельєфу;

3) легенда карт повинна надавати можливість точної діагностики рельєфу, проведення меж геоморфологічних об'єктів з такою точністю, яка б повністю задовольняла масштаб карт;

4) загальні карти повинні як можна повніше і точніше відображати будову рельєфу, даючи матеріал для геоморфологічного аналізу, для широких узагальнень та висновків, як теоретичного так і практичного значення.

У наш час більшість геоморфологів згодні, що на загальних геоморфологічних картах повинні бути відображені такі основні ознаки рельєфу: морфологія, генезис і вік (так звана «геоморфологічна тріада» за І. П. Герасимовим).

Зміст карт визначає їх призначення яке, в свою чергу, визначається колом потреб різних галузей господарства, а також тими чи іншими областями науки і техніки. Так, галузеві геоморфологічні карти призначені для вирішення окремих прикладних завдань. Наприклад, карти густоти та глибини розчленування знаходять широке застосування при спорудженні шляхів сполучення. Обидві ці карти разом з картою крутизни земної поверхні використовуються для обґрунтування тих або інших видів сільськогосподарської діяльності на певній території тощо.

За масштабом розрізняють: великомасштабні - більше 1:200000, середньомасштабні - від 1:200000 до 1:1000000 і дрібномасштабні та оглядові - менше 1:1000000. Оглядові та дрібномасштабні карти, як правило, складаються камеральним шляхом, карти середнього і великого масштабу - на основі польової геоморфологічної зйомки.

Способи зображення геоморфологічних об'єктів на картах

Слід відмітити, що до нашого часу не існує єдиної загальноприйнятої легенди геоморфологічної карти не тільки в міжнародному масштабі а й в масштабі однієї країни. Але узагальнюючий досвід роботи різноманітних науково-дослідних та виробничих геологічних і географічних установ можна сказати що для зображення різноманітних геоморфологічних об'єктів та явищ на спеціальних картах застосовують такі способи: якісного фону, значковий, ізоліній, ареалів, ліній руху, точковий, штриховка, індекси.

Найбільш поширені способи, які використовуються при створенні загальних геоморфологічних карт:

Фонове зафарбування - найбільш виразний картографічним спосіб. Його використовують головним чином для зображення однієї з найважливіших характеристик рельєфу - генезису ( поверхні різного генезису зафарбовують різним кольором). Оскільки ендогенні процеси проявляються, як правило, більш-менш однорідно на площах, які значно перевищують площі де домінує той або інший екзогенний агент, то на картах доцільніше показувати екзогенезис рельєфу. І лише в деяких випадках, при відносно різко вираженому переважанні тектонічного чинника в утворенні порівняно невеликих форм, показують генезис рельєфу, спираючись на принцип ендогенезису.

Індексами (в середині певного контуру) на геоморфологічних картах показується вік рельєфу. Іноді для цього використовують відтінки кольорового фону (в межах тієї чи іншої генетичної групи), керуючись принципом - чим старіше - тим темніше.

Штриховку, як правило використовують для зображення геологічних структур, які відіграють суттєву роль у формуванні рельєфу тієї чи іншої території.

Значки можуть бути позамасштабними, лінійними та площадними.

- Поза масштабні значки використовують для зображення геоморфологічних об'єктів та процесів, локалізованими на місцевості і які не виражаються в масштабі карти. Кожний значок своїм малюнком характеризує ту чи іншу форму, або процес з чисто зовнішньої сторони, а колір значка її походження.

- Лінійні значки застосовують для позначення, по-перше ліній в їх геометричному розумінні, наприклад вододільних, берегових ліній, бровок; по-друге лінійних геоморфологічних об'єктів, які не виражаються за шириною в масштабі (морські берегові форми, схили долин, уступи терас).

- Площадні значки застосовують для зображення локалізованих геоморфологічних об'єктів, площа яких вимальовується в масштабі карти, наприклад окремих вулканічних гір, конусів виносу. Кожний об'єкт оконтурюється по зовнішній межі в середині її заповнюється штриховими значками, які відрізняються один від одного кольором та інтенсивністю.

Ізолінії застосовують для зображення об'єктів або явищ, які можуть бути представлені у вигляді безперервних статичних поверхонь. Іншими словами, цей спосіб особливо придатний для характеристики величини або інтенсивності явищ безперервних і тих, які поступово змінюються в просторі. Цей спосіб є найкращим для морфографічної та морфометричної характеристики рельєфу. Прикладом ізоліній є горизонталі (ізогіпси), які застосовуються для зображення рельєфу на топографічних та оглядових картах.

ОСНОВНІ РИСИ РЕЛЬЄФУ УКРАЇНИ.

1. Історія вивчення рельєфу України.

Як складова частина природних умов рельєф у близьких сучасних обрисах України згадується із давнини. Зокрема, “батькові історії” - Геродотові - було відомо, що північна частини Скіфії являла собою велику заболочену місцевість, яка давала життя великим річкам. Він же вказує на головну особливість природи держави скіфів - її рівнинність за майже повної відсутності лісів. Останні росли лише у Гілеї - дніпровських плавнях та сучасних Олешківських пісках. За враженнями Геродота, велетенську рівнину, вкриту буйними травами, зрошували чисельні ріки. Батько історії називає лише вісім найбільших із них, доступних для судноплавства з моря. Це Істр (Дунай), Тірас (Дністер), Гіпаніс (Південний Буг), Бористен (Дніпро), Пантікап, Гіпакіріс, Герр та Танаїс (Дон). За Геродотом Герр витікає з Дніпра, тече до моря і недалеко від нього впадає в Гіпакіріс. Очевидно Герром давні мешканці Надчорномор`я називали водний шлях, який складався з нижньої течії Самари, далі прямував Вовчою і Мокрими Ялами і переходив у Кальчик, який впадає у Кальміус недалеко від його гирла (Валентин Стецюк, 2000). Між витоками Кальчика і Мокрих Ялів простягається невелика відстань у низинній місцевості, по якій ще у відносно недавні історичні часи запорожці волоком перетягали свої чайки. На сучасній топографічній карті можна помітити дві улоговини, які спадають до двох річок, раніше вони могли бути заповнені водою і навіть у стародавні часи було б не важко прокопати між ними канал. Така прохідна долина, як правило, залишається після перехоплення однієї ріки іншою.

У Пантікапі історики вбачають то Конку, то Інгулець, в Гіпакірісі - найчастіше річку Кааланчак з Каркінітською затокою. Під Герром, на думку Б. Мозолевського (1983) розуміють ту ж саму Конку, чи ж річку Молочну.

Літописні джерела Київської Русі-України також доносять нам уяву про певні особливості земної поверхні, деякі риси геологічної будови, зокрема, теренів Древнього Києва, Вишгорода, Любеча, Родня та ін. ближчих поселень. У будові печерних монастирів того часу можна вгадати їхнє закладання у лесових товщах чи пісках полтавського ярусу, стрімкі схили лесових останців слугували чудовими перешкодами завойовникам і визначали надійність фортифікаційних споруд давніх городів.

У народних піснях, які вкорінюються у часи Запорізької Січі, допитливий слухач дочується про “широкий степ”, “гору високую”, “долину широкую”, “глибокі байраки”, “ЯтраньШуйський Ю.Д. Типи берегів Світового океану / Ю.Д. Шуйський. - Одеса: Астропринт, 2000. - 480 с круто в`ється”, прямуючи різкими зламами розломних порушень кристалічного фундаменту, “синії гори”, що також засвідчить певні загальні та часткові риси рельєфу України.

Наукове ж вивчення рельєфу України розпочинається з першої половини ХІХ ст., коли переважно російськими геологами та геоморфологами, серед яких чимало вихідців із Краю, які отримали освіту у Санкт-Петербурзі, були зясовані перші наукові закономірності будови рельєфу. Зокрема, при проведенні геологічних досліджень, вказівки на особливості рельєфу зустрічаються у працях І. Леваковського (1828-1893), який у 1869 році розрізняв: Волино-Подільську пласку височину, яка рівномірно знижується у напрямку Чорного моря,, Дніпра та Припяті; Лівобережне придніпровське зниження; Південно-східну Приазовську пласку височину.

Яскраве враження про рельєф України справила опублікована у 1896 році гіпсометрична карта Росії, Визначення висот земної поверхні, подані її автором - А. Тілло, дозволили встановити ясність у розподілі головних орографічних рис України, визначити межі основних орографічних її регіонів. Інформація цієї карти й досі використовується геоморфологами для потреб морфоструктурного аналізу, при районуванні та інших видів геоморфологічних досліджень.

Наприкінці ХІХ ст. в Україні зявляються спроби досліджувати її природу і, зокрема, рельєф у певних регіонах. Досліджуються Припятьська низовина, терени Придніпровської низовини, еволюція рельєфу і походження лиманів Причорноморя та ін. На зламі ХІХ та ХХ ст. визначними у розумінні розвитку рельєфу України стали праці П. Тутковського, який творчо поєднав географічний підхід та глибокі знання геологічної будови окремих регіонів. Ним закладені основи поглибленого вивчення антропогенової історії розвитку рельєфу України, зокрема, розрізнення чотирьох зональних геоморфологічних ландшафтів: лесового, зандрового, кінцевого моренного та моренного стало поштовхом для розуміння льодовикового морфогенезу і заклало підвалини утвердження генетичного принципу, одного із головних у сучасній геоморфології.

Складається враження, що на рубежі століть геологічні та геоморфологічні дослідження , як і інші галузі тогочасної науки, набули якісно нового прискорення, а на теренах України, де вже окреслилися риси потужного промислового потенціалу та утверджено статус “житниці”, почалися планомірні дослідження природи.

Зокрема, на початку ХХ ст. Е. Оппоков та В. Полинов висвітлюють регіональні та палеогеографічні особливості формування рельєфу України, а детальний опис форм рельєфу, наявних на Поділлі та Волині при проведенні геологічної зйомки подає В. Ласкарєв.

Поглиблено вивчає рельєф України Б. Лічков. Ним висвітлено походження рельєфу та будову річкових долин Полісся, зроблено важливі узагальнення щодо флювіального рельєфу басейну Дніпра, описано та пояснено будову Канівських дислокацій та виявів діапіризму.

Плідні дослідження окремих регіонів України у довоєнний час проведено В. Чирвінським та В. Різниченком, які знову ж таки віддали левову частку свого наукового зацікавлення вивченню долини Дніпра. У даний час це не викликає подиву, бо саме ця ріка, розпанахавши, наче “булатний меч” терени України, утаємничує в геоморфологічній будові своєї долини потужну інформацію про тектонічні, кліматичні та інші важливі закономірності формування рельєфу усієї південної частини Східно-Європейської рівнини.

Значний внесок в узагальнення знань про рельєф України зроблено першим директором Українського науково-дослідного інституту географії С. Рудницьким. У першій книзі його праці “Основи землезнання України” саме поглядом геоморфолога описано тодішній стан знань про географічне вивчення України.

Праці згаданих дослідників рельєфу України, які стали “геоморфологічною класикою”, а також дослідження М. Дмитрієва щодо еволюції рельєфу, його геологічної будови дозволили йому у 1936 році у праці “Рельєф УРСР (геоморфологічний нарис) охопити морфогенез та морфографію України у цілому. Цей дослідник, вивчивши антропогенові відклади різного походження, обгрунтувавши генезис, поширення та стратиграфію лесових утворень, встановивши південну межу антропогенового зледеніння України, поклавши на карту поширення терас річкових долин, вперше здійснив геоморфологічне районування Краю. І. Хоча у конкретних описах його 14 геоморфологічних районів висвітлено лише особливості головних межиріч, а обриси теренів України на той час суттєво різнилися із сучасними, цей нарис рельєфу став важливим внеском в історію формування геоморфологічних знань в Україні.

Також перед війною у різних регіонах України (від Прип`яті до Приазов`я) проводить плідні геолого-геоморфологічні дослідження В. Бондарчук. Щодо рельєфу півдня України, у 1941 та 1946 р.р. вони логічно завершуються висвітленням історії його розвитку у наукових статтях, а у 1949 р. побачили світ навчальні посібники “Основи геоморфології” та “Геоморфологія УРСР (Геологічний розвиток рельєфу УРСР).

У подальшому виходить навчальний посібник П. Цися “Геоморфологія УРСР”, монографія І. Соколовського “Закономірності формування рельєфу України”, колективна праця вчених Інституту географії АН України “Морфоструктура нафтогазоносних областей України”, рельєф України охарактеризовано із різною мірою детальності у виданнях, присвячених характеристиці природних умов окремих адміністративних областей, як важливий складник довкілля у різному обсязі рельєф охарактеризовано у навчальних посібниках з фізичної географії та геоморфології, які стосуються чи СРСР (М. Карандєєва та О. Спірідонов), чи України (О. Маринич, А. Ланько, М. Щербань, П. Шищенко). У 1990 році колективом кафедри геоморфології та палеогеографії Київського університету видано підручник “Геоморфологія Української РСР” за загальною редакцією І. Рослого.

Із виходом у світ підручників та навчальних посібників зацікавлення у вивченні рельєфу України не слабшає. У повоєнний час з окресленням меж України у її сучасних обрисах геоморфологічні дослідження набувають нового імпульсу. Цьому сприяють намагання належно оцінити мінерально-сировинну та ресурсну базу країни, сприяти раціональному розміщенню продуктивних сил, здійснити широкий обсяг цивільного та промислового будівництва, ввести у дію водно-господарські об`єкти (зрошувальні та осушувальні меліорації), посилити сільськогосподарське виробництво, поєднати зазначені господарські споруди і види діяльності транспортною мережею (нафто- і газопроводи, авто- і залізничні шляхи, лінії електропередач, інші комунікації). При проведенні державної геологічної зйомки теренів України та за численних відомчих досліджень нагромаджується значна інформація про рельєф кількісно та якісно нового гатунку. Не полишає вивчення рельєфу і фундаментальна та прикладна геоморфологічна наука, яка розвивається в установах Академії наук та у вищих навчальних закладах.

Геоморфологічне районування України та стисла характеристика його одиниць

На даний час рельєф України вивчено настільки детально, що підбиває підсумки вивчення так зване геоморфологічне районування. Це - поділ території на окремі частини, підпорядковані одна одній в ієрархічному відношення (таксономічні одиниці), які відображають особливості рельєфу морфологічного, морфометричного, генетичного, історичного чи динамічного характеру. Однак, сучасний рівень вивчення перелічених властивостей рельєфу України, їхніх кількісних методів відображення у графічному або числовому виразі дозволяє провести геоморфологічне районування лише з урахуванням генетичної та вікової неоднорідності рельєфу, комбінацій чинників формування рельєфу, змінності спряження регіонів (або різного характеру меж) та поєднання із сучасними географічними умовами.

Найбільшою таксономічною одиницею рельєфу України є геоморфологічна країна, яка послідовно поділяються на геоморфологічні провінції області, підобласті та райони. Терени України, згідно В. Палієнко ( знаходяться у межах трьох геоморфологічних країн, причому межі гірських геоморфологічних країн збігаються з межами геоморфологічних провінцій. Це - Східно-Європейська полігенна рівнина, Карпатська гірська країна (провінція Східних Карпат) та Кримсько-Кавказька гірська країна (Кримська геоморфологічна провінція). Вони, у свою чергу, поділяються на геоморфологічні області.

Геоморфологічне районування поряд із іншими видами районування природних умов і ресурсів України сприяє глибокому розумінню влаштування життя довкілля, що має велике загальнонаукове значення, та вирішує чимало питань прикладного характеру: а) управління регіональним розвитком держави; б) планування використання природних ресурсів; в) проектування видів господарської діяльності та спорудження великих господарських об`єктів; г) вирішення екологічних проблем інтенсивно освоєних регіонів.

Рельєф рівнинної частини України.

Рівнина територія України розташована в межах південно-західної частини великої геоморфологічної країни - Східно-Європейської (Руської) полігенної рівнини. Вона містить 7 геоморфологічних областей, які розрізняються переважно за морфологічними та генетичними ознаками.

1) Південно-Поліська область пластово-акумулятивних низовинних рівнин, знана у широкому колі дослідників як Південне Полісся, вирізняється, перш за все, своїм низовинним зовнішнім виглядом, незважаючи на те, що глибинна геологічна будова досить різна. Різноманітними є також відклади, які складають верхню частину геологічного розрізу.

Так, Прип`ятсько-Волинська моренно-зандрова і терасова рівнина (це - ознаки зовнішніх складників рельєфу земної поверхні) у будові кристалічного фундаменту представлена схилом Українського щита (ділянкою досить глибокого його залягання). Основою сучасного рельєфу є переважно пізньокрейдові, подекуди - олігоценові або міоценові відклади. А власне відклади, із яких сформовано рельєф представлені утвореннями льодовикового, водно-льодовикового, алювіального та еолового походження антропогенового часу. Їхній розподіл по площі і темпи нагромадження контролювалися тектонічним чинником - наявністю розломних порушень і тектонічних блоків, які спричинили різні за походженням осадові комплекси, що стали у подальшому основою для денудаційних процесів. Моренно-зандрові рівнини, кінцево-моренні пагорби, ками, ози, прильодовикові озера, флювіогляціальні дельти, а ще 2 - 3 надзаплавні тераси, карстові лійки, еолові пасма, дюни, горби, торфовища на місці озер визначають сучасний вигляд рельєфу рівнини.

Житомирська і Київська моренно-зандрові рівнини відрізняються від попередньої характером відкладів, які складають їхню поверхню, а між собою - значними деталями морфології. Так, у Житомирській, наприклад, на кристалічних породах Українського щита зарзу ж залягають антропогенові відклади, лише подекуди - крейдові, палеогенові та неогенові. Сучасний рельєф загалом узгоджений зі структурами фундаменту, а його зовнішній вигляд у дрібніших деталях сформований переважною дією дніпровського льодовика; його сліди - моренні рівнини, ози, ками, друмліни, кінцево-моренні горби, екзараційні та денудаційні форми - складають головні риси ландшафтів. Чимало еолових горбів і пасом, а річкові долини мають 1 - 2 надзаплані тераси. У межах підобласті - Словечансько-Овруцький кряж з лесови покривом, який вберігся від руйнування у часи дніпровського і наступного зледеніння.У Київській - на кристалічному фундаменті дещо потужніша товща осадових відкладів, які залягають суцільними витриманими пластами і поступово занурюються до Дніпровсько-Донецької западини. Вже у районі Києва кристалічний фундамент занурений на глибину у 300 м. У формуванні зовнішніх рис рельєфу провідна роль також належала дніпровському льодовику, який залишив тут кінцево-моренні, моренні та еолові форми рельєфу - пасма, горби, ками, ози, дюни та гриви. У річкових долинах поширені 2 - 3 надзаплавні тераси, а берег Київського водосховища інтенсивно переробляється абразійними процесами з утворенням обвалів та зсувів.

2) Придніпровська область пластово-акумулятивних низовинних рівнин складає значну частину Лівобережжя України, містить декілька підобластей, але має спільну глибинну основу - Дніпровсько-Донецьку синеклізу-западину. Розрізнення підобластей грунтується, насамперед, на зовнішніх ознаках рельєфу, викликаних участю досить різних чинників його формування за антропогеновий час.

Так, північна частина (Чернігівська моренно-зандрова рівнина) упродовж антропогену відчувала сильний вплив діяльності покривних зледенінь. Крім річкових терас вигляд земної поверхні визначають водно-льодовикові рівнини та моренні гряди, на півночі - подекуди карстові лійки. Придніпровська терасова рівнина, яка тісно прилягає до Дніпра, сформована, головним чином, акумулятивною флювіальною діяльністю Славутича, поверхня рівнини ступінчаста з перепадами висот до 80 м. Поруч із річковою та льодовиковою акумуляцією у формування зовнішніх рис поверхні брали участь денудаційні процеси, якими сформовано окремі горби, що зазнавали підняття унаслідок діапірових процесів (Хоцький горб - 154 м, г. Пивиха - 168 м, г. Калитва - 145 м). На зовнішньому вигляді Полтавської терасової рівнини позначилася участь діяльності мілководного полтавського моря, яке останнім серед інших залишило терени України (з того часу рельєф України переживає континентальний етап розвитку). Кристалічний фундамент залягає тут на глибинах у кільканадцять кілометрів, а осадова товща містить чимало сольових пластів, які зазнають випирання і призводять до деформацій пластів, розташованих вище і земної поверхні (Висачківський горб, Золотуха ті ін.). Деякі з них у час дніпровського зледеніння деформовані напірною діяльністю крижаних товщ і являють собою гляціодислокації. Водно-льодовикова діяльність призвела також до появи прохідних долин, які сполучають верхів`я та середні течії річок.

3) Волино-Подільська область пластово-денудаційних височині пластово-акумулятивних підвищених рівнин є чи не найцікавішою серед рівнинного рельєфу України. Із поверхні вона складена вельми різними комплексами осадових відкладів, які є наслідком складного життя у давні епохи, характеризується різною спрямованістю розвитку рельєфу окремих частин, містить в основі різні тектонічні структури, але, попри усе зазначене, виглядає у рельєфі доволі однорідно.

Північну частину височини складає Волинська денудаційна височина, складена з поверхні доволі потужним комплексом лесових відкладів. Сталося так, що найпотужніший за антропогенову історію дніпровський льодовик обминув її чи не зміг переповзти через неї і лесові відклади, нагромаджені перед тим, вціліли. Дещо додали до її високого нинішнього положення і новітні тектонічні рухи - підняття і тому у даний час поверхня Волинської височини зазнає впливу денудаційних геоморфологічних процесів. Характерними формами рельєфу поверхні височини є розгалужена річково-долинна мережа, чисельні яри та балки, замкнуті западини, сформовані унаслідок просідання лесів тощо.

Малополіська алювіально-водно-льодовикова рівнина виразно розділяє Волинську денудаційну височину і Подільську структурно-денудаційну височину. Її походження й досі не з`ясоване остаточно, але численні дослідники схиляються до утворення її різними чинниками - новітніми відносними тектонічними опусканнями земної поверхні, діяльністю талих льодовикових вод та флювіальних процесів. Чисельні пасма і окремі горби на межиріччях, складені пізніми крейдовими відкладами, - свідки денудаційних процесів. Наявність значних мас піщаних відкладів свідчить про неодноразове спрямування поверхневого стоку уздовж цього великого лінійного субширотного зниження, хоча в утворенні окремих його частин брали участь і карстові процеси (наприклад, Святе озеро поблизу м. Славути, або широкі пласкі долини річок без терас тощо).

Ця рівнина із півдня вельми виразно обмежена крутим уступом земної поверхні, звідки до півдня та південного сходу простягається Подільська структурно-денудаційна височина. У її назві криються чи не усі чинники, які брали участь у формуванні рельєфу цієї підобласті. У терміні “структурний” відображено той факт, що височина складена горизонтально залягаючими осадовими породами різного віку. Щоправда, це стосується лише кайнозойських відкладів, а осадові комплекси палеозою та мезозою мають виразний зворотний нахил (зі сходу на захід або південний захід). Цікавим є також і те, що кристалічний фундамент в основі височини лежить відносно глибоко, у той час, як на теренах височин він, у більшості, залягає близько до поверхні (Словечансько-Овруцький кряж, Придніпровська та Середньоруська височини та ін.). На межі з Малим Поліссям ця підобласть утворю уступ до 200 м заввишки. Тут виразно виявляється інверсійний характер височини - тривалий геологічний час перебуваючи областю акумуляції осадових товщ епіконтинентальних морів, тобто суттєвим тектонічним зниженням, у новітній час тектонічні опускання змінилися підняттями і у результаті товща осадових порід стала основою височини і розвитку денудаційних процесів (ось і тлумачення терміну “денудаційна”). Зовнішні риси зумовлені переважно долинно-балковими та карстовими формами рельєфу. Глибина врізання річкових долин часто становить на півдні височини 180-200 м, тому такі долини нагадують каньйони. У гіпсових неогенових відкладах поширені карстові печери значного розміру, деякі з них є найбільшими у світі.

У рельєфі височини виразно виділяються окремі її частини - Гологори, Вороняки, Кременецькі гори, Опілля та Подільські Товтри.

Цікавою, якщо не унікальною рисою рельєфу Подільської височини є Подільські Товтри. Це гряда викопних рифових споруд давнього узбережжя бар'єрного характеру, які утворилися у мілководних мiоценових морях. Рифи складені мшанковими, мембраннопоровими та черепашковими вапняками. Поверхня рифової гряди, завдяки денудаційним (руйнівним) процесам, у більшості позбавлена молодших відкладів i тому нерівності поверхні рифових споруд різко виділяються у рельєфі скелястими та карстовими формами земної поверхні, якi мають надзвичайно мальовничий вигляд.

У рельєфі Подільські Товтри виглядають як скелясте дугоподібне пасмо, висота якої досягає абсолютної висоти 443 м. Над навколишньою Подільською рівниною гряда височить на 60 - 65 м. Її довжина становить 250 км, ширина 15-20 км. Окремі форми простягаються на зразок витягнутого валу, або окремих конусоподібних пагорбів, подекуди мають форму морських атолів; найпоширенішою формою є кряжi у виглядi витягнутих валiв шириною до 0,5 км. Поверхня їх бiльшою частиною хвиляста, схили опуклi.

У будовi Товтр і, відповідно, у рельєфі виразно розрiзняються певні форми геоморфологічних комплексів: пласковерхий масив Головного Товтрового пасма, гостроверхі гряди бокових товтр, мiжтовтровi рiвнини.

Балтська алювіально-дельтова рівнина є найпівденнішою підобластю. Лежить на зануреній південно-західній частині Українського щита. Рівнина утворилася упродовж неогену і подібно до попередньої підобласті наприкінці неогену та у антропогені зазнала тектонічного підняття, що зумовило її сучасний нахил із північного заходу до південного сходу, відповідно абсолютні висоти зменшуються від 360 до 260 м. Найвищі позначки притаманні товтровим горбам поблизу Бара (368 м) та Копайгорода (348 м). Крім лесового покриву геологічна будова рівнини містить також алювіально-дельтові піщано-глинисті утворення, які нижче змінюються мілководними неогеновими морськими відкладами. Вважають, що причиною її формування стало потужне винесення продуктів руйнування із Карпатських гір. Сучасний вигляд рельєфу сформовано водно-ерозійними процесами, які утворили горбисто-увалисті межиріччя та щільну мережу річкових долин. Значна роль у будові рельєфу належить річковим терасам Дністра (їх розрізняють до 7) та Південного Буга (2 - 3 тераси). Давні водно-льодовикові долини у районі Гнівані та Ладижина, зсуви та лійки просідання у лесових породах доповнюють картину сучасного вигляду земної поверхні.

4) На схід від Подільської височини уздовж правого берега Дніпра простягається, а у районі між Дніпропетровськом та Запоріжжям переходить на лівий берег і широким фронтом виходить до Азовського моря - Придніпровсько-Приазовська область цокольних пластово-денудаційних височин і пластово-акумулятивних підвищених рівнин. Хоча і розташована повністю у межах єдиної тектонічної структури - Українського кристалічного щита - вона містить 5 підобластей. Термін “цокольний” означає розташування її “на щиті”, тобто, під відносно незначною товщею осадових відкладів залягають магматичні та метаморфічні породи цієї геологічної структури.

Північно-Придніпровська моренно-водно-льодовикова та терасова рівнина охоплює терени височини, які прилягають до Дніпра і у плейстоцені були сферою прямого та опосередкованого впливу дніпровського льодовика. На цоколі височини - породах щита - лежать відклади мезозою та кайнозою, які являють собою осади епіконтинентальних морських басейнів. Товщина відкладів поступово збільшується у бік Дніпра, адже на Лівобережжі міститься глибока тектонічна структура кристалічного фундаменту - Дніпровсько-Донецька синекліза. Кристалічний фундамент порушений чисельними розломами і має виразну структуру блоків, які упродовж неотектонічного етапу розвитку рельєфу зазнавали вертикальних тектонічних рухів різного спрямування. Тому, товщина відкладів дещо варіює і це справляє свій вплив на рельєф підобласті. Річкова мережа характеризується різкими зламами у напрямках течії (“Там, де Ятрань круто в`ється, з-під каменя б`є вода …”), розбігається у різні боки (на ділянках підняття певної території) чи збігається до центру (туди, де відбуваються тектонічні опускання). У давніх зниженнях фундаменту упродовж кайнозою нагромаджувалися поклади бурого вугілля. Терени підобласті значно ускладнені діяльністю флювіальних процесів, є чимало ярів та балок, особливо у тій частині, яка прилягає до Дніпра. На його крутих схилах правого берега поширено багато зсувних форм, конусів виносу річкових приток, ярів та балок. Значна частина території зазнала впливу льодовика і має значну кількість форм так званої “напірної морени”, а то й - гляціодислокації (наприклад, Канівські). Річкові долини часто прокладали свій шлях у післяльодовиковий час у вироблених долинах льодовикового стоку (прохідних долинах).

Центральнопридніпровська пластова денудаційна височина являє собою смугу максимальних висот земної поверхні, яка своє віссю прямує приблизно уздовж Дніпра до його меридіонального відтинку. Абсолютна висота сягає 269 м. Піщано-глинисті породи палеогену, неогену та антропогену мають товщину до 40 м, нижче залягає кристалічна основа. Тут складно поєднані фрагменти мезозойської відкопаної денудаційної, палеогенової акумулятивно-абразійної та міоценової акумулятивної поверхонь вирівнювання, а також річкові долини, яруги та балки, лійки просідання. У річкових долинах до 3 надзаплавних терас, а у Південного Буга - до 6. Відносно пласка хвиляста поверхня ускладнена річковими долинами, ярами та балками, які розбігаються у різні боки від вододілу височини. Проте, подекуди вододіл перерізаний прохідними водно-льодовиковими долинами, по яких відбувалося стікання талих вод через вододіл до Причорноморської низовини.

Західно-Придніпровська денудаційна височина обіймає терени до Південного Буга на заході і Тетерева на півночі. Загальний похил поверхні з півночі (макс. висота 323 м - на межі з Подільською височиною у р-ні с. Стара Синява) до південного сходу (130 м у долині Південного Буга). Її денудаційний характер зумовлено значними сталими новітніми тектонічними підняттями, що призвело до нагромадження на поверхні кристалічних порід Українського щита у цьому місці усього лише відкладів неогенового та антропогенового віку. Через це зовні земна поверхня має вигляд хвилястої рівнини, зі значним розчленуванням флювіальною мережею. Особливо щільною остання є на Побужжі, де до Південного Буга прямують його чисельні ліві притоки. Західна межа підобласті, тобто, межа між Придніпровською та Подільською височинами досі є проблематичною. У місцях ерозійного врізання, коли на поверхню виходять кристалічні породи, русла річок набувають каньйоновидного характеру.

Південно-Придніпровська денудаційна рівнина розташована на лівобережжі меридіонального відтинку долини Дніпра і відзначається загальним похилом поверхні із півдня до півночі. Відповідно до нього прямують річки підобласті: Самара, Гайчур, Мокрі Яли та дрібніші. Осадовий покрив має різну потужність завдяки неоднорідності глибини залягання кристалічного фундаменту - від 250 м (породи крейдового, палеогенового та неогенового віку у Оріхово_Павлоградській зоні Українського щита) та декількох десятків - у південній частині підобласті. Товщина антропогенових відкладів повсюдно складає 30-40 м і вони представлені лесовими породами та алювіальними утвореннями річкових долин. У рельєфі переважають пласкі межиріччя, а річкові долини мають ущелиноподібний характер (там, де близко до поверхні залягають кристалічні породи) та є широкими, із заокругленими асиметричними схилами - у місцях поширення осадових відкладів значної товщини. У долинах річок налічують від однієї до чотирьох-п`яти надзаплавних терас. Ерозійні, зсувні процеси та просідання у лесових породах є характерними для цього регіону. Береги Каховського водосховища значно перероблені процесами абразії та акумуляції з усіма морфологічними наслідками, які випливають із цього.

Приазовська структурно-денудаційна височина розташована на місці Приазовського тектонічного блоку Українського щита і є його прямим відображенням у рельєфі. Максимальна висота - 324 м (Бельмак-Могила). Кора вивітрювання кристалічних порід фіксує фрагмент юрсько-крейдового глобального пенеплену, який у подальшій історії розвитку рельєфу був перероблений епіконтинентальними морями мезозою та кайнозою і їхні сліди залишили на структурно-денудаційній поверхні серію абразійно-акумулятивних рівнин. Антропогеновий лесовий покрив потужністю 1 - 25 м надає зовнішньому вигляду рельєфу згладженого вигляду, тому поверхня висчини хвиляста, зрідка горбиста, розчленована долинами річок, балками та яружною мережею, врізаною у кристалічні породи. Останні майже всюди виходять на денну поверхню і утворюють своєрідні пасма, куполи, останці з відносними висотами 25 - 100 м. (Бельмак-Могила, Синя та ін.). Найбільш інтенсивні сучасні геоморфологічні процеси - ерозія, площинний змив та відповідна акумуляція.

Зовнішні риси рельєфу усієї Придніпровсько-Приазовської височини, попри свої природні риси, які завдячують впливу природних геоморфологічних процесів, несуть на собі сліди давніх скіфських, давньослов`янських та козацьких поховань - курганів. Вони увінчують панівні точки місцевості - верхівки межиріч, бровки високих терас, їхні фрагменти, які у вигляді мисів височіють над навколишніми просторами. Зокрема, терени цієї геоморфологічної області були місцем поширення місцевої лісостепової землеробської культури скіфського часу, яка походить від культур попереднього кімерійського часу і збігається з ареалом чорноліської культури (Вал. Стецюк, 2000). Остання окреслює терени формування українського протоетносу.

5) Причорноморська область пластово-акумулятивних та пластово-денудаційних низовинних рівнин відповідає південній окраїні Східно-Європейської платформи. Терміни “пластовий” прямо вказують на поширення у її межах чисельних шарів осадових порід, які залягають на кристалічному фундаменті до глибин від 300 - 400 м на півночі до 5 - 8 тис. м на півдні. Геоструктурною основою є північне та південне крила Причорноморської западини та низка прогинів Причорномор`я. Відповідно до цього, а також до характеру вияву новітніх тектонічних рухів розрізняють геоморфологічні підобласті.